В основу мого першого, достатньо великого поетичного твору, поеми УКРАДЕНА БАТЬКІВЩИНА покладені наукові праці Борейка Альберта Михайловича - історика за покликанням, філософа за

ВІД АВТОРА

В основу мого першого, достатньо великого поетичного твору, поеми "УКРАДЕНА БАТЬКІВЩИНА" покладені наукові праці Борейка Альберта Михайловича - історика за покликанням, філософа за сприйняттям, генетика за освітою, політика за потребою, націоналіста за переконаннями, аналітика за способом мисленням, максималіста за прагненням, науковця, кандидата біологічних наук, претендента в кандидати у Президенти України 1991 року і взагалі великого українця, який усе своє життя присвятив вивченню і дослідженню природи виникнення життя, причин зміни видів тваринного і рослинного світу на Землі, походження людини, займався глибоким дослідженням історії української і багатьох інших націй, світових процесів, що робили свій відбиток на розвитку людства здійснюючи вплив на світогляд і свідомість людей. Він жив цим і робив усе для того, щоб змінити світ, врятувати людство, не дати йому змішатись в гібридну масу морально і фізично деградованих скалічених людей, що веде до подальшого виродження і повного зникнення людства як такого. Шукав шлях порятунку і як він казав, знайшов, але не дожив, не реалізував все це, залишивши нам усім свій спадок у своїх наукових працях. Але чи здатні ми їх зрозуміти і прийняти під впливом того космополітизму і глобалізму, нав'язаного просякнутим уже кругом безнаціональним простором, що заселений рабами потужних світових імперій?!

Він був моїм земляком, а став моїм другом, порадником і вчителем, щирим співрозмовником і запеклим принциповим опонентом. Покидаючи цей світ, будучи невиліковно хворим, він залишив по собі велетенський багаж знань і мріяв про те, щоб вони стали надбанням всього людства.

Думай, аналізуй, роби висновки, шукай істину і відстоюй її, - ці, здавалось би прості і зрозумілі слова, завжди були і до останнього дня залишались його способом життя.

Передмова до поеми подана читачу невеликими уривками з розділів одної з численних праць Борейка А.М. "БІОЛОГІЧНЕ ТА ІСТОРИЧНЕ ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ", щоб можна було глибше осягнути ту фальшивість накинутої нам історії, що вже привита багатьом поколінням українського народу за довгі віки поневолення. У моїх наступних творах у передмові, я буду продовжувати друкувати його наукові праці, бо це мій обов'язок і перед ним, і перед сучасними і майбутніми поколіннями українців, щоб розбудити в них прагнення взнати правду про свій народ, його глибоку і давню історію, і об'єднавши націю, збудувати таку державу, щоб кожна людина в ній почувалася щасливою і могла розкрити і реалізувати себе, свій потенціал в повній мірі.

ПЕРЕДМОВА

(Наукові праці А.М. Борейка з моїми корекціями і доповненнями)

Існує переконання, що нищення історії нації, - це один з методів нищення нації.

Історія - це хронологічний зміст життя нації від її генетичного походження і на всьому шляху її розвитку. Саме ж життя являє собою реальне її вираження з всіма якісними особливостями в кожний період розвитку нації. Її біологічні можливості в кожному з цих періодів визначаються соціальною спроможністю до організації в політичній, військовій, виробничій (господарській), творчій і духовній діяльності. Оскільки це здійснення можливе через свідомість і почуття свого походження, тобто джерела самосвідомості в обов'язку перед своїми попередниками, батьками, хто породив їх, своє продовження, в загальному вираженні нації культури свого народу, то історія забезпечує самосвідомість кожного народу, і є джерелом рушійної сили нації, вкладаючи свою частку в загальний розвиток людства. Тобто, історія забезпечує духовний розвиток нації, її потенційні можливості життєвих сил. Ось чому знищення історії нації нищить саму націю.

Російська імперія знищувала історію українського народу, вбачаючи в цьому необхідність знищення самої української нації, (далі У.Н.) тобто ту істину, яка несумісна з імперським реакційним явищем. Тому виникла необхідність написати історію У.Н. в реальному змісті, хай і в загальних рисах, але такою, як вона є, і це є одна з головних умов спасіння не лише У.Н., але і всього людства від ракової пухлини, що розростається на тілі цілих народів у вигляді старих і нових імперій. Кожна нація має законне право на свою історію. Користуючись тим правом, я виконую свій національний обов'язок в боротьбі за збереження людства в його природній необхідності, провівши наукові дослідження, що викладені в моїх наукових працях " Людство", "Біологічне та історичне походження української нації" та "Генетико-теоретичні основи селекції", які не залишають песимізму, а вказують реальний шлях національного розвитку кожної нації. Дані наукові дослідження встановлюють істину біологічного і історичного походження У.Н., показують її значення для подальшого розвитку людства.

Біологічне походження У.Н. лежить в основі біологічного походження зокрема Homo Sapiens і взагалі зародження життя на Землі та його розвитку. У.Н. зародилася в системі виду людини в той період, коли закономірності розвитку життя створили ту необхідність, що забезпечувала його існування в просторі і часі. Вона, як популяція виду життя є наслідком закономірної необхідності розвитку життя в просторі, який визначався для неї сучасною територією України, в тому числі нині частково окупованою іншими державами і Російською імперією. Ця частина поверхні Землі має свої особливості геологічного розвитку. Тобто, зміна якісних особливостей визначається часом. Ця якісна особливість, що породила У.Н., як і людину в цілому, виникла біля 70 мільйонів років тому. Науково доведено, що в останній Крейдовий період Мезозойської ери і на початку Кайнозойської ери відбувся в системі життя необхідний глобальний процес, який супроводжувався вимиранням одних видів і зародженням інших.

Це також супроводжувалося відповідними геологічними процесами. В кінці Мезозойської ери відбувалися складні рухи з піднесенням і опусканням земної поверхні. В верхньому Крейдовому періоді відбулися великі розломи земної кори і цілих материків. Так деякі вчені вважають, що в цей період розкололась Гондвана, утворивши Африку і Південну Америку. На початку Кайнозойської ери відбулися сильні тектонічні рухи, які змінили поверхню Землі і надали її сучасного вигляду. В цей проміжок між двома ерами відбувалася якісна зміна життя, (саме у цьому місці А.М. Борейко частково погодився з моїм доповненням, яке на мою думку розкриває одну з причин цих глобальних змін рослинного і тваринного світу, та з поданою мною аргументацією про те, що тривалий вплив підвищеної радіації, яка безперешкодно з розломів земної кори у цей період проривалася на поверхню, став одним з основних факторів мутацій всього живого (хромосомних і генних) на основі наявного тоді біологічного матеріалу. Період того часу виражався в утворенні і в природному відборі тих якісних змін, що формували нові генетичні і екологічні взаємозв'язки кожного живого організму з оточуючим середовищем. Доведено, що радіація є одним з основних чинників життя на Землі. Безперервний вплив підвищених доз радіації на живі організми, що тривав тисячоліттями, а то й мільйонами років, розбалансувавши закони спадковості, викликав зміни як окремих їх клітин, так і органів, систем, їх функцій, що відбивалося на фізіологічних особливостях цілих організмів, породивши тим самим розмаїття флори і фауни. Найбільший свій вплив радіація спричиняє на мозок і нервову систему. Це відповідь на одвічне запитання усім, хто запитує, чому зараз мавпа не перетворюється на людину, бо саме той тривалий відповідний радіоактивний вплив на все живе і міг спричинити ті колосальні зміни в природі, яка сьогодні утворює життя на Землі. Тому, не могли з'явитися люди, якщо б не було мавп, різних їх видів, що призвело до виникнення людських рас і націй, бо з нічого ніщо не народжується. У любому випадку для виникнення нового виду потрібний якийсь біологічний вид і вплив в часі відповідних умов навколишнього середовища, втому числі радіації) багато видів вимерло, але на їх основі з'явилися нові види, які складають сучасну різноманітність тваринного і рослинного світу, в тому числі ссавців, до яких належить і людина. В цей період утворилася сучасна поверхня суші України, басейни Азовського і Чорного морів. При зародженні людини на території України клімат був теплим і вологим, росли тропічні дерева, але в наслідок всіх тих процесів та зміни кліматичних умов ті види вимерли і зародилися сучасні види рослин. Ця територія зародила і формувала популяцію людини, що мала біологічні особливості У.Н. Процес зародження та ембріональний розвиток У.Н., як людини взагалі, викладений в моїй науковій праці "Генетико-теоретичні основи селекції". У.Н. має своє конкретне генетичне походження. Генотип її має свою якісну еволюційну особливість внаслідок закономірної необхідності розвитку життя в просторі і часі.

В Палеогені Третичного періоду Кайнозойської ери українська популяція людей жила від сучасного Полісся, до всіх північних берегів Чорного і Азовського морів, від Дунаю до Кубані, охоплюючи сучасні Курську, Білгородську, Воронезьку, частину Волгоградської області. Люди одного генетичного походження жили окремими табунами по лісах, степах і долинах річок. Генетичний зміст українців, як і інших народів, відповідав в цей час необхідності життєвої ситуації, підкоряючись видовій необхідності забезпечення його. Все це давало можливість українській людині жити в близькому контакті з різноманіттям оточуючого середовища природи біля 40 мільйонів років. Такий генетичний рівень був необхідний для життя, щоб забезпечити міжвидові зв'язки. Різна особливість регіонів поширення людини формувало її генотип стосовно до умов. В цей час українська людина в більшій мірі контактувала з оточуючою природою, рослинним світом, віддаленими видами тварин. Це закладало особливості її генотипу, що в майбутньому мав здатність до фенотипічного прояву духовної глибини, великої творчості, працьовитості, гумору і фантазії, яка частково виражена у наш час в народних розповідях про надприродні сили, до безмежних можливостей природних явищ.

В Неогені Третичного періоду Кайнозойської ери, протягом 20-25 мільйонів років, відбувається другий етап якісної зміни генотипу української людини. Особливістю його було те, що відбувалися якісні зміни всієї системи життя, що було наслідком геолого-всесвітнього діалектичного процесу. Земна поверхня спричинялася різкими тектонічними рухами, при цьому різними в різних частинах Землі. Це було причиною в цей час утворення Кримських, Кавказьких гір, Карпат, Альп, Апеннін. Життя створило необхідність нових якісних умов формування і функціонування генотипу української людини, щоб забезпечити нові умови міжвидових зв'язків в інтересах системи життя на його діалектичному шляху. Попередня якісна структура генотипу оптимально відповідала новим реаліям життя і тому вона добре пройшла цей етап свого розвитку, ще в більшій мірі виражаючи свою генетичну особливість.

В кінці Неогену і на початку Четвертичного періоду ця якісна особливість генотипу української людини була вже добре сформована і оптимально відповідала вимогам міжвидового і природного взаємозв'язку, організовано вистоюючи проти природної стихії, працею завойовувала основи для свого життя. Займаючи великі території, людські поселення були дуже віддалені між собою, що зумовлювало до особливих взаємозв'язків, які забезпечувалися. Генотип саме української людини формувався в такому напрямку, що це дозволяло удосконалювати свої знаряддя виробництва і умови життя.

Коли ж наступив Льодовиковий період, що викликало похолодання і північна частина покривалася льодом, У.Н. була відтиснута на південь України, до берегів Чорного і Азовського морів. Ці умови завершили другий період формування генотипу української людини і створили умови для третього періоду. Він характеризувався тим, що виникла необхідність формування такої якісної особливості генотипу, який би забезпечив її взаємозв'язки вже в нових умовах життя. Ця якісна особливість давала можливість, зокрема, потенцію до розвитку усуспільнення людської громадськості, будувати своє суспільство на новому якісному рівні.

Сучасна наука стверджує, що ще в докам'яний період за три мільйони років до наших днів життя людей на Землі почало залишати свої сліди, які є знахідкою для археологічної науки. Це знаряддя виробництва і побуту, місця жител, могили та інше. По цих геологічних знахідках історики пишуть історію людини. Все це не має достатніх наукових аргументів, що дозволяє писати історію цього періоду по різних догадках, і дає можливість легко фальсифікувати історію, перелицьовуючи її на свій лад. Лише біологічна основа націй і їх розвиток по шляху закономірностей системи життя на Землі, дає змогу правильно визначити історичний зміст людства цього періоду.

Три мільйони років назад людина жила у так званому первинно-суспільному ладі. Її фенотипічні особливості, що зумовлені були якісними особливостями кожної нації, групувало на своїх територіях ці нації. Ця споріднена суспільність забезпечувала можливість найбільш оптимально для тої чи іншої нації виконувати свої життєві функції. Лише близько споріднені люди здатні були найбільш оптимально виражати себе в житті і оточуючому середовищі. Не споріднене спілкування було протиприроднім, означало деградацію і прирікало на дорогу смерті. З цих причин можна спостерігати угрупування суспільностей лише на основі виду чи популяції. Табун качок складає собою біологічну спільність, яка гарантує їх оптимальне життєве вираження біологічною аналогічністю кожної особи. Качки з курми між собою не можуть забезпечити життєздатний табун у наслідок їх різних біологічних особливостей і можливостей, хоча одні і другі птиці. Коли українець попадає в середовище негрів чи китайців, він буде весь час відчувати свою не лише моральну несумісність, але і біологічну несумісність. В той період ці особливості нації були основними для їх життя. Не науково-технічний прогрес, а усуспільнення на основі біологічної спорідненості виявило найбільший ефект в житті, діяльності і розвитку. Об'єднання нації в суспільності завжди природно обумовлено. Штучне об'єднання націй не лише біологічно руйнує їх, але й руйнує їх можливості оптимально себе виражати в соціальній діяльності. Наприклад, японська нація зараз показує саму високу наукову, виробничу і соціальну забезпеченість. Але, коли б ця нація входила в сучасну Російську імперію, вона не лише не здатна була б себе проявити, але крім нищення, стала б такою ж злиденною, як і всі нації тої імперії у наслідок протиприродного їх змішування. У ту давню пору генетичне змішування націй приводило б, зокрема, до знищення оптимальних особливостей і можливостей існування кожної нації. Крім цього, в цей період розвитку людства, природні міжвидові, міжнаціональні зв'язки, що визначалися закономірною необхідністю розвитку життя на Землі, були надзвичайно сильно вираженими. Все це природно забезпечувало розвиток кожної нації не лише в біологічному змісті, але й соціальному.

У.Н. в первинно-суспільному ладі жила на своїй території. В південних степах, в долинах річок, в затишних гаях Лісостепу, квітучих лісах Полісся оселювалися українські люди у вигляді сучасних сіл. Кожне поселення мало тісні родинні зв'язки. Спочатку такий рід був єдиним з відповідною ієрархічною структурою. Головним завданням роду було матеріальне забезпечення життя його членів, захист місця проживання від опадів і холоду, і звичайно добування їжі. Ця праця в основному лягала на чоловіків. Жінки займалися роботою по місцю проживання, родили і доглядали дітей, виготовляли одяг, готували і зберігали їжу. Таке становище жінки вимагало її керівництва всіма справами в роді. Чоловіки, полюючи, використовуючи багату розмаїттям природу, добре орієнтувалися в просторі і на місцевості, наводили зв'язки з сусідніми родами - поселеннями. Сексуальні стосунки мали в більшій мірі конкретну прив'язаність, але були і випадковості. Спілкування між поселеннями робило постійний обмін між його жителями, що мало суспільне і біологічне значення. Воно було цементуючою основою первинно-суспільного ладу У.Н., забезпечувало її генетичну єдність. В період лідників У.Н. була відтиснута на південь України і там жила до тих пір, поки лідник розтанув і північ України знову відродила життя. Заселивши всю територію України генотип У.Н. в черговий раз зазнав якісних змін в наслідок пережитих геологічних процесів. Це забезпечило більшу можливість до суспільного розвитку У.Н. і її біологічних можливостей. Так появилася здатність до прогресивного руху у виготовленні знарядь праці, визначились конкретні родинні зв'яки в поселенні, почали формуватися між родинні зв'язки і між самими поселеннями. Цей проміжок часу інколи ділять на два періоди: кам'яний і бронзовий.

Біля сто тисяч років тому, коли північна Україна була вкрита найбільшими кригами льоду, українська людина межуючи з холодом, широко використовувала вогонь і кам'яні знаряддя праці. На протязі біля 95 тис. років тягнувся кам'яний період, в якому формувалися нові якісні особливості генотипу У.Н.. За цей період було освоєно будівництво жилих приміщень, зі шкір тварин шилася одежа. Мертвих людей ховали у могили, що свідчить про існування суму за померлими, виявлення глибоких родинних почуттів, що примножувалися через кохання, шлюб і сім'ю. Крім цього, покійника ховали з передбаченням його духовної вічності в іншому світі, тобто уже в той час існувало релігійне почуття. В кінці кам'яного періоду первинно-суспільний лад перестав існувати. Створювалось передове і мобільне суспільство, яке мало ту особливість, що генетична досконалість У.Н. по формуванню суспільства нового типу випереджала інші нації в можливості виготовлення і застосування засобів виробництва. Це привело до того, що для У.Н., порівнюючи з іншими народами, кам'яний період був найкоротший і відбувся ранній перехід до бронзово-кам'яного періоду.

Близько 3 тис. 500 років до н.е. на Україні стали виплавляти бронзу (сплав заліза з оловом) і цей період тривав біля 2 тис. років. Металічні вироби в сфері виробництва зробили великий поступ не лише в господарській діяльності, але й в соціальному розвитку. Крім сільського господарства, почала розвиватись примітивна промисловість. Для виплавки металу необхідно було створювати відповідні умови праці, забезпечення сировиною, її транспортування. Необхідно було освоювати технологію рудо-добування, яку потрібно було передавати із покоління в покоління, збагачуючи пізнавальний процес всіх галузей виробництва. З'являлися лідери виробництва кожної галузі, ті, що володіли знаннями технологічних процесів і сприяли їх розвитку. Промислове виробництво позитивно вплинуло на розвиток сільського господарства. Удосконалюється будівництво житла, та приміщень для худоби. Худоба, крім свого годувального значення використовується як тяглова і транспортна сила. Покращуються технологічні процеси в тваринництві і рослинництві. Починають висіватися технічні культури. Особливе місце на Україні займала конопля, яка давала сировину для ткацтва, виготовлення мотузок, знарядь для транспорту і обробітку грунту. Українське життя набувало явно вираженої диференціації, почали вимальовуватися його взаємозв'язки, проявляється генетична здатність до забезпечення цих нових соціальних процесів. Розвиток металургії поступово привів до виплавки такого металу, як залізо. Цьому сприяли великі запаси залізних руд і палива. За 1500 років до н.е. на Україні стрімко освоювалася і розвивалася технологія виплавки заліза, та використання його в господарстві. Особливість заліза, як металу, позитивно вплинуло на розвиток сільськогосподарського виробництва. Покращуються знаряддя для обробітку грунту, збирання врожаю, обробітку сільськогосподарської продукції та приготування їжі.

За 1000 років до н.е. освоївши виплавку і застосування залізних виробів, якісно змінилася технологія всіх сфер виробництва, підвищилась його економічна і енергоозброєність. Завершилось якісне формування генотипу У.Н. відповідно вимогам структури життя на Землі, що склалися в цей період, який є продовженням нинішнього дня. Це був період становлення нових якісних особливостей У.Н., що виражався в першу чергу розвитком потенційних можливостей до великої творчості і ефективної працездатності. Це становлення проходило одноразово з формуванням нових якісних особливостей соціальних взаємозв'язків того часу. Диференціація виробництва розвивала торгівлю по всій соціальній сфері і через її канали проходило забезпечення сировиною і предметами харчування промисловості за рахунок сільського господарства, яке в свою чергу озброюється предметами промислового виробництва. Вся здатність У.Н. направлена була на виробничу діяльність і її духовний розвиток. В цей час, багато народів досягнувши певного рівня свого розвитку, в наслідок свого біологічного стану не здатні були забезпечити такий високий рівень виробництва. Всі свої енергетичні і соціальні здобутки такі народи використовували на державне і військове будівництво, що ставало основною можливістю свого матеріального забезпечення за рахунок військового нападу на інші народи і привласнення готових їх предметів праці. У.Н. навпаки, мала свої генетичні задатки до творчої праці і духовного розвитку, але такі міжнародні відносини на той час були живою дійсністю, на що вона змушена була реагувати. Тоді і виявилося, що окрім всього, використовуючи природній потенціал організованості, творчості і працелюбства, український народ виявив надзвичайний хист у військовій майстерності. Не маючи в своїй природі агресивності до інших націй військові відношення будувалися на вимушеній військовій обороні своїх життєвих здобутків, що вимагало створення оборонної військової організації, та централізованого насильного апарату держави.

У.Н. протягом Х-VII ст. до н.е. на всій території свого існування визначила свої генетичні особливості в тому якісному змісті, якими вони є в нинішній час. Ці особливості мали цілковиту біологічну єдність всієї нації, що розкинулася на дуже великій території в різних географічних умовах. Лише такий маленький куточок України, як Закарпаття, на той час людині здавався таким, що займав величезні простори. Величезні об'єми території України простягалися вже від вкритих лісами Карпат до Волині і далі на схід, де квітло величне Поділля з найбагатшими землями у світі. Тут потужні чорноземи досягають двох метрів. А на півночі безмежні барвисті ліси Полісся. На півдні степи охоплюють басейни двох морів від Дунаю до Кубані і Кавказьких гір. Так само Крим з горами в його об'ємі для українців того часу здавався дуже великим. Такий територіальний об'єм вимагав навіть для талановитої У.Н. достатнього часу для визрівання взаємозв'язків соціальної структури. В цей же час оточували кругом Україну рабовласницькі держави. Рабовласництво набуло найбільшого свого поширення в кінці четвертого тисячоліття до н.е. і існувало до V ст. вже нашої ери. Це свідчить про жорстоке і агресивне оточення У.Н., яке було протипоказаним її природнім особливостям, що проявлялися у творчості і праці, духовному і культурному розвиткові. Тому для здійснення своїх природних особливостей українському народу доводилося займатися військовою організацією для самозбереження. В своїх територіальних умовах при відсутності насильної централізованої влади військова оборона будувалася локальними методами, там де загрожував напад і лише місцевими засобами без взаємозв'язку з віддаленими територіями. Але і при таких умовах висока військова само-організованість мала велику ефективність, і як би на той час централізувавши державну владу проводилась агресивна зовнішня політика, то українська нація могла б підкорити любі тогочасні імперії. Та оскільки в природі української нації не було варварства, то таких дій історія не знає. Навпаки, на всій території України оточеною варварством і рабством йшов процес прогресивного соціального розвитку. У.Н. на протязі всього свого історичного шляху не знає на своїй землі ні одного дня рабської праці і насильства над людиною.

Про заселення і освоєння У.Н. великих об'ємів територій, що породила цей народ, живила його і розвивала, свідчать геологічні дослідження. Так, біля Києва під Борисполем знайдений і вивчений Софіївський могильник, що датується двохтисячним роком до н.е. Там знайдено посуд різних форм і розмірів розцяцьковану орнаментом, зброю у вигляді кам'яних сокир і молотів, стріли з кремневими наконечниками, мідні військові ножі. З предметів праці знайдено кремневі сокири, серпи і долота. В цей період ранньої бронзи все це свідчить про те, що український народ був не лише працьовитий, але й високо-військово-організований. Ця знахідка має спільність з всією Україною, оскільки вона відноситься до типу трипільської культури.

Маріупольський могильник біля Азовського моря датується ІІІ тис. до н.е., але на відміну від всієї Європи того часу там знайдені кам'яні військові булави, що говорить про значне випередження у розвитку У.Н. в порівнянні з іншими тогочасними націями. Можна лише дивуватися історичній пам'яті і особливостям У.Н. того відношення до булави, як національної символіки, пронесеної через всі віки до наших днів.

Ще в 1893 році український археолог в місті Києві знайшов і вивчив так звану Кирилівську стоянку, яка залягала під намулом льоду, що покривав колись цю територію. Тобто, українська людина тут жила ще до обледеніння. Знайдені кістки сибірського носорога, ведмедя, лева, росомахи, вовка, а також кременеві знаряддя.

На березі річки Десни знайдена і вивчена Мединська стоянка, українські люди якої використовували тварин льодовикової фауни. Там найдені кістки північного оленя, мускусного вівцебика, песця, мамонта, дикого коня, та багато предметів праці: браслети з різними орнаментами з зображенням птахів і різних фігур. Серед різноманітних намист були намиста з морських черепашок з берегів Чорного моря. Це свідчить, що У.Н. ще до обледеніння по всій своїй території мала споріднені національні зв'язки.

Трипільська культура землеробства і тваринництва в період ІІ-ІІІ тис. до н.е. достовірно свідчить про те, що У.Н. як єдине ціле в той час жила і розвивалася по всій території України. При цьому встановлено, що в цей час були уже села, центральні вулиці, огорожі, рови, навіть були вже будинки у декілька поверхів, а будівельним матеріалом була в основному глина, в тому числі з домішками полови. Це переконливо свідчить про те, що то були дійсно землероби, люди саме У.Н., оскільки в наш час лише українська людина повсюдно по селах використовує будівельний матеріал з глини одноразово з половою і соломою. Це є доказом про великий розвиток У.Н. як за три тисячі років, так і за декілька століть до н.е., при цьому на спільній і єдиній біологічній основі.

Якісні особливості генотипу У.Н. в другій половині останнього тисячоліття до н.е. забезпечувало великий духовний і творчий розвиток, її великі досягнення в господарській діяльності. Величезна територія України вимагала відповідного періоду в часі на розвиток соціальних зв'язків всього українського народу, які повинні забезпечити створення централізованої і при таких обставинах лише демократичної Української держави, яка могла би будувати свої міжнародні відносини і визначати себе на міжнародній арені як єдина нація. Такі біологічні особливості У.Н. забезпечували в системі людства великий і позитивний прогрес розвитку. Але цьому не відповідали біологічні особливості багатьох інших націй. Зокрема, деякі з них мали схильність до варварства і насильства, паразитуючи на праці і здобутках інших націй. Це приводило до створення потужних імперій, які збагачувались за рахунок інших народів нарощуючи свої військові загрози, не маючи власних умов на розвиток, силою підкорювали інші нації. Такі імперії за рахунок власної військової сили скорочували для себе історичний час, необхідний для природного розвитку людських суспільств, руйнували цю природу і по закінченні цього часу історія виявляла їх реакційність і викидала ці імперії на смітник, залишаючи в історії народів їх реакційний слід. Саме в цей час Україна була в такому оточенні, коли рабовласницькі імперії і держави ліквідовували необхідний історичний час для суспільного розвитку, руйнуючи саму природу розвитку.

Це привело до того, що греки, з метою збагачення, на півдні України почали будувати міста-колонії, при допомозі яких експлуатували трудолюбивий український народ, живилися за рахунок його праці. Для греків це був оптимальний метод експлуатації, оскільки загальнодержавні насильні дії не лише не забезпечували кінцевої мети експлуатації, а стали б причиною загальновійськової організації українського народу в боротьбі проти явної окупації, ударів яких би не витримала жодна імперія. Такий замаскований метод забезпечував локальну експлуатацію, прикривав її торгівлею з більш віддаленою територією України і присипав необхідність боротьби з цим явищем, через що віддалені території України не відчували присутності на своїй землі міст-колоній.

На початку VI ст. до н.е. на правому березі Бузького лиману виникло грецьке місто-колонія Ольвія. Вона була заснована грецькими переселенцями з Мілету та інших іонійських центрів давньої Греції. Місто Херсонес Фракійський було збудоване і заселене місцевими жителями і в VIII-VII ст. до н.е. піддалося грецькій колонізації. А в південно-західній частині Криму над Чорним морем був збудований Херсонес Таврійський в 422 році до н.е. греками із Гераклеї Понтійської з острова Делос, як форпост експлуатації українського народу. В V- IV ст. до н.е. були засновані міста-колонії: Пантікапей, Мирмекій, Німфей, Фанагорія, Кепи та інші, на основі яких було створене Боспорське царство. Міста-колонії, що виникли на півдні України, не мали впливу на біологічний та історичний розвиток У.Н. Вони як виникли, так і зникли безслідно, маючи цілком непомітне місцеве значення економічного паразитизму. У.Н. в незалежності від цих міст розвивалася на величезному просторі, що вимагало ще досить значного часу для свого природного становлення.

З VII ст. до н.е. і до початку нашої ери У.Н. остаточно утвердила свої якісні особливості генотипу, що реалізовувався в економічному, духовному і культурному розвитку. Соціальні зв'язки нарощували свою кількісну основу, що забезпечувало якісну необхідність переходу до централізованої державності. З розвитком господарства, на його структуру почали впливати географічні особливості, що були різними на такій величезній території, тому певні регіони України почали відрізнятися між собою за природною специфікою господарської діяльності. Ті українці, що жили на берегах морів, займалися в основному ловлею риби, були рибалками. В південних степах набувало розвитку тваринництво, де були величезні природні лани для випасу худоби і де з часом почали переходити на культурне землеробство. Тягловою силою тут були воли. В Лісостепу землеробство набуло особливого розвитку. На гірських масивах, в Кримських горах і Карпатах, де великій рогатій худобі пересуватися не зручно і небезпечно займалися вівчарством і розведенням кіз. На Поліссі необхідно було освоювати ліси. Тому в залежності від місця проживання, українців почали називати по різному: тих що жили в Поліссі серед вічних дерев - древлянами; тих що займалися в лісостепу і степу землеробством, вирощували зернові, і давали такий продукт, як полову для худоби і будівництва житла - половцями; тих що жили в Криму і випасали кіз і овець - козарами (потім - хазарами); тих що жили на Кубані називали куманами від річки Кубані; і багато інших назв. Російський царизм, а згодом більшовизм фальсифікуючи історію, назви українського народу, їх місцеві назви, що утворювали в різні періоди величезну кількість, подавав за назви інших націй, тільки не української. Але така фальсифікація історії легко викривається і встановлюється істина.

На початку нашої ери грецькі міста-колонії на півдні України не були чимось природнім і потрібним для українського народу. Навпаки, вони являли собою чужий паразитичний придаток на шляху його розвитку. Тому цілком закономірно, що з появою таких міст, які не мали ніякої природної основи, їх розвиток доходив до певної межі, після чого згасав і безслідно зникав з історичного шляху. Місто-колонія Ольвія, або від грецького Борисфен, найбільшого розвитку досягла в V-III ст. до н.е. В цей час місто займало 35 гектарів землі, населення в основному складалося з греків і становило біля 10 тис. жителів. Але вже на початку нашої ери кількість греків значно зменшилась і переважало місцеве, українське, що було закономірним процесом і вело до зникнення міст-колоній. Ольвія під час свого розквіту була оточена потужними кам'яними стінами і мурами, мала прямолінійне планування. Її вулиці і майдани були забруковані тесаним камінням і череп'ям, діяли водопровідні канали з кам'яних плит і випечених в печах глиняних труб. На підвищеній центральній частині міста розміщалася агора, - головний міський майдан, на якому були розміщені приміщення для торгівлі і діяли громадські будинки. З півночі до агори прилягав священний квартал Теменос, де містився храм Зевса, Аполлона-Дельфінія, Афіни, різні культові споруди. Житлові будинки будували з каменю та цегли-сирцю. В місті діяв будинок Народних зборів (еклесіастерій), школа для юнацтва (гімнасій), театр, гавань з причалами для суден. Населення займалося металообробною промисловістю, гончарною справою, різблярством, деревообробним ремеслом, рибальством і тваринництвом. Велике значення мала торгівля, як місцева, так і з Грецією. Ольвія являла собою рабовласницьку державу-республіку. Рабовласництво створене греками, не могло існувати в середовищі української нації, яке було протипоказане її природі. Щоб існувати далі, греки вимушені були миритися з оточенням українського народу, якому характерна була демократія. Тому в Ольвії були закладені уже в цей час республіканські державні інститути. Як законодавчий орган була створена Рада, Народні збори, а виконавчими органами були різні колегії. Тобто, державна структура була вся українізована, але при керівництві залишалися греки, і це було несумісним для українського народу, виникало протиборство, яке привело до наступу українства на міста-колонії, наповнення їх місцевим населенням, і в кінці IV ст. н.е. до повної ліквідації цього міста-колонії, як антиприродного явища на шляху розвитку У.Н. Ці міста-колонії на берегах морів, в основному в Криму мали вплив на себе українського народу лише з боку території України, а з моря вони мали підтримку своїх і чужих імперій, тому вони організовували військовий опір українському народові, а також для цієї мети створювали спеціальні структури, об'єднуючи свої міста в держави і царства.

Так, засноване поселення Херсонес Фракійський був колонізований греками у VIII-VII ст. до н. е. На початку V ст. до н.е. на деякий час він був захоплений персами, які згодом були витіснені греками у наслідок греко-перської війни в 500-449 роках до н.е. Потім цим містом володіла Македонія (IV-III ст. до н.е.); Селевкідське царство (III ст. до н.е.); Римська імперія (II ст. до н.е. - V ст. н.е.).

Херсонес Таврійський, як і Ольвія, був грецьким містом-колонією у формі рабовласницької республіки, але тут настільки був великий вплив українців, що жили в Хазарії, що аналогічно Ольвії, тут також законодавчим органом була Рада і Народні збори. Всі посади в них були виборними, але це не могло забезпечити спокій колоністам. В кінці ІІ ст. до н.е. український народ розпочав штурм міст-колоній на берегах морів. Херсонес вимушений був звертатися за допомогою до понтійського царя Митридата - VI Евпатору, який прислав на допомогу Херсонесу полководця Діофанта. Завдяки цьому війську Херсонес вернув деякі втрачені землі, але сам попав під підкорення Понту. Щоб існувати, йому довго доводилось вести боротьбу не лише проти українського оточення, але й проти впливу Боспорського царства і Римської імперії. Лише в І ст. н.е. Херсонес вийшов з під впливу Боспору, але він не міг вийти з під впливу українського середовища, яке уже пронизувало весь керівний орган, що приводило до боротьби різних груп за владу в тих керівних органах. В кінці IV ст. н.е. Херсонес ввійшов в склад Візантійської імперії, але і ця імперія не могла мати такого впливу на це місто, як просякнуте все і кругом українство. Протягом V-VI ст. Херсонес піддався штурму українців, але аж у другій половині IX ст. був підкорений українським народом очолюваний Діром і Аскольдом, під керівництвом яких була розгромлена Візантійська імперія і звільнена Хазарія.

В XIII ст. основне населення Херсонесу уже складали українці, хоча ще залишалася невелика кількість греків, які покинули остаточно свою втрачену колонію в 1299 році, коли Херсонес був розгромлений татарами.

А ось приклад того, як грецькі міста-колонії об'єднувалися між собою в цілі держави, щоб захистити себе від впливу української нації. В північно-східній частині Причорномор'я в V ст. до н.е. Пантікапей, Мірмекій, Німфей, Кені, Фанагарія та інші об'єдналися в рабовласницьку монархічну державу Борпорське царство з столицею Пантікапей. З 480 року до н.е. Боспорським царством правила грецька династія Археанактидів. В 438 році влада перейшла до Спартоку. Ця династія проводила енергійну політику по завоюванню і експлуатації українського народу. Захват українських земель Спартоки здійснювали при допомозі найманого війська і заохочуванням місцевих українських лідерів вступати з ними в торгівлю. В середині IV ст. до н.е. греки завоювали Феодосію, нижню і середню Кубань, східне узбережжя Азовського моря, низини Дону. Боспорське царство найвищого розквіту досягло при Левконі - І, та Перісаді - І. Тоді ж Боспорське царство було головним постачальником хліба в Грецію за рахунок праці українського народу. Але створення таких монархічних держав не могло забезпечити грекам успіху в паразитизмі на історичному шляху розвитку українського народу. В цей час уже половина населення їх міст було українським. Йшов процес посилення домінування над греками місцевого населення. Українське населення в Хазарії (в Криму) почало створювати військову організацію для боротьби з греками. Побоюючись цієї загрози в ІІ ст. до н.е. цар Перісад - V передав владу з метою об'єднання сил проти українського народу сусідньому цареві Мітрідату - VI Евпатору. Саме під час переговорів про передачу цієї влади в Пантикапії українське населення на чолі з Савмаком повстало проти грецького гніту. Повсталі вбили царя Перісада і оголосили царем Савмака. Наймані війська греків під командуванням Діофанта змогли придушити повстання, захопивши Савмака в полон, відправили його в Понт і там стратили. Але це привело до катастрофічного занепаду Боспорського царства, в наслідок чого воно попало в повну залежність від Римської імперії, але підкорити його в повну залежність римському імператорові Нерону не вдалося. Не дивлячись на те, мета всіх імперій була одна - паразитувати на праці українського народу, тому Римська імперія виділяла кошти на утримання боспорського війська для збереження гніту українського народу. Крім того, греки хотіли втримати своє становище широкою і жвавою торгівлею, але українське населення заповнювало міста-колонії, руйнуючи тим самим зміст окупації. Це привело до того, що в 370 році Боспорське царство припинило своє існування. І хоч грецькі міста-колонії на півдні України не мали ніякого впливу на загальний хід розвитку історії українського народу, але вони в кінці старої і на початку нової ери були локальним подразником, який створював необхідність вести боротьбу з цим не природним явищем. Ця боротьба привела до того, що в кінці ІІ ст. до н.е. українське населення півдня України вимушене було об'єднатися у військову організацію, яка вимагала єдиного керівництва. Так виникла в VI - V ст. до н.е. перша загальноукраїнська державність, що змушена була у військовому відношенні протистояти не лише грецьким містам-колоніям, царським їх об'єднанням на території України, але й античним імперіям в світовому масштабі. Тобто, військова необхідність опереджала природній поступ соціального розвитку української нації.

Греки в цей час українців називали скіфами. Російські фальсифікатори використовуючи писемні твори греків цього часу беруть за основу те, що нібито такого народу як українці не було, та й самої України, оскільки її територію населяли скіфи і багато інших народів, про що буде йти мова нижче і що Київська Русь, тобто російська нація породила українців на півдні Росії, частину території якої ці невдячні українці чомусь іменують Україною. Але навіть ця підла фальсифікація історії не здатна сховати істину в процесі самої фальсифікації. Російський більшовизм пише, що скіфи, не зрозуміло по чиїй назві, жили багато віків до нашої ери в сучасному Казахстані. В той же час подається, що одночасно скіфи жили на всій території України, які етнічно не аналогічні з скіфами Казахстану. Щоб було усе зрозуміло, греки, колонізуючи на Україні місцеве населення, українців називали скіфами. Крім цього, сам російський більшовизм визнає, що греки всіх інших називали в цей час скіфами, хто не був греком, як і українців. Але в той же час, цих скіфів на Україні, українців, іранці називали саками. Та від того, як різні нації в будь-який час називали українців, хай навіть тисячами назв, українці залишаються українцями. Навіть в теперішній час українці мадярів називають мадярами, а росіяни - венграми, але ця нація від різних назв не міняється, а залишається сама собою і нині є сотні таких прикладів. Ці безпідставні аргументи використовуються для того, щоб фальсифікувати історію української нації, вірніше ліквідувати її. І тут же визнається, що Геродот писав про те, що скіфи, про яких писали греки, мали місцеве, тобто українське походження при тому по всій території України, від Дунаю до Кубані. До того ж Геродот підкреслює, що вони, українці, не зважаючи на величезну територію свого проживання, мали одну мову, релігію і звичаї. За цим твердженням, українці мали уже свою релігію ще в VI - V ст. до н.е., що достовірно підтверджують вивчення вищевказаних могильників. Тут же путаючись в своїй же фальсифікованій історії, російський більшовизм стверджує, що скіфи, це є кіммерійці, а потім припускають, що скіфи, це фактична суміш із всього місцевого на Україні населення, що суперечить вищевказаним грецьким документам, за якими на величезній території населення було єдиного генетичного походження і мало єдину мову, культуру, релігію. Також накидається надумане припущення, що скіфи були кочовими племенами і тут же в самозапереченні стверджується, що скіфи вирощували багато хліба, яким торгували з греками. На городі бузина, а в Києві дядько. Абсурдно стверджувати, що кочівник міг вирощувати взагалі будь-який хліб. Зсилаючись на Геродота вони визнають, що він місцеве населення України умовно називав скіфами, а фактично називав їх орачами землі. В дійсності в цей час У.Н. являла собою цілісну суспільність, з єдиною біологічною основою і культурою, про що свідчать археологічні дослідження. На військовому озброєнні українців були своєрідні бронзові вироби, що одягались на голову, лускоподібний захисний одяг основних частин тіла, який обвивався залізом, широкі оббиті бронзою і залізом ремінці, які і нині входять до національного одягу українців. Ноги воїна також захищалися металевими виробами. Щити в українців були не великі, круглі, чотирикутні, опуклі із зрізаними кінцями. До наступального виду озброєнь належав лук. Стріли мали металічне загострення. Лук українці носили з лівого боку в спеціальних пристроях. На озброєнні українців був також спис довжиною біля двох метрів з металевим кінцем у формі лаврового листка, або вузьколистості. Були також дротики з дуже тонкими загостреним кінцем. Мечі були короткі с суцільною металевою ручкою, інколи позолоченою в формі бруска, лапи хижого птаха, або орлиної голови. Також був ніж з горбатою спинкою і ручкою із кістки. Характерною особливістю було те, що всі види зброї прикрашалися не лише золотом, але й малюнками різних звірів. Ця особливість художнього оздоблення і культури була характерною для всього українського народу по всій Україні, від Дунаю до Кубані, від морів до Полісся.

В такій же мірі і об'ємі були виражені біологічні особливості У.Н. Цілковита відсутність деспотизму і насильства, яке несумісне було з природою доброти, душевності, творчості, працьовитості. Тому військове будівництво українці здійснювали через військову демократію. Основним законодавчим органом були Народні збори, а виконавчим - Рада старшин і лідерів, отаманів відповідних військових підрозділів. Вся нація об'єднувалася під єдиною булавою, головним отаманом, гетьманом. Разом з тим у ті до християнські часи духовний стан У.Н. перебував під захистом богині Табіти і головного бога Папая, так само як у греків був бог Зевс.

Більшовицька ідеологічна машина вже не знала, як завершити свою недолугу фальсифікацію про скіфів, допускаючи версію, що вони зникли з України в наслідок військового тиску на них інших племен. Але ж Скіфія протистояла не лише яким-небудь там племенам, а вона громила цілі світові імперії. Так, ще в 513 році до н.е. персидський цар Дарій здійснюючи свої наміри всесвітнього завоювання, перейшов Дунай і скіфська, українська військова могутність розгромила ці наміри. В середині ІV ст. до н.е. на чолі українського народу стояв Антей, під керівництвом якого була об'єднана без виключення вся Україна, яка вела військову боротьбу з іншим імператором, Філіпом Македонським. В цій війні в 339 році до н.е. Антей загинув. За час свого правління Антей на нижнім Дніпрі створив центр Української держави, біля сучасного районного центру Кам'янка-Дніпровська Запоріжської області. Археологічні розкопки показали, що ця перша столиця України була добре розвиненим містом. Знайдені сліди металургійної промисловості. І як в насмішку, біснуватий імператор Російської імперії Петро-І з метою загарбання чужих територій, у XVIII ст. на місці першої української столиці побудував військове укріплення.

У другій половині ІІ ст. до н.е. У.Н. очолив Скілур, який підкорив Ольвію, відвоював велику територію від Херсонесу, та багато інших грецьких міст. Це була фактично війна між Україною і Грецією. В цей час столицею України було місто в центрі Криму, нині це окраїни Сімферополя. Греки цю столицю називали Неаполь Скіфський. Після смерті Скілура У.Н. очолив його син Палак, проти якого повстали всі навколишні імперії і погасили цей опір України, як необхідність свого паразитування на праці її народу.

І тут більшовицька ідеологія сама себе заводить в глухий кут, бо не знає як покінчити з скіфами в історії, яку необхідно було фальсифікувати на їх лад і тому робиться висновок, що скіфами називали готів, слов'ян і печенігів, що відповідає дійсності.

Дійсно, український народ існував один, але в різний час і навіть в один і той самий час одну і ту саму націю, або її частини називали по різному, що служило предметом фальсифікації історії України. Взяти хоча б для прикладу сучасну західну частину України, що просякнута багатоманіттям назв не менше ніж інші регіони: галичани, западяни, бандери, подоляни, буковинці, гуцули, лемки, волиняни і т.д.

На початку нашої ери для У.Н. склалися такі історичні умови, що усі потужні тогочасні імперії сконцентрували на Україні всю свою військову могутність, щоб утримати для себе це найбагатше джерело матеріального збагачення. Біологічна особливість таланту і працьовитості, гуманності і демократії стали бути на той час смертельною загрозою для нації у наслідок невідповідності рабству, насильству і імперіалізму. Військова організація опору не могла забезпечити Україні успіху. Вимушене створення державності не відповідало природній необхідності розвитку соціальної структури У.Н., яке, по-перше, по своїх біологічних та історичних особливостях вимагало значно довшого історичного періоду; по-друге, на Україні з метою насильства були сконцентровані великі військові сили імперій. Але це військове насильство і матеріальне паразитування не могло загальмувати історичного процесу розвитку У.Н., бо вона розвивалась в цілковитій єдності в силу своїх біологічних вимог і закономірностей. Працьовитість і хист в творчості удосконалювали промислове і сільськогосподарське виробництво, розвивали науку, культуру, збагачували духовний стан нації.

Щодо духовного стану, зокрема, то він відповідав всім якісним біологічним особливостям У.Н., що забезпечували велику здатність до надзвичайного розвитку. Ось чому У.Н. ще за тисячоліття до нашої ери була глибоко релігійною, про що свідчать археологічні дослідження. Саме ж явище релігійності є фенотипічним вираженням закономірних і реальних основ функціонування генотипу людини, необхідністю духовних потреб. Релігія, як елемент життєвої необхідності має свої закономірності, що обумовлюють наслідки не лише в моралі людини, а є елементом її соціальної потреби. Для задоволення цієї потреби на якісно вищій послідовності розвитку людського суспільства створюються організовані елементи релігійного забезпечення. У моїй капітальній науковій праці "Людство" дано слідуюче визначення релігії: Релігія - це суспільно-організована система для задоволення людиною вираження відповідної нації духовних почуттів релігійності, відчуття реальної сили причин життя, матеріальної дійсності, Всесвіту з його якісними особливостями в просторі і часі /Борейко А.М., 1985/.

Генотип У.Н. найбільш оптимально відповідає цій природній необхідності, тому на початку нашої ери духовність українського народу сягала найвищого рівня. В перших віках н.е. з півдня України по великих річках: Дніпру, Дону, Дністру почало проникати християнство на українські землі і поширюватися через торгівців, купців і всяких мандрівників.

Формувалися нові особливості міжнародних відносин. У.Н. продовжувала свій шлях до цивілізації, але на півдні, як п'явки-паразити присмоктувалися потужні імперії до багатої української землі і через неспроможність військовою силою ліквідувати це явище внаслідок значно переважаючих ворожих сил, центр керівництва українського народу був перенесений на північ, у Київ.

В той же час на початку століття н.е. європейські нації, та й інших континентів, досягли кожна в межах своїх можливостей нових якісних особливостей соціальних структур. Нації утворювали свої держави, що було закономірним процесом забезпечення подальшого розвитку. Держава забезпечувала суспільству структуру нації, як єдиної системи життєдіяльності. Це було необхідно для виконання диференційованої функції розвитку господарської діяльності, культури, науки, оборони, та інших потреб нації. Всі ці процеси завжди здійснювалися при взаємодії з іншими націями, що також мають свої діалектичні особливості. Наступив період активних міжнаціональних відносин на державному рівні. Ті нації, які не встигли, чи не мали природних можливостей досягти такого рівня розвитку і не здатні забезпечити в нових умовах державних відносин своєї оборони на належному рівні, виробництва, торгівлі, економіки, то такі нації рано чи пізно попадали в залежність на різному рівні від націй, що мають передовий державний апарат. Якщо ж така нація має агресивну природу, то вона підкоряє інші нації, що не здатні себе захистити і паразитує на них. В той час людські нації ще далеко не заповнили простір на поверхні Землі свого можливого існування і тому в окремих місцях між націями були ніким не зайняті території. Саме туди поширювались нації, що прагнули досягти розвитку екстенсивним шляхом. Але це вимагало великих затрат і зусиль, щоб з часом отримати очікуваний результат. Тому поширюючись на певну територію, така передова в цей час країна шукала поза своїми межами такі людські ресурси, які б могли забезпечити на цій нейтральній території економічну вигоду. Такою ж здобиччю ставали території, де заселення було надзвичайно рідким, що не дозволяло розбудувати ефективні соціальні структури, щоб створити державність. В інших випадках території були не лише ріко заселені, але й добре заселені такими націями, але вони не мали біологічних можливостей забезпечити необхідну соціальну структуру державності. Є й такі нації, яким біологічно протипоказані соціальні структури державності, що для них є протиприродним і непотрібним. Наприклад, таке ставлення до державності у американських індіанців. Такі території освоюються цивілізованими націями, відбираючи тим самим простір і необхідний природній контакт у корінного населення з оточуючим середовищем, що для останніх є природною умовою їх генотипу для такого забезпечення життя, як закономірної його системи міжвидових відносин. Це вже інша тема, хоч дуже важлива, але в даному випадку є необхідність вивчити наслідки міждержавних стосунків, що мають відношення безпосередньо до історії України.

Кожна нація має не лише свої біологічні особливості, що визначають її місце в житті, але й свій шлях розвитку. Саме біологічні особливості визначаються у просторі і часі, а говорити про конкретні особливості нації безпосередньо для даного моменту, означає сказати лише про конкретну мить її якісної генотипічної структури, яка змінюється в часі, але ця зміна зумовлена причинами, що вимагають системою життя зберігати оптимальні можливості міжвидових і екологічних взаємозв'язків. Це забезпечує в часі конкретну біологічну особливість кожної нації. Наприклад, така нація як греки, до нашої ери виявила виняткову особливість того часу у розвитку науки, державної організації і т.д. Тепер же, в наш час ця нація своїми якісними особливостями вже нікого не дивує і не здатна забезпечити подібного світового прогресу. Навпаки, вона навіть не здатна в повній мірі і необхідності виконувати свої елементарні внутрішньогосподарські та інші функції.

Не виключенням є шведська нація. На початку нашої ери шведи були дуже активними в міжнародних відносинах. Одним з проявів цієї активності було те, що вони почали проникати у східну частину Європи і навіть через цю територію освоїли водний шлях по річках і морях з метою торгівлі з розвиненою Грецією і її містами-колоніями, довжина якого становила 3000 км. Він в історії так і називається "шлях з варяг у греки".

В той час була така територіальна ситуація, що естонці, латвійці, литовці компактно розміщалися на своїх національних територіях Балтійського моря. Білоруси жили між поляками і українцями. Німецька нація розтягнулася від Литви по березі Балтійського моря аж у центр західної Європи. На півночі, крім шведів, на схід від них жили фіни та інші скандинавські нації і лише по Волзі жило багато різних національностей, які на стику між Європою і Азією поволі змішувались. Центр східної Європи на великих просторах створював вакуум, який дуже рідко був заповнений невеликими поселеннями окремих націй. Значна частина того населення була також українського і білоруського походження. Цю територію взяли під свою опіку шведи, що в той час дуже стрімко розвивали свої міжнародні зв'язки. В першу чергу вони згуртували в єдину соціальну систему ці рідко-розселені різні нації, щоб використати в своїх інтересах цей людський ресурс, якого було не достатньо для швидкої розбудови держави. Створилось територіальне об'єднання навколо сучасного Новгорода. Керівництво здійснювали шведи, тому ведучою була шведська мова. Серед місцевого населення створилась суміш мов білоруської і української. Все це встановлено наукою ще в XVIII ст. вченими: Мілером Г.Ф., Шльоцером А.Л., Байєром Г.З. та іншими. Імперська Росія таку наукову основу називає " норманістами" і намагається нав'язати дискусії, щоб затушувати істину.

Таким чином в центрі з Новгородом утворилось князівство на чолі з князем-шведом Рюриком, династія якого існувала досить довго. В це князівство шведи заманювали людей із всіх національностей. Крім карелів, фінів,шведів туди масово почали сходитися вже змішані нації з тюркськими племенами та татаро-монголами, що жили в напрямку Уралу і Волги. Цей конгломерат націй і рас розсипався від Новгорода до Волги. Гібридні покоління почали розщеплюватися по фенотипу. У місцевих поселеннях через кілька поколінь в наслідок гомозиготності по рецисивних генах появлялося населення з русявим волоссям, як і у предків скандинавів, білорусів і українців, але з будовою черепа монголоїдної раси. Такі розщеплення своїх побратимів почали називати русами, а місце і територію їх проживання Русь, пізніше Росія. Далі ж на схід і південь Азії жили тільки чорноволосі нації. Новгородське об'єднання довго намагалося зберегти свою політичну цілісність. Для цього в XII ст. була створена Новгородська федеративна республіка. Вона існувала до утворення російської держави навколо Москви, яка військовою силою приєднала до себе Новгородську республіку. Московські війська в 1471 році на річці Шелоні вступили в бій з військом Новгородським і розбили його, а в 1478 році Новгород силою остаточно був приєднаний до Москви, а його дзвін народних зборів, як символ незалежності і демократії був вивезений у Москву.

Сама назва "федеративна республіка" свідчить про те, що на той час соціальна структурна одиниця складалася з багатьох націй, а демократичний устрій був аналогічний українській нації. Це говорить про те, що українці мали не абиякий вплив на політичне життя Новгорода.

Фактичний зміст історії У.Н. цілком і повністю розкриває підлу фальсифікацію російського більшовизму про те, що українці як нація - не нація, а лише продукт капіталізму, який виник з джерел російської нації. Тоді як У.Н. має своє генетичне походження з часу зародження людини, а російська нація штучно створена із конгломерату русинів уже в середині першого тисячоліття н.е. Щоб до кінця викрити цю фальсифікацію, яка здійснювалась при допомозі перекручення, підміни назв різних частин українського народу і цілого народу в різні історичні часи, для цього необхідно окремо зупинитися на деяких з цих назв.

За скіфів було сказано вже достатньо багато. Лише зауважу, що разом з тою назвою народу російська імперська ідеологія прагне придумати ще й скіфську (не українську) мову, що була поширена на території України. Але доказів для цього ніяких не має і визнається, що такої мови не існує. А далі ця ідеологія навіть доходить до самозаперечення своїх же попередніх тверджень і говориться, що скіфською мовою говорили не лише скіфи, але й сармати, алани, роксолани та інші. Тобто, була одна мова, українська і одного народу, українського, що охоплював в собі усі ці назви того часу.

Фальсифікатори прагнуть доказати, що в IV-VII ст. н.е. на Україні жили східнослов'янські племена анти. Територія їх проживання простягалася між Дніпром і Дністром, на Волині, Наддністрянщині, Прикарпатті і Поділлі, і які спромоглися створити сильну державу. Та чи міг з'явитися на такій величезній території якийсь народ, тільки не український, всього лише за чотири століття і жити тут у потужній великій державі? А де ж поділися скіфи і де взялися анти за одну історичну мить поширившись на такій великій території, ще й в сильній державі? Це не реально! Взявши одну з історичних назв українського народу і подаючи її як не українську, перекреслюється реальна дійсність безперервного існування У.Н. на своїх етнічних територіях.

Навколо цієї назви нібито не українського народу підмінюються цілі історичні події, видумуються історичні особи і тому подібне, але ця неправда відразу ж сама себе заперечує, доводячи, що анти воювали з Візантійською імперією і перемогли її. Історія справді свідчить, що в цей час Україна воювала з Візантією за Хазарію на чолі Діром і Аскольдом і досягла перемоги. Далі, зовсім розкривають себе фальсифікатори визнаючи, що анти мали Черняхівську культуру і що ніби раптом анти зникають в такій кількості і з такої території за одну мить разом з своєю державою, і на цьому місці з'являється придумана більшовизмом, російським шовінізмом Київська Русь. Крім цього, з існуванням Київської Русі, на Україні визнається існування половців, яких одноразово називали кипчаками, куманами, тобто українцями з Кубані і що вони заселяли ту ж саму територію України, були невід'ємною частиною тої сильної держави, яка воювала в одній і тій же самій війні з Візантією і перемогла її. Фальсифікаторам потрібно десь подіти половців, оскільки є інші назви українців, і вони їх "відсилають" на Балкани, всіх до одного, яких туди нібито загнав жах перед татарськими нападами, але ж історія знає, що український народ реально існував на своїй території, страждав і воював проти татар. Половці - саме під цією назвою український народ вів довгу і виснажливу військову боротьбу проти русів уже після підлого вбивства Олегом з Новгорода Діра і Аскольда та захоплення Києва, а потім проти князівств, що стали опорою в експлуатації народу сплетінням міжнародного імперіалізму. Ось чому так важливо завжди було Російській імперії маскувати боротьбу У.Н. проти свого поневолення.

Під керівництвом Кончака український народ вів таку війну в 1174, 1178, 1183, 1184 роках, а в 1185 році на річці Каялі українці розгромили російські війська і взяли в полон їхнього князя Ігоря Святославовича.

У 1187 Кончак вже громив русів В Києві і Чернігові. І знову груба брехня, що нібито на основі цих війн було написане русами "Слово о полку Игоревім", що виставляється головним документом проти українського народу. До цієї видумки ніяк не можуть підібрати автора цього "Слова", він не відомий. Навіть не сфабрикована ще версія яким чином, де і коли появилося це "Слово". Говориться, що воно було написане між 1185 і 1187 роком, а з'явилося воно якось випадково в XVI ст. в збірці староруських творів, а обнародуване в кінці XVIII ст. якимось аматором старовини в Ярославлі графом Мусіним-Пушкіним і опубліковане з перекладом і коментарем в 1800 році в Москві. Самої рукописі ніхто ніколи не бачив і її нема до нині, а наче є якась там копія його, що була написана для Катерини-ІІ в 1864році. Фальшивка сама себе не витримує, на якій явно проглядається намагання свідомо зацементувати спотворену історію української нації.

Путаючись між кипчаками і куманами, приписують їм одну і ту ж кипчацьку мову, при цьому тюркського походження, бо як правило, мовам завжди приписується тюркське походження, якої ніколи не існувало в Україні, щоб не було можливості думати про українців. Все це не мало ніякого відношення до української мови і української нації. Згодом, вже російські князі ведуть військову боротьбу з печенігами і для цієї мети фальсифікатори тих печенігів "переселяють" з Уралу на Україну в той же час, коли вона таким же чином була "заселена" половцями та багатьма іншими назвами народів. Тим самим, здійснюється фальсифікація військової боротьби українського народу з русами, при цьому в один і той самий час називаючи українців багатьма історичними назвами, подаючи їх як не українські.

Володимир Мономах, який не мав нічого спільного з українським народом, паразитуючи на ньому під вивіскою русів здійснював владу над ним по волі світових імперій, внук імператора Візантії, в честь військового бою з українцями у Києві, маскуючи їх печенігами, які начебто не були українцями, у 1036 році збудував Софіївський собор, який є для нас пам'ятником боротьби українського народу за незалежність, побудованого на його крові і схованим від нього за ширму тотальної брехні.

Те ж саме стосується хазар, частини українського народу, подаючи цю назву за не українську, була фальсифікована історія української нації і її дійсність в Криму і Причорномор'ї. Нагромадивши в один і той самий час багато назв на українців, фальсифікатори часто самі заходили в глухий кут, з якого не могли вийти. Так, хазар (козар), кімерійців, скіфів не могли логічно помістити в Криму і тоді безпорадно робляться висновки, що ці ніби-то різні народи змішувалися між собою.

Аланами деякі народи у VI - IV ст. до н.е., та й на початку нашої ери, називали українців, а турки на своїй мові називали українців рокс-аланами. Це також прийнято на озброєння фальсифікаторами історії України і до нині пишуться різні реакційні побрехеньки про окремі історичні моменти. Так провокаційно називається українська дівчина Роксоланою, що попала в турецький полон і мала не аби-який вплив на турецького султана. Тобто, турецьке слово без перекладу видають за ім'я історичної особи і рекламують цю фальшивку у фільмах і на пляшках з мінеральною водою, запутуючи в історії неправди українців.

Всі людські мови в їх сумі, кожна зокрема, можуть являти собою конкретно протилежне вираження, оскілки всі мови націй мають одну і ту ж біологічну основу - генотип Homo Sapiens, що має в собі біологічну необхідність забезпечуватись такою фенотипічною ознакою, як мова, що є необхідним засобом спілкування, як фенотипічне вираження руки, різних органів, як засобу спілкування з оточуючими предметами, очей, щоб бачити і т.д. Така необхідність звукового спілкування характерна не лише для людини, але для всього тваринного світу, тільки на різному якісному рівні. Тому людська мова, як генеитично зумовлена необхідність при спілкуванні забезпечена різними органами створення звуків і їх сприйняття, наприклад, вуха. Тому мова є одним із фенотипічних виражень генотипу кожної нації, яка в наслідок якісних особливостей сво

Дата добавления: 2015-10-21