2. основні ідеї представлені у роботах Костюка

2. основні ідеї представлені у роботах Костюка З ім'ям Г.С.Костюка пов'язується широкомасштабна праця з видання серії збірників статей "Нариси з історії вітчизняної психології" (1952 — 1959). Костюк з великим колективом співавторів простежує характер втілення ідеї осередку в певній психологічній системі, показує зв'язок її з "духом часу", визначає соціально-економічні та загальнокультурні засади психологічних здобутків. Осердям історико-психологічних пошуків Костюка, як і Рубінштейна, є Ідея проблема детермінізму у зв'язку з мотивацією психічної активності живої істоти. Психіка не тільки визначається об'єктивним світом, а й перетворює цей світ відповідно до своїх життєвих потреб. Тому характер детермінізму історично визначених психологічних творів є провідною рисою для їхньої оцінки. Ідея детермінізму суттєво поєднує ретроспективне і проспективне в історико-наукових розвідках. Якщо вихідне завдання психології поля­гає В рОЗКрИТТІ Закономірностей ПСИХІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ТО В ЦЬОМУ ГОЛОВну заслугу має матеріалістична психологія. Г.С.Костюк в аналізі цього питан­ня виходить з основних положень матеріалістичної діалектики, узагаль­нюючи те, що вже здобуто психологією та суміжними з нею науками. "Положення про те, що психічна діяльність за способом свого походження є вищою нер­вовою, рефлекторною діяльністю, — пише Г.С, Костюк, — орієнтує психо- лотів на те, щоб розглядати цю діяльність такою, якою вона є в дійсності, долаючи штучне відособлення в ній психічного від фізіологічного. Це по­ложення зобов'язує психологів підходити до психічного не тільки як до ре­зультату, а й як до процесу відображення зовнішнього світу в мозку людини, як до відображувальної діяльності людського мозку".Костюк вважає, що закономірності нейродинаміки мозку ма­ють враховуватися при поясненні всіх психічних явищ — починаючи з відчуттів, сприймань, мислення, почуттів та вольових дій людини і завер­шуючи найскладнішими рисами характеру та особистості. Костюк показує, що ці поняття відображають сутнісні сили людини. їхній зміст, багатство та ступінь розвитку визначають напрям та успіх її діяльності. Висуваючи думку про те, що закономірності утворення й розвитку психічних процесів та властивостей людини, їхня роль у реальних взаємовідношеннях людей з довкіллям є предметом наукової психології, разом із цим Костюк вважає хибними спроби замінити систему психологічних понять системою поня 11, фізіологічних або яких-небудь інших. Такий підхід уможливлює продуктивне розкриття зв'язку матеріальної о та ідеального, об'єктивного та суб'єктивного. Психічна діяльність не і "чистою духовністю", хоч і виступає як ідеальне відображення об'єктивної о світу. В цьому питанні Г.С.Костюк вказує на дві хибні тенденції відособлення ідеального від його матеріальної основи і зведення ідеального до матеріального з утратою їхніх специфічних рис. Він убачає сутність психічної діяльності в породженні матеріальним ідеального та у впливові останнього на життєвий процес. Виникаючи в надрах матеріального, ідеальне в усіх його проявах, навіть найскладніших, не існує поза ма­теріальним. Г.С.Костюк позитивно оцінює ту лінію в теоретичній психології, яка ви­ходить із старого, але істинного гетевського принципу — 'Спочатку було діло", — принципу, який знайшов своє втілення в ряді крупних теоретичних розробок видатних психологів (А.Валлоп, Л.С.Виготський, П.Жане та ін.) В ідеалістичних концепціях, зазначає Костюк, внутрішня психічна діяльність відривається від зовнішньої, практичної та перетворюється п особливу сутність. Насправді ж, на його думку, внутрішня діяльність г похідною від зовнішньої, має з нею спільну будову і, виражаючи єдине цілісне життя людини, пов'язує його з відображуваним навколишнім світом Розглядаючи проблем)' співвідношення біологічного та соціального н онтогенезі людської психіки, Г.С.Костюк показує неспроможність од­нобічних тлумачень психічного розвитку, в яких робився наголос то на вирішальній ролі спадковості, то середовища в його біологічному або іі фізичному розумінні. Г.С.Костюк показує мізерність спрощених моделей розвитку, що зводять останній тільки до накопичення знань, до виховальних впливів дорослих. Підкреслюючи необмежені можливості виховання, такі теорії насправді їх занижують. "Справжнє мистецтво виховання виявляється там, де воно спи­рається на прояв "саморуху", ініціативи, самостійності, творчої актив­ності...". З іншого боку, модель з "екстремальним ступенем свободи" не відповідає реальному розвиткові особистості. У вивченні розвитку психіки Вчений спростовує теорії, що переоцінюють роль дитячих вражень у подальшому розвиткові особистості або ж недо­оцінюють їх. Розвиток особистості — цс її історія, в якій попередні ступені внутрішньо пов'язані з наступними. Кожний ступінь — це особливий стан її процесів і властивостей, певна їхня структура, а розвиток — перехід з одно­го стану в інший У самому процесі розвитку Г.С.Костюк показує типологічні та індивідуальні відмінності.. У процесі розвитку складається неповторна індивідуальна своєрідність особистості. Г.С.Костюк завжди наголошував на тому, що культура психолога, гли­бина його теоретичних, експериментальних досліджень немислимі без дос­коналого оволодіння історико-психологічним надбанням зарубіжної та особливо вітчизняної психології. Такий підхід він і реалізовував у своїх працях. Це надає їм тієї привабливості, за якою криється результат невтом­них і тривалих розшуків людиною смислу її існування, існування, гідного людської істоти. 1. СКОВОРОДА Г. С. (1722-1794 pp.). Народився на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. В дитинстві він був дуже розумним хлопчиком. Після закінчення Київської академії здійснив невеличку подорож по європейських країнах. Потім викладав у Переяславському та Харківському колегіумах, звідки був звільнений за свободомислення. Після цього Сковорода протягом 25 років до самої смерті був мандрівним філософом, учителем і співаком. Сковороду називають "українським Сократом". Пішки обходячи рідне лівобережжя та Слобожанщину, зустрічаючись з різними людьми, він з усіма вступав у диспути, у всіх випитував їх погляди на життя. Свої бесіди філософ заводив на ярмарку і в полі, в дорозі і на відпочинку. Більш його займало питання про людське щастя. За Сковородою, ключ до щастя -у самопізнанні і слідуванні тому шляху, до якого кожний по єству своєму покликаний. Г.С.Сковорода вважав, що пізнання має велике практичне та естетичне значення. Прагнення пізнати природу і самого себе вважав однією з рис характеру, особливістю і "призначенням роду людського". Думки українського мудреця про характер, засоби і цілі пізнання суперечливі. Головна суперечність теорії пізнання Г.Сковороди була в тому, що своє твердження про об'єктивний характер знань він поєднував з ученням про самопізнання, а також визнавав певне пізнавальне значення Біблії. Зовнішньо парадоксальні твердження українського мислителя про без граничність сфери діяльності людини можуть бути пояснені з урахуванням пантеїстичної суті його світосприйняття. Речей і явищ, які не можуть бути пізнані, на думку Г.Сковороди, не існує: і речі, і живі істоти, і думки - все це підлягає пізнанню. Непізнані речі не можна вважати абсолютно схованими від почуттів і розуму людини. Сковорода наближується до висновку про те, що пізнання йде від явищ і суті Він вважав, що за явищем прихована суть, пізнання якої складає головну мету науки. Виголошення безграничності пізнання - одна з найважливіших рис гносеології філософа. Саме ця риса світогляду Сковороди ставить його окремо від тих європейських, українських та російських філософів, які у XVIII ст. висловлювалися на захист скептицизму взагалі і гностицизму зокрема. Виголошення ідеї загальної пізнаваності світу стало протиставленням істин науки і філософії вірі, зокрема ортодоксальному православ'ю, догмати і шляхи якого вимагали пізнання "непізнаваності діянь і шляхів Господніх" (23 с. 104). Головним у пізнанні людини, вчив Сковорода, є безпосереднє спілкування з сьогоденням, наслідування самій натурі. Другим наставником людини є наука, просвітництво. Відкриваючи істину, наука озброює людину знанням справи, виступає як керівник практичних інтересів людини. Наука і просвітництво, вважав філософ, повинні стояти на службі людині, примножувати реальні блага, допомагати визволенню від пут забобонів та шкідливих пристрастей. Знання залежить від людини, важкі зусилля якої приносять багаті врожаї. Пропагуючи ідею про земний, природний характер людських знань, український мислитель підкреслював, що наука, а отже і віра, відкрили людству широкі простори земних і небесних явищ. Коперник і Гарвей, Декарт і Ньютон, вважав він, стали великими шукачами істини, і їм зобов'язане людство величезними відкриттями таємниць Землі і Всесвіту. Однак, не зважаючи на свою непослідовність в області гносеології, Сковорода продовжив традиції деїстів-раціоналістів: Ф.Прокоповича, О.Кантемира та інших. Через розум, а не віру, людина завойовує собі блага. В творчих шуканнях розуму він бачить справжній прояв життя людини, її призначення і високе соціальне покликання. Частіше всього схиляючись до споглядального матеріалізму з незмінними сильними елементами раціоналізму, Сковорода надавав великого значення ідеї самопізнання як обов'язковій умові вірного шляху пізнання. Шукати в собі істину, згідно з концепцією пізнання Сковороди, значить шукати ті сили і засоби, які допомагають людині пізнавати світ реальних речей, світ ідей і навіть символіку Біблії. Людський розум, доводив Сковорода, завжди стоїть перед вибором: добро чи зло, брехня чи істина. Цей вибір пропонує йому сам предмет пізнання: їжа, звичайно, існує не тільки для тіла, але й для душі, пісня - для вух і для розуму. Діалектика втручається в психологію Сковороди, підносячи його висновки до рівня геніальних знахідок Д.Дідро з його ідеями про роздвоєння єдиного в природі і свідомості. Дещо містична форма викладу окремих думок, що відносяться до теорії пізнання, сприяла захисту українським філософом тези про протиріччя шляху досягнення людським розумом "істини божественної". Г.С.Сковорода впритул підходив до глибокої психологічної здогадки про пізнання як складний історичний процес. Межі науки і суспільної практики того часу обмежували можливості на шляху до дійсно наукових і всебічно глибоких висновків. На відміну від раціоналіста Декарта, Сковорода в ролі вихідної підвалини своєї теорії висував принцип: натура - мати пізнання. Незважаючи на свою консервативну форму, психологія мислителя - це передове вчення свого часу. Головні висновки теорії пізнання Сковороди не тільки в умовах XVIII ст., але й пізніше, відігравали велику роль у розвитку природознавства, філософії і психології на Україні та в інших країнах.

10. Одним з провідних опонентів Сеченова в розумінні завдань і шляхів розвитку психології був Костянтин Дмитрович Кавелин (1818-1885). Етнопсихологічна проблематика була однією з найважливіших в його творчості. Етнографічні дослідження К. Д. Кавелина привели його до думки про те, що аналіз продуктів народної творчості може бути методом вивчення національної психології, а аналіз продуктів індивідуальної творчості може бути використаний в аналізі психіки окремого суб'єкта. Психологія, на його думку, повинна стати наукою, яка пояснює моральний, духовний світ людини безвідносно до його матеріального субстрату. Оцінивши сучасне йому психологічне знання як помилкове (в даному випадку, в першу чергу малися на увазі ідеї И. М. Сеченова, хоча Кавелин прямо на це і не вказує), учений пропонує власне бачення шляхів і завдань перетворення психології в позитивну і самостійну науку. Він прагне погоджувати природознавство з інтроспективною психологією Кавелин вважає, що психічне не може і не має бути зведене до фізіологічного. Психічному Кавелин приписував властивості ідеальності, свідомості і довільності і, обгрунтовувавши придбання психологією статусу позитивної науки, вважав, що успіхи природознавства розкривають у людини тільки одну матеріальну сторону, а інший, духовною стороною повинна займатися якраз психологія. Кавелин стверджував, що людська істота складається з двох організмів - тіла і "організму душі". Кавелин вважав, що ідея душі як організм дозволяє усі спори в психології. Його заява про те, що душа і її властивості є предметом психології, нічим не відрізнялося від переконань відверто ідеалістичних систем в психології, як і визнання психічного зору, або внутрішнього почуття, особливим методом пізнання внутрішнього світу. Духовну сторону Кавелин, не без впливу ідей Вундта, пропонував вивчати і через внутрішній зір, і через прояви її в продуктах культури у різних народів в різні часи. Психологія, вказував Кавелин, перетвориться на позитивну науку лише після того, як зробить найголовнішим об'єктом вивчення ці зовнішні прояви людського духу. Таким чином, кавелинская програма перетворення психології в позитивну науку, по суті, не містила нічого нового, окрім термінології, навіяної досягненнями природознавства ("організм душі", "психологічна анатомія", "фізіологія душі" і інше . №5 Розробка особистісних опитувальників на основі факторного аналізу. Методика 16 PF Р. Кеттела. А.Г. Шмельов пропонує більш ширше трактування поняття "особистісна риса", визначаючи в ній не тільки спадкові диспозиції, але й набуті стилі і стратегії поведінки для певних класів ситуацій, а також "особистісні конструкти"- засоби категоризації уявлень, вражень при сприйнятті людини людиною [12, с.10]. Можна виділити два підходи до діагностики особистісних рис: психодіагностичний та психосемантичний. Перший розглядає три типи рис строго ієрархічно (Саїїеі К., 1970; Мельников В.М., Ямпольский Л.Т., 1985). Представниками даного підходу є Г. Олпорт, Г. Айзенк, Р. Кеттел [12]. Діагностика рис здійснюється чітко по рівнях, так як риси ієрархічно організовані, їх верхній рівень утворюють фактори, для яких характерним є: відносна стабільність, відтворюваність у різних дослідженнях, соціальна значущість. Ці фактори називають базовими, універсальними рисами. Перша спроба спрямована на виділення рис і створення із них системи особистості, була реалізована працівниками Іллінойського університету під керівництвом Раймонда Кеттела при розробці цілої групи багатофакторних особистісних опитувальників [9]. Характерною особливістю підходу Р. Кеттела є застосування факторного аналізу як метода виявлення базових, причинних рис особистості. Щоб отримати ці фактори було здійснено аналіз 4,5 тис. понять, виділено 171 синонімічна група, кожна мала свою назву. Пізніше перелік рис скоротився до 36 назв. Доповнивши їх із інших джерел, за допомогою факторного аналізу було створено "першоджерело особистісних рис". На його основі було розроблено опитувальник 16-РР (Зіхіееп Регзопаїігу Расїогз Ощезіїопаіге). Крім перелічених факторів першого порядку зазначених у методиці, в результаті подальшої факторизації Р. Кеттел виділив більш загальні фактори другого порядку. Найчастіше у літературі зустрічаються такі як "ексвія-інвія", "тривожність-пристосування", "кортикальний контроль", інтерпретується як "чутливість", "конформізм" [7]. Підхід Р. Кеттела до діагностики рис особистості піддавався критиці із-за надмірного емпіризму, так як не було вихідних теоретичних уявлень про зміст рис особистості які визначаються, а також незначний об'єм вибірки та низька ретестова надійність. Низька відтворюваність даних і недостатня стабільність рис, які оцінювалися за допомогою опитувальника Кеттела, спонукали психологів й надалі працювати над визначенням універсальних рис особистості. Найбільш відомими у 60-х роках були праці В. Нормана і його послідовників, які виділили так звану "Велику п'ятірку" (Ві§ їїує). П'ятифакторна модель особистісних рис грунтувалася на факторно-аналітичній процедурі, як і модель Р. Кеттела і включала такі риси: екстраверсія, нейротизм, зговірливість, сумлінність, культура (пізніше "культура" замінено на "відкритість досвіду", або "інтелектуальна свобода". Проте, як зазначає К.М. Гуревич, не завжди ці фактори відтворювалися у дослідженнях.

ртт

Дата добавления: 2015-09-29