1. Історичні умови формування і розвитку романо-германського права

1. Історичні умови формування і розвитку романо-германського права

Романо-германська правова сім'я має тривалу історію, своїм корінням сягаючи в середньовіччя. Свій історичний початок вона бере в Стародавньому Римі, оскільки її витоки знаходяться в римському праві. Це відрізняє дану правову сім'ю від інших іс­нуючих правових сімей.

З приводу часу формування романо-германського права існують різні точки зору. Одні автори вважають, що романо-германське право сформувалося в XII—XIII ст. в епоху Відродження, коли почалося вивчення римського права в стінах європейських університетів (Р. Давид). Цей період можна назвати періодом доктринального розроблення і обґрунтування романо-германсь­кого права. Інші ж автори вважають, що романо-германське право сформувалося в континентальній Європі в XVIII—XIX ст. (С.С. Алексеев), тобто по суті, французька кодифікація ознамену­вала формування романо-германської правової системи.

Існує думка, згідно з якою для об'єктивного вивчення романо-германського права його розгляд необхідно починати з періоду, що передував безпосередньому формуванню даної правової сім'ї, тобто до XII—XIII ст. (М.М. Марченко). Для об'єктивного ви­вчення процесу формування і становлення романо-германського права даний підхід вбачається найбільш обґрунтованим.

У своєму розвитку романо-германське право пройшло тривалий шлях. Умовно можна виділити декілька основних періодів у його формуванні і розвитку.

Період, що передував безпосередньому формуванню романо-германського права, охоплює відрізок часу, упродовж якого від­бувся процес нагромадження відповідного матеріалу і створення передумов для формування єдиної правової системи. До XIII ст. існували елементи цієї системи, не зв'язані між собою, які стали потім його фундаментом. Основними складовими в майбутньому основи романо-германського права вважаються, перш за все, рим­ське право, а також звичаєве право і закони варварів.

Перш за все, це положення класичного римського права. Як

відомо, римське приватне право оформилося впродовж перших століть нашої ери (І—III ст.) як логічно взаємозв'язана правова система, яка стала правовою основою функціонування і існування Римської імперії, аж до її розпаду (476 р.). У період з V по VIII ст. на території Західної Римської імперії знову римське право стало основою правового регулювання. Це вважається повторним відро­дженням римського права, основні положення якого містилися в ком­піляції Юстініана, тобто кодексах, дигестах, інституціях, опубліко­ваних з 529 по 534 pp., доповнених серією новел в 506 p., і так далі.

Характер стійкості римського права, тобто його збереження і функціонування після повного розпаду Римської імперії, пояс­нюється казуїстичним характером його норм, які були розраховані на вирішення конкретних спорів без змісту великого теоретичного узагальнення. Розрізнені варварські королівства, що з'явилися, разом зі звичаями продовжували використовувати положення римського права.

Крім того, стійкість положень римського права пояснюється тим, що воно було правом приватних осіб, спрямованим на регу­лювання сфери взаємин, перш за все, між приватними особами.

Наступним компонентом, який заклав підґрунтя формування романо-германського права, стало звичаєве право, наприклад звичаї германських племен, що розселилися на території колиш­ньої Західної Римської імперії.

Як відзначає Г.Дж. Берман, в Європі аж до другої половини XI ст. основні риси звичаєвого права були племінними і місцевими з деякими феодальними елементами. Родові зв'язки продовжували бути визначальними і виступали першочерговою гарантією пра­вового статусу людини. Зібрання законів, які час від часу вида­вали королі і в яких викладалися звичаї, не були законодавством у сучасному розумінні слова¹. Таким чином, звичаєве право до рецепції римського права вважалося пануючим правом на євро­пейській території. Це пояснюється відсутністю централізованої державної влади і, відповідно, централізованої правової системи на певній території.

¹ Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. — М.: Междунар. отн., 1998. — С. 78.

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

Також в епоху варварських королівств регулювання відносин усередині германських племен, разом із положеннями римського права, будувалося на звичаєвому праві. Германське звичаєве право стало другим за важливістю джерелом усієї європейської юридичної культури. В умовах ранньої державності звичаєве право германців було записане і частково кодифіковане. Ці пись­мові зводи отримали назву варварських правд, відомі як за­кони варварів. Вони були створені під впливом римського права. Значне місце в них зайняли витяги з королівських капітуляріїв та едиктів, багато з яких або змінювали норми звичаєвого права, за­фіксованого в інших розділах правд, або санкціонували державне застосування писаного права. Одною з ранніх і класичних правд уважається Салічний закон, прийнятий франками (його найдав­ніша частина належить до кінця V ст. (486—496)).

Після розпаду Римської імперії і Европа зазнала навалу вар­варів, що принесли із собою звичаї окремих племен і народностей і язичницькі норми. Крім того, починаючи з VI ст., на території нинішніх європейських країн застосовувалися різноманітні закони германських, слов'янських, нордичних та інших племен — за­кони варварів, які не були узгодженими, систематизованими і загальними. Ці закони були направлені на регулювання відносин в окремих містах-державах.

Посилення державних інститутів і впливу влади на суспільне життя супроводжувалося зростанням ролі законодавства. Тільки за роки правління Карла Великого було видано близько 200 ка­пітуляріїв — актів короля, адресованих населенню, посадовим особам, церкві, що регулювали судові і адміністративні справи, сімейні відносини, а також питання релігійних і церковних установ. Процес створення цих законів тривав до XII ст.

Період безпосереднього формування романо-германського права почався у XII ст. і продовжився в епоху Відродження, що ознаменувала відродження інтересу до права, символізувала собою звернення до правової спадщини античності. Саме в епоху Відродження з'явилися умови для рецепції класичного римсь­кого права. Цей період тривав до XVIII ст.

Характеризуючи цей період розвитку романо-германського права, Р. Давид писав, що нове суспільство знову усвідомило необхідність права; воно почало розуміти, що тільки право може

забезпечити порядок і безпеку. В цей час ідеал християнського суспільства, заснованого на милосерді, заперечувався; почали від­мовлятися від ідеї створення на землі граду божого. Сама церква, визнавши це, стала виразніше розрізняти релігійне суспільство (суспільство віруючих), і світське суспільство, суд совісті і пра­восуддя'.

Кажучи про особливості становлення і розвитку романо-гер­манського права взагалі, і в указаний період зокрема, слід особ­ливо підкреслити, що, на відміну від загального права, воно не є результатом розширення, посилення і централізації королівської або іншої влади. Романо-германське право спочатку набрало силу і розвивалося без тенденцій посилення централізації влади і здійснення будь-яких політичних цілей. Романо-германське право формувалося на європейському континенті саме в той час, коли розташовані на ньому держави не тільки не були об'єднані одна з одною в єдине ціле, але коли сама ідея про створення такого об'єднання здавалася нездійсненною. Його фундаментом із самого початку була спільність культури і традицій західноєвропейських країн.

Як відзначає А.Х. Саїдов, за нових умов, коли стали популяр­ними ідеї розуму, справедливості і гуманізму, відчувалася гостра потреба в стійкому порядку, захисті інтересів приватних осіб від держави. Саме таким засобом стало право, тобто романо-германська правова сім'я виникла не як продукт діяльності державної влади, а як продукт культури, незалежний від політики².

Викладання римського права в університетах є дуже важ­ливою віхою формування романо-германського права. Процес вивчення права характеризувався, перш за все, тим, що в уні­верситетах викладалися методи, що дозволяють створювати спра­ведливі норми. Право розглядалося як прообраз соціальної органі­зації суспільства, вивчався зв'язок права з релігією, філософією і мораллю. Іншими словами, право викладалося не як позитивне, фактичне право. Воно почало відігравати роль противаги недоско­налості існуючих місцевих звичаїв.

' Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. — М.: Междунар. отн., 1998. — С. 32.

² Саидов А. X. Сравнительное правоведение (основные правовые системы сов­ременности): Учебник / Под ред. В.А. Туманова. — М.: Юристъ, 2000. — С. 155.

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

Вплив університетського права на практику підтримувався за допомогою такого прийому: за наявності сумніву суди мали право переслати матеріали спірної справи на той чи інший юридичний факультет, який виносив висновок, що фактично був судовим рішенням.

У XII—XIII століттях рецепція римського права відбувалася у формі вивчення, коментування і тлумачення положень кодексу Юстініана і творів класичних римських юристів. Водночас мало місце і застосування норм римського права, в основному в тих випадках, коли потреби торгового обороту не могли бути за­доволені шляхом використання норм звичаєвого германського права.

Разом із вивченням і спробами часткового впровадження в практику римського права значна увага в цей період приділя­лася канонічному праву. Воно було сукупністю рішень церковних соборів, а також ухвал та інших актів Папи римського. За до­помогою норм канонічного права регулювалися питання внутріш­нього життя церковних організацій, а пізніше — деякі сімейні, шлюбні та майнові відносини.

Наступний період у розвитку романо-германського права пов'язаний з процесами кодифікації, які мали місце в XIX ст. у Франції і Німеччині, що зумовили підвищення ролі позитив­ного права, закону. Вони передбачали, по мірі нагромадження законодавчих актів, подальші напрями розвитку романо-германсь­кого права. Кодифікація дозволила упорядкувати чинне законо­давство, позбутися застарілих нормативно-правових актів і інших архаїзмів.

З 1804 р. по 1810 р. за безпосередньої участі Наполеона було підготовлено і видано 5 кодексів (Цивільний, Торговий, Кримі­нальний, Цивільно-процесуальний і Кримінально-процесуальний), що охопили всі основні для того часу галузі права та увійшли до історії під назвою кодифікації Наполеона. Ці кодекси були розроблені під впливом революційних ідей, отже, вони були про­низані революційним духом і змістом. Разом із тим, французька кодифікація відновила перервану в роки революції наступність 1 у праві і звернулася до дореволюційного права, канонічного права, римського права. Цим також пояснюється поширеність даної ко­дифікації.

У результаті кодифікації французьке право в цілому і його складові (його структура з поділом на публічне і приватне право, його основні конструкції і поняття, багато юридичних визначень) сходять до римського права, рецепійованого відповідно до умов французького суспільства.

У багатьох державах Європи (Франція — 1804—1810 pp., Німеччина — 1896 p., Швейцарія — 1881 —1907 pp.) було прове­дено систематизації чинних законодавчих актів, а наслідком цього стало ухвалення кодексів, що відобразили основні принципи ро­мано-германського права. Спочатку було прийнято цивільні ко­декси, згодом — кримінальні, кримінально-процесуальні та інші аналогічні нормативно-правові акти.

Р. Давид не без підстав, підкреслював, що саме кодифікація стала чудовим знаряддям для поширення як в Європі, так і поза її системою, романо-германського права. Кодифікація містила в собі ідею про юридичну спільність між європейськими націями (тим більше неєвропейськими) і романо-германською правовою сім'єю¹.

Право шляхом кодифікації знаходить системність, визначеність і ясність, що полегшує його практичне застосування і є логічним завершенням розуміння правової норми і праворозуміння в цілому, що склалося в континентальній Європі.

Отже, кодифікація символізувала собою остаточне завершення процесу формування системи романо-германського права як ціліс­ного явища. Вона сприяла подоланню існуючого роздріблення права, множинності і різноплановості звичаїв, розриву між пра­вовою теорією і практикою. Цей період у розвитку романо-гер­манського права значною мірою підготовлений школою природ­ного права і асоціюється з посиленим розвитком законодавства в європейських державах і його кодифікацією.

Сучасний період в історії романо-германського права почався після Другої світової війни і пов'язаний з посиленням впливу інтеграційних процесів в Європі. Цей період характеризується тим, що монопольна і безмежна дія романо-германського права на території континентальної Європи починає частково обмежу-

¹ Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. — М.: Междунар. отн., 1998. — С. 50-51.

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

ватися завдяки формуванню нової правової реальності. «Нове європейське право», в яке входить право Ради Європи і право Європейського Союзу, виступає як інтеграційна правова система, що включає компоненти як романо-германського, так і загального права. У результаті цього змінюються не тільки деякі положення в структурі права, системі його джерел, але й у сфері праворо-зуміння в національних правових системах, що традиційно нале­жать до романо-германської правової сім'ї.

На противагу принципу панування закону в романо-германсь-кому праві, у загальному праві судовий прецедент завжди стояв вище за законодавство і відіграв провідну роль щодо законо­давства. Із цим пов'язано той факт, що в системі романо-гер­манського права суддя в основному мислить дедуктивно (тобто від загального до конкретного), у той час як суддя в системі загального права — індуктивно (тобто від конкретного до загаль­ного). Слід зазначити, що зараз спостерігаються певні зміни в романо-германському і загальному праві з даного питання. Так у деяких національних правових системах, що належать до романо-германського права (наприклад у Німеччині і Іспанії), судовий прецедент є нормативним джерелом права; у деяких національних правових системах, що належать до загального права (наприклад у США) законодавство, яке не суперечить конституції, уважається нарівні із судовим прецедентом основним джерелом права.

Як справедливо відзначає С.С. Алексеев, шлях формування і розвитку романо-германського права може бути названий кла­сичним. Класичним, тому що тут на основі багатовікової роз­виненої правової культури в результаті прямої правотворчості компетентних органів, використання нормативних узагальнень високого рівня відкривається простір для розгортання такої від­працьованої системи правових засобів, яка утворює головний зміст розвиненого права, що відповідає вимогам цивілізації, і найповніше та всебічно характеризує з інтелектуальної і одно­часно зі спеціально-юридичної сторін, правовий прогрес у суспільстві¹.

2.

Значення рецепцп римського права у формуванні романо-германського права

Романо-германське право, як наголошувалося раніше, сфор­мувалося в результаті рецепції римського права. Рецепція рим­ського права означає пожвавлення і одночасно модернізацію ос­новних положень класичного римського права. Термін «рецепція» походить від латинського <rcceptio» — прийняття. Щодо права рецепцію розуміють як запозичення, сприйняття якою-небудь національною правовою системою принципів, інститутів, основних рис іншої національної системи»¹.

З римського права було запозичено поділ права на приватне і публічне, майнове і особисте право, поняття власності та ін. Також розроблялися і вводилися в тканину права нові ідеї, тео­ретичні положення.

Вивчення римського права, процес становлення самої юри­дичної науки стимулювалися політичними подіями того часу, перш за все, боротьбою між світською і церковною владою, зміцненням бюрократичних структур влади.

Існували й інші передумови рецепції римського права в країнах Західної Європи. Економічні передумови були пов'язані з тим, що після потрясінь і руйнівних войн в VI—VIII ст. поступово пожвавлювалося господарського життя, зростав торговий оборот, для регулювання якого германського, французького звичає­вого права стало недостатньо. Політичні передумови рецепції полягали в тому, що буржуазні елементи міського населення, що зароджувалися, були зацікавлені в сильній централізованій державі².

Рецепцію римського права пов'язують, перш за все, з діяль­ністю Болонського університету, в якому викладалося право ба­гатьом студентам, що приїхали з різних країн. Процес навчання включав читання джерел і коментування їх професорами. Причому коментування не мало лише допоміжний характер, а виливалося

¹ Алексеев С.С. Право на пороге третьего тысячелетия: Некоторые тенденции мирового правового развития — надежда и драма современной эпохи. — М.: Статут, 2000. — С. 69.

¹ Большой юридический словарь / Под ред. А.Я. Сухарева, В.Е. Крутских.
— 2-е изд., перераб. и доп. — М.: ИНФРА-М, 2004. — С. 53.

² Харитонов Е.О. Рецепция римского частного права. — О.: Бахва, 1996. —
С. 136.

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

в тлумачення положень норм права. Такі тлумачення називалися глосами, а викладачі — глосаторами. Окрім глос, відомих ще класичним юристам, середньовічні глосатори створювали загальні попередні зауваження, огляди тієї чи іншої частини зводи цивіль­ного права, а також збірники різних юридичних правил¹.

Таким чином, римське право стало основою викладання в усіх університетах Європи, в яких не прагнули нав'язати те чи інше рішення, вони ніколи не були наднаціональними устано­вами, уповноваженими застосовувати право. Вони навчали, як потрібно розуміти право і, виходячи з норм римського права, прагнули показати, яке право було найкращим і як можна його пізнати. Вони прагнули лише переконувати, а не запроваджувати загальнообов'язкові норми. Важко переоцінити роль університетів у формуванні романо-германського права, його структури, понять і термінів.

Сприяла рецепції римського права і католицька церква. Причин тому було декілька: географічна спільність генезису, збіг кла­сичного періоду римського приватного права і часу формування християнства. Ідеї справедливості, доброї волі, відповідальність за делікти та ін., закладені в римському праві, також були дуже близькі християнству, так само як і ідея формування приватного права з урахуванням норм права природного².

Поява школи глосаторів була пов'язана із затвердженням тези про необхідність відтворення первинного тексту Кодексу Юстініана, тим самим звільнивши його від тих нашарувань і ко­ментарів, які були дані в пізніший період. Втілення даних ідей найяскравіше відбилося в знаменитій праці Аккурсія, яка, по суті, була коментарем до Кодексу Юстініана. Засновники школи пост-глосаторів (Луллій, Раван) пропонували запровадити нові методи пізнання права, що виводяться із загальних принципів права і його окремих положень.

О.І. Косарев пропонує таку періодизацію рецепції римського права, яка вбачається найбільш прийнятною.

¹ Покровский И.А. История римского права. — СПб.: Летний сад, 1998. —
С. 259-265.

² Бартошек М. Римское право: понятие, термины, определения / Пер. с чешек.

— М.: Юрид. лит., 1989. — С. 154.

I етап — це рання рецепція. її відносять до XII—XIII ст. Вона
в основному відбувалася у формі вивчення, викладання і комен­
тування положень класичного римського права.

II етап — середньовічна рецепція (XIV—XVII ст.). Це період
розкладу середньовічних і становлення буржуазних відносин. Ре­
цепція відбувалася у формі прямого застосування судами і поса­
довими особами, що володіли цивільною і кримінальною юрисдик­
цією, норм римського права. Середньовічна рецепція характерна,
перш за все, для Німеччини.

III етап — це рецепція періоду затвердження буржуазних
відносин у Західній Європі (XIX — початок XX ст.). Характери­
зується створенням систематизованих актів (кодексів, уложень
і т. ін.) на основі положень римського права¹.

Отже, романо-германське право формувалося на основі ре­цепції римського права. Систематизоване і пристосоване до потреб нового часу, воно дедалі більш відходило від права Юстініана і ставало систематизованим правом, заснованим на раціональному началі.

3. Особливості романо-германського права

Використання терміна «романо-германське право» обґрунто­вується тим, що дана правова сім'я включає правові системи «романських» і «германських» держав. Романо-германське право ще називають континентальним правом. Термін «континен­тальне право» увійшов у науку порівняльного правознавства наприкінці XIX ст. і є достатньо умовним. Воно відображає те­риторію поширення даного права в даний конкретний відрізок часу. Після його поширення далеко за межами континентальної частини Європи умовність використання даного терміна для позначення романо-германського права стала очевидною і такою, що неповно відображає реальний стан речей. Використання терміна «цивільне право» щодо романо-германського права пояснюється його історичним корінням, що сягає римського права,

¹ Косарев А.И. Этапы рецепции римского права // Советское государство и право. - 1983. - № 7. - С. 124-128.

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

перш за все, — римського приватного права. Крім того, романо-германське право також називають ще законодавчим правом, що пов'язано не тільки з тим, що основним джерелом права є закони і особлива роль у його формуванні відводиться кодифікації, але і з тим, що основні принципи функціонування даного права міс­тяться саме в законах.

Серед правових сімей, що існують у теперішній час, ро-мано-германська правова сім'я займає особливе місце і відіграє значну роль у розвитку юридичної теорії і практики. Як відзначав Р. Давид, вона є першою сім'єю, з якою ми зустрічаємося в су­часному світі¹.

Географія поширення романо-германської правової сім'ї, як уже наголошувалося, включає національні правові системи ба­гатьох держав сучасного світу. Сформувалася вона на території континентальної Європи. До романо-германської правової сім'ї прилягають правові системи всіх держав Латинської Америки, національні правові системи держав скандинавського регіону і пострадянського простору, значна частина національних правових систем держав Африки і Близького Сходу. Вплив цієї правової сім'ї знайшов відображення в національних правових системах Японії, Китаю, Індонезії, інших держав світу.

Головною особливістю романо-германської правової сім'ї, як уже наголошувалося, є її формування на основі рецепції рим­ського права. У кожній окремій державі континентальної Європи формування національної правової системи базувалося, перш за все, на вивченні римського права і поєднувалося із записом норм звичаєвого права країни в точних і зрозумілих термінах, органі­зацією норм звичаєвого права в певну систему.

Важливою особливістю романо-германського права є його яскраво виражений кодифікаційний характер. У порівнянні з іншими правовими сім'ями, де кодифікації зазнали значні правові масиви, у романо-германському праві кодифікація відрізняється тим, що вона має більш глибоке і міцне історичне коріння. Кодифікація права, що почалася в країнах Західної Європи

в р;... (Середньовіччя і триває до цього дня, дуже вплинула на

характер і процес розвитку романо-германського права, багато в чому зумовила найважливіші тенденції його еволюції.

Важливою особливістю романо-германського права слід ува­жати яскраво виражену, у порівнянні з іншими правовими сім'ями, його доктринальність. У західній науковій літературі у зв'язку із цим традиційно вказується на те, що роботи учених-юристів, подібно до рішень суду, користуються значним впливом у системі цивільного прана'. Як відзначає М.М. Марченко, по­силення їх значеним спостерігається особливо тоді, коли право, покликане регулювати ті чи інші суспільні відносини, перебувають у процесі становлення, або коли взагалі відсутні ті чи інші, затребувані самим життям, норми права й інститути. Такі умови для правової доктрини можуть відіграти дуже помітну ролі)-.

Історичною особливістю романо-германського права є підви­щений статус приватного права щодо публічного права, тобто дотримується принцип первинності приватного права і вторин­ності публічного права. Історично романо-германське право зро­било наголос на приватне право. Не випадково дана правова система бере свій початок саме з римського приватного права, а не з римського публічного права. Тривалий час у романо-германській правовій доктрині вважалося, що справжній юрист по­винен займатися проблемою приватного права, тоді як публічне право вважалося предметом вивчення не юристів, а філософів, соціологів і політологів. Із цієї причини у французькому праві в поняття приватного права входять не тільки цивільне право, ко­мерційне право і міжнародне приватне право, але і кримінальне право і навіть цивільно-процесуальне право. У системі романо-германського права приватне право вважається визначальним. Традиційно в системах континентально-європейського права при­ватне право більш розвинене і більш досконале, ніж публічне право. Дана особливість протиставляє романо-германське право

' Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. — М.: Междунар. отн., 1998. — С. 29.

' Giendon M., Gordon M., Osakwe Ch. Comparative Legal Traditions: 2nd ed.

— St. Paul, 1994.— P. 137.

² Марченко M.H. Источники права: Учеб. пособие. — М.: Проспект, 2006.

- С. 439.

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

англо-американському загальному праву, де наголос традиційно робився на публічне право¹.

Верховенство закону, як основоположний принцип функціону­вання правової системи, є ще однією особливістю романо-германсь-кого права. Верховенство закону, його вища юридична сила озна­чає, що при ухваленні нового закону всі інші нормативно-правові акти повинні бути приведені у відповідність до нього, а у разі супе­речності будь-який акт може бути опротестований або скасований.

Специфіка концепції верховенства закону в романо-германсь-кому праві полягає в тому, що саме закон, а не будь-яке інше джерело права (прецедент, звичай, доктрина тощо), стає основою в процесі функціонування даного права і національних правових систем, що складають його. В основі пріоритету закону перед усіма іншими джерелами права лежать фундаментальні історичні, соціальні, національні й інші цінності народів Західної Європи: загальна і правова культура, стародавні правові й інші традиції і звичаї.

Оскільки законодавство виражає волю законодавця як най­вищого органу державної влади, воно стоїть вище за судове рі­шення, яке, в основному, є не нормативним, а лише допоміжним джерелом романо-германського права.

Правові системи, що входять у романо-германську правову сім'ю, мають добре розроблене законодавство. Якщо про­тягом тривалого часу основним джерелом романо-германського права була доктрина, то після французької кодифікації ним стає закон.

У романо-германській правовій доктрині закон і право не ото­тожнюються. Ця обставина знаходить відображення в тлумаченні закону, здійснюване судами.

Пряма правотворчість, здійснювана компетентними держав­ними органами, властива романо-германському праву (законо­давчій правовій сім'ї), що дозволяє будувати правову систему цілеспрямовано, досягати в усьому комплексі правових засобів високого рівня нормативних узагальнень і забезпечує її високу ефективність.

' Осакве К. Типология современного российского права на фоне правовой карты мира // Государство и право. — 2001. — № 4. — С. 17.

Поняття правової норми є одним із найважливіших елементів романо-германського права. Романо-германське право виробило єдину точку зору на ЇЇ розуміння. У цій сім'ї, де наука тради­ційно займається впорядкуванням і систематизацією рішень, що виносяться по конкретних справах, правова норма пере­стала виступати лише як засіб вирішення конкретного випадку. Розуміння правової норми зводиться до такого: норма права — це правило поведінки, що є загальним і загальнообов'язковим, має велике значення. Сама правова норма розглядається як абстрактне розпорядження, як вище правило поведінки для гро­мадян і державних органів.

4. Джерела романо-германського права

Для романо-германського права характерна усталена система джерел.

К. Осакве, розглядаючи джерела права в цій правовій сім'ї, підрозділяє їх на дві групи — обов'язкові (нормативні) джерела і необов'язкові (ненормативні) джерела¹.

М.М. Марченко виділяє первинні і вторинні джерела романо-германського права. До первинних джерел він відносить норма­тивні акти і звичаї (іноді сюди зараховують загальні принципи права). До вторинних джерел, на його думку, належать судовий прецедент і доктрина².

У системі джерел права особливе місце займає закон як ос­новне джерело права. У широкому розумінні слова, як відзначає Р. Давид, закон сприймається як першочергове, майже єдине джерело права в країнах романо-германської правової сім'ї. Усі ці країни — країни «писаного права». Юристи тут звертаються, перш за все, до законодавства і регламентуючих актів, прийнятих парламентом або урядовими й адміністративними органами»³.

¹ Осакве К. Сравнительное правоведение в схемах. Общая и Особенная части:
Учеб.-практ. пособие. — М.: Дело, 2002. — С. 85.

² Марченко М.Н. Курс сравнительного правоведения: Учебник. — М.: Городец,
2002. - С. 535.

³ Давид Р., Жоффре-Спинози К- Основные правовые системы современности.
— М.: Междунар. отн., 1998. — С. 74.

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

Закон — це нормативно-правовий акт, який володіє вищою юридичною силою і приймається представницькими (законодав­чими) органами державної влади в особливому порядку. Він регулює найбільш важливі суспільні відносини, наприклад права і обов'язки особи, відносини власності, устрій держави тощо. Закон приймається за особливою процедурою, яка має назву законодавчого процесу.

Верхній щабель ієрархічної системи джерел законодавства і, відповідно, джерел права, займають конституція і конституційні закони, норми яких мають особливий статус. У всіх державах романо-германської правової сім'ї розроблені і діють конституції, норми яких мають вищу юридичну силу. їхній особливий статус виражається у встановленні більшістю держав інституту судового контролю за конституційністю всього законодавства.

Конституція визначає основи політичного і економічного ус­трою, правотворчу компетенцію різних державних органів, струк­туру державних органів, проголошує основні права і обов'язки людини і громадянина. Зміст конституцій дозволяє говорити про них як про основу всієї правової системи держави, оскільки ряд їх норм є основоположним, не тільки конституційного, але й ад­міністративного, фінансового, цивільного, трудового та інших га­лузей права.

Конституція ФРН 1949 p., наприклад, закріплює основи державного і суспільного ладу, конституційного права, свободи і обов'язки громадян ФРН, форму правління (республіку) і форму державного устрою (федерацію), структуру державних органів і порядок їх формування, ієрархію нормативно-правових актів, що видаються на її основі та на виконання основних вимог і поло­жень, що містяться в Конституції ФРН. «Законодавство пов'язане конституційним ладом, виконавча влада і правосуддя — законом і правом»¹.

Конституційними визнаються закони, які регулюють основопо­ложні сфери життєдіяльності держави і суспільства, тому, згідно

¹ Див.: Основной закон Федеративной Республики Германия // Конституции зарубежных государств: Великобритания, Франция, Германия, Италия, Европейс­кий Союз, Соединенные Штаты Америки, Япония, Индия: Учеб. пособие / Сост. В.В. Маклаков. — 5-е изд., перераб. и доп. — М.: Волтерс Клувер, 2006. -— С. 114-175.

із законодавством цих держав, за ними закріплюється вища юри­дична сила, прирівняна до конституції.

У романо-германській правовій сім'ї, окрім конституції і кон­ституційних законів, розрізняють звичайні закони, які мають різновиди. У Франції, на відміну від інших держав, виділяються також у конституційному порядку програмні закони, що визна­чають цілі економічної і політичної діяльності держави. В Іспанії виділяються органічні закони, що регулюють питання, пов'язані з основними правами і свободами людини, а також основами виборчої системи, що передбачені Конституцією Іспанії¹. В Італії виділяються спеціальні закони, які доповнюють існуючі кодекси, які регулюють різні сфери суспільних відносин.

Також серед законів розрізняють федеральні закони і феде­ральні конституційні закони (Росія), закони і органічні закони (Франція), конституційні, органічні і ординарні закони (Молдова, Румунія).

За своїм значенням у регулюванні різних суспільних відносин, що охоплюються цілими галузями права, за універсальним харак­тером регулювання, і закріпленням основоположних принципів правового регулювання, серед законодавчих актів виділяються кодекси. У XIX ст. вони переважали в романо-германській пра­вовій сім'ї. Так само йшла справа й у XX ст., причому в багатьох державах за ними визнається особливий статус (як правило, це обумовлюється в тексті самого законодавчого акта).

Значення терміна «кодекс» змінювалося з часом. Спочатку так називалися розпорядження римських імператорів. Потім так почали називати збірники різних законів. Яскравим прикладом останніх є «Кодифікація імператора Юстініана» 534 p., де підбито підсумок майже тисячолітній римській правовій історії і показано правовий розвиток цієї держави.

Одними з перших кодексів у сучасному їх розумінні були 5 кодексів (Цивільний, Торговий, Кримінальний, Цивільно-про­цесуальний і Кримінально-процесуальний), прийнятих у Франції з 1804 по 1810 pp. по основних галузях матеріального і проце­суального права.

¹ Див.: Конституция Испании // Конституции государств Европы в 3-х т.: Сборник / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. — М.: НОРМА, 2001. — Т. 2. — С. 50-94.

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

Характеризуючи французький Цивільний кодекс 1804 р. в ці­лому, Ф. Енгельс писав: «...Революція остаточно порвала з тради­ціями минулого, знищила останні сліди феодалізму і в Code civile майстерно пристосувала до сучасних капіталістичних умов старе римське право — це майже досконале вираження юридичних відносин, відповідних тому ступеню економічного розвитку, який К. Маркс називає товарним виробництвом, — так майстерно, що цей революційний кодекс законів ще і зараз служить зразком при реформах у галузі права власності»¹.

На сьогодні поняттям кодексу охоплюється зібрання норм права, який групує і виражає в систематизованому і послідовному вигляді та регулює окремі сторони суспільного життя. Цілісність романо-германської правової сім'ї пояснюється, не в останню чергу, завдяки одноманітності кодифікації.

Практично в усіх державах романо-германської правової сім'ї прийняті і діють цивільні (цивільні або торгові), кримінальні, цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні і деякі інші ко­декси.

Серед джерел романо-германського права значна роль від­водиться підзаконним актам: регламентам, президентським і урядовим декретам, декретам міністерств, адміністративним цир­кулярам та ін. Вони є важливим інструментом практичного при­стосування змісту права до мінливих суспільних умов.

Зростання впливу та значення урядових й інших адміністра­тивних актів позначається на урядовій нормотворчості, що от­римала назву делегованого законодавства або регламентарної влади, ухвалення якого уповноважується парламентом при його офіційному контролі.

Згідно з Конституцією Франції 1958 p., акти делегованого зако­нодавства — це акти Президента, Прем'єр-міністра, міністерств, відомств та ін. Усі питання, що не входять у галузь законодав­чого регулювання, вирішуються в адміністративному порядку від­повідними нормативно-правовими актами. Серед такого роду актів значну роль відіграють ордонанси. Вони є актами Ради міністрів

— уряду Франції, — що видаються з дозволу парламенту. Вони направлені на впорядковування відносин, які в основному ре­гулюються законодавством. Ордонанси підлягають затвердженню парламентом протягом певного строку, після чого вони набувають сили закону. їх зміна або скасування можливі лише за допомогою закону. Юридичної сили ордонанси набувають, згідно з консти­туцією, відразу ж після їх публікації, але втрачають ЇЇ, якщо законопроект про їх затвердження не внесений до парламенту до закінчення строку, указаного законом, що дозволив їх видання¹.

Відразу ж після ухвалення Конституції Франції дані акти роз­глядалися швидше як виняткові заходи, що приймаються при всякого роду соціальних і інших потрясіннях, за надзвичайних обставин. Пізніше вони почали широко використовуватися як звичайні заходи управління державою. Широке застосування ор-донансів зумовило появу тенденції поступового розмивання меж між актами парламенту і актами урядових органів.

До джерел романо-германського права належать і звичай. Його роль і значення як джерела права в правових системах різних держав романо-германського права неоднакові, відповідно існує декілька концепцій щодо його ролі і значення як джерела романо-германського права. Згідно з концепцією «соціологічного плану», звичай займає головне місце в системі джерел права. Уважається, що саме він є основою права. Згідно із цією концепцією, звичаї виз­начають способи застосування і розвитку закону законодавцями, суддями і доктринами (у Швейцарії і Німеччині закон і звичай вважаються одними з основних джерел права).

Існує і протилежна концепція, так звана «позитивістська школа», згідно з якою звичай відіграє незначну роль у системі джерел романо-германського права. Наприклад, у Франції вва­жається розгляд звичаю як джерела права дещо застарілим поглядом, особливо після широкої кодифікації законодавства. Ця позиція пояснюється традиціями розвитку історичної школи права.

¹ Энгельс Ф. Введение к английскому изданию «Развитие социализма от уто­пии к науке»// Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — 2-е изд. — Т. 22. — М., 1955. — С. 312.

¹ Див.: Конституция Французской Республики // Конституции зарубежных го­сударств: Великобритания, Франция, Германия, Италия, Европейский Союз, США, Япония, Индия: Учеб. пособие / Сост., пер., авт. ввод, и вступ, ст. В.В. Маклаков. — М.: Волтерс Клувер, 2006. — С. 51-98.

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

національного суверенітету»; принцип вираження в законі за­гальної волі та ін¹.

Загальні правові принципи вважаються джерелом права і в деяких інших країнах романо-германського права, наприклад в Іспанії. Зокрема в Конституції Іспанії закріплено: принцип закон­ності; принцип, згідно з яким встановлюється і підтримується ієрархія нормативних актів; принцип відсутності зворотної сили у норм, що містять санкції, які не сприяють здійсненню особистих прав або обмежують їх і т. ін. Деякі загальні правові принципи, згідно з конституційним і цивільним законодавством Іспанії, визнаються як можливі джерела права².

У системі джерел романо-германського права досить значне місце займає правова доктрина. Термін «доктрина» уживається в декількох значеннях: як учення, філософсько-правова теорія; як думка учених-юристів із тих чи інших питань, щодо суті і змісту різних юридичних актів, із питань правотворчості і правозастосу-вання; а також як наукові праці найбільш авторитетних дослід­ників у галузі держави і права; і, нарешті, як коментарі різних кодексів, окремих законів.

Історія романо-германського права показує, що тривалий час доктрина була основним джерелом права. Так, в університетах упродовж XIII—XVIII століть було розроблено основні принципи права, і лише з початку XIX ст., з процесами кодифікації змі­нилося місце доктрини в системі джерел права. Саме доктрина створює словник і правові поняття, якими користується законо­давча влада при здійсненні законотворчої діяльності. Незважаючи на те, що на сьогодні доктрина є допоміжним джерелом права, вона продовжує відігравати значну роль у процесі ухвалення і застосування законів, а також при тлумаченні права.

Завдяки розвитку міжнародних відносин та інтеграції в цій галузі великого значення для романо-германського права набу­вають міжнародно-правові акти як джерело права. У більшості

¹ Див.: Конституция Французской Республики // Конституции зарубежных го­
сударств: Великобритания, Франция, Германия, Италия, Европейский Союз, США,
Япония, Индия: Учеб.пособие / Сост., пер., авт. ввод, и вступ, ст. В.В. Маклаков.
— М.: Волтерс Клувер, 2006. — С. 51-98.

² Див.: Конституция Испании // Конституции государств Европы в 3-х т.:
Сборник / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. — М.: НОРМА, 2001. — Т. 2. — С. 50-94.

держав, що належать до романо-германської правової сім і, виз­нається пріоритет норм міжнародних договорів та загальновиз­наних норм і принципів міжнародного права перед національним законодавством, і не допускається укладення міжнародних дого­ворів або приєднання до тих, норми яких не відповідають кон­ституціям цих держав. Проте Конституція Португалії встановила виняток для цього принципу, закріпивши положення, згідно з яким «органічна або формальна неконституційність міжнародних договорів не перешкоджає застосуванню їх норм у внутрішній правовій системі Португалії, оскільки такі ж норми застосову­ються у внутрішній правовій системі іншої сторони, за винятком випадків, коли їх неконституційність спричиняє порушення фун­даментальних положень»¹. Але такого роду норми є винятком із загального підходу — визнання верховної сили конституційних норм і непридатності актів, що їм суперечать.

Багато принципів і норм міжнародного права стосуються не тільки зовнішньополітичної сфери діяльності держав, але й деяких аспектів внутрідержавного життя, наприклад загальновиз­нані принципи і норми в галузі прав людини.

Таким чином, романо-германське право характеризується єдиною стрункою схемою системи джерел права. Разом із тим, ця обставина не виключає істотного переміщення акценту в цій системі на користь того чи іншого джерела права.

5. Структура романо-германського права

Структура романо-германського права — це єдина система. Як відзначає Р. Давид, у всіх країнах романо-германської правової сім'ї юридична наука об'єднує правові норми в одні і ті ж великі групи. Всюди ми зустрічаємося з одним і тим же фундаментальним поділом права на публічне і приватне². Поділ права на публічне і приватне є стрижнем романо-германської правової сім'ї.

¹ Див.: Конституция Португальской Республики // Конституции государств
Европы в 3-х т.: Сборник / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. — М.: НОРМА, 2001.

— Т. 2. — С. 748-836.

² Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности.

— М.: Междунар. отн., 1998. — С. 60.

Як відомо, поділ права на публічне і приватне зародився в Стародавньому Римі для диференційованого правового регулю­вання суспільних і приватних інтересів. Публічне право — це сукупність галузей і інститутів, які визначають статус і по­рядок діяльності органів держави. Трактування публічного права передбачає специфічне розуміння ролі права в системі влади і соціально-політичних процесів і визнання ЇЇ в забезпеченні суспільних інтересів.

Разом із тим, публічне право не можна зводити тільки до забезпечення державних інтересів. Воно пов'язане з публічним, суспільним інтересом і об'єднує приватних осіб у рамках єдиної державної влади в єдиний колектив. Це спільні інтереси людей різного роду співтовариств, об'єднань, тобто політичні, професійні і ін. Стосовно публічного права маються на увазі потреби, відно­сини, інтереси, без яких неможливе як задоволення приватних, так і публічних інтересів суспільства в цілому. Галузями публіч­ного права є: конституційне право; адміністративне право; фінан­сове право; міжнародне публічне право та ін.

Приватне право регулює переважно відносини, пов'язані з правами і свободами людини і громадянина. Воно не тільки за­безпечує особі умови і можливості самореалізації, але й гарантує права і свободи шляхом покладання на державні органи, посадових осіб і всі суспільні інститути обов'язку сприяти їх реалізації.

Приватне право орієнтоване на окремих індивідів і зв'язує при­ватних осіб у процесі захисту своїх особистих інтересів. Для нього характерне встановлення приватного статусу фізичних і юридичних осіб, забезпечення їх рівності у відносинах між собою, договірне регулювання, свобода економічної й іншої діяльності і творчості. Приватне право включає цивільне право, торгове право, цивільно-процесуальне та ін. У правовій системі Франції кримінальне право належить до приватного права, тоді як правова система Німеччини включає кримінальне право у сферу публічного права.

Є і галузі, де норми приватного і публічного права переплі­таються: сільськогосподарське право; авторське право; повітряне право; гірниче право; транспортне право; страхове право; між­народне приватне право, яке визначає становище іноземців, роз­глядає колізії права. Публічне і приватне право органічно пов'язані і взаємодіють між собою.

Структура романо-германського права визнає галузеву класи­фікацію, тобто система права розділяється на галузі, серед яких базовими вважаються конституційна, адміністративна, цивільна, кримінальна, а також цивільно-процесуальна і кримінально-про­цесуальна галузі та ін.

Особливістю структури романо-германського права є співісну­вання цивільного і торгового права, названого правовим дуалізмом. Правовий дуалізм виявляється в одночасному існуванні двох неза­лежних галузей приватного права — цивільного і торгового. Націо­нальні правові системи пішли в основному по двох напрямах регулю­вання приватноправових відносин: у рамках цивільного, або разом із цивільним правом, також торгового права як особливої галузі.

Хоча у ряді держав (наприклад в Італії, Швейцарії та ін.) регулювання торгового обороту здійснюється цивільним правом, а точніше — торговим правом, яке не виділяється як самостійна галузь законодавства. Зовнішнім вираженням такого відособлення є існування двох кодексів — торгового і цивільного.

Аналіз природи цивільних і торгових правовідносин дозволяє говорити про різнорідність даних відносин, що сприяло історичній еволюції і відособленню торгового права від цивільного.

Основи цивільно-правового регулювання були закладені Французьким цивільним кодексом 1804 р. і Німецьким цивільним уложенням 1896 р. У них сформульовано інститути і норми, загальнозначущі для всього цивільного, а частково і для інших галузей права, а також викладено норми, що стосуються ста­тусу фізичних і юридичних осіб, визначення правоздатності, во­левиявлення, обчислення строків давності і деякі інші норми. На відміну від Німецького цивільного уложення, що не зазнавало до теперішнього часу істотних змін, Французький цивільний ко­декс зазнавав численних змін і доповнень. У результаті не тільки включалися додаткові розділи, але й вилучалися цілі розділи.

Окрім вищезгаданих нормативно-правових актів, цивільно-пра­вові відносини регулюються деякими іншими актами, зокрема кон­ституціями держав, а також звичайними законами, які містять норми, що закріплюють гарантії власності від довільного приму­сового відчуження та проголошують як конституційні постулати ряд інших особистих і майнових прав, зокрема рівноправ'я чо­ловіка і жінки, права позашлюбних дітей і право спадкоємства.

Галузі права, у свою чергу, поділяються на інститути. Зокрема, галузь цивільного права підрозділяється на такі інститути, як зобов'язальне право, речове право та ін.

Зобов'язальне право є одним з основоположних специфічних інститутів усіх національних правових систем, що входять у ро-мано-германську правову сім'ю, і є системою норм, розрахованих на врегулювання відносин двох суб'єктів права з приводу взаємних вимог, що виникають між ними та пов'язані з реалізацією їхніх господарських цілей, а також інших особистих інтересів неполі-тичного характеру. У рамках зобов'язання одній особі належить право вимагати від іншої особи здійснення якої-небудь дії або утримання від певної дії. Зобов'язання класифікуються, перш за все, за підставами їх виникнення. Виділяється декілька головних підстав виникнення зобов'язань — договір, одностороння угода, заподіяння шкоди (делікт), ведення чужих справ без доручення, необґрунтоване збагачення і закон.

Ще одним специфічним інститутом романо-германського права є інститут речового права, що регулює відносини з приводу майна, під яким розуміються предмети навколишнього світу. Основним речовим правом, звичайно, уважається право власності. Різні європейські законодавства вкладають у зміст права влас­ності різні компоненти (правомочність): володіння, користування, розпорядження, право на дохід і тому подібне.

Торгово-правові відносини регулюються законодавчими ак­тами, такими як Французький торговий кодекс 1807 р. і Гер­манське торгове уложення 1897 p., що містять визначення по­нять «комерсант», «торгова фірма», «торговий представник», правила ведення торгових книг, загальні положення про торгові товариства, поняття і різновиди торгових операцій, регулювання морського права та ін. Крім того, Французьким торговим ко­дексом визначено порядок формування і компетенцію торгових судів, а також регулюються процедури судового розгляду в них та ін.

З розвитком торгових відносин з'являється цілий ряд норма­тивно-правових актів, що регулюють цю сферу відповідно до умов, що склалися: у Німеччині закони про недобросовісну конкуренцію 1909 р., про боротьбу з обмеженнями конкуренції 1957 р., про сприяння стабільності і зростанню економіки 1967 р., про торгові

товариства 1966 р.; у Франції декрет про торгові товариства 1967 p., ордонанс про свободу встановлення цін і про вільну конкуренцію 1986 р. та ін.

Законодавчі положення, що регулюють сімейно-правові відно­сини, які містяться у Французькому цивільному кодексі і Гер­манському цивільному уложенні, були істотно змінені і доповнені, особливо статті, що допускали нерівність статі і позашлюбних дітей щодо законнонароджених. Наприклад, у теперішній час, у Німеччині ці відносини регулюються законами про рівноправ'я чоловіка і дружини в галузі цивільного права 1957 р., про юри­дичний статус позашлюбних дітей 1969 р., про усиновлення 1976 р. і про реформу шлюбного і сімейного права 1976 р. Було також спрощено процедуру укладення шлюбу, розширено перелік підстав для розлучення, істотно розширилися права незаконнонароджених і усиновлених дітей та права подружжя на укладення договору, в якому закріплюється вибраний ними режим майнових взаємин, та ін.

Спадково-правові відносини регулюються в основному нор­мами Французького цивільного кодексу і Германського цивільного уложення, а також прийнятим згодом законодавством, наприклад у Франції ордонансами 1958 p. і законом 1972 р.

Згідно з цими нормами передбачається спадкування згідно із законом і за заповітом. Установлено таку черговість спадкування згідно із законом: нащадки спадкодавця, його батьки і їхні на­щадки, його дідусь і бабуся та їхні нащадки тощо. Особливо обу­мовлені права того подружжя, хто пережив іншого: визнається одним зі спадкоємців першої черги. Допускаються різні форми за­повіту: нотаріальна, письмова, а також усна у присутності трьох свідків. При спадкуванні за заповітом забезпечуються права дітей і батьків спадкодавця і того з подружжя, хто пережив іншого, які можуть бути позбавлені своєї частки спадку лише з обґрун­тованих мотивів.

Останнім часом простежується тенденція обмеження кола спадкоємців згідно із законом близькими родичами і того з по­дружжя, хто пережив іншого. При спадкуванні за заповітом у законі обумовлені права на обов'язкову частку дітей спадкодавця, зокрема позашлюбних.

Правове регулювання соціальної сфери завжди перебувало в центрі уваги в системі романо-германського права.

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

У рамках Ради Європи в 1961 р. було прийнято Європейську соціальну хартію, яка після ратифікації в 1965 р. п'ятьма держа­вами вступила в дію. У 1996 р. було прийнято нову редакцію Європейської соціальної хартії. Сьогодні її ратифікували 22 держави і підписали 9 держав. Європейська соціальна хартія є обов'язковою для держав, що її ратифікували. Гарантовані нею права діляться на три категорії: перша — щодо умов праці, друга — соціального захисту населення, третя — спеціального захисту поза робочим середовищем.

Згідно з Європейською соціальною хартією, усі держави-учасниці зобов'язані використовувати всі засоби національного і між­народного характеру для ефективної реалізації основних прав і принципів у соціальній сфері: право на справедливі і безпечні умови праці, на справедливу винагороду, право на об'єднання в організації для захисту економічних і соціальних інтересів, право на соціальне забезпечення, право на рівні можливості і рівне від­ношення у сфері зайнятості, право на соціальний захист, право на захист від бідності, право на житло та.ін.

Особливо можна підкреслити сферу соціального права в Німеч­чині. Витрати на соціальні послуги в Німеччині складають десяту частину від державного бюджету.

Соціальні послуги за змістовним принципом можна поділити на консультаційні, лікарські, інформаційні, правові і організаційні. Функціонує розвинена система соціального страхування і забез­печення. Головна роль системи законодавства в цій галузі — це соціальний кодекс Німеччини, що складається з десяти книг, які набули чинності в 1975—1982 pp.

Співвідношення загального і особливого в національних пра­вових системах держав, що входять у романо-германську правову сім'ю, можна прослідкувати і на прикладі співвідношення цивіль­ного і трудового законодавства. Спільним для всіх держав є те, що на перших етапах розвитку буржуазного суспільства трудові відносини дуже стисло регламентувалися декількома статтями цивільних кодексів (договір особистого найму)¹. Але поступово картина змінилася, і в результаті тривалої еволюції трудове право

¹ Саидов А.Х. Сравнительное правоведение (основные правовые системы сов­ременности): Учебник / Под ред. В.А. Туманова. — М.: Юристъ, 2000. — С. 167.

стало самостійною галуззю. При цьому у більшості країн романо-германської правової сім'ї трудове право не кодифіковане, воно складається з великої кількості декретів, законів і настанов, що стосуються різних питань.

За останні десятиліття дуже активно розвивається рух із за­хисту навколишнього середовища від забруднення, що викли­кається, перш за все, вихлопними газами автомобілів і відходами промислового виробництва. Під впливом прихильників цього руху виникла самостійна галузь законодавства, що регулює сферу охо­рони навколишнього середовища. Згідно із законом, прийнятим у ФРН в 1974 p., утворено Федеральне міністерство у справах навколишнього середовища.

У ФРН прийнято такі закони, як закон про заходи із забез­печення усунення відпрацьованих масел 1968 p., закон про змен­шення забруднення повітря свинцевими сумішами в дизельному паливі 1971 p., закон про захист від шуму літаків 1971 p., закон про захист навколишнього середовища від забруднень повітря, шумів, вібрацій та інших шкідливих впливів 1974 p., закон про за­побіжний захист населення від шкідливих випромінювань 1986 p., Закон про охорону природи 1976 р.

Основи регулювання кримінально-правових відносин закла­дено Французьким кримінальним кодексом 1810 р. і Германським кримінальним уложенням 1871 р., в яких було закріплено ос­новний принцип, згідно з яким караються тільки ті діяння, які заборонені законом у момент їх учинення. Усі вони підрозділялися на злочини, проступки та порушення — залежно від тяжкості передбачених за них законом покарань.

У теперішній час у Німеччині діє Кримінальний кодекс, прийнятий в 1975 p., Загальна частина якого була складена в 60-ті pp. XX ст., а основою Особливої частини є статті Германсь­кого кримінального уложення 1871 р. У Франції діє кримінальний кодекс, прийнятий в 1992 p., який також зберіг багато рис колиш­нього французького законодавства, а також містить новели, вклю­чені в нього за останні десятиліття. Передбачається поділ зло­чинних діянь на тяжкі злочини, кримінальні делікти і проступки. Передбачаються такі форми покарань, як довічне позбавлення волі і позбавлення волі на строк, штраф, конфіскація майна, здобутого кримінальним шляхом.

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО

Отже, незважаючи на специфічні особливості, властиві пра­вовим системам цих держав, структура романо-германського права формує єдину систему.

6. Романське право і германське право

Серед найбільш визнаних у порівняльному правознавстві кла­сифікацій правових систем виділяються класифікації, запропоно­вані Р. Давидом, у рамках якої виділяється загальна сім'я романо-германського права, і К- Цвайгертом і X. Кьотцом, у рамках якої виділяється романське право і германське право як самостійні правові сім'ї. Хоча вони відзначають, що питання про те, чи слід проводити відмінність між романською і германською правовими сім'ями в рамках правових систем континентальної Європи, є спірним. Звичайно, романська і германська правові сім'ї мають значно більше спільного, ніж кожна з них із загальним правом¹.

Незважаючи на існуючі доводи на користь кожної із цих кла­сифікацій, реалії європейського континенту сьогодні дозволяють говорити про єдине романо-германське право завдяки стрімким інтеграційним тенденціям. Незворотні процеси інтеграції в рамках Європейського Співтовариства сприяють не тільки гармонізації і уніфікації в галузі політики, економіки, соціальної сфери, але і в питаннях права.

Разом із тим, правові системи, що входять у романо-германську правову сім'ю, за рядом специфічних ознак підрозділяються на дві відносно самостійні групи: романську і германську. До ро­манської групи належать правові системи Франції, Італії, Іспанії, Бельгії, Люксембургу і Голландії. До германської групи відносять правові системи ФРН, Австрії, Швейцарії і ряду інших держав.

«Уперше відмінність між термінами «германський» і «ро­манський» було зроблено в «Германії» Тацита. У XVI ст. воно ще більш посилилося через негативне ставлення французької аристократії до всього, що має німецьке походження. Схема їх зіставлення була остаточно сформована в XIX ст. (у зміненому

' Цвайгерт К., Кётц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере част­ного права: В 2 т. — Т. 1: Основы. — М.: Междунар. отн., 1998. — С. 204.

вигляді вона збереглася і до цього дня), при цьому було зроб­лено висновок про перевагу романської моделі над німецькою як найновішою з романо-латинських, близьких на лінгвістичному, соціальному і культурному рівнях. Ця спорідненість відбита в терміні «латинський», який виходить за межі більш обмеженого «романський» (тобто римський)»¹.

Романське право характеризується тим, що воно поєднує рим­ське приватне право і звичаєве місцеве право, причому з пере­важаючим впливом римського права. Германське право, тобто друга гілка романо-германської правової сім'ї, також поєднує рим­ське приватне право і звичаєве місцеве право, але тут переважає вплив звичаєвого германського права, унаслідок чого сформува­лося «пандектне право», тобто злиття римсько-правового базису з германського звичаєво-правовою надбудовою.

Відмінність між романським і германським правом виявляється й у структурі права, наприклад у правовій системі Франції кримі­нальне право належить до приватного права, тоді як в правовій сис­темі Німеччини кримінальне право належить до публічного права. Основний закон ФРН не визнає за виконавчою владою права на делегування законодавства. Урядові й інші підзаконні акти в Німеччині можуть бути видані тільки в рамках виконання законів. Проте в системі джерел права Франції делеговане законодавство, що видається виконавчими органами влади, займає важливе місце. Цивільні кодекси в державах романо-германської правової сім'ї істотно розрізняються за організацією і структурою. Одна з най­більш значних відмінностей визначається наявністю або відсут­ністю Загальної частини, яка є в Германському цивільному уло-женні 1896 р. і містить положення, застосовані до всіх інститутів цивільного права'².

У Французькому цивільному кодексі 1804 р. Загальна частина практично відсутня, замість неї міститься короткий «Вступний титул про публікацію, дію і застосування законів взагалі», який містить не тільки цивільно-правові норми, але й норми, що нале­жать до конституційного права.

Дата добавления: 2015-10-21