Стаття-аналіз твору із Зборовської

Стаття-аналіз твору із Зборовської

Читати — це... домислювати все те, що автор приховав.

Р. Барт

Для даного дослідження взято символістську драму, оскільки цей жанр придатний для структурного аналізу та психоаналітичної інтерпретації. Дїрама вражає згу­щенням смислу, їй не властива модальність (авторське ставлення до дії), натомість сама дія промовляє езоте- рично>₃Феномен драматичного жанру підкреслив Барт: «Тут говорить саме Розповідання; його вуста — це воно саме, а вимовлене ним слово — первісне; голос, що зву­чить, не є інструментом (нехай навіть деперсоналізова- ним), з допомогою якого повідомляється якась особис- тісна таємниця; несвідоме воно, до якого вдалося дотор­кнутися письменнику, належить не якійсь особистості, а самій літературі (в цьому полягає диво драми)»¹.

Оскільки метою аналізу є прочитання символіст­ських кодів у психоаналітичному розумінні, вибір зупи­нено на драмі О. Олеся «Осінь» (1913), що належить до раннього українського модернізму. Методологічно пер­винний аналіз має бути спрямований передусім на те, щоб почути «голос» тексту, тобто збагнути, що він хоче сказати. Після цього можна розпочати діалог з ним. Глибина і рухливість тексту будуть розкриті залежно від зосередження й динаміки позиції інтерпретатора. Смисл структурно організований, тобто конденсується на різних рівнях, а це дає змогу творчо відкривати ці рівні для різноманітних прочитань. Текст, писав Барт,

«нескінченно відкритий в нескінченність: жоден читач, жоден суб’єкт, жодна наука не здатні зупинити рухли­вість тексту»¹. Тому в процесі проведення однієї інтер­претації, виходу за її межі в другу, третю, четверту і т. д. формується динамічне вміння шукати смисл. Поч­немо з уважного прочитання драми, передусім зосере­джуючись на підкреслених одиницях читання, які да­ють змогу спостерігати за смислоутворенням. Оскільки всі акценти драми концентруються на енергії мови, важливо звернути увагу на особливо енергетично наси­чені слова, які провокують драму до нового промовлян­ня, а врешті — до розкриття таємної, глибинної струк­тури тексту. У традиційному аналізі для енергетичного розуміння слова-провокатора важливим є поняття «мо­тив». Мотив як одиниця традиційного аналізу являє собою компонент твору, наділений підвищеною значущістю. Твір можна розглядати як ланцюг мотивів. Традиційний аналіз мав би виявити цей внутрішній не­виразно виявлений зв’язок, на якому тримається ціліс­ність твору. Оскільки одиницею структурного аналізу є структура, що приводиться в рух двочленною опозиці­єю, то виявити цю структуру і витлумачити її — головне завдання, якому підлягає дане прочитання драми.

О. Олесь

Осінь²

Пан.

Панночка.

Сторожиха.

Велика майже порожня кімната. Коминок. Ліжко. Осіння ніч. Завиван­ня сердитого ВІТРУ.

Сторожиха. Здивували ви мене, панночко, здивували. Я ніколи не сподівалась, шо ви приїдете в сей ліс в таку глибо­ку осінь. Ви ніколи не приїздили так пізно... Дерева давно вже розгубили останнє листя і стоять холодні і мертві.

Одні сосни зеленіють, як зеленіли завжди, і журно хита­ють своїми головами. Ой, як не хитатись їм, як не журитись,

коли вони стільки нажились, стільки всього набачились. Умерти б — смерть не приходить! Ще. мабуть, ми довго жити­мемо. старі сосни, і хитатимемо своїми старими головами. (Виття вітру.1 Чуєте, як виє, чуєте, як сердиться! Знову повер­нувся сюди той проклятий вітер, шо прилітає завжди восени і починає битись у вікна і вити, як голодний звір. (До вітру.) У, скажений! Як ти обрид мені своїм скиглінням! Ну чого тобі треба від мене? Змерз? Холодно? Не пущу в хату!

Він завжди виє, коли тяжко буває у мене на душі, він зав­жди віщує щось недобре. Вночі колись осе завив, а вранці я пішла і угледіла, шо хтось зрубав молоду березу. (До вітру.) Ну замовкни ж, круку! Годі крякати.

Панночка наша приїхала! Прилетіла наша пташечка-щебе- тушечка! Заспівай, загуди їй весело-весело, щоб розбіглись хма­ри на її личеньку, щоб красним сонечком воно усміхнулося.

Охо-хо-хо! І як се ви завітали в таку глибоку осінь?

Панночка. Завітала, няню... Скучила за лісом. Свіжим повітрям захотілось подихати. (Пауза.) Няню! Слухайте, ня­ню. Коли б приїхав той пан, шо приїздив сюди літом... З руш­ницею. пам’ятаєте?

Сторожиха. А! Згадую, згадую...

Панночка. Коли б він приїхав і став питати мене, ска­жіть йому, шо мене немає, і восени не було тут, шо навіть по­кої замкнені і забиті. У вас брама зачинена?

Сторожиха. Аякже, на защіпці.

Панночка. Ніхто не повинен знати, шо я тут. Ніхто.

Пауза.

Сторожиха.Ая вийшла, хотіла вітер одвернути, та й не встигла, ви приїхали. Тепер витиме, спати вам не давати­ме. О. шо для нього брами, баркани? Коли йому треба, він пе­релетить через гори, через море.

Панночка. Ніхто не повинен знати, шо я тут.

Сторожиха. Змарніло твоє личенько, очі позападали.

Панночка.Я цілу ніч їхала, не спала. Ось, няню, ля­жу, засну — і все буде гаразд.

Сторожиха. Ох, панночко, тут не заснете! Тут приле­тить вітер і почне битись об вікна і вити, як голодний звір. Від нього не сховаєшся, він знайде під землею і пролізе в са­му ДУШУ.

Панночка. Годі, годі, няню! Я стомилась і хочу відпо­чити. Не лякайте мене: мені і так стало страшно! Ух, холодно! Підкладіть дров у коминок.

Сторож [их а]. Не топиться, того й холодно. (Підкла­дає дрова.)

Панночка. Наче хтось увійшов у сіни. Няню! Ніхто не йде?

Сторож [их а]. Хто може прийти в таку ніч, в таку не­году. А як іде, то прийде.

Чути виття вітру. Хтось наче стукнув.

Панночка. Хто там?!

С т о р о ж [и х а]. О, знову завив і вдарив у двері. Лютує, проклятий!

Розкриваються двері і входить той пан, що приїздив літом.

Панночка. Ах! (Закриває обличчя руками і падає голо­вою на коліна.)

Сторож [их а]. Про вовка промовка. про вітер говори­ли. аж ось і пан.

Пан (роблено весело). Не ждали, бабусю?

Сторож [их а]. Ждали! Бачите, як зраділи. (Вийшла.)

Пан (підходить ближче до панночки). Приїхав... не міг... (Пауза.) Гори розбив би. море переплив би!..

Панночка. Ідіть... Ідіть...

Пан. Звідси, з лісу, немає дороги... Ніч всі дороги сховала.

Панночка. Ах!.. Ідіть...

Пан. Тільки мертвого можуть винести мене з сієї кімна­ти. Тільки мертвого... (Падає до неї на коліна.)

Панночка. Ах, Боже. Чого вам хочеться від мене? Мук моїх...

Пан. Тільки бачити тебе, чути твій голос..

Панночка.Яж просила вас забути про мене, забути на­віть, що я існую.

Пан. Вирви серце, пам’ять — забуду.

Панночка^ дивиться на його). Ну, чого ви хочете?

Пан. Тільки бачити тебе, чути твій голос.

Панночка. Нащо? Нащо се все, коли між нами безодня.

П а н. Я люблю тебе.

Панночка. Ти любиш і другу. Ви любите і другу. Чу­жого я не хочу брати — не можу. Так я сказала вам, кажу і бу­ду казати.

П а н. Я люблю тебе.

Панночка. Не муч. Хіба не досить...

Пан. Я мучусь подвійно.

Сторож [их а] (входить). Горить? Ще не погасло? (Кла­де принесені дрова.) А вітер наче ущух. Тихо стало. Мабуть, прислухається до чогось. Прислухається, наслухається, а по­тім знову зірветься, як з цепу, і почне бігати круг хати і пли­гати до вікон. (Дивиться на пана.) Пане! Панночка тільки що приїхали, стомились. Я на тій половині постелю вам. Час спа­ти. От вам нічого, а у панночки очі позападали. Ох. коли б ста­ра пані встали, було б нам усім, а мені найбільше, старій та дурній. Не встануть пані. Спочивають, а я і досі ходжу тут, у лісі, та слухаю вітрові співи. Не наслухалася за життя, не на­співалася. В ту ніч, як умерли пані, він зірвав половину даху.

Пан. Тепер скрізь і осінь, і вітер, бабусю!

Сторож [их а]. Скрізь, скрізь, пане... То ходімте, я по­стелю вам, але що послати? Все позабирали в місто. Вибачте, вже як прийдеться...

Пан. Ми ще посидимо. Нам про дещо треба перебалака­ти. Я хочу купити се місце!

Сторож [их а]. А мене вигнати у ліс?! Раніше, ніж я ум­ру. ніхто не купить сієї хати. Тут... нечиста сила живе! ТТТоно- чі стукає палицею. Ха-ха-ха! Налякала? Не бійтесь, пане, не- чиста сила хоч і є. а мене боїться.Таке слово знаю. Скажу і щезне! А ви, пане, і не думали?

Пан. Що? Я не чув, про що ви говорили.

Сторож [их а]. Так, так! Ви себе слухали. Кожний слу­хає тільки самого себе, а до другого і діла немає. Я питаю, що послати? Подушки немає.

П а н. Не турбуйтесь. Я прийду і ляжу так, на руці.

Сторожиха. Як — на руці? Ні, на руці я заснути не дозволю. Раз влітку я лягла на ґанку біля сього вікна і засну­ла. Мене обпоїли квітки. А коли я встала і глянула, якийсь пан спав на руці. Будити було вже пізно: пан так солодко спав. Не послала ліжка, не поклала панові подушки — і він мусив заснути на рупі.

Пан (штучної. ТТТо ж. по-козацьки? Козаки клали під го­лови навіть камені...

Сторожиха^ перебиває). А не теплу руку... Козаки!.. А той пан був поважний чоловік, звиклий до подушки (Пауза.) Вранці я потоптала всі квітки і вже ніколи не спала.

П а н (з сарказмом). Вартували?!

Сторожиха. Вартувала! Вартувала спокій своєї пан­ночки. Прислухалась до ночі, одвертала вітер, зачиняла на ніч пса, щоб не збудив її. В коморі хоч і бреше...

Панночка. Няню! Ідіть собі, годі, годі!

Сторожиха. Слухаю, панночко. (Пішла.)

Пан. Відьма якась.

Панночка.Я люблю її.

П а н. За що?

П а н н о ч к а. Що мене любить.

Пан. Чому ж не всіх, хто тебе любить?

П а н н о ч к а. Знову жарти! Весело?!

Пан. Весело... (Пауза.) Ах, іноді тільки в жартах і можна сказати правду. (Пауза.) Нашо написала їй листа?

П а н н о ч к а. Довше мучитись не могла. Красти щастя, красти крихти його я більше не могла.

П а н. З щастям так легко не розлучаються.

Панночка. Не муч! (Пауза). Я твого щастя хотіла.

Пан. Так. Ти хотіла відродити душу! Засвітити передо мною новий світ, взяти мене з дороги Смерті і повести на доро­гу Життя?! Очі мої одірвати від Минулого і прикувати до Бу­дучого? Ти сього щастя хотіла?!

Панночка. Ти його не хотів.

Пан. Коли б я не хотів, не був би тут...

Панночка. Коли б хотів, не було б сьогодня.

П а н. Я хотів, але не вірив...

Панночка. І сам убив мене, мою віру... Мертві убива­ють живих.

П а н. Ти казала — життя сильніше смерті. І я хотів тобі повірити...

Панночка. Так, життя сильніше смерті, але для силь­них. Ти не сильний.

Пан. Чого ж ти уникаєш боротись зо мною?

Панночка. Ти можеш перемогти багатьох, але не себе. І тому я...

П а н. І тому ти пішла від мене?.. Так я не піду від тебе! Де б ти не була, куди б ти не сховалась, я найду, я відшукаю те­бе. Ти все для мене. Все. Половина світу! Хто сміє одняти тебе у моїх очей, у моєї думки, серця?

Панночка. Як я ждала сих слів від тебе раніше і як піз­но їх почула.

Пан. Ні, ні, ти моя! Тисячу раз моя, ти не підеш від мене.

Панночка. Згадай ту. якої ти не покинеш.

Пан. Зараз весь світ зник... І на сім світі немає нікого і нічого, крім тебе одної.

Сторожиха^ ввійшла). Панночко! Я хочу спитати вас...

Пан. Ну, питайте, що там?

Сторожиха.Я хотіла спитати, чи не знаєте, чий се пер­стень?! (Показує перстень.)

Панночка. Не знаю...

Сторожиха(до пана). Може, ви знаєте?.. Чоловічий наче, чоловічий!.. Хтось умивався і забув... ТТТе нлітку... А я прибирала, дивлюсь, щось сяє. Думала, шматочок скла, аж перстень... Перстень! Загубив хтось свого персня... Мабуть, хтось жонатий або заручений. (Пауза). Ви не знаете, пане?

П а н. Не знаю.

Сторожиха. Се пана перстень! (Хапає його за руку. одягаєЛ Ха-ха-ха! Вгадала?! (Сміється.1

Пан. Ти збожеволіла?.. (знімає персня і кидає на стіл.)

Сторожиха. А я думала, шо пан нежонатий. Ха-ха-ха! Вибачте, пане, коли не так постелю, як стелять вам дома. (Пішла.)

П а н н о ч к а. Де вона взяла його?

Пан. Ще влітку в мене його не стало... Украла!

П а н н о ч к а. Бідна няня... (Пауза.) Коли ж скінчаться муки?

Пан. Ніколи.

Панночка. Любиш?

Пан. Люблю, люблю, люблю.

Панночка. Іди... засни.

Пан. Я одішлю коней! Ждуть мене.

Панночка^ злякано). Нізашо! їдь зараз!

П а н. Я не поїду.

Панночка. Тоді я поїду на твоїх конях.

П а н. Зо мною?

Панночка. Ні, одна!

Пан. Ніхто не поїде. Ні! (Швидко виходить.)

Панночка схвильована, вона не знає, що робити. Рушили коні, задзвеніли дзвінки і поволі стихли. Пан вертається в хату.

Панночка. Що ти зробив? Верни, як можеш...

Пан. Коні уже далеко...

Пауза.

Панночка. Нащо мучиш... Нащо мучиш. Сил немає... Сторожиха (входить). Коні... поїхали?! (Пауза.) По­стіль готова!..

Панночка. Гаразд, няню. Пан зараз прийде.

Сторожиха виходить.

(До пана.) Іди... засни.

П а н. Ти стомилась?..

Панночка. Так, стомилась.

П а н. Ти не відійдеш, ти любиш...

Панночка. Іди, не муч, іди.

Пан. Ти дорожче щастя, життя! Тепер я тільки зрозумів. (Цілує руку, бере свічку і виходить.)

Панночка хотіла роздягтись, але не роздяглась, переставила свічку, пі­дійшла до вікон, попробувала, чи мідно зачинені. Погасила свічку. Із ві­кон полилось місячне срібно-синє сяйво, із погасаючого коминка —

червоне.

Хтось підійшов до вікна і заглянув у хату: видко голову Сторожихи. Ти­ша. Десь стукнуло. Відчиняються двері і входить Пан. Довго стоїть в не­рухомості і нарешті йде до ліжка. За ним, як тінь, з піднятою рукою, з но­жем в руні крадеться Сторожиха. І чим ближче він до ліжка, тим ближче до його Сторожиха. Погасло в коминку. Стало темно. Пан наблизив­ся до ліжка.

Панночка. Ай-ай-ай! Няню! Няню, няню! Сторожиха;' одчиняє двері і зі свічкою в руках входить в кімнату). Що сталося? Панночко! Що таке?

Панночка. Няню! Страшний сон... Страшний сон прис­нився. Наче пан...

Сторожиха. Пан?! Пан... спить... Він не швидко про­кинеться.

Панночка. ТПо?! Няню?! (З жахом дивиться на неї.) Сторожиха мовчить, схиливши голову.

Отже, твір структуровано до таємничої фінальної по­дії — вбивства. Слід обов’язково взяти до уваги, що текст згущує певний смисл (тут — загадкове вбивство), а струк­турний аналіз буде спрямований на проникнення в його густоту. Тому, щоразу по-новому відштовхуючись від форми, від самого тексту, виявлений цілісно смисл заді- юємо до рухливого процесу смислопородження. А вияв­ляння однієї структури в іншій поглиблюватиме почат­ково явлений смисл.

Подієва послідовність у творі розгортається в історію, підкоряючись моделі, вихідними елементами якої є дво­членні опозиції. Зважаючи на універсальність художньо­го мислення, аналіз буде спрямований на виявлення «по­тойбічної» структури історії і дискурсу загалом. Для структурного аналізу дискурс — це гігантська фраза, а то­му можна скоротити його до чіткої логічної мікрофрази («зерна»), що буде своєрідним аналітичним вектором.

Історію, що відбувалася в драмі, можна резюмувати так: «Сторожиха вбила Пана». Резюме означило явну структуру (Сторожиха — Пан) і подію — вбивство. Ос­кільки в драмі подія зображена загадково, таємничо, тобто недомовленістю, містичною двоїстістю (сон чи ре­альне вбивство?), то слід врахувати, що в тексті є мова, яка не вимовляється цілком. Таємниця вбивства як та­ємниця мови несвідомого спокушає до психоаналітич­ного тлумачення.

Структурно історія вивершується за допомогою гра­ничних моментів, або найбільш енергетичних, провока- тивних подій. їх можна визначити так:

1) несподіваний приїзд Панночки у ліс до старої ня­ні, або втеча від закоханого в неї Пана (цей момент істо­рії за її дійовою особою буде названий «Панночка»);

2) несподіваний приїзд Пана, що наздоганяє Пан­ночку (тобто — «Пан»);

3) фінальна подія — Сторожиха вбиває Пана («Сто­рожиха»).

Отже, історію розпочинає Панночка своєю активною дією втечі. Стосунки «Пан — Панночка» (суб’єкт — об’єкт) визначимо як стосунки спокуси, основою яких є любовне бажання. Каталізаторами є такі події історії:

1) Панночка написала дружині Пана листа, зробив­ши свої таємні любовні стосунки з ним явними; вона відмовилася бути коханкою Пана, нібито розірвала лю­бовні стосунки, які її не влаштовують; однак ця свідома акція спровокована несвідомим любовним бажанням:

«втікаючи» від Пана, Панночка спокушає його «доганя­ти» себе;

2) Пан, спокусившись погрозою розриву, відповідає на лист: женеться за Панночкою, а наздогнавши її, по­чинає зваблювати своїм неймовірно пристрасним ба­жанням, що в символічному вираженні звучить як зак­лик виїхати разом із смертельного лісу. Панночка від­мовляється діяти згідно із цим бажанням, і Пан з від­чаю відсилає коней, опинившись у ворожій відьмацькій пастці, з якої немає виходу. Ця пастка — дім Сторожи­хи з міцно зачиненими вікнами, брамою: сюди Пан мо­же увірватися, але вийти звідси не може. Несвідоме відчуття безвихідної ситуації виражене його словами: «Звідси з лісу немає дороги... Тільки мертвого можуть винести мене з сієї кімнати. Тільки мертвого...».

Особливістю стосунків «Сторожиха — Пан» є бо­ротьба за Панночку; їх ворожість виявляється через та­кі події-каталізатори:

1) повідомлення Пана про своє бажання купити «во­лодіння» Сторожихи; воно насторожує пильну Сторо­жиху: вона погрожує Пану своїм відьмацтвом, застері­гаючи, що в її володінні живе «нечиста сила»;

2) ситуація з перснем, в якій Сторожиха викриває обман Пана в його стосунках з Панночкою («А я думала, що пан не жонатий. Ха-ха-ха! Вибачте, пане, коли не так постелю, як стелять вам вдома»). У цій подвійній мові за явним смислом (Сторожиха має постелити пос­тіль для Пана) чути прихований смисл погрози: вона може постелити йому й смертельну постіль.

У структурі історії важливо з’ясувати внутрішню глибину дійових осіб і їх ролі. За фразовим відтворен­ням історії «Сторожиха (підмет) вбиває (присудок) Па­на (додаток)», очевидно, що головною дійовою особою є Сторожиха. Це доказово, оскільки визначена подія від­бувається в її володінні, вона — господиня хати, куди прибули несподівані гості, вона — також господиня лі­су, де воює з подібним до Пана непрошеним гостем — Вітром. Так само, як мовна фраза є кодом до історії, ім’я є кодом до дійової особи. Тому звернемо увагу на струк­туру імені «Сторожиха», що на початку драми подаєть­ся цілісно, а далі, у зв’язку із загрозою від Пана, акти­візується його перший елемент — маскулінний (чолові­чий), коли імя розбивається так — «Сторож[иха]». Це дає привід внутрішньо-психологічну ситуацію дієвої особи структурувати через опозицію, аналогічну роз­

щепленню імені, тобто як «маскулінне — фемінне», що в типовому вираженні має відповідати відношенню «си­ли і слабкості»: маскулінне, як відомо, асоціюється з активним, агресивним, завойовницьким, раціональ­ним, вольовим началом (позиція суб’єкта), а фемінне — з пасивним, жертовним, ірраціональним, почуттєвим (позиція об’єкта). Проведемо структурування маскулін- ного і фемінного дійової особи Сторожихи. Маскулінне (Сторож), що проявляється в боротьбі за Панночку, ме­тафорично можна виразити через два полюси — «пози­тивний» і «негативний». Позитивний нагадуватиме батьківську роль («Батько» як люблячий оборонець), негативний (Вбивця) спонукає до дії чоловіка-суперни- ка. Водночас активна негативна дія вбивства означає та­кож заміщення жертви: щоб Панночка не стала жер­твою Пана, Пан повинен стати жертвою Сторожа. Отже, Сторож за семантикою виконаної ролі виявляє маску- лінно проявлену любов-пристрасть через вартування — опікування жінки-дитини.

Фемінне Сторожихи структурується в такому роздво­єнні: Няня (позитивна — материнська функція) — Відь­ма (негативна — містична функція). Відьма спілкується зі світом тьми, який є також жіночим світом, тому нади­хає її потойбічним віданням і дає силу панувати над «світлим», свідомим чоловічим світом. Отже, фемінна роль Сторожихи — це материнська любов і відьомська помста. Якщо об’єднати маскулінне та фемінне в єдиній структурі, то Сторожиха — Батько-Мати для Панноч- ки-сироти і Вбивця-Відьма для Пана. Тобто першій ді­йовій особі драми властива особлива врівноваженість опозицій, де маскулінне і фемінне, поєднуючись, засвід­чують єдину силу, караючу і люблячу водночас: йдеться про рівноцінне «маскулінне-фемінне» (фізична — міс­тична сила), що й фіксується цілісністю імені — Сторо­жиха. Така цілісність структури передбачає виконання головної дії — вбивства. Побудова внутрішнього смислу цієї дійової особи є підставою структурного вияву ролі — вартування Панночки (недосвідченої жінки або коханої «доньки»). Ця роль окреслена у пригадуванні минулого, історії, коли Сторожиха один-єдиний раз недовартува- ла: тоді її «обпоїли квітки» і вона втратила пильність. Ймовірно, тоді її внутрішня структура була послаблена фемінним: вона піддалася почуттям, а Пан скористався цим і спокусив Панночку. Ця втрата пильності розлю­тила Сторожиху: з того часу, як вона проґавила, стала

особливо й пильна: «потоптала всі квітки і вже ніколи не спала», тобто стала особливо видющою. Іншими сло­вами, до того часу вона була просто жінкою-нянею, а відтоді стала відьмою. Відьмацтво загострює і втаємни­чує її увагу: вона дивиться по цей і зазирає по той бік світу, пильнує всюди, бачить всюди. Те, що містично прозірлива Сторожиха бачить за явним прихований смисл світу, стане важливим для інтерпретації фіналь­ної події драми — таємниці вбивства.

За внутрішньою логікою драми необхідно зіставити Сторожиху з Панночкою, оскільки йдеться про близь­кий жіночий світ. Почнемо також з імені. Ім’я «Пан­ночка» вказує на провідну функцію фемінності (пасив­ності, інфантильності, тобто слабкості), що зумовлює необхідність захисту й опіки. Фемінне Панночки яскра­во виражене на початку драми у психології страху. Яв­ний смисл страху: Панночка боїться приїзду Пана, зус­трічі з ним після того, як написала листа його дружині, бо знає пристрасну натуру коханця. Прихований смисл цього страху: Панночка боїться себе, того, що вона не встоїть проти любовної спокуси Пана і поступиться йо­му, а відмовившись від свого раціонального вольового рішення, знову втягнеться в небажану для неї любовну історію: ділити Пана з іншою жінкою. Отже, внутрішня структура Панночки є нестійкою, вона потребує підси­лення маскулінності для прийняття рішення. Несвідо­мо Панночка рухається в цьому напрямку: вона приїж­джає в дім до Сторожихи по енергетичну підтримку, щоб набратися сили для опору, знаючи, що Сторожиха — її безумовний помічник. У володінні Сторожихи Панноч­ка справді зміцнює свою внутрішню структуру стосовно до Пана як структуру «маскулінне — фемінне», тобто виставляючи в центр позицію сили, вольового рішення. Її актуалізоване маскулінне семантично означується в розмові з Паном, коли вона наступає, а він виправдову­ється, коли вона ідентифікує себе зі світом живих і сильних, а Пана зараховує до світу слабких і мертвих. У володінні Сторожихи жіноча сила подвоюється, і Пан­ночка не поступається своїм вибором на цій «жіночій» території (вона не їде з Паном із темного лісу). З появою Пана Панночка уже нагадує молоденьку Сторожиху, вона ніби «дорослішає» тут: замість зрадженої і споку­шеної жінки (фемінної ролі) постає невблаганна спокус­ниця, яка проганяє від себе закоханого Пана і міцно сто­їть на своєму слові відмови — «Так я сказала вам, кажу

і буду казати». Відмовившись від ролі спокушеної, зрад­женої жінки (від ролі пасивної жертви), оприлюднивши таємні любовні стосунки перед дружиною Пана, Панноч­ка опинилась в активній позиції: її раціональне опану­вання своїми ірраціональними почуттями до Пана — ви­мога, поставлена Пану, — бути також сильним, що озна­чає для нього зробити неможливий вибір між коханкою і дружиною. У такий спосіб Панночка не дає змоги Панові реалізувати активну чоловічу роль спокусника. А якщо він тут, у цьому володінні Сторожихи, хоче знайти вихід, то цієї можливості в нього вже немає, він — її позбувся, відпустивши коней, і «ніч всі дороги сховала».

Отже, найслабше психологічне місце у структурі драми — Пан. Це відповідає внутрішній логіці драма­тичної дії, адже він — жертва, яка потрапила у лісову пастку до Сторожихи. Він воює (спокушає Панночку) на чужій і ворожій до нього відьомській території. Його бажання купити лісове місце, очевидно, для таємних побачень із Панночкою, розраховане на фемінність Сто­рожихи, на те, що вона стане і його бабусею. Однак у відповідь звучить відьомська погроза: «Раніше, ніж я умру, ніхто не купить сієї хати! Тут... нечиста сила жи­ве!» Вороже обличчя відьма проявляє і в історії з пер­снем. Тобто почути й прийняти голос душі Пана Сторо­жиха відмовляється: цей чоловічий голос їй однозначно чужий і ворожий. Тому в Пана єдина надія — на фемін­ність Панночки: вона одна може вивести його з цього темного лісу божевільної і безвихідної пристрасті, з йо­го внутрішньої пущі — роздвоєння, названого в тексті подвійною мукою. Адже душа Пана розщеплена між любов’ю до дружини і пристрастю до Панночки. Маску- лінне у внутрішній структурі Пана активізується в го­нитві за Панночкою, а потім згасає через її рішучу від­мову. Ситуація Пана стає безвихідною і смертельною, він сам це розуміє, а тому несвідомо обирає для себе смерть; цей несвідомий відчай виражений у фразі про те, що з лісу, з хати Сторожихи виходу немає, тільки «мертвим» він може звідси вийти. Відмовившись їхати з Паном разом із лісу, Панночка підтвердила свій раціо­нальний вибір, отже, відмовилася виводити Пана з доро­ги Смерті на дорогу Життя. Таким чином, Панночка, свідомо поставивши Пана з його роздвоєною ірраціо­нальною душею перед раціональним вибором, несвідомо прирекла його на смерть, підтвердила його роль жертви.

Якщо підсумувати аналіз дійових осіб, то окреслить­ся така картина: 1) у Сторожихи — цілісна стійка

структура, яка визначається відсутністю внутрішнього психологічного конфлікту «маскулінне — фемінне»; між маскулінним вибором вбивства і фемінною чуттєвіс­тю відьми-матері немає протистояння, що ставить дійову особу в особливу ситуацію сили і влади; 2) у Панночки і Пана — нестійкі структури, позначені конфліктами між «маскулінним» і «фемінним». У Панночки — конфлікт між раціональним рішенням розірвати любовні стосунки та ірраціональною любовною пристрастю. Але завдяки опіці Сторожихи ситуація Панночки зміцнюється, внут­рішня структура «фемінне — маскулінне» перетворю­ється на «маскулінне — фемінне». А внутрішня струк­тура Пана від початку найбільш вразлива, оскільки фа­тально розщеплена: тут фемінне означає любовний по­рив, який, по суті, об’єднує і дружину, і коханку, а мас­кулінне — вибіркове сексуальне бажання, яке роз’єд­нує їх обох. У Лісі (ірраціональному просторі) чоловіча структура остаточно послаблюється: Панночка, відмо­вившись від фемінності (любовного бажання як позиції об’єкта), не дає Панові змоги реалізувати його маску­лінне, прирікаючи на безвихідну, слабку позицію. От­же, жіноча структура Панночки маскулінізується (зміцнюється), а чоловіча структура Пана фемінізуєть­ся (слабне).

Ця людська колізія не розгорнута в соціумі, націо­нальній історії, вона спроектована в міфологічний світ Лісу. Тобто чоловічо-жіноча колізія віддзеркалюється у структурі природного первинного світу, що являє собою архетипну глибину драми. Індекси, що оздоблюють істо­рію, вказують на те, що в структурі лісового світу є «пер­сонажі», які відповідають дійовим особам. Пан у своєму архетипному дзеркалі тотожний Вітру. У них обох спіль­не імя — «голодний звір». З одного боку світу — прис­трасний, спраглий жертви, нерозсудливий у своєму лю­бовному пориві, благальний у поразці Пан, який здолає гори і моря, наздоганяючи свою Панночку, а з іншого боку світу — Вітер, який виє, б’ється об вікна, просить­ся в Хату, бо йому холодно, він змерз, спати цій Хаті не дасть, пролізе в усі її щілини, від нього не сховатися, він знайде під землею і пролізе в саму душу, а коли йому конче треба, то так само перелетить через гори і моря. Отже, у центральній архетипній парі «Вітер —Хата» Ві­тер має чоловічу сексуальну семантику (семантику спраглого бажання), а хата — жіночу і материнську (ло­но), де зійшлися дороги Життя і Смерті.

На початку драми під час зустрічі двох жінок роз­гортається «дзеркальна» розмова Сторожихи і Панноч­ки. Жінки говорять ірраціональною, символічною мо­вою: вони говорять про ворожий чоловічий світ. Сторо­жиха говорить про вітер, а Панночка — про Пана: мова няні про вітер посилює страх Панночки проти Пана, який так само може ввірватися у замкнене володіння ба­жаним і небажаним гостем. Розмова Сторожихи з Пан­ночкою закінчується тим, що вривається Пан: вони обид­ві відали, що цей «вітер» прилетить. Сторожиха напри­кінці жіночої розмови, яку перебиває Пан, завершує її прямою вказівкою: «Про вовка промовка, про вітер гово­рили, аж ось і пан». Отже, вітер для Сторожихи, так са­мо, як і Пан, — ворожа чоловіча сила: він зривається зав­жди на біду і віщує відьмі «щось недобре»; він також — сила небезпечна і руйнівна: однієї ночі завив — і пропала молода береза. Дерево, як і хата, земля або матерія, нале­жить до жіночої архетипної символіки. Тому молода бе­реза (жертва лісу) в лісовій ситуації «перезбудженого» вітру може стати дзеркалом долі спокушеної Паном Панночки. Молода береза — знак настороги для Сторо­жихи: один раз вона недопильнувала Панночки, один раз — берези... Але для самої Сторожихи вітер — не страшний, бо вона знає, як цю нестримну силу прибор­кати, втихомирити. Недаремно в природному дзеркалі на Сторожиху дивляться старі сосни, старим і мудрим верхівкам яких вітер уже не загрожує. Старі сосни і Сторожиха — ніби поза часом, поза смертю, поза стра­хом: «стільки нажилися, стільки всього набачилися», вони вже згодні й померти, але для них смерті немає. Недаремно Сторожиха відчуває містичне сестринство, означуючи себе в колі цієї родини: «Ще, мабуть, ми дов­го житимемо, старі сосни, і хитатимемо своїми старими головами». Отже, природний світ (молода береза — Ві­тер — Старі Сосни) тісно переплетений зі світом люд­ським, а власне, драма промовляє про світ єдиний — світ природних пристрастей, що має ознаки чоловічо- жіночого протиборства. Якщо семантика Вітру психо­аналітично може бути означена як сексуальна енергія, а цілісно (архетипно) — як Дух, світ свободи, відповід­но — Хата, Дерево, Ліс — світ Матерії (несвободи), то на архетипному дні драми ми бачимо вічну колізію — ко­лізію Духу і Матерії, що виявляється в єдиному світі — світі Матері-Природи.

Оскільки у драмі фігурують узагальнені імена — Пан, Панночка, Сторожиха, немає ознак історичного

часу, соціальної проблематики, ця колізія може відбу­тися в будь-якій країні, повторитися з кожним. Отже, загальнолюдська колізія драми закорінена в міфологіч­не безчасся. Міфологічний вимір вічного часу має озна­ки пізньої осені, тобто смертельної пори. Власне, цей хронологічний код символічно винесений у назву дра­ми. Недаремно це також час ночі, з тим самим смертель­ним значенням,. Час ночі — улюблений у символістів: нічний смисл події дає_змогу її затемнити, втаємничи­ти, "заглибити в архетипне дно, у світ потойбічний, у світ несвідомого. На те, що час не має тяглості, вказує символічне слово — сьогодня.Зацесьогодня Пан­ночка дорікає Пану, бо в ньому все зійшлося: любов і зрада, віра і безнадія, життя і смерть. Сьогодень має значення смертельного вузла, який усе зібрав до купи, зв’язав усі часи: минуле, теперішнє і майбутнє. Єдиний час — сьогодень — свідчить про те, що лінійної історії (у значенні лінії) немає, а є геометрична точка, коло, спо­конвічне повторення. Ця символістська драма викона­на за зразком античної драми — з єдністю часу, місця та дії. Тобто на поверхні історії розігрується загальнолюд­ська колізія, закорінена в архігтип'ну вічність. Розібра­ну структуру цього твору можна узагальнити у схемі:

Отже, знову акцентуємо, що «нагорі» історію з Па­ном розпочала Панночка, а завершила Сторожиха. Ця схема дає змогу підійти до смертельного вузла при­страстей, розв’язки та її інтерпретації.

За фройдівським тлумаченням, для психології абсо­лютно байдуже, хто насправді здійснив злочин, для неї значно важливіше, хто його бажав у своїй душі¹. Фі­нальна подія драми роздвоюється на виконаний і бажа­ний злочин: 1) Сторожиха з ножем крадеться за Паном, щоб його убити; 2) Панночка прокидається від страшно­го сну, бо їй, очевидно приснилося, що пан... убитий. За фройдівським психоаналізом, сновидіння — це здійсне­не несвідоме бажання. Отже, Панночку налякало влас­не несвідоме бажання, що було реалізоване у сні. Вона гукає на допомогу няню. А перед нею постає відьма як виконане несвідоме бажання Панночки. Панночка про­читала це на обличчі Сторожихи, при денному світлі свідомості вона з жахом заглянула в обличчя своєму та­ємному бажанню, імя якому — Вбивця Чоловіка. Оче­видно, саме це таємне жіноче бажання прочитала по-ві- дьомськи прозірлива Сторожиха, вона почула його в несвідомому поклику допомоги від своєї коханої Пан­ночки, в її несподіваному нічному приїзді до смертель­ної пастки, до відьомського володіння, куди, очевидно, також несвідомо, Панночка й заманила Пана. Цю «роз­двоєну» психологію Панночки можна витлумачити че­рез психоаналітичну ідею амбівалентності почуттів. Амбівалентність, суперечливість почуттів (любовних і ворожих водночас) до тієї самої особи є характерною за­гальнолюдською рисою життя «тілесних» пристрастей і емоцій. Відповідно — «денний» порив до кохання у Панночки маскується «нічним» садистським поривом (що в цьому випадку зумовлено інтенсивністю прис­трасті). Бо, як зауважував Фройд, «темна» думка «Я хо­чу тебе вбити» є «світлою» думкою «Я хочу натішитися тобою у коханні»². Тоді можна розглядати Панночку з позиції сильної, але пригніченої сексуальної пристрасті (ця егоїстична емоція тісно повязана з почуттям влади), яку вона прикриває своїм раціональним вибором. Ві­дображенням пристрасті постає її страшний сон. Загля-

нувши в глибину, у тьму своєї пристрасті, Панночка прокинулась від жаху.

Тепер є змога перетлумачити явний смисл історії «Сторожиха вбиває Пана» і поєднати його з прихованим смислом, оскільки маємо явного (або потенційно можли­вого) вбивцю — Сторожиху і прихованого вбивцю — Пан­ночку. Недаремно Панночки у структурі мовної фрази, що резюмує історію, немає, вона ховається у тіні Сторо­жихи: Сторожиха виявляє її несвідоме бажання і прояс­нює його. Таким чином, за допомогою зсуву з централь­ного (явного) смислу («Сторожиха») на маргінальний і прихований смисл («Панночка») можна прочитати гли­бинний «структурний» смисл драми в такому резюме: «Сторожиха виконує приховане бажання Панночки».

Оскільки зі структурної позиції суб’єкт — не важ­ливий, а важлива функція, почнімо позбавляти су­б’єкт його конкретної значущості, адже цим шляхом іде О. Олесь, абстрагуючи імена дійових осіб, актуалізу­ючи саму дію. Оскільки з психоаналітичного погляду не важливо, Сторожиха чи Панночка вбиває, зведемо ре­чення до більш абстрактного називання дії: «Жінка вбиває чоловіка». Завдяки цьому відкривається гли­бинний смисл драми Олеся: уже на її поверхні ідеологія твору формується як чоловіче сприйняття жіночого сві­ту, як несвідомий чоловічий страх перед незбагненною силою жінки. Назвемо цю першу інтерпретацію «чоло­вічою», оскільки вона вимагає мимоволі стати на бік Пана як жертви любовної пристрасті. Очевидно, таку внутрішню логіку заклав у драму Олесь своїм чолові­чим страхом перед жіночим світом як поневоленням і смертю. Для остаточного підтвердження потрібно залу­чити психобіографічний контекст, що^/з’ясувати автор­ську внутріпсихологічну спонуку цього тексту. Однак аналіз було розпочато з того, що немає нічого значущі- шого, ніж мова цього тексту, що відповідає сутності структурного аналізу.

Другу інтерпретацію можна провести як «жіночу», деконструювавши попередню, «чоловічу». Тоді слід пі­ти проти чоловічої логіки і подивитися на дію жіночими очима. При цьому варто скористатися методикою фемі­ністичної критики, що зосереджується на пошуках та викриті патріархального коду, який тут яскраво вияв­лений словом «козаки»: Пан у розмові зі Сторожихою ідентифікує себе з козаками, символічно — з чоловіка- ми-завойовниками, яких спонукає до дій потяг до вла­

ди, бажання панувати у жіночому світі (локально) і на землі (масштабно), оскільки земля також має жіночу семантику і відповідає архетипному бажанню Духу во­лодіти Матерією. В устах Сторожихи знущально-іроніч­но звучить ця лексема «козаки»: відьма зі своєю містич­ною жіночою силою іронізує над фізичною чоловічою силою. Адже, з одного боку, Пан прагне володіти обома жінками, дружиною і коханкою, не поступившись жод­ною, а з іншого —зазіхає на стару Сторожиху (хоче ку­пити її «магічне» володіння), приручити, зробити своєю бабусею. Бажання купити цю землю — символічне прагнення привласнити всю жіночу територію. Отже, Пан хоче володарювати в цьому ворожому і чужому для нього світі, здобути його для себе з допомогою свого не­наситного еросу. Ця його пристрасність — чоловіча жа­доба заволодіти «жіночою землею» — зумовила «бунт» у жіночому царстві. Грізна погроза і врешті-решт помс­та Сторожихи стають засторогою для чоловіків — не по­сягати на жіночу територію, де відьмі-матері, яка захи­щає доньку, прислуговує сама «нечиста сила». Смисл «жіночої» інтерпретації може бути озвучений так: «Пан став жертвою свого ненаситного бажання влади».

Залежно від зміни обраної та сфокусованої позиції текст «привласнюється» по-чоловічому або по-жіночо- му. Оскільки в цих «тендерних» інтерпретаціях домі­нує однобічний погляд (то з позиції Пана проти Сторо­жихи — Панночки, то з позиції Сторожихи — Панноч­ки проти Пана), спробуємо подолати таку однобічність. Третю інтерпретацію можна означити як «рівноправ­ну» для всіх дійових осіб: «Всі особи діють згідно з потя­гом до влади». Драма виявляє різну міру цього потягу: 1) Панночка хоче сама володіти Паном, а не ділити його ще з однією жінкою; 2) Сторожиха не поступається міс­цем у своєму володінні, воюючи проти чоловіка на жіно­чій землі; 3) Пан претендує на жіночу територію. Ос­кільки потяг Пана, що спирається на фізичну силу, і по­тяг Сторожихи, що спирається на містичну силу, за сво­єю інтенсивністю рівнозначні, то в структурі провідної фрази («Сторожиха — Пан») саме вони стали одне про­ти одного: хто кого? На цьому аналітичному шляху в драмі Олеся простежується три однотипні вибори (моло­дої жінки, старої жінки і чоловіка) — вибори «ночі». Всі дійові особи заблукали у власній пітьмі, недаремно й зій­шлися в темному лісі глибокої осені, тобто в смертель­ний час — час «низьких» пристрастей. Отже, всі вони

ходять «нічною порою», а тому в полоні єдиної пристрас­ті, з якої немає виходу. «Хто ходить нічної пори, — чи­таємо у Біблії, — той спіткнеться, бо немає в нім Світ­ла». За інтерпретацією, яку можна назвати «християн­ською», людська колізія відкривається як така, в якій немає Світла. На цьому рівні аналізу актуальним є обго­ворення морально-духовної проблематики.

Однак у третій загальній інтерпретації зрівнювання ролей Пана, Панночки і Сторожихи означає рівноправ­ність лише на горі людської колізії, але нерівноправність чоловічого та жіночого на архетипному дні, оскільки тут на чільному місці став «Дух», тобто архетип чоловічий, а засуджена «Матерія» — архетип жіночий. Отже, у гли­бині драми загальна інтерпретація залишається чолові­чою. Подивімось на структуру твору вчетверте, назвавши цю загальну інтерпретацію цілісно архетипною, що спи­ратиметься на юнгівську аналітичну психологію.

Ця історія, яку розпочинає і завершує жінка, спря­мована в саме архетипне дно Матері-Природи. Цілісну структуру Сторожихи можна прочитати через архетипний образ Матері (Доброї і Злої у своїй єдиній сутності). Першозначущість жіночої сутності і чоловіча залеж­ність від неї (між двох сил за схемою історії — між жін­кою як дорогою Життя і Жінкою як дорогою Смерті — перебуває чоловік; чоловік сподівається, що кохана жінка поведе його: відродить душу, виведе з дороги Смерті на дорогу Життя) означають домінування архе- типного материнського світу: «Жінка водить чоловіка за собою, з дороги Життя на дорогу Смерті, з дороги Смерті на дорогу Життя». Сторож(иха) як Батько-і-Мати в одно­му образі уособлює Єдину Силу, є віддзеркаленням світу несвідомого, архетипу Андрогінної Великої Матері, тоб­то світу цілісного, де нерозщеплені Життя і Смерть, Доб­ро і Зло, Світло і Тьма, Любов і Вбивство, Чоловік і Жін­ка. Драма дає відчуття Великої Богині-Природи, цієї ар- хетипної вічності як незнищенної унітарної реальності. Закономірно, що інстинктивний аспект несвідомого, поданий через архетип Великої Матері, або Богині-При­роди, не дає змоги розвинутися чоловічій ініціативі та активності: Велика Мати пригнічує свого «сина-кохан- ця», його претензії на «материнське» володіння, у від­повідь заявляючи свої претензії на його життя. Смерть чоловіка є наслідком асиміляції несвідомим усієї актив­ної діяльності чоловіка (він не може «купити» володін­ня Сторожихи), тобто воно не дозволяє чоловіку створи­ ти зі Світу Природи свій незалежний світ свідомості, заснований на чоловічому ненаситному еросі. Драма засвідчує перемогу консервативного матріархального світу. Консервативність цього світу, як зазначав Нойманн, зумовлена не лише перевагою несвідомого над свідомістю, а й їх відносно стабільною ситуацією¹. Тоб­то головна колізія драми як архетипна напруга між «жіночим» і «чоловічим» світом спонукає до висновку: де жінка, там і чоловік, де Матерія, там і спраглий Дух, де несвідоме, там і свідомість, вони не можуть одне без одного і прагнуть одне до одного, оскільки цілісність не терпить однобічності, структурно — як єдність проти­лежностей — вона й прагне зреалізуватися. Тому явний смисл драми за першою інтерпретацією «жінка вбиває чоловіка» постає як його прихований смисл: «несвідоме (світ живий і сильний, світ цілісний, світ вічності) зни­щує індивідуальне несвідоме та індивідуальну свідо­мість (світ частковий, слабкий і нетривкий)». Несвідо­ме в такий спосіб карає свою ж дитину за її бажання за­володіти «материнським» світом. Тому несвідоме в драмі виступає єдиною прихованою силою — спраглим еросом Пана (на що можна сказати «любовна пристрасть погуби­ла чоловіка»), несвідомим сексуально-ворожим бажан­ням Панночки і відьомським чуттям Сторожихи. І цей не­видимий бог позбавляє чоловіка життя рукою вартуючої відьми, жінки, що стоїть на межі, прислухаючись до роз­мови обох світів — посейбічного і потойбічного.

Так структурний аналіз дав змогу не просто відійти від центрування суб’єкта, позбавивши його конкретної зна­чущості, а й дискредитувати його як всемогутнього аген­та дії (жіночої дії), оскільки тепер ідеться про інтенсив­ність універсальної дії, яка формує подію вбивства. На цьому рівні інтерпретації, є, очевидно, підстави для абс­трагованого філософування про життя і смерть загалом.

На основі попередніх інтерпретацій можна здійсни­ти інтерпретацію, в якій об’єктивний смисл драми про­читується суб’єктивно, що означає повернення до твор­чої індивідуальності — першопричини тексту. Твір є вираженням живої душі, її голосом. Оскільки аналіз виявив структуру як колізію «маскулінного — фемін- ного» (чоловічого — жіночого), що також відповідає

психологічній сутності «свідомого — несвідомого», та­ка колізія в об’єктивному світі означає її присутність у людській душі, якій також будь-яка однобічність загро­жує смертю. Тому є підстави для твердження: у драмі озвучений страх душі перед власним ірраціональним (несвідомим). Очевидно, у душі автора почала нагро­маджуватися спрагла вираження пригнічена енергія. Душа промовила текстом, словом про смерть, про свій страх смерті, або погрозливим голосом несвідомого. І прозвучало це своєрідне послання інстинктивної (несві­домої) сфери душі до раціональної сфери свідомості. Тобто діалог між двома психічними системами текст Олеся виражає як текст його душі, або живої і цілісної структури. На цьому рівні аналізу доречним є мірку­вання про психологічні таємниці творчості.

Отже, чим більше заглиблюємося в текст, тим прихо- ваніші смисли відкриваються в ньому. І це закінчення аналізу також не є зупинкою рухливості тексту «Осінь»

О. Олеся. Постструктурний текстовий аналіз дав би змо­гу рознести цілісність цього твору шляхом виходу в ін- тертекстуальність, тобто в контекст різної текстуальнос­ті. Якщо читати, беручи до уваги індивідуальне бажання тексту, то читання, згідно з концепцією Ю. Крістевої, виражатиме бажання читача, інстинкти, сексуальність, власну насолоду або його власне невдоволення. Нехай читання свого тексту буде останнім психоаналітичним завданням цього посібника. Власний досвід, можливо, дасть змогу осмислити філологічне відкриття психоана­лізу, на якому наголосив Ж. Лакан: «Психоаналітич­ний досвід знову відкрив у людині імператив Слова — закон, що формує людину за своїм образом і подобою. Маніпулюючи поетичною функцією мови, він же, цей досвід, дає людському бажанню його символічне опосе­редкування. І нехай дозволить він вам нарешті зрозумі­ти, що вся реальність його результатів полягає лише в дарі мовлення, адже лише за допомогою цього дару прийшла до людини реальність, і лише, здійснюючи акт мовлення, знову і знову вона зможе цю реальність зберегти»

Дата добавления: 2015-10-21