Сканування, розпізнавання тексту, оформлення, коментарі — НЕЫТАИ-ИЛМТЕР Усі зауваження і пропозиції щодо електронної версії книги надсилайте на адресу [e-mail] Якщо вам сподобався твір, 13 страница

БББ

Бастіян задоволено розглядав своє творіння. Той, хто читатиме «Нескінченну історію», не зможе не помітити цього знака. Тепер, хай що з ним станеться, усі знатимуть, де він подівся і куди зник.

Він сів на вершечку вогненно-червоної дюни трохи пе­репочити. Три літери під сліпучим сонцем пустелі яскраво сяяли.

Тої ж миті потьмянів чи навіть і зовсім зник іще один із його спогадів про того, колишнього Бастіяна зі світу людей. Тепер він уже не пам’ятав, що колись давно був надто враз­ливим, надто чисто ображався, болісно сприймав слова і вчинки ровесників і дорослих, а вони вважали його слаба­ком і плаксієм. Бастіян знав, що тепер він сильний і витри­валий, і це наповнювало його гордістю. Відтак у нього на­родилося нове бажання.

- Так, я начебто і справді не боюся, - сказав він, за звичкою звертаючись сам до себе, - але мені бракує справ­жньої відваги. Уміти зносити найтяжчі випробування і не­згоди - чудова річ. Та сміливість і відвага - аж ніяк не те саме. От якби мені трапилася справжня пригода, яка вима­гала б від мене великої, може, навіть неймовірної відваги. Але тут, у цій пустелі, немає нікого страшного. Я хотів би зустрітися з якоюсь страхітливою істотою, щоби тільки во­на була не така огидна, як Йґрамуль, зате нехай становить набагато більшу загрозу. Нехай би ця істота була прекрасна - і водночас найнебезпечніша в усій Фантазії. Нехай би між нами почався поєдинок. Тоді я ступив би їй назустріч і...

Бастіян не встиг додумати цю фразу до кінця, бо тої ж таки миті відчув, як земля задвигтіла у нього під ногами. Над пісками розлігся грім - такий приглушений, що його можна було радше відчути, аніж почути.

Бастіян озирнувся - і далеко-далеко, майже на виднок­раю пустелі побачив щось, чого спершу ніяк не міг поясни­ти. Щось мчало, летіло, наче вогняна куля. З неймовірною швидкістю куля описала широке коло навкруг того місця, до сидів Бастіян, а тоді зненацька рвонула прямісінько на нього. У розпеченому мареві, яке нависало над дюнами, всі обриси трепетали, наче язики полум’я, я сама ця істота ви­глядала як вогненний демон.

І тут Бастіяна охопив такий страх, що, перш ніж отя­мився, він уже встиг опинитися в улоговині між червоною і синьою дюнами, рятуючись у такий спосіб від наближення вогненної істоти. Однак, опинившись там, він засоромився свого страху і зумів його здолати.

Він схопився рукою за Аурин і відчув, як велика відва­га, що він її оце щойно так сильно запрагнув, вливається в його серце і по вінця його наповнює.

А тоді знову почув отой глухий грім, від якого стряса­лася пустеля, цього разу вже зовсім близько. А тоді підвів очі.

На вершечку вогненно-червоної дюни стояв велетенсь­кий лев. Вів стояв просто проти сонця, тож його величезна грива палахкотіла довкола голови, мов полум’яний вінок. І грива, і шерсть цього лева були не жовті, як воно завжди буває у левів, а такі ж вогненно-червоні, як і пісок дюни, на якій він стояв.

Здавалося, лев не помічає хлопця, що завмер, такий крихітний порівняно з ним, в улоговині поміж двома дю­нами; він дивився на червоні літери, що яскріли на схилі синього піщаного пагорба. А тоді пролунав його могутній, громовий рик:

- Хто це зр-р-робив?

- Я, - сказав Бастіян.

- Що це означає?

- Це моє ім’я, - відповів Бастіян. - Я називаюся Басті­ян Бальтазар Букс.

Щойно тепер лев по-справжньому пильно поглянув на Бастіяна, і в хлопця з’явилося відчуття, ніби його накриває багряно-червоний плащ - хвиля полум’я, яке його вмить спопелить. Утім, це відчуття відразу ж минулося, і він ви­тримав погляд вогненного лева.

- А я, - мовив велетенський звір, - я Ґраоґраман, Во­лодар Пустелі Барв. Мене називають Строкатою Смертю.

Вони усе ще дивилися один на одного, і Бастіян відчу­вав смертоносну силу, що струменіла а очей Ґраоґрамана.

Насправді то був поєдинок. Нарешті лев опустив очі. Повільно, велично він зійшов з дюни. Та щойно звір ступив на ультрамариновий пісок, його власне забарвлення зміни­лося: і шерсть, і грива посиніли. Величезний звір завмер перед Бастіяном, якусь мить постояв так, а тоді низько осилив перед хлопцем голову.

- Повелителю, - сказав він, - я твій слуга і чекаю твоїх наказів!

- Я хочу вибратися з цієї пустелі, - мовив Бастіян. - Можеш мене звідси вивести?

Ґраоґраман стріпнув гривою.

- Цього, мій повелителю, я зробити не можу.

- Чому?

- Тому що я ношу пустелю в собі.

Бастіян не зрозумів, що має на увазі лев, а відтак знову запитав:

- А чи нема тут якоїсь іншої істоти, яка могла б вивести мене звідси?

- Це, повелителю, взагалі неможливо, - відказав Ґрао- ґраман. - Там, де є я, там навіть і близько не може бути жо­дної іншої живої істоти. Самої моєї присутності досить, що­би перетворити на купку попелу навіть найбільших і найст­рашніших мешканців Фантазії на відстані тисячі миль. Са­ме тому мене і називають Строкатою Смертю і Володарем Пустелі Барв.

- Помиляєшся, - відповів йому Бастіян. - У своїх воло­діннях ти спопеляєш не всіх. Як бачиш, я цілком витримую твою присутність.

- Це тому, повелителю, що ти носиш Сяйво. Аурин оберігає тебе від усякого лиха, і навіть від мене - най- смертоноснішої істоти в усій Фантазії.

- Невже ти хочеш сказати, що якби не Клейнод, я пере­творився б на купку попелу?

- Так, повелителю, саме так воно і сталося б, навіть якби я цього зовсім не хотів, навіть якби мені самому піз­ніше довелося про це шкодувати. Насправді ти - перший і єдиний, хто коли-небудь розмовляв зі мною.

Бастіян взяв у руку Знак.

- Дякую, Місяцівно! - тихо промовив він.

Ґраограман знову підвівся і подивився на Бастіяна зго­ри вниз.

- Здається, повелителю, нам є про що поговорити. Мо­жливо, я зміг би розкрити тобі таємниці, яких ти не знаєш. Можливо, і ти зумів би розгадати загадку мого існування, приховану від мене.

Бастіян кивнув.

- Але спершу, якщо тільки це можливо, я би залюбки чогось напився. Мене жахливо мучить спрага.

- Корюсь, бо я - твій слуга, - відповів Ґраоґраман. - Чи не хочеш перепочити, повелителю, сісти мені на спину? Я понесу тебе до свого палацу, і там ти знайдеш усе, що потрі­бно.

Бастіян видерся на левову спину. Двома руками міцно вхопився за гриву, її пасма трепетали, немов язики по­лум’я. Ґраоґраман повернув до нього голову.

- Тримайся як слід, повелителю, бо з мене добрий бі­гун. І ще про одну річ хочу тебе попросити, повелителю. Доки ти тут, у моєму царстві, та ще й поруч зі мною, - обіцяй, що ніколи і нізащо, якою б не була причина, ти ні на мить не знімеш Клейнод, що тебе захищає!

- Обіцяю, - сказав Бастіян.

Тоді лев кинувся бігти. Спершу поволі - плавно і вели­чно, а тоді дедалі швидше і швидше. Не тямлячись від за­чудування, спостерігав Бастіян за тим, як на кожному но­вому піщаному пагорбі шерсть і грива лева змінювали за­барвлення - воно неодмінно ставало таким самим, як колір піску. Тим часом Ґраоґраман просувався вперед велетенсь­кими стрибками, з дюни на дюну, майже не торкаючись землі своїми могутніми лапами. Його шерсть змінювала колір усе швидше і швидше, врешті-решт Бастіянові заме­рехтіло в очах, і він почав бачити всі барви нараз, так ніби велетенський звір раптом перетворився на опал, що мі­ниться всіма барвами веселки. Довелося замружити очі. Пекельно гарячий вітер свистів у вухах і рвав із нього плащ, що розвівався за плечима. Він відчував, як напру­жуються м’язи Ґраоґрамана, чув дивний запах його пишної гриви: вона пахла різко і гостро, дико і збудливо. З Бастія- нових грудей вирвався крик тріумфу, пронизливий, наче клекіт хижого птаха, і Ґраоґраман відловів на цей крик ри­ком, від якого задвигтіла пустеля. Нараз вони стали єди­ним цілим, хоч якою великою була відмінність між ними. Бастіян немовби сп’янів. Він отямився лише тоді, коли по­чув, як Ґраоґраман мовив:

- Ми прибули, повелителю. Чи не хотів би ти трохи перепочити?

Бастіян зіскочив із лев’ячої спини на пісок. Перед со­бою вів побачив посічену ущелинами чорну скелясту гору - хоч, може, то були руїни якоїсь стародавньої споруди? Він не зміг би цього сказати напевне, бо кам’яні брили, які ле­жали напівзасипані різнобарвним піском або ж утворювали щось на кшталт арок і брам, стін, колон і терас, були всу­ціль вкриті такими глибокими розколинами і тріщинами, такі вивітрені, що, здавалося, піщані бурі з правіку шліфу­вали краї і нерівності, виступи і ребра цих брил.

- Це, повелителю, - долинув до Бастіяна голос лева, - мій палац і моя гробниця. Заходь, я вітаю у цих стінах тебе - першого і єдиного Ґраоґраманового гостя.

Сонце вже помалу втрачало свою палючу силу, велике і блідо-жовте, вово нависало над обрієм.

Вочевидь, їхня дорога сюди потривала довше, ніж зда­лося Бастіяну. Рештки колон, а може, стрімчасті скелі - Бастіян так і не збагнув, що це таке, - відкидали довгі тіні. Вечоріло.

Коли Бастіян рушив слідом за левом через темне скле­піння проходу, який вів углиб Ґраоґраманового палацу, йому здалося, що хода звіра вже не така могутня, як досі; лев ступав тяжко і втомлено, якось аж навіть через силу.

Темним коридором, а тоді численними сходами, які ве­ли то вниз, то знову вгору, вони дійшли до великих дверей, їх стулки, здавалося, були витесані з суцільної чорної ске­лястої брили. Коли Ґраоґраман наблизився до них, вони самі собою розкрилися, а коли лев і Бастіян увійшли, самі за ними зачинилися.

Вони стояли посеред просторої зали, чи, радше кажучи, посеред печери, освітленої сотнями світильників. Відблис­ки вогню в цих світильниках нагадували різнобарвну гру світла на Ґраоґрамановому хутрі.

На самісінькій середині зали підлога, вимощена різно- кольоровими-таки плитами, кількома сходинами підійма­лася до круглого підвищення, на якому стояв чорний куб із тесаного каменю. Ґраоґраман поволі підняв на Бастіяна погляд, очі його тепер, здавалося, зовсім згасли.

- Ось і прийшла моя година, повелителю, - проказав він, і його голос пролунав, як шепіт заклинання. - У нас уже не залишається часу на розмову. Але ти не хвилюйся - просто дочекайся дня. Те, що стається завжди, станеться і цього разу. І, можливо, ти зможеш мені сказати, чому це стається.

Тоді він повернув голову в бік інших дверей, що були у протилежному кінці печери.

- Увійди туди, повелителю, там для тебе все пригото­вано. Усе, що там є, чекає на тебе споконвіків.

Бастіян підійшов до дверей, однак, перш ніж їх відчи­нити, ще раз озирнувся. Ґраоґраман ліг на чорний куб - і сам почорнів так само, як цей камінь. Голосом, тепер ледве чутним, тихішим, ніж шепіт, лев промовив:

- Повелителю, можливо, до тебе долинуть звуки, які тебе налякають. Але хай це тебе не турбує! Доки ти носиш Сяйво, з тобою нічого не може трапитися.

Бастіян кивнув, а тоді відчинив двері й увійшов.

Він опинився в кімнаті, прикрашеній вишукано і роз­кішно. Підлога була встелена м’якими гаптованими золо­том килимами, з вибагливими візерунками. Стрункі і стрі­мкі колони, що підтримували склепіння, зблискували ко­льоровими, з вкрапленнями золота, мозаїками, які відби­вали вогонь світильників, що яскріли, спалахували і пала­ли всіма можливими барвами, їхнє сяйво заломлювалось і відбивалось від лискучих поверхонь. В одному кутку стояла широка отамана* з м’якими покривалами і щонайрізнома­нітнішими подушками, над нею напинався балдахін із ла­зурового шовку. В іншому кутку в скелястій породі була видовбана велика купальня, в ній парувала золотиста ріди­на. На низенькому столику стояли миски і чаші з наїдками, а поряд - золотий келих з рубіново-червоним трунком і зо­лота піала.

Бастіян всівся по-турецьки перед столиком із наїдками і призволявся. Йому дуже засмакував напій - терпкий і мі­цний, він дивовижним чином втамовував спрагу. І трунок, і страви були йому цілком незнаними. Він навіть не міг би сказати, що то таке: паштети чи печиво**, стручки чи якісь горіхи. Деякі плоди, щоправда, виглядали як дині та каву­ни, але на смак були зовсім інакші - гострі та пряні. Усе надзвичайно смакувало, і водночас хвилювало і бентежило. Бастіян куштував то одне, то інше, аж доки не наївся доне­схочу.

Тоді роздягнувся - не зняв лише Сяйво і пірнув у ку­піль. Якийсь час плюскався у світлосяйній воді, хлюпався, мився і форкав, як морж. А тоді раптом помітив чудерна­цькі на вигляд пляшечки, що стояли на краю басейну. Бас­тіян вирішив, що то купальні есенції, а відтак безтурботно і безжурно влив їх до води - кожної потрохи. Кілька разів спалахнуло зелене, червоне і жовте полум’я, язики вогню шугонули поверхнею, здійнялися клуби пари. Запахло жи­вицею і гіркуватим зіллям.

Врешті він вийшов з купелі, витерся м’якими рушни­ками, які лежали наготові, і знов одягнувся. Нараз йому здалося, що світильники в приміщенні раптом пригасли. А тоді до його вух долинув звук, від якого спиною пробігли дрижаки: якийсь хрускіт і скрегіт - так, ніби розкололася * Галицизм, насправді це звичайний диван.

** В оригіналі просто «паштет» (Pasteten).

гігантська брила льоду; далі тріск перейшов у гнітючий стогін, що невдовзі затих.

Бастіян прислухався, його серце голосно калатало. Він пригадав Ґраоґраманові слова про те, що доки він захище­ний Сяйвом, йому не треба хвилюватися.

Моторошний звук більше не повторювався. Але тиша, яка запала, була, мабуть, іще страшнішою. Треба довідати­ся, що там сталося!

Він відчинив двері, які вели з кімнати у велику печеру. Спершу хлопець не помітив тут жодних змін, хіба що світи­льники пригасли, а їхнє світло здригалося, немов сповіль­нене серцебиття. Лев і далі лежав - у тій самій позі - на чо­рному скелястому кубі. Здавалося, він вдивляється у Бас- тіяна.

- Граоґрамане! - тихо покликав Бастіян. - Що тут ді­ється? Що це за звук? Це ти чи це не ти?

Лев нічого не відповів і навіть не поворухнувся, але ко­ли Бастіян підступив до нього ближче, повів за ним по­тьмянілими очима.

Трохи повагавшись, Бастіян простягнув до звіра руку, щоби погладити гриву, однак, щойно її торкнувшись, зля­кано відсахнувся. Вона була тверда і зимна як лід - така ж, як і цей чорний камінь. Такими самими на дотик були і мо­рда та лапи Ґраоґрамана.

Бастіян не знав, що робити. Раптом він побачив, як по­волі розчиняються чорні кам’яні стулки великих дверей. Допіру опинившись у темному коридорі та піднявшись схо­дами догори, він оговтався і запитав себе, навіщо йому ви­ходити з печери, що він, власне кажучи, шукає назовні. У цій пустелі не могло бути нікого, хто міг би врятувати Ґрао­ґрамана.

Одначе тепер там не було і ніякої пустелі!

У нічних сутінках скрізь почали блимати і зблискувати малесенькі вогники. Мільйони крихітних паростків вибру- ньковувалися з піщинок, що виявилися не піщинками, а зеренцями. Перелин, Нічний Ліс, знову почав рости!

Раптом Бастіяна осяяло, що Ґраоґраманове скам’янін­ня якось із цим пов’язане.

Він повернувся до печери.

Світло в світильниках тепер ледь жевріло, воно судомно здригалося і тріпотіло. Хлопець підійшов до лева, обняв його за могутню шию і притулився обличчям до його голо­ви.

Тепер уже навіть очі звіра були чорними і мертвими - застиглими, наче скеля. Ґраоґраман закам’янів. Вогонь у світильниках востаннє спалахнув і згас. Усе огорнула глуха безпросвітна темрява, як у могилі.

Бастіян гірко заплакав, і кам’яна лев’яча морда стала геть мокрою від його сліз. Далі він скрутився калачиком, умостившись між потужними лапами Ґраоґрамана, та так і заснув.

XV.

ҐРАОҐРАМАН, СТРОКАТА СМЕРТЬ

ІШІ повелителю, - почувся громоподібний левиний

рик, - невже ти провів тут цілісіньку ніч?

Бастіян підхопився і протер очі. Він сидів між лев’ячими лапами, велика голова звіра нависала над ним згори, і в Ґраоґрамановому погляді застиг подив. Його шкура все ще була чорна, як скеля, на якій він спав, зате очі світилися і яскріли. Світильники в печері знову палали.

- Ах, - пробурмотів Бастіян, він ледве спромігся на слово, - я вже був подумав, що ти вмер і закам’янів.

- Так воно і було, - відповів лев. - Я засинаю і вмираю щодня, коли западає ніч, але зранку знов оживаю і проки­даюся.

- Я вже був подумав, що ти вмер назавжди, - спробував пояснити йому Бастіян.

- Воно завжди так і є - я щоразу вмираю назавжди, - загадково відказав Ґраоґраман.

Він підвівся, потягнувся, а тоді почав метатися пече­рою туди й звідти, достоту як справжнісінький лев. Його вогненна шерсть сяяла дедалі яскравішими барвами, їхні відблиски мерехтіли на лискучих мозаїчних поверхнях пі­длоги, колон і стін. Зненацька він зупинився і подивився на хлопця,

- Невже ти через мене плакав?

Бастіян мовчки кивнув.

- Тоді ти дійсно єдиний і ще раз єдиний, - мовив лев. - Тому що ти не тільки єдиний, хто спав поміж лапами Стро­катої Смерті, але й єдиний, хто оплакував цієї Смерті смерть.

Бастіян подивився на лева, який знову, мов нічого і не було, забігав печерою - з кінця в кінець, а тоді нарешті тихо запитав:

- Ти завжди сам?

Лев знову зупинився, та цього разу уже не дивився на Бастіяна. Ба більше, він навіть відвернувся від хлопця, а тоді повторив за ним своїм грімким голосом:

- Завжди сам... Сам...

Це слово відбилося в печері багатоголосим відлунням.

- Пустеля моє царство; пустеля - моє творіння. Куди б я не пішов, де б не опинився, все навколо мене перетворю­ється на пустелю. Я несу її в собі. Я сам весь із смертонос­ного вогню. То хіба в мене може бути інша доля, аніж без­настанна самотність?

Бастіян мовчав.

- Ти, володарю, - продовжував лев, підступаючи До хлопця і зазираючи йому в обличчя своїми палахкотливи­ми очима. - Ти, що носиш Знак Дитинної Царівни, може, хоч ти даси мені відповідь: чому я мушу вмирати, коли на­дходить ніч?

- Щоби в Пустелі Барв міг вирости Перелин, Нічний Ліс, - сказав Бастіян.

- Перелин? - перепитав лев. - А що це таке?

Відтак Бастіян почав розповідати леву про диво- джунглі, про казковий ліс із живого світла. Ґраоґраман принишк і зачаровано слухав, а хлопець докладно змальо­вував йому багатоманітність і неймовірну красу розкішних мерехтливих і фосфоресцентних рослин, що буяли і мно­жилися, про їхнє нестримне беззвучне зростання, про їхню небачену красу, про їхні велетенські розміри. Ця розповідь захопила навіть його; що вже казати про Ґраоґрамана: очі лева палали дедалі яскравішим вогнем.

- Однак усе це диво може існувати тільки тоді, коли ти застигаєш в закам’янінні. З іншого боку, Перелин усе пог­линув би, він захлинувся би сам собою, якби йому не дово­дилося щоразу помирати і розсипатися на порох, тільки-но ти прокидаєшся, а тоді заново відроджуватися. Ґраоґрама- не, ви - Перелин і ти - є нерозривними частинами одного цілого, - завершив Бастіян.

Ґраоґраман довго мовчав.

- Повелителю, - сказав він нарешті, - тепер я бачу, що моя смерть несе життя, а моє життя несе смерть, і що одне і друге є благом. Тепер я розумію, в чому сенс мого існуван­ня. Дякую тобі.

Поволі й урочисто лев пішов у найтемніший закуток печери.

Що він там робив, Бастіян не бачив, але до нього доли­нав якийсь металевий брязкіт.

Повернувшись, Ґраоґраман щось приніс у пащі.

І це «щось» він, низько вклонившись, поклав Бастіяно­ві до ніг.

То був меч.

Щоправда, цей меч виглядав доволі вбого. Залізні піх­ви, в яких він лежав, заіржавіли, а ефес нагадував руків’я дитячої шабельки, принагідно вистругане з першого- ліпшого негодящого бруска дерева.

- Ти міг би дати йому ім’я? - поцікавився лев.

Бастіян замислено розглядав меч.

- Сіканда! - сказав він нарешті.

Тої ж таки миті меч, зі свистом розтинаючи повітря, вилетів із піхов і сам встрибнув йому в руку. Тільки тепер хлопець побачив, що лезо меча виблискує так яскраво, ніби його зроблено з текучого світла, воно сяяло так, що на нього ледве можна було дивитися. Меч виявився двосічним, він здався Бастіянові легким мов пір’їна.

- Цей меч, - мовив Ґраоґраман, - споконвіку твій; із незапам'ятних часів, від самого початку від був призначе­ний для тебе. Бо без шкоди для себе до нього може доторк­нутися лише той, хто їхав верхи на моїй спині, хто їв і пив моє полум’я, хто купався в моєму вогні. Але навіть і цього ще не досить. Він твій тому і тільки тому, що ти зміг назва­ти його справжнім іменем. Ти назвав його - отож тепер він належить той.

- Сіканда! - прошепотів Бастіян, захоплено спостері­гаючи за променистим світлом і поволі виписуючи у повітрі кола двосічним клинком. - Це чарівний меч, чи не так?

- Чи то сталь, чи то скеля, - відповів йому на те Ґрао­ґраман, - у Фантазії немає нічого, чого він не міг би розтя­ти. Проте ти не смієш чинити над ним насилля, не можеш ні до чого його змушувати. Лише коли вів сам встрибне тобі в руку, як оце щойно, ти зможеш ним орудувати, - хай що тобі загрожуватиме. Він сам водитиме твоєю рукою і на власний розсуд робитиме все, що треба. Та якби ти вийняв його з піхов свавільно, сам, знай: цим ти накличеш велике лихо і на себе, і на цілу Фантазію. Ніколи про це не забу­вай.

- Не забуду, - пообіцяв Бастіян.

Меч знову вклався в піхви - і знову став старим і нікче­мним на вигляд. Бастіян закріпив шкіряну перев’язь і під­перезався поясом, на якому висіли піхви з мечем.

- А тепер, повелителю, якщо тобі таке до вподоби, да- вай-но разом погасаємо пустелею, - запропонував Ґраоґра­ман. - Застрибуй-но мені на спину: я вже мушу виходити!

Бастіян вибрався йому на спину, і лев вибіг надвір- Вранішнє сонце сходило над обрієм. Нічний Ліс уже давно знову перетворився на кольоровий пісок, на барвистий по­рох. Хлопчик і лев мчали понад дюнами, наче у вогняному танку, вони були як розжарений, палючий вихор. Бастія­нові здавалося, ніби він летить верхи на палахкотливій ко­меті - лине крізь розсипи світла і барв. І знову його охопило якесь дике сп’яніння.

Ближче до полудня Ґраоґраман зненацька зупинився.

- Ось те місце, повелителю, де ми вчора зустрілися.

Бастіян був усе ще трохи приголомшений цим шаленим

бігом. Він роззирнувся, але ніде не побачив знайомих йому дюн - ні ультрамаринової, ні вогненно-червоної. Зникли й літери. Тепер найближчі до них піщані пагорби були олив­ково-зеленого і рожевого кольору.

- Але ж тут усе інакше, - сказав він.

- Так, повелителю, - відповів лев. - І так воно завжди: кожного разу все цілком інакше. Досі я не міг збагнути, чо­му. Але тепер, після того, як ти розповів мені, що Перелин проростає з піску, я зрозумів і це.

- Але за якими прикметами ти впізнаєш, що якраз це і є оте вчорашнє місце?

- Я це відчуваю, так само, як відчуваю те чи інше місце на своєму тілі. Пустеля - це я, і це місце - частина мене.

Бастіян зістрибнув із Ґраоґраманової спини і вмостився на вершині оливково-зеленої дюни.

Лев розташувався поряд, тепер він також був оливково- зеленим.

Бастіян опер голову на руки і замислено вдивлявся в лінію обрію, у виднокрай.

- Чи можу я тебе про щось запитати, Ґраоґрамане? - звернувся він нарешті до лева.

- Твій слуга тебе слухає, - відповів лев,

- Ти дійсно завжди тут був?

- Відколи існує світ, - підтвердив Ґраоґраман.

- А пустеля Ґоаб, вона також існувала завжди?

- Так, і пустеля теж. А чому ти про це питаєш?

Бастіян на мить задумався.

- Не розумію, - зізнався він нарешті, - я готовий був побитися об заклад, що пустеля виникла допіру вчора зран-

- Що ти маєш на увазі, о повелителю?

І тоді Бастіян розповів левові все, що сталося з ним піс­ля того, як він зустрівся з Місяцівною.

- Усе це надзвичайно дивно, - сказав він, завершуючи свою розповідь. - До мене приходить якесь бажання - і від­разу стається те, що йому відповідає, таким чином це ба­жання збувається; часом навіть здається, ніби змінюються декорації. Я нічого не вигадую, розумієш? Та й не зміг би нічого такого зробити. Нізащо у світі я не зумів би понави­гадувати всі ті розмаїті нічні рослини в Перелині. Мені просто забракло б уяви. Я не зміг би нафантазувати навіть барви пустелі Ґоаб. Та й тебе я нізащо не придумав би! Усе, що я тут побачив, набагато прекрасніше і справжніше, ніж здатна створити моя уява. Однак усе це з’являється допіру тоді, коли я чого-небудь забажаю.

- Це тому, що ти носиш Аурин, Сяйво, - промовив

лев.

- Нехай і так. Але я не розумію іншого, намагався ви­тлумачити Бастіян. - Скажи мені, чи все це з’являється внаслідок того, що в мене виникло відповідне бажання, чи воно вже існувало задовго до того, а я просто якось усе це вгадав?

- І те, і те одночасно, - сказав Ґраоґраман.

- Але як таке може бути? - вигукнув Бастіян майже нетерпляче. Ти вже бозна-відколи в цій пустелі. Кімната у твоєму палаці чекала на мене споконвіку. Меч Сіканда був призначений мені з незапам’ятних часів - ти сам це сказав!

- Так і є, повелителю.

- Але ж я - я у Фантазії щойно від учорашньої ночі! Отже, все це існує вже дуже давно, а не від учора, не відко­ли я тут!

- Повелителю, - спокійно відказав лев, - невже тобі не відомо, що Фантазія - це світ історій? Історія може розпові­дати про прадавні часи, але бути новою. Минуле постає з цієї історії, воно виникає разом із нею.

- У такому разі, Перелин мусив існувати завжди, - розгублено проказав Бастіян,

- Від тої хвилини, коли ти дав йому ім’я, повелителю, - відповів на те Ґраоґраман, - він існує споконвіків.

- Невже ти хочеш сказати, що це я його створив?

Лев трохи помовчав, а тоді відповів:

- Це може сказати тобі тільки Дитинна Царівна. Усе. що є, і все, чим є те, що є, ти отримав від неї.

Ґраоґраман підвівся.

- Час, повелителю, повертатися до мого палацу. Сонце вже почало хилитися до заходу, а шлях неблизький.

Цього вечора Бастіян залишився з Ґраоґраманом. Лев знову влігся на чорний кам’яний куб. Розмовляли вони не­багато.

Бастіян приніс їжу і питво зі своєї кімнати, де низень­кий столик, наче чарівна скатерть-самобранка, знову стояв накритий. Він спожив вечерю, сидячи на сходах, що вели

Коли вогонь світильників, як завжди, пригас і, як зав­жди, почяв пульсувати, мов сповільнене серцебиття, він підвівся і мовчки обхопив руками левову шию. Грива Ґрао­ґрамана вже затвердла, стала подібною на застилку лаву. І знову пролунав страшний, моторошний звук, але тепер Ба­стіян його не злякався. Однак хлопець мало не заплакав від думки про незмінність і неуникненність Ґраоґраманового страждання.

Глибокої ночі Бастіян навпомацки пробрався із печери назовні і довго споглядав беззвучне буяння світляних ніч­них рослин. А тоді повернувся до печери і вклався спати поміж закам’янілими лапами лева.

Багато днів і ночей прогостював він у Строкатої Смерті вони заприятелювали. Годинами віддавалися диким заба­вам у пустелі. Бастіян ховався за піщаними дюнами, однак Ґраоґраман неодмінно його знаходив. Вони бігали навви­передки, та лев був у тисячу разів прудкіший. Вони - задля жарту - змагалися: боролися і борюкалися; і бодай тут Бас­тіян ні в чому не поступався леву. Хоча це, звісно, була всього лише гра, Ґраоґрамавові доводилося докладати всіх зусиль, щоби не піддатися Бастіянові.

Якось, після того, як вони досхочу отак позабавлялися, Бастіян, трохи захеканий, сів, відсапався, а тоді запитав:

- А чи не міг би я залишитися в тебе назавжди?

Лев стріпнув своєю гривою.

- Ні, повелителю.

- Чому ні?

- Тут є лише життя і смерть, лише Перелин і Ґоаб, тут немає історії. А ти мусиш прожити власну Історію. Тобі не вільно тут залишатися.

- Але ж я не можу звідси вийти, - мовив Бастіян. - Ця пустеля надто велика, щоби хтось колись зміг звідси вибра­тися. А ти не можеш винести мене з цих пісків, бо ти несеш пустелю в собі.

- Дорогу у Фантазії ти зможеш знайти тільки за своїми бажаннями, - сказав Ґраоґраман. - А йти повинен від одно­го бажання до іншого. Те, чого не прагнеш, тобі недоступне. Слова «близько» і «далеко» означають у Фантазії тільки це. Замало лише захотіти піти звідкись. Ти мусиш запрагнути кудись потрапити. Тож нехай тебе провадять твої бажання.

- Але я нікуди не хочу від тебе йти, - відповів Бастіян.

- Отож тобі доведеться пошукати наступне бажання, - чомусь дуже суворо промовив Ґраоґраман.

- Та якщо навіть я якось його знайду, як мені вибрати­ся звідси? - спитав Бастіян. - Невже це можливо?

- Послухай мене, повелителю, - тихо заговорив Ґрао­ґраман, - у Фантазії є таке місце, з якого можна дістатися куди завгодно і куди можна потрапити звідусіль. Це місце називають Храмом Тисяч Дверей. Ніхто і ніколи не бачив його зовні, бо цього «зовні» в нього просто нема. Зате все­редині Храму Тисяч Дверей міститься лабіринт - сотні ти­сяч дверей, незліченна кількість проходів. Хто хоче дізна­тися, що це, той мусить наважитися увійти досередини.

- Але як? Ти ж кажеш, що до Храму Тисяч Дверей не можна наблизитися зовні!

- Кожні двері, - вів далі лев, - кожні двері у Фантазії є дверима у Фантазію, навіть найпростіші двері до кухні чи до стайні, ба навіть дверцята шафи на якусь коротку, май­же невловну мить можуть стати входом до Храму Тисяч Дверей. Тільки-но ця мить проминає, вони знову стають тим, чим були до того. Тому ніхто і ніколи не може двічі увійти в одні й ті самі двері. І жодні з тисяч дверей не ве­дуть назад - туди, звідки ти прийшов. Тому що шляху назад нема. Немає вороття.

- Але, потрапивши туди, у Храм Тисяч Дверей, - далі допитувався Бастіян, - я зможу звідти кудись вийти?

- Так, - відповів лев, - але й це далеко не так просто, як у звичайних будівлях. Тому що через лабіринт тисяч дверей ти зможеш пройти, тільки якщо в тебе є справжнє бажання. Той, хто не має такого бажання, змушений блукати доти, доки не зрозуміє, чого він насправді хоче. Іноді це триває надзвичайно довго.

Дата добавления: 2015-09-29