Історія України в романах 4 страница

На суді Нарцисов став, як мур, на оборону жінки — проти спотвореної дівчини. Свідчив, що сусідка сама йому на шию вішалася, а він, самовідданий охоронець громадської безпеки, був стійкий, наче Йосиф Прекрасний. Дівчина плакала, повторювала, що Нарцисов говорить неправду, — хто ж повірив?.. Повірив тільки один — її попередній кавалер, до якого була неуважна: робітник нафтоперегінного заводу. Він знайшов для дівчини нову кімнату і заручився з нею. Порадіє хлопець, бо наречена вернула собі вроду, а на додачу порозумнішала. Відьма зітхнула і скинула очима на гостей:

— У вас яка справа?

— Високодостойна пані, — почав Антон Никандрович, — ми наважились турбувати вас, бажаючи знати майбутнє. Крім того, я хочу, за вашою допомогою, позбутися хвороби серця — тяжкого ускладнення після грипи.

Чарівниця підвелася, легенько позіхнула, при цьому — ритмічно поторкала собі уста стрункими пальчиками і вийняла з шафи аптечну склянку, з якої набрала сухого зілля — сипнула його в полум’я. Дим підійнявся над таганчиком при дзеркалі. І там стало чудно привиджуватися: чорний півень налітає на півня червоного; клює і мордує його: валить на землю і довбає очі. Переможений півень зненацька підскакує і кидається на ворога: так дзьобає, що вбиває відразу.

— Чи ви зрозуміли? — спитала чарівниця.

Клієнти вклонилися.

Тоді повела в сусідню темну, мов підземелля, кімнату, щось у повітрі розсипала з жмені, пошепотіла пристрасно і ждати стала.

Просвітліло на височині грудей, і поволі окреслилися дві труни: червона і зелена.

— Дивіться всередину! — звеліла господиня.

Зазирнули гості в червону труну і, нажахані, відсахнулися: вгледіли кров... трохи несповна її. Отямившись, заглянули в зелену труну і замилувалися на дорогоцінності в ній: золоті келехи, діядеми з перлами, серги, перстені, безліч речей. Стояли вчудовані гості над скарбом, аж поки видиво зникло; призвичаєними очима розглянулися по кімнаті — нічого немає... чотири голі стіни. Жадного навіть горняти на підвіконні, щоб містилася хоч одна галузка ясминова.

— Виходьмо! — прочинила знахарка двері. — Кров у червоній труні віщує велику війну: якщо й скінчиться братовбивство, то скоро доля знов зажадає жертви — ось чому труна неповна. Ще раз повинна пролитись кров... згинуть ті, що мучать людей і вбивають. Як наллється червона труна до краю і геть відійде, тоді почнеться побут щасливих людей, без смертельного клопоту. Людям належатимуть усі багатства; тільки одна думка буде страшна: що кожному, серед добра і втіхи, суджена смерть, на це і вказує сама зелена труна. Вам обом приведеться бути на війні, хочете чи не хочете, то вже краще свобідною волею стрінути призначене. Обом суджено скропити кров свою на ґрунт, а потім... потім багато мандрувати. Ви ж обидва цього хотіли! Знайте: все, чого ми бажаємо, здійсниться, але не тоді і не так, як думалось, А вас, — звернулась ворожка до Антона Никандровича, — попереджую: бережіться моря! тільки його бійтеся! більше нічого.

Після цих слів подала старому гранчасту склянку.

— Візьміть і випийте!

Антон Никандрович послухався. Відчув, як холодний трунок розливається під грудьми і як після цього зразу починає з оксамитною м’ягкістю, з невисловимою приємністю битися серце.

— От, — сказала відьма, — наша розмова й скінчена. Коли Антон Никандрович вийняв з кишені гроші і простягнув до піддзеркалля, господиня скрикнула:

— Соромтеся! Щоб я з вас гроші брала, навіщувавши стільки лиха?.. Та ніколи. Ідіть!

Граціозно виштовхала гостей з кімнати.

— Пречуденна гіпноза! — скрикнув Олександер посеред двору, набираючи повітря, ніби він — трохи риба. — Перший раз переживаю...

— Вірно: гіпноза і здогад.

АНТОН НИКАНДРОВИЧ ЛАДНАЄТЬСЯ ПИСАТИ

Ольга ставить біля вікна перемитий посуд, поглядає на журнал, що в Олександра в руках. Студент читає, поки старий нап’ється ріденько завареного і охолодженого чаю.

— Бачу, Ольго, ви добра господиня, — визнає Антон Никандрович, — якби я мав дочку, завжди казав би: по дивись на Ольгу, вона швидко порядкує, і всі мої папірці на місці.

Ольга червоніє.

— В уяві товаришки Молоточкіної порядок буває тоді, коли всі речі рівно складені; але в тому порядку я нічого знайти не можу, — розводить руками і похитує головою, втягнутою в плечі, Антон Никандрович; а потім додає:

— Це так само, як з нашим громадським життям: все рівно розписане: ембе, емка, профком, профзбори, виробнича нарада, змагання, ударництво, але гіршого безладдя в світі важко знайти. Що ви читаєте, Олександре?

— Літературний журнал за лютий місяць; професор Крякучін розгромлює неоклясицизм.

— Будь ласка, один невеличкий уступ...

— Читаю: «...в школі славнозвісного колись «неокласицизму» відзначаємо прагнення поміщицької інтелігенції до гегемонії в культурному процесі».

Антон Никандрович здригнувся:

— Він пише про літературу, як секретар районної міліції — протокол про вкрадений керосин. Але проф. Крякучін першорядний ерудит. Я останнім часом роблю так: зосереджуюсь думкою на тому, як саме пише автор, правдиво чи ні. Навіть думки нам далекі, але висловлені щиро, без гістерії, фальшу, лайки, стають цікаві. Тут мешкає колишній журналіст Геннадій Лебедінов; говорити, навіть сперечатися з ним — надзвичайна приємність.

— Лебедінов? — перепитує Олександер. — Сьогодні познайомився з ним біля парадних дверей.

Ольга перестає витирати тарілку і повертає обличчя до бесідників:

— Яке мирне прізвище!

— І сам Лебедінов дивовижний: ніби дванадцять років перебував у летаргічному сні, тепер пробудився і починає з того, на чому заснув. Зберігає портрети імператора і його супруги; в празникові дні виймає їх з безодні нафталінового духу, вішає на стіну і милується безкінечно. Витає в мріях про відновлення неділимої — в старому, білоімперському вигляді. Словом, особа з музею древностей; мумія, що ожила і никає по дорогах сучасности, почуваючи в серці більшу, ніж ми, — я кажу це серйозно, — спорідненість... а! марно говорити! Лебедінов ходить, як привид минулого, а можливо трішки — і майбутнього. Щоб рушити з місця, потребує чужої допомоги. Якась чудна недуга в нього, я забув назву. Ходить дідусь, як кожна нормальна людина; а коли спиниться, треба його штовхнути, — він знов ступає далі. В речах — потойсвітня архаїка. Я збайдужів до того, що він говорить; прислухаюся до голосу: як він говорить. Я рідко чув у людській мові таку сувору щирість. Лебедінов — криштальна натура, хоч, здається, загубив духовне сонце. Зберіг натомість благоговіння перед імператорською родиною. Побожний, як священик; бесідник він найсимпатичніший на світі, особливо за шахами. Я бачив, як він змагається з старим черкесом, Ібрагімом Гедуадже. Лебедінов грає красно: рухає вежі в високій симетрії і з красою винаходу. Гедуадже сплітає ходи фігур в узори. Обидва — у величних позах і вишукано чемні. З них можна картину писати.

При цих словах Антон Никандрович починає ладнати папірці до писання і близько присуває невиливну чорнильницю.

— Ви що — додому? Дітки, завтра жду... Глядіть,"мої дорогі, жду! Спасибі, що не забуваєте.

Зоставшись сам, сідає до папірців.

Літо пропливає за вікном, корабель з голубими вітрилами. Горлиця сідає на підвіконня, походжає, роздивляється; як і щодня, шукає рожевими очима пшеничної крихти.

ВІЙНА СТУКАЄ В ДВЕРІ

Перед тим, як розлучитися до вечора, до години, коли почнеться другий сеанс у невеликому кінотеатрі, на північній околиці міста (там — фільм про Кощея безсмертного), Олександер і Ольга походжають під тополями, недалеко від скверика, посеред якого зберігся фундамент від зруйнованого «Срібного собору», обернений у склад картоплі. Дівчина розповідає про харчові придбання для Антона Никандровича, а юнак — про зустріч з Борзоконем, гроші, Молоточкіну, Лебедінова, відвідини ворожки; при чому епізод з віщуванням про війну пропущений.

— Вона гарна? — питає Ольга, маючи на увазі Карміндониху.

— Дуже.

— Ой, не ходи, Олександре, до чарівниці...

— Ходитиму.

— Жартуєш...

— Ні.

— Що ж мені робити?

— Що робити моїй єдиній? Знаєш: мені нема милішої в світі, ніж ти...

Ольга нічого не каже. Ніжно гладить Олександрові руку.

—...Вірити і бути вірною, — сказав він.

— Я зберегла серце чистим: ждала, кого буду завжди любити.

Вони довго ходять під високими тополями, блискуче пофарбованими від сонця з півдня; говорять голубливі слова, щирі і сміливі від любови.

Розлучившися з Ольгою до вечора, Олександер пішов по одній з головних вулиць. Як завжди, гостро примічав дрібниці, хоч, здається, був байдужий до них. Стан закоханости не завадив зазирнути в двері «бродтрестівського» магазину, де з-за скляного прилавка продавали пиво, крім заплянованих солодких водичок: що там робиться — з-за чого крик?

Посперечалися два військові: капітан напідпитку, поважного віку та стави, і трохи молодший лейтенант, теж поважного образу. Капітан поспішав і хотів, щоб без черги налили пива; лейтенант протестував, посилаючись на публіку, вишикувану «в затилок» (згідно з правилом: «хто останній?»). Як посперечалися, то капітан спересердя і з нетверезости зачепив лейтенанта за ґудзики і — почалось! Публіка недомисленно дивилась на скандал, мовляв, хіба ж можна таким людям сваритися? Олександер взяв військових за руки:

— Що ви робите? Офіцери!..

— Геть звідси, пацан! — крикнув старший ранг на хлопця.

— Піду. Ви, як батько, дали пацанові приклад.

Публіка присудила: «правильно... командири! Молоді дивляться... будуть завтра в вас під рукою, а ви що показуєте?»

— Ладно, ладно, — замирливо гримів капітан. Випустив Ґудзики лейтенантові, приглянувсь до медалі в нього на грудях: «За відвагу»... — На фінляндській був?

— Був.

— Я теж був... Знаєш, браток, ти того, не сердься на старого: погарячився; бувай здоров!

Капітан якось скорбно стиснув уста, нахмурив брови і, намагаючись твердо ступати, вийшов на вулицю.

Уже тоді, як капітан кричав «геть!», Олександер переконався, що один із забіяк — йому знакімець. Лейтенант тільки й ждав — скінчити сварку:

— Астряб?.. Вип’ємо.

Навчений недавно, що з військовими треба зразу згоджуватися, коли пропонують пиво, Олександер сумирно дожидався, поки лейтенант брав два кухлі з-під кранта, звідки наточувано рідину. Відійшли набік, до високого круглого столика, край якого підходив під груди; стукнули зубами об скло і занурили губи в холодну піну.

Лейтенант Оранченко служив до минулої зими при воєнному кабінеті, як асистент у завідувача катедри: «проходив» із студентами кулемет. Його, кадрового командира, знавця «Максима» і «Дегтярьова», відрядили в вищу школу на педагогічну діяльність. Забрали "звідти під час фінської війни і з кулеметною ротою послали на фронт. Бувши при воєнному кабінеті, Оранченко відзначив собі Олександра, що швидко опановував механізми. Подобалась Астрябова чіткість і акуратність у поводженні з зброєю. Він взяв його в помічники. За місяць сумісної праці склались відносини, повні взаємної пошани, як буває між сильними і відкритими натурами.

За пивом згадали шкільний побут, спільних знайомих, крім того — й війну.

— Скажіть! Що там справді було? — спитав Олександер.

— Було... ходім у затишне місце.

Прийшли в скверик і сіли на лавці, під дрібними акаціями, — Оранченко подимів папіросою і признався гірко:

— Ніколи я не думав, що доведеться бійців гнати в бій кулеметом. От і все, Олександре! Повір мені: не можу більше нічого сказати.

Олександер більше й не питав нічого: тільки згадував, як масами привозили вночі, потайки від населення, самі живі тулуби: без рук і ніг; голови просувалися крізь дірки в мішках. Тулуби невідомо куди зникали. Люди пошепки говорили про газову камеру, в якій закінчувалось життя бійців, занапащених безголовим командуванням на морозі.

— Я тобі скажу щось друге, — почав Оранченко, — війська стягають до кордону. Пройшла чутка про нараду в «хазяїна», який заявив, що пора втрутитися в європейські події. Можливо, незабаром почнеться війна, коли — невідомо; мабуть, скоро; повітря насичене грозою. Гітлер топчеться з танковими ордами в Західній Европі, — куди йому далі йти? З дня на день сподіваємося, війна вдарить, як блискавка в дерево. Гайвороння з дерева зніметься, політає, поки гілки горітимуть, а тоді знов сяде. Хоч дерево й відживе, а проте від птиць воно, мабуть, на цей раз не звільниться. Я кажу, звичайно, нехай — між нами...

— Певно. Я про це думав сьогодні. Каюся, ми з професором Споданейком були у ворожки — не дивуйтесь: то я затягнув його; він хворий: якийсь психічний розлад, а я хотів розважити. Ворожка навіщувала війну; сказала також, що ми обидва, старий і я, підемо на фронт.

— Що ж, розумна ворожка, — сказав Оранченко, — війна підходить до двору. Пороби заходи... одружений?

— Це вже не виключене.

— Як почнеться війна, хай дівчина виїде куди-небудь. Все перевернеться. Бомбардування, пожежі, голод, хвороби, тисячі нещасть прийдуть. В Сибіру й Середній Азії, також на Закавказзі, я гадаю, буде безпечно. Якщо мобілізують, не думай про смерть; не слід на фронті гав ловити, як і без потреби підставлятися під вогонь; головне — спокій. Уникати кожного непотрібного руху, викликаного нервами. Ну, сам маєш голову! Після війни, хто виїхав звідси, а потім вернеться, — нічого не впізнає. Дивися: люди ходять, клопочуться справами, а не знають, яка біда нависла.

— Цікаво, чи німці переможуть?

— Ні! — з притиском сказав Оранченко. — 3 Гітлеровою ідеєю — тільки провал! Я читав книжку англійського журналіста. Точно розчислено: німці виходять на лінію Ленінград — Москва — Кавказ, тоді — поспішний відступ. Розгром неминучий. Англієць певен, що німці потерплять поразку від нашої «зверхіндустрії»; а я іншої думки. Треба йти мені; проведи трохи, он до того перехрестя!

Ідучи поруч Оранченка, студент скоса позирає на нього, намагається вгадати на загорілому обличчі сліди фронтових переживань — як міняється душа під впливом небезпеки? Риси обличчя в Оранченка стверднули, набрали більшої, ніж було, непорушности, шкіра згрубіла; на ній з’явився відтінок мертвуватої сірости, очевидно, від постійного недосипання. Очі запали, і в темній глибині залягла невигойна понура печаль, що різнить з гострою суворістю в загальному виразі. Зуби, міцні, поставлені рівним рядом і окреслені з кришталевою спрямованістю та повнотою, сильно блищать під час розмови. На важкому кашкеті різьбиться зірка. Комір стягнутий. На петлинках — емалеві темно-червоні квадратики. Фігура Оранченка «підтягнута»; ремені щільно припасовані.

— Як твої іспити? — лейтенант повеселішав від згадки про свою вчительську ниву.

— Без провалів.

— Молодець! Я недовго був педагогом, а роздивився: у студентів багато метушні, так званої «громадської роботи». По-німецьки говориш?

— Думаю, буду перекладником на середню руку.

— Хвалю! — з прихильністю глянув лейтенант. — Налягай на німецьку, пригодиться! Ах, який я був дурний... міг би трохи підучитися, тепер — і пам’ять слаба, і трудно мені.

Дійшли до перехрестя.

В Олександра від зустрічі зосталась велика тривога. От — доля всміхнулась, подарувала промінчик серед задушливої сірости, з якої щодня виходить небезпека і ранить серце. Несподівано стала грозова хмара. В тіні її підступила до життя страхітлива постать, схожа на смерть, і свариться залізним кулаком.

— Ой, Боже ж мій! Лишенько! Що я тепер робитиму?! — заголосила бабуся біля магазинних дверей...

Зразу згуртувався натовп. Жалісливі жінки обступають потерпілу, питаються:

— Що таке? Чого ви плачете?

— Як же мені додому вертатися: старий, я не знаю, що зо мною зробить...

— Та заспокойтеся! — гладять жінки бабусині плечі. — Розкажіть, що з вами?

— Зостануться внуки голодні, бо більше грошей нема; при мені були останні сто карбованців. Украли... Харцизи прокляті, щоб їм добра не було! Я тільки на хвилину відвернулась, а гроші в хусточці поклала сюди, в кошик. Заглянула — нема!..

Бабуся примовкла. Витирає шкарубкими пальцями то одно почервоніле око, то друге.

Мужчини, що споглядали сцену, нахмурили брови. Потемніли обличчями.

Що ж до Олександра, то він мав нагоду з другого боку поглянути на справу, знайому з «вуркаганського» минулого. Переживав почуття ображености з бабусею і терпів кривду. Раптом, згадавши про Борзоконеві гроші, вийняв з кишені сто карбованців і поклав їх бабусі в кошик. Швидко пішов геть, ніби соромився власного вчинку. Коли ж відійшов за квартал від натовпу, відчув наодинці, що в душі настала просвітленість, із якою не кожна радість може зрівнятися. Не могли її притемнити навіть великі, чорніші від ночі птиці, що розрізненими хмарами летіли з півдня, від гір. Мабуть, передчували здобич: світлі очі, які вони вип’ють, крячучи, крилами підкидаючи в чистому полі.

ЖОРЖИНИ

Антон Никандрович відпив чаю і взяв автоматичну ручку. «Кожна людина, — записав він, — складає фреску зорових чи слухових, чи інших образів, але не тримає їх постійно в пам’яті, — тільки при потребі відокремлює декотрі з них перед духовним зором. Поезія своїми умовними означеннями відновлює видіння, необхідні для нового часу, і, дякуючи зосередженню психічних сил навколо них, відкриває двері в майбутність; вона — ліхтар духа в його поступу, і в ній першій проявляються напрямки та рушійні сили історії. її правда в її красі. Маючи в своєму мистецтві щось від магії, вона, властиво, споріднена з релігією — від віри дістала сяєво собі, і ним вона жива, ним поборює темряву невідомосте, визначає картини прийдешнього в видіннях. З відреченням народів від поганської віри і переходом до християнства вона дістала найбільший дар — справжній пророчий патос, і таку дієвість, що, в найсвітліші часи свого процвітання, повела за собою народи, повела їх щасливо до визволення з рабства — до життя, гідного людини. Поезія, якщо вона не зґвалтована, засвічує перед духовими очима правдивий шлях, ґрунтуючись на життьовому інстинкті, здогаді, інтуїції, прозрінні, керуючись думками про долю і спасіння душ; і тому нав’язування їй живосилом політичної тенденції згори мертвить її саму, а також заводить людей в облуду, себто підготовляє нещастя. Всіма засобами треба противитися підкоренню поезії тимчасовим політичним інтересам панівної сили. В такому спротиві проявляється героїзм поета, його відданість правді, його мужність і чесність; і міру його обдарованости становить непохитна вірність внутрішньому голосові, всупереч грізному насильству над його серцем, всупереч спокусі життьовими благами серед болючої нужденности і всіх страждань, пов’язаних з «отверженістю». Поет, що воліє прийняти всі прокляття на свою голову і віддає перевагу станові «ізгоя», злидаря, обшарпанця, митаря, відлюдника, ченця, аби тільки бути вірним таємничому кличу з невідомости, — рівний силою свого духа подвижнику і герою, бо він саможертвою зберігає світло для всіх. Поет повинен бути непокірним і неслухняним; повинен іти тільки своєю, призначеною йому від народження, стежкою. Зобов’язаний бути ворогом усіх, хто чинить насильство. Його доля — бути переслідуваним, очорнюваним квазіпрофесорськими статтями, зневажуваним і висміюваним, аж поки оточення навчиться знаходити в поезії істину, що її відчувають люди в серцях під час богослужіння і молитви до Спасителя...»

Антон Никандрович спинився, щоб перечитати дві написані сторінки; відчув, ніби розчинилась брама і він в’їжджає на Соловки... морозним снігом повіяло звідусіль, під регіт, під поблиск монгольських очей секретаря парткому. Зиркнув на двері старий, згорнув сторінки у вузеньку смужку і, відійшовши в куток, до полички, вийняв том Шиллера в твердих палітурках з червонастим коленкором — розкрив книжку, сховав рукопис під вигнуту спинку її. «Туркот-Семидзвонник хитріший: його коробочки — надійний сховок, — подумав заздро, — але в мене такий почерк — ніхто не розбере». Вернувся до стола і сів; і схилив скроню на руку — дивиться у вікно. Том Шиллера. як талісман, вичервонив спогади з світлими видивами. Усміхнулися жоржини, ясністю близькі до коленкорових палітурок. Зоріє жовтими очима «Леді Мойра»; за нею починає виглядати таємний колосальний «Місяць Індії» з пелюстками іншого відтінку — змішаного з золотом; з’являється сіяння червоности, в якій бринить огонь, — приходить ясний-ясний «Ідеал Селянина»; відміняється кольорит, бо приносить веселість зірка «Південного світла», за якою займає чергу «Нормандія», святково-біла, мов айстра, тільки з прозолоттю і великою пишністю.

А дрібніші — сусідні — теж поспішають виринути з забуття і підійти кортежем до спільного ряду: одні — ясно-лазурні, обдаровані сріблистою прозорістю і свічінням; другі — формою як дзвони, теж лазурні, ошляхетнені відтінками срібно-фіялкового смутку; треті схожі на блакитні світильники на високих стеблинах; четверті мають вигляд темно-синіх метілочок із білими цятками. За ними огніють пристрасні істоточки, кожна з яких має суцвіття: то як чистий пурпур, то як пурпурово-гарячий оксамит, то як оксамит рожево-пурпуровий, то щиро-огненний, то огненно-червоний — усі палахкотять, стоячи в повені тепла, що притекла спозарання і важко затоплює моріжки.

— Ми з вами будемо тут щоранку, — сказала Людмила, глянувши в очі Антонові Никандровичу, студентові, дуже голубоокому і каштановолосому.

— Неодмінно! — відповідав він; брав її під руку, і вони схилялися до квітчастої дрібноти, відчуваючи, що земля нарочито збудована для любови і процвітання рослин.

Людмила зауважила, і Антон Никандрович згодився, що трави дивляться; пильно, пильно дивляться!.. Слухають світло, як воно звучить, і п’ють його; шепчуть якоюсь мовою в жагучій непорушності.

Людмила і Антон Никандрович підійшли до водограю, а той, зрадівши, що можна показати вміння, метнув перлисту куряву до сапфірно-соняшного склепіння, сповитого югою. Легесенько розвіявся на частини, чемно вклонився і знову рвонувся у височінь, вишумлюючи обережно та делікатно. Кинув пасмами свіжости в обличчя, а потім створив весельчату парасолю, розбив її і дозволив спадати дрібненьким дощиком на дзеркало басейну.

Людмила замислилась. її постать можна було б перенести на полотно в різьбленій рамі, і напевно, академіки, прим’явши кулачками сиві борідки і дивлячись поверх золотих окулярів, прийшли б до висновку, що перед ними -образ, характеристичний для ренесансу на українському ґрунті: можливо, з II половини XVI століття.

В довгому білому платті з вільними згортками, струнка, як квіткова стріла, і з формами тіла — сильними, гарно окресленими. Волосся відлітає двома русявими крилами від чола, зливається і падає до пояса світучими косами.

Одного разу, швидко йдучи до альтани, Антон Никандрович раптом перестрінув Людмилу і відчув її дихання на обличчі. Забракло мови, щоб означити враження розкішної ніжности. Він стояв, ніби в нечутному громі — при рожевих дверях земного раю. Зрозумів тоді, що означується в великих дівочих зіницях, на яких розходиться тонкими стрілками світло. Розходиться воно і знову збирається в двох яскравих цяточках на двох кружках — таких, як шовк: темно-сірих, і з прозорою глибочиною і вогкістю джерельного дзеркала, затіненого рясними, довгими, трішки відігнутими на закінченнях віями. В очних ямах, най-густіші коло перенісся, стоять півтіні-серпаночки невловимої легкости.

— Від того моя любов така велика, — думає Антон Никандрович, — що, мабуть, ми споріднені від першого дня, що розкрило сонце.

Людмила дивилась на нього, а він секундочку був неуважний, бо тихо повторював слово, що несподівано спало на думку.

— Ви почали шепотіти: що?

— Соромно признатися.

— Почали щось думати, чого треба соромитися?

— Ім’я для вас... слово з народної мови.

— Скажіть!

Людмила легенько нахилилася, щоб зірвати високу білу травинку, а зірвавши її і тримаючи перед очима, додала:

— Я хотіла, щоб ви завжди були відверті зо мною.

Набрався духу Антон Никандрович і промовив:

— Народний вираз: «дівчина-медунка».

Людмила намірилась жартома вдарити Антона Никандровича стеблинкою по руках, а вронила її: без гніву чи образи, тільки з смутком поглянула і спитала:

— Чому ви соромилися?

В нестямі від хвилювання обняв її і поцілував в уста: затріпотіла билиною, прибитою вітром до дуба. Вона потім притулилась обличчям йому до грудей і похитала головою, ніби у великому горі.

* * *

Два персні на руці в Антона Никандровича, — як він ховав їх від пожадливих очей під час лихоліття, що настало після царсько-кайзерівської війни! Крізь тисячі небезпечних несподіванок проніс пам’ятки свого кохання. І тепер від кожного цікавого погляду з такою фантастичною вправністю приховує, то притискуючи палець до долоні і закриваючи його сусідніми пальцями, то повертаючи руку, що позаздрили б східні штукарі. Помітити персні Антона Никандровича було неможливо; навіть колеги, які працювали з ним по десять років і щодня сиділи з ним за столом, були неспроможні спостерегти найменший відблиск від золотих обручок, хоч власник їх курив, писав звіти про успішність студентів, заповнював анкети і, звичайно, тримав руки весь час над столом. Тільки зоставшись самотою, випростовував пальці і дивився на персні.

ТОНКОСТРУНЕНКО ВЗНАЄ, ЩО ПОГОДА ГАРНА

Стукаючи в двері і відкриваючи їх одночасно, протиснулася в кімнату широчезна фігура товариша Тонкоструненка: пухлі губи під масними очима, розділеними бараболькою носа, і сорочка, що вибилася з-під сильно випнутого на животі зозулястого піджака. Здається, людські прізвища відзначають особливості, вкорінені поза сферою раціонального, так би мовити, в «ядрі» єства. Бо справді, цей адміністратор будинку, чи то домком, чи то домуправ, чи кат його зна, хто такий (неможливо було з’ясувати ролю всюдиприсутнього місячновидого чолов’яжки), — нагадував своєю натурою круглий музичний інструмент, на якому напнуто одну-єдину струну його вереску, найтоншу з можливих.

— Вам лист є, — скреготнув, ніби голкою по порожній бляшанці, товариш Тонкоструненко, — а в такому випадку вимагають: гоп-гоп! — грайливо показує місячновидий, як треба танцювати з радости; і зразу ж чіпляється за душу Антона Никандровича двома масними і гострими рибальськими гачками зіниць. — Від кого лист? Ось тут написано...

Антон Никандрович забрав лист із його долонь.

— Беріть, беріть!.. Новини; да, течуть події. Десь троцькісти, десь диверсанти; ми сидимо та трусимось. Що чули?..

Тонкоструненко присотався очима, як головоніг своїми смоктавками, до серця Антона Никандровича, а дві цитринні вимочені скориночки губ зложив у приязну посмішку.

— Що ж я чув? — знизав плечима Антон Никандрович. — Сиджу й радію, що встановилась гарна погода.

Взагалі, в нашій країні тепер надзвичайно гарна погода.

— І я думаю: гарна, така гарна! — з ховрашиним посвистом випустив повітря з грудей і розчаровано поворушив цитринними скоринками Тонкоструненко. На сірому місяці його обличчя, під павутинкою попліснявілася нудьга.

Антон Никандрович мовчить: камінний стовп і більш нічого. Тоді Тонкоструненко фосфоризується жвавістю і вистрілює тоненькі слівця:

— Заморився я, заморився!.. Від самого ранку порпався в підвалі з помпою. Вода ґрунтова... залило! Качаєш-качаєш, пуф-пуф (Тонкоструненко передразнює помпу), і хоч ти чорта дай. Сам і помпу дістань, сам і направ, сам і качай... скрізь — сам; весь час — сам, а від мешканців помочі ніякої. Кожен відсторонюється: ніякої помочі; а я за всіх сам. Остогидло! — вилискує Тонкоструненко, і очі його, як два скляні пухирці — отрутою, наповнюються злістю; з губ зриваються бризки.

Помовчавши, прояснюється; почищеним крейдою місяцем випливає з-за хмар. Проміння приязної усмішки проливає на Антона Никандровича; бажає доброго здоров’я, після чого задом витискується з кімнати. В останню секунду, раніш, ніж без стукоту втулити двері в одвірки, знов зазирає в кімнату, мовби вкидає туди два розжарені камінці. Страшенно незадоволений тим, що Антон Никандрович стоїть непорушно: стовп — і більш нічого! — Тонкоструненко з грюкотом зачиняє двері.

ЛИСТ

В уяві Антона Никандровича повстала картина: крилатий стрючечок злітає з дерева, а вітер відносить навскоки до далекого лану, твердого, як білий камінь. І хтось стоїть навпроти; можливо, Іван Іванович Бісмурчак, голова профспілки. Вгорі гострокрилі птахи перелітають; спішать перемайнути через водяну безодню, в загадковий ирій. Туга точить серце: оса, що припала до яблука.

Лист від давнього приятеля, Інокентія Кононенка. В перших рядках — пояснення, як випадково дістали адресу від одного з учнів Антона Никандровича; далі — запрошення приїхати влітку в гості, в Київ; і після цього збільшеними літерами фіялковіла назва вулиці, число будинку і квартири. Ні, гадає Антон Никандрович, якщо побуваю в нашій столиці, то «вони» (збірний образ тих, що стежать і шукають провини) відразу повернуться в мою сторону, випустять пазурі. Мушу тихо сидіти; є така кузочка: вона перед лапою небезпечної тварини дерев’яніє, цілковито приподібнюючись до мініатюрної галузочки. Одного відбутого заслання досить, — треба терпеливо сидіти.

«Ми з Мартою перестали бути бездітними, — повідомлялося в листі, —...вісім років тому, в годину, про яку нелегко згадувати (треба згадувати і проклинати! — думає Антон Никандрович), пішли ми на базар, щоб продати лахмітину і купити пригорщу борошна. Коло магазинчика зібрались люди, і ми з Мартою поспішили стати «в затилок», бо думали: будуть щось «давати». Ми помилились; люди оточили приступці, на яких лежала напівгола дитина: гляділи люди, хитали головами і мовчали... вже звикли без слів спостерігати невиданні явища. їм і самим бракувало добра, через нестачу якого, мабуть, батьки свою дитину покинули. Нам її стало так жаль і такою вона любою видалася, що забрали її й понесли додому. Оглянувшись, я побачив, що присутні поглядами провожали нас, а одна старенька, забувши про антирелігійні доповіді, перехрестила здаля. Від того дня життя заповнилось клопотами коло нового члена родини. Позичили ми ванночку в сусідів і викупали Оксану (так назвали, на спомин про покійну матір Марти). До гризоти, пов’язаної з харчуванням, доклалася безперервна турбота про дитя, а щось мов освітило нашу кімнату і внесло невідомий досі зміст в життя. Ми з дружиною мали нові таємниці: як воно спить, як воно їсть; коли ж воно почало вимовляти: «мама» і «тато», ми відходили з дружиною до вікна і обливались дрібними. Можеш собі уявити, що сталося з нами тепер! Тридцять років прожили без дітей; думали, що доведеться помирати на самоті. Дивно, як непомітно проминає час! Марта вела щоденник нашої донечки. Я, скінчивши заняття в медтехнікумі, поспішав чимдуж додому, кидав оком на вітрини, вибирав, що купити — казку про звірів чи ляльку. Минулої осени Оксанка стала ученицею першої кляси. Коли випадала вільна хвилина, ми ходили в школу; навшпиньках наближались до одвірка, заглядали крізь шпаринку в замку або відхиляли двері на міліметр і стежили, як Оксанка щось записує в зшиток, підводить очі на вчительку і слухає. Іноді, коли вона вертається додому, ми немов випадково перестріваємо її на вулиці. Вона тримає чорнильницю в кулачку перед собою, і тоненькі пальчики вимазані в чорнилі. Вона всміхається, як я беру пальчики і питаю, що, здається, сьогодні довелося тяжко попрацювати над аритметикою. Всміхається з таким довір’ям, що я думаю мимоволі: от воно безпорадне, само на світі, — хто ж його захистить крім нас?»

Дата добавления: 2015-10-21