Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Проблема видової специфіки мистецтва як і будь-яка інша проблема естетичної науки, потребує всестороннього підходу. І, звичайно ж, одне з основних питань проблеми – це означення поняття “вид



Види мистецтва.

 

Проблема видової специфіки мистецтва як і будь-яка інша проблема естетичної науки, потребує всестороннього підходу. І, звичайно ж, одне з основних питань проблеми – це означення поняття “вид мистецтва”.

Види мистецтва є складниками єдиного суспільного феномена і кожний з них відноситься до мистецтва загалом як часткове до цілого. Виокремлення видів мистецтва як повторюваності загальних ознак і сукупності характерних властивостей творів мистецтва призводить до необхідності класифікаційних ознак, що лише умовно групує об’єкти, а не виявляє внутрішньої організації тієї множини, відтак виокремлюється лише загальна, а не сутнісна ознака. Останню можна розкрити через специфікацію. (Відповідно до специфікації вид мистецтва не є просто сукупністю творів з певними ознаками, а сферою людської діяльності, позаяк діяльнісна природа видів мистецтва є тим широким і водночас істотним підґрунтям, на якому і можлива змістовна специфікація). Із самої специфікації випливає висновок про те, що будь-який вид мистецтва є діяльність, яка за своїми законами та досягненнями (але кожний з них існує і за загальними законами діяльності) є процесом духовно-практичного освоєння принципово нових, відмінних від природних, можливостей на основі самої природи та на підвалинах попередньої культури.

Беручи до уваги, що людська діяльність має три основні критерії – мотив, мету, результат – можна погодитися з В.П.Михеєвим у тому, що вид мистецтва – “духовно-практична діяльність, мета і зміст якої у переживанні, відображенні і розвитку специфічно-художніми засобами, пов’язаними з однією з типологічних форм людської чуттєвості, соціального буття, з притаманними йому культурними та історичними типами спілкування, різноманітними уявленнями про світ”.

Існування видів мистецтва неможливе без наявності у кожного з них часового елемента виду, який виконує цементуючі, об’єднуючі функції структури виду, визначає його формальні та впливає на змістовні межі – змістовної домінанти. Так у живописі художньою домінантою є колір, у скульптурі – пластика, у музиці – інтонація.

Європейська естетична думка є прикладом безперервних пошуків та актуальності цієї проблеми. Важко знайти дослідника, який би не створював власної класифікації або не виявляв би свого ставлення до вже відомих класифікацій. До вивчення будови світу мистецтва вдавалися ще в давнину, - це міфологічна класифікація мистецтва, до якої належали як однопорядкові форми творчості – трагедія, комедія, так і мусичні мистецтва – поезія, музика, танець – і технічні мистецтва – архітектура, медицина, геометрія. Не зважаючи на те, що в епоху Відродження досліджувалися проблеми системного аналізу мистецтва та проблема розмежування образотворчого мистецтва і поезії, лише на початку ХІХ століття Гегель заклав в основу структури своєї естетичної концепції взаємозв’язок між п’ятьма головними видами мистецтва – архітектурою, скульптурою, живописом, музикою і поезією. Крім того, він розділив поетичні мистецтва на роди: епічний, ліричний, драматичний. Починаючи з ХІХ століття естетична думка (Гегель, Шеллінг, Вагнер) довела принципову рівноцінність та необхідність існування і розвитку всіх видів мистецтва.



Серед різних класифікацій видів мистецтв слід вирізнити основні: генетична (головна ознака – походження виду), структурна (як правило, просторово-часова ознака), психологічна (на підставі превалюючих об’єктивних або суб’єктивних чинників у творчому процесі або на основі способів сприйняття виду мистецтва), експресивна (за способом вираження або зображення дійсності), функціональна (утилітарність чи неутилітарність використання), семіотична (на основі того чи іншого виду), матеріальна (використання видом матеріалу). Наприклад Лессінг пов’язував поділ мистецтв із тими засобами, які ними використовуються: для живописця такими засобами є натура та барви; для поета – людські звуки, що сприймаються в часі. Лессінг виходячи з тези, що засоби безпосередньо пов’язані із специфічною природою даного мистецтва, з того, що між засобами вираження і тим, що виражається, є внутрішня залежність, доходить висновку про те, що кожне мистецтво має свої особливі закони. “спільним для всіх мистецтв є те, що всі вони “наслідують” природу, тобто відтворюють дійсність, але кожне з них відтворює її по-своєму, притаманними їм особливими засобами, і кожне бере з цієї дійсності лише ті об’єкти, які воно здатне найкраще відтворити властивими йому засобами”. Людина здатна “переплавлювати” у твори мистецтва будь-які створені нею предмети та видобути із самої себе – рухи тіла і голосу. Для створення видів мистецтва людина використовує придатні матеріали як природного, так і штучного походження (глину, дерево, камінь, пластмасу, скло тощо). Але всі матеріали мають задовольняти три вимоги:1) вони мають давати зримі або слухові образи; 2) піддаватися тонкій обробці з метою надання їм бажаної форми і 3) мати здатність закарбовувати в собі людську думку.

Слід зауважити, що будь-яка класифікація до певної міри є умовною. Так, О.І.Шмідт ще на початку ХХ століття зазначав, що точне розмежування мистецтва за матеріалом майже неможливе – живопис не є винятково зорове мистецтво, драматичне – не є суто моторним мистецтвом; поезія не є винятково словесним мистецтвом тощо. Також неможливе і чітке розмежування мистецтва волі, думки, почуття за тими внутрішніми переживаннями, які пробуджують уяву художника і спонукають до творчої роботи. Переживання ці, звичайно, не такі прості, аби під кожне з них можна було підвести якусь із зазначених категорій.

Класифікація видів мистецтва може бути проведена й за іншими ознаками: можна ділити види мистецтва на видовищні і невидовищні, на прості і синтетичні; на утилітарні і неутилітарні.

Доцільно також вказати на таку особливість кожної класифікації, як обмеженість, яка полягає не лише в тому, що враховує тільки деякі ознаки мистецтва, а й у тому, що, акцентує увагу на особливому в кожному виді мистецтва, вона завуальовує ті загальні закономірності, які рівною мірою притаманні всій художній культурі загалом.

Найбільш усталеною схемою класифікації видів мистецтв на сьогодні є поділ їх на: просторові або статичні, часові або динамічні, та просторово-часові або синтетичні.

Просторові види мистецтва об’єднують твори двох типів, до першого типу відносяться твори, які є об’ємними предметами (будинки, скульптури), і твори, створені нанесенням ліній та кольорових плям на пласку поверхню (орнамент, живопис). Ці види мистецтва характеризуються просторовою побудовою для розкриття художнього образу.

Серед часових або динамічних розрізняють твори, які створюються рухами людського тіла (танець, пантоміма) і твори, що являють собою послідовність звуків людського голосу або музичних інструментів (музика, пісня). Для цього виду мистецтва характерним є розгортання композиції у часі.

Що ж стосується синтетичних або часово-просторових мистецтв, то серед них найбільше виділяються театр і кіно, телебачення, хореографія, цирк, естрада.

Такий поділ видів мистецтва ґрунтується на тому, що в одних мистецтвах зображувані події розгортаються в часі, в інших – представлені як статичні, хоч слід мати на увазі, що в так званих статичних видах мистецтва життя і дійсність зображуються динамічно. Тому всі види мистецтва існують як у просторі, так і в часі.

На думку провідного російського вченого, М.С.Кагана, розподіл системи мистецтв на три групи – просторові, часові та просторово-часові – зумовлений тим, що художня творчість вичерпала всі можливості матеріалізації свого духовного змісту, тобто матеріальне буття мистецтва може існувати лише у цих трьох способах. Але кожному класу мистецтва притаманні різні принципи формоутворення, що й визначають особливості художньої мови, через посередництво якої мистецтво здатне говорити з людьми. Принцип виразності відтворює форми предметів, явищ, використовуючи словесний, пластичний, жестомімічний матеріал; невиразний або орнаментально-ритмічний принцип за допомогою тих самих матеріалів конструює такі форми, яких немає у природі і людському бутті, а третій – змішаний принцип – здатний поєднувати два попередні.

Провести диференціацію мистецтв можна ще ґрунтуючись на їхній відмінності, адже зміст твору мистецтва залежить від художнього смислу, які несуть в собі художні образи. Відповідно до змістовної, внутрішньої природи образів усі види мистецтва можна поділити на образотворчі та виразні (необразотворчі). До образотворчих ми відносимо скульптуру, живопис, дизайн, графіку, декоративно-прикладне та театрально-декораційне мистецтво, а до виразних – архітектуру, орнамент, музику, танець. Образотворче мистецтво безпосередньо зображує явища дійсності, тоді як твори виразного мистецтва здатні “виражати” у своїй формі переживання, втіливши в собі людське світовідчуття – тобто розуміння та оцінку життя.

Образотворче мистецтво відтворює зримо відчутний, воно здатне передавати відчуття живої дійсності, розкривати смисл зображуваного. За своєю структурою образотворче мистецтво неоднорідне, воно поділяється на станкове та монументальне мистецтво. Станковими творами називаються твори, які мають самостійне значення і не пов’язані з практичним застосуванням чи архітектурою, а до монументальних відносяться пов’язані з архітектурою твори., хоч вони самостійні за змістом. Часто монументальні твори використовуються для того, щоб підкреслити значимість споруди, її індивідуальність, показати її національну самобутність. Монументальні твори (скульптура, живопис) розвивають і конкретизують архітектурний образ, слугують його виразності та емоційності.

Щодо якісної характеристики видів мистецтва, то найдревнішим із них є декоративно-прикладне мистецтво. До прикладного мистецтва відносяться речі, які мають не лише утилітарне, тобто ужиткове, призначення, а й свій художній образ, який власне і виражає їхнє призначення. Витоки прикладного мистецтва – це звичаї, традиції, вірування народу, тому воно має яскраво виражений національний характер і наближене до побуту. Предмети прикладного мистецтва свідчили про розкіш у Древньому Єгипті, Древній Греції та Древньому Римі. Середньовічне прикладне мистецтво відрізняється конструктивним, утилітарним та раціонально-суворим характером. Пізнє феодальне суспільство визнає поєднання прикрас і конструкції: на меблі, костюми тощо наносяться вертикально-стрілчасті лінії та елементи архітектури, речі орнаментуються.

Особливістю цього виду мистецтва є те, що речі, які оточують людину і потрібні їй, водночас є художніми творами, поєднуючи в собі прекрасне з практичним. Твори декоративно-прикладного мистецтва мають практичне призначення: килим використовується для створення затишку і тепла, ваза є посудом для квітів. Свою специфіку має також рисунок декоративно-прикладного характеру, адже прикрашається предмет не заради самого себе, а щоб краще “подати” річ у її практичному призначенні.

До творів декоративно-прикладного мистецтва можна віднести посуд, тканини, кераміку, художню вишивку, ювелірні вироби, розпис на посуді. Для виготовлення таких виробів використовуються різноманітні матеріали природного і штучного походження, які потребують відповідної техніки обробки.

Нас оточує велика кількість речей, які ми використовуємо. Тому закономірно постає питання: яку ж річ можна назвати твором мистецтва? Думається, що твором декоративно-прикладного мистецтва можна назвати річ, яка одночасно є і зручною, і красивою, що передбачає відповідність своєму практичному призначенню. Тобто, матеріальною передумовою з якої може виникнути художність є насамперед практичне призначення предмета.

Архітектура. Двоєдина природа архітектури визначила її роль у створенні середовища людської діяльності – не лише функціонально-зручного для людини, а й емоційно-комфортного. Саме в другій іпостасі архітектура виступає як феномен мистецтва, синтезуюче начало в естетичній організації середовища, яке оточує людину.

Архітектура займає особливе місце серед інших видів мистецтв, оскільки архітектурні споруди – не звичайне відображення дійсності, а сама дійсність. Архітектура здатна поєднувати мистецтво з практичною корисною діяльністю, адже будівлі та споруди передовсім слугують задоволенню матеріальних та духовних потреб людини. Архітектура невіддільна від будівельного мистецтва, але не тотожна йому. Основою “архітектурної мови” є організація внутрішнього простору і тектоніка, тобто пластично розроблені і художньо осмислені функція та конструкція. Тектоніка переслідує утилітарні цілі, розкриваючи практичне значення споруди, характер задоволення функціональних потреб, водночас несе інформацію про своєрідність архітектурного мислення, тобто тектоніка відіграє роль сполучної ланки між тектонікою та мистецтвом.

Архітектура використовує такі засоби виразності, як симетрія, ритм, масштабна співвідносність з людиною, зв’язок із середовищем і простором, елементи, що пропорційно творять споруду.

Складовими архітектурного образу є розміри форми споруд, які допомагають створювати найрізноманітніші враження: відчуття грандіозності, величності або скромності; одні будівлі здаються легкими, ніби повітряними, інші ж, навпаки, - важкими; одні – симетрично-пропорційними, інші ж – поєднанням різнорідних компонентів.

Архітектурна будова здатна створювати багатий за змістом художній образ, який загалом є образом людського соціуму. Архітектурний образ здатний концентровано виражати характер культурної епохи, головні риси життя людей тієї чи іншої епохи. Давньогрецький храм Афіни з білосніжними мармуровими колонами; середньовічний готичний собор у Кельні; Софіївський собор У Києві; Палаццо дожів у Венеції; будівлі з бетону і скла – усі вони є своєрідними “портретами” людського суспільства й епохи, в яких їх зведено. Адже, сприймаючи архітектурну будову, людина переймається відчуттям і розумінням специфіки соціокультурної епохи.

Природа вираження дійсності архітектурою специфічна, адже, архітектурні споруди є свідченням характеру епохи, особливостей матеріальної та духовної культури, місця людини у світі і под. Архітектура будь-якого періоду не можна розглядати поза її історичною генезою. Сьогодні ця проблема актуальна, оскільки, говорячи про становлення держави, піднесення національної культури, неможливо опускати ті традиції, з яких вони випливають, адже недарма архітектуру називають літописом світу

Живопис разам з графікою, скульптурою та художньою фотографією відноситься до виразних мистецтв. Особливістю виразних мистецтв є їх властивість закарбувати життя в наочній формі. За всіх відмінностей живопису, графіці, скульптурі та художній фотографії притаманні спільні риси; вони позбавлені можливості розгортати відтворювані події у часі і надають зображуваним явищам життя, його динамічність через зображення однієї події або миті. Виразні мистецтва ще прийнято називати просторовим.

Живопис. Живопису властиво передавати форму предмета. Його колір, світло, фактуру матеріалу, простір, в якому перебуває зображуваний предмет. Живопис використовує такі засоби виразності, як лінія, колір, світотінь, повітряна і лінійна перспектива тощо. Використання саме цих засобів дозволяє створювати на площині ілюзію тривимірності, передавати відчуття об’ємності предметів. К.Паустовський писав про Ван-Гога: ”На своїх полотнах він зобразив землю. Він ніби промив її чудотворною росою, а вона освітилася фарбами такої яскравості і густини, що кожне старе дерево перетворилося на витвір скульптури, кожне поле конюшини – на сонячне світло, яке втілилося у множину скромних квіткових віночків”.

Особливе значення у живописі має колорит як поєднання кольорів або кольорова гама. Засобом колориту художник виражає зміст картини. Каркасом картини є рисунок. Саме рисунок передає форму предмета, його обриси. Вираження глибини досягається за допомогою світотіні, створюється ілюзія об’єму, випуклості, рельєфності. Леонардо да Вінчі так охарактеризував значення світотіні для живопису: “Якщо ти, поет, зумієш розповісти і описати явища форм, то живописець зробить це так, що вони здадуться оживленими завдяки світотіні”.

Розмаїття і повнота охоплення явищ життя зумовили існування різних видів і жанрів живопису. Як відомо, є монументальний та станковий живопис. Якщо перший вид пов’язаний з архітектурою (розпис фасадів будівель, стін, стель), то станковий - це твори мистецтва, які мають самостійне значення, незалежно від того, де вони будуть виставлені – в музеях, квартирах тощо.

Монументальний живопис ділиться на кілька видів залежно від техніки виконання. Найважливішими серед них є розпис, фреска, панно, мозаїка, сграффіто або граффіто. Розпис – це такий твір живопис, який виконується безпосередньо на поверхні стін або на стелі. Прикладом такої техніки може бути розпис Сікстинської капели і Римі, виконаний Мікеланджело. Розпис, зроблений на сирій штукатурці називається фрескою. Найбільш відомими авторами фресок у слов’янському світі були Феофан Грек та Андрій Рубльов. Якщо ж твір монументального живопису виконано на полотні, а потім його закріплено на призначеному для нього місці, то він називається панно. До різновиду монументального живопису належить також і мозаїка, при виконанні якої використовуються різнокольорові тверді речовини (смальти, кольорове каміння, емалі. Якщо ж картина виконана з кольорового скла, то вона називається вітраж. І зрештою ще одна техніка монументального живопису – граффіто. Граффіто – це настінне декоративне зображення, виконане за допомогою металевих засобів.

Основними жанрами живопису є: тематична картина (історична, батальна, побутова ), портрет, пейзаж, натюрморт.

Графіка. Під графікою прийнято розуміти мистецтво рисунка. Як правило, графічне зображення складається з ліній, штрихів, крапок. За своєю природою графіка умовніша за живопис, хоч засоби виразності такі самі як і в живописі. Стосовно кольору, то в графіці він переважно чорний.

Графіка поділяється на станкову та прикладну. До прикладної відносяться ті жанри графіки, які пов’язані з іншими видами діяльності або творчості (промислова графіка).

Основними жанрами графіки є всі види графічного рисунка – книжкова ілюстрація, плакат, карикатура, промислова графіка.

Графіка також має різні відтворення рисунка: гравюра - відбиток рисунка з гравірувальної дошки і літографія – відбиток з каменя або з металевої пластини.

Скульптура здатна відтворювати явища життя в об’ємній формі. Скульптор використовує для своєї роботи різноманітний матеріал: камінь, бронзу, мармур, дерево. Твори скульптури знаходять предметне вираження у вигляді портрета або бюста (погрудного зображення), напівфігури або статуї (зображення на повний зріст). Найпоширенішим видом скульптури є об ємна тривимірна скульптура, яку можна розглядати з усіх сторін. Існує ще рельєфно-випукле зображення на площині. За висотою об’ємів, що виступають з площини, розрізняють високий – горельєф, низький – барельєф і зворотньо-ввігнутий – рельєф. Існує також і скульптура малих форм – невеликі за розміром вироби із порцеляни, кераміки.

Основним елементом виразності скульптури є світло, що падає на неї.

Дизайн – це художньо-проектне мистецтво, яке сприяє естетичному формуванню предметно-просторового середовища людини. Поява дизайну як самостійного виду мистецтв пов’язана з розвитком техніки та вдосконаленням технологічних виробничих процесів. Дизайн сьогодні є порівняно молодим видом мистецтва, оскільки воно виникло в сучасному розумінні на зламі ХІХ-ХХ століть. Головними принципами дизайну є створення такого середовища для людини, в якому б речі, що оточують її були у цілковитій гармонії. За жанрами розрізняють дизайн навколишнього середовища, дизайн промислових товарів, інтер’єру, графічний дизайн.

Музика позбавлена предметної наочності і визначеності понять. Однак ця її особливість не означає беззмістовності. Основою змістовності музичних образів є передусім почуття, емоції, переживання людей. В музиці маємо справу з виразом станів внутрішнього світу людини, без обов’язкового зображення їх зовнішнього вияву, з виразом почуттів і переживань у їх безпосередньому розвитку, багатстві відтінків і взаємопереходів. Емоції, які передаються музикою, не є “чистими”, абстрактними, незалежними від дійсності. Вони завжди осмислені, суттєво значимі в людському житті. Саме тому композитор А.Сєров характеризував мову як “особливого роду поетичну мову, що має своїм органом особливого роду визначені звуки, які створюються або голосом людським…або особливими штучними знаряддями, по суті більш або менш імітуючи звук голосу людського”.

Правдивість музики не можна вичерпати епізодами, які відтворюють природні шуми (плескіт хвиль, завивання вітру), ця правдивість полягає у вираженні всієї багатоманітності людських почуттів.

Для вираження певного життєвого змісту в музиці використовуються особливі специфічні засоби. Музика єдиний вид мистецтва, матеріалом якого служить звук. Музичний звук не просто відтворення фізичного звука, він є специфічно обробленим звуком. Це виражається не лише в тому, що музичні звуки мають звуковисотну і темброву характеристики, але вони входять і до особливої системи ладових (висотно-функціональних) і метроритмічних (часових) параметрів. Завдяки цьому виразні можливості звукових сполучень, значень багатократно підсилюються і безкінечно збагачуються.

Основою будь-якого музичного твору є мелодія, яку прийнято трактувати як художньо осмислений, послідовний, організований ритмічно і ладово-інтонаційно ряд звуків різної висоти. Мелодія має узагальнений характер, оскільки вона містить головні риси музичного образу, а тому вона є закінченим художнім твором.

Ідейно-емоційний зміст у музиці виражається через систему жанрових і формотворчих засобів виразності. В музиці жанр служить основою змісту, втіленням реальних життєвих взаємозв’язків. Саме жанр в музиці виступає як царина формування прийомів виразності і через нього виявляється семантика музичних засобів. Найпоширенішими музичними жанрами є пісня (народна, авторська, естрадна), танцювальна музика, марш, камерна музика (камерно-вокальний – пісня, романс; камерно-інструментальний – сонато, тріо), симфонічна музика, театрально-драматична.

Кожний музичний твір написаний в тій чи інші специфічній для музичного мистецтва формі. Музична форма – це типова система організації музично-виражальних засобів для втілення художнього змісту, саме тому ми говоримо про архітектоніку музичної форми, її функціональної організації. Класичними формами є невеликі п’єси – етюди, скерцо, рапсодії, - які здатні створювати окремий музичний образ; система образів знаходить свій розвиток у сонатах та концертах, а симфонії – музичні епопеї.

Хореографія належить до найдавніших мистецтв, вона супроводжується музикою і практично злита з нею у творчому синтезі. Але, на відміну від музики, хореографія – це виражальні можливості рухів людини. Танець визначається як інтонований рух, особливий лад поєднання ритмічно організованих рухів і жестів, здатних глибоко, естетично значимо виражати стан внутрішнього світу людини.

Мова танцювальних, музично-ритмічних рухів, які передають найтонші відтінки людських переживань, вироблялись і видозмінювалися упродовж століть. Такі характерні для хореографії засоби виразності, як ритм, мотиви, що повторюються, мають глибокі життєві витоки. Головним засобом виразності є пантоміма.

Вирізняють класичний, народний, побутовий, естрадний, спортивний, бальний, акробатичний танець, балет.

Під синтезом мистецтв розуміється довільна взаємодія і поєднання різних видів мистецтва, внаслідок чого створюється нова художньо-естетична реальність. Загального визнання в естетиці, завдяки концепціям Ф.Шеллінга, Р.Вагнера, А.Скрябіна, зажило положення про те, що синтез мистецтва надає додаткових можливостей в освоєнні світу, розширює шляхи художньої творчості, зокрема, пластичне мистецтво, театр і кіно. Найбільш яскравими синтетичними мистецтвами є два останніх. Що ж стосується пластичного синтезу, то він представлений архітектурними спорудами доповненими монументально-декоративною скульптурою, живописом, декоративно-прикладними творами.

Театр – це вид мистецтва, який художньо освоює світ через драматично здійснювану акторами дію перед глядачами. Основою театру є драматургія, хоч він представляє також і живопис, скульптуру, музику. Театральне мистецтво - це насамперед мистецтво сценічної інтерпретації драматичної літератури. Головним засобом цієї інтерпретації є гра акторів. Актор одночасно є ї виконавцем, і творцем. На відміну від невиконавських мистецтв, матеріал акторської творчості – не відчужені від творця фарби або звуки, а передача почуттів у дії.

Специфічною мовою театру за всієї багатоманітності театральних форм і художніх пошуків сучасного сценічного мистецтва є сценічна дія, яка сприймається як єдиний органічний процес, що розкриває як психічну, так і фізичну природу артиста.

Кіно. Кінематографія. Особливе місце в кінематографі займає мультиплікація або анімація. Головною специфічною ознакою мультиплікаційного фільму є використання іконічних знаків. Зображенням у мультиплікації є окремий кадр, зафіксований на плівці за допомогою спеціальної апаратури. Як мистецтво мультфільм є передусім “мислення в образах”, де екранний образ зафіксований в іконічних знаках.

Отже, мультфільм – це цілісна система знаків, структурноформуючим елементом якої є специфічні іконічні знаки, і яка представлена в екранній формі кіно.

Традиційно мультиплікація поділяється на художню, публіцистичну і прикладну. Особливість такого поділу полягає в тому, що різні мультфільмотексти об’єктивно виконують різні домінуючі функції, необхідність яких викликана суспільними потребами. А розпізнавання видів мультиплікації відбувається через використання в них різних образів. спробуємо на описовому рівні охарактеризувати кожний з видів мультиплікації.

Про художню мультиплікацію вже йшлося. Публіцистична – специфіка цього виду полягає не в безпосередньому відображенні дійсності і не в умовності персонажів, а в її призначенні – відповідати на актуальні питання. Що ж стосується прикладної мультиплікації. То “предметна сфера” її існування надзвичайно широка: титри, заставки, діаграми, графіки, навчальні фільми, наочні зображення процесів природи тощо. Головне призначення прикладної мультиплікації оживити та оречевити різні поняття на різних рівнях абстракції. Тому прикладна мультиплікація широко використовується в науково-популярному, навчальному кіно, рекламі. Образи інформаційного поля прикладної мультиплікації – це зорові образи понять, гіпотез і теорій, які дозволяють передавати їх в адекватній формі.

Основні прийоми мультиплікації використовуються сьогодні у навчальних комп’ютерних іграх.

Сучасний стан розвитку видової специфіки мистецтва характеризується взаємодією видів мистецтв. Аналіз проблеми показує наявність двох тенденцій: перша: - це зображення суверенності кожного виду, друга – тяжіння до синтезу видів мистецтв. Звичайно, взаємозв’язок різних видів мистецтв є корисним явищем, яке має свої межі, оскільки існування різних видів мистецтв покликане до життя тим, що жодний з них своїми власними засобами не може передати всю художню палітру світу, - таку картину може створити лише вся художня культура в цілому.

 


Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 24 | Нарушение авторских прав




<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Приглашаем на детскую программу | Визитная карточка проекта

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.017 сек.)