1.Первіснообщинний лад на території України. 2 страница

Отже, Б. Хмельницький повалив польське панування в Україні, став творцем Української гетьманської держави, забезпечив її міжнародні зв'язки, започаткував розбудову державності України. Але непослідовність політичних поглядів першого гетьмана України, надмірна увага до проблем козаччини на шкоду решті населення привели його до тяжких помилок.

15.Переяславська рада та її вплив на подальший на соціально-економічний і політичний розвиток України

8 (18) січня 1654 р. козацька рада, зібрана в м. Переяслав. У ході переговорів, що супроводжували Переяславську раду, було узгоджено принципові засади майбутнього договору – антипольський військовий союз України та Росії, протекторат московського царя над Україною, збереження основних прав і вільностей Війська Запорізького, та здійснено усний акт присяги.

У березні 1654 року у Москві українська делегація передала на розгляд росіянам проект договору із 23 пунктів, спрямованих на збереження української автономії.

Після двотижневих переговорів сторони дійшли компромісу, який увійшов у історію під назвою «Березневі статті». Згідно з цим документом, Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політики. Водночас окремі статті обмежували її суверенітет.

Польща реагувала на союз України з Москвою об’єднанням своїх сил з татарами. Річ Посполита та Кримське ханство підписують «Вічний договір» про взаємодопомогу. У 1656 р. за спиною Хмельницького відбулися мирні переговори Москви з Польщею (Віленське перемир’я). Укладення перемир’я Москви з Варшавою робило безперспективним російсько-козацький військовий союз і розв’язувало гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Хмельницького був спрямований на пом’якшення політичного тиску Росії; повернення західноукраїнських земель; убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних намірів – приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі. Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Проте важко хворий, Хмельницький помирає 6 серпня 1657 р. на 62 році життя у Чигирині.

16.Політичне та соціально-економічне становище України в добу Руїни. Поділ України

Руїна – період 60-80-х років 17 ст., період громадських воєн, вторгнень іноземців в Україну, її поділ між Московією, Річчю Посполитою, Османською імперією, розкол Гетьманщини, страхітливе спустошення Правобережної України.

Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельницького здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені.

Причинами Руїни були: розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;

боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої тощо.

Можна виділити такі характерні ознаки Руїни: загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини; відмова політичної еліти від національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму; жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни;поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів)

Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародної. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Березневі статті ”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії. Досить проаналізувати Переяславські Статті 1659 р. – Ю. Хмельницького, Московські Статті 1665 р. – І. Брюховецького, Глухівські Статті 1669 р. – Д. Многогрішного,Конотопські Статті 1672 р. – І. Самойловича тощо.

Після відмови Юрія Хмельницького від гетьманства 1663 р. державна територія України поділилася на Правобережну і Лівобережну. На правобережні полки намагалася впливати Польща.Лівобережні козаки підпадали під владу Москви.

17. Гетьманування Івана Мазепи. Конституція Пилипа Орлика

У 1687 р. гетьманом України було обрано І. С. Мазепу, вихідця з української шляхти. Він замолоду побував за кордоном, служив при польському королі. Мазепа відзначався освіченістю, мужністю, воєнним хистом, вмів подобатись людям. У своїй внутрішній політиці Мазепа спирався на старшину, намагаючись створити в Україні національну аристократію і з її допомогою відстоювати самоврядування. Водночас він обмежував прагнення старшини до необмеженого посилення експлуатації селянства, встановивши максимальну панщину у два дні на тиждень. Свою гетьманську владу рішуче захищав від посягань запорожців і старшини, а свою резиденцію в Батурині і хуторі Гончарівці устаткував з великим шиком.

Розквіт України Мазепа пов'язував з розвитком виробництва, освіти, культури. За часів його гетьманування(1687-1708 рр.) в Україні збільшилось виробництво полотна, канатів, поширились посіви окремих технічних культур, культивувались нові овочі і фрукти.

Мазепа остаточно відмовився від орієнтації на Польщу, Крим, Туреччину, бо вважав боротьбу проти Московії безнадійною тому довгий час він був щирим її прихильником, аж доки цар Петро не став нищити всі прояви українського самоврядування. Він всіляко допомагав царю у війнах проти татар і турків, надсилаючи проти них козацькі полки. Коли Москва розв'язала війну проти Швеції за захоплення узбережжя Балтійського моря, Петро І вимагав від Мазепи все нових і нових козацьких загонів Цар вимагав від гетьмана не тільки все нових і нових людей, але обклав український народ величезними податками, що посилювало розорення Гетьманщини. А в політичному плані Петро проводив курс на знищення самоврядування і повне підпорядкування України московській владі.

Усе це поступово починав усвідомлювати Мазепа. І коли він остаточно переконався в тому, що політика царя невпинно веде до руйнації України і послаблення його особистої влади, то жадібно почав шукати вихід із все зростаючого поневолення українського народу. 27 червня 1709 р. під Полтавою стався вирішальний бій між військами Петра І і Карла XII, внаслідок якого шведський король і гетьман втекли з рештками розгромленої армії в межі володінь Туреччини. 22 серпня 1709 р. Мазепа помер у Бендерах (Молдавія). Козаки і старшина, що були в еміграції, обрали гетьманом генерального писаря Пилипа Орлика. Він марно докладав багато сил, щоб звільнити Україну, намагаючись навіть створити союз ряду монархів проти Росії. Ним була складена так звана Конституція прав і вільностей Війська Запорізького, що накреслила шлях, яким за інших обставин міг би піти державотворчий процес в Україні.

Конституція Пилипа Орлика — договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська, який визначав права і обов'язки усіх членів Війська.

Укладений 1710 року. Затверджений шведським королем Карлом XII. Складається з преамбули та 16 статей. (Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького).

Конституцію було прийнято 5 (16) квітня 1710 року на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річки Дністер (турецька назва — Бендери, нині це територія Молдови). Тому її інколи називають ще Бендерською конституцією.

Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8.

18.Гетьманщина у ХVІІІст.*

6 травня 1686 р. в Москві між Річчю Посполитою і Московією було підписано «Трактат про вічний мир», відповідно до якого: Лівобережжя, Запорожжя і Київ з околицями визнавалися за Московією, а більша частина Правобережжя (Північна Київщина й Волинь) — за Польщею. Московія також визнавала за Польщею Поділля, якщо та згодом відвоює його в Туреччини, Правобережні землі Подніпров'я, спустошені польськими і турецько-татарськими військами, мали залишитися незаселеними. Поляки зобов'язувалися на своїй території забезпечити православному населенню вільне віросповідання.

Фактично «Вічний мир» 1686 р. робив недійсними договори з Туреччиною, укладені обома державами раніше. Для України договір означав узаконення на міжнародному рівні її поділу на дві частини. Саме тому проти договору виступав гетьман І. Самойлович, але всі його звернення до царя були проігноровані.

Після укладення «Вічного миру» для Московії склалися сприятливі умови для активізації боротьби за Північне Причорномор'я і припинення турецько-татарських нападів. Із цією метою в 1687 р. було здійснено спільний Кримський похід козацького війська на чолі з князем В. Голіциним і гетьманом І. Самойловичем.

Згодом, гетьманська булава дісталася генеральному осавулу Івану Мазепі (1687—1709 рр.).У цей час було ухвалено новий україно-мос-ковський договір — Коломацькі статті, який містив такі положення:

Коломацькі статті в основному повторювали Глухівські статті 1669 р., але до них додали ще й нові положення, які стали наступним кроком на шляху обмеження Московською державою державних прав України.

ЗО липня 1700 р. між Росією та Туреччиною був укладений Константинопольський мир, за яким Росія на 30 років отримувала Азов і частину узбережжя Азовського моря. Проте сторони зобов'язувалися не будувати укріплень на кордоні Криму й Гетьманщини. Козаки залишали фортеці Кизи-Кермень і Тамань, але отримували право здійснювати промисли до морів.

Скориставшись війною, Петро І збудував фортецю на Кам'яному Затоні навпроти Січі для контролю над запорожцями.

У 1700 р. І. Мазепа отримав найвищий орден — Андрія Первозванного, а також титул князя Священної імперії.

У 1687 р. новим гетьманом було обрано І. Мазепу. Булаву він отримав у час, коли Московська держава наполегливо йшла шляхом творення імперії, а автономія козацької держави не входила в її плани. І. Мазепа докладав чималих зусиль для створення еліти козацької держави, усіляко опікувався культурою та освітою, що сприяло духовному розвитку України.

19.Адміністративно-територіальний устрій та організація влади Запорізької Січі

Запорізька Січ стала тим місцем, де козацтво продовжило державницькі традиції України, що брали свій початок у Київській Русі, Галицько-Волинському і королівстві, Литовсько-Руській державі. Воно витворило власну військово-політичну і господарську організацію, поступово перетворюючи її у своєрідну державу зі значними підконтрольними територіями, звичаєвим правом та символікою (корогви, бунчук, булава, печатка із зображенням герба Запорізької Січі — козак із шаблею при боці й рушницею на лівому плечі). За формою правління це була демократична республіка, яка найбільше відповідала національному характеру, українців. Вищою законодавчою владою на Січі виступала Козацька рада, в якій мали право брати участь всі без винятку козаки й котра вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх відносин. Козацька рада, як правило, збиралися тричі на рік: 1 січня, на 2 — 3-й день після Великодня та 1 (14) жовтня (на свято Покрови), а в разі потреби і в інший час. Вона укладала мир чи оголошувала війну, у виняткових випадках здійснювала судові функції, приймала й надсилала посольства, обирала козацький уряд — Кіш. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який, об'єднуючи у своїх руках військові, адміністративні, судові й духовні справи, уособлював вищу виконавчу владу на Січі. Крім кошового отамана, до складу найвищих урядовців також входили суддя, писар та осавул. Військовий суддя чинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і артилерією, при потребі виконував обов'язки кошового отамана. Військовий писар очолював військову канцелярію і письмово оформляв найголовніші січові справи. Військовий осавул стежив за порядком серед козаків та виконанням судових вироків. Особливе місце відводилося курінним отаманам, які були посередниками між вищою старшиною і простим товариством, здійснювали керівництво куренями, члени яких їх і обирали. Якщо у діях когось зі старшини козаки вбачали якесь порушення своїх прав і вольностей, то на Козацькій раді їх у будь-який час могли позбавити посади, або й навіть скарати на смерть.Вже на другу пол. XVI ст. Січ мала чітку військову організацію. Все запорізьке військо ділилося на курені, кількість яких зростала відповідно до збільшення козаків і досягла 38. Курінь — це і своєрідна казарма, у якій постійно проживали козаки. До служби козак мав прибути із власною зброєю, обладунками, одягом і харчами. Формально Січ виступала як цілком самостійна політична сила не тільки у своїй внутрішній, а й у зовнішній політиці. Вже наприкінці XVI ст. вона починає відігравати помітну роль у міжнародних справах..

20) Ліквідація козацької державності у другій половині 18 ст.

Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в ХVІІІ ст. був тотальний, безперервний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. Офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів:

І етап (1708–1728 рр.) – форсований наступ на українську автономію. Характерними рисами цього процесу були: обмеження влади гетьмана І. Скоропадського та контроль за нею; економічні утиски; експлуатація демографічного потенціалу; культурні обмеження. У 1722 р. було засновано Малоросійську колегію з російських чиновників на чолі з Вельяміновим. Вона відібрала всяку владу від гетьмана і козацької управи.

ІІ етап (1728–1734 рр.) – повернення Україні частини її прав та вільностей. Смерть Петра І, реальна загроза війни з Туреччиною змінили політичну кон’юнктуру, діяльність Малоросійської колегії зачепила інтереси всесильного О.Меншикова, який володів величезними маєтками в Україні. У 1727 р. було скасовано Малоросійську колегію, дозволено вибори гетьмана. Ним став Данило Апостол. Але поновлення української автономії носило формальний характер, фактично все суспільне життя перебувало під контролем російської сторони.

ІІІ етап (1734–1750 рр.) – посилення імперського тиску. Після смерті Д. Апостола в Петербурзі було прийнято рішення: нового гетьмана не обирати, владу було передано Правлінню гетьманського уряду (Міністерське правління) на чолі з кн. Я.П.Шаховським. До Правління входило шість осіб: троє росіян та троє українців. Характерними рисами цього періоду були втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення.

ІV етап (1750–1764 рр.) – тимчасове уповільнення процесу російської експансії. У 1750 р. останнім гетьманом України став брат фаворита імператриці Єлизавети Кирило Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію.

V етап (1764–1783 рр.) – остаточна ліквідація української автономії. 1764 р. було ліквідовано гетьманство, вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з талановитим військовим і адміністратором Петром Румянцевим. 1775 р. було знищено Запорізьку Січ, а 1781/2 р. – ліквідовано полкову територіально-адміністративну систему на Гетьманщині. За численними проханнями козацької старшини у 1783 р. урядовим наказом були заборонені переходи селян і юридично оформлено кріпацтво на Лівобережжі. Після оголошення у 1785 р. «Грамоти про вільність дворянства» українська старшина (військові й цивільні чини ліквідованої козацької автономії) фактично була зрівняна в правах з російським дворянством.

Останнього гетьмана Запорізької Січі Петра Калнишевського було заслано в Соловецький монастир, де він і помер у 1803 р. у віці 112 років. А козаки перейшли в розряд державних селян. Частина потрапила в залежність від нових землевласників, біля 5 тис. пішло в Туреччину, осівши за Дунаєм, створивши там Задунайську Січ (1775–1828 рр.). Перед черговою війною з Туреччиною (1787–1791 рр.) царський уряд організував Чорноморське козацьке військо з колишніх запорожців. З 1792 р. почалося переселення частини запорожців-чорноморців на Кубань.

Кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетворень в Україні, спричинених насамперед новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХVІІІ ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель.

Після першого розподілу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля, у 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина, яка була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього поділу (1795 р.) – Берестейщина.

Отже, українські землі перейшли під владу двох імперій – Російської і Австрійської. Об’єднання в межах Російської імперії більшості українських земель (майже 80 %), етнічне возз’єднання лівобережних та правобережних українців, поновлення позицій у суспільстві православної церкви сприяли консолідації української нації. Однак наприкінці ХVІІІ ст. автономії Лівобережжя не існувало, Правобережжя з-під влади одного іноземного уряду потрапило під владу іншого, що не могло забезпечити повноцінний, динамічний розвиток краю. Російська імперія зробила все можливе, щоб перетворити Україну на звичайну провінцію імперії.

21) Опір польсько-шляхетському гнобленню на Правобережжі наприкінці 17 – у 18 ст.

Після падіння І. Мазепи та поразки П. Орлика система міжнародних договорів 1711—1714 pp. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобережжям.

Починається активне відновлення польсько-шляхетських порядків на Правобережжі. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське воєводства. Відновивши свою владу над землями Правобережжя, магнати зрозуміли, що умовою їхнього збагачення є відродження та господарське піднесення краю. Саме тому вони почали створювати в межах своїх володінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних повинностей, які супроводжувалися посиленням наступу уніатства на права православних, спричиняли значне соціальне напруження на Правобережжі, безпосереднім наслідком якого стала гайдамаччина. Гайдамацький рух виник у першій половині XVIII ст. (перша згадка про гайдамаків датується 1714 р.) на Волині та Західному Поділлі, але незабаром охопив Київщину та Брацлавщину. Це була яскрава форма національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України. Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення: 1734—1738 pp., 1750 p., 1768 p. (Коліївщина). Польські шляхтичі зневажливо поставилися до виникнення повстанського руху, називали його учасників «гайдамаками» (від турецького «гайда» — гнати, переслідувати, турбувати), а невдовзі цей термін став самоназвою народних месників.

Перше велике гайдамацьке повстання розпочалося 1734 р. Його каталізатором став вступ на територію Правобережжя російських військ разом з гетьманськими полками, які мали на меті допомогти синові короля Августа II вступити на польський престол. Серед місцевого населення поширилися чутки, що війська прийшли на допомогу українським селянам, а російська цариця Анна Іоанівна видала грамоту, в якій закликала до боротьби проти польської шляхти. Стихійний народний виступ швидко охопив Київщину, Поділля та Волинь. На чолі повстання став сотник надвірних козаків князів Любомирських — Верлан, проголошений гайдамаками полковником. У ході боротьби активно йшов процес «покозачення», коли селяни масово записувалися в козаки та заводили козацький устрій.

Повстанцям вдалося захопити Жванець, Броди, Збараж, дійти з боями аж до околиць Кам´янця-Подільського та Львова. Між тим внутрішня ситуація у Польщі змінилася — під тиском Росії С. Лещинський утік, і престол отримав Август III. Виконавши свою основну місію, царські війська були кинуті на придушення гайдамацького руху. Наприкінці 1738 р. російські та польські збройні формування за допомогою зрадника С. Чалого здобули перемогу над основними повстанськими силами, що примусило частину гайдамацьких загонів відійти в Молдавію, а решту — тимчасово припинити збройний опір. Новий спалах активності гайдамацького руху припадає на 1750 р. Повстанці, очолювані О. Письменним, М. Сухим, П. Тараном, протягом року контролювали землі Брацлавщини, Київщини, Східного Поділля. їм вдалося навіть захопити такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 р. цей виступ спільними зусиллями польських та російських військ було придушено.

Своєрідним піком гайдамацького руху стало селянсько-козацьке повстання 1768 p., що отримало назву «Коліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»). Цей народний виступ був зумовлений взаємодією кількох причин.

Саме того часу панське господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон´юнктури — перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного. Нечіткість перспектив розвитку, що запанувала у господарстві Польщі, безумовно, позначилася на взаєминах українських селян і польських панів, посиливши соціальне напруження. У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші соціальні утиски, збільшення панщинних тягарів сприймалися як насильство і викликали бурхливу реакцію. Це пояснюється тим, що в цьому регіоні, заселеному пізніше від інших земель Правобережжя, селяни тривалий час були звільнені від панщинних повинностей. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого населення у власні сили. Загострилася й релігійна ситуація.

Катерина II чудово розуміла, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релігійне протистояння. Важливою складовою цього руху була антифеодальна боротьба, і тому попадання на російський ґрунт навіть іскри гайдамацького руху спричинили б серйозні соціальні наслідки: російські селяни також могли піднятися проти феодалів. Непокоїла російський уряд й участь у гайдамацькому русі російських селян, міщан і навіть солдатів, які після повернення на батьківщину могли стати носіями небезпечних для правлячих кіл ідей, організаторами антиурядових акцій. До того ж тактика доброзичливого ставлення до гайдамаків ускладнила російсько-турецькі відносини, оскільки повстанці, переслідуючи шляхту і євреїв, перейшли кордон і спалили турецьке місто Балту. Цей інцидент викликав бурхливий протест турецького султана, кримського хана та молдавського господаря. Причому Туреччина загрожувала навіть війною, до якої Росія у той час не була готова. Усі ці фактори зумовили зміну тактики російського уряду стосовно гайдамацького руху — після зближення з Польщею Росія розпочинає в другій половині червня 1768 р. каральні акції проти повстанців. Підступно були схоплені М. Залізняк та І. Гонта. Протягом липня—серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але остаточно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 р.

22) Національне відродження в Україні в першій половині 19 ст.

Наприкінці XVIII — початку XIX ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Відродження пов'язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національно значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя — від культури до політики.

Характерною рисою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв'язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII — початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. У цей час, як зазначав І. Лисяк-Рудницький, «туга за безповоротно втраченим славним козацьким минулим служила поштовхом до розгортання жвавого руху на полі історично-антикварного дилетантизму». Справді, історичні студії другої половини XVIII ст. хибували певним дилетантизмом, оскільки базувалися на аматорському збиранні, колекціонуванні, осмисленні та описі історичних старожитностей. Характерними рисами історичних творів цієї доби («Зібрання історичного» (1770) С. Лукомського, «Короткого літопису Малої Росії» (1777) В. Рубана, «Літописного повіствування про Малу Росію» (1785— 1786) О. Рігельмана) були описовість, компілятивність, некритичне ставлення до джерел тощо. Та це й не дивно, оскільки їхніми авторами були не професійні історики, а армійські офіцери, письменники тощо. Варто зазначити, що в цей період мотивом написання історичних творів були не тільки своєрідне аматорське хобі, що базувалося на любові до рідного краю, нерідко стимулом виступав і прагматичний інтерес. Річ у тім, що 1790 р. Імперська геральдична канцелярія стала вимагати від частини нащадків старшини беззаперечних юридичних документальних доказів права на дворянство, незважаючи на заслуги предків на козацькій службі в минулому. Намагаючись відстояти свої права, Р. Маркович, В. Черниш, А. Чепа, В. Полетика та інші почали активно збирати документи про свій родовід. На ґрунті накопичених джерел та матеріалів з'явилося багато історичних творів (статей, записок, мемуарів, листування), присвячених діяльності української національної еліти.

Попри всі вади названих історичних творів (описовість, компілятивність, фрагментарність тощо), ці праці свідчили про появу двох важливих прогресивних тенденцій — розширення джерельної бази та початок активного осмислення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної історії, у ході яких дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру. Копітка праця істориків-аматорів другої половини XVIII ст. підготувала появу в першій половині XIX ст. двох самобутніх, оригінальних, хоча і протилежних за ідеологічною основою творів, які відіграли значну роль у процесі формування історичної й національної самосвідомості українського народу та позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії. Йдеться про «Історію Русів» анонімного автора та працю Д. Бантиш-Каменського «Історія Малої Росії».

Кирило-Мефодіївське братство.

У 30-х роках змінюються акценти у внутрішній політиці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ — самодержавства, православ'я, народності. Поява пропагандистського гасла «народності» означала не що інше, як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин. У цьому контексті й слід оцінювати та сприймати факт виникнення 1846 р. у Києві української політичної організації — Кирило-Мефодіївського товариства (братства). Це об'єднання, з одного боку, стало яскравим свідченням невмирущості політичної традиції обстоювання українського автономізму, з іншого — закономірним виявом загальноєвропейських тенденцій та процесів. Таємна організація виникла під впливом загострення протистояння в Європі між силами абсолютизму і демократії; ідеологічно сформувалася на основі передових західноєвропейських філософських систем та ідей польського романтизму; організаційно згуртувалася, наслідуючи приклад європейських таємних організацій; стала своєрідною реакцією українського народу на посилення наступу царату на його права.

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія». Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товариство назване на честь відомих слов'янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія, і сама форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, рівності й братерства.

Дата добавления: 2015-09-29