|
У згаданому документі, зокрема, зазначалося, що «заходи по увічненню пам'яті запорізького козацтва набрали непомірного розмаху. Спорудження пам'ятних знаків у місцях, пов'язаних з історією запорізького козацтва, штучно форсувалося. Віднесене у постановах на перспективу, воно на практиці планувалося на найближчі роки і фактично переростало у спорудження значної кількості монументальних пам'ятників...
Надмірне розгортання робіт по спорудженню меморіального комплексу запорізького козацтва, підкреслена увага до нього з боку преси та окремих керівних працівників привели до невиправданого перебільшення його місця в культурному житті республіки останніх років, надали йому небажаного звучання і значення. До того ж, ідейно-тематична спрямованість роботи над меморіальним комплексом не відзначалася належною плановою чіткістю і послідовністю, вся увага концентрувалася на національному моменті.
Мали місце елементи захоплення козацькою старовиною, ідеалізацією січового самоврядування (центральне місце відводилось діорамі «Козацька рада», 60 мЗ) та військовими звитягами запорожців (діорама про захоплення козаками на чолі з П. Сагайдачним фортеці Кафи), здатні підживлювати націоналістичні та шовіністичні ілюзії і пережитки...»
У доповідній записці викладалися рецепти, «спрямовані на виправлення становища», зокрема, пропонувалося назвати меморіальний комплекс на о. Хортиця «музеєм історії Запоріжжя», де «з класових позицій висвітлити не лише історію запорізького козацтва, а й революційну боротьбу і соціалістичне будівництво в краї, особливо здійснення ленінського плану ГОЕЛРО та створення великого промислового центру на енергетичній базі Дніпрогесу».
На зведеному вже земляному кургані замість скульптурної групи «Козаки в дозорі» рекомендувалося встановити монумент на честь робітничого класу. Етнографічна частина комплексу взагалі вилучалася з будь-яких тематико-експозиційних планів.
Автори доповідної назвали головного винуватця цієї, ледь не політичної акції - заступника Голови Ради Міністрів УРСР П. Тронька, який розглядав і схвалював подані пропозиції.
Політбюро ЦК Компартії України своїм рішенням від 25 жовтня 1973 р. «перепрофілювало» унікальний меморіальний комплекс на ординарний філіал Запорізького краєзнавчого музею, а також не забуло «відзначити» одного з найбільш послідовних поборників ідеї увічнення козацької слави. П. Троньку вказувалося «на допущену неорганізованість в роботі по виконанню постанов ЦК Компартії України та Ради Міністрів УРСР «Про увічнення пам'ятних місць, зв'язаних з історією запорізького козацтва», «незадовільне керівництво і свавільність».
Подібна упередженість з боку керівництваЦК КПУ, окремих місцевих партійних і радянських працівників не дозволила реалізувати на практиці й ряд інших ініціатив громадськості по благоустрою, музеєфікації та увічненню пам'ятних місць, пов'язаних з історією українського козацтва.
Так, залишилися на папері пропозиції спеціальної експедиції Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, яка в 1969 р. за дорученням Ради МіністрівУРСР займалася питаннями впорядкування унікальних історико-культурних об'єктів Чигирина, Суботова та Холодного Яру.
Після натурного обстеження пам'яток регіону учасники експедиції, до складу якої входили доктори наук О. Компан, Г. Логвин, кандидати наук О. Апанович, В. Баран, С. Кілесо, письменник О. Микитенко та інші, розробили план першочергових заходів по впорядкуванню унікального куточка України.
Вони пропонували оголосити територію стародавніх міст Чигирина і Суботова містами-заповідниками, а Холодний Яр - національним заповідником-парком, вважали за доцільне проведення широких археологічних та історичних досліджень Богданової гори у м. Чигирині з метою виявлення резиденції Б. Хмельницького, залишків тогочасних споруд. Аналогічні дослідження рекомендувалося провести в Суботові та Холодному Яру.
Вивченням стану пам'яток козаччини на Черкащині займався також письменник Василь Захарченко. Зібрані матеріали він надсилав автору відомої праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івану Дзюбі. Інший відомий поборник української історії та культури ~ скульптор і музейник Іван Гончар з притаманним йому ентузіазмом збирав пам'ятки, пов'язані з історією та побутом українського козацтва у власну колекцію. Голова Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР В. Нікітченко неодноразово інформував ЦК КП України, Міністерство культури, Спілку художників України про те, що «приватну збірку українського народного мистецтва в будинку скульптора І. М. Гончара відвідують представники різних областей республіки, в тому числі націоналістичне настроєні елементи, які використовують своє перебування там для ідеологічного впливу на відвідувачів».
Очевидно, «підживлення націоналістичних настроїв» остерігався радянський уряд, коли не квапився виконувати задекларовану ще 1 грудня 1917 р. постанову РНК РСФРР про передачу святинь українського народу, вилучених російськими військами в ході ліквідації Запорізької Січі. На недопустимість цього факту вказав кандидат філософських наук Василь Лісовий, який під псевдонімом Антон Коваль у квітні 1969 р. звернувся з відкритим листом до депутатів Рад Української РСР.
Важливо, що під загрозою опинилися навіть ті проекти, які безпосередньо санкціонувалися вищим політичним керівництвом республіки. Сьогодні навіть важко передати, скільки зусиль довелося докласти Головній редколегії «Історії міст і сіл Української РСР», очолюваній заступником Голови Ради Міністрів УРСР П. Т. Троньком, задля виконання цього важливого для української культури проекту. Варто було видати перший том по Харківській області, як секретар ЦК КПРС М. А. Суслов на нараді ідеологічних працівників піддав брутальній критиці керівництво республіки та вчених недбайливе використання паперу та державних коштів Одначе причина полягала зовсім в іншому. Написання літописів міст і сіл, що здійснювалося в Україні, розглядалося ідеологічним апаратом ЦК КПРС як своєрідний прояв сепаратизму, здатний підживлювати «націоналістичні настрої».
Пізніше, подвижницьку працю наукової, творчої інтелігенції, краєзнавчого активу республіки високо оцінили провідні радянські вчені. Академіки М. Кел-диш, А. Александров, І. Мінц, М. Дружинін, Б. Рибаков 'визнали підготовку двадцятишеститомної праці одним з найвизначніших явищ в історичній науці. Навіть при своїй заідеологізованості, заангажованості, притаманних для усіх тогочасних історичних праць, «Історія міст і сіл УРСР» стала тим вартісним доробком, аналоги котрої й до сьогодні відсутні в світі.
Не слід також занадто критично оцінювати й багатотомну «Історію Української РСР», праці з історії вітчизняного робітництва, селянства, інтелігенції, які виходили в 1960-80-ті роки, численні збірники документів. Їх автори/упорядники в міру своїх можливостей спробували крок за кроком відтворити історію українського народу, хоча і обережно, але показати ті гострі проблеми, з якими стикалося суспільство.
Дещо привідкрила завісу історичного минулого українського народу прихованого тоталітарним режимом горбачовська «перебудова». Саме тоді ж чи не вперше заговорили про політичні репресії 1920-80-х років. У провідних офіційних журналах стали відкрито публікуватися матеріали про тих, хто стали жертвами сваволі. Відкрилася можливість сказати правду про перманентні голодомори, які спіткали Україну упродовж перших трьох Десятиріч радянської влади, особливо про ту величезну трагедію, яку пережив український народ в лихоліття 1932 – 1933 рр. Відкрито почали згадуватися імена численних інакодумців, які зробили свій значний внесок у державотворчі процеси.
Однак, відкритість і офіційний дозвіл на оприлюднення різних точок зору ще не означає можливість створення об'єктивних праць. Важливо й надалі долати заангажованість й застарілі стереотипи не лише у суспільній свідомості, а й у самому собі...
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 29 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |