Міністерство культури України

Міністерство культури України

Київський національний університет театру кіно і телебачення ім. І. Карпенко-Карого

Звіт про проходження практики

Студентки групи ТЗН1 Ковшевацької Ярославни Валеріївни

Керівник курсу

Фіалко В.О.

Керівник практики Куріцин Б. О.

Київ 2012

План

1. Загальний звіт про проходження практики

2. Історія театру

3. Есе-екскурсія «Волшебный мир по ту сторону рампы»

4. Відомості про трупу театру

5. Аналіз репертуару театру

6. Особливості роботи літ. частини

7. Рецензії на вистави різних авторів

8. Рецензія на виставу «Цинічна комедія»

9. Характеристика від керівника практики Куріцина Б. О.

10. Перелік використаних джерел

Загальний звіт про проходження практики

Я – Ковшевацька Ярославна Валеріївна проходила практику на базі Київського національного театру російської драми імені Лесі Українки з 1-го по 13-те лютого 2012 року.

Протягом практики я ознайомилася з документальним матеріалом історичної бази архіву музею театру, як то статті і публікації про видатних діячів театру, історичні статті, репертуар театру за різні роки.

В процесі цієї роботи ми з групою також принесли практичну користь музею частково систематизувавши матеріали у хронологічному порядку і склавши їх перелік.

Я ознайомилась з будівлею театру та його цехами. Нам було проведено екскурсію, яка враховувала в себе огляд сцени, бутафорського, та гримерного цехів.

Про устрій сцени я дізналася наступне:

1. Одежа сцени – завіса, куліси, падуги, задник.

Завіса в театрі - це одночасно і технічний устрій, і декорація. Завіса необхідна театру для тимчасової оптичної ізоляції сцени від залу в момент зміни сценічної обстановки. Таким чином, з одного боку завісу служить для перекриття сцени, а з іншого - позначає початок і кінець сценічної дії.

Куліси (франц. coulisse, від couler — ковзати), плоскі частини театральної декорації (м’які або натягнуті на рами), росташовані по боках сцени паралельно чи під кутом до рампи.

Падуга — частина декоративного оформлення сцени. Являє собою смугу тканини, підвішену на штанзі чи на тросі. Падуга маскує верхні механізми сцени.

Арлекин — падуга, розташована перед основною завісою.

За́дник (англ. backdrop или backcloth) — частина театральної декорації, задня фонова завіса, як правило, з тканини, з перспективним зображенням, що означає місце дії.

2. Планшет сцени має такий поділ – авансцена, перший план, другий план, третій план і так далі, ар’єр сцена.

3. Червона лінія – лінія завіси.

4. Театр ім. Лесі Українки – один з небагатьох театрів у якому відстань від входу у залу до червоної лінії дорівнює відстані від червоної лінії до ар’єр сцени.

5. Діаметр оборотного кола у театрі російської драми 17 метрів.

6. Освітлення сцени поділяється на внутрішнє та виносне (у театрі ім. Лесі Українки це софіти).

7. Одежа сцени закріплена на штанкетах.

Також ми оглянули декорації, що зберігаються у «карманах», або, як кажуть у цьому театрі «декорационный сарай».

Ми ознайомилися з роботою літературної частини театру, та з обов’язками інших співробітників.

Окрім цього я ознайомилася з історією театру та складом трупи.

В цілому практика пройшла успішно. Я дізналась багато нового про внутрішній устрій театру, склала певне враження про роботу його цехів, торкнулася, так би мовити, практичної частини театрознавства.

Історія київського національного театру російської драми імені Лесі Українки

Хроніка становлення театру:

1891 – видатний російський актор, режисер, антрепренер Микола Соловцов створив у Києві «Товариство драматичних артистів» (згодом – театр «Соловцовъ») і до кінця життя керував ним.

15 березня 1919 року – театр Соловцова була націоналізовано, він дістав назву Другий театр Української Радянської Республіки імені В. І. Леніна.

1926 рік – рішенням Київського окружкому у нестоличному тоді ще Києві організовано Державний російський драматичний театр. 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший театральний сезон.

1941 рік – театру надали ім’я Лесі Українки.

1946 рік – театр нагородили орденом Трудового Червоного Прапора.

1966 рік – театр одержав звання академічного.

1994 рік – театр очолює народний артист України Михайло Рєзникович. Того ж року театр отримав статус національного.

Уривок зі статті на сайті театру

Офіційна біографія Національного Академічного Театру Російської Драми імені Лесі Українки починається в 1926 році, коли рішенням Київського окрвиконкому було організовано в Києві Російська державна драма, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон.

Проте коріння театру йде в ХIХ століття, у ті далекі часи, коли по всій Російській імперії народжувалися і припиняли своє існування різні театральні антрепризи. У Києві постійний російський театр був створений в 1891 році, і їм стала антреприза видатного російського режисера і актора Миколи Соловцова. Акторський склад саме цієї трупи став згодом основою Київського державного російського драматичного театру. Свої перші спектаклі трупа М. Соловцова показувала саме в цьому приміщенні, де і сьогодні працює Театр імені Лесі Українки. Ця будівля увійшло в історію під назвою "Будинок Бергоньє".

Старі театрали до цих пір згадують спектаклі Театру імені Лесі Українки, що стали його легендою: "Живий труп" Л.Толстого з неповторним М.Романовим, "Мораль пані Дульської" Г.Запольской і "Дерева вмирають стоячи" А. Касони з блискучим дуетом Євгенії Опалової і Віктора Халатова, "Варшавська мелодія" Л. Зоріна з чудовою Адою Роговцевою, "Добряки" Л. Зоріна з іскрометним Юрієм Мажугою, "Насмішкувате моє щастя" Л. Малюгіна з прекрасними акторськими роботами Миколи Рушковського, Вячеслава Єзепова, Лариси Кадочникової, Ади Роговцевої, Ізабелли Павлової, Сергія Філімонова, "Переможниця" А. Арбузова з прекрасною Валерією Заклунної, "Казка про Моніку" С.Шальтяніса з початківцями Любов'ю Кубюк, Анатолієм Хостікоєвим, Олександр Ігнатуша, і вже, звичайно, фаворит п'ятнадцяти театральних сезонів - комедія Про. Уайльда "Як важливо бути серйозним" з цілим сузір'ям акторських імен.

Есе-екскурсія

«Волшебный мир по ту сторону рампы»

Театр начинается с вешалки… Для тех кто входит в его здание через парадные двери. Вот он – дом, выстроенный помещиком Бергонье более 120-ти лет назад, манит зрителя в свои стены яркими афишами и бегущей строкой анонса над массивной дверью светлого дерева. Когда зажигаются вечерние огни, сюда со всего Киева стекается толпа, жаждущая зрелищ. А утром…ну ладно не будем преувеличивать, почти днём, часов так в одиннадцать, когда у парадного входа пусто, за исключением редких прохожих, за угол театра сворачивают неприметные тени. Мужчины, женщины улыбчивые и раскрасневшиеся от мороза открывают прозрачные пластиковые двери и исчезают за ними в мире не доступном для глаз обывателя.

Театр начинается с проходной… Настоящий пропускной пункт, похожий я видела на заводе, с вращающимся ролетом. Здесь есть и вахтёрша, и охранник и гардероб с гардеробщицей внутри вот только все они не совсем обычные. Здесь не увидишь стариковских валенок и тужурок, женщины одеты изящно, на шеях висят красивые бусы, волосы аккуратно уложены. Да и разговоры здесь ведутся необычные – не обсуждаются политики и несносная современная молодёжь, беседы здесь всегда ведутся об искусстве. Как прошла вчера премьера? У режиссёра такого-то появились в работе новые краски – это потому что от него ушла жена. Актриса такая-то сорвала на репетиции голос. А её сын – молодой актёр такой-то, наконец, получил главную роль.

Там за проходной извилистые коридоры – целый лабиринт дверей и лестниц: артистические комнаты, кабинеты дирекции, музей, архив, комнаты уборщиц… Вот бутафорский цех. Здесь волшебники в синих рабочих костюмах создают декорации и реквизит. Создают буквально из ничего целые города, дома, жизни. Здесь не услышишь обычного мастерового крепкого словца – здесь сотворятся чудо. Ведь каждый сделанный в этом цеху предмет имеет свою историю, свою жизнь. У него есть характер, он создают настроение. От того как он будет выглядеть зависит по сути ход спектакля! Шутка ли, сядет принцесса на трон или на пошарпанную табуреточку? Джульетта выйдет на венецианский балкон, или на зарешёченную тюремную террасу? Пахнет в этой комнате, полной света, свежей древесиной, краской и волшебством.

За очередным хаосом ступенек и коридоров комната гримёров - лаборатория превращений и метаморфоз. Большие зеркала в деревянных рамах, утыканные по кругу белыми лампочками. Стулья как в парикмахерской. Под зеркалами тумбы, а на них целая армия кисточек, колбочек, баночек. В центре комнаты стоят деревянные болванчики, на них парики, бороды, усы и брови. Хозяйки этой магической лаборатории – две прекрасные феи улыбчивые с лучистыми добрыми глазами.

- Театральный гримёр это не визажист, не парикмахер. Гримёрный цех – он, как трость для образа актёра. Без него герой вроде как хромой, неполноценный. И здесь мало знать основы макияжа. Ведь актёр будет работать не на улице – на сцене. А там и свет особый и ракурс зрительского взгляда. Всё это нужно учитывать чувствовать. Такому искусству научится можно только у мастера! (к слову наши феи учились у Доры Каземировны Балембы). Театр – это команда, и ничего кроме команды! Человек с большими амбициями в театральные гримёры не пойдёт. У нас звёзды, только актёры!

И вот наступает время ступить на святая святых театра – сцену. То место куда собственно и выходят «звёзды-актёры» блистать перед зрителем, алтарь на котором свершаются жертвоприношения искусству, магическое зеркало в котором отражается вся наша жизнь.

Сцена предстаёт перед нами совсем не такой, какой мы привыкли видеть её из зала – одежда её поднята, а посреди, свисает одинокий штанкет, видимо опущенный, чтобы закрепить какие-нибудь декорации. Удивительно! Сцена кажется гораздо больше зрительного зала, а ведь когда ты сидишь в кресле во время спектакля думается тебе, что это сцена не большая, а вот зал… И каждое место прекрасно видно, а значит прекрасно видно каждого зрителя! Вот такой странный оптический обман.

Но это ещё совсем не конец. В театре, как в утробе огромного зверя ещё множество сосудов и органов. Да, да! Не кабинетов, не отделов, а именно органов – частей тела. Ведь театр – это живой организм, состоящий из множества неприметных улыбчивых теней раскрасневшихся от мороза!

Трупа київського національного театру російської Драми імені Лесі Українки

Валерія Заклунна

народна артистка України, народна артистка Росії, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченко

Лариса Кадочникова

народна артистка України, народна артистка Россії, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченко

Юрій Мажуга

народний артист СРСР,

лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченко

Миколай Рушковський

народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченко

Олександра Смолярова

народна артистка України

лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченко

Лідія Яремчук

народна артистка України

лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченко

Давід Бабаєв

народний артист України

Надія Батурина

народна артистка України

Олександр Бондаренко

народний артист України

Борис Вознюк

народний артист України

Олександр Гетьманский

народний артист України

Юрій Гребельник

народний артист України

Наталя Доля

народна артистка України

Ирина Дука

народна артистка України

Кирило Кашликов

народний артист України

Наталя Кудря

народна артистка України

Ольга Кульчицька

народна артистка України

Тетяна Назарова

народна артистка України, народна артистка Росії

Ніна Нижерадзе

народна артистка України

Сергій Озиряний

народний артист України

Дмитро Савченко

народний артист України

Віктор Сарайкин

народний артист України, заслужений артист Росії

Олег Треповський

народний артист України

Валентин Шестопалов

народний артист України

Віктор Алдошин

заслужений артист України

Олександра Єна

заслужена артистка України

Володимир Жмакин

заслужений артист

Валерій Зайцев

заслужений артист України

Олег Замятин

заслужений артист України

Наталя Ковязина

заслужена артистка України

Ольга Когут

заслужена артистка України

Олег Комаров

заслужений артист України

Надія Кондратовська

заслужена артистка України

Віктор Кошель

заслужений артист України

Наталя Кудрявцева

заслужена артистка України

В’ячеслав Лисенбарт

заслужений артист України

Євген Лунченко

заслужений артист України

Станіслав Москвін

заслужений артист України

Ганна Наталушко

заслужена артистка України

Ізабелла Павлова

заслужена артистка України

Андрій Подубинський

заслужений артист України

Олег Роєнко

заслужений артист України

Віктор Семирозуменко

заслужений артист України

Любов Солодова

заслужена артистка України

Олександр Хорошко

заслужений артист України

Наталя Шевченко

заслужена артистка України

Євген Авдеєнко

Михайло Аугуст

Станіслав Бобко

Таісія Бойко

Ірина Борщевска

Володимир Бродський

Оксана Вороніна

Вікторія Жилинська

Олена Нещерет

Максим Микитин

В’ячеслав Миколенко

Ірина Новак

Ольга Олексій

Володимир Осадчий

Тетяна Остапенко

Ольга Первеєва

Олексей Поліщук

Андрій Пономаренко

Олег Савкин

Олена Силант’єва

Олена Стефанська

Леонід Титов

Олена Червоненко

Віктор Черняков

Василій Юрченко

Юрій Яковлев

Ганна Артьоменко

артистка студії

Ірина Бенюк

артистка студії

Олександр Валюк

артистка студії

Валерій Величко

артистка студії

Ганна Гринчак

артистка студії

Юрій Дяк

артистка студії

Артем Ємцов

артистка студії

Андрій Коваленко

артистка студії

Ганна Кузьменко

артистка студії

Віталій Метерчук

артистка студії

Віталій Овчаров

артистка студії

Володимир Ращук

артистка студії

Ольга Свичинська

артистка студії

Любов Тищенко

артистка студії

Олена Тополь

артистка студії

Рецензії на вистави театру різних авторів

На шальках терезів — закон

У новій виставі Російської драми «Цинічна комедія» чітко простежуються українські реалії.

Спершу свою постановку шекспірівської «Міри за міру» Російська драма анонсувала як «Вісім рядків про властивості пристрасті». І буквально в переддень прем’єри назву спектаклю змінили на «Цинічну комедію». Цинізму в п’єсі — її називають однією з найскладніших у творчості Вільяма Шекспіра — справді вистачає. Як персонального, так і загального. «Про що вистава?... Про пристрасть і владу, про пристрасті влади, і про те, що у владі багато бруду, — так анонсує «Цинічну комедію» художній керівник театру Михайло Рєзнікович. — Про те, що... коли «распалась связь времен» людину вже не зібрати, про страшне словечко в житті країни, покоління, людини: «пізно»...»

Починаючи роботу над цією п’єсою, режисер Леонід Остропольський чудово усвідомлював, що успішних постановок «Міри за міру» історія світового театру майже не знає. Об неї «ламали зуби» поодинокі сміливці, більшість же режисерів цю п’єсу воліли просто не помічати. Свою версію «Міри за міру» Остропольський вирішив будувати за принципом «герої Шекспіра — наші сучасники». Бо з прадавніх часів природа стосунків чоловіка і жінки, людини і влади, за великим рахунком, не змінилася. Змінювалися, висловлюючись театральною мовою, обставини дії. У Шекспіра дуель кохання і хтивості, закону і беззаконня відбувається на тлі зміни влади: Герцог (Олег Треповський), караючи себе за те, що занадто багато волі дав своєму народу, і люди погрузли у суцільній розпусті, поступається своїм кріслом правителя молодому Анжело (Дмитро Савченко). Але вирішує під виглядом ченця контролювати ситуацію. Перші ж вилазки Герцога в народ розкривають йому очі й на проблему з законодавством у країні, і на такого, на перший погляд, благородного та непідкупного Анжело: його наступник погоджується закрити очі на закон, якщо Ізабелла (Анна Артеменко) в обмін на життя свого брата погодиться віддатися йому. Фінал вистави у Російській драмі прозвучав логічно і по–шекспірівськи: «порок наказан, добродетель торжествует». Хоча запитань без відповіді залишається дуже багато. У контексті самої вистави (приміром, смерть Ізабелли на руках закоханого Герцога виглядає непереконливо і недостатньо доказово). І в контексті суспільному. Оскільки стосунки українців iз законом, м’яко кажучи, неідеальні. І, що особливо засмучує, якихось позитивних перспектив тут поки що чекати марно.

«Давайте отменим законы:

Ведь пользы от них ни на грош.

Живем по понятиям зоны:

Бал правят лишь деньги да ложь.

Давайте признаем открыто:

Быть умным и честным — позор;

Что главное в жизни — корыто

И скотный, как общество, двор».

Ці рядки Олександра Рогова, процитовані в програмці вистави, співзвучні з тональністю та висновками самої вистави.

«Цинічна комедія» має виразну сценографію (художник — Олексій Вакарчук) та костюми (автор — Дмитро Разумов). Актори «озвучують» думки режисера, схиляючи шальки терезів в один чи інший бік, переставляючи гирі чи й взагалі влаштовують на них застілля, раз по раз всідаючись у крісло володаря... В елементах одягу можна впізнати вельмож, представників найнижчих прошарків населення, блазнів чи й акторів комедії Дель–Арте. Причому часто всі ці соціально–історичні прикмети закумульовано в одному і тому ж костюмі... І тільки найвищі чини одягнуті у строгі френчі. Інше, як казав один герой уже не шекспірівської, а нашої епохи, додумайте самі.

Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА

"Україна молода", №015, 31.01.2012

В поисках нравственного стержня

В Русской драме отважились поставить шекспировскую «Меру за меру».

26 января киевляне увидят премьеру «Циничной комедии» — спектакль создан по мотивам пьесы «Мера за меру». Это самая поздняя и самая мрачная из комедий Шекспира. В «Глобусе» ее поставили в 1604 году, сразу после «Отелло», и успеха у публики она не имела, быстро сошла со сцены. В 1930 г. комедию поставил Олд Вик, в 1950-е — в Шекспировском мемориальном театре (знаменитый режиссер Питер Брук), в середине 1970-х на New York Shakespeare Festival, в постановке Джона Казале, в роли Изабеллы выступила известная голливудская актриса Мерил Стрип. У соседей-россиян играли эту пьесу тоже нечасто (в 2005 г. — в Московском театре киноактера, режиссура Игоря Яцко, и в 2006-м — на сцене Ленсовета в постановке Василия Сенина; а два года назад Юрий Бутусов в Театре им. Вахтангова «замахнулся на Шекспира»). Следует заметить, что критики последнюю постановку разнесли в пух и прах! И вот 26 января киевляне увидят «Циничную комедию.Те атральная фантазия по мотивам Вильяма Шекспира «Мера за меру».Это история о том, что стоит дать человеку власть, и он становится тираном, а от искушения не устоит даже инквизитор. Чем привлекла комедия Шекспира режиссера и автора идеи композиции Леонида Остропольского?

— Если погружаешься в текст Шекспира, то попадаешь на неизвестную планету в неизвестной Солнечной системе, в неизвестной Галактике и в незнакомом мироздании, — подчеркивает Леонид ОСТРОПОЛЬСКИЙ. — Этот неизвестный мир создан из знакомых тебе, даже родных элементов человеческого мира: чувств, быта, страстей, стихий природы, социальных и личных конфликтов, из демонического и Божественного в человеческой природе, но сплавлены они в небывалых, парадоксальных пропорциях иного, «золотого сечения», иного лекала, по которому скроен и измеряется наш мир...

«Мера за меру» — пьеса гиперреалистичная и сверхсовременная. Эпиграфом к ней могут быть ощущения Мандельштама: «Мне на плечи кидается век-волкодав». Такое впечатление, что она написана сразу после всемирной катастрофы Второй мировой войны, после Нюрнбергского процесса, после ужасов Освенцима и ГУЛАГа, после геноцида Балканской войны и бомбардировок Белграда, после ужасов чеченской мясорубки, после санкционированных (из «гуманных идеалов»!) бомбардировок Ливии, после оглушающей лжи всех лагерей касательно избирательных кампаний. А пьеса ведь была создана четыреста девять лет тому назад, после террора правительства английской королевы Елизаветы I при подавлении восстания графа Эссекса и его казни в 1601 году.

Погружаясь в события и мир «Меры...», приходишь к осознанию, что общество при самых совершенных законах, без культурного, нравственного, этического и духовного стержня отдельного человека, как у героини Изабеллы, обречено на загнивание.

Все нынешние правительства Запада говорят о борьбе с экономическим кризисом. Однако ни одно правительство мира не говорит, что кризис сегодня — это, прежде всего, состояние духовное, психологическое, определенная форма сознания. Весь мир давно одержим кризисом обесценивания: слов, переживаний, самого отношения к жизни на бытовом и самом высшем, властном, уровне.

Если извращено само понятие свободы, если все неправда, все дозволено, перекручено, искажено, то почему, в чем бы то ни было, не соблюдать законы и меру обычному человеку? Лгут и нарушают законы из «благих намерений», из «политической целесообразности», и уж тем более из личной выгоды и гордыни... Потому начинать нужно не с экономической, а с духовной борьбы с кризисом как состоянием души и сознания. В этом смысл послания Шекспира в «Мере за меру».

Сценографию постановки создал Алексей Вакарчук, костюмы — Дмитрия Разумова (Россия), музыкальное решение — Александра Шимко, пластика — Натальи Бурлаки.

В спектакле играют: Олег Треповский (Винченцио, герцог Венский), Дмитрий Савченко (Анджело, наместник герцога), Ольга Олексий (Джульетта), Александра Ена (Фемида), по очереди играют: Анна Артеменко и Ирина Новак (Изабелла), Кирилл Кашликов и Максим Никитин (Луцио-щеголь), Валерий Величко и Вячеслав Николенко (Клавдио), Наталья Кудря, Нина Нижерадзе и Любовь Солодова (Переспела, сводня) и др. актеры.

Алиса АНТОНЕНКО

«День», №7, четверг, 19 января 2012

Аналіз репертуару театру з 1-го по 29 лютого 2012 року

Аналізуючи репертуар київського національного театру ім.. Лесі Українки бачимо наступні тенденції щодо жанрів:

Комедії – 13 вистав

Драми – 5 вистав

Трагікомедії – 4 вистави

Мелодрами – 1 вистава

Біографічні постановки – 2 вистави

Якщо говорити про авторів – можна відмітити що серед них є представники російської, та європейської драматургії, але це й не дивно, бо ж недарма це театр російської драми. Серед п’єс є як класичні, так і сучасні твори.

Роблячи висновок можна сказати, що театр має цікавий та різноманітний репертуар, який відповідає смакам найвибагливіших глядачів.

Рецензія на виставу «Цинічна комедія» за п’єсою Шекспіра «Міра за міру»

Дата добавления: 2015-10-21