ними возами. Для кращої маневреності козацькі вози роби-
лись так, що в них можна було запрягати коней з двох бо-
ків. Це дозволяло змінювати напрямок руху, не розвертаю-
чи возів. Керували побудовою Т. к. обозні: під час походу
всього війська - генеральний, а в тих випадках, коли полки
діяли самостійно, - полкові.
На марші табір з возів мав вигляд прямокутника, по дов-
|
Козацький табір на Солониці. Сучасна реконструкція |
гих сторонах якого рухалися вози в кілька рядів. На возах
Табір запорозьких козаків у степу. Гравюра 19 ст.
першого чи другого ряду встановлювалися гармати. Між
возами йшла піхота із зарядженими мушкетами. Передня
і задня сторони табору не були замкнені, а прикривалися
кіннотою. Для закриття цих сторін декілька бокових рядів
були довшими від інших на ширину табору, це були «кри-
ла» табору, які в разі зупинки заверталися і замикали
його. Табір обкопувався валом, вози зв'язувалися ланцю-
гами. При довготривалій обороні у вози насипалася зем-
ля, а їх колеса закопувалися. Навколо возів насипались
вали, копалися окопи, які з'єднувалися ходами сполучен-
ня. На підступах до табору козаки копали вовчі ями та
інші пастки. Найвразливіші місця табору прикривались
артилерією. Масований і влучний вогонь із ручної вогне-
пальної зброї та артилерії робили такий табір неприступ-
ною твердинею.
До недоліків Т. к. слід зарахувати те, що його застосування
вимагало використання оборонної тактики. Використання
Т. к. в наступі було обмеженим, бо потребувало рівної міс-
цевості на напрямку атаки. Навіть при подоланні невели-
ких перешкод лінія возів могла розтягнутись і бути про-
рваною при контратаці противника. Перешиковування та-
бору під час зміни напрямку руху теж давало противникові
сприятливі можливості для його прориву. Але майстер-
ність у застосуванні Т к. дозволяла козакам долати ці не-
доліки й успішно вести боротьбу з ворогом навіть при
його десятикратній кількісній перевазі.
Літ.: Б о п л а н Г. Опис України. - К., 1990. - С. 63-64; Я в о р н и -
ц ь к и й Д. І. Історія запорізьких козаків. - Т. 1. - Львів, 1990. - С. 266—
267. С. Ф. Плецький
ТАБУННИК - козак-наглядач за громадським табуном на
випасі (за кіньми або великою рогатою худобою). Підля-
гав найнижчому за рангом чиновникові Коша - військово-
му табунникові. Був озброєний на випадок нападу диких
звірів (вовків) і ворогів. Одяг та спорядження мав такі ж,
як і чабан (чабанець). Відпочивав, ховався від негоди в
бурдюзі, курені або котизі.
УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ
«Перенесення чудотворної ікони Курязької Божої Матері в
Харківський Покровський монастир». Потім А. Феде-
цький зняв стрічку «Джигітування козаків першого Орен-
бурзького козацького полку». У приміщенні Харківського
оперного театру в грудні 1896 з успіхом пройшли перші кі-
носеанси.
Спосіб життя й поетична історія українських козаків,
повні динаміки події, мальовничі картини природи і на-
родного побуту привертали увагу кінематографістів з пер-
ших років існування кінематографа.
Першими з'явилися фільми, які складалися з однієї части-
ни, - зняті на плівку фрагменти театральних спектаклів. У
1909 А. Ханжонков випускає фільм «Мазепа» (за оперою
П. І. Чайковського). А. Дранков екранізує «Тараса Бульбу»
і оперу «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовсько-
го. Його фільм «Богдан Хмельницький» за твором
М. Старицького позитивно оцінив Л. М. Толстой за при-
ступність селянському глядачеві. А. Метр зняв мелодраму
«Любов Андрія» і фільми «Українська легенда» та «В дні
гетьманів». Серед фільмів, які користувалися популярніс-
тю у глядачів, була стрічка «Запорозькі скарби».
У 1911 в організованому в Катеринославі «Южно-русском
ательє "Родина"» Д. Сахненко приступив до знімання фі-
льму «Запорозька Січ».
У 1928 П. І. Чардинін (1874-1938), котрий перед цим по-
ставив двосерійний фільм «Тарас Шевченко», який став
важливою подією в українському кіномистецтві, випустив
історичну стрічку «Тарас Трясило» про ватажка козацько-
селянського повстання 1630 за сценарієм В. Радиша, з чу-
довими акторами А. Бучмою (Тарас Трясило) та Н. Ужвій
(Марина).
У 1928 вийшов на екрани і експериментальний новаторсь-
кий фільм І. П. Кавалерідзе «Злива» - «офорти з історії
гайдамаччини», як визначив жанр сам майстер, - про ге-
роїв Коліївщини. У 1933 Кавалерідзе випустив звуковий
фільм «Коліївщина» - оператор Н. П. Топчій, актори
Д. Антонович (Максим Залізняк), І. Мар'яненко (Іван Гон-
та), Л. Сердюк (Северин Наливайко).
1938 Кавалерідзе екранізував оперу «Запорожець за Ду-
наєм».
Фільм-вистава «Запорожець за Дунаєм» був створений на
Київській кіностудії після війни (1953) режисером В. Ла-
покнишем. В епічній стрічці О. П. Довженка (1894-
1956) - фільмі «Звенигора» (1928) - поетично показано
епізоди боротьби українського народу проти польської
шляхти, гайдамаччина. Фільм став значною подією в укра-
їнському кіномистецтві, викликав гострі творчі дискусії.
Фольклорні мотиви про козацтво втілено у фільмі І. Сав-
ченка «Дума про козака Голоту» (1937). І. А. Савченко
(1906-1950) у 1941 ставить монументальну народно-геро-
їчну драму «Богдан Хмельницький» - сценарій О. Кор-
нійчука, оператор Ю. Єкельчик, актори М. Мордвинов
(Богдан Хмельницький), М. Жарков (дяк Гаврило),
Р. Івицький (гетьман Потоцький), Г. Грайф (Стефан).
У 1956 вийшли фільми Т. В. Левчука «Полум'я гніву» і
В. М. Петрова «300 років тому...» В 1972 Б. В. Івченко по-
ставив фільм «Пропала грамота». У 1990 С. Омельченко,
автор картини «Козаки йдуть», зняв фільм «Дорога на Січ».
Легенди про «скарби Полуботка» покладено в основу
фільму Вадима Кастеллі «Вперед за скарбами гетьмана»
(ТВО «Фест-Земля», студія О. Довженка, 1992). Про події
на Україні в 1659 розповідає фільм Л. М. Олешки «Г
манські клейноди» (1993). Ю. Г. Іллєнко працює над б
тосерійним фільмом «Мазепа».
Про запорожців талановито розповідають сповнені гум
мультиплікаційні фільми В. А. Дахна «Як козаки куліш
рили» (1967), «Як козаки у футбол грали» (1970), «Як ю
ки наречених визволяли» (1973), «Як козаки сіль купува
(1975), «Як козаки олімпійцями стали» (1978), «Як коз
мушкетерам допомагали» (1979), «Як козаки іноплане
зустрічали» (1983), «Як козаки у хокей грали» (1995).
Документальний кінематограф присвятив темі козаи
фільми режисера Леоніда Анічкіна «Жива легенда с
літь» (1990), «Перехрестя одного роду» (1992), «Анател
«Останній злет» (обидва 1993) і режисера Михайла К
на «На уклін до Коша» (1993). Всі сценарії написав В
лій Шевченко.
Українське козацтво було відображене і в зарубіжном)
нематографі. В. Авраменко у США в 1938 зняв фільм <•
порожець за Дунаєм». У 1962 в США вийшов фільм «
рас Бульба». Головну роль у цьому фільмі зіграв Юл І
нер (народився в Росії у 1915), а роль Андрія виконав і
Кертіс.
У польській кінематографії темі українського козац
присвячено фільми режисера Р. Ординського «Пан Та
уш» (1927) і режисера Є. Гофмана «Пан Володиєвсью
(1969), «Потоп» (1974), «Вогнем і мечем» (1999). У 21
Анджей Вайда знову переніс на екран поему А. Міцке
ча «Пан Тадеуш».
В. М. Кириченко, Л. П. Сиващенко, Т. К. Шевче
УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО В МІЖНАРОДНИХ В
НОСИНАХ. Із самого початку свого зародження укрг
ське козацтво привертає до себе увагу найближчих сусц
І не тільки кримський хан змушений рахуватися з витво
ною на півдні України збройною силою, яка розладі
його завойовницькі наміри; бурхливий розвиток цієї с*
непокоїть і турецького султана. За свідченням українсь
го літописця Григорія Граб 'янки, коли султану повідом.
ють про повстання на окраїнах Османської імперії, ві
слухати не хоче; що ж до козаків - відповідає: «Мушу є,
ним ухом слухати».
Ще у 1504 кримський хан саме через дії запорожців в
кликав своїх послів, які мали укласти мирну угоду з Ве.
ким князівством Литовським. Діяльність українське
козацтва поставала дедалі складнішою проблемою і і
польсько-литовського уряду для врегулювання віднос
останнього з його сусідами.
Усвідомлюючи ту велику роль, яку починає відіграв*
українське козацтво в боротьбі проти експансії в Єврс
Кримського ханства та Османської імперії, правиті
Литви і Польщі намагаються використати цю новоство]
ну військово-суспільну організацію, прагнучи взяти опі
над нею. Однак, цілком зрозумівши свою роль, козащ
само розпочинає процес утвердження себе суб'єктом мі
народного права, нав'язуючи зносини із сусідами. До ш
перших таких зв'язків треба віднести контакти з прикс
донними старостами польсько-литовського уряду та воєї
дами московського царя, які вже тоді намагались постаї
ти запорожців на свою службу. Зокрема, 1527 кримськ
хан скаржився польському королеві, що урядники «черк.
кій й каневскій пускают казаков с казаками неприяте
УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ________ 495
твоєго и моєго путивльскими по Днепру под улусьі наши,
о войсках тогда наперед дают ведать до Москвьі».
По-справжньому українське козацтво висуває себе на су-
б'єкта міжнародних відносин з приходом на Дніпрові ост-
рови князя Дмитра Вишневецького. Заснована ним на
Хортиці Запорозька Січ водночас починає представляти
нову суспільну силу й територіально. А перший відомий
нам візит Вишневецького до Туреччини дає підставу вва-
жати 1553 за початок офіційного визнання українського
козацтва в міжнародних відносинах такою могутньою на
той час державою, якою була Османська імперія.
Ті ж голосні походи українського козацтва під проводом
князя Вишневецького проти турецько-татарської орди, які
відбулися в 1556-62, знайшли широкий відгук і збудили
інтерес європейських правителів до навдивовиж організо-
ваної сили, що зародилася на межі Дикого поля, а відтак у
багатьох столицях народжуються проекти застосування її
в безупинних війнах, що спалахують у різних регіонах.
Скажімо, 1572 під час франко-іспанської війни в Нідер-
ландах перебували якісь козацькі частини.
Західна Європа звертала тоді увагу на запорожців тому,
що факти засвідчували: на арену міжнародних відносин
висувається сила, з якою не спроможна впоратись Туреч-
чина. А з огляду на це та на підвищення авторитету украї-
нського козацтва польський король з 1568 змушений ви-
знати його офіційно, пропонуючи службу і оплату. Той ре-
єстр, що його з 1578 запровадив польський король Стефан
Баторій, набираючи дніпровських козаків на московську
війну, водночас дозволив запорожцям поширювати свій
вплив і на «городову Україну».
У 90-і рр. 16 ст. українське козацтво вступило в диплома-
тичні зносини з багатьма європейськими країнами, Вати-
каном. Наприклад, ще 8.11.1593 папа Климент VIII звер-
тався до козацького старшого як до «генерального гетьма-
на»: «Ми знаємо, як славне твоє козацьке військо, і тому
воно може бути дуже корисним християнському суспіль-
ству в боротьбі із спільними ворогами нашої віри. Тим
паче, що ми проінформовані про твою сміливість і знання
військової справи: бо ти не поступаєшся найхоробрішим
людям у сміливості й умінні командувати військами». Такі
й подібні оцінки, які містилися в спеціальних книгах,
котрі з'явилися в Європі наприкінці 16 ст., означали, що
Річ Посполита виявилася безсилою втримати в покорі
українське козацтво. Воно швидко добилося для себе жа-
даних прав, що давало можливість закласти юридичну
базу під легалізацію й оформлення нової, досі не знаної
суспільної організації, з якою почали рахуватися в світі.
І коли на поч. 17 ст. в Європі почала складатися з різних
народів антитурецька «ліга християнської міліції» на чолі з
французьким князем де Невером, то до неї вписали й укра-
їнське козацтво. У справі супроти турків до запорожців
приїжджали посли з Іспанії, Франції, Неаполя, Мальтійсь-
кого ордену, Австрії. У 1618 із цього приводу козацький
посол мав зустрічі з перським шахом, який хотів найняти
кілька десятків тисяч запорожців для зміцнення свого кор-
дону з Туреччиною. Походи українського козацтва на Чор-
номорське узбережжя Туреччини, як правило, узгоджували-
ся з одночасними бойовими діями союзників по «лізі хрис-
тиянської міліції» в районі Середземномор'я, що змушува-
ло султана оборонятися одночасно з кількох сторін. А регу-
лярність таких спільних узгоджених дій виснажувала еко-
номічні можливості Туреччини, підривала боєздатність її
армії, знижуючи відтак і військову могутність країни.
Тим часом зростав авторитет українського козацтва в
Європі, яке, за образним висловом одного із сучасників,
сміливо простягало руку в пащу звіра. Відтепер представ-
ники дніпровської вольниці не тільки сиділи на рівних за
столом переговорів у Варшаві, не тільки налагоджували
постійні контакти із сусідніми державами, а й закріплюва-
ли своє становище в системі міжнародних відносин того
часу. Так, поряд із збільшенням козацького реєстру до
6 тис, на що після повстання 1625 змушена була піти Річ
Посполита, українське козацтво одержало визнання від
Швеції, посли якої 1626 приїжджали з пропозицією висту-
пити проти Польщі; ще через два роки запорожців запроси-
ли втрутитися в міжусобицю претендентів на кримський
престол.
Попри важкі поразки повстань 30-х рр. 17 ст. проти шля-
хетської Польщі, українське козацтво продовжувало під-
тримувати свій високий авторитет у Європі. Свідченням
цього був не лише намір європейських монархів викорис-
тати запорожців в об'єднаному поході проти Туреччини, а
й запросини значних їхніх підрозділів Австрією проти
Франції, а останньою - проти Іспанії. Зокрема, участю в
здобутті Дюнкерка дніпровська вольниця закріпила свою
славу хороброго воїнства на полях Франції.
На повну ж силу українське козацтво заявило про себе в пе-
ріод Хмельниччини. На відміну від попередніх своїх дося-
гнень, коли йому вдавалося добитися окремих поступок від
польської влади чи бути використаним іншими країнами,
тепер воно збройною сконсолідованою силою за допомо-
гою свого офіційного союзника - Кримського ханства - не
лише могло зайняти тверду позицію щодо власних прав, а
й на повний голос заявило про себе як оборонця рідного
народу. Саме козацтво змусило навколишній світ визнати з
1648 відроджену українську державність, що офіційно за-
свідчила Туреччина, уклавши з Гетьманщиною перший
відомий нам договір. Підписання цього документа мало
надзвичайно велике значення для зміцнення міжнародного
авторитету українського козацтва, адже вперше в своїй
історії воно визнавалося як рівноправний партнер могут-
ньої сусідньої держави, з правом відкривати в столиці Ос-
манської імперії постійне представництво.
Водночас це спричинилося до того, що процес створення
рівноправних відносин з козацькою державою почав
швидко поширюватися. Наприклад, 16.3.1649 в Україну
вирушило перше офіційне посольство Московської дер-
жави. Після переговорів між послом Олексія Михайлови-
ча Григорієм Унковським і козацькою старшиною до
Москви було виряджено чигиринського полковника Федо-
ра Вешняка, котрий мав продовжити дипломатичні кон-
такти з північним сусідом.
Тоді ж прибув із Варшави посол польського короля Якуб
Смяровський, котрий повідомив про згоду піти на поступ-
ки в переговорах із козацтвом. Зрештою, укладенням Збо-
рівського договору в серпні 1649 гетьман Богдан Хмель-
ницький добився міжнародного визнання козацької дер-
жавності і з боку Речі Посполитої.
У ході Визвольної війни українського народу середини
17 ст. Богданові Хмельницькому вдалося налагодити
міждержавні зв'язки також із Великим князівством Ли-
товським, Молдовським князівством, Валахією,
УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ
І
і
г
*
с
<<
г
т
^
а
л
с
в
к
Сі
д
(І
У
ю
п
Р'
Ф
д
Тс
1<
Ні
ф
К
П(
Н
ег
ш
їн
ф
че
(1
їч
ні
(Б
Р.
У
В.
ст
ав
Ле
фі.
(Т
Угорщиною, Трансільванією, Австрією, Пруссією і на-
віть далекою Швецією.
Але одним з найважливіших дипломатичних кроків україн-
ського гетьмана було втягнути у війну з Польщею Москов-
ську державу, чого він добивався вже з 1648, і, крім того,
зажадати від останньої гарантій, що вона воюватиме з Річ-
чю Посполитою доти, поки українські землі не будуть по-
вністю визволені від іноземного поневолення. Щоправ-
да, прийом московських послів у зв'язку з цим на Переяс-
лавській раді в січні 1654 не увінчався підписанням очіку-
ваного договору. Перш ніж присягати, Б. Хмельницький і
старшина зажадали від московського посла В. Бутурліна
гарантій, що цар Олексій Михайлович не віддасть України
полякам, не добиватиметься скорочення козацьких зброй-
них сил, не порушуватиме кордонів та управлінських
структур Гетьманщини, тобто не обмежуватиме її суверен-
них прав. Коли ж московський посол відмовився дати такі
гарантії, посилаючись на те, що його самодержець ніколи
подібних присяг своїм підданим не складає, для цього до-
сить його високого слова, - сталося непередбачене: гетьман
залишив представників Москви у церкві, а сам кілька го-
дин відбував нараду зі старшинами. Сталося це тому, що,
як писав академік Агатангел Кримський, козацькій стар-
шині «Україна уявлялася як самостійна держава, але в
злуці з однією з сусідніх держав». А тому генеральна стар-
шина Війська Запорозького відмовилася підписувати Пе-
реяславський договір 1654, відправивши до Москви свій
проект його, який увійшов у історію як «Статті Богдана
Хмельницького», що складалися з 23 пунктів.
Коли ж Березневими статтями 1654 московський цар по-
рушив дане ним через Бутурліна слово, заборонивши, зок-
рема, Україні мати дипломатичні стосунки з Туреччиною й
Польщею, козацька старшина змушена була розвинути ак-
тивну дипломатичну діяльність для забезпечення міжна-
родних прав власного народу, здійснюючи, по суті, само-
стійну політику. Особливо цей процес посилився після під-
писання польсько-московського договору в 1656 у Вільно,
де на вимогу поляків московська делегація погодилася не
допустити козацьких послів на переговори, на яких вирішу-
валася доля України. Після того, як посли, які повернулися
з Вільно, заявили, що «погибло тепер Запорозьке військо,
помочі не маємо нізвідки, нема куди прихилити голову.
Москва хоче віддати Україну назад ляхам - козацьких по-
слів не допустили до посольського табору, як псів не пуска-
ють до церкви», Богдан Хмельницький заявив: «Діти, ви
тим не журіться! Я знаю, що з тим зробити! Треба відсту-
пити від православного царя! Підемо туди, куди нам Все-
вишній вкаже, - не тільки під християнського царя, а й під
бусурманського». Від його імені полковник Павло Тетеря
на поч. 1657 навіть заявив у Москві, що «он, гетман, Ви-
ленской комиссии не принял и бьіл о том сумнителен, не
для тово, чтобьі покою не хотеть, а вести войну... а для тово,
что поляки на сьезде хотели делать оманою».
Відтепер український гетьман, не пориваючи з Московсь-
кою державою, не платив їй ніяких податків, війська утри-
мував понад 60 тис, незважаючи на протести Олексія Ми-
хайловича, вів переговори зі Швецією, Угорщиною, Туреч-
чиною, Польщею. Не прислухаючись до застережень і пря-
мих заборон з боку Москви, гетьман намагався розширити
кордони своєї держави, прилучаючи до неї історичні укра-
їнські землі. Про свої наміри в цьому плані, наприклад,
щодо розселення українського етносу на захід він вира:
заявив московському послу Кікіну влітку 1656: «Від поч
ку кордон у великих князів руських з польськими короля
був по саму Віслу і угорський кордон».
Таку саму позицію козацька старшина обстоювала і
час укладання українсько-шведського договору 1657.1
генеральний писар Іван Виговський заявив шведське
послові Г. Веллінгу, що козацька старшина не збираєт
«вступати ні в які трактати, доки королівська величні
[Карл X] не признає за нами права на всю Стару Укра'
або Роксоланію, де грецька віра була і мова ще існує, -
Віслу. Аби вони могли затримати, що своєю шаблею з
були, і були б осміяні, коли б не вернули собі при ниніш
нагоді того, що було ними втрачено і несправедливо у і
забрано».
Справді, наприкінці життя Богданові Хмельницькому
велося воювати з кримською ордою, оскільки татари і
мовилися від союзу з Україною і, прийшовши на зе
України вже спільниками Речі Посполитої, завдали баг
горя й страждань українському народові. У 1656-57 кр
сько-татарський фактор працював проти України - а»
обрання Івана Виговського гетьманом. Новий гетьман
ко змінив вектор зовнішньої політики Української дер
ви, впритул зайнявшись відродженням відносин із Бах
сараєм. Виговський шукав підтримки в Бахчисараї, ро:
ховуючи використати татарську збройну силу в борої
проти Московської держави, бо гетьман і старшина о<
точно зрозуміли справжні наміри православного щ
коли той через п'ять років після настійливих прохань
дати допомогу в боротьбі проти католицької Польщі
решті відгукнувся, намагаючись перетворити Україн;
допомогою підступів і збройної сили у свою вотчину, і
відразу після свого обрання Іван Виговський не збира
закликати орду на українську землю.
У маніфесті до європейських держав український геть
чітко вказував на те, що «Москва готовить нам ярмо
самперед домашньою війною, себто нашою ж власі
зброєю, а потім відверто підносить проти нас свою вла
зброю без жодної нашої вини. Все те ми виявили, а те
ми змушені підняти законну оборону та й удатися до с
дів з просьбою за поміччю для своєї свободи. Не в нас
жить причина цієї війни, що розгорілася».
З огляду на підступну політику московського царя, кот
із часу Переяславської ради порушував своє слово збе]
ти за українцями давні права й звичаї, козацька старш
змушена була шукати вихід із того становища, в яю
Україна опинилася після 1654. Найоптимальнішим ї
ком для збереження власної державності дипломати Г<
манщини вибрали, довірившись обіцянкам Варіш
укладення рівноправного союзу трьох князівств - Полі
кого, Литовського та Руського, що було оформл
16.9.1659 Гадяцьким договором.
Однак через прагнення полтавського полковника Март
Пушкаря і кошового Запорозької Січі Якова Барабаша
битися гетьманської булави з рук московського царя і
розважливу поведінку запорожців на чолі з кошовим
ном Сірком політична комбінація Івана Виговської
Кримом зазнала фіаско, а Україна згодом опинилася в
лежності від православного східного сусіда, котрий ч
дуж намагався перетворити її у свою провінцію. За та
обставин козацькі дипломати могли хіба що намагат
УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ КОЗАЧЕ ТОВАРИСТВО_____________ 497
боротися за власні права на переговорах із сусідами, праг-
нучи виторгувати більше. Зокрема, саме в такій ситуації
опинилося посольство Гетьманщини на чолі з Юрієм Хме-
льницьким у жовтні 1659 в Переяславі, прагнучи вирвати
в московських послів на чолі з Г. Ромодановським якомо-
га вигідніші умови для України (див. Переяславські
статті 1659). А через рік у такій самій ситуації в таборі
під Чудновом опиняється козацьке посольство, яке добива-
ється від польського вельможі Любомирського підтвер-
дження умов Гадяцького договору (див. Слободищенський
трактат 1660). А обраний за підтримки Москви на сти-
хійній Чорній раді у червні 1663 під Ніжином гетьманом
Лівобережної України Іван Брюховецький уже й не вия-
вився здатним на таке, погоджуючись, по суті, на всі пунк-
ти, які йому диктували дяки Посольського приказу сусід-
ньої держави. Ті обмеження прав України, що з'явилися
внаслідок підписання І. Брюховецьким Московських ста-
тей у жовтні 1665, засвідчили неспроможність лівобереж-
ного гетьмана та його дипломатичної служби по-справж-
ньому обстоювати права свого народу. Щоправда, його на-
ступники - Дем'ян Многогрішний та Іван Самойлович -
пробували хоча б інколи протестувати проти посилення
московської експансії на українські землі, зокрема вислов-
люючи невдоволення підписанням Андрусівського миру
1667, що без участі представників України ділив її землі
по Дніпру між Польщею та Московською державою. По-
давали іноді голоси протесту й січовики, коли Москва вже
наблизилася до їхніх володінь. Але розбрат, якого право-
славний цар добився на той час у середовищі українсько-
го козацтва, вже за інерцією працював проти консолідації
всього суспільства.
У важких умовах Руїни, що охопила українські землі після
смерті Б. Хмельницького, тільки Петро Дорошенко пробу-
вав повернути їхню соборність. Весь свій дипломатичний
талант він узявся використати насамперед для зміцнення
своєї влади на Правобережжі, а далі добивався прихилити
до себе й Лівобережжя. Андрусівський договір примусив
його шукати опори не тільки в татарській, а й у турецькій
допомозі, аби звільнитися від Польщі й відібрати лівий
берег від Москви. Однак, спираючись тільки на сили й за-
соби зруйнованої і знелюдненої Правобережної України і
таких непевних союзників, як татари, П. Дорошенко не
зміг знайти виходу з трагічного трикутника Польща - Мо-
сква - Туреччина. Зрозумівши, що допомога Османської
імперії, яка вийшла з політичного союзу з Україною через
відсутність підтримки козаків на слизькому політичному
грунті України, Дорошенко піддався Москві, що відпові-
дало тоді розумінню і настроям багатьох українців. Але
його справу - утвердження незалежної України за допомо-
гою південних сусідів - козацька старшина, що була поза
впливом Москви, намагалась продовжувати. Одним з та-
ких кроків у цьому напрямі були укладені на поч. 90-х рр.
17 ст. від імені Запорозької Січі колишнім канцеляристом
Івана Мазепи - Петриком (Петром Іваненком) - угоди з
кримським ханом, що передбачали своїм головним за-
вданням «отобрание от Московской власти Малороссий-
ской Украиньї».
Невдача Петрика не зупинила І. Мазепи. Шляхом таємних
комбінацій зі шведським королем Карлом XII та польсь-
ким Станіславом Лещинським йому вдалося заручитися
їхньою підтримкою, що в ході Північної війни давало
Україні шанс уникнути політичної залежності від москов-
ського царя. Усвідомивши надзвичайно важливе значення
такого кроку для долі рідного народу, до цієї політичної
акції підключилися і вчорашні противники Мазепи - за-
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 15 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
