Гроші – це одне з найвеличніших досягнень людства.Їх виникнення пов”язане з 7-8 тис. до н.е., коли у древніх племен з”явились залишки якихось продуктів, які можна було б обміняти на інші такі ж

Походження грошей

Гроші – це одне з найвеличніших досягнень людства.Їх виникнення пов”язане з 7-8 тис. до н.е., коли у древніх племен з”явились залишки якихось продуктів, які можна було б обміняти на інші такі ж продукти в яких була потреба. Історично як засіб полегшення обміну використовувались каміння, худоба, шматки металів чи інші предмети, які отримали загальне визнання у продавців та покупців як засіб обміну. Тобто все, що визнавало суспільство в якості обігу, - це і були гроші.

Існування грошей таке ж давне, як існування самої людської цивілізації. Зокрема, монети із неблагородних металів стали використовуватись в обігу у міру того, як росла вартість золота. Згодом з”явились повноцінні гроші, виготовлені з паперу.

Уперше паперові гроші винайшли китайці. Їх почали друкувати у 812 році н.е. У XV - XVIII ст. гроші, виготовлені з паперу, появились у Європі і так широко розповсюдились і прижились, що стали основним замінником повноцінних грошей.

На протязі століть гроші, як і погляди на них, змінювались, і навіть у наш час їх стан не можна вважати завершеним.

Економічна сутність, закономірності виникнення та розвитку грошей взаємопов”язані і взаємозумовлені.

В економічній науці традиційно виділяються дві основні концепції походження грошей:

1)раціоналістична;

2)еволюційна.

Раціоналістична концепція виходить з того, що гроші виникли як результат певної раціональної угоди між людьми, через необхідність виділення спеціального інструмента для обслуговування сфери товарного обігу і підвищення ефективності її функціонування. Конкретна грошова форма виникає тоді, коли люди усвідомлюють її необхідність і організаційно забезпечують її впровадження у господарський оборот. Прихильником цієї концепції був Арістотель. Еволюційна концепція підкреслює об”єктивний характер виникнення грошей, які виділяються із загальної товарної маси, оскільки вони найбільш придатні для виконання функціональної ролі грошового товару. Виділяється загальна маса окремих товарів, які і стають грошима в межах певної суспільної форми товарного виробництва й обігу. Прихильник еволюційної концепції - А.Сміт.

Вирішення питання про походження грошей зводиться фактично до вивчення різними теоретичними школами процесу розвитку обміну та торгівлі.

Найпростішою формою обміну з економічної точки зору є бартер. Бартер – безпосередній обмін одного товару на інший, чи однієї послуги на іншу.

На цьому процесс грошового розвитку не закінчився. Потрібен був такий товар-еквівалент, який б забезпечував функціонування національних і міжнародних обмінів. Роль такого еквівалента, який став грошима, закріпилась за золотом і сріблом. Така система, в який роль загального еквівалента відіграє золото і срібло називається біметалічною.

На початку XIX ст. в Великобританій, Голландії і Німеччині існувала монометалічна (золотогрошова система), в якій роль загального еквівалента відігравало золото. Така грошова система проіснувала відносно недовго. Вже починаючи з часу Першої світової війни золото почало витіснятись спочатку з внутрішнього, а пізніше з міжнародного обігу. Почався процес так званої демонетизації, що власне і означає припинення виконання золотом ролі грошей.

Епоху товарних грошей змінила епоха паперових грошей. Вони виявились дуже зручним загальним еквівалентом, який мав значні переваги порівняно з попередніми. Сучасні паперові гроші не є повноцінними, як золото, вони мають зміст тільки тоді, коли виконують певні функції.

Кількісна теорія грошей.

В економічній науці про гроші найбільш поширеною і відомою є кількісна теорія. Хоч сформувалася ця теорія як обгрунтування зміни рівня товарних цін зміною кількості грошей в обігу, тобто на базі вирішення досить вузького, прикладного питання економіки, сьогодні це надзвичайно широка теоретична концепція, яка з кількісних позицій веде пошуки відповіді по суті на всі питання теорії та практики використання грошей.

Ключовим в кількісній теорії є положення про те, що вартість грошей і рівень товарних цін визначаються змінами кількості грошей: чим більше їх в обігу? тим ціни вищі, а вартість грошей нижча, і навпаки. Ця теорія заперечує трудову теорію вартості взазалі і внутрішню вартість дорогоцінних металів як грошового товару зокрема. Отже, вона базується на загальноприйнятих в світовій науці поглядах на вартість взагалі, на суть грошей та формування їх вартості.

Період зародження кількісної теорії грошей відноситься до ХVI ст. У цей час в Європі відбувалося швидке зростання товарних цін і виникла необхідність дати пояснення причин цього явища. Найбільш очевидною, такою, що лежить на поверхні, причиною видавалося істине збільшення притоку в Європу золота з Америки після відкриття континенту в 16 столітті. Це було чи не перше масове підтвердження того, що вартість навіть золотих грошей, а отже і товарні ціни, залежать від їх кількості.

Першим, хто висунув ідею про залежність рівня цін від кількості благородних металів, був французький філософ Ж.Боден. У своєму трактаті “Відповідь на парадокси де Мальструа” він дійшов висновку, що високі ціни хоч і зумовлюються багатьма причинами, проте основною є збільшення кількості золота і срібла. Інші економісти ХVI-ХVII ст. (Б.Даванзатті, Дж.Монтаріні, Дж.Локк), розроблюючи цю ідею Ж.Бодена, поступово перетворили її у прямолінійний і механічний варіант кількісної теорії.

Важливий вклад у кількісну теорію вніс англійський економіст Дж.Локк, який дійшов висновну, що вирішальним фактором, який регулює і визначає вартість грошей (у даному випадку золота і срібла), є їх кількість. Цей висновок Дж.Локка був використаний ідеологами промислової буржуазії, що почала розвиватися, для критики меркантилізму. Вони протиставляли прибічникам останнього твердження, що нагромадження золота і срібла не може зробити націю багатшою, тому що результатом такого нагромадження буде знецінення дорогоційних металів і зростання товарних цін. На їх думку, дійсне багатство нації міститься не в мертвих запасах золота і срібла, а в створенні мануфактур, у використанні в них живої праці. Тим самим ідеї кількісної теорії сприяли розвінчанню меркантилізму, металістичної концепції грошей, згідно якої золото та срібло вже по природі своїй є гроші.

У період становлення капіталістичних відносин основні ідеї кількісної теорії найбільш чітко виразив англійський філософ Д.Юм. У нарисі “Про гроші” (1750) Юм висунув і обгрунтував принцип, який у сучасній літературі називається “постулатом однорідності”: подвоєння кількості грошей призводить до подвоєння абссолбтного рівня цін, виражений у грошах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів. Своїм “постулатом однорідності” Д.Юм дав поштовх до формування концепції “нейтральності грошей” в риноквій економіці та екзогенного пов’язаного ззовні характеру зміни грошової маси в обігу.

Визначення “нейтральності грошей” та екзогенності кількісного фактору створило істотні перешкоди на шляху розвитку кількісної теорії і вона до кінця ХIХ століття обмежувалася використанням своїх класичних постулатів:

причинності, згідно якого зміна цін визначається зміною кількості грошей;

пропорційності, згідно якого ціни змінюються пропорційно зміні кількості грошей в обігу;

однорідності, згідно якого при зміні кількості грошей в такій же пропозиції змінюються ціни на всі товари, а співвідношення цін на окремі товари залишається незмінним.

Відстоюючи класичні постулати, представники кількісної теорії тривалий час (по суті до початку ХХ ст.) не проявляли інтересу до розкриття складного процесу впливу грошей на систему цін, а через них? на економічні процеси взагалі. Вони просто декларували факт рівнопропорційного зростання цін при збільшенні кількості грошей, не розкриваючи механізму цього процесу. Тому представникам класичної кількості теорії так і не вдалося розірвати вузького кола механічного зв’язку товарних цін і грошової маси, хоч серед них були і класики політичної економії капіталізму, перш за все Д.Рікардо.

На початку ХХ ст. з новою силою розгорілися суперечки навколо кількісної теорії. Проте на цей раз зусилля були спрямовані на дослідження механізму зв’язку між кількістю грошей і цінами. Першим це завдання взяв на себе амереканський економіст І.Фішер, який сформулював трансакційну версію кількісної теорії на базі так званого “рівняння обміну”.

Трансакційний варіант кількісної теорії І.Фішера базується на співвідношенні двох пов’язаних між собою явищ: добутку кількості грошей на швидкість їх в обігу і добутку рівня цін на кількість реалізованих товарів. Зв’язок цих величин він виразив у вигляді рівняння обміну:

MV = PQ,

де М? сума наявних грошей, що знаходяться в обігу протягом певного періоду; V? швидкість обігу; P? ціна індивідуального товару, реалізованого за вказаний період; Q? кількість товарів.

Основою формули є товарообмінна операція. У правій частині рівняння представлена сума цін всіх товарів, що беруть участь в операціях, у лівій? їм протистоїть сума всіх негайних платежів.

З часом І.Фішер ускладнює рівнянння. Він вводить у ліву частину ще один член? M/V/, де М/? сума грошових коштів на чекових рахунках, V/? швидкість їх обігу. В Результаті формула набуває такого вигляду:

MV + M/V/ = PT,

де Р? середній зважений рівень цін, Т? сума всіх Q.

Рівняння обміну товтологічне за самим визначенням. Оскільки це лише різні способи виразу однієї і тієї ж величини? грошової суми товарообмінних операцій.

Тому з наукових позицій важливе значення має не само по собі “рівняння обміну”, а ті висновки які були зроблені з нього І.Фішером та наступними дослідниками кількісного фактору в теорії грошей. Найбільш важливим для розвитку кількісної теорії був висновок І.Фішера про формування рівня цін під впливом трьох факторів, а не одного, як це стверджували представники класичної кількісної теорії. Для цього І.Фішер на основі “рівняння обміну” побудував формулу ціни:

Р = M V, Q

З цієї формули слідує, що рівень цін (Р) залежить від:

кількості грошей, зміна якої прямо пропорційно впливає на рівень цін;

швидкості обігу грошей, зміна якої теж прямо пропорційно впливає на рівень ціни;

фізичного обсягу товарообороту, зміна якого обернено пропорційно впливає на рівень цін.

Особливо помітно послаблюється залежність рівня цін від кількості грошей, на думку І.Фішера, на короткострокових періодах, поскільки на таких проміжках часу можуть відчутно змінюватися обсяги товарообороту під дією циклічних змін кон’юнктури. Це був перший крок прадставника кількісної теорії в бік визнання впливу на ціни виробничих факторів, а не тільки монетарних.

Проте в довгостроковому плані І.Фішер визнавав пропорційну залежність цін лише від кількості грошей. Обсяги виробництва та товарообороту, а також швидкість обігу грошей змінюються в довгостроковому плані дуже повільно і рівномірно, тому від їх впливу на ціни можна абстрагуватися. В цьому відношенні І.Фішер повністю розділяв погляди представників класичної кількісної теорії.

На початку ХХ ст. у Західній Європі набула поширення інша версія кількісної теорії, відмінна від трансаційного варіанта І.Фішера.

“Кембріджська версія”. На початку ХХ ст. у Західній Європі набула поширення інша версія кількісної теорії, відмінна від трансаційного варіанта І.Фішера. Вона була названа теорією касових залишків або “кембріджською версією”. Її активними пропагандистами були професори Кемріджського унівеситету А.Маршалл, А.Пігу, Д.Робертсон, Дж.М.Кейнс (у своїх ранніх роботах).

Як і Фішер. представники кембріджської школи намагалися пояснити тезу про визначальний вплив зміни грошової маси на рівень цін. Проте на відміну від І.Фішера їх підхід до проблеми був не макроекономічним, а мікроекономічним. Кембріджські економісти зосередили увагу на мотивах нагромадження грошей в індивідуальних учасників виробництва. Вони намагалися дати відповідь на такі питання: чому люди зберігають гроші, від яких факторів залежить попит господарюючих суб’єктів на касові залишки?

Важливою особливістю “кембріджської версії” було те, що розміри нагромадження грошей не нав’язувались господарюючим суб’єктам з “залізною необхідністю” згори, а пов’язувалися з мотивами їх поведінки. За основу вини брали два мотиви зберігання грошей? як фонду засобів обігу і резерву на покриття непередбачених потреб.

Разом з тим принцип вибору між грошима і іншими формами зберігання багатств не одержав в теорії касових залишків послідовного вираження. З допомогою ряду спрощень аналіз зрештою переводився на рейки традиційної кількісної теорії з її ключовим висновком про наявність жорстокого причинного зв’язку між кількістю грошей і загальним рівнем цін. Це виразилось у формулі “кемріджського рівняння” (формула Пігу):

M = r R P,

де М? кількість грошових одиниць;

R? загальна величина виробництва в фізичному виразі за одницю часу;

Р? ціна виробленої продукції;

r? частина RP, яку люди мають бажання зберігати в вигляді грошей.

При постійності r і Р виникає обернено пропорційний зв’язок між вартістю (купівельною силою) грошової одиниці і величиною наявних у господарстві касових залишків. Саме в цьому і полягає основний висновок кількісної теорії.

Подальший розвиток капіталізму спричинив широке визнання кількісної теорії грошей. Західні економісти і представники ділових кіл досить одностайно розглядають її як керівництво для державно-монополістичного втручання в економіку, для впливу на грошовий обіг і на сам рух капіталістичного циклу.

В умовах державно-монополістичного капіталізму саме у регулюванні грошової маси вбачали спосіб впливу на рівень товарних цін і на стан господарської активності. Методи цього впливу першим запропонував Дж.Кейнс, який підкреслював необхідність поєднання кількісної теорії грошей із теорією кон’юнктури.

Вплив на рух економічного циклу через сферу обігу Дж.Кейнс і його послідовники передбачали таким чином. Зростання грошової маси в обігу і обсягу кредитних ресурсів нібито тягне за собою пожвавлення економіки, ріст прибутків капіталістів і зайнятості. Поштовхом до цього пожвавлення може бути зниження банківського процента, яке підвищує попит на кредит і заохочує інвестиції, а також так зване дефіцитне фінансування (тобто розширення урядового попиту на ті чи інші товари) або фінансування з коштів державного бюджету урядових інвестицій.

Дійсно, у міру розвитку і ускладнення капіталістичної економіки вплив кредитно-фінансової системи на відтворення значно посилився. Грошові і бюджетні важелі почали активно використовуватися державою як знаряддя антициклічного регулювання. Все це заперечувало висновок про “нейтральність грошей”, відсутність їх зв’язку з реальними процесами в економічній системі.

У кейнсіанській схемі причинно-наслідкових зв’язків грошові фактори відігравали важливу роль. Нагадаємо, що в класичній системі гроші були короткочасним посередником, їх нагрпомадження господарюючими агентами вважалося беззмістовним і нераціональним. Цим обгрунтовувалася теза про негайне витрачання доходів у міру їх надходження, що, в свою чергу, приводило до висновку про автоматичну зміну цін слідом за зміною грошової маси.

У межах “кембріджської версії” хоч і намітився певний відхід від трактування грошей як короткочасного посередника, нейтральність грошей все ще зберігалася.

Кейнсіанські трактування кількісної теорії. Дж.Кейнс намагався відійти від традиційного і неокласичного трактування грошей як другорядного технічного інструменту. Важливість грошей він пов’язував з наявністю невизначенності в процесах прийняття господарських рішень. На його думку, прагнення зберігати гроші? це барометр нашого недовір’я до власних розрахунків і до загальної узгодженої думки відносно майбутнього. Із факту нагромадження грошей він прямолінійно виводив низький платоспроможний попит у господарстві.

У своїй моделі господарської системи Дж.Кейнс намагався перебороти “класичну дихотомію”, що створила глибокий розрив між реальними і грошовими процесами. Головним каналом зв’язку між цими двома сферами слугує у нього норма процента, що знаходиться під впливом сил грошового ринку і одночасно впливає на прийняття рішень про майбутні капіталовкладення.

Істину важливість за словами Дж.Кейнса, гроші набувають лише в теорії процента. Чим сильніша неясність відносно динаміки процента, тим більші запаси грошей створює господарюючий агент і тим більше скорочується його попит на продукцію поточного виробництва.

У традиціях Кембріджської школи Дж.Кейнс важливе місце відводив аналізу мотивів нагромадження грошей. У Дж.Кейнса їх три: трансакційний, обачності та спекулятивний. Перші два відображають традиційну роль грошей як засобу обігу і платежу. Вони переважно об’єднуються під загальною рубрикою трансакційного попиту, який залежить від суми товарообмінних угод чи доходу. Але головна новизна у Дж.Кейнса? виділення третього елемента попиту на гроші? попиту на спекулятивні залишки. Дж.Кейнс пов’язував його з динамікою ціни фінансових актів чи облігацій. Тим самим він увів в аналіз розподілу індивідуумом свого доходу проблему вибору. І, що є дуже важливим, в якості фактора, що регулює цей елемент попиту на гроші, як і весь попит, виступає норма процента.

Таким чином, сукупний попит на гроші (М) складається з двох частин? трансакційного (M I), що є функцією доходу, і спекулятивного (М II), що є функцією процента: M = M I + M II = L1(y) + L2 (i), де у? сукупний доход; і? норма процента.

Учасник господарського обороту, з одного боку, намагається максимізувати прибуток і з цією метою інвестує тимчасово вільні грошові кошти в різноманітні види фінансових активів, а з іншого? створити ліквідний резерв, необхідний для господарського маневру при змінах кон’юнктури. Врахування протилежних факторів приводить його до “точки рівноваги”, що визначає свіввідношення грошей і “облігацій” у його балансі.

Отже, Дж.Кейнс перебудував теорію грошей, ввівши в неї норму процента. Він перетворив гроші в один із важливих факторів формування інвестиційного попиту і відсунув на другий план традиційний зв’язок грошей і цін.

Теорія грошей Дж.Кейнса глибоко вплинула на всю систему економічних уявлень Заходу. Однак післякенсіанський розвиток призвів до різкого падіння інтересу до грошової проблематики взагалі і до кейнсіанських пропозицій зокрема.

Це можна пояснити тим, що кейнсіанська доктрина народилась у розпалі великої економічної депресії, коли грошово-кредитна політика була паралізована і не могла забезпечити виходу капіталістичної економіки із хронічної кризи.

“Рецепти” Дж.Кейнса давали можливість впливати передусім на зайнятість і обсяги виробництва як найбільш “вузькі” місця в розвитку економіки. Разом з тим кейнсіанські “рецепти”, що базувалися на політиці “дешевих грошей”, неминуче включали інфляційний елемент: надходження в обіг великої кількості платіжних засобів вело до порушення пропорцій у грошовій сфері, підживлювало процеси знецінення грошей і стимулювало зростання цін.

І коли період великої економічної депресії минув, певною мірою і завдяки політиці “дешевих грошей”, погляди економістів і політиків були звернені до іншого інструменту впливу на кон’юнктуру? до системи бюджетних заходів, що сприяло поширенню недооцінки грошових факторів.

Падінню авторитету вчення Дж.Кейнса сприяла непристосованість його моделі для аналізу господарський ситуацій, що характеризуються стійким піжвищенням загального рівня цін. Це привело до критики кейнсіанства в кінці 60-х? на початку 70-х років і до швидкого розчарування у цьому вченні. На перший план висунулася проблема інфляції і ролі в ній грошових факторів. Ця сфера аналізу завжди була традиційною вотчиною кількісної теорії. За кейнсіанством стійко закріпилася репутація “проінфляційної доктрини”, що ігнорує цінову динаміку і приносить купівельну спроможність грошей у жертву завданням забезпечення високих темпів економічного росту.

Загальне розчарування в чудодійному характері кейнсіанських рецептів різко посилило вплив прихильників неокласичної теорії грошей, які висунули концепцію монетаризму.

Металістична теорія

Існують різноманітні теорії грошей, найвідоміші з них — металістична, номіналістична, кількісна і товарна.

У металістичній теорії ототожнюються грошовий обіг і товарний обмін, а також стверджується, що золото і срібло за своєю природою є грошима, які у свою чергу є простим технічним знаряддям обміну. Зачатки цієї теорії виникли ще за античних часів, але найбільшого поширення вона набула в середні віки, в епоху первісного нагромадження капіталу, її розвивали, зокрема, каноніст Н. Орем (XIV ст.), меркантилісти В. Стаффорд (XVI ст.), Т. Мен і Ф. Галіані (XVII ст.). Меркантилісти пов'язували металістичну теорію з ученням про гроші як багатство нації. Таке уявлення про роль грошей відображало погляди купців, зайнятих у зовнішній торгівлі.

Металістична теорія містила низку помилок: ототожнення грошей з товарами, нерозуміння того, що гроші — товар особливого роду, загальний еквівалент усіх інших товарів, її прихильники заперечували правомірність існування грошових знаків — замінників справжніх грошей. З поширенням паперових грошей Металістична теорія поступово втратила своє значення.

Номіналістична теорія

Номіналістична теорія розглядає гроші як умовні знаки, що не містять внутрішньої вартості. Вона заперечує товарну природу грошей, розглядає їх виникнення як результат домовленості людей з метою полегшити обмін або як наслідок ухвалення державних законодавчих актів. Згідно з цією теорією, вартість грошей не залежить від їх матеріального вмісту і визначається лише найменуванням. Номіналістична теорія, на відміну від металістичної, розриває зв'язок грошей з золотом. Об'єктивною передумовою виникнення номіналістичної теорії послужив перехід від зливкового золотого обігу до монетного, коли гроші почали приймати не за вагою, а за найменуванням. З виникненням паперових знаків грошей посилився вплив цієї теорії. З подальшою демонетизацією золота номіналістична теорія стала пануючою теорією грошей. Перші уявлення про гроші як номінальні знаки для полегшення товарного обміну виникли в рабовласницьку епоху. Подальший розвиток номіналістична теорія одержала у XVIII ст. (англійські економісти Дж. Стюарт, Дж. Берклі та ін.), найдетальніше її розробили уже в XX ст. німецький економіст Г. Кнапп і австрієць Ф. Бендіксен.

Прихильником цієї теорії був і Дж. Кейнс та його послідовники. Дж. Кейнс оголосив золоті гроші "варварським пережитком", а у випущених в обіг паперових грошах бачив важливий засіб забезпечення "ефективного попиту" і "цілковитої зайнятості". Науковий опонент Дж. Кейнса американський монетарист М. Фрідмен поділяв думку видатного англійського економіста про суть грошей і вважав, що гроші — "експериментальна теоретична конструкція" і засіб регулювання ринкової економіки. П. Самуельсон вважав гроші "соціальною умовністю".

Товарна теорія.

Товарна теорія грошей ґрунтується на марксистському варіанті теорії трудової вартості. Вона розглядає гроші як товар особливого роду, що служить загальним еквівалентом для всіх інших товарів. Основні положення товарної теорії грошей співпадають з положеннями теорії трудової вартості і розглянуті у відповідному підрозділі. В сучасній економічній науці відбувається поєднання номіналістичної і кількісної теорії грошей, що дало змогу досить реально пояснити основні закономірності обігу паперових грошей, регулювання грошової маси, сутність інфляції та дефляції, виробити основні принципи антиінфляційної політики. Видатний український економіст М. Ту-ган-Барановський, творець номіналістично-кількісної (кон'юнктурної) теорії грошей, вперше поєднав ці теорії ще на початку XX ст.

ІІ. Теорія грошей К. Маркса.

Марксизм виник у 40-х pp. XIX ст. як напрям класичної по-літекономії, що претендував на вдосконалення методу теоретичних досліджень і створення нової соціальної картини світу.

Засновники марксизму Карл Маркс та Фрідріх Енгельс були сучас-никами і свідками утвердження капіталістичних відносин, отже форму-вання марксистського економічного вчення відбувалося тоді, коли поступальний розвиток капіталізму зазнав перших глибоких криз. Цей процес супроводжувався загостренням суспільних суперечностей, проявом яких були заворушення, повстання, соціальні потрясіння.

Так, 1825 р. у Англії став початком пори криз, банкрутств та збільшенням безробіття на тлі бурхливого росту промисловості. Робітничий клас, що повністю залежав від успішного розвитку капі-талістичного виробництва, бо не мав інших засобів до існування, крім праці, чутливо реагував на погіршання свого становища. Почалось формування профспілок, які розгортають широкомасштабну боротьбу за економічні інтереси робітничого класу.

1836 р. в Англії виникає чартистський рух, що проіснував близько чверті століття. Його організованість, масовість, економічні та, головне, політичні гасла свідчили про те, що у суспільстві народжується нова могутня сила.

Розвиток капіталізму в Німеччині, на батьківщині Маркса й Ен-гельса, відбувався шляхом повільної реформації феодальних відносин, що болісно позначалося на основній масі населення. Повстанням сілезьких ткачів 1844 p. розпочався новий напрямок у робітничому русі: виступи робітників почали набирати комуністичного забарвлення. Саме тоді уперше постало питання про теоретичне обгрунтування революційної боротьби.

У Франції 1831 та 1834 pp. суперечності розвитку капіталізму від-билися в повстаннях ліонських ткачів. Революція 1848 p., коли паризькі робітники вийшли на барикади з буржуазно-ліберальними гаслами, та післяреволюційні події підготували нові підходи до визначення мети боротьби робітничого класу за свої права.

Капіталізм усім своїм розвитком готував собі ворогів, не виправ-довуючи ні ліберальних сподівань, ні теоретико-економічних обгрунтувань його прогресивності. Тому одночасно з еволюцією класичної економічної теорії відбувається формування нового напряму — марксизму, що спочатку обмежувався обгрунтуванням революційно-демократичної теорії перебудови суспільства.

Карл Маркс та Фрідріх Енгельс розпочинали свою діяльність як революційні демократи та теоретики революційної боротьби, але згодом створили власну теоретичну систему, яка охопила всі соціальні науки і не залишила поза увагою ні політику, ні економіку, ні закономірності соціального та духовного розвитку суспільства.

Теоретичними джерелами марксизму, крім класичної англійської політекономії, були німецька філософія і французький утопічний соціалізм.

Усе це позначилось на методології дослідження. Маркс і Енгельс використали хронологічний підхід до аналізу явищ, що традиційно зв'язується з історичним методом і уможливлює розгляд головних складових розвитку суспільства з позиції генези кожної з них. Метою вивчення суспільних явищ в історичному аспекті було перетворення економічної науки на науку емпіричну (в Німеччині цей напрямок набрав націоналістичного забарвлення).

Історичний метод аналізу, що базувався на вивченні історичних фактів та визнанні їхньої взаємозалежності, передбачав розуміння прогресу, як безперервного еволюційного процесу. Людині тут надавалася пасивна роль «частки» великого суспільного організму, інтереси якої не є визначальними і повністю залежать від реалізації основного, державного інтересу.

Поряд з цим вони скористались підходом, характерним для кла-сичної школи, що відзначався глибиною проникнення в суть явища, виокремлюванням найголовнішого, визначального в суспільному економічному розвитку. Цей метод отримав назву наукової абстракції. Класичну школу не раз піддавали нищівній критиці саме за цей метод, який, на думку багатьох, заважав економічній теорії стати практично застосовною. Відповідно до класичної теорії основою поступального розвитку суспільства є задоволення індивідуальних інтересів, і сила їхнього протистояння визначає напрямки розвитку суспільної економіки.

Марксистська політична економія у тому вигляді, як її було за-початковано Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом, увібрала в себе всі методи дослідження, доповнивши їх новим підходом — визначенням економічних процесів як фази соціально-економічного розвитку, економічні сили котрого визначаються мотиваціями та боротьбою протилежних, конфліктуючих інтересів. Суспільство розглядається з погляду боротьби класів.

Класики, особливо Давид Рікардо, дотримувалися думки, що власники праці й капіталу — землевласник, капіталіст та найманий робітник — змагаються один з одним за більшу частку кінцевого продукту. Відповідно теорія розподілу кінцевого -продукту часто була центральною в їхньому економічному вченні.

Саме цей підхід було покладено Марксом і Енгельсом в основу економічної теорії. Боротьба між двома класами - власниками і найманими робітниками, позбавленими власності, розглядалася ними як одна із засадних характеристик суспільного розвитку. Отже, вони.розглядали людину не як вільну економічну індивідуальність, а як соціально-класову істоту, основну продуктивну силу суспільства, що є центром суспільних процесів і сама може впливати на них.

ІІІ. Сучасний монетаризм і його позиції. М.Фрідмент.

Марк Фрідмен - найвідоміший представник.

Монетаризм як самостійний напрямок сформувася в США в середині 50-х років на основі кількісної теорії. Монетаристи намагались затвердити інший підхід до до економічного механізмк порівняно з Кейнсом.

Основне джерело нестабільності економіки - в грошовій сфері.На думку Йегера. економістом може вважатися людина, яка шукає основні причини кризових явищ в сфері грошових показників. Логічний зв”язок між грошима і економікою в монетаризмі трансформується, лозунг “гроші мають значення” перетворюється на “тільки гроші мають значення”.

Завдяки Фрідмену, грошові фактори економічної стабільності декларуються як основний зміст ділової активності. Головна причина економічного хаосу. за Фрідменом, в неефективному регулюванні грошової маси.Теорія Фрідмена наз. портфельною моделлю. тобтоекономічний вибір суб”єктив відбувається в межах фінансових активів для вкладів. Такі ідеї згодом підтримали Шарп та Маркоінц (засновник сучасної портфельної теорії).

Монетарна теорія базується на натуралістичному трактуванні капіталу (Бем- Баверк). В сучасній економіці погляди монетаристів посідають 18.суттєве місце. Розбіжности миж монетаристами та кейнсіанцями вилилися в протистояння двох основних інструментів макроекономічного коноторолю: грошово-кредитна і фіскальна політика.

Грошово-кредитна політика пов”язується з впливом Центрального банку. Фіскальна, що грунтується на зміні податкових ставок, трактується монетаристами як свавілля уряду і малоефективний засіб.

Андерсен і Джордон (США) співставили ефекти монетарної та кейнсіанської версії. Вони прагнули перевірити справедливість тверджень Кейнса:

* фіскальні засоби сильніше впливають на економіку, ніж грошові

* реакція економічної кон”юнктури на фіскальні заходи легше передбачується. ніж ефект грошово- кредитної політики

* вплив фіскальних заходів швидше проявляється в реальній дійсності. ніж грошово-кредитні інструмунти.

Врезультаті досліджень з”ясовано. що вплив грошово-кредитних інструментів сильніший і більш передбачуваний. ніж фіскальні методи. Тому під сумнів був поствлений постулат Кейнса першочерговість бюджетної політики. Сантлузькамодельзакріпила позиції монетаризму. Протягом багатьох років монетаристи виступають з пропозицією про кардинальну перебудову традиційний грошово-кредитних і банківськіх інститутів.Вплив держави на грошову експансію необхідно зменшити і підняти на вищий рівень саморегульованість грошової сфери.

У 80-90-ті роки основна мета монетаристів у встановленні жорстких обмежень на можливість держави фінансувати 19.дефіцит бюджету за рахунок емісії.

Найбільший позитивний ефект монетарна версія мала в Англії (М. Теччер).

Рекомендації монетаристів та неокейнсіанців щодо сучасної грошово-кредитної політики.

Основна проблема сучасної грошово-кредитної політики - питання про те чи вистачає грошей для задоволення потреб суб”єктів економіки. Найбільш детально в українській науковій літературі це питання досліджено в 1996р. М. Савлуком.

Загальна грошова маса в обугу за 6р. зросла в 4520разів,але темпи її збільшення не рівномірні: до 1993р. - збільшення. з 1993р. зменшення. Зниження рівня монетизації ВВП (співвідношення маси обігу до об”єму ВВП)використовується для звинувачення НБУ вжорсткій грошово-кредитній політиці. Падіння рівня монетизації біль ніж у 5разів на перший погляд прерконує про дефіцит грошей в обігу.З довгострокових позицій зниження рівня монетизації є негативним. бо означає згортання грошових відносин і зменшення ролі грошей в економіці. Реальні причини:

• широка бартеризація економіки

• значна доларизація економічного обороту

• прискорення обігу грошей

Об”єм товарообороту України, включаючи тіньовій, за 1991-96рр. зріс >2рази., а швидкість обігу >5 разів.Таке зниження несправедливо пояснюється дефіцитом грошей в обігу.

Динаміка рівня монетизації не має пряиої залежності від грошової маси. Показник монетизації в міру зростання грошової маси знижується. бо це зумовлене внутрішніми закономірностями інфляції(т. з. критичний момент). До критичного моменту темпи інфляції відстають від темпів емісії грошей. На цьому етапі інфляція позитивно впливає на економіку. Після критичного моменту темпи інфляції випереджають темпи емісії, інфляція спричиняє збільшення номінального об”єму ВВП, відповідно знижується рівень монетизації.

В довгостороковому аспекті зниження рівня монетизації не має чіткого негативного впливу на грошову систему. Найкраще цей показник вимірюється за допомогою швидкості обігу грошей. Вдовгостроковому періоді швидкість грошовогообігу показує на скільки часто грошова одиниця змінює власників в межах одного циклу відтворення. В довгостроковому аспекті різке збільшення грошової маси не сприяє росту рівня монетизації.Неминучий наслідок нарощування грошової маси - інфляція. Це підтверджує факт 1996р. коли інфляціязростала швидше. ніж емісія грошей.

Існує істотна різниця між попитом на гроші і попитом на грошовий доход.Останній існує потійно. перший залежить від багатьох економічних факторів.Якщо зростає попит на грошовий доход. при незміному попиті на гроші, грошові кошти направляються на валютний або товарний ринкйі баланс на цих ринках порушується. Це призводить до загальноекономічного дисбалансу і не має істотного впливу на покращення рівня монетизації ВВП.

Призростанні попиту на гроші суб”єкти спрямовують свої заощадження на покриття цього приросту. Врезультаті збільшується грошова маса в обігу, рівень монетизації.Найхарактер ніші ознаки цього процесу виявилися в Україні в кінці 1996р. Цьому сприяли:

* випуск в обіг гривні

* збільшення довіри до монетарної політики НБУ

* розвиток фінансового ринку

* розвиток валютного ринку і збільшення реального курсу гривні

На сучасному етапі грошово-кредитної політики будь-якої країни повинен базуватися на реальних монетарних показниках. Це спричиняє, зокрама, зміну жорсткої монетарної політики на більш м”яку.

На початку 1998р. це виявилось в політиці НБУ, яка стала менш жорсткою.

ВИСНОВКИ

Гроші – це все те, що може бути використане як засіб платежу, оплата боргу, що не втрачає своєї цінності при поділі і може накопичуватись. Інакше кажучи, гроші – це загальна одиниця вартості товарів чи послуг. Гроші можуть класифікуватись за грошовими системами (метало-грошового обігу і паперово-кредитного грошового обігу), за концепціями (раціоналістична, еволюційна, функціональна), за способами розрахунку (готівкові, безготівкові), тощо. Гроші не є товаром, а є кінцевою продукцією, що постійно виробляється як результат витрат суспільного часу.

Основними функціями грошей (за Марксом) є міра вартості, засіб обігу, засіб утворення скарбів, засіб платежу, світові гроші. Кожна з цих функцій може бути розкрита через дрібніші функції (під функції) та інтегрована в загальніші. У процесі ж товарно-грошового обігу виникають різні представники грошей, що реалізують якусь конкретну функцію або їх комбінації.

Слабкість і сила національних валют виражаються в тому, як вони виконують свої функції. Нестабільність гривні як національної валюти України заважає їй бути повноцінною мірою вартості. Саме тому у нашій державі для визначення вартості того чи іншого товару або послуги використовують долар США (у НБУ розрахунки ведуться в ЕКЮ). Я вважаю, що це – не нормальне явище, хоча усвідомлюю те, що поки інакше чинити неможливо через високу ступінь залежності України від наданих кредитів та нестабільність курсу національної грошової одиниці. На сьогодні, на мою думку, найнадійнішим виразником багатства залишається золото. Це відбувається тому, що ціна золота в основних валютах на всіх фондових біржах світу, практично однакова.

Дата добавления: 2015-10-21