Тоді, коли радянська влада прагнула приєднати Західну Україну до СРСР, щоб знищити головні вогнища українського національно-визвольного руху та зміцнити свої геополітичні позиції в Європі, ОУН

Боротьба ОУН та УПА.

Тоді, коли радянська влада прагнула приєднати Західну Україну до СРСР, щоб знищити головні вогнища українського національно-визвольного руху та зміцнити свої геополітичні позиції в Європі, ОУН убачала майбутнє Західної України іншим. Передбачаючи, що після розгрому нацистської Німеччини західні країни та СРСР неминуче продовжать збройну боротьбу між собою, ОУН поставила перед собою завдання перешкодити радянській владі закріпитися в Західній Україні.

Тому зі вступом радянської армії на територію Західної України УПА розгорнула збройну боротьбу проти радянської влади та її регулярного війська. У бойових підрозділах У ПА, які мали по 500-600 бійців, загалом налічувалося майже 90 тис. вояків. До їхнього складу входили кавалерійські та артилерійські частини. УПА утримувала під своїм контролем територію майже 150 тис. км2, на якій утворила власні органи місцевої влади. З’єднання УПА вели відкриті бої з невеликими гарнізонами, групами радянських військовослужбовців, тиловими службами, здійснювали диверсії на залізницях і шосейних дорогах, улаштовували напади на районні центри, де закріпилася радянська влада.

Боротьба ОУН та УПА мала достатньо масштабний і напружений характер. Після звільнення від гітлерівців Західної України з лютого 1944 р. до пізньої осені 1945 р. повстанці здійснили майже 6 тис. операцій проти радянських частин, 14,5 тис. терористичних і диверсійних актів. Війська НКВС, солдати Львівського та Прикарпатського військових округів провели тоді 27 тис. бойових операцій проти ОУН та УПА. Отже, протягом перших 20 місяців існування радянської влади в Західній Україні на один день припадало не менше 500 сутичок.

Протягом січня-квітня 1946 р. радянська влада здійснила широкомасштабну операцію під назвою «Велика блокада». У ній були задіяні 585 тис. солдатів, авіація та бронетехніка. УПА втратила майже 40 % свого складу, однак зброю не склала. Зважаючи на несприятливе співвідношення сил та усвідомлюючи ілюзорність своїх сподівань щодо радянсько-американської війни, Українська головна визвольна рада наприкінці 1946 р. прийняла рішення про демобілізацію частини повстанців, прорив певної кількості вояків на Захід, реорганізацію решти УПА для потреб ведення партизанської війни невеликими групами чисельністю 10-15 бійців. Одночасно значну частину найстійкіших і най витриваліших оунівців було залучено для ведення масштабної підпільної боротьби, організації акцій саботажу, ведення антирадянської пропаганди, здійснення індивідуальних терористичних акцій проти представників радянської влади.

Історичний факт

Командування УПА здійснювало збройно-пропагандистські рейди на територію сусідніх з УРСР держав. Улітку 1947 р. був здійснений рейд до Чехословаччини, улітку-восени 1947 р. — до Угорщини, узимку 1947/1948 pp. — до Східної Пруссії, наприкінці 1948 р. — на початку 1949 р. — до Румунії.

Протягом 1944-1948 pp. УПА проводила бойові операції в Закерзонні — на українських етнічних землях, які за радянсько-польським договором увійшли до складу польської держави й зазнавали цілеспрямованої деукраїнізації.

Радянське керівництво, стурбоване неспокійною ситуацією в Західній Україні, постійно шукало можливостей нейтралізації повстанського руху. З цією метою починаючи з травня 1945 р. і до 1949 р. радянська влада оголосила 7 амністій для учасників збройної боротьби та підпілля. Амністією 1945 p., яка передбачала повне прощення в обмін на добровільне складення зброї, скористалися майже 30 тис. повстанців, а в грудні 1949 р. — понад 77 тис.

Серед засобів боротьби проти українського озброєного підпілля радянські органи безпеки створили 379 конспіративно-розвідувальних спецгруп, які використовувалися для перевірки підозрілих осіб щодо причетності до ОУН та УПА, компрометації українського підпілля, його керівників і т. п. Діяльність таких формувань МДБ УРСР супроводжувалася численними провокаціями, насильством, грабежем, мародерством, винищенням сіл. У відповідь служба безпеки ОУН також створювала спеціальні підрозділи, що діяли «під маскою совєтів».

Масові репресії, депортації «антирадянських елементів», насильницька колективізація західноукраїнських сіл поступово звужували соціальну базу для руху Опору, унеможливлювали його матеріальну підтримку. Тому у вересні

1949 р. головнокомандувач УПА генерал-хорунжий Р. Шухевич видав наказ, згідно з яким наприкінці 1949 р. підрозділи УІ1А мали припинити свою бойову діяльність і зосередитися на саботажі та пропагандистській роботі. Загибель Р. Шухевича в березні 1950 р. призвела до подальшого згортання спротиву ОУН та УПА. У травні 1954 р. був заарештований останній керівник УПА — полковник Василь Кук. Останню боївку УПА в Тернопільській області органи держбезпеки розгромили аж у квітні 1960 р.

Історичний факт

Утрати ОУН та УПА в боротьбі з радянським тоталітаризмом становлять 155 108 осіб. Чисельність тих, хто загинув з радянського боку, за неповними даними, становила 30 676 осіб, з них 4 тис. були представниками органів влади.

Частина бійців УПА пробралася на Захід. Іноді воякам удавалося зробити це поодинці, іноді навіть достатньо численними групами. Наприклад, частина групи «Сян» після депортації українців із Закерзоння пробилася через територію Чехословаччини в Західну Німеччину. У такий спосіб у Західній Європі були засновані закордонні частини ОУН.

Намагання дезорганізувати національне підпілля в Західній Україні в середині 1950-х років підштовхнули радянські спецслужби до вбивства в еміграції ідеолога українського національного руху, професора Українського вільного університету в Мюнхені Лева Ребета (1957) та голови Проводу закордонних частин ОУН Степана Бандери (1959).

Початок десталінізації та демократизації суспільного життя в Україні, ХХ з’їзд КПРС і Україна.

Частковий відхід від сталінізму, який проходив протягом 1953—1955 рр., не змінив тоталітарної суті суспільно­го ладу в СРСР. Критика на адресу Й.Сталіна була вкрай непослідовною і поміркованою, ім'я його, як і раніше, згадувалося поряд з іменами Маркса, Енгельса, Леніна. Разом з тим най­більш далекоглядні керівники партії і держави розуміли, що без певної де­мократизації суспільного життя абсо­лютно неможливе оновлення країни, прискорення економічного розвитку, підтримання високого рівня військо­вої, могутності.

Переломною подією в суспільно-політичному життя Радянського Союзу став ХХ з’їзд КПРС, який відбувся у лютому 1956 року. В історію цей з'їзд увійшов насамперед завдяки надзви­чайно відвертій доповіді на закрито­му його засіданні тодішнього першого секретаря ЦК партії М.Хрущова «Про культ особи Й.Сталіна та його наслід­ки». З'їзд засудив широку репресивну практику тоталітарного режиму, охарактеризовану як «культ особи Й.Ста­ліна», гостро виступивши проти масо­вих репресій ЗО — 40-х років.

Уперше на такому високому рівні були наведені численні факти злочи­нів і прямих зловживань Й.Сталіна і його оточення, абсолютного нехтуван­ня законами.

У доповіді наводилася велика кіль­кість прикладів, коли Й.Сталін та його «соратники» підписували списки на знищення цілих груп керівників різ­них рангів. Делегатів з'їзду вразила інформація про можливу причетність Й.Сталіна до вбивства С.Кірова в 1934 р., винищення командних кадрів в армії, еліти господарських керівни­ків, про трагічний вплив культу особи на хід Вітчизняної війни. М.Хрущов звинуватив сталінську владу в неза­конних переслідуваннях народів у роки війни, розпалюванні національ­ної ворожнечі, численних репресіях повоєнного часу.

Однак це засудження було все ж таки неповним, обмеженим, дозова­ним, певною мірою половинчастим. Без належних мотивів, безпідставно стверджувалось, що культ особи не змінив «глибоко демократичного, дій­сно народного характеру радянського ладу». Хоча цей лад вже на початку свого існування був тоталітарним, адже комуністична ідеологія не визнає справді демократичних принципів і цінностей.

Незважаючи на обмежену критику сталінізму, з'їзд започаткував важливі зміни у суспільстві. Боротьба за утвер­дження демократичних засад у всіх сферах життя, ліквідація жахливої спадщини сталінізму були оголошені стратегією політичного курсу партії.

В Україні рішення XX з'їзду КПРС були сприйняті більшістю населення з ентузіазмом і надією. Народ чекав повної правди, послідовної демокра­тизації суспільства, гарантій від по­вторення трагедії. Впродовж корот­кого часу в республіці були знищені тисячі сталінських бюстів і пам'ятни­ків, ім'я Сталіна було викреслено з найменувань майданів, вулиць, заводів, колгоспів, установ тощо. Але перебудова психології, особливо лю­дей старшого покоління, не скрізь здійснювалася швидко. Частина ве­теранів громадянської війни і рево­люції, колишніх фронтовиків, та й взагалі - значна кількість людей, одурманених комуністичною пропа­гандою, ставилась до змін з певною обережністю.

Ці настрої швидко знайшли відгук у партійному та державному апараті. В його вищих ешелонах виник справ­жній опір послідовному розвінчанню сталінізму.

Так, перший секретар Київського міськкому партії М.Синиця, доповіда­ючи в ЦК КП України про підсумки обговорення доповіді М.Хрущова, ка­тегорично виступив проти критики ситуації в республіці у 40-ві - на почат­ку 50-х років, закликав не допустити реабілітації творчих працівників, зви­нувачених в українському буржуазно­му націоналізмі. Інформація про хо­лодну реакцію на рішення з'їзду над­ходила і з інших регіонів республіки. Подібного характеру записка була надіслана О.Кириченком, першим секретарем ЦК КП України, в ЦК КПРС. Критика минулого багатьма (а особливо «старою гвардією») в КПРС кваліфікувалася як наклеп на ра­дянський лад, на керівництво партії і держави. Такий підхід значною мірою визначив і оцінку культу особи та його наслідків у суспільних науках, у ху­дожній літературі, на сторінках періо­дики. Тоталітарна система дозволяла критикувати свого творця суворо дозо­вано, у визначених нею рамках, вихід за які не допускався.

Проявом цього стала фактична забо­рона для вітчизняного читача (аж до 1989 року) доповіді М.Хрущова на XX з'їзді. Громадянам СРСР було запро­поновано її «полегшену» версію: у липні 1956 р. було опубліковано по­станову ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків». За змістом і гостротою викладу цей доку­мент був кроком назад порівняно з до­повіддю. Та й сам М.Хрущов поступо­во став змінювати тональність висту­пів. У ряді промов він почав говорити, що Сталін — це «великий революціо­нер», «великий марксист-ленінець» і партія не дозволить «віддати ім'я Ста­ліна ворогам комунізму».

Україна в умовах десталінізації (1956—1964) 16.1 Суспільно-політичне життя та політична боротьба в УРСР в 1956—1964 рр.

Історія України - О.Д. Бойко Історія України

5 березня 1953 р. помер Сталін. Ця дата стала своєрідною точкою відліку розгортання у Радянському Союзі суперечливих і неоднозначних спроб трансформації тоталітарних структур.

Суть кардинальних змін, що почалися після смерті диктатора, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Розвиток та поглиблення цього процесу були основою десталінізації, яка стала особливо активною і радикальною після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.). Проте процеси оновлення почалися ще навесні 1953 р. Саме в 1953—1955 pp. було зроблено спробу перейти від тоталітарної до авторитарної форми правління. З ініціативи Маленкова було поставлено питання про необхідність «припинення політики культу особи». Оцінюючи перші й подальші десталінізаційні кроки радянського керівництва, політолог М. Джилас влучно зазначав: «Творець замкнутої соціальної системи, Сталін, був одночасно її зброєю і, коли змінилися обставини... став її жертвою... Його «помилки» помітніші, ніж у інших, і тому Сталін — найдешевша ціна, якою вожді цієї системи хочуть викупити себе і саму систему з її значно суттєвішим та більшим злом».

Вакуум влади, що утворився після смерті диктатора, було заповнено так званим колективним керівництвом — компромісним союзом на основі нетривкого балансу сил. Спроба Берії порушити цей баланс на свою користь призвела до його падіння.

Уже початковий період десталінізації призвів до серйозних змін в Україні. Характерними рисами цього періоду стали припинення кампанії проти націоналізму, певне уповільнення процесу русифікації, зростаюча роль українського чинника в різних сферах суспільного життя. Саме за помилки в проведенні національної політики у роботі з кадрами в червні 1953 р. було звільнено Л. Мельникова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано українця О. Кириченка, після чого пішла широка хвиля висунення на керівні посади представників місцевої влади. Тому на 1 червня 1954 р. у ЦК КПУ українців було 72%, у Верховній Раді УРСР — 75%, а серед відповідальних за великі підприємства — 51%. У 1958 р. українці становили 60% членів КПУ.

У 1954 р. помпезно відзначалося 300-річчя возз'єднання України з Росією. Країною прокотилася широка і гучна пропагандистська кампанія. Центральною подією ювілейних торжеств стала, безперечно, передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими та культурними зв'язками між Кримом і Україною, прийняла указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». Хоча мотивація цього рішення, незважаючи на його пропагандистський присмак, не викликає сумнівів, серйозною проблемою в процесі входження Криму до складу УРСР був і лишається етнічний склад населення цього регіону (1959 р. українці становили 22,3%, а росіяни — 71,4% мешканців Кримської області).

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репресій. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов'язаних з діяльністю українських націоналістів.

Подолання наслідків культу особи передувало розвінчанню самого Сталіна, викриттю створеного ним режиму політичного терору. На жаль, розпочата критика культу особи набула абстрактного, однобічного, пасивного характеру.

Могутнім імпульсом для поглиблення і розширення процесу лібералізації став XX з'їзд КПРС. На його закритому засіданні з доповіддю, у якій викривався культ особи Сталіна, виступив Хрущов. Основні положення доповіді в дещо пом'якшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від 30 червня 1956 р. Проте гостра критика, яку містили ці документи, не зачіпала суті командно-адміністративної системи, не викривала її соціальної природи, зводячи усі вади системи до культу особи. Та, незважаючи на недоліки, це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації, який стимулював процес лібералізації суспільного життя, свідчив про реальну перспективу його демократизації.

Після смерті Сталіна розпочалося розширення прав союзних республік у різних сферах суспільного життя. Тільки в 1953—1956 pp. в Україні із союзного в республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій. Бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. крб. У 1957 р. розширено юридичну компетенцію республік — вони отримали право вирішувати питання обласного, крайового адміністративно-територіального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекси тощо. Згодом було розширено фінансово-бюджетні права республік, а також права щодо поточного і перспективного планування, матеріально-технічного забезпечення, будівництва, використання капіталовкладень тощо.

У цей час інтенсивнішою стала діяльність України на міжнародній арені. Якщо 1953 р. УРСР була членом 14 міжнародних організацій, то наприкінці 1955 р. — вже 29. Значно активізуються зв'язки України із закордоном. Так, тільки з країн, які розвиваються, у республіці побувало 1954 р. — 69, 1956 р. — 145, 1958 р. — 305 офіційних делегацій, у складі яких були державні, політичні та громадські діячі. Пожвавлюється міжнародний туризм: 1953 р. УРСР відвідало 805 туристів, 1955 р. — 1390, 1958 р. — 23 054. Отже, певні зрушення відбулися, хоча, як і раніше, українська дипломатія йшла у фарватері дипломатії СРСР, а міжнародна діяльність УРСР зберігала успадковані від попереднього періоду риси обмеженості та меншовартості.

У СРСР і, зокрема, в Україні розпочався процес перебудови державного апарату, удосконалення його структури. У міністерствах, відомствах та органах управління на місцях 1955—1956 pp. було ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено понад 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату, що дещо послабило тиск командно-адміністративної системи на різні сфери суспільного життя.

Намагаючись залучити до процесу оновлення широкі народні маси, хрущовське керівництво, скорочуючи управлінські структури, водночас розширювало склад і права місцевих органів влади. Так, в Україні кількість депутатів місцевих рад зросла з 322,6 тис. 1950 р. до 381,5 тис. 1959 р. Згідно з постановою ЦК КПРС (січень 1957 р.) було суттєво розширено компетенцію місцевих рад щодо планування, будівництва, бюджетно-фінансових справ та ін.

Більшість істориків дотримується думки, що перетворення хрущовського періоду не зачепили основ існуючої при Сталіні системи. Однак це твердження потребує уточнення. Безперечно, командно-адміністративна система залишилася, але її головний принцип — централізм — зазнав значної трансформації, адже суттю змін, пов'язаних із процесом лібералізації у сфері державного будівництва, була хоча й обмежена та непослідовна, але децентралізація. Тому відновлений згодом централізм, втрачаючи свою жорсткість, перетворився на багатоповерховий бюрократичний централізм.

Процес лібералізації неоднозначно сприймався оточенням Хрущова, саме тому на червневому Пленумі ЦК КПРС (1957) групою осіб на чолі з Маленковим, Кагановичем і Молотовим було вчинено спробу усунути першого секретаря з його поста. Хрущову вдалося відбити атаку сталіністів і ще більше укріпити свої позиції. Після цих подій центр влади остаточно перемістився в партійні структури, а влада ще більше сконцентрувалася в руках Хрущова, який 1958 р. стає Головою Ради Міністрів СРСР.

У 1961 р. на XXII з'їзді КПРС було прийнято третю програму партії — програму побудови комунізму. Комуністичний романтизм і пов'язана з ним соціальна міфологія на початку 60-х років домінували в суспільній свідомості. Тому відповіддю на нову програму партії були розгортання соціалістичного змагання (так, у русі за комуністичне ставлення до праці в Україні 1963 р. брало участь 48,3% трудівників); численні трудові почини, що йшли знизу, але згодом були вихолощені бюрократією.

Водночас були й інші вияви суспільної активності, що виходили за межі ідеологічних засад системи. Так, у жовтні 1959 р. спалахнуло і було придушене півторатисячне повстання робітників «Казахської Магнітки»; у червні 1962 р. розстріляна семитисячна демонстрація в Новочеркаську; 1963 р. відбулися робітничі страйки та заворушення в Кривому Розі та Одесі. З'явилися перші паростки інакомислення і серед інтелігенції.

В Україні дисидентський рух було започатковано ще в середині 50-х років. У республіці, особливо в західному регіоні, виникають своєрідні «перехідні групи», організовані за принципом старого підпілля, які поширювали літературу часів ОУН—УПА. Водночас вони намагалися вести боротьбу з урахуванням післясталінських реалій та нових тенденцій у суспільному житті. Генетично пов'язані з ОУН—УПА, ці групи здебільшого орієнтувалися на збройний шлях боротьби за незалежність України.

У 1958 р. в м. Івано-Франківську КДБ викрив групу української молоді (робітників і студентів), яка створила організацію під назвою «Об'єднана партія визволення України». У 1961 р. було засуджено організацію «Український національний комітет», яка складалася з робітників львівських підприємств і займалася поширенням нелегальної літератури. За деякими даними, у цей час існували тернопільська, ходорівська, коломийська, стрийська та інші групи.

Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Левка Лук'яненка, яка утворила 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). «Завдання полягає в підготовці народу до нового масового руху за національну свободу, — писав лідер УРСС. — Для такої праці потрібні не скоростріл з багнетом, а натхненне слово з вірою в перемогу добра над злом, свободи над рабством, залежних колоніальних народів над імперією». Проте вже 1961 р. цю малочисельну організацію було викрито і за рішенням Львівського обласного суду її членів засуджено до тривалих термінів ув'язнення — від 10 до 15 років.

Боротьба за незалежність України стала основною метою кількох опозиційних об'єднань, що виникли на початку 60-х років, — Українського національного фронту (УНФ), Союзу української молоді Галичини (СУМГ) та ін. У цей період в дисидентському русі активну участь беруть Ю. Бадзьо, І. Гель, М. і Б. Горині, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Реакцією влади на опозиційну діяльність перших українських дисидентів став розгляд багатьох політичних справ у судах Києва, Тернополя, Рівного, Сум, Чернівців, Луганська, Запоріжжя, Донецька та інших міст України. Проте на початку 60-х років репресії ще не набули масового характеру.

Отже, суть кардинальних змін, що розпочалися після смерті Сталіна, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Ця лібералізація виявилася в припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації; частковій реабілітації жертв сталінських репресій; зростанні українського чинника в державному та громадському житті; розширенні прав республіки в економічній, фінансовій та юридичній сферах; активізації дій української дипломатії та більшій відкритості УРСР для різнобічних контактів з іноземними державами.

У 1953—1964 pp. в суспільному житті за інерцією панували комуністичний романтизм та соціальна міфологія. Водночас лібералізація створила ґрунт для поширення інших поглядів та виявів активності — стихійних народних виступів та діяльності інакомислячої інтелігенції. Цим опозиційним системі процесам та явищам були притаманні локальність поширення, нечисленність учасників, організаційна слабкість. Однак вони були симптомами нестабільності системи, яка перебувала у перехідній фазі свого розвитку. На початку 60-х років нестабільність у суспільстві ставала дедалі відчутнішою, що дало змогу супротивникам Хрущова перейти в наступ і в жовтні 1964 р. усунути його від влади.

. Ініціювання нового радянського керівництва на чолі з М. Хрущовим економічних реформ.

1.1. Стан промисловості України. У 50-х pp. XX ст. Україна мала значний економічний потенціал. Вона стала одним із центрів машинобудування. На перший план висувалася металургія, енерго- і електромашино-будування. Нарощували потужності Харківський тракторний завод і Харківський завод транспортного машинобудування, Краматорський завод верстатобудування. Збільшився видобуток нафти і вугілля (у західній частині республіки було утворено Львівсько-Волинський вугільний басейн). Розвивалася газова промисловість. У 1956 р. почалося використання природного газу Щебелинського родовища на Харківщині.

Але промисловість України, як і всього СРСР, у більшості галузей була технічно відсталою, повільно впроваджувалися новітні досягнення науки і техніки. Наприкінці 50-х pp. промисловість стала розвиватися повільніше. У цих умовах з ініціативи першого секретаря ЦК КПРС (з вересня 1953 р.) і голови Ради Міністрів СРСР (з 1958 р.) М. Хрущова почалося здійснення реформ.

Цілі реформ: вивести промисловість і сільське господарство з кризи; дещо розширити права республік і місцевих органів влади в економічних питаннях; розширити права трудових колективів, зацікавити їх у результатах своєї праці; прискорити науково-технічний прогрес; скоротити розрив в економічному розвитку від західних країн; сприяти поліпшенню кооперації та поділу праці в рамках економічного регіону.

1.2. Програма створення єдиного народногосподарського комплексу. На XX з'їзді КПРС у 1956р. була розроблена програма створення єдиного народногосподарського комплексу, який мав охопити всі ланки суспільного виробництва, розподілу й обміну в межах усієї країни.

Важливими факторами виконання цієї економічної програми вважалися:

- безупинний технічний прогрес;

- швидке зростання продуктивності праці;

-подальший розвиток усіх галузей промисловості;

- підвищення матеріального і культурного рівня життя народу. Передбачалося, що виконання цієї програми забезпечить вирішення головного економічного завдання СРСР - у стислий термін наздогнати і випередити економічно найрозвинутіші країни світу.

1.3. Створення раднаргоспів. Однією з найважливіших реформ стала реформа управління народним господарством. У 1957 р. з метою наближення управління до виробництва були ліквідовані галузеві міністерства, a замість них створювалися територіальні органи управління народним господарством.

Територія СРСР поділялася на адміністративні економічні райони. Усі підприємства даного адміністративного економічного району становили єдиний народногосподарський комплекс. Управляти їм мала рада народного господарства (раднаргосп).

У березні 1957 р. сесія Верховної Ради УРСР ухвалила реорганізацію органів управління промисловістю і будівництвом. В Україні було створено 11 економічних адміністративних районів, почали діяти раднаргоспи. Для централізованого управління ними у 1960 р. було створено Українську раду народного господарства (УРНГ).

У 1962 р. замість створених к початку цього року вже 14 економічних адміністративних районів в УРСР було створено 7 економічних районів, якими управляли відповідно 7раднаргоспів: Донецький, Київський, Львівський, Подільський, Придніпровський, Харківський, Чорноморський.

Реформа управління призвела до певного скорочення адміністративно-управлінського апарату, було розширено склад і права місцевих органів влади, розширювалася компетенція місцевих рад у питаннях планування.

3 уведенням раднаргоспів створювалися певні умови для госпрозрахунку, раціонального використання місцевих ресурсів і національних кадрів, зміцнювалася економічна самостійність республік, збільшувалася кількість вироблених товарів.

Після створення раднаргоспів місцева політична еліта вперше дістала змогу тримати під власним контролем розвиток економічного потенціалу республіки, що, безперечно, значно зміцнювало її політичне становище. Економічні новації особливо підвищували авторитет і вплив секретарів обкомів компартії України, у руках яких були зосереджені основні важелі керування створеними раднаргоспами.

Здійснивши рішучу заміну галузевого керування промисловістю територіальним, М. Хрущов мав можливість зробити і наступний реформаційний крок - перевести підприємства на господарський розрахунок. Для цього необхідно було впровадити новий господарський механізм, який мав забезпечити максимум самостійності підприємств і активізувати матеріальне стимулювання і заохочення трудівників. Але на цей важливий крок на шляху реформ М. Хрущов так і не зважився.

2. Згортання економічних реформ у промисловості. Реформа управління промисловістю, підсилюючи позиції місцевих господарників, одночасно послабляла владу московської бюрократії. Ці консервативні сили відразу відчули, що втрачають контроль над економікою регіонів і країни в цілому. Невипадково вже через місяць після прийняття закону про децентралізацію управління була розпочата спроба державного перевороту в СРСР (маються на увазі дії так званої «антипартійної групи» в 1957 p.).

Економічні наслідки реформ для народного господарства країни в цілому виявилися невтішними. Планова економіка не могла ефективно діяти за директивними вказівками з різних центрів. Тому цілком закономірно, що через кілька років довелося знову повернутися до централізованого управління.

Це відбулося спочатку за рахунок створення ценгральних раднаргоспів у трьох найбільших республіках - Росії, Україні і Казахстані, унаслідок чого кількість раднаргоспів в Україні зменшилася до 7, a у 1962 р. виник і єдиний союзний керівний економічний центр - Рада народного господарства СРСР. Він і почав контролювати виконання планів розвитку промисловості раднаргоспами всіх республік. У 1965 р. раднаргоспи були ліквідовані, і промисловість була повернута до галузевого управління із центру.

3. Експерименти в сільському господарстві. Україна залишалася житницею Радянського Союзу - одним з основних виробників найважливіших продуктів харчування для населення і сировини для промисловості. Сільське господарство було відсталою галуззю в радянській економіці. Низька продуктивність сільського господарства спричинила дефіцит продовольства. Тому М. Хрущов вирішив вжити ряд заходів для поліпшення становища на селі.

У 1954 р. почалося освоєння цілинних земель Казахстану і Сибіру, яке вимагало великих людських і матеріальних ресурсів. На цілину з УРСР і із деяких інших союзних республік відправляли кошти, механізаторські кадри, техніку, як правило, у примусовому, директивному порядку. Надзвичайно слабким місцем цілинної політики стала величезна збитковість виробництва зерна, що в результаті виявилося на 20% дорожче, ніж у середньому по країні.

Інший експеримент передбачав перехід до пріоритетного вирощування кукурудзи на загальній площі 28 млн га по всьому Радянському Союзу. Її повинні були використовувати як корм для збільшення продукції тваринництва. За вказівкою «зверху» кукурудзою засівали території без урахування кліматичних умов і можливостей її вирощування. Однак спроба пристосувати українське господарство до цієї запозиченої в Америці культури увінчалася лише незначним успіхом.

У 1958 р. було прийняте рішення про реорганізацію машинно-тракторних станцій (МТС) у ремонтно-тракторні станції (РТС) і про обов'язковий викуп колгоспами техніки, що належала МТС.

Негативну роль відіграло укрупнення, а потім розукрупнення колгоспів, злиття або ліквідація так званих безперспективних сіл, не завжди обґрунтоване перетворення колгоспів у радгоспи.

У 50-х pp. на Дніпрі продовжував будуватися каскад електростанцій. 18жовтня 1955 р. відбувся пуск Каховської електростанції. Величезні площі родючих земель були затоплені, віддача з них значно перевершувала показник зрошуваних земель Криму.

3 1959 по 1965 pp. обсяг валової продукції у сільському господарстві України зріс всього на.10-12%, замість запланованих 70%. Посуха 1963 р. підсилила скруту із забезпеченням населення продовольством. Керівництво СРСР вперше вдалося до масштабних закупок зерна за кордоном.

4. Реформи в соціальній сфері. Наприкінці 50-х - початку 60-х pp. були здійснені реформи в соціальній сфері. Було скорочено робочий день і запроваджено гі'ятиденнйй робетий тиждень. Запроовадажувалося щомісячне авансування колгоспників, ліквідовано натуроплату, списано заборгованість із податку і поставок за попередні роки. У 1957 р. було ліквідовано практику державних позик, які забирали 10% заробітків трудящих і примусово розповсюджувалися серед населення, будучи прихованою формою додаткового оподаткування. У другій половині 50-х pp. почалося масове житлове будівництво. У 1956-1964 pp. одержали або збудували собі житло майже 18 млн осіб. Цього часу з'явишся нові магазини, їдальні, кафе, ресторани, урізноманітнювався асортимент промислових товарі. У побут багатьох людей ввійшла нова техніка - телевізори, магнітофони, пральні машини тощо. Селяни нарешті отримали паспорти і мали змогу вільно змінювати місце проживання.

5. Реформи в суспільно-політичній сфері. Великим досягненням М. Хрущова як політичного діяча, який прийшов до влади після смерті Й. Сталіна, була відмова від диктаторських методів у політиці. Ліквідовувалися деякі табори для політв'язнів, стали повертатися додому сотні тисяч жертв репресій. Але М. Хрущов був людиною сталінської епохи, причетним до багатьох її злочинів, і часто використовував старі методи. Так, починаючи з 1957 р. проводилась посилена антирелігійна акція, закривались сотні храмів. У Києві навіть відбулась демонстрація віруючих з протестами проти закриття Андріївської церкви.

3 початку 1954 р. почалася велика пропагандистська кампанія у зв'язку з 300-річчям Переяславської ради. Рішенням президії Верховної Ради СРСР від 12 лютого 1954 р. від РРФСР до УРСР було передано Крим.

Короткий період ревізії політики сталінської епохи був використаний в Україні для деяких змін у національно-культурному житті. Значно зросла кількість українців у складі керівних органів УРСР. Ставилися питання чистоти української мови, вилучення з неї засмічень і кальок з російської мови, реабілітації заборонених діячів української культури, заповнення «білих плям» в літературі і театрі. Цього часу в Україні було створено міністерство вищої освіти УРСР, засновано Академію будівництва й архітектури у Києві, Спілку журналістів України.

Кульмінаційним моментом у суспільно-політичному житті СРСР стала доповідь М.Хрущова, виголошена ним 25 лютого 1956 р. на XX з'їзді КПРС, у якій він виступив з критикою культу особи Й. Сталіна та застосування репресивних методів управління у країні. Спроба М. Хрущова відмовитися від політики попередників спричинила деяку лібералізацію суспільно-політичного життя (так звана «хрущовська відлига»). У 1956-1963 pp. в Україні було повністю реабілітовано 250 тис. осіб. Разом із тим не були реабілітовані М. Скрипник, М. Хвильовий, Л. Курбас та ін.

27 червня 1958 р. ЦК КПУ прийняв постанову «Про виправлення помилок в оцінці опер "Велика дружба", "Богдан Хмельницький" і "Від щирого серця"». Це стало прихованою ревізією ідеологічного погрому другої половини 40-х - початку 50-х pp. На певний час жорстокий ідеологічний пресинг щодо інтелігенції було послаблено.

6. Значення хрущовських реформ. Реформи М. Хрущова мали як позитивні, так і негативні результати. 3 одного боку, 50-ті pp., особливо їхня друга половина, виявилися найбільш успішними за довгі роки в розвитку народного господарства як радянської України зокрема, так і СРСР у цілому. Реформи дали поштовх виходові країни з кризи. Відбулася деяка децентралізація управління народним господарством, регіонам було надано обмежену господарську самостійність. Україна почала проводити більш самостійну економічну політику. Поліпшилася кооперація та поділ праці в регіонах, покращилися умови праці трудящих, зросли доходи населення, підвищився рівень його життя.

Значно зміцнився промисловий потенціал УРСР. У 1959 р. в Кременчуці вийшов із заводу перший самоскид «КРАЗ». Дав свою першу продукцію Новокриворізький гірничозбагачувальний комбінат, у Новомосковську (Дніпропетровська область) - найбільший у Європі цех з виробництва електрозварних труб. У 1960 р. в Україні було запущено перший атомний реактор, у Кривому Розі задута найбільша у світі доменна піч «Криворізька-Комсомольська». Але цього ж часу були споруджені гігантські підприємства хімічної нафтопереробної промисловості, які своїми величезними і постійно зростаючими відходами різко погіршили екологічне становище в Україні. Наприкінці 50-х pp. середньорічний темп приросту національного доходу СРСР збільшився до 9%. Але вже на початок 60-х pp. ці показники зменшилися до 4,4%.

3 другого боку, реформи М Хрущова не торкалися політичної сфери (тоталітарного режиму, основ командно-адміністративної системи, зберігалася монополія компартії на владу). Унаслідок половинчастості і непослідовності реформ в економіці кардинальних змін не відбулося. У промисловості реформи обмежилися реорганізацію управління. У реформуванні народного господарства перевага віддавалася розвитку важкої промисловості, куди направлялася більшість коштів державного бюджету, а легка і харчова промисловість розвивалися за залишковим принципом. Послабшали господарські зв'язки між окремими регіонами. Реформування в економічній, суспільно-політичній, соціальній сферах відбувалося непослідовно, хвилеподібно, а інколи навіть авантюрно. Народне господарство продовжувало розвиватися екстенсивним шляхом.

Українське шістдесятництво

Історичні передумови виникнення шістдесятництва

Після смерті у 1953 році Й. Сталіна у Радянському Союзі починається процес лібералізації усього суспільного життя. В Україні відбуваються помітні зміни: уповільнюється процес русифікації; зростає роль українського чинника в різних сферах суспільного життя; відбувається часткова реабілітація жертв сталінських репресій (до 1957 року повернулися понад 65 тисяч депортованих членів сімей, пов’язаних із діяльністю українських націоналістів).

Важливою подією в процесі десталінізації став ХХ з’їзд КПРС, на якому М. Хрущов у своїй доповіді викрив культ особи Сталіна. Саме в умовах хрущовської «відлиги» відбувалося пробудження громадської активності та національне відродження України. У 1956 році в Києві був заснований Клуб творчої молоді «Сучасник», який згуртував навколо себе найкращих митців. Активісти клубу (М. Вінграновський, І. Світличний, І. Драч, Є. Сверстюк, А. Горська та багато інших) організовували творчі вечори, самвидав. А оскільки нове покоління української творчої інтелігенції голосно заявило про себе саме в 60-ті, то ця мистецька генерація й отримала назву «шістдесятники». Найбільш яскраво шістдесятництво проявилося в літературі, але не менш цікаві творчі пошуки і в живописі (О. Заливаха, А. Горська, B. Зарецький, Г. Севрук, В. Кушнір, І. Марчук), кіномистецтві (C. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, І. Миколайчук), музиці (Л. Дичко, М. Скорик, В. Івасюк).

Молоде покоління прагло до оновлення не лише мистецького, а й усього суспільного життя. Але влада, вбачаючи в шістдесятниках зародки опозиційності, відповіла на творчий порив молоді двома хвилями арештів – у 1965 і 1972 роках. Через це в середовищі шістдесятників відбувся розкол. Перші сформували офіційне шістдесятництво (І. Драч, Б. Олійник, Д. Павличко та ін.). Вони мали змогу активно друкуватися, але натомість змушені були йти на певний компроміс із владою. Інші – такі, як В. Стус, І. Калинець, І. Світличний, Є. Сверстюк – сформували дисидентський рух. Не бажаючи пристосовуватися до влади, дисиденти зазнали з її боку масових арештів і ув’язнень. Треті ж, взагалі, вдалися до «внутрішньої еміграції» - зайняли аполітичну позицію, яка коштувала їм довгих років мовчання, писання «у шухляду» (Ліна Костенко, В. Шевчук).

Дисидент – політичний інакодумець; людина, чиї політичні погляди суттєво відрізняються від офіційної політики.

В основі світоглядних засад даного періоду лежить визнання свободи в усіх її виявах: свобода совісті, свобода мислення, свобода нації. На місце культу особи приходить культ особистості: кожна пересічна людина-трудівник є неповторною, унікальною. Активно сповідують шістдесятники також ідеї антропоцентризму, згідно з яким людина – центр Всесвіту. Невід’ємною засадою світогляду покоління є патріотизм, що виявляється в національній самосвідомості, любові до Батьківщини, збереженні історичної пам’яті.

Одним із джерел шістдесятництва був український фольклор, зокрема митцями активно запозичувалися й переосмислювалися фольклорні мотиви й образи, використовувалися народнопісенні засоби і прийоми образотворення. Естетичним взірцем письменників 60-их років стала творчість митців Розстріляного Відродження. Також шістдесятники усвідомлювали важливість долучення української літератури до світового літературного процесу, тому активно вивчають творчість зарубіжних письменників, перекладають твори кращих митців світового письменства. Літературне шістдесятництво зробило чималий внесок у розробку таких жанрів, як балада, притча, сонет, етюд, рубаї, роман у віршах, химерна проза. Помітно розширюються тематичні обрії художньої літератури: підкорення космосу, етична правомірність науково-технічної революції, тема голодомору.

Необхідність і цілі реформ. Після усунення від влади М. Хрущова в жовтні 1964 р. економіка країни продовжувала перебувати в стані кризи. Перед новим радянським керівництвом (в жовтні 1964 р. першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л. Брежнєва, а згодом головою Ради міністрів СРСР було призначено О. Косигіна) для його подолання було два можливих шляхи:

- радикальні реформи (тобто такі, що стосуються основ соціалістичного ладу, його характерних принципів);

- часткові реформи (які не стосувалися основ соціалістичного ладу і спрямовувалися на пом'якшення економічної кризи, але не були здатні подолати її в цілому).

Керівництво СРСР, розуміючи необхідність здійснення економічних реформ як таких, обрало другий шлях, що в підсумку і визначило їхній крах.

Пріоритет в ініціюванні, розробленні та проведенні реформ належав голові Ради міністрів СРСР О. Косигіну.

Передбачалося, що реформи забезпечать подолання традиційних для існуючої моделі радянської економіки недоліків, основні з який зводилися до такого:

- поглиблення диспропорцій у розвитку галузей господарства;

- збільшення капіталовкладень при їхній низькій віддачі;

- неефективне використання виробничих фондів;

- наявність великої кількості незавершених об'єктів у промисловому і цивільному будівництві;

- низька ефективність сільськогосподарського виробництва, значне відставання за темпами розвитку від промисловості всього аграрного сектору;

- невідповідність між зростанням зарплати і продуктивності праці; " масовий випуск товарів, що не знаходили збуту;

- відсутність діючих матеріальних стимулів для підвищення продуктивності праці та якості продукції, що випускається.

2. Сутність реформ.

2.1. Реформи в сільському господарстві. Перша з реформ, ініційована головою радянського уряду, зводилася до запровадження ряду невідкладних заходів щодо розвитку аграрного сектору економіки. Основні положення цієї реформи були прийняті в березні 1965 р. на пленумі ЦК КПРС. Їхня сутність зводилася до такого:

- збільшення капітальних вкладень у сільське господарство;

- розвиток матеріальної та соціальної бази села;

- зменшення планів з обов'язкового постачання основних видів сільськогосподарської продукції;

- підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію;

- уведення надбавок до> цін на надпланову продукцію;

- уведення гарантованої оплати праці колгоспників;

- скасування обмежень стосовно особистих підсобних господарств.

Перші кроки щодо здійснення реформи дали позитивні результати:

- оживилося сільськогосподарське виробництво, збільшилися постачання продовольства в міста, у селах з'явилося більше техніки, досить швидкими темпами будувалося житло й об'єкти соціально-культурного призначення.

Але з другого боку, збереглося централізоване планування і регламентація сільськогосподарського виробництва; не діяли економічні стимули для підвищення продуктивності праці та якості продукції, що випускалася; продовжувалося адміністрування і некомпетентне втручання партійного керівництва у справи колгоспів і радгоспів. Збільшувався апарат управління сільським господарством. He виправдалися надії на кооперування і спеціалізацію господарств. Хімізація і меліорація не дали очікуваних результатів.

У цілому негативні тенденції розвитку сільського господарства домінували над спробами його реформування.

2.2. Реформи в промисловості.У вересні 1965 р. (також на пленумі ЦК КПРС) були прийняті основні документи, спрямовані на реформування промисловості. Основні положення реформ у промисловості зводилися до такого:

- оцінка діяльності промислових підприємств повинна була здійснюватися не за валовими показниками зробленої продукції, а за її реалізацією;

- скорочення обов'язкових планових показників, що доводилися до підприємств із центру, зміцнення їхнього госпрозрахунку, підвищення самостійності, збереження в розпорядженні підприємств більшої частини прибутку;

- ліквідація раднаргоспів і здійснення переходу від територіальної системи керівництва до галузевої (відновлення міністерств і відомств);

- реформи спрямовувалися на посилення економічного стимулювання і підвищення матеріальної зацікавленості трудових колективів у цілому й окремих трудящих.

На 1968 р. у СРСР на нові економічні умови діяльності перейшло близько 27 тис. підприємств. Намітилося зростання продуктивності праці. Збільшувалися фонди суспільного споживання, почали вирішуватися деякі соціальні проблеми. Однак уже в 70-ті pp. реформи в промисловості пішли на спад; сповільнилися темпи економічного росту, розвиток промисловості продовжував здійснюватися на екстенсивній основи.

3. Причини краху реформ. Чому ж реформи, на які покладалися настільки великі надії, не дали очікуваних результатів і зазнали краху?

- Здійснювані реформи у жодному разі не торкалися відносин власності і проводилися строго в рамках командно-адміністративної системи;

- економічні реформи не були доповнені реформами політичної системи, а навпаки, проводилися в умовах згортання демократизації, що намітилася в другій половині 1950-х pp.;

- реформи проводилися партійно-господарським апаратом, сформованим ще в сталінську епоху, на основі характерних для нього адміністративно-командних методів керування;

- найважливіші задачі економічного розвитку вирішувалися переважно на екстенсивній, а не на інтенсивній основі;

- мілітаризація економіки і величезні потреби військово-промислового комплексу (ВПК) в умовах наростання на міжнародній арені гонки озброєнь відволікали величезні ресурси (фінансові, трудові ті ін.), катастрофічно відбивалися на реформаторській політиці й у підсумку зводили її нанівець.

Керівництвом партії та країни одне за одним ухвалювалися постанови, але вони не давали відчутних результатів.

4. Наслідки реформ для України. У другій половині 60-х pp. економіка України розвивалася порівняно високими темпами. Виробництво промислової продукції за цей період зросло на 50%, продуктивність праці в промисловості - на 28%, національний доход збільшився на 30%. Підприємства здобули відносну самостійність, робітники, інженерно-технічні працівники і службовці стали відчувати зв'язок між якістю своєї праці та рівнем заробітної плати.

Однак уже на початку 70-х pp. все чіткіше виявлялися негативні тенденції в економіці. Для України наслідки краху економічних реформ посилювалися насамперед тим, що республіка займала лідируючі позиції в СРСР за виробництвом промислової та сільськогосподарської продукції: в УРСР знаходилася одна з найпотужніших виробничих і матеріально-технічних баз країни, тут були зосереджені найбільші в СРСР підприємства військово-промислового комплексу (ВПК).

Елементи госпрозрахунку в УРСР, як і в усій країні, жорстко придушувалися плановою економікою. Чим краще були результати роботи підприємств у поточному році, тим вищі планові показники ставилися йому в майбутньому. Економіка України продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом за рахунок залучення нових джерел сировини і робочої сили. Швидко застарівали основні виробничі фонди. В умовах світової енергетичної кризи (1973-1975 pp.), коли значно збільшився експорт енергоресурсів із СРСР, левина частка всіх капіталовкладень стала направлятися на освоєння нових родовищ нафти і газу в Сибіру і на Крайній Півночі, а не на модернізацію виробництва. Зростала собівартість виробленої продукції, що призводило до значного зниження її конкурентоздатності на світовому ринку.

70-ті - 80-ті pp. були відзначені подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік. Союзні міністерства і відомства на свій розсуд використовували природні багатства і трудові ресурси України, монопольно вирішували питання капітального будівництва, асортименту продукції, що випускалася.

В Україні споруджувалися нові гірничо-збагачувальні, трубні, металургійні заводи та інші промислові гіганти. Нерідко вони будувалися за застарілими проектами і технологіями, що призводило до забруднення навколишнього середовища. У Донбасі та Придніпров'ї (особливо в Кривому Розі, Запоріжжі, Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Донецьку, Жданові) рівень забруднення повітря набагато перевищував загальносоюзні показники. Інтенсивне будівництво хімічних комбінатів в Україні ще більш загострювали ці та інші проблеми. «Штучні моря» (Київське, Кременчуцьке та інші водоймища) поглинули близько 1 млн гектарів родючих земель. Протягом короткого часу без серйозних економічних обґрунтувань на основі застарілих технологій в УРСР було побудовано кілька атомних електростанцій, у тому числі в безпосередній близькості від великих міст (Київ, Запоріжжя та ін.).

Незважаючи на деякі позитивні тенденції, стрімко зростали проблеми в сільському господарстві України. Щорічний приріст продукції аграрного сектору в 1976-1980 pp. становив тільки 1%, замість запланованих 20%. Як і раніше, пересічні колгоспники і робітники радгоспів були мало зацікавлені в результатах своєї праці. У 1970-х pp. почався масовий відтік сільського населення України до міст.

Незважаючи на прогресивний задум економічних реформ, вони зазнали повного краху. Економіка України, як і всього Радянського Союзу, у 70-ті -80-ті pp. вступила в смугу системної кризи.

Опозиційний рух в Україні

У 1960—1980-ті рр. було закладено організаційні основи дисидентського руху: зріс його інтелектуальний потенціал, громадянська активність частини інакодумців стала набувати рис суспільного руху, виникають елементи координації цього руху.

У 1965 р. в УРСР за вільнодумство були заарештовані понад 20 осіб. Проти цього необґрунтованого акту виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, І. Драч, М. Стельмах та інші. Багатьох з них було звільнено з роботи. Того ж року була надрукована робота І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій містився детальний аналіз основних причин, що обумовили акції протесту української інтелігенції. Вона стала своєрідним підсумком діяльності дисидентів у період хрущовської «відлиги», суттєво вплинула на формування ідеологічної концепції національно-визвольного руху.

Українські політичні в’язні написали «Відкритий лист до Організації Об’єднаних Націй». У ньому було викладено ідеї українського дисидентства: протест проти дискримінації українців і безправного становища України в складі СРСР.

Активізації діяльності дисидентів у 1968—1976 рр. сприяли інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 р., що викликала хвилю обурення і протестів.

У 1970—1972 рр. в Україні самвидавом друкувався «Український вісник», заснований В. Чорноволом, де подавалася інформація про порушення свободи слова, прав особи й нації, гарантованих Конституцією, про судові й позасудові репресії в Україні, про різні акції протесту.

На нараді з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р. Радянський Союз підписав Гельсінський Акт, який передбачав гарантію громадянських прав і свобод у країнах-учасницях наради. У 1976 р. М. Руденко створив у Києві групу сприяння виконанню Гельсінських угод — Українську Гельсінську спілку — першу організовану структуру в українському визвольному русі. До групи увійшли О. Бердник, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, О. Тихий, М. Матусевич та інші. Група збирала матеріали про виконання Гельсінських угод, виступала на захист політв’язнів, підтримувала зв’язок із відомим правозахисником А. Сахаровим, допомагала колишнім репресованим і родинам політв’язнів. Члени групи навіть наважилися діяти легально. У 1976—1979 рр. до групи увійшло 36 осіб. Згодом вони були заарештовані й більшість із них засуджені. О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко і В. Стус загинули.

В Україні було й релігійне дисидентство, пов’язане з вимогою відновити діяльність греко-католицької церкви. З ініціативи його представника Й. Терелі у 1982 р. було створено Комітет захисту УГКЦ із метою легалізації її діяльності в Україні.

Значення дисидентського руху

• Наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток націонал-демократичного руху.

• Свідчив про наявність кризових явищ у радянській системі. Сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню і утвердженню в народі демократичних ідеалів.

• Продовжив традиції національно-визвольної боротьби. З’єднав два етапи національно-визвольного руху — середини і кінця ХХ ст.

• Відкривав Україну світові.

• Досвід та ідеологічні напрацювання дисидентів були використані в період перебудови і здобуття Україною незалежності. Із середовища дисидентів вийшла чимала когорта політиків.

• Дисиденти зробили вагомий внесок у сучасну теорію і практику державного будівництва, розвиток української науки і культури.

Дисидентський рух в Україні був виявом національно-визвольного руху, спрямованого на демократизацію суспільно-політичного життя. Зусилля й жертви дисидентів не були марними. Ці люди несли народові України правду, відкрили Україну світові. Їхні принципи стали базою для сучасного державного будівництва в незалежній Україні. 

Народницький рух у 60—80-ті роки

Після скасування кріпосного права серед різночинної інтелігенції сформувалася суспільна течія, яку назвали народництвом. У ньому окреслилися три напрями, представлені своїми ідеологами. П. Лавров і його прихильники головним завданням вважали пропаганду серед селян і робітників ідей соціалізму й підготовку їх до боротьби проти самодержавства. М. Бакунін та його послідовники вбачали своє завдання у підготовці народу до збройної боротьби проти держави й створенні союзу вільних асоціацій виробників. П. Ткачов провідною силою суспільства вважав революційну інтелігенцію, яка мала створити підпільну організацію, скинути царя й повести народ до соціалізму. Тобто в народництві сформувалися пропагандистська, анархістська й змовницька течії.

Народництво в Україні розвивалося тими ж шляхами, що й по всій Російській імперії, маючи, проте, свої особливості.

Найбільш вдало узагальнює особливості національного руху в Україні другої половини XIX ст. поняття "українське народознавство", яке протягом кількох десятиліть було однією із самоназваних демократичних кіл. З огляду на специфіку тодішнього суспільно-політичного буття в Україні існували "українське народолюбство" і "російське народництво" — типологічно близькі, споріднені явища, що діяли самостійно та у взаємозв'язку, мали спільні та осібні риси.

Українське народознавство пройшло у своєму розвитку кілька етапів:

1. початковий етап "романтичного" народолюбства (приблизно з початку XIX ст. до 40—50-х років XIX ст.);

2. "дійове", "реальне народництво" (60—80-ті роки XIX ст.);

3. "неонародництво" (з 90-х pp. XIX ст. до лютого 1917 p.);

4. "новітнє" народництво. Доба Української національно-демократичної революції та боротьби за збереження державної незалежності (весна 1917—1920 pp.).

Посилення національного руху в західноукраїнських землях

Суспільно-політичний рух у західноукраїнських землях другої половини XIX ст. характеризувався надзвичайною активністю. Під впливом революції 1848 р. пожвавилася політична діяльність різних, часто протилежних за своїми переконаннями суспільних сил.

У 60-ті роки XIX ст. внаслідок заборони української мови в Росії посилився наплив українського письменства у Галиччину, що активізувало тут процеси національного самовизначення. Галицьке українство розкололося на москвофільство й народовство, що суперничали між собою.

Засновниками й лідерами москвофільства були історик Д. Зубрицький, священики Б. Дідицький, М. Малиновський, поміщик А. Добрянський. Москвофільство було породжене складними умовами українського національного життя в Австро-Угорщині. Спочатку воно мало відносно прогресивний характер. У ньому поєдналися опір насильницькому ополяченню, втрата ілюзій та надій на австрійський уряд, який підтримував курс на придушення українства в Галичині силами польського шляхетства, аристократизм, що зневірився в можливостях власної нації і шукав опір в етнічно спорідненій державі. Головними засадами москвофілів були ідеї про етнічну тотожність росіян, українців і галицьких русинів, заперечення існування українців як нації, а звідси й права українського народу на державне життя, ствердження необхідності об'єднання всього слов'янського світу під патронатом російського самодержавства як нібито найкращого державного ладу для слов'янських народів.

У другій половині XIX ст. значно розвинулася періодика москвофілів. Вони мали свої організації й товариства: "Народный дом", "Ставропигийский институт во Львове", "Галицко-русская матица", "Общество им. Крачковского". Вони користувалися щедрою фінансовою підтримкою російського самодержавного уряду. У 1881 р. відбувся судовий процес у Галичині, на якому представників москвофільства звинувачували в державній зраді, зносинах з царським урядом на шкоду Австро-Угорщині. Однак вони були виправдані.

Різкої протидії в народі москвофільству спочатку не було, оскільки воно грало на ідеалах соборності України, основна частина якої перебувала у складі Росії. З часом чітко проявилась спрямованість москвофільства на зросійщення Західної України, заперечення політичної та культурної самостійності українського народу, посилилося його негативне сприйняття в масах. Проти москвофільства активно боролися М. Драгоманов, І. Франко, М. Павлик. До кінця XIX ст. воно сприймалося всіма здоровими силами українства як чуже, вороже явище. Зокрема, І. Франко назвав його духовним збоченням, патологічним проявом людського духу.

На противагу рухові москвофілів на початку 60-х років XIX ст. серед української інтелігенції Галичини виникла течія, яку назвали "народовством". Лідерами народовців були В. Барвінський, Ю. Романчук, В. Навроцький, О. Огоновський, А. Вахнянин та ін.

Народовці сповідували принципи національного відродження, пропагували народну мову в літературі та школі. Ними засновано перший український професійний театр у Львові (1864), культурно-освітню організацію "Руська бесіда" (1861), "Просвіту" (1868). Велике значення для розвитку української мови й літератури мало створене в 1873 р. у Львові Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Шевченка. Це був своєрідний прообраз академії наук з історично-філософською, філологічною та математично-природничо-медичною секціями і підсекціями, з виданням наукових "Записок", збірників, часописів, з дійсними і почесним членством. Тривалий час (з 1897 по 1913 рік) — посаду голови Товариства обіймав М. Грушевський.

У 70-ті роки у народництві виділилася радикальна течія (І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та ін.). У 1885 р. народовці заснували свою політичну організацію — Народну раду. У 90-ті роки на основі народовських організацій були створені чотири політичні партії: Русько-українська радикальна партія (1890), Українська соціал-демократична партія (1899), Національно-демократична партія (1899) та Християнсько-суспільна партія (після 1896 p.).

Загострення екологічних проблем у 70—80-ті pp. Чорнобильська катастрофа та її наслідки

1. Причини виникнення екологічних проблем.

2. Чорнобильська катастрофа.

У 70-80-тї роки економіка СРСР розвивалась в основному екстенсивним шляхом. Це мало негативний відбиток на Україні. У ці роки за рішенням центру споруджували гіганти індустрії, що були зорієнтовані на випуск продукції для Союзу. У цьому плані розвивалися підприємства ВПК, яких в Україні було багато, а також металургійні, верстато- та машинобудівні гіганти. Чимало їх, в тому числі гіганти металургії, гірничі та хімічні комбінати, споруджували з орієнтацією на старі технології й проекти. Експлуатація їх надзвичайно погіршувала екологію довкілля, а за забрудненістю повітря, зокрема в Донбасі, середньому Подніпров'ї тощо, Україна була однією з найбільш забруднених регіонів колишнього Союзу. Кожне п'яте з найбільш забруднених міст було в Україні. Серед них виділялися Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Маріуполь, Горлівка, Нікополь та ін.

Та особливо страшною виявилася аварія на Чорнобильській АЕС, що сталася в ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. За наслідками забруднення вона була справді світовою катастрофою, особливо для країн Європи. Довкола ЧАЕС утворено спеціальну З0-кілометрову зону, з якої було відселено все населення. Спорожніло м. Прип’ять, в якому свого часу налічувалося близько 35 тис. населення, бовваніючи пусткою нестерпного докору колишній тоталітарній системі. В Україні, за офіційними, применшеними, даними, вважають забрудненими території 16 областей, а фактично — всі області республіки, в тому числі її столицю м. Київ. На ліквідацію наслідків катастрофи тільки в 1988—1990 pp. витрачено в тодішньому масштабі цін понад 20 млрд. крб. — сума для тих часів буквально феноменальна. Уже в умовах незалежності держава виявила "піклування" про долю населення України і переклала всі матеріальні клопоти на плечі трудівників шляхом введення спеціального так званого чорнобильського податку, який становить 12%.

Радіаційне забруднення після катастрофи с збудником ракових захворювань серед населення, зокрема малечі, дітей дошкільного та шкільного віку. Воно дуже шкідливо позначається на загальному стані здоров'я населення, внаслідок чого багато людей пішло з життя.

Освіта, наука та культура України в 70-х—80-х рр. XX ст.

У 1970-х — середині 1980-х рр. культурне життя України продовжувало активно розвиватися.

Проте і воно зазнавало негативного впливу тоталітарного режиму. Розвиткові наукових досліджень у Радянському Союзі, і зокрема в УРСР, надавалося великого значення. Так, Академія наук УРСР на чолі з Б. Патоном стала провідним науковим центром України. З'явилися роботи істориків М. Брайчевського про походження Русі, виникнення Києва, Ю. Бадзьо про походження російського, українського і білоруського народів. Вийшли у світ такі багатотомні видання, як «Історія Української РСР», «Історія української літератури», Українська радянська енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України та ін. Однак замовчування багатьох прізвищ і фактів української історії зробили ці фундаментальні праці недосконалими.

У цей час динамічно розвивалася українська література: видавалися твори М. Стельмаха, П.Загребельного, І.Білика. Ю.Мушкетика, Д.Павличка, І. Драча, Б. Олійника та ін. Стали відомими імена нових поетів, і серед них В. Стуса, твори якого не видавалися в Україні за життя поета.

Але на початку 1970-х рр. після цькування О. Гончара за роман «Собор», у якому зображуються події української історії, розкривається глибока повага до його традицій і звичаїв, починається відкритий перехід до «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах.

Ідеологічного розгрому в Україні зазнали твори М. Вінграновського, В. Шевчука, Ю. Щербака, Р. Андріяшка, В. Дрозда, І. Чендея та ін. Ці молоді поети і прозаїки у своїх творах відображали реалії сучасного життя.

«Незручних» літераторів, які сприяли піднесенню національної самосвідомості громадян — О. Гончара. І. Дзюбу, О. Бердника, Б. Чичибабіна, виключили зі Спілки письменників України. Російського письменника В. Некрасова, який постійно жив у Києві, вислали за кордон. Затягувалося видання творів Ліни Костенко «Княжа гора», «Маруся Чурай», які побачили світ наприкінці 1970-х рр. Ідеологічний пресінг негативно впливав на розвиток творчого процесу в літературі.

Дата добавления: 2015-10-21