Огляд праці Павла Магочія «Історія України»

Огляд праці Павла Магочія «Історія України»

Досліджувати тему, присвячену особливостям становлення націй взагалі надзвичайно проблематично. І однією з причин є брак чітких понятійних рамок таких термінів, як «нація», «національність», «національне відродження», «націоналізм». Звісно, маючи чітко означене визначення, можна ставити наступне запитання – коли українці сформувалися як нація і чи не має означати те, що «українське національне відродження» XIX ст. має привести до логічно закономірного результату – формуванню української нації? Автор дає відповідь на питання: що є нація і чим вона відрізняється від національності? «Нація» - це громадянин певної держави. Отже…українська нація – це всі мешканці…України, що є громадянами даної країни, незалежно від їхніх лінгвістичних чи етнокультурних особливостей. Термін «національність» стосується групи людей, які мають…окрему територію (можливо, але не обов’язково, державність), мову, історичну традицію, суспільні стосунки та етнографічні риси». Крім цих об’єктивних ознак, присутніх національності, автор наголошує ще й на ознаках суб’єктивних, тобто на «усвідомленні належності і бажання належати до окремої групи». Можна для порівняння навести ще одне визначення терміну «нація», яке міститься в роботі Б.Андерсона: «…уявлена політична спільнота – при тому уявлена як генетично обмежена і суверенна»[1]. Ернест Гелнер наводить своє визначення нації: «…нації робить людина; нації є витвором людських переконань, вірності і солідарності. Певна сукупність осіб…стає нацією, якщо і коли члени цієї сукупності твердо визнають певні взаємні права та обв’язки один щодо одного на підставі їхньої спільної належності до неї»[2]. До речі, Гелнер визнає право націй існувати і без держави, на відміну від П.Магочія. Але, незважаючи на чисельні визначення, якими оперують дослідники, братимемо до уваги те, яке наводиться в рецензованій праці. На кінець XVII – початок XIX ст. українці були народом бездержавним, оскільки перебували під пануванням двох держав - Російської і Австрійської (пізніше Австро-Угорської) імперій. Тому не останнє місце в національній свідомості займало питання ідентифікації себе як народу. Оскільки, за твердженням автора «люди не народжуються з національною ідентичністю», а її набувають, необхідно окреслити рамки, в яких ця ідентичність набуде якогось довершеного вигляду. Історик називає український націоналізм інтелігентським, який «постав у багатонаціональних державах», а отже завдання пробудити національну свідомість українців стояло перед національною інтелігенцією. Досить оригінальною в цьому ракурсі є теорія «кількох лояльностей або ідентичностей», притаманних українцям в Російській імперії. Після скасування Гетьманщини і ліквідації залишків козацької державності частина так званої малоросійської еліти досить комфортно почувала себе на тлі еліти загальноросійської, відчуваючи себе її частиною. Це підтверджує й І. Лисяк-Рудницький: «…члени привілейованих меншостей погоджувались з втратою незалежного становища рідних країн, якщо їм це компенсувалося відкриттям дверей для службової кар’єри на ширшій арені»[3], що стосується народних мас, то вони «виявляли мале зацікавлення обороною автономних установ, що в них вони не брали участи»[4]. Отже, для жителів Наддніпрянщини досить зручно і звично було почувати себе «росіянином з Малоросії», або «поляком з Малоросії». Що ж стосується українців в Австрійській імперії, то за твердженням автора, з національною ідентичністю в них теж були проблеми. Хоча імперський уряд і класифікував їх «як русинів», наголошуючи на їх окремішності від поляків і росіян, «основним завданням місцевої інтелігенції був пошук цієї ідентичності та потреба її висловлення через національну мову». Отже, ідентифікація українцями себе як якоїсь певної національності постала ключовим питання на кінець XVIII – XIX cт., тому цей період і зветься «національним відродженням». Самий термін «національне відродження», як і «нація» не може обмежуватися жорсткими рамками. П. Магочій пов’язує його з термінами «національний рух», «націоналізм», а еволюцію національного відродження бачить як «…історію конфлікту між системою кількох лояльностей, з одного боку, та єдиної ідентичності, з іншого…». Можна зауважити, що такий підхід до національного відродження зачіпає лише Надніпрянську Україну, оскільки системи «множинних лояльностей» не існувало на підавстрійських землях, але процес національного відродження там не був менш, а навіть і більш яскравий, ніж на Наддніпрянщині.

Спробуємо простежити хронологічні рамки цього процесу, окреслені автором. Як і у всіх слов’янських народів, в українців П.Магочій виділяє три етапи процесу відродження: 1) добу збирання спадщини; 2) організаційну добу (виникнення культурних установ, освітніх закладів, друкованих видань) і 3) політичну стадію (виникнення масових організацій, партій, течій, куди крім інтелігенції залучаються також широкі маси). Автор розглядає ці фази на східно- і західноукраїнських землях як окремі процеси, звісно не заперечуючи їх взаємозв’язку на певних етапах розвитку. Для Наддніпрянщини етап збирання спадщини тривав з 1780 по 1840 рр. (період перед становленням Кирило-Мефодіївського товариства); організаційний етап – 1840 – 1900 рр. (він супроводжувався тривалими перервами і сповзанням до попередньої стадії з подальшим відновленням); політична стадія знаменувалася появою перших політичних партій і тривала до початку національно-визвольних змагань 1917 р. На Західній Україні процес національного відродження, виходячи з розвитку подій, важко вкладався в окреслені автором рамки. П.Магочій називає процесом збирання спадщини період 1816 – 1847 роки, коли українці, заохочені реформами Марії-Терезії та Йосифа II заявляють про себе на теренах Австрійської імперії. Але, за твердженням автора, процес збирання спадщини – це збирання національної спадщини, фольклору, публікація історичних та лінгвістичних праць. Але протягом даного етапу крім вищеназваних факторів, відбувається відкриття освітніх установ (і не лише початкових шкіл), організаційно оформляються культурно-освітні громадські організації, зокрема «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних» під керівництвом Івана Могильницького, не можна не згадати в цьому ж контексті славнозвісну «Руську Трійцю» з її часописом «Русалка Дністровая». Отже, як можна бачити, перша стадія національного відродження на Галичині носить риси і організаційного, тобто наступного, за автором, етапу. На Буковині будь-які прояви національного відродження взагалі відсутні, а закарпатські русини роблять лише перші кроки на шляху своєї української ідентифікації. Друга стадія, організаційна (за автором, 1848 – 1860 рр.), на Західній Україні, настільки тісно переплітається з третьою, що визначити їх часові рамки досить складно. Період 1848 р. ознаменувався першою політичною організацією українців – Головною Руською Радою з її друкованим органом «Зорею Галицькою». Початком політичної стадії автор позначає 1861 рік, коли Австрія дозволила провінційні сейми, на яких українці мали можливість залучитися до політичної діяльності, з’являються громадсько-політичні організаціяї «Руська Рада» і «Народна Рада», які мали відповідну пресу, і на кінець XIX ст. виникають політичні партії, ця доба триватиме до 1918 р. Автор розглядає процес національного відродження на теренах двох українських територій, як такий, що відбувається асинхронно, тобто існують два потоки українського національного руху, які існують паралельно під владою двох імперій і майже не перетинаються. Це видно і в динаміці процесів національного руху і в його хронологічних рамках, які суттєво відрізняються. Звісно, такій точці зору можна заперечувати, як це зробив І.Лисяк-Рудницький, який розглядав два напрямки національних рухів у єдиній взаємопов’язаній площині «…взаємовідносини між Наддніпрянською Україною і Галичиною давали багато яскравих прикладів міжобласної співпраці…Ідеї, що служили натхненням для українського відродження в Галичині, майже без винятку походили з Наддніпрянщини».[5] Теорію Магочія про асиметричність національних рухів двох частин України рішуче заперечує і метр української історіографії М.Грушевський, взявши за основу своєї концепції історико-територіальний принцип, розглядаючи національний рух в єдиному потоці.[6]

Не можна не погодитися з твердженням П.Магочія, що національні рухи на Наддніпрянщині і Західній Україні були, певною мірою, ініційовані урядами тих країн, в підпорядкуванні яких ці землі знаходилися. Так, за твердженням автора, уряд Російської імперії, намагаючись приборкати польський національно-визвольний рух, став ініціатором відкриття Київського університету, організації досліджень Осипа Боденського та Ізмаїла Срезневського, публікації їх праць. Адже в тих умовах «…малоросійська ідентичність вважалася прийнятним і навіть бажаним доповненням до національної ідеології Російської імперії». Але мета, яку ставив перед собою царський уряд і діячі українського національного руху в майбутньому не збігалася. Як тільки українці почали бачити себе не частиною загальноросійської ідентичності, а його уособленою часткою, що організаційно проявилося в появі Кирило-Мефодіївського товариства, царський уряд в проявах українського побачив для себе загрозу, після чого для національного руху на Наддніпрянщині настали важкі часи, які приводили його на межу майже повного занепаду. І аж до 1914 року, український національний рух нагадував радше синусоїду, ніж поступальний розвиток, періоди толерантності змінювалися періодом репресій. Західна Україна стала об’єктом імперських реформ проведених в тому числі в галузі освіти і культури. Ініційовані урядом реформи стали поштовхом до національного пробудження краю, наступним кроком стали поступки під час революції 1848 року, де українці отримали крім досвіду політичної боротьби ряд реформ. Взаємовідносини австрійського уряду і свідомого українства завершилися «Новою ерою» (яка протривала два роки), логічним же кінцем стала абсолютна підтримка переважної більшості українців свого уряду у Першій світовій війні. Звісно автор не наголошує на якихось симпатіях імперського уряду щодо українства (симпатії уряду були більше на боці поляків), австрійський уряд проводив свідомо далекоглядну політику, лавіруючи між поляками і українцями, надаючи все ж таки перевагу першим, що і наклало свій відбиток на розвиток і польсько-українських і австрійсько-українських взаємин.

Виходячи з наведеної в роботі періодизації українського національного руху, П.Магочій показує динаміку його розвитку з поступовим ускладненням. Оскільки національне відродження Наддніпрянщини і Західної України, на думку автора, мало свої специфічні риси, спробуємо визначити джерела його натхнення в обох частинах України. Наддніпрянське відродження, на думку автора, отримало поштовх в зв’язку з заходами царського уряду, що мали прирівнювати українське шляхетство до російського дворянства. Прагнення нащадків козацької старшини довести своє знатне походження привело до того, що опосередкованим результатом клопіткої праці по встановленню своїх історичних коренів стала публікація низки праць з історії України. Деякі дослідники зауважують, що серед джерел національного натхнення є не лише прагматична спрямованість, а й «територіальний патріотизм»[7], або ностальгія на минулими часами. Наступною надзвичайно важливою складовою українського національного відродження є формування національної мови, як засобу «національної і культурної ідентифікації українства»[8] і вагомого чиннику культурно-національного відродження. Та праця Магочія містить твердження, що така важлива складова національного руху, як мова не мала «…на Наддніпрянщині такої популярності як історія та фольклор». З цим можна не погодитися, адже національна мова є одним з найважливіших чинників національного відродження. Мовне питання стояло гостро як на Наддніпрянщині, так і на Західній Україні (автор зауважує, що на Галичині, якраз це питання набуває досить широкого розголосу, мовне питання навіть приводить до «важливих політичних наслідків»). «Мова, письменство, література виступали як «головна етнодиференціююча ознака», брали на себе централізаторську функцію на тлі культури»[9]. Крім мовних питань провідників національного руху продовжували турбувати питання власної ідентичності, окремішності, несхожості з оточуючими народами. Виникають питання всеслов’янської федерації, в якій би українці користувалися б належною повагою, культурної і політичної автономії (особливо яскраво і оформлено ці вимоги звучали на Галичині), які вимагали чіткого обґрунтування. Звісно ці ідеї вимагали ідеологічного обґрунтування, тож народжується історичний міф, покликаний служити національним потребам. Це і пряма спадкоємність від Київської Русі і Запорізької Січі, у варіанті західноукраїнських міфів – продовження традицій Галицько-Волинського князівства і Великого князівства Литовського. Тож національні рухи обох частин України, живилися цими міфами, а вони допомагали на певних етапах розвитку, бо були покликані захистити українців від посягань великоросійського націоналізму або націоналізму велико польського.

Рушійні сили українського національного відродження варіювалися в залежності від його етапів. Також певні відмінні риси автор виділяє на теренах двох частин України. Наддніпрянське відродження на першому етапі було представлене малоросійським дворянством (нащадками козацької старшини, пізніше нащадками польських шляхтичів Правобережжя), другий етап представила інтелігенція, третій представлений більш широкою базою, в яку крім світської міської і сільської інтелігенції входили представники заможних селян, дрібної буржуазії. Західна Україна представила серед очільників національного руху могутній прошарок греко-католицького духовенства, який зберіг свої панівні позиції в національному русі мало не до третьої (політичної) стадії, а в деяких випадках і далі продовжував відігравати значну роль. Аналогічна наддніпрянській західноукраїнська міська і сільська інтелігенція очолила національний рух протягом другої і третьої стадії, соціальна база національного відродження Західної України поповнилася діячами кооперативного руху, селянами.

Підсумовуючи все вищесказане, спробуємо простежити за рецензованою працею підсумки і досягнення національного руху двох частин України. Автор перелічує всі досягнення і втрати українського національного відродження протягом всієї праці, докладно аналізуючи всі його прояви. Український національний рух зародився на Наддніпрянщині і дав поштовх його подальшому розвитку в обох частинах України, де він розвивався з певними варіаціями (тут знову варто наголосити на паралелізмі руху обох частин України). Серед суттєвих відмінностей можна виокремити роль греко-католицького духовенства. Причиною того, що саме ця верства очолила національний рух в під австрійській Україні полягає в її грамотності, а також в повній довірі їй з боку населення. Дійсно ця верства стала виразником інтересів саме українців, не ототожнюючись ані з поляками (різна віра), ані з росіянами (різне підпорядкування церков). Цього не можна було сказати про православне духовенство під російської України, яке, на жаль, національного руху практично не очолювало, виступаючи виразником інтересів проросійських верств. Друга особливість і відмінність національних рухів простежується в їх динаміці. Національне відродження Наддніпрянщині переживало періоди піднесень і занепадів, а його політична стадія народилася на початку XX ст. Західноукраїнський рух проявив себе в поступальному розвитку, його відмінність полягала в більшій масовості, залученні ширших верств населення, великій кількості культурних, освітніх, громадсько-політичних організацій, політизація руху відбулася раніше, з 1890 р. Але якщо українські діячі Наддніпрянщини виступали переважно єдиним фронтом за своє відродження, то серед Західна Україна явила декілька течій національного руху, які іноді були прямо протилежними. Сере них автор називає старорусинів, українофілів (народовців), та русофілів, які виникли внаслідок того, що під австрійські українці мали проблеми з ідентифікацією, ідентифікуючи себе як східнослов’янську русинську націю, або частиною української нації, або частиною загальноросійської нації. Але попри те, що автор більш-менш окреслив хронологічні рамки діяльності цих товариств, варто зауважити, що всі три течії після 1848 року і аж до кінця XIX ст. перебували у нестабільному стані свого динамічного розвитку, в зв’язку з чим і змінювався характер всього національного руху. Варто погодитися з автором, що на етапі політичної стадії західноукраїнський і наддніпрянський рухи починають взаємодіяти. Третьою особливістю національних рухів обох частин є їх немасовість. Широкі верстви населення, такі як селянство, робітництво, дрібна буржуазія починають брати участь у культурному і політичному житті своїх країн лише протягом останніх років XIX ст. А робітники взагалі з’являються на політичній сцені Наддніпрянщини на початку XX ст. Це пояснюється по-перше масовою неписемністю населення (все ж таки інтелігентський націоналізм орієнтувався на населення писемне), певною байдужістю до національних справ через економічні негаразди, адже українські землі, особливо під австрійської України належали до економічно недорозвинених, або розвинених частково. Варто навести влучне висловлювання з цього приводу Є.Чикаленка, що «…если бы поезд, в котором в 1903 г. ехали из Києва в Полтаву делегаты на открытие пам’ятника Котляревскому, потерпел крушение, то это означало бы конец украинского движения на многие годы, если не десятиления – практически все его активисты помещались в двух вагонах этого поезда»[10]. Але, попри негаразди і недоліки в становленні українського національного руху недооцінити його значення не можна, цілком справедливо XIX ст. вважається найбільш бурхливим з точки зору процесів становлення української нації і найбільш довгим. Але все ж таки питання остаточного становлення української нації – це питання ХХ ст.

[1] Там же, - ст.22

[2] Ернест Гелнер. Нації та націоналізм // Націоналізм: Антологія. 2-ге вид./ Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. - К.: Смолоскип, 2006, - ст.160

[3] Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. Т.1. – К.: Основи, 1994. – с. 198

[4] Там же

[5] Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. Т.1. – К.: Основи, 1994. – с. 159

[6] Сарбей В.Г. Національне відродження України. – К.: «Видавничий дім «Альтернативи», 1999 р. – с.24

[7] Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. Т.1. – К.: Основи, 1994. – с. 199

[8] Колесник І.І. Українська історіографія (XXVIII – початок ХХ століття). – К.: Ґенеза, 2000, - ст.223

[9] Колесник І.І. Українська історіографія (XXVIII – початок ХХ століття). – К.: Ґенеза, 2000, - ст.221

[10] Миллер А.И. «Украинский вопрос» в политике властей и русаком общественном мнении (вторая половина XIX ст. – СПб.: Алетейя, 2000, - ст.231

Дата добавления: 2015-09-29