1. Походження грошей. Роль держави у створення грошей. Ще в літописах часу Аристотеля згадується про гроші. Але дослідження грош. почалось з розвитком капіталізму. Засновниками класичної політекономії були Сміт, Рікардо, Маркс. Виникнення грош. обумовлено було тим, що бажання суб’єктів ринку щодо обміну споживними вартостями не збігалися. Вони відокремлювали продукт, який мав найвищу споживну вартість. Тобто його можна було легко обміняти на необхідне благо. З часом цей продукт набував властивості загального товарного еквівалента. Саме поява загального еквіваленту і означало появу грош. в їх найпростішому вигляді. Саме вони виступили перевагою перед звичайним бартером при операціях грош. посередника. Вони вже могли виконувати основну функцію - засобу вимірювання вартості та засобу обігу. З розвитком товарн. вир-ва посилювались і вимоги до грош., а саме: їх портативність, тривалість зберігання фіз. якостей, здатність утримувати питому вартість на незмінному рівні та ін. З появою цих вимог, відбувається заміна загального еквівалента товарів першої необхідності (зерно) на товари-прикраси (хутро), потім на метали (мідь), а потім і на благородні метали (срібло, золото). В ролі природно споживчої вартості грош. товар здатен задовольняти потреби людей. І в решт-решт роль грош. перейшла до нематеріального носія, який не має ніяких споживчих якостей. Це сталося в 20 ст. через демонетизацію золота. З розвитком товарн. вир-ва та обміну, походження грошей дістало назву еволюційної концепції. З неї випливає, що гроші за походженням – це товар з певними суспільними відносинами, який виділився з звичайних товарів; гроші, як результат довгого еволюційного розвитку, повинні розвиватися по суті і за формами існування; гроші не можна скасувати доки існують суспільні відносини. Гроші і держава існують у тісному взаємозв’язку. Роль держави трансформуюча, тобто вона не створює гроші, як екон. явище, а тільки може змінювати зовнішній вигляд, не чипаючи їх сутності з метою ефективного виконання їх суспільної ролі. При втручанні держави екон. дійсність починає “шукати” найбільш надійні гроші, наприклад, ін.валюту. Тут держава повинна обмежити свій вплив, провести грош. реформу. Держава визначає форму грош., їх вартість, контролює їх виробництво, організує боротьбу з фальшуванням, регулює масу грошей в обороті тощо. Гроші – продукт ринку. Саме ринок спричиняє об’єктивну потребу в грошах і висуває вимоги перед державою щодо грошових функцій; кількість грошей визначається закономірностями, держава мусить їх регулювати.
4.Кількісна теорія грошей. Найбільш детально вихідні методологічні принципи кількісної теорії грошей були аргументовані відомим теоретиком XVIII ст. англійським ученим Д.Юмом у його трактаті «Про гроші», опублікованому 1752 р. Теорія, про яку йдеться, встановлює функціональну залежність і взаємозв'язок між двома економічними величинами — рівнем товарних цін і кількістю грошей в обігу, її основним постулатом є твердження про те, що будь-яка зміна кількості грошей веде до пропорційної зміни абсолютного рівня цін товарів і послуг, а відтак — до зміни номінального вираження валового національного продукту. У його концепції поняття вартості грошей є суто умовним. Як інструмент обігу вони не мають власної вартісної основи. Гроші, за Д.Юмом, входять у структуру обігу без вартості, отримуючи останню лише в процесі обміну. Йдеться про представницький характер вартості грошей, або про фіктивну вартість, яка визначається через кількісне співвідношення товарів, що обертаються, і грошову масу, яка обслуговує цей обіг. Представницька вартість грошей, що обслуговує товарний обіг, залежить від їхньої кількості. Вона визначається за формулою: сума цін товарів/ число обертів грошової одиниці Наприкінці XIX — на початку XX ст. ідеї кількісної теорії грошей отримали новий імпульс у своєму розвитку в зв'язку з методологічною перебудовою всієї системи економічної науки, пов'язаної з так званою маржиналістською революцією і швидким прогресом неокласичної політичної економії. У структурі останньої сформувалося два різновиди кількісної теорії: трансакційний варіант Фішера та кембриджський варіант. Авторами останнього стали відомі економісти А.Маршалл і А.Пігу. Новітній варіант кількісної теорії грошей — це сучасний монетаризм. Рівняння обміну за Фішером, виражене формулою MV = PY де: М — статистична кількість грошей (або грошова маса); V — швидкість обігу; Р — рівень цін; Y — реальний національний продукт (рівень фактичного обсягу виробництва). Добуток рівня цін на реальний національний продукт — PY — визначає обсяг номінального національного продукту. Йдеться про грошове вираження сукупної вартості всіх кінцевих товарів і послуг, що їх вироблено економічною системою за визначений відтинок часу. Кембриджський варіант кількісної теорії грошей — гнучкіший. По-перше, якщо в рівнянні Фішера розглядається динаміка грошових потоків на макроеко-номічному рівні функціонування економіки, то економісти кембриджської школи зосереджують увагу на мотивах нагромадження грошей конкретними суб'єктами ринкової економіки. Як наслідок — макроекономічний аналіз доповнюється мікроекономічним. По-друге, рівняння Фішера сперте на методологічну передумову про те, що гроші за своєю суттю є засобом обігу тут - збереження вартості та нагромадження. По-третє, у кембриджському варіанті увага теорії акцентується не лише на об'єктивних аспектах обігу грошей, а й на визначенні його суб'єктивних підвалин, на характеристиці психологічної реакції господарських суб'єктів щодо використання грошової готівки. По-четверте, представники англійської школи економістів докладніше розглядають і проблему забезпечення грошової рівноваги. Якщо в концепції Фішера йдеться лише про пропозицію грошей (Ms), то в новому варіанті кількісної теорії грошей центральною проблемою стає проблема попиту на гроші (Md), визначення мотивів їх нагромадження у касах та на рахунках окремих господарських суб'єктів ринку. Відповідно до цього кембриджський варіант отримав у західній літературі назву теорії касових залишків. Зміст цієї теорії виражено широко відомою формулою А.Пігу, або кембриджським рівнянням Md = KPY, де: Md — попит на наявні касові залишки, або реальна потреба у грошах; К — кембриджський коефіцієнт, що показує, яка частина фінансових активів зберігається у вигляді грошей; Р — ціна продукції (товарів і послуг), що реалізується; Y — обсяг виробництва у фізичному вираженні.
7. Грошова маса Грошова́ ма́са — це сукупність залишків грошей у всіх їх формах, які є в розпорядженні суб'єктів грошового обігу у певний момент. Поняття грошової маси досить складне, оскільки складна сама категорія грошей, велика різноманітність їх форм та функцій. Не випадково в трактуванні змісту та показників вимірювання грошової маси є помітні збіжності. Під грошовою масою слід розуміти всю сукупність запасів грошей у всіх їх формах, які перебувають у розпорядженні суб'єктів грошового обороту в певний момент. Таким суб'єктами є приватні особи, підприємства, громадські організації, господарські об'єднання, державні установи тощо, які мають у своєму розпорядженні готівкові гроші чи вклади на різних рахунках у комерційних банках. Національний банк України, починаючи з 1993 року, визначав такі агрегати: М0 = готівка поза банками (банківські білети та розмінна монета, які перебувають поза банківською системою); М1 = М0 + залишки грошових коштів на поточних та ощадних рахунках у національній валюті (депозити до запитання); М2 = М1 + залишки грошових коштів на банківських строкових рахунках у національній валюті та валютні кошти (у тому числі — на рахунках капітальних вкладень та інших спеціальних рахунках); М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків та цінні папери власного боргу банків.
10. Попит на гроші попит на гроші — це така кількість ліквідних активів, яка потрібна в певний час як засіб обігу, платежів та заощаджень (нагромадження) купівельної спроможності. Попит на гроші і швидкість обігу грошей. Попит на гроші тісно пов'язаний зі швидкістю обігу грошей обернено пропорційною залежністю: у міру зростання попиту на гроші кожна грошова одиниця, що є в обороті, довше перебуватиме у розпорядженні окремого економічного суб'єкта, повільнішим буде її обіг, і навпаки. З цієї залежності випливають висновки, що мають важливе практичне значення:
• оскільки попит на гроші - явище динамічне, то і швидкість обігу грошей не може бути постійною;
• зростання швидкості обігу грошей унаслідок падіння попиту на гроші може компенсувати дефіцит платіжних засобів при зниженні рівня монетизації валового національного продукту і послабити кризу неплатежів;
• падіння швидкості обігу грошей через зростання попиту на них послаблює вплив збільшення маси грошей в обороті на кон'юнктуру ринків, гальмує його інфляційні наслідки;
• у парі "попит - швидкість" визначальним є попит на гроші, а похідним - швидкість їх обігу. Тому фактори зміни попиту на гроші об'єктивно впливають і на швидкість їх обігу. Проте це не виключає зворотного впливу зміни швидкості обігу грошей на динаміку їх попиту. Наприклад, якщо суто організаційними заходами (збільшення частоти виплат доходів, підвищення дохідності короткострокових фінансових інструментів, удосконалення системи розрахунків тощо) забезпечується прискорення обігу грошей, то це вплине і на формування попиту на них, особливо на його трансактивну складову.
13. Поняття грошової системи та її елементи Грошова система – це законодавче встановлена форма організації грошового обороту в країні. Вона є складовим елементом господарського механізму і регулюється законами, встановленими державою.
Грош В складі грошової системи необхідно виділити окремі, відносно самостійні підсистеми:
— системи безготівкових розрахунків;
— валютної системи;
— системи готівкового обігу. ова система країни формується історично, що позначається на структурі та змісті її елементів. Основними з них є: 1) найменування грошової одиниці; 2) масштаб цін; 3) валютний курс; 4) види готівкових грошових знаків, які мають законну платіжну силу; 5) регламентація безготівкового обороту; 6) державний апарат, який здійснює регулювання грошового обороту. 16. Суть та форми інфляції Інфляція — знецінення грошей, що виявляє себе через зростання цін. Інфляція не лише відображає у своєму розвитку динаміку цін, а й вимірюється останньою. Вона є обернено пропорційною величиною цінової динаміки. Якщо протягом року роздрібні ціни виросли на 20 %, то можна сказати, що на такий же відсоток знецінилися гроші. У принциповому плані таке визначення буде правильним. Але у цьому випадку має враховуватися те, що інфляція може бути відкритою і прихованою. Форми інфляції Відповідно до темпів інфляційного процесу вирізняють три різновиди інфляції. Це «повзуча» інфляція, за якої її темп не перевищує 10 % річного зростання цін; «галопуюча» інфляція — темп зростання цін піднімається до 10 — 100 % на рік; гіперінфляція — річні темпи приросту цін перевищують 100 %. Не викликає сумніву й те, що інфляція пов'язана з емісійним процесом. Однак це незаперечне положення має розглядатися у двох альтернативних за змістом аспектах: а) зростання грошової маси, що порушує закон грошового обігу (Ms = Md),— безпосередня причина інфляції; б) зростання грошової маси — умова, поза якою інфляційне знецінення товарів не може тривати навіть тоді, коли воно викликане дією інших (не емісійних) чинників. Теорією грошей виділяється досить видовжена низка чинникових форм інфляційного процесу. Це: інфляція, викликана надлишком в обігу грошової маси, кредитна інфляція, інфляція попиту, інфляція, викликана зростанням / виробничих витрат, імпортована інфляція, структурна інфляція, інфляція, викликана податками, інфляція, викликана зростанням платні тощо. Інфляція попиту. Інфляційний цикл Інфляція попиту безпосередньо пов'язана з дією монетарних чинників. Надлишкова емісія грошей призводить до перевищення попиту порівняно з наявною пропозицією товарів і послуг. Вважається, що в цьому випадку безпосереднім чинником інфляційного процесу є зростання грошової маси. Однак і при такому припущенні темпи збільшення в обігу грошової маси і темпи зростання цін розвиваються асинхронне. Лаг, що утворюється між динамікою грошової маси і динамікою цін, дістав у теорії грошей назву «інфляційного розриву». Інфляція витрат Інфляція витрат, як і інфляція попиту, може бути лише за умови, коли в обігу утворилася надлишкової грошова маса. Однак важливим моментом цієї ситуації є те, що в разі, коли зростання цін відбувалося під впливом немонетарних чинників, порушення рівноваги грошового обігу MV=PY стає не причиною, а наслідком зростання цін. Воно може виникнути як внаслідок зменшення, через подорожчання виробництва, пропозиції товарів і послуг в усій економіці (величини — PY), так і завдяки вимушеній додатковій кредитній емісії, скороченню касових залишків або прискоренню швидкості обігу грошей, викликаних знову ж таки суто виробничими потребами необхідністю компенсації зростання виробничих витрат. Одним із різновидів інфляції витрат є інфляція, викликана зростанням заробітної платні. Якщо підвищення останньої випереджає зростання продуктивності праці і не супроводжується збільшенням випуску продукції, то тоді зростають витрати виробництва на одиницю продукції і підвищуються ціни.
19. Становлення грошової системи України В період становлення державної незалежності Україна першою почала в умовах економічної та фінансової кризи будувати власну грошову систему, набувати досвіду емісійної справи, опановувати складний механізм грошово-кредитної політики. Становище ускладнювала нескоординованість економічної політики незалежних республік у сфері виробництва, товарообміну, грошових відносин. На початку 1992 р. у республіці панувала криза платіжних засобів. За цих умов з 10 січня 1992 р. в Україні запролваджено в обіг купони багаторазового користування як доповнення до рублевої готівкової маси з метою хоча б відносного збалансування грошової маси в обігу та відповідного обслуговування товарного ринку. Необхідність цього акта була викликана тим, що: Мета впровадження купоно-карбованця в структуру грошового обігу полягала: використати систему паралельного обігу рубля та купоно-карбованця, за якої частка виплати всіх видів доходів населення у новій грошовій одиниці мала розширятися поступово відповідно до наповнення товарного ринку; використати в обігу купоно-карбованець як перехідну тимчасову грошову одиницю; впровадити в обіг національну повноцінну банкноту ¾ гривню. Проте очікуваного результату ці заходи не дали і намітилось різке знецінення купоно-карбованця. Причини: Різка нестача рублевої маси. Під впливом цього чинника весь готівковий обіг було переведено на купонне обслуговування. Нова грошова одиниця була позбавоена механізму, що мав підтримувати її відносну стабільність.
І лише 12 листопада 1992 р. згідно з Указом Президента України “Про реформу грошової системи України” купоно-карбованець було впроваджено у сферу безготівкового обороту. Проте позитивний потенціал купоно-карбованця себе практично вичерпав і його знецінення тривало. Крім того, тимчасова грошова одиниця не може виконувати одну з найважливіших фунуцій ринкового господарства ¾ функцію нагромадження. За цих умов особливої гостроти набуло питання про рішуче прискорення другого етапу грошової реформи ¾ запровадження в обіг гривні. 25 серпня 1996 року Президент України підписав Указ “Про грошову реформу в Україні”, за яким:
З 2 по 16 версня 1996 року в обіг введена національна валюта України гривня та її сота частина ¾ копійка.
В обіг були випущені банкноти номінальною вартістю 1, 2, 5, 10, 20, 50 і 100 гривень та розмінна монета номінальною вартістю 1, 2, 5, 10, 25 і 50 копійок. Емісія українських карбованців була припинена.
Українські карбованці підлягали обміну на гривні за курсом 100000 карбованців за 1 гривню, суми до 100 млн.укр.крб. обмінювалися на гривні готівкою, а понад 100 млн.крб. ¾ зараховувались на вклади в банках з правом їх вільного використання в гривнях.
Отже, на п¢ятому році незалежності Україна отримала найважливіший атрибут державності, стабільну грошову одиницю ¾ гривню. Назва національної валюти вибрана не випадково. За часів Київськї Русі наші пращури створили першу власну грошову систему, в якій грошовою одиницею була гривня, відлита зі срібла або золота. Отож наша сучасниця знатного роду ¾ одна з найстаріших на планеті грошових одиниць.
22. Ринок позичкових капіталів За своєю інфраструктурою ринок позичкових капіталів представляє, головним чином, банківські установи, а тому його ще називають ринком банківських кредитів. Крім того, на ньому діють й інші кредитно-фінансові установи (парабанки), що входять до складу кредитні системи. З функціональної точки зору він представляє систему економічних відносин, яка забезпечує нагромадження і перерозподіл грошових капіталів з метою забезпечення ресурсами ринкове господарство.
В Україні зараз відбувається процес формування ринку капіталів. В умовах переходу до ринкової економіки обмежуються можливості державного втручання в розподіл фінансових ресурсів, бо більшість суб’єктів господарської діяльності переходять від державної на акціонерну чи приватну форму власності. Вони самостійно вишукують матеріальні і грошові ресурси на ринках, самі розпоряджаються своїми доходами. Саме ринок позичкових капіталів повинен забезпечити суб’єктам економіки доступ до необхідних для них грошових ресурсів.
25. Характеристика та суть кредиту За своєю сутністю та механізмом впливу на процес суспільного відтворення кредит є однією з найскладніших економічних категорій. Щодо цього він поступається хіба що тільки категорії грошей. Найбільш поширеними в економічній літературі є два підходи до визначення сутності кредиту:
Ш ототожнення кредиту з цінністю, яка передається одним економічним суб'єктом іншому в позичку. При такому підході увага дослідника зміщується на саму позичку, її правову форму, що зумовлює вихолощування з кредиту його економічного змісту;
Ш ототожнення кредиту з певним видом економічних відносин, які формуються в суспільстві. Такий підхід дає можливість глибше дослідити економічні аспекти кредиту, економічні чинники його існування, основи та закономірності його руху.
Кредит -- це форма прояву кредитних відносин, форма руху позичкового капіталу. Кредит виражає економічні відносини між кредитором і позичальником, які виникають під час одержання позики, користування нею та її повернення. Кредитори надають, а позичальники одержують вартість (капітал) у позику, повертаючи її потім з відсотком. Кредит як форма руху позичкового капіталу об'єднує в собі два процеси: 1) акумуляцію тимчасово вільних грошових коштів; 2) вкладення, або розміщення, цих коштів. В умовах розвинутого ринкового господарства кредит є обов'язковим атрибутом механізму господарювання для всіх економічних суб'єктів. Кредитні відносини мають ряд характерних ознак, які конституюють їх як окрему самостійну економічну категорію -- кредит.
Основними ознаками відносин, що становлять сутність кредиту, є такі:
- учасники кредитних відносин повинні бути економічно самостійними: бути власниками певної маси вартості і вільно нею розпоряджатися; функціонувати на основі самодостатності та самоокупності; нести економічну відповідальність за своїми зобов'язаннями. Без цього вони не зможуть набути статусу ні кредитора, ні позичальника. Щоб стати кредитором, економічний суб'єкт повинен накопичити у власності певну суму вільних коштів, якими може вільно розпоряджатися. А щоб стати позичальником, суб'єкт повинен мати передумови для накопичення в майбутньому у своїй власності достатньої суми вільних коштів для повернення боргу;
-кредитні відносини є добровільними та рівноправними. Тільки за цих умов вони будуть взаємовигідними і зможуть розвиватися по висхідній. Інакше ці відносини будуть згасати і розриватися, тобто втратять здатність до розвитку. Економічна самостійність суб'єктів, добровільність, рівноправність та взаємна вигода роблять кредитні відносини внутрішньо адекватними ринковим відносинам, зумовлюють їх розвиток на ринкових засадах;
-кредитні відносини не змінюють власника цінностей, з приводу яких вони виникають. Кредитор залишається власником переданої в борг вартості, а позичальник одержує її лише у тимчасове розпорядження, після чого повинен повернути власникові. Незмінність власника в кредитних відносинах вимагає особливо чіткого і дійового правового їх оформлення, щоб захистити інтереси власника. Якщо такий захист не забезпечується правовими засобами, то кредитні відносини втрачають свої визначальні ознаки і перетворюються в щось інше, ніж кредит. У цьому зв'язку інтереси кредитора для правового захисту є більш пріоритетними, ніж інтереси позичальника;
-кредитні відносини є вартісними, оскільки виникають у зв'язку з рухом вартості (грошей чи матеріальних цінностей). Проте вони не є еквівалентними, тому що кожне переміщення вартості не супроводжується зустрічним рухом відповідного еквівалента. Однак вартість переміщується на зворотних засадах, тобто після певного періоду ці кошти повертаються назад у висхідне положення. Можливість їх неповернення робить позицію кредитора у цих відносинах досить ризикованою'. Для захисту своїх позицій кредитори повинні мати переважні права при визначенні доцільності кредитування та розміру плати за кредит.
28. Споживчий кредит Споживчий кредит – це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. поживчий кредит надається безпосередньо домашнім господарствам. Його об'єктами є товари тривалого користування (квартири, меблі, автомобілі і т.п.). Він виступає або у формі продажу товарів з відтермінуванням платежу, або у формі надання банківської позики на споживчі цілі. При цьому забирається досить високий реальний процент.
Споживчий кредит супроводжують додаткові комісії і збори, які збільшують вартість кредиту і формують так звану приховану процентну ставку.
Часто конкретні умови кредитної угоди залежать не тільки від самого банку, але і від пари банк-продавець. Довгострокові відносини з банками-партнерами дозволяють реселерам впливати на формування кредитних пропозицій і короткострокових акцій в торгових мережах.
До споживчих кредитів належать також розстрочки. В цьому випадку частина процентного боргу погашається за рахунок знижки, яка надається торговою компанією.
При видачі кредиту на придбання товарів тривалого користування жодних звітів про цільове використання коштів позичальник банку не надає. Споживчий кредит надається тим громадянам, які мають постійне джерело доходів. Максимальний розмір позички на придбання товарів тривалого користування встановлюється в залежності від середньомісячної заробітної плати позичальника, але сума кредиту не повинна перевищувати розмір, встановлений правлінням банку. Строк користування кредитом визначається залежно від об'єкту кредитування, розміру позички, платоспроможності клієнта. Як правило, строк користування кредитом не перевищує двох років, а в окремих випадках - трьох. Щодо споживчого кредиту на витрати капітального характеру, то він потребує від населення надання банкам звітів про цільове використання одержаних коштів.
31. Банківський кредит Банкíвський кред́ит — будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми (Відповідно п.6 ч.1 ст.2 Закону України "Про банки та банківську діяльність"). Банківські кредити класифікують за такими ознаками: за строком погашення — онкольні, короткострокові, середньострокові і довгострокові; за способом погашення — ті, які погашають одним внеском і ті, які погашають декількома внесками протягом терміну дії кредитної угоди; за способом одержання позикового відсотка — оплата в момент погашення позики, оплата рівномірними внесками протягом терміну дії кредитної угоди, оплата в момент видачі кредиту; за наявністю забезпечення — довірчі позики, забезпечені позики, позики під фінансові гарантії третіх осіб; за цільовим призначенням — позики загального призначення, цільові позики; за категоріями потенційних позико-отримувачів — аграрні позики, комерційні позики, позики посередникам на фондовій біржі, іпотечні позики власникам нерухомості, міжбанківські позики.
Банківські кредити розрізняють за видами об'єкта куди кредит вкладається: під товари і товарні документи, наприклад, залізничні (одержувач позики надає право банку у випадку неповернення позики продати товар); під цінні папери; під заставу рухомого і нерухомого майна; для інвестицій тощо.
Крім того, банківські кредити поділяють на активні і пасивні. В першому випадку банк дає кредит, тобто є кредитором, у другому бере кредит, тобто є позикоотримувачем. Банк може входити у кредитні відносини (брати чи надавати кредити) з іншими банками та кредитними організаціями. Що стосується підприємств, організацій, фізичних осіб, то банк щодо цього нефінансового сектора завжди виступає стороною, яка надає кредит.
Банківський кредит — необхідний інструмент стимулювання господарства, без якого не можуть успішно працювати товаровиробники.
34. Вексельні кредити Вексельними кредитами є банківські операції по врахуванню (дисконту) векселів і видачі позичок до запитання під забезпечення векселів.
Вексельні кредити надаються за заявкою власника векселя, яка подається, як правило, до банку, в якому йому відкрито розрахунковий абопоточний рахунок. При розгляді можливості надання вексельного кредиту, банк зобов¢язаний переконатись, що клієнт буде спроможний своєчасно повернути кредит. Для аналізу і оцінки кредитоспроможності використовуються дані бухгалтерського обліку ізвітності осіб, зобов¢язних векселями; дані інших банків; послуги незалежних аудиторських служб та інші доступні методи і засоби, що не суперечать заону. На майбутнє, при створенні системи інформації про господарські організації, що допустили опротестуваня векселів, ці дані можуть бути підставою для вирішення питання про креитування, оскільки господарським організаціям, які допустили векселі до протесту, вексельні кредити, як правило, не надаються.
Векселі подаються в банк з рєстром, форма якого встановлюється банком. Векселі у реєстрах мають бути розташовані у порядку строків їх оплати, починаючи з найближчого. Рекомендується групувати векселі у різні реєстри: в один вносяться місцеві векселі, а в інший ¾ іногородні векселі. Записи в реєстрі звіряються з реквізитами доданих векселів. Реєстри повинні бути підписані клієнтом. При бажанні клієнта банк видає йому квитанцію, якщо їх облік не може бути здійснений у день прийому.
37. Походження і функції банків Зародження банківської справи припадає ще на рабовласницький період, коли виникають лихварство та міняльні операції. Центром зазначених процесів було спершу Вавілонське царство (7-6 ст. до н.е.), до існування якого належать перші історичні згадки про діяльність стародавніх банкірів. Ці відомості стосуються, зокрема, вавілонських банкірських домів Ігібі, Іддін-Мардука, Мурашу та ін. Таким чином, витоки сучасної банківської справи лежать у діяльності як стародавніх банкірів, так і мінял у середні віки. Банківска справа є невід’ємним елементом товарно-грошових відносин, розвиток яких і визначив процес формування універсальних інститутів кредитної системи ¾ банків.
Особливості різнобічної діяльності банку в ринкових умовах можуть бути виражені за допомогою його функцій, що одночасно розкривають і суть банку як специфічного інституту товарного господарства. Основними функціями банків є:
посередництво в кредиті;
2) акумулювання вільних коштів і перетворення їх в капітал;
3) посередництво в платежах; Таким чином, банки сприяють вільному переливу капіталів в економіці, виходячи із найбільш ефективних сфер їх застосування. Посередництво банків у кредитних відносинах дозволяє також суттєво знизити ризик в економічній системі, оскільки банки мають більш широкі можливості визначення стану платоспроможності позичальників, а також диверсифікують кошти своїх клієнтів, що знижує імовірність втрат.
Банківський кредит є однією з найбільш зручних та гнучких форм залучення коштів суб’єктами ринку, що дозволяє максимально враховувати потреби конкретного позичальника. Функція посередництва у платежах полягає в організації банками безготівкових розрахунків між суб’єктами ринку шляхом перерахування коштів по їхніх рахунках або заліку взаємних вимог. Підприємства, організації, населення, державні установи, утримуючи свої кошти на банківських рахунках, активно використовують їх як засіб взаєморозрахунків, що суттєво знижує загальні витрати обігу в економіці. Особливості різнобічної діяльності банку в ринкових умовах можуть бути виражені за допомогою його функцій, що одночасно розкривають і суть банку як специфічного інституту товарного господарства. Основними функціями банків є: посередництво в кредиті;
2) акумулювання вільних коштів і перетворення їх в капітал;
3) посередництво в платежах;
40. Пасивні операції комерційних банків Пасивні операції — операції, пов'язані з формуванням банківських ресурсів. Вони відіграють первинну й вирішальну роль щодо активних операцій, для яких необхідною умовою є достатність ресурсів. Саме в результаті пасивних операцій банки отримують додаткові ліквідні кошти.
Пасивні операції включають: залучення коштів юридичних осіб та вкладів населення; отримання кредитів від комерційних банків та центрального банку; випуск банківських облігацій, векселів та інших зобов'язань.
Результати пасивних операцій відображаються в пасиві балансу банку.
Залежно від економічного змісту всі види діяльності комерційних банків прийнято поділяти на три групи: пасивні операції; активні операції; послуги.
За рахунок пасивних операцій формуються ресурси комерційного банку, які необхідні йому понад власний капітал для забезпечення нормальної діяльності, підтримання ліквідності на належному рівні та отримання запланованого доходу. Акумульовані в результаті пасивних операцій грошові кошти складають переважну частину ресурсів банку, що визначає важливу роль цих операцій в його діяльності
43. Функції центрального банку Основними функціями центрального банку, що визначають його місце і роль в економіці, є:
1) емісія готівки й організація грошового обігу;
2) функція “банку банків”;
3) функція “банку уряду”;
4) реалізація грошово-кредитної політики.
Наділення центрального банку вказаними функціями дозволяє найбільш ефективно організувати діяльність дворівневої кредитної системи у забезпеченні потреб суб¢єктів ринку в різноманітних кредитно-фінансових послугах.
Емісія готівки й організація грошового обігу. Центральний банк володіє монопольним правом на випуск банкнот, які є єдиним законним платіжним засобом, обов¢язковим для приймання в оплату боргів на території даної країни.
В умовах золотого стандарту випуск банкнот здійснювався центральними банками під забезпечення золотом та комерційними векселями, а розміри фідуціарної емісії були строго регламентовані. Це певною мірою забезпечувало належний зв¢язок грошової маси з товарним обігом, однак водночас знижувало еластичність грошової системи та створювало перешкоди для ефективного регулювання економіки кредитними методами.
46. поняття і основні види спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів Грошово-кредитна політика – це сукупність заходів, що реалізуються державою і спрямовані на регулювання грошово-кредитних відносин. Держава встановлює загальні умови для реалізації цих відносин, формуючи законодавчу базу, визначаючи загальну організацію функціонування кредитних структур і законодавчі основи здійснення грошової емісії та емісії цінних паперів. Розроблена на цій основі грошово-кредитна політика з боку її практичної реалізації забезпечується центральним банком країни, який, виконуючи розроблену і затверджену політику у сфері розвитку кредитно-грошових відносин, у той же час є досить незалежним у своїх діях. [6]
Основною метою проведення грошово-кредитної політики держави є реалізація системи заходів у
сферах грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання,
стримування інфляції, забезпечення зайнятості та вирівнювання платіжного балансу.
Цілі грошово-кредитної політики визначаються залежно від рівня розвитку економічних
взаємовідносин у державі. їх можна поділити на три групи: стратегічні, проміжні, тактичні.
Стратегічні цілі грошово-кредитної політики — це ключові цілі в загальнодержавній економічній
політиці: зростання зайнятості збалансування платіжного балансу, зростання виробництва,
забезпечення стабільності цін і т. ін.
Проміжні цілі грошовокредитної політики — це зміни в певних економічних процесах,
які мають сприяти досягненню стратегічних цілей. Так, якщо метою загальнодержавної
економічної політики визначено економічне зростання при скороченні безробіття, то проміжною
метою в цьому разі має бути пожвавлення економічної кон'юнктури. Проміжні цілі доповнюють
стратегічні та конкретизують їх.
Особливістю проміжних цілей є їхня дія протягом тривалого періоду, впродовж якого може бути
доведено їхню ефективність. Наприклад, активізація кон'юнктури ринку шляхом зростання
49. Інвестиційні фонди Інвестиці́йний фонд (англ. Investment Fund, англ. Collective Investment Scheme) — один з учасників фондового ринку. Інвестиційний фонд акумулює кошти інвесторів та передає їх в управління інвестиційному управляючому. Поряд із депозитами в банках, вклади в інвестиційних фондах є найпопулярнішими інструментами для збереження та примноження заощаджень приватних осіб[Джерело?].
Інвестиційний фонд — це спосіб інвестування грошей для групи інвесторів за якого вартість інвестування цільових об'єктів розподіляється поміж всіх них. Такий фонд може мати за мету набагато ширше коло об'єктів для інвестування, ніж можуть собі дозволити окремі інвестори.
Термінологія щодо інвестиційних фондів відрізняється у різних країнах, але в більшості випадків їх називають колективним інвестуванням, інвестиційними фондами, керованими фондами, взаємними фондами, або просто фондами (примітка: термін «взаємний фонд» має особливе значення у США). У всьому світі великі ринки мають розвинену інфраструктуру інвестиційних фондів, які складають велику частину від усього обсягу комерційної діяльності на фондових біржах.
Інвестиційні фонди керуються широким діапазоном інвестиційних цілей, які можуть бути або спрямовані на специфічні географічні регіони (наприклад країни Європи що розвиваються), або такі що стосуються специфічних областей життєдіяльності (наприклад, Інформаційні технології). Зазвичай, у тій чи іншій країні існує чітко виражена тенденція інвестувати значною мірою у свій власний ринок, тобто у національні компанії. Це зумовлено законодавчою базою, політикою країни, національною близькістю до об'єкта інвестування, а також зниженим ризиком щодо можливих валютних коливань. Ті чи інші інвестори під час обрання фонду для інвестування частіш за все керуються саме заявленими інвестиційними цілями, стратегією, історією минулих досягнень керівників фонду, а також іншими факторами, такими як, наприклад, винагорода керівництву фонду.
Зазвичай інвестиційний фонд має у своєму складі: керівник фонду, або інвестиційний керівник, тобто особа що здійснює інвестиційні рішення; адміністратор фонду, який керує комерційною діяльністю фонду, займається узгодженням тих чи інших питань між учасниками фонду, оцінює відповідність ринкової вартості тих чи інших цінних паперів їхній реальній вартості тощо; опікун, що є відповідальною особою за всі наявні у фонді активи і що слідкує за відповідністю діяльності фонду до законів та прийнятих правил; утримувачі акцій або паїв, що є власниками активів фонду та відповідних доходів; компанія, що займається маркетинговою діяльністю у пошуках покупців фонду.
52. Валютний курс і курсова політика
Валютний курс (це співвідношення, за яким одна валюта обмінюється на іншу; або ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошовій одиниці іншої країни.
Валютний курс відображає взаємодію середовищ національної та світової економіки. Він використовується при купівлі та продажу валюти у зв’язку з експортом та імпортом товарів чи послуг, надходженні в країну або вивозі за кордон капіталів, кредитів, прибутків тощо.
Функції валютного курсу.
Теорія грошей визначає такі функції валютного курсу:
По-перше, за його допомогою долається економічна обмеженість національної грошової одиниці. Відбувається перетворення її локальної цінності в інтернаціональну. Відповідно до цього валютний курс виступає як засіб інтернаціоналізації грошових відносин, утворення світової грошової системи.
По-друге, на основі валютних курсів здійснюється порівняння вартісних показників окремих країн, умов і результатів виробничого відтворення ( продуктивності праці, заробітної плати, темпів економічного зростання, а також платіжного балансу країни.
По-третє, за допомогою валютних курсів порівнюються національні ціни з світовими цінами та інтернаціональною вартістю. Валютний курс (це механізм реалізації інтернаціональної вартості товарів і послуг.
По-четверте, через механізм валютних курсів перерозподіляється національний продукт між країнами-учасницями міжнародних економічних зв(язків.
55. Валютне регулювання і валютний контроль Валютне регулювання – це сукупність нормативних документів, установлених органами валютного регулювання у законодавчому чи адміністративному порядку, які спрямовані на регулювання потоків капіталу в країну та за її межі, а також валютних операцій, що здійснюються в межах держави, з метою підтримання стабільності курсу національної грошової одиниці, достатнього рівня валютних резервів і збалансованості міжнародних платежів.
Отже, валютне регулювання являє собою систему регламентаційних заходів держави у сфері міжнародних розрахунків і порядку проведення валютних операцій.
Метою валютного регулювання є є підтримка економічної стабільності й утворення надійного фундаменту для розвитку міжнародних економічних відносин шляхом впливу на ваплютний курс і на валютно-обмінні операції.
Основні завдання валютного регулювання та контролю:
організація системи курсоутворення, захист і забезпечення необхідного ступеня конвертованості національних грошей;
регулювання платіжної функції іноземної валюти, регламентація поточних операцій платіжного балансу;
організація внутрішнього валютного ринку;
регламентація та регулювання банківської діялбності з валютними цінностями;
зазист іноземних інвестицій, регулювання процесів утворення та руху капіталу;
встановлення режиму та обмежень на вивезення і ввезення через кордон валютних цінностей;
забезпечення стабільних джерел надходження інвалюти на національний валютний ринок.
Суб”єктами валютного регулювання і контролю виступають усі без винятку учасники валютних операцій:
центраьний банк;
уряд країни;
уповноважені банки;
юридичні особи – резиденти і нерезиденти;
фізичні особи – резиденти і нерезиденти
58. Валютні ризики і методи валютного страхування Валютний ризик - це ризик втрат у зв'язку з несприятливою зміною вартості іноземної валюти щодо валюти держави, де розміщений банк. Валютний ризик - це передусім імовірність того, що зміна курсів іноземних валют призведе до збитків унаслідок зміни ринкової вартості активів та пасивів банку Валютний ризик є специфічним видом ринкового ризику. Його сутність полягає в можливості фінансових втрат за балансовими та позабалансовими статтями у зв'язку зі зміною ринкових умов і, відповідно, з рухом ринкових валютних курсів. Ці фінансові втрати можливі в разі: а) переоцінювання відкритих валютних позицій; б) проведення операцій на строковому ринку. За характером і місцем виникнення валютні ризики поділяють:
• на операційні;
• трансляційні (бухгалтерські);
• економічні. Оскільки уникнути ризику під час проведення комерційної діяльності практично неможливо, головною метою є зменшення ступеня ризику та обмеження його певними рамками.
Суттєвим компонентом у цій діяльності є самострахування через створення резервних фондів під компенсацію потенційних збитків від здійснюваних операцій з іноземною валютою.
Дуже важливою є система диверсифікації ризиків за фінансовими інструментами, кодами валют, географічними регіонами, контрагентами.
Серед основних методів хеджування валютних ризиків треба назвати такі: структурне збалансування активів, пасивів, кредиторської та дебіторської заборгованості, зміна термінів платежів, форвардні угоди, операції своп, опціонні угоди" фінансові ф'ючерси, кредитування та інвестування в іноземній валюті, реструктуризація валютної заборгованості, паралельні позички, лізинг, дисконтування вимог в іноземній валюті, використання валютних коштів, здійснення платежів за допомогою зростаючої валюти. | 2. Форми грошей та їх еволюція. Демонетизація золота. Еволюція Гр поділяється на 3 етапи: повноцінні Гр, змішані форми, неповноцінні Гр. Повноцінні – перші товарні Гр, спочатку предмети 1ї необхідності до предметів розкоші. Форми: 1) товарні Гр предметів, 2) предмети розкоші, 3) металеві Гр поділяються на Гр з недорогих металів (кусків металу) до благородних; та на монети (мідні, срібні, золоті). Змішані форми (19-поч 20 ст) – металеві повноцінні Гр, неповноц. Гр. Процес демонетизації золота (переходу повноцін, метал Гр до неповноцінних) пояснюється недоліками золотих Гр: 1) обмеження запасу золота в природі, 2) високі витрати (дорогі Гр, витрати труда, знос), 3) слабка схильність регулюванню і впливу держави (19ст.), 4) незручність у використанні (важкі). Процес демонетизації завершився в середині 70х. «Ямайська угода»- 4 валютна система, погодилися, що золото - грошовий товар і припинили фіксувати до золота. Неповноцінні – це Гр, які не мають власної вартості. Це білонна (розмінна) монета, паперові Гр, банк. зобов’язання, депозитн. вклади, квазігроші. Класифікація по критеріям: · форма існування: паперові, монети, депозитні Гр, електронні Гр. · у залежності від статусу елемента Гр. і хар-ра емісії: казначейські Гр. - Гр, які емітують державу в особі казначейства для покриття державних витрат; банківські Гр. - Гр, які випускаються в обіг банк. системою на кредитній основі, що обумовлює хар-р сталості цих Гр., тобто банкноти -прості векселя банків. У основі лежать розписки банкірів про золото, які вони прийняли на збереження, а також комерційні векселя, білонна монета - розмінна монета, яка чеканітся з недраг металів, депозитні Гр - Гр, які існують у вигляді записів на рахунках економ суб'єктів у банках по платіжним дорученням, чеках, плат вимогам, пластиков карткам., електронні Гр., квазігроші – майже гроші, по своїх параметрах не дотягає до грошей: термінові банківські депозити – термінові банк депозити, види держ ЦП із високою ліквідністю.
Зол. запас як страхувальник нагромаджень вартості від інфляції. Держ. запаси офіційно включаються до золот. резервів країні і є резервом світових Гр. Держава може використовувати свій зол.запас: продати на міжнар ринку, збільшуючи валютний резерв світових Гр.; купувати на світ. ринку товари та посл., необхідні на внутрішн. ринку, для погашення боргів; одержати міжнар. позику. Гр маси є єдиним цілим і легко переміщуються із нагромаджень в обіг і навпаки. В сучасний час існують такі форми накопичування: готівкові форми – не втрачають дохід, якщо не розташувати на вкладах; але знецінюються під інфляцією. Накопичення на вкладах – дохід в вигляді депозитного %, але все залежить від ступеня стійкості банківської системи; нагромадження у формі золота.
5. Структура грош. Обороту. Базова модель. фінансово-кредитний сектор – обіг здійснюється нееквівалентно, тобто назустріч грошовому платежу платник не одержує реального еквівалента у формі товарів чи послуг. фіскально-бюджетний сектор - У результаті виникає не тільки без-еквівалентний, а й безповоротний рух грошей, тобто одні суб'єкти ці гроші втрачають назавжди і без одержання будь-якого доходу, а інші їх одержують теж безповоротно і без виплати будь-якої ціни за них. кредитним оборотом - обслуговує сферу перерозподільних відносин, у яких власність суб'єктів не відчужується, а лише передається у тимчасове користування, наприклад при внесенні грошей на банківський депозит чи під час купівлі цінних паперів. Тому для цих відносин характерне ще одержання доходу тим суб'єктом, який передає свою власність у тимчасове користування. Базова модель. Побудуємо модель грошового обороту, що описує потік товарів і послуг, якими обмінюються підприємства (фірми) і населення, збалансований контрпотоком грошових платежів, які здійснюються при цьому обміні. Товарні потоки закономірно створюють зустрічний рух грошових коштів — як у національній, так і в іноземній валюті. Сфери грошового обороту Грошовий оборот поділяється на дві взаємопов'язані частини: 1) сферу безготівкового обігу, 2) сферу готівкового обігу. У безготівковій формі здійснюється переважна більшість грошових операцій у народному господарстві: розрахунки між підприємствами (фірмами), деякі види розрахунків підприємств і організацій з населенням (наприклад, перерахування грошових коштів, у тому числі заробітної плати і пенсій, на поточні рахунки, відкриті в установах банків) тощо. Таким чином, за своєю специфікою готівковий обіг призначений для обслуговування споживчого ринку, тоді як фінанси підприємств функціонують у формі безготівкових грошей. Оскільки безготівкова і готівкова грошові сфери обслуговують різні кола народногосподарського обороту, вони мають виконувати різні економічні завдання й працювати по-різному.
. 8Швидкість обігу грошей Швидкість обігу грошей - це показник того, наскільки швидко відбувається перехід грошей від одного суб'єкта грошових відносин до іншого в обслуговуванні економічних операцій за певний період. Він показує, скільки разів у середньому за рік (за період) певна грошова одиниця витрачається на купівлю товарів і послуг. Швидкість обігу грошей виражається рівнянням: V = QP/M, де V- швидкість обігу грошей, Q- фізичний обсяг товарів і послуг, що реалізовується; P- рівень цін товарів і послуг; M- маса грошей, що перебуває в обігу. Статистично показник швидкості обігу грошей виражається або числом оборотів одноіменної грошової одиниці за певний час, або тривалістю одного обороту. На швидкість обігу грошей впливають такі фактори: - обсяг, структура та ефективність суспільного виробництва; - величина і швидкість товарних потоків на стадії обміну; - рівень розвитку ринкових зв'язків між суб'єктами процесу відтворення; - збалансованість попиту і пропозиції на ринку; - рівень розвитку маркетингу; - рівень інфляції; - рівень розвитку економічної інфраструктури, транспорту, торгівлі, банківської справи, ринку цінних паперів тощо. Швидкість обігу грошей обернено пропорційна пропозиції грошової маси. Це означає, що у випадку зменшення кількості грошей, що обслуговує певну величину ВНП, швидкість обігу кожної грошової одиниці зростатиме. Недостатність грошової маси, необхідної для обслуговування обігу товарів і послуг, компенсується прискоренням швидкості обігу грошей. Таке прискорення здійснюється автоматично методом саморегулювання
11.Мотиви та чинники, що визначають параметри попиту на гроші Існує два мотиви (джерела) сукупного поиту на гроші: попит на гроші для трансакцій і попит як на активи. Попит на гроші для трансакцій. Такий попит існує, оскільки індивідуми потребують готівки чи поточних рахунків, щоб оплачувати рахунки або купувати товари. Такі потреби в грошах забезпечуються через М1 і пов¢язані, здебільшого, з велечиною операцій або номінальним ВВП. Попит на гроші для трансакцій чутливий до втрат від зберігання грошей. Коли процентна ставка на альтернативні види активів зростає порівняно зі ставкою процента на гроші, то фізичні та юридичні особи намагаються зменшити суми нагромадження своїх грошей, і воліють тримати гроші як активи. Попит як на активи. Таке визначення попиту на гроші монетаристами зводиться до концептуального поняття “портфеля”, що означає, як раціональні інвестори вкладають своє багатство в “портфель” (набір цінних паперів або інших ліквідних активів). Теорія портфеля грунтується на фундаментальному припущенні, що інвестори в основному робитимуть ризиковані вклади тільки тоді, коли їхні доходи від інвестицій будуть ультрависокими. З двох видів доходів, що приносять одинакові доходи, індивідуми оберуть безпечніший. Щоб привернути увагу індивідумів від низькоризикованих активів до ризикованих (акції, нерухоме майно), останні мають забезпечувати вищі доходи. Теорія портфеля пояснює, як не схильний до ризику інвестор повинен розмістити своє багатство. Важливим правилом є диферсифікація портфеля між різними видами активів. “Не кладіть всі яйця до одного кошика” ¾ одна з форм цього правила. Тому не дивно, що багато індивідумів тримають гроші не тільки для трансакцій, а як частину своєї стратегії розміщення багатства. Чинники, що визначають параметри попиту на гроші. Попит на гроші залежить від економічних змінних: рівня цін (інфляції), реальних доходів і норми процента. Тоді функціональну залежність попиту на гроші математично можна записати: Md = f(y,p,r), (13)
14. Типи грошових систем Тип грошової системи визначається змістом її елементів та їх взаємодією, які обумовлюють тенденції розвитку та закономірності функціонування грошової системи. Типи грошових систем класифікуються: 1. Як елемент господарського механізму: — грошова система ринкового зразка (при цьому регулювання грошового обігу відбувається через використання економічних методів впливу на обсяг, динаміку і структуру грошової мас 2. Відповідно до механізму регулювання валютних відносин: — грошова система відкритого типу (відсутні обмеження на проведення валютних операцій юридичними та фізичними особами. Національна економіка органічно введена у світову); — грошова система закритого типу (передбачає використання валютних обмежень. Національна грошова система ізольована від світової).
3. Відповідно до загальних законів функціонування грошей: — саморегулююча грошова система (характерна дія механізму стихійного регулювання грошового обігу. Саморегульованими були системи металевого обігу); — регульована грошова система (порядок регулювання грошового обігу є окремим елементом грошової системи).
17. Організація та прогнозування готівкового обороту Прогнозування касових оборотів - одне із найважливіших завдань банків у їх роботі з організації готівкового обігу. В результаті прогнозування готівкового обігу встановлюються розмір і джерела надходжень готівки до кас банків, розмір і цільове спрямування готівки, виданої із кас банків, розмір випуску грошей в обіг або вилучення їх з обігу в цілому по країні, Автономній Республіці Крим й областях. Воно здійснюється на підставі показників економічного і соціального розвитку, матеріалів аналізу динаміки звітних показників касових оборотів, прогнозних та звітних показників балансу грошових доходів та витрат населення з урахуванням основних напрямів державної грошово-кредитної політики. Порядок і форми складання балансу грошових доходів і витрат населення визначаються: звітного - Державним комітетом статистики України; прогнозного - Міністерством економіки України. Під час складання звітного балансу грошових доходів і витрат населення регіональні управління НБУ подають державним статистичним органам звітну інформацію про касові обороти банків. Для складання прогнозів касових оборотів регіональні управління НБУ щоквартально одержують від обласних органів виконавчої влади (в т.ч. від органів статистики) такі звітні та прогнозні матеріали: - розрахунки роздрібного товарообігу державної і кооперативної торгівлі й дані про обсяги продажу товарів за безготівковим розрахунком; - розрахунки доходів за окремими видами платних послуг, що надаються населенню; - фонд оплати праці; - розрахунки про надходження страхових платежів і виплати страхових відшкодувань; - дані про обсяги реалізації послуг зв'язку населенню; - прогнозні розрахунки реалізації друкованих видань за передплатою, а також дані про очікувані в цьому кварталі надходження передплати готівкою; - дані про витрати на виплату пенсій і допомог. Установи комерційних банків на основі даних касових заявок, власних матеріалів складають прогнози готівкового обороту за методикою НБУ (Інструкція № 4 "Про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України", затверджена постановою Правління НБУ № 335 від 13.10.1997 р.).
20. особливості інфляційного процесу в Україні Вперше на Україні заговорили про появу інфляції у 1991 році хоч коріння її розрослися ще в колишньому СРСР. Це зумовлювалося, з одного боку, повним домінуванням державного монополізму та відсутністю ринкової конкуренції, а з іншого ¾ спотвореною структурою виробництва, надзвичайно високою часткою військово-промислового комплексу, надмірним “старінням” основних фондів, неефективним використанням капітальних вкладень, ресурсів тощо.
В умовах глобального державного регулювання економіки та жорсткого адміністративного контролю за рівнем цін і доходів грубо порушувався автоматично діючий зв¢язок між зростанням грошової маси, платоспроможного попиту і рівня цін. Останні, як правило, “заморожувались”, неєважаючи на зростання попиту при надто обмеженій пропозиції, що виключало відкриту форму інфляції. Внаслідок цього нагромаджувався потужений інфляційний потенціал у вигляді товарно-грошової розбалансованості сфери обігу, тобто незадоволеного платоспроможного попиту, який постійно тиснув на товарні ціни. В таких умовах інфляція набувала прихованої (подавленої) форми і виявлялася в хронічному дефіциті товарів, підвищенні цін на “чорному” ринку та зниженні ринкового курсу національної валюти.
Попри це, розвиток інфляційних процесів в Україні (1991-1994рр.) мав і специфічні особливості. Вони пов¢язані, насамперед, з непослідовністю економічних перетворень, допущеними прорахунками в економічній політиці, деформаціями процесу роздержавлення і приватизації, надмірністю бюджетних видатків.
23.Позичковий процент позичковий процент або процент за кредит (від латинського pro centrum - на сотню) - це плата, яку отримує кредитор від позичальника за надані в позику гроші чи матеріальні цінності.
Економічна природа позичкового процента обумовлена існуванням товарного виробництва та пов’язаних з ним кредитних відносин. За призначенням позичковий процент, з одного боку, відображає ефективність використання позичкового капіталу; з іншого боку, він повинен забезпечувати доходи банку, компенсувати його витрати. В умовах ринкової економіки суть його розглядається більшістю економістів як ціна капіталу, взятого у кредит. Логіка такого визначення проста: оскільки позичальник-підприємець виступає покупцем капіталу-товару, то й процент, виплачуваний ним кредиторові, представляє ціну цього капіталу. Безперечно, тут не слід розуміти ціну капіталу як вираз вартості.
Позичковий процент є не що інше, як частина середнього прибутку, котру підприємець платить власнику капіталу за користування споживною вартістю позиченого капіталу. У даному випадку сплата процента характеризує передачу певної частини вартості без одержання еквівалента. Вартість процента повністю переходить від позичальника до кредитора.
В економічній теорії мають місце й інші підходи до визначення природи позичкового процента. Наприклад, Дж. Кейнс розглядав суть процента як "плату за розставання з ліквідністю". В теорії Дж. Кейнса формування процента регулюється дією провідного психологічного закону, за яким люди віддають перевагу грошам як найбільш ліквідній формі багатства. Величина позичкового процента, за Кейнсом, залежить від двох чинників, вона: прямо пропорційна "перевагам ліквідності"; обернено пропорційна кількості грошей, що знаходяться в обігу. Джерелом сплати позичкового процента є прибуток, що його одержує підприємець у процесі продуктивного використання позичкового капіталу.
Прибуток розподіляється між суб’єктами кредитних відносин: кредитор отримує прибуток у вигляді процента за кредит; позичальник отримує підприємницький доход у вигляді прибутку на позичковий капітал, який використовується в підприємницькій діяльності.
Величина позичкового процента характеризується його нормою у вигляді процентної ставки. Норма процента визначається як відношення річного доходу, одержаного на позичковий капітал, до суми наданого кредиту, помножене на сто.
річний доход на позичковий капітал %=-------------------------------------------------x100 сума наданого кредиту
Норма процента знаходиться у певній залежності від норми прибутку. Вважається, що норма процента може коливатись від нуля (мінімальна межа) до середньої норми прибутку (максимальна межа). Мінімальну межу норми процента точно визначити не можливо, але вона не повинна дорівнювати нулю бо інакше надання кредиту втрачає всякий сенс для кредитора. Отже, динаміка норми позичкового процента визначається стихійним ринковим механізмом і певною мірою залежить від державного грошово-кредитного регулювання економіки.
26. Теорії кредиту Натуралістична теорія склал Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 40 | Нарушение авторских прав
|