1. Поняття трудового права. Трудове право — це окрема галузь права України, що регулює відносини, які виникають у процесі реалізації особою права на працю. Воно являє собою внутрішньо єдину,

1. Поняття трудового права. Трудове право — це окрема галузь права України, що регулює відносини, які виникають у процесі реалізації особою права на працю. Воно являє собою внутрішньо єдину, цілісну систему загальнообов'язкових правил поведінки, що регулюють трудові, а також деякі інші, тісно пов'язані з трудовими, відносини найманих працівників. Трудове право регулює використання особою своєї здатності до праці, незалежно від того, в якій галузі господарства ця особа погодилася виконувати роботу і саме яку роботу: службовця чи робітника (за термінологією законодавства розвинутих країн -«білі» та «сині комірці»). Термін «трудове право» виявився досить вдалим, бо в ньому відбивається його зміст — регулювання праці. Змістом цього регулювання є сукупність реальних витрат працівником при виконанні ним трудової функції розумової та фізичної енергії, які створюють спрямований до певної мети виробничий процес. Трудове право тісно пов'язане з іншими галузями права. Як трудові відносини, що становлять частину життя суспільства, не можуть бути відірвані від цього суспільства, так і трудове право, що регулює ці відносини, не може бути відірване від тієї системи галузей права, що регулюють інші відносини суспільства. За своїми природою і соціальним призначенням трудове право має гуманістичний характер. У своїй основі воно спрямоване на захист інтересів осіб, змушених в силу об'єктивних обставин продавати свою робочу силу. Більше того, вважається, що трудове право належить до сфери так званого соціального права. Тобто це таке право, яке встановлює соціальні гарантії для певної частини суспільства з метою надання їм рівних можливостей участі у суспільно-трудових відносинах та має забезпечувати дотримання соціального миру і злагоди у суспільстві.

2. Предмет і система науки трудового права. Для того, щоб з’ясувати предмет певної галузі права, необхідно встановити, що є об’єктом його регулювання, коло яких питань він охоплює, яке місце, значення та роль цієї галузі в загальній системі права. Об’єктом регулювання трудового права є суспільні трудові відносини, змістом яких виступає праця. Але предмет трудового права не тотожній з трудовими відносинами. Поряд із трудовими в галузі суспільної організації праці створюються відносини по працевлаштуванню, колективні правові відносини і відносини по соціальному страхуванню і пенсійному забезпеченню трудящих тощо. Всі ці відносини групуються навколо трудових відносин, які в даній системі є головними. Звідси ми визначаємо, що предметом трудового праву України є суспільні трудові відносини, які виникають із застосування робітниками і службовцями здатності до праці в суспільному виробництві, відносини по працевлаштуванню, колективні правові відносини і відносини по матеріальному забезпеченню робітників та службовців в разі тимчасової або постійної втрати працездатності. Система галузі права взагалі – це об’єктивно обумовлене об’єднання взаємопов’язаних, внутрішньо погоджених правових норм, розподілених по різним підрозділам. Система трудового права України становить структуру взаємопов’язаних норм, що регулюють відокремлену сферу суспільних відносин, що виникають із застосуванням праці в суспільному житті. Трудове право України складається з двох частин: загальної і особливої. Загальна – норми, що є єдиними для всіх трудових відносин, визначають принципи правового регулювання, джерела трудового права України, класифікують суб’єктів трудового права, визначають правове становище професійних спілок і трудових колективів, поняття, порядок підготовки і укладання колективних договорів, класифікують правові відносини, що виникають із застосування праці, визначають поняття працевлаштування і його правові форми. Особлива частина – норми, що регулюють окремі елементи трудових відносин, порядок виникнення, зміни та припинення їх, тривалості праці та відпочинку тощо. Оскільки Україна з 1954р. є членом Міжнародної Організації Праці – до системи трудового права України слід віднести також двосторонні та багатосторонні договори, акти, прийняті МОП і ратифіковані Україною, інші міжнародні правові акти та консульські угоди. Особливо слід відмітити, що система законів про працю України є кодифікованою – Кодекс Законів про Працю України.

3. Предмет трудового права. Предметом правового регулювання такої галузі права, як трудове, є, насамперед, трудові відносини, тобто суспільні відносини, що виникають у процесі застосування людиною своїх здібностей при виконанні певної трудової діяльності. Предметом правового регулювання норм трудового права є також відносини, що тісно пов'язані з трудовими. Це, зокрема, відносини щодо участі працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями; відносини професійних спілок з державними органами, власниками (або уповноваженими ними органами чи фізичними особами) підприємств, установ, організацій щодо організації праці, встановлення та застосування її умов; відносини щодо працевлаштування, тобто створення системи організаційно-правових заходів, спрямованих на забезпечення громадян роботою, системи соціальної допомоги, що надається державними органами певній категорії громадян; відносини, що виникають у процесі організації професійної підготовки та підвищення кваліфікації працівників безпосередньо на виробництві; відносини з нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю; процесуальні відносини, що виникають у процесі застосування матеріальних норм трудового права.

4. Метод трудового права. Метод трудового права — це сукупність специфічних способів і прийомів, за допомогою яких відбувається правове регулювання праці. Метод трудового права характеризується сукупністю відповідних прийомів, що виражаються у комплексному поєднанні централізованих (імперативних) та децентралізованих (автономних) засад регулювання трудових і тісно пов'язаних з ними суспільних відносин. І якщо централізований, імперативний метод у трудовому праві нічим особливим не відзначається, то децентралізований, автономний має певну специфіку, яка характеризується особливостями тих відносин, що визначають предмет цієї галузі. Такою характерною рисою методу трудового права є локальне правове регулювання трудових відносин. Цей спосіб встановлення прав і обов'язків суб'єктів простежується у межах децентралізованого, автономного методу і досить поширений у трудовому праві. На державному (централізованому) рівні визначають тільки основні засади правового регулювання найманої праці, які покликані забезпечити єдиний підхід в охороні трудових прав громадян, що укладають трудовий договір незалежно від форми власності і виду підприємництва. Це можуть бути норми щодо максимальної тривалості робочого часу, визначення мінімуму відпусток, гарантій мінімальної плати та ін. Основну ж масу суспільно-трудових відносин можна забезпечувати з допомогою локального (децентралізованого) правового регулювання. Враховуючи особливості і специфіку праці в окремих галузях і на окремих підприємствах, уповноважені на те суб'єкти трудових правовідносин самі приймають норми, за допомогою яких досягається повнота правового забезпечення їх прав та обов'язків. Критерієм законності таких локальних норм стає принцип трудового права, за яким права працівників, визначені на централізованому рівні, не повинні погіршуватися внаслідок їх конкретизації на рівні підприємств. Ще однією рисою методу трудового права можна назвати наявність специфічних способів захисту порушених трудових прав учасників правовідносин. На відміну від деяких інших галузей права (сімейного, земельного та ін.) для трудового права характерна наявність самостійних, властивих лише йому юридичних санкцій. їх застосовують для забезпечення виконання суб'єктами правовідносин своїх прав і обов'язків.

5. Функції трудового права. Функції трудового права — це основні напрями впливу його норм на поведінку (свідомість, волю) людей в процесі праці для досягнення цілей і задач трудового законодавства. Розрізняють соціальні функції права і спеціально-юридичні функції. Соціальна функція виявляється у державному втручанні в регулювання відносин у сфері праці шляхом закріплення прав людини, соціальних гарантій, їх забезпечення, захисту прав у разі порушень. Держава повинна виступати гарантом соціального партнерства на всіх рівнях. Для трудового права притаманні свої, специфічні напрями владно-правового впливу на суспільні відносини, що становлять його предмет. Такими функціями трудового права є захисна, виробнича і виховна. Перша стосується охорони інтересів працівників у трудових відносинах, друга — охорони інтересів роботодавців, третя — забезпечення відповідної правової культури у трудових відносинах. Захисна функція трудового права тісно пов'язана з його соціальною функцією, якою є охорона праці. Спеціально-юридична захисна функція трудового права спрямована на охорону трудових прав та інтересів працівника як сторони певною мірою слабшої у трудових відносинах. Трудове право покликане охороняти також інтереси інших учасників трудових та тісно пов'язаних з ними відносин. Виробнича функція трудового права є функцією захисту інтересів власників-підприємців, тобто роботодавців. Трудове право, незважаючи на його соціальну природу, не і може не захищати інтереси другої сторони у трудових відносинах. Бо інакше воно або ж вступить у колізію з іншим законодавством, або ті ж самі власники-роботодавці змушені будуть • ігнорувати трудове законодавство і шукати інших правових шляхів для використання робочої сили поза тими, що передбачені цим законодавством. Виробнича функція трудового права спрямована також на охорону права власності роботодавців, на захист їхніх інтересів як власників майна. Що стосується виховної функції трудового права, то вона, ' як видається, не є суто "трудовою" функцією і може бути властивою й іншим галузям права. Тому її можна вважати, загально-правовою функцією. Ця функція, що спрямована перш за все на забезпечення правової культури учасників суспільно-трудових відносин, значною мірою залежить від культури самих цих відносин.

6. Система трудового права. Система трудового права України — це об’єктивний розподіл у певній логічно витриманій послідовності нормативного матеріалу за окремими структурними складовими: частинами, правовими інститутами та іншими об'єднаннями норм. Трудове право України розподіляється на 2 частини: Загальну і Особливу. У науці трудового права неодноразово висловлювалася точка зору щодо наявності третьої складової цієї галузі — спеціальної частини або іншими словами — трудового процесуального права. Загальна частина трудового права об'єднує в собі правові норми, які мають фундаментальне та універсальне значення, для регулювання відносин, що складають його предмет. До Загальної частини трудового права включаються: норми, які визначають завдання трудового права; норми, які визначають коло відносин, що їх регулює трудове право; норми, які визначають зміст трудової правосуб'єктності; норми, які визначають основні принципи трудового права; норми, які визначають форми організації роботодавцем праці працівників та управління спільним процесом праці; норми, які визначають форми участі працівників в організації праці та управлінні виробництвом; правовий інститут колективно-договірного регулювання трудових відносин. Особливу частину трудового права становлять правові інститути або групи норм, які регулюють певні складові трудових відносин або інші відносини, які належать до предмету трудового права. До інститутів трудового права, які включаються до особливої частини, належать: трудовий договір; працевлаштування; робочий час і час відпочинку; нормування і оплата праці; дисципліна праці і дисциплінарна відповідальність працівників; матеріальна відповідальність сторін трудових відносин; охорона праці; праця жінок, молоді та осіб із зниженою працездатністю; трудові спори; нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства; діяльність профспілок та інших органів виробничої демократії.

7. Поняття джерел трудового права, їх особливості та види. Джерела трудового права — це нормативно-право -ві акти: КЗпП, закони України, міжнародні договори України, міжнародні угоди та інші акти законодавства України, прийняті відповідно до Конституції України, КЗпП, які регулюють трудові та інші тісно пов’язані з ними відносини у сфері застосування праці. Особливості джерел (форм) трудового права визначаються насамперед специфікою предмета та методу правового регулювання соціально-трудових відносин, сферою дії нормативно-правових актів про працю та наявністю спеціальних функціональних органів, що регулюють соціально-трудові відносини, сприяють реалізації принципу соціального партнерства. Важливим джерелом трудового права є Кодекс законів про працю України (надалі Кодекс, КЗпП). Кодекс є кодифікованим джерелом трудового права України і визначає правові засади й гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці, регулює суспільні відносини, що входять у предмет трудового права. Чинний Кодекс прийнятий 10 грудня 1971 р., його введено в дію 1 червня 1972 р.4. Відтоді до нього вносилися численні зміни і доповнення стосовно важливих питань правового регулювання праці. Джерелом трудового права є також і підзаконні нормативно-правові акти, які регулюють трудові та тісно пов’язані з ними відносини. Вони у свою чергу поділяються на такі, що поширюються на всіх суб’єктів трудового права, і такі, що поширюються на окремі галузі господарювання. За формою джерела трудового права поділяються на закони та підзаконні акти. Підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України, КЗпП, законів України і повинні відповідати їм.Підзаконні нормативно-правові акти, які приймаються центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, що регулюють суспільні відносини в сфері застосування праці, також мають певну ієрархію. Джерелом трудового права є також розпорядження Президента України. Втім, лише ті з них, що містять правові норми — обов’язкові правила, які регулюють поведінку у трудовій сфері. До підзаконних нормативно-правових актів належать постанови Кабінету Міністрів України. Як джерела трудового права вони видаються на виконання Конституції України, КЗпП, інших законів України, нормативних указів Президента України, є актами виконавчої влади України, мають підзаконний характер і в юридичній ієрархії джерел права займають місце після указів і розпоряджень. До джерел трудового права належать нормативно-правові акти Міністерства праці та соціальної політики України (надалі — Мінпраці), галузевих міністерств і відомств, державних комітетів з питань регулювання трудових відносин. Джерелами трудового права є акти соціального партнерства. Угоди як специфічні договірні джерела трудового права характеризуються тим, що приймаються не органами державної влади, а суб’єктами трудових відносин.

8. Охарактеризуйте Конституцію України як основне джерело трудового права. Основним законом кожної держави є конституція. Вона дає наукове осмислення політичних та економічних процесів у країні, закріплює ідею розподілу і організації державної влади, її співвідношення з демократичними інституціями суспільства, визначає права та свободи громадян і створює умови для їх реалізації. непорушними, вони не є вичерпними. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний та всебічний розвиток її особистості. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Кожний має право на повагу до його гідності, на свободу та особисту недоторканність. Громадянам України належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, що не заборонена законом, право на працю, яку вони вільно обирають або на яку вільно погоджуються, право на відпочинок, право на соціальний захист, право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло, право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування та ін. Проголошувані Конституцією права можна назвати позитивними правами, які у власному розумінні цього поняття не є правами, оскільки їм не кореспондуються певні обов'язки, вони не гарантуються і не можуть гарантуватись у повному обсязі, наприклад, за допомогою судового захисту. У той же час право на працю, право на освіту, право на житло, право на охорону здоров'я є найважливішими економічними, соціальними та культурними правами. В сучасних умовах вони можуть бути лише соціальними намірами держави, що засвідчують її гуманістичну мету. Україна прагне йти шляхом створення громадянського суспільства, забезпечення принципів верховенства права, пріоритету прав і свобод людини, утвердження необхідних гарантій розвитку національних меншин. Тому ст1 Конституції України найвищою соціальною цінністю визнає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку. Соціальні аспекти життя людей регулюються саме нормами трудового права, і тому йому повинна належати провідна роль у реальному забезпеченні соціальних прав громадян. Разом з Конституцією України на території України діють інші закони, які забезпечують верховенство Основного Закону.

9. Охарактеризуйте КЗпП як основне джерело трудового права. Кодекс законів про працю в Україні вперше було прийнято наприкінці 1922 р. фактично він був розроблений в Росії і як проект одержаний Україною в червні 1922 р. Відразу ж розпочалася робота щодо його розгляду, хоча значних змін до нього внесено не було. Навіть нумерація статей залишилася такою ж. Але в Росії не могли допустити, щоб навіть розроблений в ній проект був затверджений в Україні раніше, ніж це відбу­деться в Росії. Ця практика знайшла своє правове закріплення в Радянському Союзі, коли для «єдності» законодавства стали розроблятися Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік, які мали бути дослівно відображені в кодексах союзних республік. Так, чинний КЗпП повністю відтворив Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю, що були зат­верджені Верховною Радою СРСР 15 липня 1970 р. й уведені в дію з 1 січня 1971 р. На підставі цих Основ в союзних республіках були розроблені і прийняті нові кодекси: в Росії — 9 грудня 1971 р., в Україні і Азербайджані — 10 грудня 1971 р., в інших республіках - вже в 1972 р. КЗпП, затверджений Верховною Радою України 10 грудня 1971 р., уведений в дію з 1 червня 1972 р. Він складається з 18 глав, в яких об'єднані 265 статей. За роки, що пройшли після прийняття КЗпП, він доповнений главою ІІІ-А «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників», главою ХУІ-А «Трудовий колектив». Назва глави XV «Трудові спори» змінена на назву «Індивідуальні трудові спори». Змінені і доповнені 267 статей КЗпП, тобто до окремих статей зміни вносилися по декілька разів. Така практика «реформування» трудового законодавства фактично є «штопанням дірок». Тому не випадково в Основних напрямах соціальної політики на 1997—2000 роки зроблено висновок про те, що регулювання соціально-трудових відносин у нових умовах, забезпечення захисту трудових прав громадян вимагають прийняття нового Кодексу законів про працю України.

10. Розкрийте систему законів, що регулюють соціально-трудові відносини. Трудові правовідносини регулюються актами компетентних органів. До них відносяться: міжнародні договори; закони; накази Президента України; постанови Уряду України; конституції (статути) суб’єктів України; накази та інструкції міністерств, комітетів; рішення органів самоврядування. Кодекс законів про працю є зведеним законом та діє на всій території України. Він регулює трудові відносини всіх робітників, сприяє зростанню продуктивності праці, покращенню якості роботи, ефективності суспільного виробництва та підвищенню рівня життя трудящих. Крім прав визначаються трудові обов’язки; виконання встановлених норм праці; підтримка трудової дисципліни; бережне відношення до майна підприємства. Важливу роль в регулюванні трудових відносин виконують наступні закони: Закон України від 1 березня 1991р. „Про зайнятість населення”; Закон України за станом на 25 травня 1999р. „Про колективні договори та угоди”; Закон України за станом на 25 травня 1999р. „Про охорону праці”. Правові акти, видані міністерствами, комітетами, відомчими організаціями діють, як правило, в межах відповідної галузі. Правові акти, видані органами місцевого самоврядування, керівниками підприємств і організацій, розповсюдження на території самоврядування та членів трудового колективу. В якості локальних правових актів виступають: колективний договір – правовий акт для регулювання СТВ на мікрогосподарському рівні; трудовий договір (контракт) – угода між найманим працівником та роботодавцем; нормативні акти – правила внутрішнього розпорядку (положення про преміювання, графік відпусток...).

11. ЗУ «Про порядок вирішення колективних трудових спорів(конфліктів)»від 3 березня1998р. Цей Закон визначає правові і організаційні засади функціонування системи заходів по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів) і спрямований на здійснення взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними. Має 5 розділів, 34 статті.1розділ - Загальні положення;2-й розділ – вирішення колективного трудового спору (конфлікту); 3-й розділ – страйк; 4-й розділ – відповідальність за порушення законодавства про колективні трудові спори (конфлікти); 5-й розділ – прикінцеві положення.

12. ЗУ «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. Цей Закон встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи. Має 8 розділів, 29статті. 1-й розділ – загальні положення; 2й розділ – щорічні відпустки; 3й розділ – додаткові відпустки у зв’язку з навчанням. Творча відпустка. Відпустка для підготовки та участі в змаганнях; 4й розділ – соціальні відпустки; 5й розділ – оплата відпусток; 6й розділ-відпустки без збереження заробітної плати; 7й розділ – державний нагляд і контроль за додержанням законодавства про відпустки та відповідальність за його порушення; 8й розділ – заключні положення.

13. ЗУ «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 року. Цей Закон визначає правові засади розробки, укладення та виконання колективних договорів і угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і власників. Складається з 20 статей. Стаття 1. Колективний договір і угода. Колективний договір, угода укладаються на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників або уповноважених ними органів. Стаття 2. Сфера укладення колективних договорів, угод. Колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях (далі - підприємства) незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають право юридичної особи. Колективний договір може укладатися в структурних підрозділах підприємства в межах компетенції цих підрозділів. Угода укладається на державному, галузевому, регіональному рівнях на двосторонній основі.

14. ЗУ «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від15 вересня 199 року. Цей Закон визначає особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок. Має 6 розділів, 46 статей. 1й розділ – загальні положення; 2й розділ – права та обов’язки профспілок, їх об’єднань; 3й розділ – первинні профспілкові організації на підприємствах, установах, організаціях; 4й розділ – гарантії прав профспілок; 5й розділ – відповідальність за порушення законодавства про профспілки; 6й розділ – прикінцеві положення.

15. ЗУ «Про організації роботодавців» від 24 травня 2001 року. Цей Закон визначає правові, соціальні, економічні, організаційні засади створення та функціонування організацій роботодавців, форми та напрями їх діяльності, а також принципи їх взаємодії з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об'єднаннями, іншими об'єднаннями громадян. Закон спрямований на підвищення ролі організацій роботодавців та їх об'єднань у соціально-трудових відносинах та на реалізацію економічної політики в державі, вдосконалення системи соціального партнерства. Має 10 розділів, 34 статті. 1й розділ – загальні положення; 2й розділ – основні засади діяльності організації роботодавців та їх об’єднань; 3й розділ – статус організацій роботодавців та їх об’єднань; 4й розділ – порядок створення та припинення діяльності організацій роботодавців та їх об’єднань; 5й розділ – повноваження організацій роботодавців та їх об’єднань; 6й розділ – взаємовідносини організацій роботодавців та їх об’єднань з органами державної влади, органами влади АР Крим та органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об’єднаннями та іншими організаціями найманих працівників; 7й розділ – матеріальне та фінансове забезпечення діяльності організації роботодавців та їх об’єднань; 8й розділ – відповідальність за порушення законодавства про організації роботодавців та їх об’єднань; 9й розділ – міжнародне співробітництво; 10й розділ - прикінцеві положення.

16. ЗУ «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року. Цей Закон визначає економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання (далі - підприємства), а також з окремими громадянами та сфери державного і договірного регулювання оплати праці і спрямований на забезпечення відтворювальної і стимулюючої функцій заробітної плати. Складається з 5 розділів, 36 статей. 1й розділ – загальні положення; 2й розділ – державне регулювання оплати праці; 3й розділ – договірне регулювання оплати праці; 4й розділ – права працівника на оплату праці та їх захист; 5й розділ – заключні положення.

17. ЗУ «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 року. Цей Закон визначає основні положення щодо реалізації конституційного права працівників на охорону їх життя і здоров'я у процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці, регулює за участю відповідних органів державної влади відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні. Складається з 9 розділів, 44 статті. 1й – загальні положення; 2й – гарантії прав на охорону праці; 3й – організація охорони праці; 4й – стимулювання охорони праці; 5й – нормативно-правові акти з охорони праці; 6й – державне управління охороною праці; 7й – державний нагляд і громадський контроль за охороною праці; 8й – відповідальність за порушення законодавства про охорону праці; 9й – прикінцеві положення.

18. ЗУ «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 року. В умовах ринкової економіки і рівноправності різних форм власності цей Закон визначає правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення України і його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю. Складається з 5 розділів, 35 статей. 1й – загальні положення; 2й – право громадян на зайнятість; 3й - регулювання та організація зайнятості населення; 4й – компенсації і гарантії при втраті роботи.

19. ЗУ «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року. Цей Закон регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу. Він визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті. Складається з 8 розділів, 38 статей. 1й – загальні положення; 2й – державна політика у сфері державної служби; 3й – правовий статус державних службовців державних органів та їх апарату; 4й – проходження державної служби в державних органах та їх апараті; 5й – службова кар’єра; 6й – припинення державної служби; 7й – матеріальне та соціально-побутове забезпечення державних службовців; 8й – відповідальність за порушення законодавства про державну службу.

20. ЗУ «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» від 16 грудня 1993 року. Цей Закон визначає основні засади державної політики щодо ветеранів праці, інших громадян похилого віку і спрямований на формування в суспільстві гуманного, шанобливого ставлення до них і забезпечення їх активного довголіття. Закон гарантує ветеранам праці та громадянам похилого віку рівні з іншими громадянами можливості в економічній, соціальній, політичній сферах, сприятливі умови для повноцінного способу життя. Складається з 4х розділів, 49 статей. 1й – загальні положення; 2й – статус ветеранів праці та пільги для них; 3й – статус громадян похилого віку та гарантії їх соціального захисту; 4й – заключні положення.

21. Охарактеризуйте підзаконні акти, що регулюють працю працівників. Головна роль у створенні системи підзаконних актів належить Президенту України, який є єдиним суб'єктом державно-правових відносин і на якого покладена функція забезпечення конституційності, законності дій інших суб'єктів права. Президенту України надані повноваження підписувати закони, що приймаються Верховною Радою. Йому належить також право одноособове приймати укази і розпорядження, які мають нормативний характер і є підзаконними актами. Укази і розпорядження Президента України можуть відноситись до різних питань регулювання трудових відносин. Так, з метою вдосконалення роботи з кадрами Президент України 19 травня 1995 р. видав Указ «Про заходи щодо вдосконалення роботи з кадрами в органах виконавчої влади, з керівниками підприємств, установ і організацій». Вищим органом державної виконавчої влади України є Кабінет Міністрів — уряд України, який на підставі Конституції та законів України, постанов Верховної Ради, указів і розпоряджень Президента України наділений правом видавати в межах своїх повноважень постанови і розпорядження. Міністри, керівники інших центральних органів державної виконавчої влади в межах своєї компетенції можуть видавати нормативно-правові акти, які підлягають реєстрації у Міністерстві юстиції України. Ці постанови і розпорядження можуть відноситися до різних питань трудових відносин. Так, Кабінет Міністрів України постановою від 24 червня 1991 року № 47 затвердив Положення про державну службу зайнятості, яка є централізованою структурою спеціальних органів, утворених для комплексного вирішення питань регулювання зайнятості населення, професійної орієнтації, працевлаштування і соціальної підтримки тимчасово непрацюючих громадян Усі акти, що приймаються міністерствами та відомствами, мають правовий характер, є підзаконними і обов'язковими для виконання на всій території України. Але вони підлягають обов'язковій державній реєстрації, яка здійснюється відповідно до Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств, інших органів державної виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. № 731. Згідно з ним на державну реєстрацію подаються постанови, накази, інструкції державних органів та міністерств, що містять правові норми, встановлюють правила поведінки, розраховані на невизначене коло осіб, підприємств, установ, організацій і неодноразове застосування, незалежно від строку їх дії та характеру відомостей, що в них містяться. Правові акти, що подаються на реєстрацію, мають відповідати вимогам законодавства про мови та інших актів законодавства.

22. Розкрийте смисл нормативно-правових актів договірного та локального характеру. Серед джерел сучасного трудового права України особливо виділяються акти договірного характеру, тобто такі акти, які приймаються уповноваженими органами шляхом підписання двосторонніх або багатосторонніх договорів (угод). Особливість нормативно-правового договору як джерела трудового права полягає у тому, що сторони мають право встановлювати такі правила, які не суперечать чинному законодавству і не спрямовані на погіршення правового становища сторін договору порівняно з тими гарантіями, що вже передбачені централізованим законодавством. Тому умови договорів, прийнятих з недотриманням одного з основних принципів трудового права (ст. 9 КЗпП), визнаються недійсними. Акти договірного характеру, що мають поширення у трудовому праві України, можна класифікувати за багатьма критерія­ми. Залежно, наприклад, від кількості сторін, що беруть участь в укладенні договорів, вони бувають: двосторонні (колективний договір) та багатосторонні (генеральна угода). За сферою дії нормативно-правові договори можна поділити на чотири види: міждержавні (міждержавні угоди); всеукраїнські (генеральні угоди); регіональні (регіональні угоди); локальні (колективний договір). І нарешті, з огляду на те, чи договір укладений в Україні, чи за її межами, бувають договори внутрішні і зовнішні (міжнародні). Характерним для міжнародних договорів як джерел трудового права є те, що, крім двосторонніх угод між Україною та іншою державою, важливе значення мають багатосторонні договори, і зокрема, конвенції Міжнародної організації праці (МОП). Тенденцією вдосконалення правового регулювання трудових відносин в умовах переходу до ринкової економіки є розширення сфери локального правового забезпечення. Локально-правові акти можна приймати в розвиток централізованого законодавства, тобто для конкретизації окремих норм, що за своїм характером потребують прив'язки до місцевих умов того чи іншого підприємства. Наприклад, відповідна норма КЗпП (ст. 52) встановлює, що тривалість робочого часу при п'ятиденному робочому тижні визначають правилами внутрішнього трудового розпорядку під­приємства. А отже, локальна норма, що регулюватиме тривалість робочого часу, буде результатом конкретизації норми, що має більш високу юридичну силу. Однак локально-правові норми існують не лише для конкретизації, вони покликані також заповнювати певні прогалини в правовому регулюванні трудових відносин, а в сучасних умовах саме цьому напряму локальної нормо творчості надається пріоритет. Розширення гарантій трудових прав працівників, покращення умов їхньої праці — ось основні напрями локальної нормо творчості. Локальні норми належать до так званого делегованого законодавства у його попередньо санкціонованому варіанті. Це означає, що держава наперед санкціонує правомірність установлення прав і обов'язків певними недержавними структурами у визначених законом випадках. Суб'єктами локальної нормо творчості можуть бути роботодавець і профспілка під час встановлення ре жиму робочого часу, або ж наймані працівники і той же роботодавець під час укладення колективного договору. Локальні акти може приймати роботодавець і самостійно. Зокрема, це стосується прийняття посадових інструкцій. З розширенням прав власників, у тому числі і у сфері трудових відносин, питома вага локальних норм, прийнятих роботодавцем самостійно, буде збільшуватись. Дію локально-правових актів у часі можна обмежувати певним терміном або ж їх можна вважати чинними до скасування чи зміни у встановленому порядку. Найпоширенішими актами локального характеру на підприємствах є колективний договір, правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про преміювання, посадові інструкції, інструкції щодо охорони праці, графіки відпусток тощо.

23. Охарактеризуйте акти міжнародного регулювання праці, що регулюють працю працівників. Міжнародна правове регулювання праці - це встановлена міжнародними договорами (актами) система стандартів щодо регулювання праці, яку держави, що приєдналися до відповідного міжнародного договору (ратифікували його), використовують в національному трудовому законодавстві. Суб'єктами міжнародно-правового регулювання праці є 00Н та її спеціалізований орган - Міжнародна Організація Праці (МОП). Суб'єктами міжнародно-правового регулювання праці можуть бути різні об'єднання держав: Рада Європи, Європейський Союз, СНД. Серед основних міжнародних актів слід назвати Загальну декларацію прав людини 1948 р., Європейську конвенцію про захист прав людини й основних свобод 1950 р. тощо. Конвенції МОП є міжнародними договорами, обов’язковими для виконання країнами – членами МОП, які їх ратифікували. Країни, що ратифікують Конвенції МОП, добровільно зобов’язуються застосувати (імплементувати) їх положення у своєму внутрішньому законодавстві і змінювати свої застарілі національні закони та практику, що не відповідають прогресивним стандартам МОП. Міжнародно-правові акти про працю (Європейська конвенція про права людини 1959 р., Конвенція МОП № 29 про примусову або обов’язкову працю 1930 р.) підкреслюють неприпустимість примусової праці. Основна мета міжнародно-правового регулювання праці - сприяти поліпшенню праці широких працюючих мас. Як уже зазначалося вище, акти ООН і МОП закріплюють міжнародні стандарти майже щодо всіх інститутів особливої частини трудового права й щодо багатьох загальних питань. Вони впливають на становлення та розвиток національного законодавства у всіх державах, у тому числі й в Україні.

24. Охарактеризуйте смисл актів соціального партнерства. В Україні прийнято кілька нормативно-правових актів, які розкривають зміст форм соціального партнерства. Основними є закони України "Про колективні договори і угоди", "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", а такожзакони України від 3 березня 1998 р. "Про порядок вирішенняколективних трудових спорів (конфліктів)", від 24 травня 2001 р."Про організації роботодавців". Колективні угоди є актами соціального партнерства, зміст яких охоплює норми права, прийняті за домовленістю сторін, досягнутою у процесі проведення колективних переговорів. Угоди як специфічні договірні джерела трудового права характеризуються тим, що приймаються не органами державної влади, а суб'єктами трудових відносин. При цьому держава уповноважує соціальних партнерів на договірну правотворчість у сфері праці.Угоди укладаються на державному, галузевому, регіональному рівнях на двосторонній основі.Колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають право юридичної особи. Колективний договір може укладатися в структурних підрозділах підприємства в межах компетенції цих підрозділів. Порядок укладання колективних договорів та угод врегульований Законом України " Про колективні договори та угоди" від 1 липня 1993 р.

25. Охарактеризуйте нормативні акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що регулюють працю працівників. Нормативно-правові акти місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування можуть видаватися в межах їх компетенції. Наприклад, з приводу забезпечення реалізації державних гарантій у сфері застосування праці, соціального захисту працівників та інших питань регулювання трудових відносин працівників у межах їх повноважень. Повноваження в галузі зайнятості населення, праці та заробітної плати місцевої державної адміністрації визначені у ст. 24 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р. Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій у сфері регулювання праці, прийняті у межах їх компетенції, теж є джерелами трудового права. Голова місцевої державної адміністрацій видає розпорядження одноособово і несе за них відповідальність згідно із законодавством. Розпорядження голови місцевої державної адміністрації, видані згідно з чинним законодавством, обов'язкові для виконання керівниками підприємств, установ, організацій, їх філіалів і відділень незалежно від форм власності. До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать: встановлення зручного для населення режиму роботи підприємств комунального господарства, торгівлі та громадського харчування, побутового обслуговування, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад; прийняття рішень про створення на підприємствах, в установах та організаціях спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю, організація професійної підготовки цих осіб; погодження в разі проведення ліквідації таких робочих місць;та інш.

26. Надайте поняття трудових правовідносин, їх склад, зміст, та загальна характеристика. Індивідуальні й колективні трудові відносини, будучи врегульованими нормами трудового права, існують у реальному житті як трудові правовідносини. Вони виникають на підставі вольових дій між конкретними суб'єктами і мають конкретний зміст. Особливістю трудових правовідносин є те, що вони є результатом впливу не лише державних нормативно-правових актів, а й результатом договірно-правових актів — актів соціального партнерства, які містять норми права, ухвалені соціальними партнерами у межах наданих їм повноважень. Оскільки правовідносини є результатом впливу норм права, слід враховувати наявність у цих правовідносинах тристороннього зв'язку — юридичні зв'язки (права та обов'язки) між суб'єктами (працівником і роботодавцем, трудовим колективом і роботодавцем, виборним органом профспілки і роботодавцем тощо) і потенційні зв'язки між кожним із цих суб'єктів і державою. Саме наявність держави як потенційного суб'єкта надає можливість суб'єктам вимагати один від одного певної поведінки у правовідносинах, а у разі недотримання встановлених обов'язків звернутися до суду або інших уповноважених державних органів за захистом і примусовим забезпеченням виконання зобов'язань. Індивідуальні трудові правовідносини характеризуються низкою сутнісних і юридичних ознак. Суб'єктами індивідуальних трудових правовідносин є працівник і роботодавець, які мають спеціально визначений правовий статус. Підставою їх виникнення є специфічний юридичний факт — трудовий договір, а для деяких категорій працівників — складний юридичний склад, до якого крім трудового договору входять також інші юридичні факти (акт обрання або затвердження). Вони опосередковують працю несамостійну (підлеглу); поведінка суб'єктів визначається внутрішнім трудовим розпорядком; правовідносини мають триваючий характер; є відплатними. До складу колективних правовідносин належать: відносини щодо утворення і діяльності профспілок або інших осіб як представників інтересів трудових колективів найманих працівників у соціально-трудових відносинах; щодо утворення та діяльності організацій роботодавців як представників інтересів роботодавців у соціально-трудових відносинах; щодо укладання і виконання колективних договорів, колективних угод на галузевому, регіональному та національному рівнях; щодо колективних переговорів; щодо діяльності профспілок з приводу застосування трудового законодавства; щодо участі трудових колективів в управлінні організаціями; щодо вирішення колективних трудових спорів. Індивідуальні й колективні трудові правовідносини мають суттєві особливості суб'єктного, змістовного і юридичного характеру. Разом з тим, вони характеризуються певною єдністю, і завдяки своєму єдиному об'єкту — праці як трудовій функції — об'єднуються у певну систему.

27. Основні суб’єкти трудових відносин.Працівники як суб’єкти трудових правовідносин. Трудова правосуб’єктність. В юридичній літературі під суб'єктами права розуміють учасників суспільних відносин, які на основі чинного законодавства визнаються володільцями суб'єктивних прав і відповідних обов'язків. Під суб'єктами трудового права розуміють учасників індивідуальних і колективних трудових відносин, які на основі чинного законодавства мають трудові права і відповідні обов'язки. Основними суб'єктами трудового права є працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа — роботодавець як сторони трудових відносин. Як уже зазначалося, трудове право регулює працю найманих працівників. Згідно з ч. 2 ст. 1 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 p. найманий працівник — фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі й організації, в їх об'єднаннях або у фізичних осіб, які використовують найману працю. Як сторона трудового правовідношення працівник володіє трудовою правосуб'єктністю. Необхідно сказати, що фактична здатність до праці та здатність до праці як категорія юридична, тобто трудова правосуб'єктність, поняття не тотожні. Фактична здатність до праці виникає набагато раніше трудової право-суб'єктності, про наявність якої можна говорити тоді, коли у громадянина виникає здатність до систематичної, врегульованої нормами права праці. На відміну від цивільного права трудова правоздатність і дієздатність виникають одночасно. Трудова правосуб'єктність (правоздатність і дієздатність) працівників виникає за загальним правилом з 16 років. Із згоди одного з батьків або особи, яка його замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу особи, що досягли 15 років. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийом на роботу учнів з 14 років в порядку, передбаченому ст. 188 КЗпП України. Крім вікового критерію, трудову правосуб'єктність характеризує і вольовий критерій. Не є суб'єктами трудового права особи, визнані судом недієздатними.

28. Працівники-іноземці, особи без громадянства, як суб’єкти трудових правовідносин. Згідно із ст. 8 Закону іноземці мають рівні з громадянами України права та обов'язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачене законодавством України і міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами України права та обов'язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України. Іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування. Працевлаштування в Україні іноземців та осіб без громадянства, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на працевлаштування. Іноземці та особи без громадянства не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства України.

29. Основні суб’єкти трудових відносин.Роботодавці, як суб’єкти трудових правовідносин. В юридичній літературі під суб'єктами права розуміють учасників суспільних відносин, які на основі чинного законодавства визнаються володільцями суб'єктивних прав і відповідних обов'язків. Під суб'єктами трудового права розуміють учасників індивідуальних і колективних трудових відносин, які на основі чинного законодавства мають трудові права і відповідні обов'язки. Основними суб'єктами трудового права є працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа — роботодавець як сторони трудових відносин. Роботодавець як суб'єкт трудового права — це насамперед особа (фізична або юридична), яка надає роботу іншій особі на підставі трудового договору у формі будь-якого з його різновидів, передбачених законодавством, в тому числі при обранні чи призначенні на посаду. Всіх роботодавців, які мають трудову правосуб'єктність, можна розподілити на окремі групи: роботодавці — фізичні особи; роботодавці — юридичні особи і відокремлені підрозділи юридичних осіб; роботодавці — державні органи. Така класифікація з точки зору правового становища роботодавців є певною мірою умовною, оскільки залишає за своїми межами деякі інші види суб'єктів трудових правовідносин. Але вона дозволяє найбільш повно характеризувати роботодавчу правосуб'єктність названих груп роботодавців. Роботодавчі властивості громадян виникають із досягненням повноліття. Тобто трудова правосуб'єктність громадян-роботодавців за віком її настання не збігається з трудовою правосуб'єктністю громадян-працівників. Найчисельнішу групу роботодавців становлять юридичні особи. Трудова правосуб'єктність юридичних осіб за загальним правилом виникає з моменту їх державної реєстрації.

30. Колективні договори.Поняття, зміст і сторони. Порядок укладення колективного договору. Колективний договір — це нормативно-правовий договір, що укладається на локальному (виробничому) рівні між роботодавцем і найманими працівниками з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин та узгодження інтересів суб'єктів соціального партнерства. Сторонами цієї системи взаємодії є працівники і роботодавці та їх уповноважені у встановленому порядку представники. Вони укладають колективні договори та угоди, беруть на себе зобов’язання, погоджують свої інтереси. Колективний договір є нормативною угодою: це акт, що укладається в договірному порядку і містить норми права поряд з конкретними зобов’язаннями. Він містить як нормативні, так і зобов’язальні положення – конкретні зобов’язання роботодавця щодо забезпечення нормальних умов праці в організації. Зобов’язальні умови колективного договору мають не загальний, а конкретний характер. Інформаційні умови колективного договору містять норми законодавства, а також соціально-партнерських угод більш високого рівня (генеральної, галузевої, регіональної угоди). Організаційні умови колективного договору — умови, пов’язані з регламентацією порядку укладення, зміни і припинення дії колективного договору (умови щодо строку чинності колективного договору, порядку внесення змін і доповнень до колективного договору тощо). Сторони колективного договору самостійно визначають його зміст та структуру, виходячи з компетенції роботодавця. Зобов’язання за загальним правилом покладаються на роботодавця, а працівник виконує обов’язки, передбачені трудовим законодавством, правилами внутрішнього трудового розпорядку, трудовим договором та посадовою інструкцією. У колективному договорі можуть бути передбачені додаткові гарантії для працівників, але колдоговір не може містити умови, які знижують рівень прав та гарантій працівників, передбачених трудовим законодавством України. Реалізація колективного договору – це здійснення на практиці тих умов, які складають його зміст – виконання взятих зобов’язань. Порядок укладання: Укладенню колективного договору передують колективні переговори.Не пізніше трьох місяців до закінчення строку чинності колективного договору або у строки, встановлені цим договором, будь-яка сторона колективного договору письмово повідомляє іншу сторону про початок колективних переговорів. Упродовж семи днів після повідомлення інша сторона має почати переговори. Для ведення колективних переговорів, підготовки проекту колективного договору створюється робоча комісія з представників сторін. Склад робочої комісії визначається сторонами. Робоча комісія готує проект колективного договору з урахуванням пропозицій, що надійшли від працівників трудового колективу, громадських організацій, і приймає рішення, яке оформляється відповідним протоколом. Після ухвалення проекту договору загальними зборами (конференцією) трудового колективу колективний договір підписується уповноваженими представниками сторін не пізніше 5-ти днів після його ухвалення. Колективні договори, галузеві і регіональні угоди підлягають повідомній реєстрації у місцевих органах виконавчої влади. Колективний договір, галузеві і регіональні угоди подаються на реєстрацію у трьох примірниках (перший, другий і копія).

31. Реалізація колективного договору, контроль за його виконанням, відповідальність за порушення колективного договору. Реалізація колективного договору — це практичне здійснення тих умов, які становлять його зміст, тобто виконання взятих зобов’язань. Практична реалізація умов колективного договору має створити правовий клімат для здійснення соціально-партнерських відносин між роботодавцем і працівниками. Контроль за виконанням колективного договору, угоди проводиться безпосередньо сторонами, що їх уклали, чи уповноваженими ними представниками. Для ефективного здійснення контролю сторони зобов’язані надавати необхідну для цього наявну інформацію. Крім того, сторони, що підписали колективний договір, угоду, щорічно в строки, передбачені колективним договором, угодою, звітують про їх виконання. В органи державної статистики надсилаються статистичні дані про колективні договори, угоди. Для здійснення контролю за виконанням колективного договору, угоди можуть створюватися комісії, які за наслідками перевірки складають акт. Такий акт є основним документом, який свідчить про результати роботи по виконанню колективного договору, угоди. В ньому вказується, скільки заходів було включено в колективний договір, угоду і скільки з них виконано. По кожному з невиконаних зобов’язань повинні бути чітко вказані причини невиконання. В акті перевірки коротко висвітлюється робота по виконанню кожного з розділів колективного договору, угоди. Акт перевірки обговорюється на спільному засіданні сторін. Наслідком такого обговорення є прийняття рішення, в якому визначаються заходи щодо усунення виявлених недоліків, прорахунків, дається оцінка діяльності працівників, які допустили невиконання двосторонніх зобов’язань, вказуються строки їх виконання і особи, яким доручено здійснювати контроль за реалізацією наміченого. тавляють власників (роботодавців), чи профспілку або інший уповноважений трудовим колективом орган, або представників трудових колективів, тягне за собою накладення штрафу до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Ці особи також несуть дисциплінарну відповідальність, аж до звільнення з посади. На вимогу профспілок, іншого уповноваженого трудовим колективом органу, власник (роботодавець) зобов’язаний вжити заходів, передбачених законодавством, до керівника, з вини якого порушуються чи не виконуються зобов’язання щодо колективного договору, угоди. Ненадання цими ж особами інформації, необхідної для здійснення контролю за виконанням колективних договорів, угод, тягне за собою накладення штрафу до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Строки і порядок виконання постанови про накладення штрафу регламентуються Кодексом України про адміністративні правопорушення.

32. Соціальне партнерство. Мета, завдання. Суб’єкти соціального партнерства, їх стисла характеристика. Соціальне партнерство — це система взаємозв'язків між найманими працівниками, трудовими колективами, професійними спілками — з одного боку, роботодавцями та їх об'єднаннями — з другого, і державою та органами місцевого самоврядування — з третього, їхніми представниками та спільно створеними органами з регулювання соціально-трудових відносин, які (взаємозв'язки) полягають у взаємних консультаціях, переговорах і примирних процедурах на взаємоузгоджених принципах з метою дотримання прав та інтересів працівників, роботодавців і держави. Соціальне партнерство має цілком визначене суспільне призначення: створення і діяльність певних органів, впровадження в життя гуманістичних ідей і принципів регулювання соціально-трудових відносин, розробку, прийняття і реалізацію конкретних взаємовигідних рішень. Суспільне призначення соціального партнерства полягає також і у практичному втіленні узгодженої соціально орієнтованої політики, у сприянні врегулюванню соціальних конфліктів, подоланню кризових явищ, в кінцевому підсумку — зростанні якості життя громадян країни в найширшому розумінні. Суб'єкт соціально-трудових відносин - це юридична або фізична особа, яка володіє первинними носіями права у соціально-трудових відносинах. Суб'єктами соціально-трудових відносин виступають наймані працівники, об'єднання найманих працівників, або їхні органи, роботодавці, об'єднання роботодавців або їхні органи, органи законодавчої та виконавчої влади, місцевого самоврядування. Існують чотири групи суб'єктів соціально-трудових відносин. Перша група - первинні носії прав та інтересів (наймані працівники, роботодавці, держава). Друга група - представницькі організації та їхні органи (об'єднання роботодавців, об'єднання найманих працівників, органи влади і управління). Третя група - органи соціального діалогу (органи в галузях, регіонах, на підприємствах). Четверта група - органи, які усувають наслідки можливих конфліктів, попереджують загострення соціально-трудових відносин (примирні, посередницькі структури, незалежні експерти, арбітри та інші інформаційні консультативні формування).

33. Колективні угоди. Поняття, зміст і сторони. Порядок укладення колективної угоди.

Угода - це правовий акт, що укладається між соціальними партнерами і містить їхні зобов'язання щодо встановлення умов праці, зайнятості та соціальні гарантії для працівників держави, галузі, регіону. Угоди також є правовою формою соціального партнерства і регулюють соціально-партнерські відносини на більш високому рівні. Сторони угод визначено в ст. 3 Закону України "Про колективні договори і угоди". Сторонами Генеральної угоди виступають: професійні спілки, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення Генеральної угоди; власники або уповноважені ними органи, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення Генеральної угоди, на підприємствах яких зайнято більшість найманих працівників держави. Сторонами угоди на галузевому рівні є власники, об'єднання власників чи уповноважені ними органи і профспілки або об'єднання профспілок або інших представницьких організацій трудящих, які мають відповідні повноваження, достатні для ведення переговорів, укладення угоди і реалізації її норм на більшості підприємств, що входять до сфери їх дії. На практиці сторонами угод на галузевому рівні виступають міністерства, відомства, державні комітети, а при їх відсутності - інші об'єднання власників за галузевим принципом (асоціації, корпорації, консорціуми, концерни), і галузеві профспілки або об'єднання профспілок чи інших представницьких організацій трудящих, котрі мають відповідні повноваження. Змістом колективних угод є взаємні зобов’язання сторін. Згідно зі ст.8 Закону України “Про колективні договори і угоди”, угодою на державному рівні регулюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин, зокрема щодо: гарантій праці і забезпечення продуктивної зайнятості; мінімальних соціальних гарантій оплати праці і доходів всіх груп і верств населення, які забезпечували б достатній рівень життя; розміру прожиткового мінімуму, мінімальних нормативів; соціального страхування; трудових відносин; режиму роботи і відпочинку; умов охорони праці і навколишнього природного середовища; задоволення духовних потреб населення; умов зростання фондів оплати праці та встановлення міжгалузевих співвідношень в оплаті праці. Порядок укладення колективної угоди є досить демократичним.

Порядок ведення переговорів, розробки проекту та укладення колективних угод майже не відрізняється від порядку укладення колективного договору. Сторони ведуть колективні переговори, утворюють робочу комісію, яка готує проект угоди, використовують прямі процедури для регулювання розбіжностей тощо. Але колективна угода, на відміну від колективного договору, не виноситься на схвалення трудовими колективами. Угода (генеральна, галузева, регіональна) підписується уповноваженими представниками сторін, не пізніше 10-ти днів після завершення колективних переговорів.

Дата добавления: 2015-09-30