дані 28. 8. 1728 у формі указу у відповідь на прохання ге-
тьмана Д. Апостола про унормування українсько-російсь-
ких відносин за допомогою договору. Відповідно до «Р. п.»
гетьман обирався лише з дозволу царя; зносини з іншими
державами гетьман проводив під контролем російського
генерального резидента. Кандидатів на посади генераль-
ної старшини затверджував російський уряд. Збори за вве-
зення закордонних товарів (індукта) передавались у росій-
ський скарб. У військових питаннях гетьман підлягав ро-
сійському генерал-фельдмаршалу, і йому не дозволялося
тримати більше трьох полків найманого війська. Росіянам
було дозволено купувати землі в Україні, але забороняло-
ся переселяти російських селян. Відносини між Гетьман-
щиною і російською владою, які встановлювались «Р. п.»,
ще більше обмежили українську автономію.
Літ.: Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. -
Авгсбург, 1948. - С. 60-76; Дорошенко Д. Нарис історії України. -
К., 1991. - С. 181; Я к о в л і в А. Українсько-московські договори в
ХУІІ-ХУШ віках // Український історичний журнал. - 1995. - № 6. -
С. 124-131. С.Ф.Плецький
РОБЛЕНА МОГИЛА - могила, насипана в козацькі
часи для використання з військовою метою (як спостереж-
ний пункт) або як пам'ятний знак (прикордонний знак).
РОГАТИНА - спис із масивним наконечником -рожном.
Масивність наконечника Р. обумовлювала її міцність, а
плавне загострення її пера забезпечувало легше входжен-
ня в тіло противника. Завдяки цьому Р. могла витримати
великі навантаження при ударі. Міцність та ефективність
Р. дозволяли використовувати її і в кінноті, і в піхоті.
Вершник міг завдавати нею потужні удари і пробити будь-
який захисний обладунок, а піхотинець міг, уперши її в
землю, використовувати проти атакуючого кіннотника.
Крім того, ушкодження, які завдавалися ворогові рогати-
ною, були тяжчі, ніж від звичайного списа.
Р. були відомі в Україні ще за часів Київської Русі і широ-
ко використовувалися козаками. С. Ф. Плецький
РОЖЕН - масивний наконечник рогатини. Р. важив у 3-5
разів більше, ніж найдовший і найширший наконечник
списа. Вигин країв леза Р. відзначався плавністю та симет-
рією. Завдяки масивності і плавному загостренню пера та-
кий наконечник мав велику міцність та ударну силу.
РОЗВІДКА - система заходів, спрямованих на отримання
інформації переважно військового характеру щодо сил,
планів та конкретних дій супротивних держав. У своєму
розвитку Р. українського козацтва пройшла два етапи -
козацьку розвідувально-дозорну службу 16 - 1-ї пол. 17 ст.
та розвідку гетьманської держави. Формування Р. було ви-
кликане об'єктивними обставинами постійного ворожого
оточення в епіцентрі великого кордону європейської та не-
європейської цивілізацій {Речі Посполитої, Кримського
ханства та Османської імперії, Московської держави).
На першому етапі розвитку Р. включала в себе розвідува-
льно-дозорну службу. Остання мала стаціонарний компо-
нент у вигляді форпостів із залогами, вартових команд та
постів-веж із засобами сигнального зв'язку. Мобільний
компонент Р. на цьому етапі включав у себе патрульні
роз'їзди у прикордонній смузі, розвідувально-диверсійні
загони на ворожій території та морські розвідки.
Першорядне значення в розвідувальній діяльності надава-
лося збору інформації військового характеру. З цією ме-
тою використовувалися свідчення «язиків», полонених,
мешканців сіл і міст, розсилалися роз'їзди та невеликі
розвідувальні групи, засилались до ворожого табору пере-
одягнені розвідники. В окремих випадках використовува-
лась інформація, яку надавали вояки ворогуючої сторони.
Козацька Р. добре зарекомендувала себе під час Хотинсь-
кої війни 1621 та під час війни Речі Посполитої з Москові-
єю в 1632-34.
У період Визвольної війни українського народу розвідува-
льна діяльність козацтва значно активізувалася. Б. Хмель-
ницький надавав великого значення розвідувальній роботі,
яка за умов воєнних дій мала вирішальну роль. На цей час
розвідувальна діяльність здійснювалася у напрямках: ін-
формаційного забезпечення зовнішньополітичної діяль-
ності та підготовки військових операцій; організації та під-
тримки повстанського руху на ворожій території; дивер-
сійної діяльності. Сформувалася організаційна структура
Р., яку очолював гетьман Б. Хмельницький. Він особисто
РУБАНКА - РУЇНА_____________________________________________ 431
журнали «Ни то, ни се» (1769), «Трудолюбивий муравей»
(1771), «Старина и новизна» (1772-73). Сприяв популяри-
зації української і польської тематики в російській науці та
літературі. Автор кращих для свого часу путівників по
Москві та Санкт-Петербургу. Перу Р. належить чимало вір-
шованих панегіриків на адресу впливових осіб.
У 1773 здійснив публікацію першої в Російській імперії
універсальної довідкової українознавчої праці під назвою
«Краткие географические, политические и исторические
известия о Малой России...». У 1777 видав новий, розши-
рений варіант попереднього видання під загальною назвою
«Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік...».
Р. надрукував у різних російських журналах низку украї-
нознавчих матеріалів, у тому числі відомості польських
істориків про провінції та міста Правобережної України,
королівські та царські привілеї Києву та його навчальним
закладам, перелік київських митрополитів, подорожні но-
татки українського мандрівника-прочанина В. Григорови-
ча-Барського тощо.
Уведені Р. до широкого обігу відомості надовго стали дже-
релом знань про Україну не лише в Російській імперії, а й
за її межами.
Літ.: [Зльницкий А.] Василий Григорьевич Рубан // Русский биографи-
ческий словарь. - Т. 17.-СП6., 1918.-С. 368-383; 5 о и п сі є гз О.ТІїе
ІЛсгаіпіап Ітрасі оп Киззіап Сиііиге. 1750-1850. - Есітопіоп, 1986. -
Р. 119-125. В.В.Кравченко
РУБАНКА, рубань - на Запорожжі при продажу партія
риби, яка складалась із 200 рибин. Назву отримала від над-
різів, що робилися в рибі на животі, як свідчення того, що
дві такі рибини дорівнюють одній великій (див. Голова).
Літ.: Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. - Т. 1. -
Львів, 1990.-С. 288.
РУДЖІЄРІ Фульвіо (середина - 2-а пол. 16 ст.) - папський
нунцій у Польщі в 1565, автор звіту про ситуацію в польсь-
ко-литовській державі. У своєму творі дав стислий істори-
ко-географічний опис польсько-литовської держави, в т. ч.
й українських земель, політичного устрою, адміністратив-
ного та судового апарату, міжконфесійної ситуації. Він оха-
рактеризував різні стани держави, в т. ч. запорозьке коза-
цтво, відзначив, що воно формується із простолюду, що
втік з Волині, Поділля, а також Білорусі та деяких інших зе-
мель польсько-литовської держави. Р. вказав, що козаки
живуть «у лісах понад берегом Дніпра», відзначив велику
роль козацтва у боротьбі проти ординських наскоків.
Літ.: Ковальский Н. П. Записки современников как источники по
истории Украиньї второй половини XVI столетия // Некоторьіе пробле-
ми социально-зкономического развития УССР. - Днепропетровск,
1971. - Вьш. 2. - С. 132-134; Кеіаф пипсуизго* аро$іо1$кісп і іппусЬ
озоЬ о Роїксе. - Рогпап, 1864. - 3. 113-165.
М. П. Ковальський, Ю. Л. Мицик
РУДНЯ - підприємство для виплавки заліза, на якому ви-
користовувалася механічна енергія падаючої води і при
потребі проводилося збагачення руди. Р. складалася з ди-
марки та гамарні. У димарці розміщувались плавильні
печі (димарні), в які повітря подавалося механічними мі-
хами і стояв великий механічний молот для проковування
криць, а в гамарні (кузні) з отриманого крицевого заліза
виготовлялися металеві вироби. Частина Р. належала
Скарбу Військовому або козацькій старшині.
Літ.: Федоренко П. К. Рудни Левобережной Украиньї в XVII—
XVIII вв. - М., 1960.
РУЖИНСЬКИЙ Богдан Михайлович (Богданко; 7-1576)
- князь, старший (гетьман) реєстрового козацького війсь-
ка (1575-76). Народився у м. Ружині Володимирського по-
віту Волинського воєводства. Походив з дрібного княжого
роду, який мав маєтності на Україні; нащадок литовського
князя Ґедиміна. Був начальником польської козацької мі-
ліції. Потрапивши на Січ, швидко здобув авторитет серед
козаків. Головну мету своєї діяльності вбачав у боротьбі
проти турецько-татарської агресії на українські землі. Не
діставши належної підтримки у польського уряду, змуше-
ний був встановити контакти з Росією. Вів переговори з
московським урядом щодо спільної боротьби проти Крим-
ського ханства. У 1575 Р. здійснив похід на Кримське
ханство, спустошив улуси, взяв м. Кафу, де визволив не-
вільників. У 1576 під час походу на Ісламкермен, який від-
бувся за сприяння Росії, Р. загинув.
У своїй діяльності Р. спирався на козацькі збройні сили. За
його старшування козацтво було сформоване як окрема
структурована військова організація: утворено Чигиринсь-
кий, Корсунський, Черкаський, Умансько-Полтавський та
Миргородський полки. Сприяв оформленню військової
старшини в окрему корпорацію. Боротьба Р. проти Крим-
ського ханства, вірогідно, мала елемент особистої помсти:
татари вбили його матір і полонили дружину. Про нього
складена пісня «Про Богдана в чорному оксамиті».
Літ.: Замлинський В. Богдан Ружинський // Дніпро. - 1990. -
№ 4. - С. 130-132; Грушевський М. Історія України-Руси. -
Т. VII. - К„ 1995. - С. 146-147, 575-576. О. І. Коробов
РУЖИНСЬКИЙ Кирик (7-1602) - князь, підстароста
черкаський. Виходець з волинського княжого роду литов-
ського походження. У молодості бавився козакуванням. У
1580-і рр. був одним з відомих козацьких отаманів. У
1590-і рр. він лише зрідка контактував з козацтвом, вико-
нуючи функції посередника між козаками і владою. У
1596 під час воєнної кампанії проти козацтва Р. був серед
найзапекліших карателів своїх учорашніх соратників.
РУЇНА - період в історії України (60—70-і рр. 17 ст.), ха-
рактерними для якого були ослаблення Української держа-
ви, драматична боротьба старшинських угруповань за
гетьманську булаву, брутальні втручання сусідніх потуж-
них держав в українські справи задля досягнення власних
загарбницьких планів, занепад визвольних ідей. Очевид-
ними наслідками цього стали розчленування України,
втрата незалежності молодою Українською державою, ве-
личезні людські жертви і матеріальні руйнування.
Після смерті Б. Хмельницького гетьманом стає колишній
генеральний писар І. Виговський - «поки змужніє» Юрій
Хмельницький. Новий гетьман змушений був із самого по-
чатку боротися за утримання булави. Опозиційний рух до
кінця 1657 набув загрозливого характеру. Його центрами
стали Запорозька Січ і Полтавський полк; очолили цей рух
запорозький кошовий Яків Барабаш і полтавський полков-
ник Мартин Пушкар. Щоб приборкати непокірних, Вигов-
ський улітку 1658 організував похід на Лівобережну Украї-
ну. Кілька козацьких полків, найняті серби і 40-тисячна та-
тарська орда 1.6 розгромили бунтівників під Полтавою.
РУЇНА
Р
Ті
В
Л
її
б;
в
Ві
Д-
х;
о,
Р(
Л
НУ
Р<
р<
бс
Полтавщина зазнала нечуваних руйнувань. М. Пушкар по-
трапив у полон і був страчений. Частину захоплених у по-
лон повстанців було страчено, інших - віддано татарам.
Наступного дня І. Виговський увійшов у Полтаву і розпра-
вився з її мешканцями. Щоб довершити розгром опозиції,
гетьман наказав стратити кількох полковників і 12 сотни-
ків. Усього ж унаслідок цієї каральної експедиції загинуло
біля 50 тис. чол. Союз із кримським ханом відштовхнув від
Виговського багатьох його однодумців.
Російський уряд у цей час дотримувався недоброзичливо-
го нейтралітету щодо гетьмана Виговського. Самостійно
впоравшись із опозицією, той пішов на повний розрив з
Москвою. До боротьби з Росією Виговський зробив спро-
бу залучити Річ Посполиту, проявом чого стало укладення
Гадяцького договору 1658. Відтак російський уряд оголо-
сив Виговського зрадником і закликав український народ
не виконувати його розпоряджень. Навесні 1659 150-ти-
сячна російська армія розгорнула наступ на Україну. Блис-
куча перемога гетьманських військ у Конотопській битві
1659 відкривала перспективу для успішного завершення
війни з Московією й припинення громадянської війни.
Однак на Лівобережжі посилюється антигетьманський
рух. Народним масам були незрозумілими політичні ком-
бінації Виговського. Скориставшися сприятливою обста-
новкою, царський воєвода А. Трубецькой перейшов у на-
ступ і увійшов до Переяслава.
Водночас погіршується становище гетьмана і на Правобе-
режній Україні, де опозиційні сили зосереджувалися на-
вколо Ю. Хмельницького. Провідну роль у їх організації
відіграли І. Богун, І. Ковалевський, ТІ. Дорошенко та
1. Сірко. Щоб урятувати ситуацію, І. Виговський прибув у
табір опозиціонерів під Германівкою і скликав чорну раду,
але роздратоване товариство не хотіло слухати його пояс-
нень, і він змушений був утікати. 14.9.1659 неподалік від
Фастова чорна рада обрала гетьманом Ю. Хмельницького.
Ю. Хмельницький, у якому старшина хотіла бачити гідно-
го продовжувача справи свого батька, вирішив повернути-
ся до політики лояльності щодо Росії. Але російський
уряд, відчуваючи свою перевагу, нав'язав йому новий до-
говір (Переяславські статті 1659), зміст якого переносив
українсько-московські відносини^у площину обмеженої
автономії України в складі Росії. Його умови не могли не
викликати глибокого розчарування та обурення серед коза-
ків і старшини, особливо Правобережжя.
Юний Ю. Хмельницький прагнув блага своїй Вітчизні,
хотів вибороти для неї незалежність, не допустити розколу
козацької України. Однак добре освічений і не позбавле-
ний гострого розуму гетьман не мав здібностей ні політи-
ка, ні полководця. Емоційно неврівноважений, слабкої
волі, він не користувався авторитетом серед старшини, не
міг твердо тримати кермо влади і швидко став іграшкою в
руках лідерів політичних угруповань. Усвідомлюючи свою
слабкість як володаря, він уже в лютому 1660 почав ви-
словлювати сумніви у доцільності свого перебування на
гетьманській посаді. Тимчасом розгорілася російсько-
польська війна. Ю. Хмельницький діяв повільно і нерішу-
че, допустив розгром російської армії під командуванням
В. Шереметєва (див. Чуднівська кампанія) і пішов на під-
писання нерівноправного договору з польським урядом,
відомого в літературі під назвою Слободищенського
трактату 1660. Розташування у Правобережній Україні
на постій жовнірів, котрі безжально грабували населе
а також повернення до маєтків вигнаних панів виклиі
тут загальне невдоволення політикою гетьманського у{
яке вилилося в масове повстання. Ю. Хмельницький п
двох невдалих спроб поширити свою владу на Лівобе]
жя склав булаву і постригся в ченці під іменем Гедео?
Замість Ю. Хмельницького правобережне козацтво об]
гетьманом П. Тетерю. Його влада поширювалася лиш
Правобережну Україну. До кінця року основні вогнищг
родного повстання були пригашені, а територія Праві
режжя перетворена на згарища й руїни. Загинуло бли:
100-120 тис. чол. й десятки тисяч пішли в кримську н
лю. І все ж 1665 піднімається нова хвиля стихійної на]
ної боротьби. На цей раз П. Тетеря залишає Україну й
їжджає до Польщі, прихопивши клейноди й залишки а
ву. Правобережжя залишилося без гетьмана. Гетьманш
поділилася на Лівобережну і Правобережну. Причому л
бережна старшина орієнтувалася переважно на Росію, і
вобережна - на Польщу, що надавало ситуації особлиі
трагізму. Кожна з політичних сил бажала Україні добра,
тіла об'єднання українських земель в одній націоналі
державі, але тільки після своєї перемоги. Безкомпрої
ність лідерів старшинських угруповань з домішкою ко]
ливості дедалі більше заводила Україну в глухий кут.
На Лівобережжі розгорілася окрема боротьба за гетьй
ську булаву. Тут у квітні 1662 Я. Сомко на старшинсі
раді у Козельці домігся проголошення себе «повним п
маном». Проте побув ним лише місяць, бо Москва не
знала законності цієї акції. її не влаштовувала кандидг
ра владного авторитетного полковника. Крім тс
Я. Сомко своїм прагненням до зміцнення особистої вл:
і збагачення встиг викликати проти себе і старшини ма
ве невдоволення «черні», а це загрожувало Москві дес
білізацією ситуації в регіоні і додатковими ускладнен
ми. На Чорній раді 1663 в Ніжині гетьманом був прого
шений висуванець Запорожжя І. Брюховецький. Восе
1665 йому було нав'язано укладення нового нерівнопр
ного договору (див. Московські статті 1665). У бере
1666 І. Брюховецький отримав наказ «без затримки» пе
дати воєводам міські ключі, гармати та запаси продово.
ства у містах. Розпочався перепис населення і збір под
ків до московської скарбниці.
Після фіаско Тетері і короткої міжусобної боротьби ге
маном Правобережної України стає її. Дорошенко (166
76). Ставлячи своїм головним завданням визволення
об'єднання всіх українських земель в одній незалежі
державі, він все своє життя безуспішно шукав надійне
союзника. Спочатку він визнавав залежність від Польї
що дозволило йому набрати сили і розправитися з прете
дентом на гетьманську булаву - брацлавським полкова
ком Василем Дрозденком. Розірвавши з Польще
П. Дорошенко у 1666 йде на зближення з Туреччиною, і
лодар якої запропонував йому прийняти його протекц
на умовах визнання удільності Української держави
згоди надати військову допомогу. У 1667 Дорошенко с*
ристався фактом Андрусівського миру, щоб відновити б
ротьбу за Правобережну Україну. У цей момент Дороше
ко запропонував російському урядові подати допомог)"
визволенні всієї України, але за умови гарантування їй а
тономного статусу і визнання його, Дорошенка, загальн
українським гетьманом. Після відмови російського уря;
руїна_________________________________________________________ 433
Дорошенко закликав на допомогу татар. Грабежі татар
відштовхнули від нього мешканців західного регіону, чим
вдало скористався талановитий польський полководець
гетьман Ян Собеський (майбутній король Польщі). Його
завдання полегшувалося тим, що в серпні запорожці ата-
кували Очаків, а в середині вересня великий загін (близь-
ко 8 тис. чол.) на чолі з І. Сірком (на той час харківським
полковником) і кошовим І. Рогом прорвався через Перекоп
і дуже спустошив Крим. Довідавшись про це, Крим-Ґірей
пішов на укладення миру з поляками. П. Дорошенко, по-
ставлений у скрутне становище, змушений був також під-
писати договір, який передбачав підданство королю, до-
звіл шляхті повертатися до своїх маєтків тощо.
Значних зусиль правобережний гетьман докладав до по-
шуків порозуміння із Запорожжям та І. Брюховецьким.
Протягом 1665-67 у лівобережного гетьмана сталася ево-
люція політичних поглядів: з гарячого прихильника мос-
ковської орієнтації він стає її противником. Тому він при-
хильно зустрів пропозицію П. Дорошенка розпочати під-
готовку повстання проти московських воєвод, з тим, щоб
розірвати договір з Москвою і прийняти протекцію Туреч-
чини. На поч. 1668 лівобережний гетьман зібрав таємну
нараду полковників і відкрив їм свої плани. Заручившись
їх підтримкою, він направив посольства до султана й хана.
На поч. лютого 1668 в Лівобережній Україні вибухнуло
антимосковське повстання. Втрачаючи грунт під ногами,
І. Брюховецький спочатку робить спробу очолити народ-
ний рух і спрямувати його виключно проти російських
властей. До середини березня більшість території Лівобе-
режжя була звільнена з-під влади московського уряду.
Тимчасом стають рішучішими дії Туреччини, спрямовані
на встановлення протекції над Україною. У березні вели-
кий візир Мустафа-паша попередив уряд Речі Посполитої,
що султан бере козаків під свою опіку і не дозволить їх
кривдити.
Дочекавшись підходу татар і заручившись підтримкою
значної частини лівобережної старшини, П. Дорошенко
вирішив усунути І. Брюховецького і об'єднати козацьку
Україну. На поч. червня він переправився з військом через
Дніпро і повз Говтву та Решетилівку попрямував назустріч
лівобережному гетьману, який стояв табором на Сербово-
му полі. 7.6 П. Дорошенко направив до І. Брюховецького
10 сотників з вимогою віддати клейноди, одначе той від-
мовився. Коли наступного дня військо правобережного
гетьмана наблизилося до табору суперника, козаки, які не-
навиділи І. Брюховецького, накинулися на нього і за мить
забили його. Козацька рада обрала П. Дорошенка гетьма-
ном об'єднаної України. Здавалося, заповітна мрія гетьма-
на збулася. Розіслані ним підрозділи до середини липня
звільнили все Лівобережжя. Практично всі стани й соці-
альні групи українського суспільства підтримували його
програму. Однак розвиток подій пішов іншим шляхом.
Росія, Річ Посполита і Крим рішуче виступили проти воз-
з'єднання Української держави, а частина старшини, пе-
реслідуючи егоїстичні цілі, спираючись на допомогу
іззовні, розпочала боротьбу за владу. Запорожжя зайняло
щодо Дорошенка ворожу позицію і висунуло писаря
П. Суховія претендентом на гетьманство. Довідавшись
про вторгнення польських корогов у Брацлавщину, Доро-
шенко 18.7 повернувся на Правобережжя, залишивши за-
мість себе наказним гетьманом Д. Многогрішного.
На Сіверщину почали наступати війська російського воє-
води Г. Ромодановського. Не одержуючи допомоги від
Дорошенка й враховуючи настрої місцевого населення,
Многогрішний мусив піти на переговори з російським
урядом. Діставши запевнення царя про обов'язкові корек-
тиви російсько-українських відносин, Многогрішний
припинив опір і впустив російські гарнізони в чернігово-
сіверські міста. У грудні 1668 на вузькій старшинській
раді його було обрано гетьманом Лівобережної України.
Многогрішний обстоював широку автономію України у
складі Російської держави. При цьому він діяв рішуче, на-
полегливо і брутально, чим нажив немало ворогів. На
поч. 1762 царський резидент у Батурині організував змо-
ву старшин і їхніми руками заарештував гетьмана. Після
суду в Москві Многогрішного відправили на заслання до
Сибіру.
П. Дорошенку доводилося вести жорстоку боротьбу з
П. Суховієм, якого підтримували Крим, частина полковни-
ків, а також Ю. Хмельницький. Лише 19.10.1669 гетьман
завдав остаточної поразки своїм противникам. П. Суховій
та М. Ханенко втекли, а Ю. Хмельницький потрапив у по-
лон до білгородських татар і згодом був відісланий до
Стамбула. Добившись перемоги, гетьман намагався уник-
нути воєнних дій з Річчю Посполитою і Московією, а та-
кож порозумітися з Д. Многогрішним.
Польський уряд розпочав воєнні дії проти П. Дорошенка.
Я. Собеському вдалося відновити польське панування
майже над всією Брацлавщиною. Цьому сприяв перехід
на бік коронного гетьмана частини старшини - М. Ханен-
ка, І. Сірка, М. Зеленського та ін. На цей час Туреччина
розв'язала собі руки на західному театрі воєнних дій. Зав-
давши поразки Венеції, вона в травні 1672 почала війну з
Польщею. До її армії приєдналися й полки П. Дорошенка.
Турецькі й українські війська оволоділи Поділлям, Волин-
ню і частково Галичиною (до Львова) і змусили польсько-
го короля підписати мирний договір. Улітку 1672 120-ти-
сячна турецька армія на чолі з Мегмедом IV вирушила у
похід. Розпочалася польсько-турецька війна. П. Дорошен-
ко, дочекавшись підходу частини кримської орди, теж пе-
рейшов у наступ. Поразка Речі Посполитої була закріпле-
на Бучацьким мирним договором 1672. Але польський
сейм не ратифікував договір, і обидві сторони продовжу-
вали перебувати в стані війни.
Тимчасом політична зірка Дорошенка потьмяніла. Народ
не зрозумів його хитань від одного союзника до іншого.
Ніякі жертви в ім'я національної ідеї і щасливого майбут-
нього вже не влаштовували вкрай виснажених людей.
Правобережне населення масово переселялося на Лівобе-
режну Україну та Слобожанщину. Дорошенка залишали
навіть найближчі однодумці. Зміною політичної ситуації
на Правобережжі скористався московський уряд. Не пору-
шуючи умов перемир'я з Польщею, він на поч. 1774 кинув
на Дорошенка лівобережних козаків і російських ратни-
ків. Лівобережний гетьман І. Самойлович і російський
воєвода Г. Ромодановський із значними силами перейшли
Дніпро і до початку березня 1674 оволоділи основними
містами Правобережжя. А 15.3 у Переяславі з участю пра-
вобережної старшини відбувалася рада, на якій І. Самой-
лович був проголошений гетьманом «обох сторін Дніпра».
Тут же склав свої клейноди М. Ханенко, котрий порвав з
Річчю Посполитою.
РУМ'ЯНЦЕВСЬКИИ ОПИС 1765-69 - РЯБІНІН-СКЛЯРЕВСЬКИИ
Спроба Росії закріпитися в правобережному регіоні при-
звела до війни з Туреччиною. У липні 1674 кримська орда
перейшла Дністер і почала спустошувати край між Дніст-
ром і Південним Бугом. Дізнавшись про наближення туре-
цького війська на чолі із султаном, Г. Ромодановський та
І. Самойлович втекли на Лівобережжя. Покинуте своїми
благодійниками, місцеве населення чинило впертий опір
туркам. Розлючені опором населення і значними втратами,
турецько-татарські війська знищували все на своєму шляху.
П. Дорошенко виявився неспроможним запобігти катаст-
рофі. Лише у вересні південні «покровителі» розпочали
відхід. Уцілілі мешканці краю, проклинаючи П. Дорошен-
ка, вдалися до масового переселення на Лівобережжя.
Скориставшись відходом турецько-татарських сил, обра-
ний королем Ян III Собеський наприкінці жовтня 1674 пе-
рейшов у наступ. Підвладна Дорошенкові територія скоро-
тилася до Чигирина і його найближчої округи. Становище
П. Дорошенка стало критичним. Його почали залишати ра-
ніше вірні йому підрозділи, соратники, родичі. Не припи-
нявся потік біженців на Лівобережжя. Врешті-решт
П. Дорошенко змушений був капітулювати. Коли у вересні
1676 під стінами Чигирина з'явилися російські підрозділи,
він засвідчив готовність скласти зброю і присягнути Росії.
Після падіння П. Дорошенка Туреччина не збиралася ми-
ритися з втратою українських земель і в 1677 кинула на
Правобережжя 100-тисячну армію Ібрагім-паші (див. Чи-
гиринські походи 1677-78). Замість Дорошенка султан
призначив «князем малоросійської України» Юрія Хмель-
ницького (1677-81). У 1678 Туреччина здійснила другий
похід на Чигирин. На цей раз її армія налічувала до 200
тис. чол. із 117 гарматами. Не бажаючи втягуватися в три-
валу війну з Туреччиною, російський уряд припинив во-
єнні дії в Україні. Це дало змогу Туреччині відновити вла-
ду на Південній Київщині та Поділлі під прикриттям геть-
манування Ю. Хмельницького.
Росія пішла на поступки Туреччині за рахунок українських
земель і в 1681 підписала з нею Бахчисарайський договір.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 15 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |