давньогрецький історик, названий Цицероном «батьком історії». Один з перших географів і вчених-мандрівників. На підставі побаченого на власні очі і почутих розповідей створив перший загальний опис

Прокоментуйте особи:1с

Геродот.

давньогрецький історик, названий Цицероном «батьком історії». Один з перших географів і вчених-мандрівників. На підставі побаченого на власні очі і почутих розповідей створив перший загальний опис відомого тоді світу. Автор «Історії» в дев'яти книгах, присвячених опису греко-перських воєн з викладом історії держави Ахеменідів, Єгипту та ін., містить перший систематичний опис життя і побуту скіфів. народився в малоазійському місті Галікарнас незадовго до походу Ксеркса в Грецію (бл. 484 до н. е.) і дожив до Пелопоннеської війни (431 до н. е.). Монументальна праця Геродота присвячена історії греко-перських воєн і описові країн і народів, що воювали з персами, — перший історичний твір стародавнього світу, що дійшов до нас, і одночасно перший в історії античної літератури пам'ятник художньої прози. Геродот уперше співвідніс події грецької історії з ширшою, всесвітньою перспективою. Спочатку він мав назву «Історія» (гр. дослідження, вишукування); у III ст. до н. е. олександрійські вчені розділили його на 9 книг, давши кожній з них ім'я однієї з дев'яти муз.

Германаріх.

остготський король з роду Амалів, який у 4 столітті підкорив своїй владі остготські та вестготські племена на північному Причорномор'ї, а також дрібні угрофінські племена Поволжжя. Підкорені Германаріхом племена були обкладені даниною. Його батьком був король остготів Ахиулф.Вів війни з антами, племінний союз яких очолював вождь Бож (Βοξ). Готський племінний союз, який очолював Германаріх був нетривким державним об'єднанням. Після війни між аланами і остготами 370 року, гунський князь (каган) Баламбер запропонував аланам приєднатися до гунського союзу. Зібравши військо, Баламир пішов походом проти готів на чолі з королем остготів Германрихом й переміг їх. Відомо також, що Баламир покарав готського короля Витимира за вбивство антського царя Божа.Разбивши остроготів, Баламир рушив далі. 375 року гуни перейшли річку Дніпро й розгромили військо вестготів. Вони взяли остготську столицю – Данпарштадт (місто Донара – бога грому і війни), що знаходилось на місці сучасного Києва. Замість зруйнованих укріплень, була заснована нова фортеця Ківи (історик Татищев так пояснює походження назви Києва).Залишки вестготів відійшли за Дунай й попросили притулку у Римського імператора Валентініана, який їх прийняв. Менша частина на чолі з Атанаріхом закріпилась в лісах між Прутом і Дунаєм. Але, зрозумівши безнадійність подальшого опору, цар Атанаріх домовився з імператором Візантії Феодосієм, після чого в 378 році перевів своє військо на службу Візантії.У 375 він розгромлений гунами, а Германаріх наклав на себе руки. Після нього королем остготів став Витимир.

Аттила.

каган (вождь) гунів з 434, завойовник Римської імперії, імператор Римський 445-453, підніс державу гунів (з центром в Паннонії) до вершини могутності — її сфера впливу простягалася від Кавказу до Риму.З 445 року — володар велетенської держави в Східній Європі, що, за приблизними описами стародавніх істориків, простягалася від Чорного моря до річки Рейну та від данських островів до правого берега Дунаю. Здійснив спустошливі походи в Іллірію (447), Галію (451) та Італію (452), що вжахнули народи Європи і світу. Ім'я Аттіла назавжди ввійшло в історію як великого й мудрого правителя що зумів пройти від простого хлопця до титулу імператора.

Прокопій Кесарійський.

Народився у Кесарії Палестинській в аристократичній родині. Прокопій Кесарійський, будучи з 527 року радником полководця Велізарія, брав участь у походах проти персів, вандалів і остготів. Автор «Історії війн Юстиніана» (8 книг, завершена в 553), «Про будови» (553—555); опис будівництва при імператорі Юстиніані (482 або 483—565) та «Таємної історії» (близько 550; памфлет проти Юстиніана і Феодори).Твори Прокопія Кесарійського — важливе джерело з внутрішнішньої і зовнішнішньополітичної історії Візантії й сусідніх держав кінця 5-6 століття, містять цінні відомості про східних і південних слов'ян та гуно-тюркські племена, суспільний устрій, господарство, організацію війська, побут тощо, подають історію їхнього вторгнення на БалканиУ книзі «Таємна історія» (550 рік), що розповідала про скандальну хроніку імператорського двору, вперше вжив термін «анекдот»[1]

Кий.

легендарний засновник Києва, полянський князь, один із трьох братів (Кий, Щек і Хорив, мали сестру Либідь), які, згідно з "Повістю минулих літ", збудували місто й назвали його на честь старшого брата Києвом. Візантійські джерела повідомляють, що полянський князь Кий (в оригіналі Кувер) в юнацькі роки виховувався при дворі імператора Юстиніана І, у Константинополі прийняв християнство, тут же здобув освіту. «Мав велику честь від царя», одержав бенефіцій у Нижньому Подунав'ї, де заснував «градок Києвець», але через спротив місцевих племен не зміг там закріпитися. Тому Кий повернувся додому, де «заклав» (напевно, розбудував або переніс з іншого міста) свою столицю Київ.За іншими свідченнями візантійців, Кий був сучасником імператора Іраклія. Як докладно пише його сучасник Іоанн з Нікіу, силою Святого і Животворного Хрещення, ним прийнятого, він перемагав усіх варварів і язичників». Про дружні зв'язки давньоруського князя з візантійським імператорським двором свідчить і «Повість временних літ».

2с

Прокоментуйте особи:

Олег- перший великий князь об'єднаної Київської Русі. Походив із варягів (норманів). У 882 р. приєднав Північну Русь до Південної, що поклало межу утворення нової східнослов'янської державності. Київ стає центром руської держави – “матір’ю городів руських”. Олег приєднав до Києва слов’янські племена сіверян, уличів, тиверців, а також північні слов’янські племена.

Він проводив активну зовнішню політику, здійснював успішні походи у Візантію, інші держави. 907 і 911 років були підписані вигідні умови договорів із Візантією, за якими греки були змушені сплачувати данину.

Ігор- Згідно “Повісті минулих літ” – це син Рюрика, якого ще дитиною у Київ привіз Олег. Після його смерті зайняв княжий престол. Приєднав до Київської Русі непокірних древлян, уличів.

Воював із печенігами, здійснював походи на Візантію. Підписаний мирний договір із Візантією у 944р. був погіршеним варіантом договору 911 року. Здійснив два походи на Кавказ (913, 943 рр.). Восени 945р. був убитий древлянами за надмірну жорстокість і ненаситність під час збирання данини.

Ольга -(945-964 рр.) – удова київського князя Ігоря. У 945-964 рр. княжила від імені свого молодшого сина Святослава. Жорстоко розправилася з древлянами, здійснила державну реформу, за якою визначався порядок організації й збирання данини.

У 946 і 957 рр. Ольга здійснила два візити до Константинополя, під час яких було укладено вигідні союзницькі договори. У 957 р. приймає хрещення від глави православної церкви патріарха у головному Софіївському соборі Візантійської імперії. Ольга налагоджує зв’язки із Заходом. У 959 р. споряджає посольство до німецького цісаря Оттона І Великого. Померла у віці близько 60 років. Канонізована православною церквою.

Володимир Великий -руський державний і політичний діяч з варязької династії Рюриковичів, князь новгородський (958–980), великий князь Київський (978 (або 980)-1015). Син Святослава Ігоровича, великого князя Київського, та його коханки-рабині Малуші. 988 року охрестив Русь, першим з руських князів розпочав карбувати власну монету. Канонізований Католицькою і Православною церквами як Святий рівноапостольний князь Володимир. Відомий також як Володимир Великий, Володимир Святий, Володимир І.

Ярослав Мудрий -Ростовський князь (987–1010), Новгородський князь (1010–1034), Великий князь Київський (1016–1018, 1019–1054), святий. Був другим сином хрестителя Русі князя Володимира I Святославича з династії Рюриковичів від полоцької княжни Рогнеди. У хрещенні мав ім'я Георгій (або Юрій — пізніша форма імені Георгій, широко поширена в давньоруській мові, у XI–XII ст. воно мало вигляд Гюрьгі).

Іларіон -Митрополит Київський та всієї Руси, перший митрополит слов'янського походження, оратор і письменник, церковно-політичний діяч давньої України. Причислений до лику Святих.

Нестор -преподобний, київський літописець та письменник-агіограф. З 1073 чернець Києво-Печерського монастиря. Автор Житій святих князів Бориса і Гліба та Феодосія Печерського. Вважається упорядником (за іншою версією автором) Повісті временних літ.

Володимир Мономах -(1113-1125 рр.). Найпопулярніший і наймогутніший великий князь у XII ст. Відновив великокнязівську владу на більшій частині давньоруських земель. Вдало вів боротьбу з половцями, відкинув їх за Волгу і під Кавказ.

Володимир Мономах був мудрим державним діячем, видатним письменником. Він поновив “Руську правду” новими законами, які боронили бідних і покривджених. Володимир Мономах – автор “Повчання дітям” (близько 1117 р.), в яких виклав поради, як правити державою, обґрунтував правила та норми моралі.

Володимир Мономах підтримував тісні стосунки із правителями країн Західної Європи. Одружився з дочкою англійського короля Гідою. Його син Мстислав був одружений зі шведською королевою, а дочки вийшли заміж у Норвегію й Данію. Добрі відносини склались з Візантією. Ярослав Осмомисл -князь галицький (1153—1187), син галицького князя Володимирка Володаревича. Літопис вперше згадує його 1150 роком у зв'язку з одруженням з Ольгою, дочкою князя Юрія I Долгорукого. Названий в «Слові о полку Ігоревім» — Осмомислом (що має вісім смислів, тобто розумний, мудрий).утримував добрі зв'язки з суздальським князем Юрієм I Долгоруким, разом з іншими князями брав участь у походах проти половців. Відгомоном цієї боротьби було «Слово о полку Ігоревім». З іншими сусідами, Польщею і Угорщиною, Ярослав Осмомисл утримував мирні відносини, як також з Візантією та цісарем Фрідріхом І Барбароссою. Мудрою політикою за 35-річного князювання Ярослав Осмомисл створив могутню державу, з якою рахувалися всі його сусіди.

Роман Мстиславич -Великий князь Київський (1204–1205), князь новгородський (1168–1170), володимир-волинський (1170–1187, з 1188), галицький (1188, з 1199) з династії Рюриковичів. Засновник Галицько-Волинського князівства і патріарх тамтешнього правлячого роду. Вважався сучасниками наймогутнішим з усіх руських князів кінця 12 — початку 13 століття, за що був прозваний «Великим»

Данило Галицький -руський князь з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства. Князь волинський (1211–1264), галицький (1211–1264), київський (1240). Син князя Романа II Великого та візантійської принцеси, доньки імператора Ісаака ІІ Ангела — Єфросинії-Анни. Данило Галицький відноситься до старшої на Русі гілки роду Мономаховичів, династія Романовичів (Рюриковичів).

Батий -(Бату-хан), (монг. Бату, Саїн, кит. 抜都 1201-1255) — монгольський хан і полководець, син хана Джучі, онук Чингісхана. Засновник Золотої Орди, автономного державного утворення у складі Монгольської імперії.

4с

Богдан Хмельницький - гетьман Війська Запорозького, полководець і державний діяч, родом з православної шляхти Речі Посполитої. Організатор повстання проти Речі Посполитої, в результаті якого землі Війська Запорозького увійшли до складу Російської Держави.

Ю́рій Хмельни́цький або Ю́рій Хмельниче́нко ( 1641—1685) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави в Наддніпрянській Україні (1657, 1659—1663). Гетьман Правобережної України (1678-1681, 1685). Представник козацького роду Хмельницьких. Другий син Богдана Хмельницького.

Іван Богун - полковник Війська Запорозького, Наказний гетьман України. Богун був соратником і активним учасником визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Іван Сірко - кошовий отаман Запорізької Січі. За період перебування на посаді отамана провів 244 великих і малих битв, при цьому жодного разу не залишився переможеним. Юрій Хмельницький-третій син Богдана Хмельницького, гетьман війська запорізького.

Іван Виговський - гетьман Війська Запорозького, генеральний писар, київський козацький шляхтич. Протистояв Російській державі і прорусской частини козацтва. Здобув перемогу в битві під Конотопом. Не витримавши повсюдних повстань проти його влади, був повалений і втік. Через деякий час в боротьбі за владу, був страчений поляками.

Павло Тетеря - козацький полковник, гетьман Війська Запорозького на Правобережній Україні. Учасник повстання Богдана Хмельницького, пізніше на службі у польського короля.

Брюховецький Іван -кошовий отаман Запорізької Січі, боярин і гетьман Війська Запорозького з 1663 по 1668 рік. Наступник гетьмана Якима Самко.

Петро Дорошенко -гетьман Правобережної України. Син Дорофея Дорошенко, онук Михайла Дорошенка.

Дем'ян Многогрішний - гетьман Війська Запорозького, наступник гетьмана Брюховецького.

Іван Самойлович - гетьман Війська Запорозького. Наступник гетьмана Дем'яна Многогрішного.

Іван Мазепа - державний та політичний діяч. З 1687 року гетьман Війська Запорізького Лівобережної України, а після об'єднання Лівобережної та Правобережної України, - гетьман Війська Запорозького обох сторін Дніпра. Князь Священної Римської імперії з 1 вересня 1707 року. Тривалий час був одним з найближчих сподвижників російського царя Петра I і багато зробив для економічного підйому Лівобережної України. За військові заслуги королем Речі Посполитої нагороджений польським орденом Білого Орла. У 1708 році перейшов на бік противника Російської держави в Північній війні - шведського короля Карла XII. За зраду присяги відданий громадянської страти з позбавленням титулів і нагород, які він отримав від царя. Після поразки Карла XII під Полтавою (1709) втік в Османську імперію і помер у місті Бендери.

Семен Палій (Гурко) - полковник білоцерківський, керівник названого його ім'ям повстання українського народу проти польського уряду в конце17 - початку 18 століть.

Іван Скоропадський - гетьман об'єднаного війська Запорізького, наступник гетьмана Мазепи. Очолював під час Полтавської битви загони українських козаків.

Павло Полуботок - наказний гетьман (виконуючий обов'язки гетьмана) України (1722-1724) після смерті Івана Скоропадського, чернігівський полковник.

Апо́стол (4 (14) г рудня 1654[1] — 17 (29) січня 1734[1]) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1727—1734). Представник козацького роду Апостолів волоського походження. Син Павла Апостола. Народився на Полтавщині. Двічі займав посаду миргородського полковника (1682—1686, 1693—1727)[1]. Учасник азовсько-дніпровських походів 1695—1696 року, організованих Московією до османських володінь в Північному Причорномор'ї. 1696 року розбив на річці Ворсклі кримського хана Селіма І та прокримського гетьмана Петрика[1]. Брав участь в Північній війні 1700—1721 років проти Швеції

Максим Залізняк - головний ватажок гайдамаків в епоху Коліївщини. Запорізький козак, готувався до прийняття чернечого чину і був послушником в Мотронинському монастирі, Під час повстання був проголошений гетьманом відродженого незалежної української держави - держави Війська Запорозького.

Іван Гонта -полковник надвірних козаків польських магнатів, учасник руху гайдамаків, один із керівників повстання «Коліївщина»

Олекса Довбуш - видатний керівник українського руху карпатських опришків.

Григорій Сковорода - російський і український мандрівний філософ, поет, байкар і педагог, котра внесла значний внесок у східнослов'янську культуру. Здобув славу першого самобутнього філософа Російської імперії. Григорій Сковорода вважається завершителем епохи козацького барокко і родоначальником російської релігійної філософії. Дмитро Бортнянський-російський композитор і диригент українського походження. Один з перших засновників класичної російської музичної традиції.

Творець партесного хорового концерту. Видатний майстер хорової духовної музики.

дмитро́ Степа́нович Бортня́нський (* 28 жовтня 1751 року[1], Глухів, Україна — †28 вересня (10 жовтня) 1825, Петербург) — український композитор, співак і диригент, автор 6 опер, камерно-інструментальних творів, хорових циклічних концертів, 10 двохорних концертів, херувимських та причасних

5с

ОСОБИ

Павло́́ Іванович Пе́стель (1793—1826) — дворянський революціонер, лідер декабристів в Україні, полковник. Ідеолог декабристського руху, автор програми Південного товариства (1821), що мала назву «Русская Правда», прихильник повалення царату, скасування кріпацтва і встановлення республіканського ладу. Одночасно з цим не визнавав права неросійських народів насамовизначення і був противником перебудови Російської імперії на федерацію. До незалежності України ставився негативно. Страчений у справі декабристів.

Мико́ла Іва́нович Костома́ров (* 4 (16) травня 1817, Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії на Подонні; † 7 (19) квітня 1885 р., Петербург) — видатний український і російський історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч. Яскрава фігура Костомарова приваблювала багатьох молодих киян, зокрема, Василя Білозерського, Миколу Гулака, Пантелеймона Куліша й Опанаса Марковича. У грудні 1845 — січні 1846 року вони створили слов'янофільсько-українське Кирило-Мефодіївське братство, до якого незабаром приєднався і Тарас Шевченко. Своє завдання братчики бачили в поширенні передових ідей «слов'янської взаємності».

Більшість кирило-мефодіївців (зокрема, Костомаров) були людьми глибоко релігійними, а народницький пафос носив у них характер майже релігійної віри. Але якщо Костомаров, Гулак і Білозерський були швидше слов'янофілами, аніжукраїнофілами, то Куліш і Шевченко становили патріотично-українське крило.

Програмні документи кирило-мефодіївців (насамперед написана Костомаровим «Книга буття українського народу») відображають вплив документів польського визвольного руху, зокрема «Книги народу польського і польського пілігримства» Адама Міцкевича (1832). Не менший вплив на історико-політичне мислення братчиків справила й «Історія русів».

Оформившись в ідейному плані, кирило-мефодіївці мали намір перейти до практичної діяльності, пропагуючи свої переконання серед населення. При цьому Гулак, близький до декабристського радикалізму Павла Пестеля, не виключав застосування насильницьких методів боротьби, а Шевченко навіть мріяв про народне повстання.

Але до практичної діяльності братчиків справа не дійшла. Студент Петров, підслухавши їхні розмови та ввійшовши до них у довіру, у березні 1847 року написав донос попечителю Київського навчального округу генерал-майору Траскіну. Донос негайно переправили до Петербурга начальнику III відділення Його імператорської величності власної канцелярії графу Орлову. 17 березня Орлов повідомив про зібрання наступникові престолу Олександрові Миколайовичу з проханням дозволити арешти в Києві.

Пантелеймо́н Олекса́ндрович Кулі́ш (*26 липня (7 серпня) 1819, містечко Вороніж, нині Шосткинського району Сумської області — †2 (14) лютого 1897, хутір Мотронівка, нині село Оленівка,Борзнянського району Чернігівської області) — український письменник, поет, драматург, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першої фонетичної абетки для української мови, що попри низку внесених до неї змін лежить в основі сучасного українського правопису.

Іван Франко називає П. Куліша «перворядною звіздою» в українському письменстві[1], «одним із корифеїв нашої літератури»[2]. Відомий найбільше як автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада». Був дуже освіченим. Писав українською та російською.

Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; * 25 лютого (9 березня) 1814, с. Моринці, Київська губернія, (нині Черкаська область) — † 26 лютого (10 березня) 1861, м. Санкт-Петербург) —український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський діяч, філософ, політик, фольклорист, етнограф, історик. Найбільша трагедія українського народу, на думку Тараса Шевченка, полягала не в тому, що народ потрапив у неволю, а в тому, що він змирився з нею, схилив голову перед загарбниками, забуваючи про своє героїчне минуле і навіть допомагаючи сусідові «припати» себе. З позицій цього героїчного минулого поет і закликав до боротьби за волю та визволення України.
Т. Шевченко активно виступав за об'єднання слов'ян, проте він ненавидів самодержавну Росію як демократ, що вбачав у царях головних винуватців закріпачення українських селян; як федераліст, що ненавидів централізм; як політичний радикал та республіканець, що був ворогом монархії та самодержавства взагалі. Він виступав також і як український патріот, який бачив, що не лише російський уряд, а й російська суспільність допускає знищення української національної самостійності, державності, культури.

Лук'я́н Кобили́ця (*1812 — †24 жовтня 1851) — ватажок народних повстань 1843–1844 і 1848–1849 років на Путильщині (Буковина), депутат австрійського парламенту (1848). Керовані ним жителі 22 буковинських сіл захопили ліси й пасовиська, відмовилися від повинностей, вигнали чиновників і встановили самоуправління. Під час Революції 1848–1849 років в Австрійській імперії селяни Буковини обрали його депутатом парламенту. В австрійському парламенті виступив за надання політичної автономії Буковині і приєднання її до Галичини, вимагав скасування кріпацтва і передачу селянам землі без викупу. В листопаді 1848 року на багатолюдних зборах у Вижниці закликав селян до повстання. Селянські виступи під його керівництвом тривали до літа 1849.

У квітні 1851 був заарештований у Жаб'єму. Після катувань в ув'язненні він тяжко захворів. Його вислали до міста Ґура-Гумора (тепер Ґура-Гуморулуй, Румунія), де він і помер [ 24 жовтня 1851 року ]

Петро́ Петро́вич Гула́к-Артемо́вський (*16 (27) січня 1790, Городище — †1 (13) жовтня 1865, Харків) — український письменник, вчений, перекладач, поет.

Антоно́вич Володи́мир Боніфа́тійович (18 (30) січня 1834, Махнівка — 8 (21) березня 1908, Київ) — український історик, археолог, етнограф, археограф, член-кореспондент Російської АН з1901; професор Київського університету з 1878; належав до хлопоманів; співорганізатор Київської Громади.

Батько Дмитра Антоновича. Дружина — Антонович-Мельник Катерина Миколаївна.

Антонович був представником народницької школи в українській історіографії. Він створив так звану «київську школу» істориків, що в особі учнів Антоновича з Київського університету (Дмитро Багалій, Петро Голубовський, Михайло Грушевський, М. Довнар-Запольський, Іван Линниченко та ін.) заклала підвалини сучасної історичної науки.

У своїх працях Антонович уникав синтези, документально досліджуючи окремі історичні явища. Лише в своїх науково-популярних лекціях («Бесіди про часи козацькі в Україні» (1897); «Виклади про часи козацькі в Україні» (1912) Антонович дав загальний огляд української історії від часів сформування козаччини. Антонович був видатним українським громадським діячем. Належачи до так званих «хлопоманів», він надрукував у відповідь польському публіцистові Зенону Фішеві (псевдонім Падалиця) відому статтю «Моя исповедь» (1862), де подав обґрунтування ідеології «хлопоманів». Майже півстоліття Антонович стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, був головою київськоїСтарої Громади, і за його ініціативою 1890 року в Галичині дійшло до «угоди» між поляками й українцями у Львівському сеймі. Антоновичу належить велика роль в реалізації плану переїзду Михайла Грушевського до Львова і створення там наукового осередку.

Створив українську археологію як науку, розробивши нову методику ведення розкопок. Дослідив стоянки періоду палеоліту, неоліту, провів розкопки поселень Трипільської культури, древлян та розробив їх класифікацію. Видав археологічні карти Київської й Волинської губерній (1895, 1900). Учасник багатьох загальноросійських археологічних з'їздів, міжнародного археологічного конгресу в Лісабоні (1880).

Мешкав у Києві за адресою вулиця Жилянська, 20 (з 1880-х рр. до 1908 року; будинок не зберігся).

Михайло Петрович Драгома́нов (або Драгома́нів) (6 (18) вересня 1841[1], м. Гадяч — 20 червня (2 липня) 1895[2], м. Софія) — український публіцист, історик, філософ, економіст,літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.

Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864 —1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876—1889). Професор Вищої школи у Софії (зараз — Софійський університет) (1889—1895).Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки.

Ли́па Іва́н Левкович (літературні псевдоніми — Петро Шелест, Іван Степовик, 24 лютого 1865, Керч — 13 листопада 1923, Винники) — громадський і політичний діяч, письменник, за фахомлікар.Співзасновник таємного товариства «Братство тарасівців». У 1917 р. — український комісар Одеси, член ЦК Української партії соціалістів-самостійників. У 1919 р.— міністр віросповідань УНР.З серпня 1920 входив до складу комісії по підготовці Конституції УНР, деякий час був міністром охорони здоров'я в Уряді Української Народної Республіки в екзилі.

На початку 1922 р. І. Липа переїжджає до Львова. 1 березня 1922 р. прибуває до Винник, про що свідчить запис в особистому записнику.

У Винниках він провадить життя, позбавлене політики: займається лікарською практикою і пише. Проживав Іван Липа, як приватний лікар у хаті Марії Лозовської по вулиці Лесі Українки (колишня вулиця Шашкевича). Будинок цей зберігся і донині. У Винниках він відкрив медичну амбулаторію, на якій біліла табличка з написом «Д-р мед. Іван Липа. Приймає». Важка та була практика в чужій хаті, і переслідувала його польська поліція, бо не мав дозволу на практику.

Я́ків Фе́дорович Голова́цький (літ. псевд. і крипт.: Гаврило Русин; * 17 жовтня 1814, с. Чепелі, Бродівський район, Львівська область — †13 травня 1888, Вільнюс) — український лінгвіст,етнограф, фольклорист, історик, поет, священик УГКЦ, педагог, громадський діяч. Співзасновник об'єднання «Руська трійця», співавтор збірника «Русалка Дністровая». 1859 - очолив боротьбу проти прихильників заміни кирилиці латинкою, яка завершилася виданням у Львові німецькою мовою збірника «Питання мови і письма русинів в Галичині» (1861).

1861—1862 - опублікував записки архіпресвітера Феодосія Бродовича.

1864–1866 — ректор Львівського університету.

Під впливом Михайла Погодіна перейшов на москвофільські позиції, через що був відзначений званням академіка Санкт-Петербурзької АН.

У свій романтичний період до 1848 Яків Головацький приділив багато уваги збиранню й обробленню українських мовознавчих матеріалів, виходячи з засади, що мова найкраще відбиває дух нації. Але відхід на москвофільські позиції не міг не позначитися і на його наукових працях. Вже його «Граматика руского язика» (1851) далека від позиції збереження і розвитку української мови. Мав вплив на Миколу Устияновича, який також у своїх пізніх творах відмовився від чистої української мови і перейшов на «язичіє».

Іва́н Я́кович Франко́ (* 27 серпня 1856, с. Нагуєвичі, Дрогобицький повіт — † 28 травня 1916, Львів) — український письменник, поет, публіцист, перекладач, вчений, громадський і політичний діяч. 1888 р. Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. 1890 р. за підтримки М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник «Народ» (1890–1895). У 1895, 1897 і 1898 рр. Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту й галицького сейму, але — через виборчі маніпуляції адміністрації і провокації ідеологічних та політичних супротивників — без успіху.1899 р. в Радикальній Партії почалася криза, і Франко спільно з народовцями заснував Національно-Демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904 р., а відтак покинув активну участь у політичному житті.

Миха́йло Іва́нович Павли́к (*17 вересня 1853, Монастирське — †26 січня 1915, Львів) — український письменник, публіцист, громадський діяч. Дійсний член НТШ. Разом з І. Франком у1890 р. створили Русько-українську радикальну партію. М. Павлику належить провідна роль у справі збирання, публікування, розповсюдження, збереження безцінних пам'яток української, загальнослов'янської та європейської культур. Завдячуючи саме йому, сьогоднішня українська і світова культури мають у своєму розпорядженні чимало із збереженої епістолярної спадщини видатних громадсько-культурних діячів: М. Драгоманова, О. Маковея, І. Франка, Лесі Українки, М. Бучинського, Т. Окуневського, С. Степняка-Кравчинського, Наталії Кобринської, Соломії Крушельницької, П. Карманського, Ф. Ржегоржа, І. Палівки, А. Крушельницького, Г. Грабовського, О. Нижанківського, М. Лисенка, В. Стефаника, Ольги Кобилянської, Л. Мартовича,М. Черемшини.

Павлик стає одним з фундаторів першої модерної української політичної організації — Русько-української радикальної партії, заснованої у Львові 1890 р. У програмі, розробленій Павликом спільно з Франком, проголошувалася її головна мета: пробудження свідомості мас, перетворення їх на політичну силу, з вимогами якої мусила б рахуватися австрійська влада.

Помер 26 січня 1915 року у Львові.

Григо́рій Па́влович Ґалаґа́н (* 15 серпня 1819, село Сокиринці Срібнянського району Чернігівської області — † 25 вересня 1888, Сокиринці) — громадський діяч, українофіл, меценат, великий поміщик на Полтавщині і Чернігівщині, представник відомого старшинсько-дворянського роду Ґалаґанів. Із 1865 р. — земський діяч-меценат: за його ініціативою й при його матеріальній підтримці відкрито гімназію в Прилуках (1874) й багато народних шкіл — а також колегію (названу іменем його передчасно померлого сина Павла) в Києві (1871). Матеріально підтримував журнал «Киевская Старина».

Г. Ґалаґану було доручено дослідити положення селян, потерпілих від неврожаїв, та дати допомогу хлібом і коштами найбільш потерпілим, — що й дало початок у 1871 першому в Україніощадно-позичковому товаристві.

У 1873—1875 роках — голова Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.

Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я: Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; *13 (25) лютого 1871, Новоград-Волинський[3] — †19 липня (1 серпня) 1913, Сурамі, Грузія) — українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.

Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драм «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903-07), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911) та ін.

Верби́цький Миха́йло Миха́йлович (* 4 березня 1815, с. Явірник Руський, Галичина, тепер Підкарпатське воєводство, Польща — † 7 грудня 1870, с. Млини, Галичина, тепер Підкарпатське воєводство, Польща) — український композитор, хоровий диригент, священик, громадський діяч, автор гімну України «Ще не вмерла Україна». У 2-й половині 1840-х років звернувся до релігійної музики. У цей період написав повну Літургію на мішаний хор (1847), яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України. Окрім Літургії, він створює знамените «Ангел вопіяше» та ін. церковні композиції.

Павло́ Плато́нович Чуби́нський (* 15 (27) січня 1839, хутір Чубинський (тепер Чубинське, Київська область) — † * 17 (29) січня 1884, Київ) — український етнолог, фольклорист, поет, громадський діяч, автор слів Гімну України.Досліджував побут, звичаї, говірки, фольклор та народні вірування.У 1869 р. дістає дозвіл про повернення до України й очолює етнографічно-статистичну експедицію Російського географічного товариства в Південно-Західному краї.

1873–1875 — секретар (1875–1876 — заступник голови) Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.

У 1876 р. Чубинського було вислано з Києва із забороною проживати в малоросійських і столичних губерніях. За допомогою президії Російського географічного товариства він дістає дозвіл проживати в Петербурзі.

У 1879 р. Чубинський тяжко захворів, його розбив параліч, і він до кінця життя був прикутий до ліжка. Помер 17 січня 1884 р.

Ксенофо́нт Григо́рович Климко́вич (1835—1881) — письменник, співробітник галицьких видань 60-х рр. XIX ст. У 1864 р. видавав бібліотеку «Руська Читальня». Перекладав з російської мови (Микола Гоголь, Євген Гребінка), з англійської (Байрон). На німецьку мову переклав Тараса Шевченка.

МУРАВЬЕВ-АПОСТОЛ — Матвей Иванович (1793-1886), декабрист, подполковник в отставке. Брат И. И. и С. И. Муравьевых-Апостолов. Участник Отечественной войны 1812 и заграничных походов. Один из основателей «Союза спасения» и «Союза благоденствия», член Южного общества. Участник восстания Черниговского полка. Приговорен к 20 годам каторги. С 1826 на поселении в Вилюйске, Ялуторовске; с 1856 в Твери. МУРАВЬЕВ-АПОСТОЛ Сергей Иванович (1795-1826), декабрист, подполковник. Брат И. И. и М. И. Муравьевых-Апостолов. Участник Отечественной войны 1812 и заграничных походов. Один из основателей «Союза спасения» и «Союза благоденствия». Один из директоров Южного общества, глава Васильковской управы. Республиканец. Организатор и руководитель восстания Черниговского полка. Ранен в бою. Повешен 13(25) июля.

Дата добавления: 2015-10-21