Остання любов Асури Махараджа 6 страница

Асура Махарадж відчув, як останні слова ножем увійшли йому в самісінькі глибини його серця. Проникли так далеко, наче там у нього була найдовша у світі печера, і коли він відчув, що глибше опуститися в цю печеру немає сил, бо вже обпікає жар Землі, він відпустив себе, і враз усе, що він тримав там затамованим, вирвалося назовні.

— Ні! — прохрипів він і перевернув крісло. Він відчув, як гнів охоплює розум, і стримувати себе більше не було сили.

— Як ти сміла! — проревів він, і стіл від його удару полетів у куток, зносячи на своєму шляху пляшку з молоком, пательню з гарячим сніданком, склянку, фрукти. Нарешті він побачив, хто він насправді.

Асура Махарадж задер голову до стелі й прокричав, так, аж напнулися жили на шиї:

— Як ти посміла! Як ти посміла!

Він — демон, демон, демон.

— Ні, ні, ні! — повторюючи це, Асура Махарадж почав трощити стелаж із посудом. На підлогу полетіли мідні баняки. — Хто тобі дав право так поводитися зі мною!

Асура Махарадж відчував, як великий демон злоби, приспаний п’янким медом почуття, прокинувся і більше не бажає засинати. І тепер його не зупинити. Він став громити її кухню, трощити меблі й скидати з полиці глечики.

— Ти! Як ти сміла! — гарчав він, наче поранений кабан, наче пес, що захлинається від запаху крові. Там, де щойно панував затишок і умиротворення, розросталася рвана рана, суха й холодна, як пустеля, де ніколи не світить сонце, де ніколи не тане лід.

І щось із самого дна цієї пустелі, з-під велетенської товщі пилюки прошепотіло йому: не вона спричинила той біль. Так було з незапам’ятних часів, тільки тепер він нарешті побачив це.

Коли Асура Махарадж почув цей шепіт серця, нестерпний біль пронизав його, і він завив, наче вовк, що потрапив до капкана. Він почав роздирати на грудях сорочку, щоб якось потамувати ту муку, але біль сидів глибше, під шкірою. Біль ішов не від плоті, і від цього був нестерпним.

До Асуриних вух долинув звук сирен. Його реакція була миттєвою. Щось наче підказало йому, що то приїхали по нього. Звісно, здійняти такий шум із самого ранку — далебі, сусіди викликали поліцію.

Асура вискочив із квартири й збирався вже сідати у ліфт, коли той самий безслівний голос шепнув йому, щоби він біг далі по коридору.

— Там тупик! — вигукнув він розпачливо, біжучи без надії, а лише сліпо вірячи.

Ні, там пожежна драбина.

Він вискочив за ріг коридора і, о чудо, там дійсно був балкончик із запасним виходом. Асура вибив ногою двері й побіг по драбині вниз. Останні два прольоти він подолав у стрибку, важко приземлившись на обидві ноги. Щось у попереку стрільнуло — людське тіло не було розраховане на такі переміщення, однак Асура піднявся, і, накульгуючи, побіг вулицею геть. Геть, геть, геть. Подалі від цього болю, поки це ще можливо.

***

Один серед хмарочосів. Загублений у Нью-Йорку.

Його обличчя не привертало уваги. Смаглявий чоловік із виразною щелепою й аристократичним чолом. Чорні стріли брів, чорні окуляри. Шкіряний жакет, розстібнутий ґудзик сорочки. На його обличчі більше не було того виразу умиротвореності, що заворожувала продавщиць одягу і взуття. Тепер він був, як і всі решта — з перекошеним гіркотою ротом, із легкою неголеністю, від якої віяло готельним відчаєм. Асура Махарадж ішов просто вперед, аби загубитися, аби розчинитися у цьому натовпі людей зі своїми приватними думками, планами і потребами. Він не рахував ні вулиць, ні авеню, він знав лиш біль і холод, що йшли з його серця.

Холод.

Раніше він не знав, що те тепло, яке дарувало йому радість та оптимізм, так зігрівало його. Він відчув, що на серці у нього порожнеча. І виявити це було в стократ гірше, ніж побачити там гнів і ненависть. Гнів і ненависть означали би взаємини. Натомість серце огортала суха, запилюжена байдужість. Від цієї сухості серця йому хотілося бити кулаком об стіни і гарчати, як звір. Те живе, що замешкало у нього в грудях, скулилося від холоду й ляку в маленький вузлик, десь у самому кутику його серця, воно трусилося і металося в паніці: чому стало так темно? Куди поділося тепло? Що я маю зробити, щоби повернути це? Асура Махарадж сидів на лавці біля кіоску з морозивом і намагався видавити з себе сльози — він бачив, як це часом робили люди, і це допомагало долати схожі ситуації, однак очі залишались сухими, і тільки серце пронизував черговий спалах болю, немов би від іще одного іржавого цвяха, якого він там віднайшов.

Пустка. Жахлива безглузда пустка. Куди подівся золотий потік радості? Що йому тепер робити — кидатися на пошуки Даші, розмірковувати над власним становищем тут, у людському тілі? Усі дороги назад уже спалено. Він більше ніколи не зможе стати членом суспільства наґів — ані на те не буде дозволу співвітчизників, ані сам він більше туди не бажає.

Міркуючи так, він бродив містом, минаючи сквери і парки, поки врешті не опинився на набережній. Вітер оглушливо бив по вухах, сонце грало на хвилях затоки, пахло низинами. Асура Махарадж відчув, що навіть тутешня природа стала йому чужою. Він пригадав, що у манускриптах, які він потай від Виконавчого комітету вивчав у себе в лабораторії, шляхетні мужі, коли знаходились у найвищій точці горя, йшли топитись.

Затока була широкою, сонце світило високо, а чайки скиглили так, наче сьогодні — й справді останній день у його житті.

Асура Махарадж зрозумів, що відчай ще не настільки роз’їв йому розум, аби віддати себе на поталу стихії, і вирішив, що, раз він уже дійшов до цього місця, воліє радше кинутись у море людей і спробувати плисти далі.

Зрештою, що з того, що він демон? Що з того, що він народився і виріс у пеклі? Хіба це може бути перешкодою для того, аби віднайти Дарію? Нехай він недосконалий, нехай його серце — як зарослий будяком пустир. Хіба це має значення, якщо світло вже було одного разу засвічено? Коли істота з підземних світів вперше дізнається, що є світло, вона починає розуміти, що ж насправді означає прожити все життя в темряві. І далі, як казав помічник судді Раху, все залежить від часу й розумності істоти.

Асура Махарадж раптом зрозумів, що його бажання зблизитися зі світлом закінчиться фатально. Він перестане бути собою. Можливо, він осліпне, як Даша, а може, світло спопелить його, як спопеляє поле бою брахмастра. Асура відчув, що він став чужим серед своїх, і ніде йому не було притулку серед усіх трьох світів.

Подумки він звернувся в пам’яті до голосу в серці, до того місця, звідки він уже призвичаївся відчувати тепло. Він знав: десь там це джерело все ще існує, і колись, можливо через мільйони років, він зможе докопатися до нього. Однак чи готовий він копати мільйони років? Чи готовий він пройти випробування тисячоліттями сумнівів, поки безнадійно лупатиме шар за шаром гранітні плити? Чи готовий він шукати жінку, від якої, можливо, ніколи не отримає взаємності?

І Асура Махарадж зрозумів, що відповідь на всі ці запитання, на мільйон інших запитань, одна — так. Він готовий віддати за неї своє життя, хоча б за те тільки, що вона показала йому, як може бути по-інакшому.

«Будь ласка, вірте і йдіть», — у нього в вухах досі стояли її слова.

Асура Махарадж озирнувся навколо так, як ще ніколи не озирався на цей світ. Він відчув себе голим і безпорадним, і здавалось, ані кроку більше не можна буде зробити по цій отруєній скорботою землі.

«Будь ласка, вірте і йдіть».

Подивись на це море, на це небо востаннє, тому що там, за межею, ти більше не належатимеш собі, там більше немає контролю, певності, є тільки ці слова: вір і йди.

Він встав і пішов.

***

На сходах, що вели в метрополітен, стояв чоловік із картонною табличкою: «Хтось знає, де Дарія Стефанівська?». Час від часу він висмикував когось із перехожих і запитував, якомога м’якше, щоб не злякати: «Перепрошую, ви не знаєте Дашу Стефанівську? Сліпа жінка років тридцяти, каштанове волосся, неймовірно вродлива?». Але, здається, не було більш безнадійної справи в цілому світі, ніж запитувати у людей на вулиці, чи хто знає Дарію Стефанівську. За миготіннями світлофорів, за гудками автомобілів, за мерехтінням сонця, що з’являлось із-за хмар і знову за ними ховалось, нікому не було діла до Дарії Стефанівської.

Втім, іноді були винятки.

— Чувак, хто така, нафіг, ця Дарія Стефанівська? — спитав його якийсь темношкірий молодик у шапці, схожій на в’язану кишку, і більших на три розміри спортивних лахах. — Ти стоїш тут уже третю годину, я припас тебе ще зранку. Що ти хочеш їм всім сказати? Це такий протест, йо?

— «Чувак»? — перепитав Асура Махарадж. Зметикувавши, що це таке місцеве звертання, він сказав: — Чувак, дозволиш, я тобі дещо поясню?

— Валяй, мужик.

— Ти знаєш, що відчуває личинка гусені перед тим, як вилупитись із яйця?

— Що за нафіг, чувак?

— Знаєш, що відчувають птахи, коли летять на південь? Що відчувають квіти, коли кожен ранок розкриваються назустріч сонцю? Я раніше не знав, що вони відчувають. Тепер я знаю, чувак, що відчуває корова, коли від неї забирають теля, і що відчуває собака, коли бачить свого господаря.

— Що за…

— Чувак, я ще не закінчив. Я знаю, що відчуває голодний, і знаю, що відчуває той, у кого немає надії. Чувак, воно в мене з’явилося все тут, — він показав на серце, — і повір, раніше я жив дуже добре, поки цього не знав, але тепер я більше не можу бути таким, як раніше. Розумієш, я науковець, а науковці не можуть закрити назад своїх відкриттів. Тому я тут, шукаю жінку, яку звати Даша Стефанівська, тому що вона має відповідь на всі запитання, на які ще не маю я. Ти можеш вирішити, що я ненормальний, шукаю жінку в місті, де більше десяти мільйонів людей. Я й сам прекрасно знаю математику, імовірність знайти її тут близька до нуля. Але я також знаю, що все це не має для мене ніякого значення, тому що вона попросила мене вірити і йти. Тому я тут. Такі от справи, мужик. А що у тебе?

Хлопчина розгублено пару раз хотів щось сказати, він відкривав і закривав рота, потім махнув на нього рукою і кудись пішов.

Асура Махарадж роззирнувся довкола. Потік людей хвилями то прибував, то відступав. Зараз людей знову стало менше.

Перед ним вдруге з’явився молодик у мішкуватій одежі.

— Гей, мужик… — сказав він, переминаючись з ноги на ногу. — Коротше, на… Я купив тобі колу…

Хлопець дав йому паперове горня з напоєм і швидко чкурнув геть.

Асура Махарадж тримав у руці холодне, вологе горня і довго дивився у натовп, намагаючись побачити того хлопця ще раз. Підняв горня до очей. «Сoke!» — писало на ньому. Всупереч усім обчисленням та імовірностям, всупереч шопінг-молам та офісам, банкам і хмарочосам, цей особливий зв’язок, який відчувають птахи, коли летять на південь, існував, він був десь там, за цією завісою, що відділяла їх. Цей зв’язок пронизував усіх, і все трималося на ньому, як перли, що нанизані на нитку.

Він відчув, що робить усе правильно.

***

Надвечір, утомившись, він побрів кудись перекусити.

Ноги вели його подалі він галасливих вулиць, і в одному із закапелків, де збиралась доволі непевна публіка, він відчув, що може знайти собі притулок. У кафе, тьмяно підсвіченому жовтими ліхтарями, мали звичку засідати чоловіки, чия доля склалася не найкращим чином. Це було видно як по меню — яйця, біфштекс, смажена картопля, сендвіч — так і по напоях. Напої ж усі як один носили чоловічі імена, наче їх виробники знали, що призначення таких пляшок з іменами — бути співбесідниками для самотніх.

Асура Махарадж вибрав собі місце у кутку. Замовивши сендвіч і картоплю, він тихо чекав на їжу, спостерігаючи у вікно, як згасає день.

Старші джентльмени, далебі завсідники, сиділи біля барної стійки, дивились телевізор, курили і пили. Ті новоприбулі, що бажали розділити сьогоднішній вечір із лікером тет-а-тет, сідали до вузького шинквасу при стіні, спиною до решти. Саме до такої стійки і пішов новоприбулий чоловік, який чомусь упав Асурі Махараджеві у вічі. Чоловік замовив два по п’ятдесят «джонні уолкера» і розвернувся сідати на своє місце, коли Асура Махарадж врешті упізнав його і вигукнув через весь зал:

— Сваміджі? Сваміджі![13]

Несподівана зустріч наче розбудила Махараджа. Він підійшов до чоловіка, дивуючись, що за дивні ігри влаштовує сьогодні доля.

— Сваміджі, намасте![14]

Чоловік завмер, не донісши келішок до рота.

— Чого тобі треба, сину? Якщо ти за те, що на мені ось ця штучка, — він потріпав білий пасторський комірець, що випирав із-під осінньої куртки, — то тут можеш не хвилюватися. На те в нас із Господом існує своя угода. Я вважаю, що людина, коли вона в печалі, має право на пару келишків віскі.

Сказавши це, чоловік перехилив перший келишок і гучно поставив його на стійку.

— Сваміджі, ви не впізнаєте мене? Це я, Асура Махарадж! — Асура упав перед ним у поклоні, потім піднявся, склавши долоні перед собою в радісній покорі. Ще б пак — перед ним сидів його старий учитель і друг, Свамі Наґа-баба. Свого часу Свамі Наґа-баба був його наставником у школі. Потім, коли Асура трохи підріс, вони потоваришували, і Свамі Наґа-баба передав йому чимало знань, які не входили до загальної навчальної програми. Свамі був із роду тих науковців, які все бажають випробувати на власному досвіді. На старість років він став скарбничкою виняткових історій, які ставалися з ним, із тими, кого він зустрічав та яким був мимовільним свідком. Свамі Наґа-баба був неперевершеним оповідачем, і, зрозуміло, Асура Махарадж зрадів цій зустрічі, бо, як ніколи, потребував хорошої оповіді про лиха, які траплялися з кимось іще.

— Сину, я не знаю, якою мовою ти говориш і чому ти поводишся, як блазень, але я скажу тобі таке. Коли в пастора О’Ніла спитали, які три речі на світі він нізащо не проміняв би на Царство Боже, він відповів: добру розмову, добру історію і добре віскі. Тож якщо ти прийшов завадити мені насолодитися останнім, то будь ти хоч ангел Господній, прошу тебе, не докучай мені.

— Хто такий пастор О’Ніл, сваміджі?

— Пастор О’Ніл — це я, дурню.

— Ах, он як! — все раптом стало на свої місця. — Ви не пригадуєте мене, сваміджі? Ми зустрічалися з вами в інших місцях. Не тут. Я тоді ще був школярем.

— У Іллінойсі, чи що? Хай йому грець, тому Іллінойсові! Діра дірою. Вибач, сину, та якби мені платили хоч би по два центи за кожного, кому я давав слово Боже, я уже давно став би мільйонером. Але, як бачиш, Господь не дуже ласкавий до тих, хто служить Йому. Тож не дивуйся, що на мені куртка з «Мейсі’с», і що я не пам’ятаю тебе.

— Щось ви не в гуморі, отче.

— Важко бути в гуморі, сину, коли від тебе йде дружина, а твій син заявляє тобі, що він голубий.

— Голубий? Що значить «голубий», пасторе О’Ніл?

— Це значить, що в нього блакитний відтінок шкіри і сині губи, що ж іще… Голубий означає, що він спить із мужиками, дурню! Що ти за одоробло таке? Звідки ти упав мені на голову?

— Я приїхав із віддаленої країни. Не всі американські звичаї мені ще знайомі, отче, тож даруйте, якщо видаюся смішним.

— Ти один із тих пакистанців, що жили через дорогу від нашої з Еллін хати? Чи то були бангладешці?

Асура Махарадж махнув рукою і сів біля сваміджі.

— Стільки часу сплило відтоді, як ми бачилися востаннє, — сказав він. — Хіба це так важливо? Отче, ви досі збираєте історії?

Отче гмикнув.

— Я знаю їх мільйон. Це все, що у мене є.

— Ви знаєте, я справді скучив за вами, хоч ви й не пам’ятаєте мене. Чи могли б ви, якщо вам не складе труднощів, розказати мені якусь історію? Що цікавого чувати на Землі?

— Ти що, напрошуєшся випити за мій рахунок?

— Зовсім ні! Якби я мав гроші, я би пригостив вас сам, хоча, дивлячись на вас, гадаю, це не найкраща ідея.

— Він ще й хамить, — звернувся пастор до невидимої аудиторії. — Святий Господи, прости мені, що богохульствую Ім’ям Твоїм, але скажи: пощо Ти створив у цьому світі стільки недоумків? Напевне, я маю вчитись смиренню, відповіси мені Ти. Але як можна бути смиренним тут, у Нью-Йорку, в цьому зоопарку?

— Отче, я замовлю нам каву. До речі, ви зовсім не змінилися, відколи ми бачились із вами востаннє! Направду, я дуже радий, що ми зустрілись!

***

Пастор дістав сигарети, підсунув поближче попільничку, запалив і почав:

— Я не знаю, де ми з тобою бачилися, сину. Чи то була та діра Джоліт, чи може, то був який задрипаний Детройт чи Флінт. Життя потерло мене. Мою стару супружницю ти пам’ятаєш, її звали Еллін, і буквально до минулого четверга ми були чоловіком і дружиною під освяченим Господом і американською конституцією шлюбом. Все валиться, сину. Вона знайшла собі якогось прилипайла на «кадилаку», так, наче «кадилак» це найголовніше, що може бути в житті. Вона сказала: то не якісь там пупці-дупці[15], то любов. Знаю я таку любов. І їй не завважило, що тридцять років ми товклися поруч, пліч-о-пліч, як двоє волів в одній упряжці. І що у мене залишилося? — спитав я себе в той вечір. Тридцять років пастирської роботи, недоспаних ночей, роздертого серця, проповіді на холоді й у голоді? Я подумав тоді — ну, гаразд, можливо, я не найкращий пастор у цьому світі. Можливо, я чогось не зрозумів і проґавив свою жінку, але ж у мене є син! Мій синаш, маленький Джонні, я ростив його так, як ростили мене — у строгості, у дисципліні. Пожалієш хльости — зіпсуєш дитину, у вас там у Пакистані кажуть таке? У нас кажуть. Я робив усе, щоби він виріс хорошим хлопцем. І тут я приходжу якось під вечір із проповіді, я проводжу по четвергах невеликі євангельські програми в одній бібліотеці в Бронксі, там приходять всякі — в основному, пенсіонери, але є й молодь, і вони люблять мене, розумієш? Це відповідальність. Ти не уявляєш, синку, яка це відповідальність, — пастор О’Ніл роззирнувся навкруги, ніби щось шукаючи. — А куди я поклав свої сигарети?

Асура Махарадж підсунув йому пачку, і пастор О’Ніл закурив.

— Американська мрія, — скривився він на гіркий смак сигарет. — Звичайне лайно, але як подано! Кожен ранок я прокидаюсь і думаю: «Господи, зараз я помолюся Тобі і з Твоєї ласки вип’ю чашечку кави і викурю сигарету». Я живу просто, завжди жив просто, і я думаю, я заслужив у Бога деякі поблажки… Ну, та менше з тим… Я повернувся з проповіді і застав у себе сина і його товариша. Я завжди з підозрою дивився на цього товариша — він був не рівня моєму хлопчикові. Старший років на десять, завжди приїздив до нього на своєму «седані», завжди наодеколонений, підмазаний, я все ніяк не міг второпати, що ж вони знайшли спільного, Джонні і цей блазень із нагеленим волоссям. Я запропонував, кажу — може, повечеряємо? І за вечерею Джонні мені каже, що він переїжджає до свого друга — Білла. Я кажу: «Ну, гаразд. Переїжджай, ти вже дорослий, будеш учитися брати на себе відповідальність». А він мені каже: «Ні, тату, ти не зрозумів — ми з Біллом — не просто друзі, ми партнери». Я кажу: «Ну, гаразд, бізнес — це чудово! Ти можеш займатися бізнесом, наша віра не забороняє нам цього». І тоді мій Джонні бере і цілує цього напомаженого мужика в губи. У мене виделка випала з рук. «Джонні, — кажу я. — Чи ти при своєму розумі? Негайно вибачся перед Біллом!» А він мені відповідає: «Тату, — каже, — Ми будемо жити з Біллом як одна сім’я, розумієш, я і він, і більше нікого. Будемо спати разом, разом готувати їсти, разом ходити у магазин, розумієш? Ми пара!». Коли я почув це, синку, клянусь, виделка випала у мене з рук і я не дожував те, що поклав собі до рота. «Так ти гей, Джонні? — спитав я його. — Я не розумію! Я виховував тебе як порядного хлопця, віддавав тебе на плавання, вчив боксерських прийомів, а тепер ти мені заявляєш, що ти — гей? Як таке можливо? Джонні, поясни мені». І тут мій Джонні, дорослий хлопець уже, цілих двадцять два, починає рюмсати! Він починає плакати, як дитина, і заявляти мені, що я ніколи не розумів його! Я сказав йому: «Припини це негайно. За столом у нас так не прийнято». І тоді Джонні зірвався, як навіжений. «Все, — закричав він мені. — Ти мені більше не батько! Ти чуєш тільки себе! Робиш тільки те, що прийнято! Ти безсердечна машина! Бачити тебе більше не хочу!». І от, мій син збирав свої речі, заходячись плачем, а ми з Біллом сиділи за столом і дивились одне на одного, як на писані яйця, я — на нього, а він — на мене. «Ну, — кажу йому, — розкажи мені хоч, де ви познайомились. Щоб знати, як тепер це відбувається. Колись, кажу, зрозуміло було — у тюрмі, чи ще десь, у притонах якихось, а тепер?». «На плаванні, — каже він мені. — Ми познайомилися з ним на плаванні. Я його тренер із плавання, — каже він мені й усміхається. — Я добре знаю вашого сина, він хороша людина. Дякую вам за такого доброго парубка!» — каже. Я задумався над цими словами, хлопче. По хорошому, я мав би встромити йому оцю саму виделку, якою їв, просто в серце, та видно, став уже надто старим, аби платити око за око. Та й, мо’, на краще, що не зробив цього, хто б тоді розповів тобі цю історію? Сказано ж у Посланнях: «Цьогосвітня бо мудрість у Бога глупота»[16]. Апостол Павло буде мені добрим заступником на Твоєму суді, Господи, але зараз мене це мало втішає. Хотів би я знати, що змусило мого сина вчинити отак, що змусило цього тренера з плавання встругнути отаке з моїм сином. Але боюсь, хлопче, мені вже цього не дізнатись. Я так і не попрощався із сином — Джонні не хотів мене навіть чути, вийшов і не попрощався. «Ну, ми поїхали», — сказав цей напомажений, Білл, і простягнув руку, щоби потиснути мою. І Господь свідок, я не знав, тиснути мені цю руку чи дати йому у пику. Може, я мав би викликати поліцію і подати на нього в суд? Але Джонні вже не малолітній, та й статті такої немає, щоб засудити його. Вони поїхали, і так я залишився сам один, в домі, де ще пару тижнів тому мешкала велика справжня сім’я.

Пастор О’Ніл понуро дивився у склянку, де вже закінчилося віскі.

— Гей, Сонні, — гукнув він хлопця за баром. — Ще два по сто.

— Того самого?

— Еге ж, — пастор О’Ніл повернувся до Асури Махараджа. — Ні дружини, ні сина.

— Дивовижна історія, — сказав Асура Махарадж із переконанням у голосі. — Ніколи не мав дітей, але страшенно хочу. У мене теж склалася не зовсім зрозуміла мені ситуація. Від мене втекла наречена. Вчора я запропонував їй вийти за мене, а сьогодні вона чкурнула кудись на край світу.

— Буває. Господь вибирає часом дивні шляхи, щоб сповістити нам щось важливе. Знаєш, іноді я запитую себе — а що, коли там нікого немає? Може, це такий рудимент із печерного віку у нас залишився? Страх перед темрявою, страх перед сином-геєм…

— Не можу вам сказати нічого про Бога, чесно кажучи, сам хотів би дізнатися, а щодо рудиментів печерного віку, то можу вас запевнити з усією гарантією, що печерний вік — це вигадки недругів.

— Так, розумію. Я теж мав би вірити в те, що світ було створено шість тисяч років тому, і що перші люди зійшли з раю, але, дивлячись на обличчя людей на вулиці, бачу мавп, собак і ослів. Я розказував тобі історію, як я став пастором?

— Ні, розкажіть, сваміджі. Ви, як завжди, зачаровуєте мій розум своїми оповідями.

О’Ніл дістав іще одну сигарету і перевірив, скільки їх залишилось у пачці.

— Гаразд, синку. Вже не знаю, чому, та Господь дає мені охоту поговорити з тобою. Тільки не називай мене оцим вашим паківським прізвиськом, для тебе я пастор О’Ніл.

— Як скажете, пасторе О’Ніл.

— Так краще. Отож, у далекому тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомому, коли при владі ще був Ейзенгауер, коли ми всі боялися Радянського союзу й атомної бомби, а чорні знали своє місце в кінці автобуса, я працював «телефоністкою» на міській телефонній станції. Мене взяли на цю роботу чисто по знайомству, я був іще той нероба. Я не цінував того, що мав — був молодий, у мене була красива шевелюра — у задній кишені штанів я носив великий гребінь, щоби при найменшій нагоді вкласти волосся за останньою модою. На роботі у нас був суто жіночий колектив — я був одним із наймолодших, і був там єдиним чоловіком. Було, знаєш, кілька таких дівуль, до яких можна було підскочити на борзій козі, але всі решта були страшенними недоторками. Мені було нудно з ними — я хотів жити, веселитися, слухати рок-н-рол. Я хотів мати велике авто з відкидним верхом, аби можна було возити красивих дівчат на пікнік над озером. На жаль, правда життя була іншою — з дев’ятої до першої і з другої до п’ятої, з перервою на ланч, я належав «Амерікен Белл Телефон Компані», а вони мені за це платили сорок два долари на тиждень. Я був, як те звіря, яке ви тримаєте, аби воно справно несло службу: в мою відповідальність входило вміння поєднувати телефонні лінії. Ти вже зараз такого не застанеш — переді мною був телефонний комутатор із гніздами, і моєю задачею було вручну втикати штепселі в гнізда, налагоджувати зв’язок між абонентом із даунтауна і абонентом з Іст-сайду, чи щось у такому дусі. Із таким же успіхом на моєму місці могла би бути й натренована мавпа. Більш нудної роботи, коли тобі двадцять і ти носиш у кишені великий гребінь, а в серці — мрію про «кадилак», годі й придумати.

Моєю єдиною розвагою залишалося підслуховувати чужі розмови.

— Ви підслуховували чужі розмови?

— Так, а що мені залишалось робити? Звісно, потай я підслуховував. Я вже знав напам’ять, хто з жінок мого округу мав ополудні заняття в спортивній школі, а хто мав забрати дитину з дитсадка. Хто яким покупкам віддавав перевагу, яким стравам, яким книгам і фільмам. Я знав навіть такі речі, які знати не повинен був. Я знав, що місіс Джонсон зраджує містера Джонсона з містером Смітом, коли той каже місіс Сміт, що їде по справах у відділ землевпорядкування. Я знав, що місіс Томпкінс думає про свою невістку місіс Дженкінс, і знав, що місіс Дженкінс думає про свою свекруху місіс Томпкінс. Я завжди думав, що володіти чужими таємницями — це найбільш захоплююча справа на світі, але я переконався, що люди приховують одне від одного саму лиш дурню. Я вважав, що, можливо, мені поталанить виявити серед мешканців свого округу військового злочинця — прихованого комуніста або шпигуна, який замислює державний переворот або співпрацює з радянською розвідкою, але всі люди, котрих я знав, були чесними і винятково нудними обивателями. Озираючи мешканців свого округу з висоти становища молодшого телефоніста, я почувався, наче Господь Бог, який знає все про кожного, і я думав, наскільки ж нудно Йому має бути споглядати наше дріб’язкове життя.

Але одного разу я натрапив на декого справді незвичайного. Тоді я ще не знав, що розмова, підслухана випадково, може змінити ціле моє життя, в результаті чого я стану проповідником. Агент Маріуш Збішек — це ім’я тобі про щось говорить?

— Ні, сваміджі… тобто, пасторе О’Ніл. Уперше чую.

— О, свого часу це була одна з найгучніших шпигунських справ Америки! Агент Маріуш Збішек, поляк за походженням, жив під прикриттям на Емілі-стріт, тридцять вісім, під іменем Тед Качинський. Щоб ти розумів, ми тоді жили на Емілі-стріт, тридцять шість, і містер Качинський був нашим сусідою. Він вдавав, що займається взуттям — ходив від будинку до будинку, як ходили тоді комівояжери, і пропонував кожному свою скриню з набором взуття на будь-який смак. Це було хороше прикриття — він міг вільно пересуватися країною і входити у будь-які двері, не викликаючи підозри у сусідів. Мало хто знав, що у його скрині, під першим дном, є прихований простір, в якому агент Збішек мав пістолет, невеличкий прилад для запису розмов і передавальний пристрій, через який міг скоординуватися зі своїм центром у Денвері. Хто би сподівався, що в Денвері засядуть комуняки? Це було велетенське гніздо комуністів! Десятки, сотні агентів КДБ по цілій Америці! Агент Качинський був одним із таємних вербувальників цього комуністичного мурашника. Він ходив по будинках і заводив розмови: «Чи ви б не хотіли приміряти ці черевики? А може, ці сандалі?» Він шукав, кого можна було б долучити до їхньої таємної мережі. Я про це нічого не знав — уже потім мені розповіли про це агенти з ФБР. Тоді я просто час від часу чув, як пан Качинський дзвонить місіс Степлтон і запитує, чи ще не зносилася її пара польських черевиків «Роза Люксембург». Так вони називали свою зв’язкову у Феніксі — якщо місіс Степлтон відповідала, що пара уже зносилася, агент Качинський виїжджав до неї і передавав їй таємні депеші з центру.

Я був простим хлопцем тоді, знаєш, слухав Літтл Річарда, думав про дівчат, я й гадки не мав, що прямо перед моїм носом розповзається мережа таємної агентури. Просто одного чудового дня я прислухався до їх розмови і почув таке: «Місіс Степлтон, — сказав містер Качинський. — Я отримав нову партію черевичків із Югославії». «Із Югославії? — перепитала місіс Степлтон. — Парадне чи на щодень? Із гострими носиками чи круглі кінці?». «Парадне взуття, дуже добре парадне взуття, — відповідав їй містер Качинський. — Але носики круглі. Всі до одного». Щось насторожило мене в цій розмові, можливо, тому, що місіс Степлтон якось раптово, стривожено і надовго замовкла. «Ви ще тут, місіс Степлтон?» — перепитав містер Качинський. «Так, — озвалась вона. — Я… я…». «Мені заїхати до вас, місіс Степлтон? Ви приміряєте парадне взуття з Югославії з круглими носиками?». «Так, — сказала місіс Степлтон приречено, і я відчув, що вона у відчаї. — Так, приїжджайте. Привозьте все взуття, яке у вас є, — сказала вона. — Я вдома до шостої».

Я задумався, чому новина про югославське взуття з тупими носами викликала таке запаморочення у місіс Степлтон. Через якийсь час місіс Степлтон подзвонила своїй колезі по роботі, вона працювала вихователькою в яслах, і стривоженим голосом сказала, що прихворіла і просить замінити її. Я здивувався ще дужче — хіба може людина бути настільки захоплена взуттям, аби заради цього відмовлятися від робочого дня? Врешті, третій дзвінок, який зробила місіс Степлтон, остаточно переконав мене, що тут діло нечисте. «Стью, — подзвонила вона до свого чоловіка, — любий, я щойно отримала дзвінок від своєї сестри з Огайо. Вона почувається дуже кепсько, їй доведеться лягти у лікарню. Вона просить, щоб я приїхала на кілька днів до неї, посиділа з дітьми». Містер Степлтон, звичайно, не був проти, але ж справа була у тому, що то була чистої води брехня! Я вирішив не гратися в героя, і пішов у місцеве відділення поліції, розказав їм усе, що почув. Знаєш, я перестав довіряти телефонам — я подумав, а що, коли і мене буде слухати хтось уважний на тамтому кінці сполучення? Що, коли за мною розпочнуть полювання? Але полювання розпочали не за мною, а за Тедом Качинським.

Дата добавления: 2015-10-21