Юрчик Антихрист: Избранное
Corvin
Ось сайт, що придумав ЮХНИЦЯ ЄВГЕН…
Присвячується Джеку, який збудував дім...
Ось сайт, що придумав ЮХНИЦЯ ЄВГЕН…
А це – легендарні й не дуже поети,
Які кожен день закидають куплети
На сайт, що придумав ЮХНИЦЯ ЄВГЕН…
А це - майстер страху і гри VELVET CAT,
Якого цінують і знають поети,
Які кожен день закидають куплети
На сайт, що придумав ЮХНИЦЯ ЄВГЕН…
А ось ще ніким не підкорений ДУХ,
Яка час від часу чита VELVET CATa,
Якого цінують і знають поети,
Які кожен день закидають куплети
На сайт, що придумав ЮХНИЦЯ ЄВГЕН…
А ось БОРОДА – думка зроджує рух,
В якому вирує нескорений ДУХ,
Яка час від часу чита VELVET CATa,
Якого цінують і знають поети,
Які кожен день закидають куплети
На сайт, що придумав ЮХНИЦЯ ЄВГЕН…
А ось і ЛАСУНКА з своїми думками,
Які в БОРОДІ вже прискорили рух,
В якому вирує нескорений ДУХ,
Яка час від часу чита VELVET CATa,
Якого цінують і знають поети,
Які кожен день закидають куплети
На сайт, що придумав ЮХНИЦЯ ЄВГЕН…
А ось ІГОР ВОВК пильно стежить за нами,
Який забирає ЛАСУНКУ з думками,
Які в БОРОДІ вже прискорили рух,
В якому вирує нескорений ДУХ,
Яка час від часу чита VELVET CATa,
Якого цінують і знають поети,
Які кожен день закидають куплети
На сайт, що придумав ЮХНИЦЯ ЄВГЕН…
А ось ЛЯЛЯ БО і щоденник її,
Яка не напише про ВОВКА ні грама,
Який забирає ЛАСУНКУ з думками,
Які в БОРОДІ вже прискорили рух,
В якому вирує нескорений ДУХ,
Яка час від часу чита VELVET CATa,
Якого цінують і знають поети,
Які кожен день закидають куплети
На сайт, що придумав ЮХНИЦЯ ЄВГЕН…
Ось CORVIN, який трохи дивний або…
Який зупиняється на Лялі Бо,
Яка не напише про Вовка ні грама,
Який забирає Ласунку з думками,
Які в Бороді вже прискорили рух,
В якому вирує нескорений Дух,
Яка час від часу чита VELVET CATa,
Якого цінують і знають поети,
Які кожен день закидають куплети
На сайт, що придумав Юхниця Євген…
9.04.2011р. Corvin
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252747
дата поступления 09.04.2011
дата закладки 14.05.2011
Стрелок
В вагоне
Не ищи меня здесь, я ушёл в грозовую весну,
Чтобы ливнями смыть летаргический сон заоконный.
Рассвело. До конечной осталось пятнадцать минут.
И девчонка в малиновой курточке вышла из комы.
Две окалины встык, и на сдачу - кривая судьба.
Пассажиры устали бороться за место под лампой.
Начинается день, и висят на бетонных столбах
Недобитый пророк и реклама колготок «Леванте».
Начинается день. Чем-то лучше, а чем-то мертвей
Позапрошлого лета. На небе открыли колодцы.
На завалинке старого мира грустит муравей,
А стрекозы поют и танцуют, покуда поётся.
Вот и кончилось время для детской игры в чудеса,
И в вагоне звенит тишина, удивлённая этим.
Поезд тихо плывёт через Днепр, через Вислу и Сан
По разобранным рельсам, и мёртвых бросает на ветер.
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249033
дата поступления 23.03.2011
дата закладки 14.05.2011
Покорный
Я бы тебя…
Ночь, луна, ты опять одна-
бедная кукла Лида.
Куришь, грустишь, до утра не спишь,
грусть и на всех обида.
Что ты, что ты, как можно шпроты
с белым вином и сыром?
Если не спится и сон не снится-
впору менять квартиру.
Белая скатерть и дуб кудрявый
зонтиком, годы - в осень,
Брось, не кручинься, башмак дырявый
проще в кусты забросить.
Будет ещё у тебя- зазноба
уйма сватов к порогу.
Кабы годков мне, да рожей чтобы
я бы к тебе... ей Богу!
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=259438
дата поступления 13.05.2011
дата закладки 14.05.2011
_heul_doch_
Моє особисте божевілля
Виявилося, що мій янгол постарався, бо підопічний, схопивши флешку, прожогом кинувся до виходу.
- Швидше вдягайся, і побігли за ним!
Я, звичайно, вже звикла і бігати за автобусом, і збиратися хвилин за десять, але за цим підопічним було важко вгнатися.
- Що ти там за історію вигадав? Він що Нобелівську премію біжить отримувати? – ледве переводячи дух, розпитувала я в свого янгола, чекаючи зеленого світла на світлофорі.
Та раптом я відчула, що щось не так. Серце забилося скоріше. Воно ще ніколи не підводило. Я глянула на свого янгола. Мабуть, він все зрозумів. А далі все сталося так швидко… Мій підопічний ледь не потрапив під машину. «Ледь» завдяки моєму янголу. Чоне «Пежо» зупинилось. Мій янгол разом із підопічним лежали неподалік на асфальті. Я, навіть, не пам’ятаю як опинилася поруч, як водій приніс аптечку і почав намагатися спинити кровотечу у мого підопічного… І тут я побачила її… Висока жінка у чорному пальто з розтріпаним рудим волоссям щось кричала і хапалася за голову. Ніхто із медперсоналу тільки-но приїхавшої швидкої не звертав на неї увагу, не помічало її також і коло «зівак», що зібралося навколо ДТП. Не помічали так само, як і мене. Для всіх навколо нас просто не було. У цьому неочікуваному натовпі я намагалася знайти свого янгола, але його ніде не було. Хтось взяв мене за руку і обійняв за плечі.
- Не переймайсь. Все буде добре.
- Хотілося б вірити.
Ці довгі світлі коридори лікарні якимись неприродно блідо-зеленими стінами завжди чомусь наганяли на мене тихий жах. Запах ліків відчувався морозом по шкірі. Я ніколи не лежала в лікарні, завжди відхрещувалась від цього місця. Не знаю чому. Можливо, саме через цю гнітючу та хворобливу атмосферу. Я не була клаустрофобіком, але, сидячи поблизу реанімації і дивлячись на цей, здавалося, безкінечно довгий коридор і ряд пустих крісел, починало здаватися, що стіни наближаються, здавлюють.
Водій «Пежо» кудись зник. Напевно, заповнювати якісь документи. Та мене хвилювало дещо інше:
- Ти бачив ту жінку?
- Так, вона одна із нас.
- І в цьому немає сумніву. – почувся дзвінкий голос із іншого кінця коридору. Рудоволоса жінка спокійно наближалася до нас.
- Я вибачаюся за свого підопічного…Недогледіла. – вона подарувала нам приязну усмішку і продовжила, – О, я забула представитись – Юля.
Схоже не одна я була «трішки» шокована нею, начебто вона кожен день в аварії потрапляє!
- Не переймайтесь так. У вашого підопічного лише відкритий перелом руки. Жити буде! Лише що з гіпсом доведеться деякий час ходити. – вона задумалась.
- Саша, - порушив наше партизанське мовчання мій янгол, - а це Свєта.
- Дуже приємно з вами познайомитись! Знаєте, я така рада! Просто більшість янголів не хочуть себе показувати, боячись невдоволення вартових. Але є й такі, що не бояться…
- Вартових? – перепитала я.
- Ну, це ті, що оберігають реальність, тобто межу між життям і смертю. – вона все це розказувала, ніби це була буденна розмова про погоду. – До речі ось вам адреса. Якщо буде можливість, то обов’язково завітайте на чай. Буду дуже рада і не тільки я.
Подарувавши на прощання милу усмішку, вона зникла. А я тримала в руках візитку з доволі-таки дивною назвою «Чорний кіт».
З того дня пройшло доволі-таки багато часу. Принаймні гіпс моєму підопічному зняли. І мені тепер вже не доводилося ловити за ним речі, які він ненароком зачепить покаліченою рукою. Мій янгол з’являвся мені доволі рідко, пояснюючи це тим, що з моїм дублікатом зараз дуже багато проблем. Єдиним, хто майже ніколи не залишав мене саму, був Босий. Дивні зелені очі слідкували за мною і вдень, і вночі. Декілька разів, прогулюючись містом у ролі тіні свого підопічного, я бачила цього кота, який із дивними для тварини спокоєм та цікавістю спостерігав за нами. І лише варто було мені відкрито звернути на нього увагу, Босий кудись безслідно зникав. Життя янгола було настільки розміреним і одноманітним, що єдину розраду я могла знайти або в книжках, або в снах, хоча зазвичай ці дві речі поєднувались – я засинала на дивані з книгою в руках. Неприємним було лише те, що мої теперішні сни дуже часто були схожі на «пустоту». Закриваючи очі, я бачила лише темряву і лише її. Так було і сьогодні. Пошукавши вісні декілька годин, де тут можна ввімкнути світло, я прокинулась від запаху кави. Переді мною сидів мій янгол, і я враз прикусила губу. Я ж зовсім забула про свого підопічного!
- Я не…
- Я знаю. – перебив мене він. – Так буває. Особливо в твоєму випадку.
- А куди пішло моє щастя?
- Не переймайсь, скоро повернеться. З ним все гаразд.
Я пила каву, а він сидів і просто дивився на мене. Комусь іншому я б скоріше за все поміж тих очей і заїхала за таке, але не йому. Його погляд мене, навіть, дещо заспокоював. Тиша.
- Чому ти мовчиш? – першою здалася я.
- Просто.
- Ти ж сам казав, що нічого просто так не буває. Забув?
- Ні.
- Я тебе вже дістала?
- Ні.
- Дивно. Зазвичай мене добровільно ніхто більше тижня не витримує…
Знову тиша.
- Ну, ти ж знаєш, що мене іноді заткнути нереально. Говори. А то з таким самим успіхом я можу піти розмовляти з холодильником чи газовою плитою.
- І тоді підтвердиться твоя теорія про шизофренію.
- Не смішно!
- А я й не сміюсь.
- І це погано.
Почувся скрип.
- Це, напевно, моє щастя прийшло.
Мій янгол чомусь закрив очі, і саме чому я зрозуміла через секунду.
- А це що за?!
Поруч з моїм підопічним в обнімку стояла якась явно фарбована блондинка і кривила щасливу гримасу.
- Свєт, заспокойсь.
- Я спокійна! Все нормально! Прям краще не буває!
Я рвонула до них, але мій янгол схопив мене за руку.
- Не втручайсь.
Я згадала, що мій підопічний мені нічого не зобов’язаний, згадала, що це не моє життя…але все ж!
- Залишся тут. Ти повинна до такого звикнути. Я ж звик.
О, Господи! Я згадала себе. І це кожного разу він відчував те ж саме! Яка ж я дурепа! Зазвичай таку поведінку характеризують зрадою, але це дещо інше, дещо більш образливіше і болючіше. Коли ти мусиш бути поруч, якщо не фізично, то хоча б в іншому плані. А що саме страшне, я відчувала емоції мого підопічного.
- Він що знущається? – у розпачі крикнула я.
Фарбована блондинка поцілувала мого підопічного і розстібнула одного ґудзика на сорочці.
- Та-а-ак! Зроби щось, а то я зараз її по стіні розмажу і шпалерами зверху заклею, буде оновлення до інтер’єру!
Мій янгол мовчав. Він просто сидів у кріслі і розглядав всілякі папірці на журнальному столику.
- Не ігноруй мене, а то я зірвусь! Я не хочу бачити, а тим паче відчувати продовження цієї культурно-розважальної програми!
- Ти нічого з цим не вдієш.
- Сумніваєшся?!
Я якось автоматично підняла руку.
- І не намагайся мене спинити.
Мій янгол як і раніше обійняв мене за плечі, не зважаючи на біль.
- Прошу, не роби цього.
Я повернулася до нього і пильно подивилася в очі.
- Начебто ти ніколи не втручався у моє особисте?
Я посміхнулась йому. Видно було, що це був вдалий аргумент.
- Роби як знаєш.
- Так би й відразу.
Я поворухнула рукою і вхідні двері, біля яких стояла блондинка і підопічний, рвучко відчинилися, боляче зачепивши лише фарбовану.
Мій підопічний, здається, пішов за льодом. А вона всілася на диван, закинувши ногу на ногу. Що б ще такого зробити? Ага, придумала!
Щось тріснуло. Блондинка миттю вскочила. Сукня полізла по швам. Я постаралась. Прийшов мій підопічний, а вона, як ні в чому й не бувало, сказала йому про сукню. Підопічний знову вийшов і повернувся вже з сорочкою.
- Не дай Бог, вона зараз тут переді мною почне роздягатись!
Я начебто в воду дивилась.
- Годі! Китайських попереджень не розумієш, тоді отримуй!
Блондинка вмить зігнулась і схопилася за живіт.
А далі, а далі я вже нічого не пам’ятаю. Я, напевно, втратила свідомість.
Знову був сон. Дивний сон. Біла кімната без стелі й підлоги. Багато людей теж в білих сорочках йшли в одни бік і зникали у білому сяйві. Дивна тиша. Дивна тиша своєю неприродністю. Так багато людей і жодного звуку. Я спробувала підійти до лисого чоловіка, що йшов поруч, щоб запитати, що тут відбувається, але він, навіть, ніяк не відреагував на це. Ну, тоді якщо всі йдуть вперед, то я піду назад! Рвучко розвернувшись, я почала протискуватись повз «зомбі у білому». Довкола ставало все темніше і темніше, а людей все менше і менше. Нарешті я дійшла до якоїсь чорної стіни, на диво рівної та блискучої. Я доторкнулась до неї, тобто знову полізла туди, куди не треба.
- Куди?! – почулося з-за моєї спини.
Я з переляку притулилась до стіни, але та виявилась не такою твердою, як здавалося. Повітря за стіною було настільки густе, що я почала задихатись. Я не могла прокинутись, не могла закричати. Все навкруги було однакове – сіре. Щось м’яке і пухнасте доторкнулося до моєї ноги.
- Босий? Що ти тут робиш? – промайнуло в голові.
Кіт спокійно розвернувся і пішов, здається, і праворуч. Я пішла за ним. Скільки я не дихала, я вже не пам’ятаю. Ми просто йшли кудись крізь сірий серпанок загадкової стіни…І тут я прокинулась. Наді мною схилився і пильно вдивлявся в очі Босий. Дивні зелені очі кота дещо, навіть, лякали.
- Що ти там робив? – все-таки безглузде запитання, якщо врахувати, що воно адресоване коту.
- Вірніше, що ти там робила? – це був мій янгол.
- Я не знаю… Я не знаю, де це «там». Хоча це було схоже на світло в кінці тунелю. І там був ще хтось крім отих у білому, хтось невдоволений…
- Вартовий… - він хвилину помовчав, а потім додав, - Ти, навіть, для цього світу якась ненормальна.
Мені не було чого відповісти. Ненормальна. Надто часто я чула цей діагноз.
- Як вона? – мені не виходила з голови та дівчина, з якою я так жорстоко обійшлася. Мені було її шкода, паралельно з тим соромно (вона ж невинна!).
- Нормально. Швидка відвезла її до лікарні, але по дорозі симптоми припинились, тому нічого серйозного…Не роби більше так…хоча б заради мене.
- Добре.
Я не хотіла підводити очей, не хотіла дивитися на нього у цю хвилину. Я не хотіла… я не могла. Очі не могли підняти того тягара емоцій, які зараз бушували всередині. Боляче зберігати спокій, коли насправді тебе розриває на шматки. Він надто спокійно на все реагував. Краще б накричав чи, навіть, вдарив. Це все було б простіше, але він цього не робив. Він просто мовчав. Я не звикла до такого. Надто багато запитань без відповіді, надто багато несказаного заважало все сприйняти як належить. Він мовчав. Мовчав надто довго, навіть, для нього. Це змушувало мене почуватися зайвою, приносило біль і пустоту. Я більше так не могла. «Ти, навіть, для цього світу якась ненормальна» - ці слова, напевно, вже назавжди закарбувалися не лише в моїй пам’яті, а й в душі. Але я не знаю, що для нього нормально. Що взагалі нормально для цього світу? Якщо він мовчить, то я отримаю відповіді деінде. Схопивши візитку та пальто, я вибігла з квартири.
- Куди ти зібралася?
Він йшов вслід за мною. Його погляд, напевно, невдоволений, змушував серце битися швидше.
- Як бачиш, йду собі прямо і нікого не чіпаю. А ти хоча б знаєш, куди йдеш?
- Я йду за тобою. Свєт, що за самодіяльність?
- Сама звичайна. Ти не хочеш відповідати на мої питання…ти взагалі не хочеш зі мною говорити, тому я йду шукати нормальних співбесідників.
Я щільніше закуталась в пальто. Було холодно.
- Зрозуміло…
- Нічого тобі не зрозуміло. Якби ти хоч щось розумів, то я б зараз не йшла незрозуміло куди і не мерзла від цього не весняного вітру!
Сам зміст того, що я тільки-но зморозила, давався мені важко, але на нього це подіяло. Мій янгол понуро плентався вслід за мною і знову мовчав! Радіти чи сумувати мені з отриманого результату я не знала. Та добре було хоча б те, що я отримала хоч якусь реакцію.
Ми простували старенькими вуличками міста. Вишукані будинки з доволі – таки цікавим і продуманим екстер’єром псували свій величний вигляд лише кондиціонерами, які були розвішані подібно новорічним гірляндам, та різноманітними кіосками, які зовсім не вписувалися в загальну картину тихої ностальгії теперішнього.
- Ось ми й прийшли. – промовила я, звіряючись з візиткою.
Перед нами стояв старий двоповерховий будинок із блідо салатовими і білими, дещо потрісканими стінами.
- Я знаю це місце. Я завжди розглядала цей будинок, коли їхала 18 – тим тролейбусом. Я пам’ятаю це обличчя жінки і ці нарциси…
Я підійшла ближче. Виліплене бліде, потривожене роками обличчя журно дивилося кудись вперед.
- Пам’ятаю… - ще раз повторила я.
Мій янгол натиснув на дзвінок. Двері відкрила старенька бабуся. Я не могла не звернути увагу на її поставу – горду та впевнену. Натомість очі світилися приязню.
- Заходьте. Ви, мабуть, до Юлі. Я зараз її покличу. Бабуся десь зникла у одній із численних кімнат, а згодом вийшла з вже знайомою нам Юлею.
- О, привіт! Ви все-таки прийшли. Ходімо за мною.
Вона повела нас на другий поверх до доволі-таки великої кімнати, заставленої антикваріатом.
Там було ще двоє людей. Два чоловіка. Один сидів в кріслі і просто читав книгу, а інший ходив по кімнаті, розглядаючи чи то картини, чи то меблі.
- О, новенькі! – з радістю викрикнув той чоловік, що розглядав картини. – Я Женя. Добре, що ви прийшли, а то з Віктором нормально поговорити не виходить, а Юля з бабусею такі заклопотані…
Він був позитивним буквально. Зелені очі так і іскрилися радістю. Женя не носив чорного – яскрава футболка, джинси – і вперед. Цю всю картину доповнювало русяве волосся, яке стирчало у різні боки.
А от Віктор був повною його протилежністю. Одягнутий «по-статуту», чорнявий, із сірими очима він, навіть, не привітався, просто поклав книгу на журнальний столик і скоса подивився на нас.
- Ви, напевно, Свєта й Саша. Юля вже розповіла про аварію. Співчуваю вашому підопічному… Але ж з ним вже все гаразд? – не затихав Женя.
- Все нормально. – я просто не могла не усміхнутись йому у відповідь!
- А ось і чай. – бабця принесла величезну тацю зі всяким смачненьким. – Так, ви теж янголи?
- Ну, начебто так… А чому «Чорний кіт»? – я знову діяла в своєму стилі.
- Сідайте. Зараз я все розповім… Чому «Чорний кіт»?
Бабуся затихла. Через декілька секунд у неї на руках опинився чорний кіт із однією білою лапкою.
- Босий? – вирвалося у мене.
- Бачу, ви вже знайомі. Саме дивно те, що всіх у цій кімнаті звів саме цей кіт…
- Щось це все дуже сильно заплутано… Ви теж янгол?
- Ні, я людина і не жалкую про це… У мене немає янгола, адже я по-суті і не належу цьому світу… Вартові взагалі ні до чого не належать…
Всі в кімнаті затихли. Ця тиша була скрізь. Здавалося, що ховалася у кожній щілині, ніби чекаючи, щоб подарувати час на роздуми. Але часу, як завжди, було замало. Мої припущення потребували відповіді, але їх було надто складно сформулювати у слова…
- Вартові не мають влади над людьми, лише над янголами…лише над тими, хто порушив правила…Я століттями спостерігала за цим світом крізь чорну стіну на межі. Цей світ дивовижно мінливий, прекрасний і жорстокий. Спочатку було дивно бачити, як в один і той самий день одна і та сама людина плаче, а потім сміється, сумує і радіє. Дивно було дивитися, як люди помирають…
Я пам’ятаю одного чоловіка, письменника, який, вже покинувши своє тіло, сів за стіл і почав писати записку своїм рідним. Він писав її і чомусь посміхався. А потім підвівся, взяв записку і пішов додому. Він був у відрядженні.
Пам’ятаю цю картину… Далека довга дорога, обабіч ліс і нікого, зовсім нікого. Якась зовсім мертва тиша супроводжувала його шляхом, а він просто не хотів йти туди, куди мусив…він йшов додому… Він співав! Наспівував якусь веселу мелодію і йшов, йшов додому…
Якраз були похорони. Він бачив свою дружину, всю в чорному, бачив труну, але він не пішов за процесією, а попрямував до під’їзду.
Перша сходинка…друга сходинка…Здавалося, це тягнеться цілу вічність.
Дзвінок у двері…Хвилина…дві?
Щось клацнуло. Двері відчинилися. На порозі стояла маленька дівчинка. Вона здивовано подивилася і сказала:
- Тату?
Чолові приклав палець до губ і додав:
- Тихше.
Слова були просто зайві. Він обійняв свою маленьку дочку, поцілував її і поклав у її тендітну ручку ту записку.
З іншої кімнати почувся шум. Вийшла жінка, яка наглядала за дитиною.
- Тато! Тато прийшов! – защебетала дівчинка.
- Ні, тато не прийшов. Він більше ніколи не прийде… - на цих словах жінка зачинила двері.
Дівчинка прожогом кинулася до вікна, притулила свою долоньку до скла і лише востаннє прошепотіла «тато» вслід самотній постаті, що крокувала вулицею. У записці було написано: «Я завжди поруч».
Я ще ніколи такого не бачила. По того чоловіка не приходила смерть. Він сам у назначений час пішов…
Я просто стояла і дивилася крізь чорну стіну на межі. По щоці покотилася сльоза. Це було ненормально для вартового. Ми не відчуваємо, не плачемо, лише спостерігаємо. В ту мить мені чомусь дуже захотілося обернутися назад. І я обернулась.
У сірому серпанку стіни переді мною сидів кіт, чорний кіт з білою лапкою і зеленими очима. В той день я пішла за ним…і більше я не вартовий, хоча й маю певну силу.
- І я знаю яку. – додала я.
Цілісні образи, все до найменших деталей, все з розповіді я бачила ніби в кіно. Все відчувала. Це було дивно…схоже на мої сни.
- А яку силу маєте ви?- спокійно запитав Віктор. Було дивно чути з його боку хоча б якусь зацікавленість, враховуючи його «радість» щодо нашої появи у цьому будинку.
- Тіні і світло. – не думаючи, промовила я.
Женя попирхнувся чаєм, а бабуся чомусь просто закрила очі.
- Нам пора. – різко сказав мій янгол і, схопивши мене за руку, потяг з будинку.
- Що знову не так?
- Нічого! Краще не питай!
Ми простували нічною вуличкою, а мене не полишали роздуми про події, які сталися декілька хвилин тому. Нічого не буває просто так…Нічого не буває напевно…Хтось третій створив цей світ. Чому третій! Я вже якось, навіть, звикла говорити про себе і свого янгола як про щось цілісне. Правда, ще не задумувалась чому. Просто звикла. Багато чого останнім часом відбувалося просто за звичкою. Я не повинна була відчувати холоду, але чомусь це було не так. Він йшов поруч розміреною та впевненою ходою. Це мене діставало. Мовчав… Ну, хіба так важко сказати хоч півслова? Мене ж так складно образити! Цим вечором я відчувала себе домашньою тваринкою, яку вивели на прогулянку. (Ми ж могли легко, просто і швидко опинитися вдома!) Хоча холодний нічний вітер дещо прояснював думки, змушував їх тулитися одна до одної у пошуках тепла, у пошуках істини… Та, як завжди, вони обривалися на півдорозі.
- Ти так і будеш мене ігнорувати?
- Хто тобі сказав, що я тебе ігнорую?
Він, навіть не глянув у мій бік! Я вибігла поперед нього і заступила йому дорогу. Він не міг не спинитися.
- Що відбувається?
- Нічого важливого.
- Можливо, для тебе нічого важливого, а от для мене…
Я дивилася йому прямо в очі. Лише так можна було визначити, що він думає насправді. Ну, що ж? Що? Потрібно лише підібрати правильну репліку.
- Ти дивна.
- Я знаю.
Не те. Всілякі розумні люди понавигадували різноманітних теорій, щоб вичислити брехню. Мені брехня була непотрібна. Мені потрібно було вловити настрій. Лише настрій. Його крихітну нотку
- Я стала зайвою? Це легко виправити…
Зловила…біль? Мої здогадки знову завели мене не туди. Мені здавалося, що через проблеми та непорозуміння, які постійно мене супроводжують, я його просто дістала, я йому просто набридла. У світі ще мільйони дівчат, до яких можна ось так прийти вночі та перевернути їхнє життя з ніг на голову. Варіантів безліч… Але чому саме біль? Особисто я до себе ніколи не відчуваю співчуття. Гостра самокритика. З кого ж знущатися, як не з самої себе? Хоч не так боляче падати, якщо щось вийде не так… Але чому саме біль? Я просто стояла і дивилася йому в очі.
- Не розцінюй все як зазвичай… - він хотів ще щось додати, але не встиг. Почувся пронизливий звук.
- У тебе є телефон? Я думала, що це тобі непотрібно.
- Зроби послугу, постарайся більше не думати. На автопілоті ти приймаєш вірніші рішення. Так, слухаю…
Тепер я вже остаточно заплуталась. Треба зосередити свою увагу на чомусь іншому. Відвернутися чи що? Ні, це вже занадто. Він не зрозуміє. Та яка різниця! Я ж його вже взагалі не розумію! Треба було заповнити мою неадекватну голову хоч якоюсь інформацією, поки вона не втнула ще чогось. Я виглянула з-за плеча мого янгола. Звичайна нічна вуличка, звичайного великого міста, звичайно вже майже немає людей…звичайно я знову не в тему, але…мою увагу привернула доволі-таки дивна постать. Чорний плащ, бліде кістляве обличчя. Нічого, здавалося, цікавого, але очі. Чорні очі. Вони вирізнялися, навіть, на фоні нічної темряви.
- Добрий вечір. – привіталася постать.
- Добрий… - за звичкою вимовила я.
Знайомий голос. До жаху знайомий із невдоволеного «Куди?».
Раптово все перед очима змазалося, довкола в скаженому темпі змінювали один-одного люди, міста, пейзажі.
- Годі! Що ти робиш?! – крикнув мій янгол, кинувши телефон, який почав горіти, на сніг.
Довкола тишею схилилися дерева, посипані снігом, як мріями. Я думала, що йому відповісти, але паніка випередила мої думки, змусила діяти. Постать у чорному пальто невпинно і загрозливо наближалася. Я кинулася на шию своєму янголу і знову все змазалося. На цей раз приземлення було не таке вдале. Змазана реальність буквально «виплюнула» нас на лавку у якомусь парку. Поруч сидів чоловік. Перехрестившись, він із жахливим криком побіг світ заочі.
- Можливо ти все-таки мені хоч щось поясниш? – запитав мене мій янгол.
- Спробую…Ай!Боляче!
Чиясь рука схопила мене за волосся і таким чином безцеремонно поставила на ноги.
- Знаєте, це вже переходить будь-які межі! Пустіть! Хто Ви?! – я намагалася вдарити свого кривдника, але це не приносило бажаного результату.
- Вам доведеться піти зі мною. – крижаний голос власника неприродно-чорних очей повністю гармоніював із його вчинками.
Очі залило холодне біле сяйво, мертвим холодом огорнувши все всередині. Здавалося, що, навіть, серце застигло під дією його чарів. Глуха тиша робила цей стан нестерпним. Я намагалася кричати, але, навіть, хоч якогось шороху мені не вдавалося почути. Мертва тиша заповнювала все зсередини. Та раптом почувся перший удар – серце прокинулось. Другий – воно поступово розганяло тепло по всьому онімілому тілу. Третій – нестерпний біль змусив відкрити очі і відірватися від підлоги. Величезна темна зала була освітлена лише холодно-білим полум’ям, та до стелі це примарне світло не діставало. Воно губилося у цій всепоглинаючій темряві. Ці стіни були на диво знайомі, знайомі за чимось жахливим, чого я, на жаль або на щастя, не пам’ятала.
Зала була просто величезна. Мій янгол сидів неподалік на чорній підлозі, опустивши голову.
- Нас зрадили. Женя видав нас вартовим. Він боявся, що ми накликаємо біду на Юлю. То вона тоді дзвонила, попереджувала…
- Ти говориш так, ніби ми скоїли якийсь жахливий злочин.
Він хвилину помовчав, а потім, піднявши голову, додав:
- Ти і є мій злочин.
Його темно-блакитні очі дивилися з якоюсь особливою фатальністю, яка домішувалася сірою барвою до темно-синього тла. В ту мить мені хотілося просто кудись зникнути, зникнути безслідно, зникнути взагалі. Хотілося, щоб хтось третій просто взяв гумку і стер мене, як невдалий штрих із загальної величі картини життя. Хотілося, щоб він не дивився на мене так.
Із протилежного кінця зали почулися чиїсь кроки, розмірені, настільки гучні у цій несподіваній тиші, що, здавалося, вони намагаються перекричати стукіт мого серця. З кожним новим кроком воно билося все тихіше і тихіше, затихало у передчутті жахливого. Боятися вже просто не було сил. Страх забирає набагато більше, нж злість, тому остання вже пульсувала у скронях, мобілізовуючи сили.
- Якщо ми тут через те, що я стала янголом, то це легко виправити. Я…
- Вона не знає про що говорить…- перебив мене мій янгол.
Як добре, що він стояв позаду мене! У ту хвилину я просто б не витримала його погляду.
Лункий сміх власника неприродно-чорних очей пролунав у залі, вдаряючись об стіни і кожного разу жахаючи з новою силою.
- Дивно…Ти сподівався, що вона буде такою ж як і в тому житті близько 300 років тому. Сподівався, що ми, вартові нового часу, будемо дивитися на все крізь пальці.
- Вона і була такою…
- Так, стоп! По-перше, не говоріть про мене, ніби мене тут немає. Агов, я тут! По-друге, це все вже доходить до абсурду! Мені не 300 років і я не схожа на живі викопні рештки і…
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 15 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |