1.1. Відображення уявлень про міфопоетичний хронотоп
у східнослов'янському мовно-концептуальному просторі
Міфопоетичний хронотоп, результат взаємопроникнення часу і простору, організує міфопоетичну і справляє великий вплив на профанну картину світу. Роздільний опис компонентів даного феномену зустрічається в науковій літературі, але відбиває лише акцентовану позицію уваги дослідника, тож за вжитими термінами час або простір завжди стоїть цілісний часопростір. Показово, що ще М.Фасмер осмислив час (время) як етимологічно близьке давньоіндійському слову vartma, яке передає ідею простору (колея, рытвина, дорога, желоб) [1, 361]. Зацікавленість у вивченні природи міфопоетичного хронотопу, стабільно висока протягом значного часу, в останні два десятиліття стала ще помітною через відродження інтересу до дослідження концепту, складника мовно-концептуальної картини світу людини і етносу. Значну увагу вивченню концепту часу в російській мові приділили Т.Булигіна, О.Яковлева, О.Шмельов; глибоким інтересом до осмислення концепту простору в українській мові позначені дослідження Т.Радзієвської, О.Тищенка, О.Забуранної та інших авторів. Знаменно, що навіть у працях, далеких від міфології, часто піднімаються питання, які потребують звернення до даних міфопоетики. Так, наприклад, О.Шмельов дійшов висновку про парадоксальність мовної об'єктивації часу, яка, зокрема, виявляється у здатності російського префікса пред- передавати і значення попередній (у слові предыдущий), і значення наступний (у словах предстоящий, вперед). Так само парадоксально виглядає можливість одночасно визначити давно минулі часи як давній, старий світ і як молодий, новонароджений світ, час предків, які жили перед нинішнім поколінням [2, 37–67]. На наш погляд, подібні парадокси фіксують найдавніші уявлення про світобудову, звернення до яких є перспективним для опису концептів часу, простору, хронотопу в російській та українській мовах.
Насамперед, міфопоетичний хронотоп об'єднує складники опозиції хаос і культурний часопростір, на "узбіччі" якого знаходиться (як рефлексія хаосу) поганий, або так званий дурний, часопростір. Хаос не структурований. Культурний хронотоп включає до свого складу часопростір золотого кола; міфічний часопростір (хронотоп героїв); емпіричний, або історичний, хронотоп. Усі складники міфопоетичного хронотопу пов'язані між собою і функціонують як система.
Хаос не визначається через категорії часу і простору і має дві іпостасі: це або спосіб буття ентропії як міри безкінечного вибору, часопростір потенційних можливостей (напр., у казкових формулах: рос. Пойди туда, не знаю куда, принеси то, не знаю что), або спосіб буття антисвіту як сфери анігіляції негативного, повернення до якого є зупиненням часу, деструкцією, відтворенням нестійких, нефіксованих форм. Остання іпостась хаосу часто осмислюється в замовляннях: Уроки-урочища, підіть собі на луги, на ліси дрімучії, на степи степучії, де глас чоловічий не заходить, де півні не співають…; бешишнику… розійдися і по полям, і по морям, і по лісам, де люди не ходять, де вітер не віє, де собаки не брешуть, по лугам, по очеретам, де хати пусті і де замки пусті [3, 95, 114].
Хаос визначають як первісний дифузний стан, у якому вирують світотворчі, космотворчі потенції; він є невпорядкованим і парадоксальним [4, 42, 50]. Хаос у давнину іменували безоднею. Тому цікаво переглянути ізоморфні образи безодні (дверей, вікна, посудини, черепа), спектр значень яких наводить М.Маковський: це точка, звідки все походить, і місце, куди все повертається; це творче начало, вічність і безкінечність (божественний, абсолютний час), божественна досконалість, світовий розум, але також і шлях у потойбічний світ, двері між двома світами, між відомим і невідомим, видимим і невидимим, внутрішнім і зовнішнім, небезпекою і надійністю, світлом і темрявою [5, 34]. Хаос часто уявляють як безкінечну чорну повітряну сферу або води безкрайого світового океану, де час і простір відсутні, бо відсутні речі, які їх заповнюють, і перетворення хаосу на культурний простір відбувається переривчасто, фрагментарно. Відбиття уявлень про хаос як водну або повітряну стихію знаходимо в космогонічних міфах народів світу, зокрема і в українських. Наприклад, І.Нечуй-Левицький згадує воду серед трьох найважливіших елементів будування світу поряд зі світлом, твердим матеріалом, "дрібним піском" [6, 74–77]; Г.Булашев серед основних розглядає варіанти створення світу не з яйця і просто зі "жмені землі", а із землі/піску/камінців, які Ідол/Сатанаїл/Антипод Бога дістав з дна світового океану/моря/безкраїх вод і встановлює онтогенетичну тотожність українського і великоруського космогонічних міфів, які сходять до "загальноарійського" [7, 68–86]. Відлуння космогонічних міфів знаходимо й у християнському оповіданні про всесвітній потоп, у тому числі в космогонічних міфах українців Карпат, у яких ідеться про участь у творенні світу міфічної риби із затиснутим у зубах хвостом, що міцно тримає його за дорученням Ісуса [8, 81]. Відлуння уявлень про предковічний хаос – водну стихію – знаходимо в численних малих фольклорних формах, де на позначення віддаленого часу, невідомого простору залучалися образи води (моря, річки, джерела, течії, дощу), а також образи, пов'язані з перерахованими за суміжністю або асоціацією (корабель, потонути, міст, кит, риба-кит, риби, камінь на морі і подібні): Пока травка подрастет, воды много утечет, После дождика в четверг, Когда на море камень всплывет, да камень травой порастет, а на траве цветы расцветут, Спущен корабль на воду, сдан (отдан) богу на руки, Куда ночь, туда и день. Пора –проточная вода, Много с тех пор воды утекло, Что с возу упало, то пропало. Юркнуло, как потонуло, То пропало, что с возу упало. То прошло, что в воду ушло, В русский час много воды утечет; На море, на коробанском, много скота тараканского, один пастух королецкий (звезды, месяц), Шли козы по мосту, увидели зорю, попрятались в воду (звезды), Катились каточки по ясному мосточку, увидели зорю, пали в воду (звезды); На семи поясах бог поставил звездное течение, Земля на трех китах (рыбах) стоит, Кит-рыба под землей дрожит, По звездам корабли ходять
[9, т. I, 59, 381–384, 240–241]. „Та ще, чуєш, не хрестися – Бо все піде в воду....” (Шевченко, Тополя)
Хаос символізується нулем, якому відповідають, зокрема, парафрази української мови жоден, ні один; порівняймо в замовляннях проти хвороби гризі, де вона стадіально зменшується і відсилається, аннігільована, у простір хаосу: А в сього гризю дев'ять зубів, а з дев'яти –вісім, …а од одного –ні до одного; або Був собі чоловік жовна, мав він дев'ять жінок: з дев'ятої –восьму, з восьмої –сьому, …з другої –одну, з одної –жодну [3, 118].
Культурний хронотоп породжується хаосом і відділяється від нього лінією, яка окреслює форму спіралі, а на "зрізі" – форму кола або яйця. Це уявлення лежить в основі усталених виразів магічне коло, ходити за колом, замкнене коло; відповідно, старослов'янською мовою на круги своя, очертя голову, тобто під охоронною магією окресленого кола; вмотивовує міфопоетичні смисли слів коло, колесо, околиця (рос. кольцо, коловорот, около) тощо.
Культурний часопростір у міфі не може бути визначений як феномен однорідної структури (не має гомогенних рис) і явлений мінімум у трьох іпостасях. По-перше, це золоте коло, рай (райський сад, первісний сад, вертоград, райський острів, невідома прекрасна країна), вічний і незмінний круговорот подій поза часом і простором, золотий вік гармонії, необмежених можливостей, час перших предметів, перших діянь. Рай, відокремлений від хаосу води або повітряної стихії, уявлявся, відповідно, як розташований або на далекому острові (слов'янський варіант – посеред міфічного Дунаю), або нагорі (у повітряному небесному просторі). Деякі вчені, щоправда, наполягають на одному варіанті визначення розташування слов'янського раю – або на першому [10, 42–43], або на другому, хоча ще М.Мюллер, як відомо, встановлював індоєвропейські корені старослов'янського слова рай і спільність фольклорного раю слов'ян і раю Рігведи, де ця країна з'являється як місце світла чи світове море, розташоване між небом і землею [11, 99–100].
Райське коло було розімкнене якоюсь подією (порушенням заборони, гріхом) й обернулося на висхідну спіраль культурного хронотопу, яка поступово профанізувалася і віддалялася від золотого кола часу і простору. Паралельно часопростір вирію відокремлювався від профанізованої спіралі, сакралізувався і замикався. Проте на кожному новому витку спіралі культурного хронотопу тінь золотого часопростору проектується на хронотоп тут і тепер для гармонізації профанного часу і простору; це відбувається щорічно під час календарних свят, християнських і креолізованих, і сакральних подій у житті особистості, як-от кохання, весілля, народження дитини і подібних: час життя людини входив до колообігу вічного обертання шляхом вивільнення вихідного зразка з-під влади часу і повернення на коло вічності періодичними ритуальними відтвореннями [12, 62]. Про замкнене коло раю нагадує постійний атрибут свят – вінок, символ золотого кола, вічності й всезнання, який часто служив цілям "проникання вічності", ворожіння, особливо в язичницьких обрядах. Тому вінки по закінченні свята, як правило, знищують (повертають вічності): спалюють, викидають, відносять на цвинтар, пускають за водою. Ці функції вінка глибоко осмислені й добре описані в міфопоетиці. Зважимо і на те, що проникнення в часопростір інших світів відбувається через отвір, який здебільшого має закруглену форму: озеро, дупло, колодязь, дзеркало, нору і т. ін.
Цікаво, що відокремлення культурного простору формою висхідної спіралі, яка обертається, пов'язується з міфопоетичними смислами у складі таких російських слів, як время ("то, что вращается"), верста (спочатку – "поворот плуга"), оборот, обратить, обратно, оборотень, превращение, солноворот – межові дні, з яких починається відлік нової фази (літньої чи зимової) річного циклу, водоворот, веретено (вертіти – дія, яка використовується в любовній, лікувальній магії, у сімейній обрядовості) та ін. Та сама семантика фіксується в аналогічних словах українською мовою: обертати, перевертень, зворотній, поворот тощо.
Висхідна спіраль культурного хронотопу профанізувалася поступово і на першому етапі розвитку з'явилась як міфічний хронотоп героїв. Його маркерами у фольклорних текстах виступають ті самі покажчики часу, що і маркери золотого віку, – обставини російською мовою некогда, давным-давно, во время оно, українські кореляти колись, було та ін. Подальший розвиток культурного хронотопу привів до встановлення історичного (емпіричного) часу. Серед рис міфопоетичного хронотопу у джерелах з міфопоетики [13, т. 1, 11–20, 252–253; т. 2, 340–342] називають такі. Він носить лінійно-циклічний характер (звідси боги, які помирають і воскресають; календарні обряди, особливо зустріч Нового року; ритуальні дії сакральних подій, які прикликають тінь золотого віку, щоб не перервався цикл і не настав есхатологічний кінець світу, що означає кінець часу, згортання простору і повернення до хаосу, до вічності; згадаймо також і ритуали аграрного циклу, культу предків, свята з танцями за колом або безперервним ланцюжком, які стають засобом гармонізації Всесвіту і людини, гарантом їх довгого віку). Персоніфікованість міфопоетичного хронотопу: міф не знає абстрактного часу, час існує через події. Не бути у міфі неможливо, але можна бути більше чи менше, активним чи пасивним, ближче – далі, у різних світах (своєму – чужих). Нелогічність (неодноспрямованість, переривчастість) міфопоетичного хронотопу санкціонує присутність минулого в теперішньому у вигляді повторюваної традиції; міф легко дозволяє відсутність зв'язку між міфопоетичними фрагментами, часом і простором. Переривчастість часопростору долається або пересуванням за правилами (наприклад, хто ігнорує заборону не озиратися, – гине/обертається на соляний стовп, рослину, тварину, річ і т. ін.), або попереднім знанням про радіальну спрямованість руху з центру на периферію і навпаки; або попереднім знанням про нормативну безкінечність, циклічність руху, перетворення якого на лінійний вимагає подвигу, участі у випробуваннях. Міфічний час існує в наповнених подіями просторових зонах, а між ними часу наче й немає (порівняймо українську фольклорну формулу минуло безліч літ/сто років, тисячу років і російську скоро сказка сказывается, да не скоро дело делается). Центрованість міфопоетичного часопростору, центром якого виступає світова вісь, світова гора, світове дерево, олтар, храм, хрест, камінь, пуп землі й т. ін. Як ізоморфні образи центра можуть фігурувати і профанні: дім, хатина із садком тощо. Взаємовизначеність часу і простору – про відстань (просторова характеристика) говорять три дні шляху, про час – сонце пройде свій шлях; ця риса є нормою профанної мови: зимове (літне, денне) сонцестояння, річний кругообіг, денний (річний) цикл корелюють з аналогіч-ними російськими формами круговорот времен, коловращение времен, годовой оборот. Цю рису демонструє і горизонтальна просторова вісь, яка визначається через типові характеристики часу: ліворуч – минуле (зловісне, ненормальне, незаконне, непарне, місяць, захід, смерть, магія); праворуч – майбутнє (благополучне, явне, нормальне, легітимне, парне, сонце, схід, народження, розум), і вертикальна вісь світобудови, яка передбачає вибір напрямку перебігу часу (наприклад, з майбутнього в минуле) і мінімум бінарну просторову вертикаль: небо і земля, які пов'язані веселкою (небесним мостом), драбиною, ниткою, волосиною і т. ін. Небеса уявляли багатошаровою (до семи небес, пор.: на сьомому небі означає найвищий ступінь задоволення) або двовимірною структурою (яка складається з горнего і дольнего неба), як і землю, що складається з трьох шарів (топосу людей; верхнього шару, де знаходиться прах предків, який сприймався як сакральний; нижнього – хтонічного, через що все нечисте мусило "провалитися крізь землю"). Взаємовизначеність часу і простору демонструють і символи часопростору: годинник (пісковий, водяний, сонячний), змія (колесо, коло, равлик, серп тощо), і геометрія християнського хреста, який семантизований як єдність семи напрямків: переднього боку (схід, світло духовне), заднього боку (смерть і пітьма), правого (південь), лівого (північ), вершини, низу (напрямок переходу зі світу явищ у невидимий світ), центра.
Емпіричний (історичний) час осмислений людиною у двох вимірах: природний час і людське життя, яке має початок і кінець. Природний час складається з астрономічних циклів – сонячного (рік, доба), місячних (фази місяця), вегетативних (розквіт, в'янення). Різномасштабні цикли, як зазначає С.Толстая, є ізоморфними один одному: весна (річний цикл) відповідає світанку (добовий цикл), молодому місяцю (місячний цикл), сходам посівів (вегетативний цикл) і народженню, початку людського життя; літнє сонцестояння виявляється тотожним за семантикою й оцінкою полуденному часу і повному місяцю, цвітінню рослин; зимове сонцестояння дорівнюється до опівночі, нульової фази місяця і смерті. Ізоморфними їм та один одному виявляються, на думку дослідниці, і відповідники емпіричного і міфопоетичного часу, – адже для людини головними координатами системи цінностей є життя і смерть. Найнебезпечнішим для людини є проміжок часу між північчю (зимовим сонцестоянням) і світанком (весною), якому у традиційному календарі відповідає період Святок і Масниці (карнавалу). Це час розгулу нечистої сили (нехрещені, погані дні), перерва в життєвому часі, розрив циклу, проміжок між смертю і новим народженням. Аналогічно оцінюється час літнього сонцестояння (Купала). Небезпечними вважаються також і проміжки між православними і відповідними католицькими святами [14, 449, 450]. Небезпечні проміжки часу входять до реєстру маркерів дурного хронотопу.
Дурний часопростір є рефлексією хаосу в межах культурного простору. Дурний хронотоп у міфах слов'янства локалізується у часі й просторі. Спектр просторових локалізацій включає болото (що виявляється, наприклад, в усталених висловах рос. мовою: Было бы болото, а черти будут, Не ходи на болото – черт уши обколотит, Ввели в грех (или: в беду), как бес в болото [9, т. I, 101]; у численних українських аналогах: Сидить, як чорт на грошах у болоті, Править, мов чорт болотом, Щоб тебе несло по нетрях та по болотах; Нехай зле іде на очерета, на болота, В болоті не без чорта; Де ти, чорте, звик? – А в болоті!; Ганя, як чорт по болоту [15, 182, 191 141 161 171]; у білоруському варіанті: Чорт смалений з бурага балота); ліс, особливо густий (хащі) або сухий (Ходить в лесу – видеть смерть на носу; В лесу родились, пням молились; Лес – в небо дыра; Был бы лес, будет и леший [9, т. II, 23, 156, 386, 242, 250]; В чужом месте, что в лесу. Чужая сторона дремуч бор [9, т. I, 269]; На сухой лес будь пом'януто (щоб нікому зле не велося) [9, т. II, 368]; вода, особливо "велика вода" в російському варіанті (Всегда жди беды от большой воды [9, т. I, 127]; На пустой лес, на большую (полую) воду (замовляння) [9, т. II, 367]; Путь водою – проходить бедою. Море вчужи хвали!, Не видавши моря, не видал и горя, Водою плывучи, что со вдовою живучи [9, т. I, 229]; Где вода, там и беда, Черт огня боится, а в воде селится; "тиха вода" українською мовою: Тиха вода людей топить, а бурна тільки лякає **; Тиха вода греблю рве; Дідько з води, я в воду, Я з води, а дідько в воду); вир (Мутить, як біс у виру; Так колотить всіма, як вир водою [15, 167, 182]; побажання Ввертись у вир на денце, а також іменування виру назвою з маркованою внутрішньою формою чорторий, чортове коло; характеристика незнайомця Чорт з виру; російські відповідники Вертит, как черт в пучине (в омуте) [9, т. I, 213]; В тихом омуте черти водяться, Очертя голову броситься в омут; гребля біля вітряка (Крутить, як чорт греблею; Мутить, як у греблі біс; Як дідько в греблі [15, 182]; пустка, яка залишилася по руйнації міста, церкви; занедбана церква, хата; пустир, цвинтар (Был и пан, да пропал. Был и город, осталось городище; Хороша слобода, да крапивой поросла * [9, т. I, 248, 249]; Из пустой хоромины – либо сыч, либо сова (либо пустые слова); Из пустой хоромины – либо сыч, либо сова, либо бешена собака; В нежилом доме нечисто. В нежилом доме одна нечисть; Чтоб твой двор заглох, и крыльцо травой поросло, и никто бы к нему дороги не торил! [9, т. II, 174, 215, 295, 373); ландшафтні заглиблення – прірви, провалля, яри, ущелини (побажання Іди на глибокі яри, на густі очерета; Хоч і в прірву йди; Хоч провалися в безодню [15, 128]; російські усталені вирази Как пойдешь, ино и в яму попадешь, Искал дед маму, да и попал в яму [9, т. I, 51]; баня (Чертова бабка вся в заплатках (каменка в бане) [9, т. II, 387]; млин (Мутит, как водяной под мельницей [9, т. I, 213]; стайня (Вертит, как домовой на конюшне [9, т. I, 213]; лиса гора (Ну его, на лысую гору к ведьмам! [9, т. II, 215]; старі, сухі, поодинокі, криві дерева, дерева з дуплами, зів'ялим листям, зламані (Закохався, як чорт в суху грушу; Відчепися від мене, а вчепися до сухої верби, А щоб ти повісився на сухій гілляці, в русальних піснях русалки сидять на кривій березі); крім того, бузина, осика, чортополох, кропива, блекота, реп'ях, тобто рослини – носії хтонічних ознак (Говорить, мов блекоти об'ївся; Добре чорту в дудку грать, сидя в очереті – одну зломить, другу виріже [15, 567, 103]; В поле тебе лебеды, да в дом три беды; Высок репей, да черт ему рад; Около дегтю в деготь, около репьев в репьи; Чтоб тебя на осину, Ладило б тебя на осину; Одно проклятое дерево без ветру шумит (осина); Стоит дуб вялый, на нем сидит черт дьявол; кто ни подойдет, так не отойдет (репей) [9, т. II, 215, 162, 387, 388]; у замовляннях: Трясу, трясу бузину, відгукнися пес з тієї сторони, де живе мій милий); перехрестя (Бодай вас на розпуття розвело, як ви ведете, –що там мучите, чи що) [15, 191]; На перекрестке черти яйца катают, в свайку играют; На межах да распутьях нечистая сила [9, т. II, 368, 240]; Распутья бояться, так и в путь не ходить [9, т. I, 227]; межа (Над черепками да угольями в межевых ямах домовой с лешим сходятся; Полевой пуще на меже проказит [9, т. II, 240, 369]; міст, поріг (Через порог не здороваться, не беседовать [9, т. II, 368); виїзд з двору; територія за селом; територія, вкрита туманом; місце, куди падає тінь; місце, де ввижається марево (Марево, паноче, увесь світ мороче; Ей, стережися тиі омани, як вогню [15, 168]; звідси ж міфопоетичні значення слів російською мовою сумерки, мрак, меркнуть, мерцать, морочить, тьма, темнота, потемки, темень, темница, тень, темный); піч, пічна труба, горище, куток у хаті, пивниця; місця, де валявся кінь, качався собака, де кружляв вітер, мела заметіль, пронісся вихор, тобто будь-які місця, позначені хтонічним коловоротом (Крутить, як чорт дорогою; Крутить, як вихор на дорозі [15, 182]; Вихрем тя подыми, родимец тя расколи, гром тя убей! [9, т. II, 215) та інші об'єктивації. Українська мова зберегла також найдавніші об'єктивації дурного хронотопу, які можна визначити як ні туди, ні назад (Бодай туди не дойшло і відти не прийшло!; Щоб ти туди не дійшов і назад не вернувся! [15, 191]); замкнене коло (Щоб ти пішов круга світа!; Ходив би ти з круга світа [15, 191]; зниклий шлях (Щоб їх путь погибла!; Щоб твоя й путь заклекотіла!; А будь тобі непутно [15, 191].
Місця, зазначені як дурний простір, традиційно нейтралізувалися хрестом, іконою, капличкою; ця традиція жива і досі й особливо шанується у деяких регіонах України, найбільше західному.
Спектр часових локалізацій дурного хронотопу включає до свого складу: час перед великими церковними святами (Різдво, Паска, Купала, Трійця); час вечірніх сутінків або передсвітанковий час; північ (Не к ночи будь помянуто (о злом, страшном); До утренней зари не гляди в окно * [9, т. II, 368, 369]; За ночью, что за городом, Темно, как в дубине, как в земле, Темь, что под землей, Сутемень не нова пора, живет до бела утра); безмісячні ночі (дитина, зачата або народжена на межі місячного циклу, довго не житиме і буде безплідною, те саме стосується і тварин); полудень; понеділок, п'ятницю (Понедельник и пятница тяжелые дни; вторник и суббота легкие, В понедельник, среду и пяток никакого дела не начинай
[9, т. II, 360, 361]; Нет легче дня против субботы, а тяжелее понедельника
[9, т. I, 58]; подвійний рік, тобто рік, позначений двома парами однакових цифр (Двойной год только перед страшным судом будет) та інші об'єктивації, спектр яких представлений заборонами місяцеслова (На Ильин день зверь и гад бродит по воле та інші [9, т. II, 295, 332, 317–344). Найдавнішими об'єктиваціями дурного хронотопу з акцентом на часових параметрах в українській народній культурі можна вважати ті, де передаються ідеї віковічного часу (Щоб ти ходив, поки світа й сонця [15, 191]; часу мороку (Побила б їх морока! [15, 193]; з варіантами смуток темний та чорний/чорна година); часу появи Чорнобога/Дива (Щоб тебе Чорний бог убив!; Щоб на тебе Див прийшов [15, 193]. Як бачимо, найдавніші форми дурного хронотопу відтворюють ідею хаосу.
Таким чином, етноміфопоетичні уявлення про хронотоп формують передконцепт часу і простору, який окреслює межі й передбачає первісне структурування смислового поля даних феноменів; дуже вірогідно, що рамка передконцепту продовжує керувати концептом часу і простору в сучасних мовах. У такому випадку зазначені О.Шмельовим парадокси можна пояснити найдавнішими міфологічними уявленнями про світобудову (відокремлення космосу від хаосу колом, замкненим у золотий часопростір раю, розмикання кола подією, яка відкриває висхідну спіраль героїчного, потім емпіричного міфічного часу). Спіралеподібний розвиток часу передбачає реверсивність компонентів попереду – позаду, близький – далекий та інших, що ми і спостерігаємо в сучасній мові. Мало того, оскільки преконцепт часу і простору має відмінності в різних мовах (бо інваріантні уявлення про хаос, культурний і дурний хронотоп налічують певні варіанти реалізації в різних культурно-мовних традиціях), то сучасні концепти часу і простору вирізняються суттєвими етнічними розбіжностями. Порівняймо: у добовому циклі українці й росіяни акцентують не стільки межу А.M. (ante meridiem = before noon) або P.M. (post meridiem = after noon), де noon – пік світла, середина дня, а межу між світлом і темрявою/зимою, міфологізовану в напрямку темряви і деміфологізовану у зворотному напрямку, про що нам уже доводилося писати [16, 169–179].
ЛІТЕРАТУРА
1. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка / Под ред. А.Ларина. – М., 1986. – Т. 1.
2. Шмелев А.Д. Время в русской языковой картине мира // Русская языковая модель мира: Материалы к словарю. – М., 2002.
3. Українські замовляння / Упорядник М.Н.Москаленко. Передм. і комент. М.О.Новикової. – К., 1993.
4. Гаврилюк Е. Еротичні імплікації рослинної символіки в українській календарній обрядовості // Ритуал. Студії з інтегральної культурології / Гол. ред. С.Павлюк. – Л., 1999.
5. Маковский М.М. Сравнительный словарь мифологической символики в индоевропейских языках. Образ мира и миры образов. – М., 1996.
6. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. – К., 1992.
7. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. – К., 1992.
8. Сокіл В. Народні легенди та перекази українців Карпат. – К., 1995.
9. Даль В.И. Пословицы, поговорки и прибаутки русского народа: В 2 т. – СПб., 1997.
10. Ярмусь С. Духовність українського народу. Короткий орієнтаційний нарис. – Вінніпег, 1983.
11. Соболев А.Н. Мифология славян. Загробный мир по древнерусским представлениям. – СПб., 1999.
12. Толстая С.М. Аксиология времени в славянской народной культуре // История и культура. – М., 1991.
13. Отдельные черты мифопоэтического хронотопу упомянуты в различных статьях издания: Мифы народов мира. Энциклопедия / Гл. ред. С.А.Токарев: В 2 т. – М., 1992.
14. Толстая С.М. Время // Славянские древности. Этнолингвистический словарь / Под ред. Н.И.Толстого. – М., 1995. – Т. 1.
15. Українські приказки, прислів'я і таке інше. Збірники О.В.Марковича та інших / Уклав Номис. – К., 1993.
16. Слухай Н.В. Категоріальні архетипи мови міфопоетичної традиції язичників і християн: спроба зіставлення // Вісн. Київ. ін-ту "Слов'янський університет". – 2001. – Вип. 9.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 82 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
| Федеральное агентство по образованию | | |