Німець делікатно бере її, пристроює на колінах і, тихенько перебираючи струни, лівою рукою підкручує гвинти. У кутку знову схоплюється перев'язаний. Він нічого не бачить і крізь біль, який ледве стримує, кричить з розпачем у голосі:
— Ага, фріц? Це фріц? Чому ви його не заб'єте? Забийте фріца!
Той, другий, сусіда, трохи підводиться і легенько, ніби малого, кладе його на спину!
— Та нехай, тихо... Я його сам. Ви почекайте...
Очі цього чоловіка з-під насуплених брів при невиразному світлі «катюші» недобре блискають у бік німця. Обгорілий корчиться від нестерпних мук, стогне, зціпивши зуби. У хаті,.однак, на нього не звертають уваги.
Німець неспішно настроює гітару. Ми всі з зачаєною цікавістю дивимося на нього — не часто таке бачиш, як фашист справляється з музикою. Цікаво, що в нього вийде! У сержанта на низькочолому обличчі вже не злорадна усмішка, а притлумлена до часу погроза. Мені здається, якщо німець у чомусь не догодить, то вони вже його не випустять — доведеться тоді боронити. Тяжкопоранений на ліжку повертає набік своє сполотніле обличчя і страдницьким, нетутешнім поглядом напівзаплющених очей так само стежить за німцем. Попри все, він чекає чогось, і це його чекання на коротеньку хвилю ніби притуплює його муки. З дівочою цікавістю вглядається від припічка Катя і хмуриться. Чомусь мені хочеться, щоб німець справді заграв непогано. Мимоволі кортить поспівчувати йому. Адже він «мій» німець.
І справді, він скоро настроює гітару і трошки стишено, але легко й спритно починає перебирати струни. Простий, усім відомий мотивчик, ніби тонесенький березневий струмок, дзю- рчить у хаті:
Синенький скромный платочек Падал с опущенных плеч...
Оце диво! Оце тобі й німець! Грає наше, руське, як найзавзя- тіший русак. І поранені, ти дивись, затихли всі, жодний слова не вимовить — слухають. Сержант із самого початку, видно, відкидає свої загрозливі наміри. Хтось у кутку нишком зітхає, потім схлипує— ага, плаче! Це, здається, обпалений. Ну, та що зробиш! Що ми всі тут, у цій хаті, можемо зробити, як не терпіти, затамовуючи свій біль. Хто більший, хто менший, хто на день-другий, хто на довгі місяці. Опіки ж будуть боліти до самого кінця, поки не загояться рани,— нема гіршого болю, ніж від опіків. Тепер нам лишається одне — звикатися з болем, думаю я. Там, у степу, за Кіровоградом, наступають, оточують, відбивають атаки, визволяють села і станції, а ми тут суцільна концентрація болю. Як до цього часу не додумалися використовувати його енергію, акумулювати, консервувати, перетворювати в інші види? Скільки болю, нелюдського і страдницького, пропадає безслідно в цій війні! На жаль, тепер, як і тисячі років на землі, страждання — особиста справа кожного, марна витрата величезних людських зусиль. Тому плач, боєць, не соромся. Кажуть, від плачу стає легше! І не чіпляйся до німця. Чорт з ним, хай живе, таки ж і він людина. Он грає...
Німець тим часом кінчає грати. Сержант збентежено подається назад, зручніше вмощується на ліжку в ногах пораненого і зсовує на лоба пом'яту, з розчепіреними вухами шапку:
— Здорово, шельма! Нічого не скажеш!
— Добре шпарить...— стримано схвалюють у кутку.— Ану ще щось!
Німець легко торкається пальцями струн, пробуючи їхнє звучання. Сержант подобрілими очима розглядає його згори. Видно по всьому, цією грою німець похитнув у ньому звичну грубувату самовпевненість і збудив почуття звичайної людської цікавості.
— Ти хто? Фашист? — питається він, вдивляючись у німця.— За Гітлера?
— Гітлер капут! Гітлер пльохо,— швиденько відповідає німець своєю звичною фразою.
Я дивлюся на нього і відчуваю, як щось у ньому перемінилося, ніби ожило. Погляд набуває природності і перестає перелякано бігати по. обличчях. Мовчазна увага руських заспокоює його.
— Ось це я розумію,— каже сержант і безцеремонно, але й без погрози плескає його по плечу.— Що, сам здався? Сам полон ком?
— Я, я. Сам,— підтверджує німець.
— Правильно. Схвалюю. Давай п'ять.— Сержант рвучко тисне за лікоть його руку з гітарою і вже зовсім дружелюбно пропонує: — Ану, зобрази ще щось! Ну, ось це: «На позицию девушка провожала бойца...»
— «Огоньйок»! — здогадується німець і швидко горловим співом без слів закінчує мелодію. Задоволений його здогадливістю, сержант схвалює:
— Так, так!
Незабаром німець зовсім непогано грає «Огонек», і я лише дивуюся з його вдатності до наших пісень. Сержант хрипко підтягує, а мене огортає солодкий, липкий сон. Я відчуваю: не треба піддаватися йому, не можна, мало що... Тривога в душі якийсь час змагається зі сном, але незабаром, здається, він подолав усе — і клопіт, і тривогу, і мій біль у нозі...
Щось заважає мені, щось мучить і тривожить, я підсвідомо прагну в спокійну млявість забуття, де нічого і — сон... Але оте щось сильніше за мене, за втому, воно вириває мене із солодкої відсутності, і я прокидаюся. Тільки де я? Якісь люди, стривожений гомін, далекі, й близькі голоси. І раптом крізь сонливе нерозуміння прохоплюється одна фраза, яка відразу повертає мене до дійсності:
— Молодший! Га, молодший! Твого німця забирають...
«Німця? Якого німця?.. Ага! Це ж я в санчастині». Я підвів
важку голову. Навпроти мене в хаті, в тій самій напівтемряві «катюш», «мій» німець і по обидва боки нього двоє: один у шинелі, другий — у кожушку.
Це Шашок і Сахно.
Сахно повертається на голос, потім до мене. На його поголеному обличчі під низько насунутою на чоло чорною кубанкою сувора затятість невблаганного виконавця закону.
— Ви куди? — сипло кажу я.— Це полонений.
— Молодший, не давай! Хай самі в полон візьмуть,— підбурює з ліжка сержант. Сахно суворо оглядає його:
— Ану, замовкніть! Вас не питають, товаришу сержант! — І до мене — трохи тихіше, але тим самим тоном наказу: — Василевич! Ідіть із нами!
— Куди він піде? У нього нога!
Це Катя. Вона тут же, за їхніми спинами, у мерехтливому світлі «катюш». Я бачу її світле, розсипане по голові волосся і, не розуміючи ще, в чому справа, але відчувши, що мені, не треба піддаватися цим двом, кажу:
— У мене нога. Ось.
Сахно недовірливо оглядає мене, але більш ні слова не каже і повертається до німця:
— Ану, век!
Шашок відчиняє двері, Сахно злегка штовхає в них полоненого, який на очах стає зніченим, і, не глянувши ні на кого, виходить.
Узяли — хай, мені його не шкода, тільки розв'яже руки. Однак пораненим, яких, до речі, прибуло в цій хаті, самоправство цієї людини чомусь не подобається.
— Ось тобі і награв! Треба було сидіти і сопіти в дві дірки.
— Повели і рішать...
— Факт, рішать.
— А хто це? — наївне запитання з кутка. Йому, однак, ніхто не відповідає. Катя від порога махає рукою, даючи знак
замовкнути. Усі насторожено прислухаються, я також. У сінях, чути, вовтузяться, крізь щілини в дверях мигає світло ліхтарика, доносяться стишені голоси:
— Повернися, швидше!
— Тримай!
— Ану, подивися в чоботях...
— Кишені обшукав?!
— Пусто. Усе обчистили.
— Хай. Чорт із ним...
Сержант крутиться на ліжку і плюється.
— Круки!
Катя надіває на голову шапку і підперізує кожушок. Її очі осудливо косують на сержанта:
— Чиє б нявчало, а твоє б мовчало. Сам такий.
— Я такий? Я не такий! — запалюється сержант.— Я кров проливав. Коли що — я кров'ю плачу.
— Та помовч уже. Насплачувався...
Округле, рябувате обличчя розпливається в жартівливій усмішці:
— Ти мене не чіпай, руда. А то вкушу. Я злий та контужений.
— Лобуряка ти! — з викликом кидає йому Катя, виразно ворухнувши русявими бровами. У очах у неї, однак, пустотлива грайливість. Видно, їжакуватий цей десантник, незважаючи ні на що, їй подобається.
— Руда! Ах ти...
Сержант робить мовчазний випад, хапаючи Катю. Але вона лунко ляскає його по парусиновому рукаву і всміхається:
— Відчепися, лобуряко!
Вона поривається до дверей, але не встигає вийти, як двері відчиняються. На порозі знов з'являється німець, за ним заходять ті двоє. Кубанка в Сахна хвацько зсунута на вухо, колючий погляд підозріло бігає по обличчях людей, ніби кажучи: «Ану, що ви тут без мене думали?»
Посвітивши туди-сюди ліхтариком, він підступає до мене:
— Ви що, зовсім не можете? І піднятися не можете?
— Ні, чому...
— Тоді підніміться.
Я трохи дивуюся, нащо це потрібно йому, і силкуюся підвестися. Нога чомусь обважніла, пов'язка набрякла кров'ю. Десь у глибині рани сіпає,— здається, цієї ночі перев'язати її не доведеться. Але куди вони мене ведуть?
— Зброю брати?
— Не треба.
Я поклав на солому свій ПКС, який мені, одноногому, досить-таки заважає, і спираюся на чиюсь шинельну спину. Ліхтарик Сахна непевно миготить по обшарпаних стінах мазанки. Яскравий круглячок світла спиняється на завішеному рядном проході.
— Ану, пройдемо туди!
Слідом за ним, хапаючися по черзі за ліжко, ослін і стіну, я доскакую до переділки. Капітан відхиляє рядно і, посвітивши ліхтариком, проганяє звідти сонних поранених. Ми спиняємося біля заставленого непоказним селянським посудом столика. Сахно кидає Шашкові:
— Давай світло!
Шашок із спритністю старанного і дбайливого підлеглого швиденько вносить «катюшу», біля гнота обсипану сіллю. Ставить її на перевернуту миску і звично прилаштовується на лавці. Я сідаю при кінці стола.
Сахно вимикає ліхтарик:
— Давно тут?
— Звечора.
— А ногу де поранило?
— У степу. Де на танки напоролися... Він же знає,— киваю я на Шашка. Той, однак, і бровою не повів, наче незнайомий, ніби й не був з нами у тій кукурудзі. Байдужий до мене, він хвилину порпається в польовій сумці, витягає з неї папери.
— А де Кротов? — нараз питає Сахно і, не відриваючи очей, не моргнувши, пильно дивиться на мене.
— Кротов убитий.
— А двоє полонених?
— Ті втекли, напевно. Хоч один також убитий. Залишився в кукурудзі.
— Убитий? — з уїдливою іронією перепитує Сахно.
Я, не розуміючи нічого, глянув у його добре освітлене «катюшею» обличчя. На ньому маска стриманої до часу підозри, недовір'я.
— Убитий, факт.
— Хто убив?
— Ну, німці. Хто ж іще...
Сахно киває Шашкові:
— Так, записуй.
Той розгортає на столі якийсь блокнот із чорним німецьким орлом на обкладинці. Блокнот трофейний, це правда, але я чомусь затримую погляд на тому огидному орлі з ніби підрізаними крилами. Усе це викликає в мене не усвідомлений ще протест.
— Значить, полонений німець убитий німцями? Так? І Кротова так само убили німці?
— Ну, ясно.
— Ану, розкажи докладніше.
— Що розказувати! Он старшина з нами їхав. А потім він повернув, а ми наскочили...
Я коротко, без охоти передаю суть нашої злощасної сутички з німцями.
— Так, так,— оживляється Сахно і грудьми налягає на стіл. Стіл скрипучо подається в мій бік. Від капітана міцно тхне овчинною кислістю нового кожушка.
— Так, так. Цікаво. Ти записуй.
— Записую.
Шашок, відкопиливши нижню губу, не дуже спритно, зате старанно шкрябає у блокноті чорною авторучкою. «Що тут записувати? — думаю я.— Що тут незрозумілого? У чім вони сумніваються? Хіба підозрюють у чомусь поганому Кротова?» Очі мої, однак, не можуть відірватися від фірмового орла на блокноті, і затята злість у мені дедалі наростає.
Сахно тим часом прискіпливо допитується:
— А чому ви не побігли за ним?
— А я й побіг. Як тільки черга — я й побіг. Не за ним — за німцем.
— А що було раніше: черга чи він побіг?
— Черга.
— Черга, так? А ви ж тільки що сказали, що Кротов кинувся бігти ще до черги.
«Плутає. Ловить. Пішов ти к бісу! Попав би ти туди, хай би тоді визначив, що раніше»,— злісно думаю я і кажу:
— Це все майже одночасно. Німець кинувся вбік, Кротов за ним. Тут і черга.
— Значить, усе ж раніше Кротов побіг за німцем. Так і запишемо.
Нащо вони мене ловлять? Що йому треба, цьому чоловікові? Що їм до мертвого Кротова?
Але Сахно, видно, знає, що йому треба. Він задоволено відхиляється на ослоні, дістає з-за портупеї на грудях засунуті туди рукавички і гучно ляскає ними об долоню:
— Ось це і треба було довести.
— Що?
— А оте саме.
Сахно встає, звично поправляє кобуру ТТ на ремені і починає старанно натягати на пальці рукавички. Вони чогось домоглися від мене, але я не розумію ще їхньої мети. Я тільки відчуваю, що вони обхитрували мене, і гнівне обурення проти цього їхнього безцеремонного наскоку поймає мене.
— А тепер підпиши, молодший,— каже Шашок і підсовує мені той самий блокнот. Мимоволі у мені зашморгується щось на тугий, упертий вузол:
— Не буду підписувати.
Шашок завмирає поруч. Сахно за моєю спиною, чути, перестає перебирати пальці в рукавичках.
— Як це не будеш?
— А не буду, та й годі!
Обидва півхвилини мовчать. Я відчуваю їхню збентеженість і знаю, що це для мене може скінчитися кепсько.
— Це чому? — затято питається Сахно. Освітлене знизу тупоносе, старанно поголене обличчя капітана таїть непорозуміння і загрозу.
— А чого ви чіпляєтеся до Кротова? Що він вам зробив?
Не відповідаючи на моє запитання, Сахно підступає ближче.
— Не прикидайтеся. Ви прекрасно знаєте, що він зробив.
— Нічого він йе зробив. Він убитий.
— Ах, убитий! — раптом вибухає капітан і хапає зі столу блокнот.— Убитий! Ну, тоді нарікайте на себе! Зрозуміло?
І тицяє мені під ніс блокнота.
— Ану, підписати!
— Сказав — не буду!
^— Пошкодуєш. Та пізно буде...
Нехай пошкодую. Можливо, я в чомусь помиляюся, але я не хочу зводити наклеп на людину, яка не зробила мені нічого лихого. Хлопці за переділкою притихли. Певно, звідти все чути. Але хай! Чорт із ними, із цими двома! Що вони врешті зроблять мені?
Я чекаю нового вибуху, крику, може, навіть клацання пістолетом — чекаю сварки і готовий до неї. Я не боюся. Я вже наважився на все і готовий триматися твердо. Але Сахно раптом іде до дверей.
— Добре! Ми ще повернемося! Ми ще труснемо тебе. Пойняв?
Шашок згрібає зі стол^ папери, блокнот і поспішає слідом за капітаном, вони виходять з-за переділки. Я беру з миски «катюшу». Руки мої дрібно, нервово тремтять.
У хаті гомін. Від порога ступає Катя. Вона і не відходила, була тут і все чула. Я знаю, вона заступиться. У мене вже народилося і живе в душі тепле і вдячне почуття до неї, тільки тепер я хочу сказати їй: не треба.
— Чого причепилися до молодшого? — безцеремонно каже Катя.— Кротов убитий.
Сахно клацає ліхтариком і нахабно скеровує його в кругловиде, по-хлоп'ячому обвітрене обличчя Каті. Дівчина хмурить брови, але не закривається від світла — витримує це нахабство з упертістю і викликом у сірих очах.
— А ти бачила?
— Бачила,— моргнувши врешті від різкого світла, каже Катя.— Якби не бачила, не говорила б.
— Перевіримо! — багатозначно обіцяє Сахно, не зводячи промінь з її очей. Катя несподівано б'є його по руці.
— Іди ти зі своїм ліхтарем. Чого сліпиш?
Сахно опускає ліхтарик.
— Перевіримо!
— Он фріца ліпше перевір. Коли такий перевіряльник спритний...
З ліжка озивається сержант:
— Перевірили вже і фріца. Скільки можна!
— Не ваша справа! — Сахно злісно оглядається.— Треба буде— перевіримо. Кого треба.
Вони йдуть до дверей. Шашок відкидає на товстий зад не менш товсту польову сумку. Німця вони, здається, брати не збираються.
— Нема чого погрожувати! — подає хтось голос із кутка.— Нас уже перевірили! Осколками перевірили. А то наїв собі ряшку і загрожує.
— Ану, тихо, піхота! — по-начальницькому прикрикує сержант.
Сахно і Шашок, однак, не затримуються. Прикидаються, що не чують образ, і тільки дужче, ніж треба, грюкають дверима.
Спантеличений, я ставлю на припічок «катюшу», переводжу погляд на своє місце. Там у темряві біля автомата скорчився на соломі німець.
— Ану, геть звідси! — тоном Сахна прикрикую я. Німець схоплюється на ноги, даючи місце. На ліжку повертає голову сержант:
— Ганс, сідай, де стоїш. Ось переді мною. Бо тут тісно.
Справді, на ліжку тіснувато, хоч там уже тільки один поранений. Того, що хрипів, уже нема. Німець, потоптавшися на місці, неохоче підбирає довгі ноги і сідає навпроти сержанта. Той, видно, вже й не проти помиритися з полоненим. З «моїм» полоненим.
А врешті, чорт із ним! Чим далі він од мене, тим краще! Що я, зобов'язаний увесь час дбати про нього, оберігати, заступатися? Такий він «мій»г як і сержантів, Каті чи ще когось. До того ж, може, ще яка сволота... Тільки зв'яжися, не розплутаєшся за ціле життя.
Я злий і недобрий. Болить поранена нога, на душі така бридота, ніби я вчинив якусь підлість. Швидше б дочекатися ранку та покинути цю хату, це село, в якому спіткали мене самі неприємності.
Га-ах!
Вулиця на кілька секунд освітлюється дивовижним веселковим сяйвом. Пішоходи радісно Здригаються й оглядаються. Переливчасті і зеленкувато-червоні відблиски розсипаються по бруківці.
Га-ах! Га-ах! — пружно відскакують від фасадів другий і третій повітряні вибухи. Різнокольорове ракетне віяло засвічує над вулицею небо. Жовто-зелено-червоні зблиски ряхтять у вікнах поверхів. Тіні від дерев і стовпів перелякано кидаються по блискотливому бруку. Велично-кольорове сяйво вгорі досягає зеніту і, не спиняючись, шугає вниз. Вогняні букети, здається, осипають дахи будинків. Коли небо гасне, по вулиці із закутків і під'їздів відразу ж виринають тіні, які швиденько зникають у вечірній ^темряві.
Фейєрверк вириває мене, з минулого. Я оглядаюся. Незнайомі будинки, вузенький, малолюдний хідник. Брук розтинає трамвайна колія. Трохи далі глухий нефарбований паркан з козирками та обривками афіш на дошках. Чорт знає, куди це мене занесло.
Під тьмяним ліхтарем край хідника збентежено спиняється маленька згорблена бабця з кийочком у руці і сумкою. Перелякано вглядається в небо, сповнене відблисків. Із сумки блищать фольгою дві молочні пляшки. Кінчик бабчиного кийка дрібно дрижить на асфальті.
— Не бійся, бабцю. Це салют.
Бабця піднімає на мене зморшкувате обличчя. Під її гостреньким підборіддям стирчать два ріжки старомодно пов'язаної білої хустки.
Однак вона, певно, не чує і запитально дивиться на мене:
— Синку, чи не війна це знов? Га?
— Рано, бабцю. Ще солдати не виросли.
— Чую, наче орудія стріляють. Достоту як тоді.
До вуличного перехрестя з брязкотом і виском котить трамвай. Бабця нерішуче ступає на брук і знов повертає на край хідника.-
— Може б, ти допоміг?
Я беру її під руку. Бабця відриває від асфальту свій кийочок і дрібненькими кроками тюпає на середину вулиці. Поруч, легко обминаючи нас, перебігають вулицю дві дівчини.
На середині вулиці нас застигає новий тугий повітряний залп. Яскраве сяйво кольоровим спалахом захльостує над дахами небо. Дівчата в простеньких, дзвіночками спідничках, перелякано блиснувши зграбненькими литками, вихопилися на задник.
^ ‘— Ліночко! Яка краса!
— Диво!
Бабця ж уся стенається і, здається, від страху ось-ось. присяде:
— Ой боже милосердний! Ой!
^ — Не бійтеся! Чого вже за себе боятися?
— За себе,— недочувши, охоче погоджується бабця.— За кого ж мені ще? За синків уже відбоялася. Нема вже синків.
Я здогадуюся про її біду і не хочу ятрити старечу пам'ять. По'щирості, то нема вже й бажання співчувати. Дуже часто доводиться це робити. Тепер я тільки недбало заспокоюю:
— Нічого, нічого, бабусю...
Ми переходимо вулицю. Ззаду з гуркотом мчить трамвай. Дівчата тиснуть одна одній лікті і, нетерпляче притупуючи, поглядають у небо. Мабуть, для них найбільш реальне втілення — оцей салют. Книжки про війну — пустка. Історія також. Хіба що знайомий лейтенант. Але він, можливо, більш заглядається на когось іншого. Скоро повинні вдарити ще.
— Ах, синочку, за кого ж мені зосталося боятися? — просто, як про буденне, каже бабця.— Старий у блокаду в лісі голову склав. Старший, Семенко, під городом Воронежем від ран прмер. Гриць у студеній стороні — як же це її, уже й забулася... мурманською, здається, зоветься. Там убили. А мо- лодшенького, Вітюню, то в морі Чорному потопили. Капітаном був. Правда, за середульшенького, Миколку, ще часом серце болить... Але що ж... Стільки років... Щоб жив був десь, то обізвався б. А то пішов під Аршаву, так і пропав.
«Ціла географія! —,думаю я.— Географія та історія тільки в однім серці». А скільки їх по країні, таких бабусь, що виростили й віддали синів війні! Щоб самим доживати немічні свої роки в журбі та самотині...»
Бабця тяжко ступає на хідник і спокійнішає, ніби тут вибухи її не дістануть...
— Ну що ж вони? Так довго! — тупають по хіднику дівчата. Неспішним кроком ми проходимо до першого ж під'їзду, і бабця спиняється.
— Ну, дякую тобі, синку. А то тяжко ходити тут. Раніше ми на Комаровці жили.
Якось хутенько повернувшись, вона тюпає в під'їзд. Я гукаю до дівчат: ^
— Скажіть, це яка вулиця??
Як по команді, дівчата відразу ж повертаються до мене.
З-під пухнастих війок зиркають допитливі погляди. Якісь вони дуже вже доладненькі і схожі одіїа на одну. Ніби сестри.
— А вам яку треба?
— Та мені щоб до центру!
— До центру туди. А до вокзалу туди,— махає одна в обидва кінці вулиці.
На хвилю я зупиняюся. Чого мені йти до центру? Однаково в готель уже не влаштуєшся. Чи не ліпше на вокзал? Там хоч можна якось перебути ніч. Між людей завжди веселіше — не так докучають думки. Здавна відомо, що людина — істота колективна. Знову ж — хочеться їсти. Здається, я й не обідав сьогодні. Лише випив півсклянки горілки.
І я повертаюся до вокзалу. Дівчата ззаду гукають:
— Громадянине, не в той бік! Центр туди!
— Дякую. А я сюди.
Не оглядаючись, я чую, як вони хихикають:
— Дивак! Він діє від протилежного...
Спокоєм і вечірнім затишком світяться вікна, тьмяно горять вітрини зачинених магазинів. На розі з великого магазину вивантажують тару. Високі стоси дротяних ящиків із пляшками, брязкаючи, сунуться через хідник. Робітники спритно вправля- ються зі своїми залізними гаками. Одна за одною біжать, поспішаючи додому, жінки із сумками, хлібом, пакунками: покупки нашвидкуруч наприкінці дня... їм не до свята. До відпочинку їм так само не близько — треба прибрати, нагодувати, приготувати сніданок. По краю хідника чоловік, обережно притримуючи, котить велосипед із картонною коробкою, старанно прикріпленою до багажника. Не інакше, як телевізор. Поруч іде жінка. Вони весь час про щось тихо сперечаються — мабуть, вирішують, у який куток поставити цю радість. Що ж, хай щастить!
За магазином на розі відкривається ширша вулиця, у кінці якої залита сонцем площа. Це вокзал. На хіднику потік пішо-
ходів звідти — з валізами, клунками, пакунками. Видно, прийшов поїзд. Незграбно обминаючи людей, я кидаюся в усі боки. Ідуть по одному, групами, парами. Проходять щасливі закохані, певно, щойно зустрілися після розлуки. Він у сорочці з підкасаними рукавами. Вона у вузенькій спідниці, з-під якої довірливо виглядають колінця. Обоє радісно заглядають одне одному в обличчя, і вона притишено тулиться до нього. Гарні, ставні, якісь дуже досконалі, як античні скульптури, вони так і світяться найкращим з юних почуттів.
За вікном владарює морозяна ніч.
Часу, між іншим, минуло чимало; уже, мабуть, північ. Я не сплю після всього, що відбулося тут, самітно дивлюся в ніч. Вогонь гаряче палає, ганяючи по тинькованій стіні над ліжком мерехтливу заграву.
Біля печі тупцюють, шерготять соломою санітари і Катя — вони варять картоплю. Катя, без кожушка, розпашіла, уся якось по-дОброму жвава від цієї, хоч, видно, і не дуже звичної для неї, але такої хатньої і жіночої роботи, спритно шургає по припічку чавунами. Сержант, утративши вже цікавість до німця, який стишено сидить поруч, перевішується через ліжко грудьми і широкими своїми лапищами все намагається ще раз ухопити дівчину. Та ледве випручується з його рук, часом неболяче б’є сержанта рогачем по плечах. Сержант регоче, стримано усміхається німець. Дядьки-санітари не звертають ніякої уваги на пустощі молодих.
У хаті тихий гомін, дим від цигарок перемішується з гірким чадом соломи. Стишено стогне у напівтемряві хтось із поранених. Метляються по столу і простінках ведмедкуваті, скособо- чені тіні. Тремтячі відблиски з печі то гаряче спалахують, то тьмяно тремтять на обшкрябаних стінах мазанки.
Скоро, мабуть, звариться картопля. Я вже відчуваю її духмяне парування у хаті і часом забуваю про рану, про степ із танками, про мою сутичку із Сахном, яка чортзна-чим скінчиться. Я чутливий до кожного стуку в сінях — тільки рипнуть двері, мені здається, що це йдуть по мене. Але це ходять бійці, носять солому, воду. А одного разу в хату ввалюється довгий, у розстебнутій шинелі санітар. У обох руках у нього щось сіре і м’яке, що він відразу кидає на підлогу.
— Ой, що це?
Катя перелякано шаснула вбік. Санітар беззвучно сміється, показуючи широкі, як у коня, ясна. На підлозі нерухомі кролячі тушки.
Де ти їх узяв? — здивовано питається Катя. Переляку в її голосі нема, є здивування і лагідність. Справді, раді були картоплі — і раптом кролятина.
— Там, у сінях,— киває санітар.— Нори ого які!
Він знову виходить видобувати з нір господарських кролів. Катя з неприхованим жалем піднімає за довгі вуха сіру м'яку тушку, хвилину в тихому роздумі дивиться на неї і простягає куценькому санітарові:
— Візьми обдери...
Санітар заклопотано збиває на потилицю шапку. Виявляється, він не вміє або не хоче робити цієї звичайної справи, так само як і сержант, і Катя. Іншим же перешкоджають поранені руки. Тим часом довгий санітар приносить ще одного забитого кроля. Але він також не вміє оббіловувати і киває на німця:
— Он фріц хай! Нема чого дармоїдствувати...
Німець, певно, вже освоївся у цій хаті і з потайною цікавістю споглядає те, що робиться біля йечі. Видно, він здогадується, в чім справа, і не жде* щоб його примушували.
— О фройляйн, іх сделайт.
Катя мить вагається. Округливши очі, допитливо поглядає на німця, потім очі її, виразно сповнюючись гнівом, вужчають:
— Ах ти, клятий шкуродере! Набив руку на людях!
— Та нехай! Нехай! — обриває її сержант.— Давай, роби, арбайт, Гансе.
— Нехай поморочиться, а що! — зазначає санітар.— Тримай фінку.
Він дістає з кишені кривий садовий ніж на ланцюжку, від- чеплює кільце і віддає ніж німцеві. Той з готовністю присідає на коліна і при світлі печі просто на підлозі починає білувати тушку:
— Айн момент, фройляйн. Бістро. Бістро.
Ми з цікавістю спостерігаємо, як старанно він робить це,— підрізає задні лапки, розпорює шкіру на животі і, гіе так вміло, як дбайливо, врешті здирає з тушки м'яку вологу шкурку. Сержант з ліжка підхвалює:
— О, правильно, Гансик. Покажи клас. Відразу видно: спец!
Катя хмурить брови, стежачи за впевненими рухами німця.
Світле довге волосся розсипається, і вона раз у раз відкидає його назад.
— Ага, дивись ти! Молодець! І тут майстер,— каже хтось із кутка.
— Рукастий.
— Роботяга. Не те що ви,— каже сержант.— Он поглянь, яку мені люльку подарував. Ого!
З блазнівською усмішкою на низькочолому широкому обличчі він.підносить у пальцях вигнутий чорний мундштук з мефістофельською голівкою на кінці і описує ним коло, щоб усі побачили. Подарував — це занадто. Звісно, сержант забрав його сам.
— Айн момент, фройляйн! — бадьоро промовляє німець.— Даст іст кароший братен. Жаркоя.
— Печеня! Дивись, розуміє! — захоплюються в кутку.
— Д що ж ти думав! Чи ж мало нашого добра пересмажили за три роки!..
— Годі, не бурчи. Він добрий,
— Авжеж, вони всі добрі. Ось налетять під ранок, так самі головешки зостануться,— розважливо каже хтось від переділки. У кутку скидається з соломи обгорілий боєць, сповитий бинтами:
— Лікаря! Лікар тут є?
У хаті всі замовкають і уважно оглядають чоловіка, білого, як привид, якого й не видно за бинтами.
— Лікаря нема,— каже Катя.— Він оперує. А вам що?
— Вибратися з цього свинушника. Скільки можна чекати?
— Сказали — вранці.
— Що значить — уранці? — дражливо гарячкує обгорілий.— Майора он увечері повезли.
— Майора в авіаційний госпіталь. Він льотчик,— каже сержант.
— Льотчик? А я також льотчик. Ви що, не бачите? Я горів! Зараз же, негайно відправляйте й мене.
Усі змовкають. Справді, це не жарт, коли обгоріло стільки шкіри. До того ж льотчик. Льотчиків ми поважаємо, було б на чім везти, напевно, кЬжний би поступився своїм місцем.
— Добре, прчекайте трохи. Ось зараз кролятини наваримо,— примирливо каже Катя і прикрикує на німця: — Ану, Гітлер, ворушися швидше!
Але німець і так із запалом крутиться, аж упрів. Нашої балаканини він не слухав — Ьсю увагу віддає роботі. Певно, він непоганий чоловік. Правда, як і всі полонені, трохи дурнуватий з вигляду, бо не розуміє по-нашому. А так простий, послужливий, видно, легкий на руку і охочий до праці. Певно, сьорбнув лиха на війні і тепер, у полоні, мусить догоджати, бо боїться. Ось Невідомо тільки, як він потрапив у полон: сам здався чи зацапали хлопці з нашого батальйону? Хоч, зрештою, це не так важливо. Відвоювався фріц, і тепер, видно, прокидається в ньому людина, мирна, роботяща. Що ж, хай собі! Ми добрі, стріляти його не будемо, а доброта — так само зброя. Це вже видно і по німцеві.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |