Тема : Предмет та об'єкт юридичної деонтології.

Тема: " Предмет та об'єкт юридичної деонтології.

Методологія та зміст юридичних наук."

План

1. Поняття юридичної деонтології.

2. Основні характеристики юридичної деонтології.

3. Основні передумови виникнення та етапи розвитку юридичної деонтології.

Мета:

- організаційно підготувати студентів до участі в навчальному процесі при вивченні предмету "юридична деонтологія";

- ознайомити з основними характеристиками юридичної деонтології та юридичної практики;

- розкрити роль вивчення юридичних наук;

- охарактеризувати методологію юридичних наук;

- ознайомити студентів із основною термінологією курсу " Юридична деонтологія".

Література

1. Бандурко О.М., Скакун О.Ф. " Юридична деонтологія", Харків, 2002 р.

2. Бризгалов І.В. " Юридична деонтологія" К., - 2000 р.

3. Горшеньова В.М., Комарова В.В. " Юридична деонтологія", Харків, 1993 р.

4. Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. " Юридична деонтологія", К., - 2000 р.

5. Методологические проблеми юридической науки. — К.: Наук. думка,1990.

6. Скакун О.Ф. " Юридична деонтологія" Харків, 2002 р.

7. Сливка С.С. " Правнича деонтологія", К.. – 1999 р.

Формування в Україні правової держави і громадянського суспільства, які за своєю сутністю мають правовий характер, засновуються на праві, обумовило як підвищення ролі та значення права у соціальних перетвореннях, так і юристів – особливого професійного прошарку у суспільстві, виявило їх недостатню чисельність, недоліки в професійній підготовці.

Юрист повинен знати не тільки законодавство та акти правозастосування, його роз’яснення та тлумачення, йому ще необхідно знати норми моралі, релігії, звичаїв, традицій, тобто зміст усіх регуляторів, які існують і суспільстві. Тому важливим є життєвий досвід, життєвий шлях, а також вік юриста.

На сьогодні в Україні серед навчальних дисциплін, як і передбачені освітньо – професійним програмами за напрямом підготовки – Право. " Юридична деонтологія" є єдиною навчальною дисципліною, яка розкриває загальну картину схему, каркас юридичної діяльності як практичної, так і наукової, навчальної. " Юридична деонтологія" як навчальна дисципліна нова, запроваджена згідно з програмою бакалавра у 1996 році, а тому потребує додаткового наукового осмислення і належного навчально – методичного забезпечення.

1. Поняття та предмет юридичної деонтології.

Деонтологія — це розділ етичної теорії, що розглядає проблеми обов'язку, моральних вимог і нормативів. Термін "деонтологія" утворений через сполучення двох грецьких за своїм походженням слів: "деонтос" (належне)та "логос" (наука), разом - "наука про належне". Вперше вжив анг­лійський філософ і правознавець Ієремія Бентам (1748—1832), працю якого "Деонтологія, або Наука про мораль" опубліковано в 1834 р. Мораль, на думку І. Бентама, можна математично обрахувати ("моральна арифметика"), а задоволення індивідуального інтересу слід розглядати як засіб забезпечення "найбільшо­го щастя для найбільшої кількості людей". Це положення має певну акту­альність і сьогодні у розумінні питань законності, правопорядку. Тільки шляхом забезпечення суб'єктивних прав кожного громадянина можна втіли­ти загальну ідею справедливості у функціонування громадянського суспіль­ства та правової держави.

Якщо І. Бентам застосував термін "деонтологія" для позначення вчення про мораль у цілому, то надалі деонтологію почали відрізняти від моральних цінностей взагалі. Деонтологія формувалась як специфічна система знань про належне, виходячи з вимог суспільної моралі. Проблематика належного, повинного (того, що має бути здійснено або зроблено) набуває різних форм прояву, формує основу предмета цієї науки та вивчається відповідно до окре­мої особи, групи осіб, суспільства в цілому на рівні конкретних норм, прин­ципів поведінки, моральних або суспільних ідеалів. До останнього у вузько­му розумінні деонтологією називали професійну етику медиків — як систе­му етичних норм виконання медичними працівниками своїх службових обо­в'язків. У складі медицини було сформовано особливе вчення — медичну де­онтологію. Повинність (те, що по­винно бути здійснено), через яку мораль передає вимоги соціальних за­конів, зокрема потреби суспільства і людини, набирає різних форм в особистій поведінці, загальних нормах, узагальнених принципах пове­дінки, моральному та суспільному ідеалі. Ці форми та їх співвідно­шення і вивчає деонтологія.

Юридична деонтологія — це галузь юридичної науки і навчальна дисципліна, що являє собою систему загальних знань про юридич­ну науку та практику, про вимоги до особистих і професійних якостей юриста, про систему формування цих якостей (О.В. Шмоткін).

Юридична деонтологія — це наука про внутрішні імператив службового обов'язку, який створює передумови та мотиви вибору юристом норм поведінки у практичній діяльності, про формування власних норм для кожної ситуації зокрема (С.С. Сливка).

Юридична деонтологія — це галузь юридичної науки, яка узагальнює систему знань про мудрість спілкування та мистецтво прийняття правильного рішення в юридичній практиці, тобто наука про пошук атмосфери досягнення необхідного, істинного результату спілкуванні юриста як з колегами, так і з тими, кому він надає свої професійні послуги та кого повинен обслуговувати правовими засобами в процесі реалізації ними свого правового статусу (В.М. Горшенєв).

Юридична деонтологія - це галузь наукових знань про сутність та соціальне призначення юридичної професії, чинники, які впливають на її стан, а також про сукупність вимог, яким повинні відповідати професійні якості та практична діяльність юристів (Ткаченко В.Д., Погребняк С.П., Лук'янов Д.В.).

Предметом юридичної деонтології, як і будь-якої іншої галузі наукових знань, охоплюється певне коло явищ, процесів, проблем, вивченням яких вона безпосередньо займається. Слід відзначити, що серед вчених зараз немає єдиної точки зору з цього питання. Деякі з них вважають, що предмет юридичної деонтології включає у себе вельми широкий спектр різноманітних явищ, пов'язаних з буттям права та право застосовною практикою. Інші, навпаки, намагаються максимально звузити його межі, концентруючи увагу лише на окремих аспектах професійної діяльності юристів. Можна виділити три основні підходи до визначення предмету юридичної деонтології.

1. Предметом юридичної деонтології є виключно або переважно проблеми професійного обов'язку юриста (його зміст, умови формування та реалізації), моральні вимоги до його професійної поведінки, які формуються під впливом існуючих у суспільстві етичних норм.

2. Предмет юридичної деонтології складають юридична наука, практика, освіта, їх взаємодія, а також професійні та особистісні якості юристів та механізми їхнього формування.

3. Предметом юридичної деонтології є нормативні вимоги, які регламентують ставлення юриста до власної праці, його клієнтів, колег, але, поряд з моральними, включають до її предмета ще й правові та інші нормативні приписи (психологічні, політичні, професійні, естетичні), які в сукупності визначають режим обов'язкової поведінки різних осіб у стані їх взаємозалежності.

Предмет юридичної деонтології слід охарактеризувати як комплексне утворення, що включає у себе юридичну професію, юридичну науку та освіту, які розглядаються пере важно в аспекті їхнього впливу на юридичну практику, інші чинники, що визначають її стан, а також систему вимог до професійних якостей та службової діяльності юристів.

До структури предмету юридичної деонтології входять:

1. Питання, пов’язані з висвітленням сутності, особливостей та закономірностей розвитку юридичної професії.

2. Питання, пов’язані з вивченням юридичної діяльності та її співвідношенням з правовою наукою та освітою. Воно може здійснюватись як у ретроспективному плані, так і з точки зору їх сучасного стану, а також у розрізі прогнозування подальших змін у зазначеній галузі. При цьому названі питання можуть досліджуватися в межах національної правової системи, на регіональному рівні, або ж у контексті світового досвіду, набутого у даній сфері.

3. Найбільш широкі за обсягом та змістом питання, присвячені вивченню системи вимог до професійних якостей юристів та правил безпосередньої їх діяльності у правовій сфері. Дані вимоги та правила в залежності від конкретної форми закріплення та забезпечення поділяються на правові, етичні (моральні) і корпоративні (професійні).

Правові норми, що регламентують працю юристів, містяться, головним чином, у відповідних нормативно-правових актах, що видаються і забезпечуються в їхній реалізації уповноваженими органами держави. Прикладом таких норм можуть служити багато з положень законів України "Про державну службу", "Про прокуратуру", "Про статус суддів" та інших подібних загальних та спеціальних актів.

Етичні приписи, з якими повинні узгоджувати свою діяльність представники юридичної професії, здебільшого не мають такого формалізованого виразу, існують переважно у свідомості людей і дотримуються ними за власним переконанням та (або) під впливом громадської думки. Ці вимоги є результатом конкретизації, пристосування до специфічних умов юридичної практики загальних для всіх членів суспільства моральних нормативів. Тобто, норм поведінки, які формулюються на підставі пануючих у відповідному соціумі уявлень про добро та зло, справедливість та несправедливість, чесність та безчестя. Зокрема, такими е моральні норми, які приписують юристам проявляти милосердя, надавати допомогу тим, хто цього потребує, не допускати безчесних вчинків, поважати гідність кожної людини.

До корпоративних норм належать правила поведінки, які склалися серед юристів як представників певної професійної групи та спрямовані на регламентацію тих чи інших сторін їхньої професійної діяльності. Зазначеним нормам притаманні такі риси:

- поширення дії виключно на учасників даного професійного співтовариства;

- регламентація ними тільки тих проявів діяльності цих осіб, які мають відношення до виконання покладених на них професійних функцій та завдань;

- встановлення та забезпечення дотримання таких правил самими членами певної професійної корпорації.

Прикладами корпоративних правил поведінки є норми прийнятого у 1988 році в Страсбурзі Деонтологічного кодексу, що визначає правила здійснення адвокатської практики адвокатами Європейського співтовариства.

2. Основні характеристики юридичної деонтології.

Юридичній деонтології, як науці, притаманні наступні риси.

1. Юридична деонтологія є суспільною наукою. Юридична професія являє собою один з різновидів суспільної діяльності, яка спрямована на упорядкування за допомогою права різних форм взаємодії соціальних суб'єктів, найбільш важливих процесів, що відбуваються у соціумі. А отже, і юридична деонтологія, що вивчає цю діяльність, формулює вимоги до її учасників та правила, за якими вона повинна здійснюватися, належить до числа суспільних наук.

2. Юридична деонтологія це юридична наука, оскільки юридична практика, певні сторони якої вона досліджує, разом з іншими державно-правовими явищами утворює предмет правознавства.

3. Юридичній деонтології притаманні риси комплексної науки. Це виявляється у тому, що вона не обмежується з'ясуванням тільки правових аспектів діяльності юристів, а й приділяє, крім того, значну увагу моральним, політичним, психологічним, естетичним та деяким іншим її характеристикам. При цьому юридична деонтологія широко використовує знання, накопичені іншими суспільними науками (філософією, етикою, політологією, загальною та правовою психологією, соціологією, естетикою тощо).

4. Юридична деонтологія – теоретико-прикладна наука. З'ясування належних якостей учасників юридичної практики та найбільш оптимальних способів її здійснення являє для неї не суто науковий інтерес, а має безпосередньо сприяти реальним перетворенням у змісті та структурі юридичної діяльності, перетворенням, метою яких є подальша гуманізація, усунення недоліків, підвищення результативності зазначеної діяльності. Одним з головних завдань, яке на неї покладається, є вироблення на основі вивчення фактичного стану професійної юридичної діяльності, тенденцій її розвитку, потреб суспільства у праці юристів, ідеальних (тобто досконалих, позбавлених недоліків) образів цієї діяльності.

5. Юридична деонтологія є наукою антропологічної спрямованості. Навіть на тлі традиційно властивої для всіх інших юридичних наук гуманістичної орієнтації їхніх досліджень юридична деонтологія вирізняється підвищеною увагою до людського виміру юридичної практики: особистісних якостей її учасників, характеру стосунків між ними, внутрішньої мотивації їхньої поведінки, формами спілкування цих осіб тощо.

Основні завдання юридичної деонтології:

- Виходячи з вимог соціального прогресу, особливостей та умов функціо­нування українського суспільства, визначити роль та призначення юридичної діяльності у структурі соціальної діяльності.

- Висвітлити соціальне призначення юристів як особливої професійної групи, підкреслюючи їх роль для сучасного етапу державного будівництва, стабілізації політичного життя, запобігання соціальним катаклізмам тощо.

- Разом із підвищенням ролі правників та юридичної професії підвищи­ти авторитет права, виховуючи шанобливе ставлення всіх членів суспільства до права, що є необхідною умовою ефективного здійснення правової роботи.

- На підставі наявних результатів наукових досліджень прогнозувати тенденції розвитку юридичної науки, визначати необхідні зміни щодо систе­ми кваліфікаційних вимог у межах конкретних юридичних спеціальностей.

- Виробити на основі всебічного пізнання юридичної діяльності наукових рекомендацій, спрямованих на забезпечення підготовки кваліфікованих спеціалістів юридичної професії, гарантування високої якості правових послуг, що ними надаються, узгодження юридичної практики з потребами суспільства в цілому та кожного з його членів.

Мета юридичної деонтології – дати майбутньому юристу своєчасні уявлення про реальну сутність і зміст обраної ним професії.

Методологія юридичної деонтології – це сукупність логічних прийомів і конкретних засобів обґрунтування системи знань про теоретичне розуміння і практичне застосування деонтологічних нормативів психологічної, політичної, екологічної, етичної та інших культур юриста.

Методи юридичної деонтології:

- загальні – метод філософської діалектики (матеріалістичної й ідеалістичної) є головним;

- приватні (конкретні) – використовуються юридичною деонтологією як основні;

- спеціальні – використовуються юридичною деонтологією як допоміжні.

Так, наприклад, одним із основним методів юридичної деонтології є системно – структурний метод. Він припускає, що всі явища юридичної деонтології являють собою систему, і структурно взаємопов’язані і взаємозалежні. Зв’язок простежується між культурами юриста: психологічною, правовою, етичною, політичною і т.п.

Психологічний метод використовується під час вивчення психофізичних властивостей юриста як особи, його темпераменту, характеру, психічних установок.

Статистичний метод використовується для встановлення даних про предмет вивчення (наприклад, про кількість юристів різних професій, що працюють у приватній і державній сфері).

Принципи юридичної деонтології – вихідні незаперечні вимоги до професійної діяльності юриста, що виконують функцію соціальних орієнтирів його поведінки в різноманітних ситуаціях. Головні з них це:

- принцип гуманності – означає поважне ставлення до конкретної людини з урахуванням його індивідуальних особливостей, вміння поставити себе на місце клієнта і подивитися на ситуацію з його позиції, співчувати йому, виявити милосердя, надати йому допомогу.

- принцип справедливості – передбачає відповідність між практичною діяльністю і його соціальним і службовим положенням, між заслугами і соціальним визнанням, між працею і винагородою.

- принцип законності – полягає в тому, що під час формування власних норм поведінки юрист повинен керуватися вимогами чинного законодавства, що відповідає праву, знати закон і діяти суворо і відповідно до закону. Формально перед законом рівні усі, у тому числі й ті, хто його застосовує.

- принцип плюралізму – виражається в толерантності до ідеологічних позицій клієнта, його ідейно – політичної (релігійної) переконаності або партійної приналежності, до його соціального стану. Цей конкретний принцип юридичної деонтології ґрунтується на загальному принципі юриспруденції, пріоритетності загальнолюдських духовних цінностей перед іншими розуміннями соціального, релігійного характеру. Юрист повинен керуватися передусім приписами ст. 15 Конституції України: "Громадське життя в Україні ґрунтується на принципах політичного, економічного й ідеологічного різноманіття. Ніяка ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова".

- принцип професійно – правової активності – означає цілеспрямовану діяльність юриста – професіонала щодо реалізації своєї компетенції в рамках правових норм, що пов’язана з додатковими витратами часу, енергії. Працюючи в колективі і не ігноруючи його інтересів, юрист повинен вміти проявляти ініціативу, самостійність, брати відповідальність на себе, мати здатність швидко і безпомилково вчасно приймати конкретно – правильне рішення.

Юридична деонтологія має свою структуру, тобто складається з елементів – логічного складу системи. До структури юридичної деонтології входять три основні рівні – емпіричний, теоретичний та історичний.

Юридична деонтологія як навчальна дисципліна.

Юридичну деонтологію як певну галузь наукових досліджень слід відрізняти від юридичної деонтології як учбової дисципліни.

Завданням першої є вивчення за допомогою певних наукових підходів та методів всього кола питань, що стосуються призначення та змісту професійної діяльності юристів, забезпечення її відповідності наявним потребам суспільства, оптимальної організації юридичної праці, належного професійного відбору, виховання та навчання осіб, що її виконують, чинників, які впливають на ставлення юристів до своїх професійних обов'язків, недоліків юридичної практики та шляхів їх подолання тощо.

Завданням другої є формування у студентів юридичних освітніх закладів первинних, але водночас, досить повних уявлень про обрану ними професію, національні та міжнародні стандарти професійної юридичної діяльності, юридичну науку та освіту, які безпосередньо пов'язані з юридичною сферою діяльності, а крім того, про важливість, склад, конкретні форми й напрями застосування правових та інших знань, які вони отримують. Автори одного підручника з юридичної деонтології справедливо відмічають з даного приводу, що зараз юридична деонтологія є єдиною правовою дисципліною, яка розкриває цілісну картину (схему, каркас) юридичної та іншої діяльності, пов'язаної з правом (наукової, освітньої), тоді як інші учбові курси спеціалізуються на висвітленні лише її окремих сторін та видів.

Таким чином, якщо юридична деонтологія як підрозділ правової науки вивчає різні аспекти професійної юридичної діяльності та умови її ефективності, то юридична деонтологія як навчальна дисципліна має на меті ознайомлення майбутніх правознавців з означеною проблематикою.

З огляду на вищевикладене за своїм міждисциплінарним статусом юридична деонтологія може бути охарактеризована як вступна навчальна дисципліна, своєрідна правова енциклопедія, що виконує функції орієнтації студентів-юристів у навчальному процесі, визначення обсягу та змісту знань, необхідних їм у подальшій професійній діяльності, безпосередніх умов їхнього використання, скорочення розриву, який завжди об'єктивно існує між системою професійної підготовки юристів та їх практичною діяльністю у правовій сфері.

До навчального курсу "Юридична деонтологія" крім розділу, присвяченого загальній характеристиці юридичної деонтології, входять розділи:

- професія юрист, де розглядаються найважливіші передумови, етапи та тенденції її розвитку, головні принципи юридичної діяльності, риси, які вирізняють юридичну професію серед інших професій, призначення та напрями діяльності громадських об'єднань юристів та деякі інші питання;

- основні юридичні професії, в яких надається більш детальна характеристика окремих юридичних професій (судді, прокурора, слідчого, адвоката, нотаріуса та інших);

- юридична наука та юридична освіта, де розкривається зміст відповідних напрямів діяльності, визначаються їх суб'єкти, об'єкти, завдання, засоби здійснення;

- професійно-правова, політична, моральна, естетична культура юриста, в яких з'ясовуються сутність та структура (знання, вміння, навички) цих проявів особистісної культури юристів, а також висвітлюються фактори, які впливають на їх стан.

3. Основні передумови виникнення та етапи розвитку юридичної деонтології.

Серед передумов формування юридичної деонтології слід насамперед відзначити певні особливості юридичної праці як специфічного різновиду професійної діяльності:

1. Підвищена суспільна значущість роботи юристів, яка знаходить свій вираз у тому, що юридична діяльність має безпосереднє відношення до забезпечення, а інколи й до обмеження (наприклад, у вигляді санкцій за скоєні правопорушення) багатьох, виключно важливих для кожної людини, благ: життя, особистої недоторканності, свободи у різноманітних її проявах, честі, гідності, ділової репутації, власності тощо. При цьому є небезпека, що даним цінностям, внаслідок недостатньої кваліфікації, професійної недобросовісності та деякі з інших негативних особистісних якостей представників юридичної професії, може бути безпідставно нанесена суттєва і часто непоправна шкода.

2. Не завжди рівноправний характер стосунків, що складаються між юристами та особами, з якими вони контактують у процесі реалізації своїх службових обов'язків. Інколи це зумовлено наявністю у посадовців, які ведуть юридичні справи, владних повноважень, можливості приймати у відношенні їх фігурантів односторонні і, до того ж, обов'язкові для виконання вказівки, як-то: приписі прокурора про негайне припинення дій, відверто порушуючих закон; рішення слідчого, який розслідує кримінальну справу, про обрання щодо підозрюваної або обвинуваченої особи одного із запобіжних заходів, передбачених кримінально-процесуальним законодавством; вироки та рішення судів, за невиконання яких встановлена юридична відповідальність. В інших випадках таке домінування юристів є результатом їх кращої обізнаності з правових питань порівняно з громадянами, які не отримали систематичної правової освіти. Внаслідок цього останні, у разі звернення до юристів, не в змозі оцінити правильність їх рекомендацій, а тому вимушені повністю покладатися на порядність та компетентність юридичних працівників.

3. Зростання, особливо останнім часом, в умовах розбудови правової держави, впливу юридичної практики на перебіг громадського життя. Сьогодні юристи приймають активну участь у прийнятті та організації виконання практично всіх скільки-небудь важливих рішень, що стосуються управління суспільними справами.

Усі зазначені обставини, природно, викликали у суспільстві прагнення до створення відповідних запобіжних механізмів: розроблення та реалізації системи заходів, які б дозволили, з одного боку, звести до мінімуму випадки неналежного ставлення юристів до своїх професійних обов'язків, а з іншого - гарантувати дотримання певних стандартів здійснення юридичної діяльності.

Основні етапи розвитку юридичної деонтології

Становлення юридичної деонтології відбувалося поступово та водночас за декількома напрямками.

І етап (до сер. ХІХ ст.). Наукові дослідження деонтологічної спрямованості мали лише опосередковане відношення до правової діяльності. Уже згадуваний вище І. Бентам розробляв вимоги професійного обов'язку, правила моральної професійної поведінки, головним чином, у контексті відносин володарювання (тобто стосунків, що виникають між суб'єктами, наділеними владою, і особами, на яких вона поширюється). До того ж, він розглядав такі вимоги та правила переважно в утилітарному плані, як засіб досягнення володарюючими професійного успіху, реалізації такої моделі соціальної взаємодії, яка б сприяла найвищому щастю найбільшої кількості людей.

Окремі з деонтологічних проблем, задовго до цього, ще в XVI столітті вивчалися камералістикою (або, як її ще називали - поліцейською наукою) - наукою, яка займалася на той час вивченням питань фінансів, економіки, господарства, управління.

Суттєвий вплив на процес формування юридичної деонтології, внаслідок об'єктивної схожості деяких сторін праці медиків та юристів, здійснила медична деонтологія, - галузь деонтологічної науки та учбова дисципліна, яка сформувалася набагато раніше юридичної деонтології. Зокрема, ще за часів Гіппократа відомі такі актуальні вимоги до професійної поведінки медиків, як презирство до грошей, совісливість, помірність в одязі та інших предметах побуту, повага до людей, рішучість у судженнях та діях. З тієї ж причини значну цінність для практичної діяльності юристів має й розроблена у медичній деонтології система вимог, що регламентують з метою підвищення ефективності праці лікарів характер їхнього спілкування зі своїми пацієнтами. Не випадково, певні з положень: медичної деонтології, придатні в умовах юридичної практики, органічно увійшли до складу предмета юридичної деонтології.

ІІ етап (сер. ХІХ – 20 рр. ХХ ст.). Другий етап розвитку юридичної деонтології пов'язаний з поглибленням правової орієнтації деонтологічних досліджень. Багато в чому цьому сприяли й зусилля юристів-практиків, найбільш активні з яких намагалися з'ясувати умови результативності юридичної праці, гармонізації професійних інтересів юристів із суспільними інтересами. У даному зв'язку заслуговують на згадування американські юристи - судді Джордж Шарсвуд, який виклав свої судження про норми поведінки та професійну культуру юристів у виданому в 1854 р. курсі лекцій "Професійна етика", та Давид Гофман, що випустив у 1856 р. монографію під назвою "Курс правових досліджень", де, серед іншого, вивчалися проблеми оптимальної організації професійної юридичної діяльності.

Важливий внесок у становлення юридичної деонтології як самостійного розділу деонтологічних знань був зроблений наукою процесуального права - однією із галузей юридичної науки, що вивчає порядок та дозволені засоби розслідування та вирішення різних категорій юридичних справ (кримінальних, цивільних, адміністративних та ін.), компетенцію, права та обов'язки учасників юридичного розгляду, гарантії їхнього статусу тощо. Наприклад, відомий дореволюційний вчений-процесуаліст та цивіліст Є.В. Васьковський у роботі " Основні питання адвокатської етики ", надрукованій у 1895 р., узагальнив найбільш важливі норми, з якими, на його погляд, повинна була узгоджуватися діяльність осіб, що входять до складу цієї професійної групи.

Втім, ряд цінних суджень, що мають безпосереднє відношення до осмислення призначення юристів у суспільстві та конкретизації кола їх професійних обов'язків, можна знайти у той період і у працях представників деяких інших суспільних наук. Так, видатний німецький соціолог, філософ та історик Макс Вебер в одному з розділів свого фундаментального дослідження "Господарство та суспільство", виданого у 1921 році, приділив значну увагу розгляду проблем історичної еволюції управлінської, а також її специфічного різновиду, - юридичної праці, впливу на забезпечення чіткого функціонування соціального механізму "правового персоналу" (до якого Вебер відносив керівників, суддів, інших юристів та осіб, до чиїх обов'язків входить забезпечення дотримання правових норм та застосування санкцій за їх порушення). Ним же був зроблений підтверджений у подальшому прогноз п неухильне зростання суспільного значення вказаної діяльності та посилення її спеціалізації.

ІІІ етап (20 – 70-і рр. ХХ ст.). Охоплює перші спроби видання спеціальних нормативних документів, покликаних, за задумом їхніх укладачів, визначити найбільш принципові особистісні якості, необхідні для обіймання відповідний юридичних посад. У числі документів такого роду елі; відзначити розроблену у 20-х роках минулого століття Наркоматом юстиції УРСР схему атестації судових робітників. У ній були узагальнені декілька груп вимог, що висувалися відповідно до ідейно-політичних, моральних, розумових та адміністративно-організаторських якостей претендентів на посаду судді. Цілий ряд актів аналогічного характеру видавалися й пізніше. Зокрема, заслуговує на увагу затверджена у 1988 році Міністерством вищої освіти СРСР "Кваліфікації на характеристика юриста" із спеціальності "Правознавство", а також розроблена у 1989 році у відповідності з цим документом колективом професорів Харківського юридичного інституту (зараз – Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого). Кваліфікаційна характеристика випускника юридичного вузу за спеціальністю "Правознавство".

Відмітимо, що подібна практика, пов'язана з розробкою юридичних та інших документів, які містять систематизований перелік вимог, що адресовані кожному з юристів, а також особам, що належать до окремих юридичних професій, є досить поширеною як і інших державах, так і на міжнародному рівні.

ІV етап (від 70-х рр. ХХ ст.). Розпочався, коли у вищих юридичних учбових закладах тоді ще Союзу РСР було запроваджено викладання невеликого за обсягом учбового курсу "Введення у юридичну спеціальність". Мета даного курсу полягала у формуванні у студентів первинного уявлення про їх професійне призначення, основні різновиди юридичної діяльності, у забезпеченні засвоєння ними системи обов'язкових вимог, яким повинен відповідати юрист. Приблизно у той же час (у 1976 р.) відомий російський вчений - теоретик права С.С. Алексєєв видав підручник за схожою тематикою. Ці дві обставини суттєво прискорили процес подальшого розвитку юридичної деонтології.

Проте визначальною подією в її формуванні став вихід у 1987 р. за редакцією професорів В.М. Горшеньова та В.В. Комарова навчального посібника "Юридична деонтологія" та введення одночасно з цим замість вищезгаданого курсу для студентів Харківського юридичного інституту (пізніше Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого) навчальної дисципліни "Юридична деонтологія".

Зараз юридична деонтологія являє собою швидко прогресуючу галузь юридичної науки, відповідний учбовий курс якої викладається майже в усіх юридичних учбових закладах України, а також інших держав, що виникли на теренах колишнього Союзу РСР. Підтвердженням цього є поява великої кількості наукових публікацій та нової навчально-методичної літератури з деонтологічної проблематики, регулярного проведення наукових обговорень з цих питань.

3.Методологія юридичних наук та її зміст.

Юридична наука (правознавство) — це суспільна наука, яка вивчає державу і право, включає знання про виникнення, розвиток і функціонування державно-правових явищ. Юридична наука — одна з найстаріших суспільних наук. Історич­не виникнення юридичної науки пов'язане з виникненням та розвит­ком права. Перші системні відомості про державу та право викладені у працях визначних мислителів Стародавньої Греції — Платона та Арістотеля. Значний внесок у розвиток юридичної науки зробили юри­сти Стародавнього Риму, які визначили правові поняття і конструкції. З того часу юридична наука має велике значення в житті суспільства, що проявляється в її функціях, тобто основних напрямках впливу на суспільне життя.

Методологія юридичних наук — це система принципів та методів, за допомогою яких вивчається державно-правова діяльність, тобто це засіб одержання юридичних знань.

Принципи — це базові засади, на яких формуються та здобувають­ся юридичні знання. Основними з них є два:

1. Принцип об'єктивності юридичного пізнання. Він полягає в тому, що досліджувані реальні державно-правові явища по­винні пізнаватись і відображатись у науці такими, якими є на­справді, без перебільшень або применшень.

2. Принцип обґрунтованості пізнання. Він базується на тому, що наукові висновки повинні спиратися на точно встановлені фак­ти, підтверджуватись точними аргументами.

Методи юридичної науки — це система прийомів та засобів, спря­мованих на отримання об'єктивних та обґрунтованих знань.

Юридичні науки використовують такі методи:

• всезагальні — характеризують філософську основу пізнання;

• загальні — конкретизують всезагальні методи стосовно юри­дичних наук;

1. Структурно-функціональний метод. Передбачає дослідження структури будь-якого явища, а потім встановлення, як ця структура діє (функціонує).

2. Статистичний метод. Передбачає кількісні вимірювання дер­жавно-правових явищ за допомогою математичних засобів і комп'ю­терної техніки (наприклад, визначення кількості та структури право­порушень). Дослідження за допомогою математичних засобів і ком­п'ютерної техніки називають правовою кібернетикою. При цьому правова кібернетика є методом дослідження і у правовій науці, і у практичній діяльності юридичних органів. Проте в теоретичних до­слідженнях поряд з іншими методами (у тому числі й традиційними юридичними) правова кібернетика є науковим методом, а у практич­ному пізнанні — робочим методом розв'язання конкретних завдань, що мають значення для органів внутрішніх справ, прокуратури, судів, апарату управління та ін.

Спеціальні (окремі) методи — це загальні методи, що мають спе­цифічне застосування в конкретних юридичних науках. Наприклад, використання порівняльного методу в теорії держави і права на відміну від кримінального права має особливості як щодо об'єктів, так і щодо засобів порівняння.

Всезагальні, загальні та спеціальні методи тісно взаємопов'язані. Всезагальні методи працюють тільки через загальні, а загальні мето­ди, у свою чергу, — через спеціальні. При цьому для дослідження будь-якого юридичного явища застосовують не один конкретний ме­тод, а їх систему.

Конкретна кількість методів юридичної науки, за допомогою яких розв'язують конкретну юридичну проблему, становить методику юри­дичного пізнання. Наприклад, методика визначення ефективності діяль­ності правоохоронного органу складається з певного набору логічних, соціологічних, статистичних та структурно-функціональних засобів.

Зміст юридичних наук.

Змістом юридичних наук є державно-правові знання. Існують певні наукові юридичні конструкції. Розглянемо їх.

1. Теорія — це система аргументованих положень, яка поєднує цілісні знання про закономірності та важливі зв'язки юридичної діяль­ності чи окремих її складових. Теорія створює окрему юридичну науку або її розділ. Наприклад, на основі системи знань із загальних за­кономірностей виникнення, розвитку, функціонування держави та права побудована теорія держави та права. Окремими частинами цієї теорії є, наприклад, теорія правопорушення, правовідносин та ін.

2. Поняття — це юридичне знання, яке відтворює суттєві якості, зв'язки та відносини будь-якого державно-правового явища. Розрізня­ють такі юридичні поняття:

• за сферою дії— загальноправові, міжгалузеві, галузеві. Загальноправові поняття мають значення для системи юридичних наук, усіх галузей права і законодавства ("держава", "право", "норма права" та ін.). Порівняно з іншими загальноправові поняття ма­ють найбільше значення у правознавстві. Міжгалузеві поняття за обсягом значно менші. Вони мають значення для кількох (але не для всіх) галузей права ("матеріальна відповідальність", "конфіскація" та ін.). Межі дій галузевих юридичних понять виз­начаються межами тієї чи іншої галузі ("злочин", "трудовий до­говір", "звинувачення" та ін.);

• за фактом фіксації в законодавстві — закріплені і незакріплені в законодавстві. Перші, у свою чергу, поділяються на визна­чені та невизначені. Якщо законодавець не просто фіксує по­няття, а зазначає його суттєві ознаки, тобто розкриває його зміст, то таке поняття називається визначеним. У законодавстві визначені такі поняття, як "злочин", "окремі види злочинів", "юридична особа" та ін. Якщо зміст поняття законодавець не розкриває, то це поняття зараховується до невизначених — "випадкова загибель", "вирок", "допит" та ін. Різновидом зак­ріплених у законодавстві невизначених понять є так звані оці­ночні.

3. Категорія — це загальне поняття. Вона виражає знання про за­кономірні зв'язки явищ і предметів об'єктивного світу, їх найхарак­терніші ознаки.

Категорії не однорідні. Одні з них є результатом узагальнення існуючих ознак і зв'язків державно-правових явищ у цілому, інші — окремих їх сфер. Категорії першої групи є здобутком загальної те­орії держави і права, усі інші мають галузевий характер. Категорія­ми загальної теорії держави і права є "держава", "право", "форма держави", "механізм правового регулювання" та ін.

Галузеві юридичні науки також мають певні категорії. Незважаю­чи на те що їх обсяг менший від обсягу категорій загальної теорії держави і права, вони є широкими поняттями в межах галузевої науки. Наприклад, до категорій кримінального права належать "злочин" та "покарання", цивільного права — "право власності", державного права — "правове положення громадянина" та ін.

4. Дефініція — коротке визначення державно-правового поняття, яке виражає суттєві ознаки юридичного явища. Наприклад, дефініція держави.

У дефініціях правових понять відображаються всі або більшість їх суттєвих ознак. Такі поняття в логіці називаються повними, або ре­альними. Поряд з цим у визначеннях часто зазначають лише окремі суттєві ознаки правових понять, що зумовлено аспектом їх досліджен­ня. Наприклад, у визначенні права можна зробити акцент на його об'єктивній зумовленості чи підкреслити його суть, зміст, забезпе­ченість примусовою силою держави. В юридичних науках визначення понять мають суттєвіше значення, ніж в інших науках. Це пояснюєть­ся нормативністю і формальною визначеністю права.

Велике значення юридичні визначення мають у процесі правового навчання, що зумовлюється особливими якостями юридичної професії:

необхідно знати точні та правильні правові визначення; вміти чітко, послідовно передавати власні думки; швидко орієнтуватись у право­вому матеріалі.

Велике значення юридичні визначення мають також у законо­давстві; вони чітко визначають шляхи впливу права на суспільні відносини (визначають суспільні відносини, які регулюють право, встановлюють коло суб'єктів регулювання та ін.).

Юридичні визначення є важливим засобом, який забезпечує пра­вильне і точне використання юридичних норм. Велика їх кількість ускладнює реалізацію законодавства. Однак набагато більшу шкоду заподіює відсутність визначення того чи іншого правового поняття у правовому наказі чи його неточне формулювання — це вносить непо­розуміння у правореалізацію.

5. Термін — це слово чи група слів (словосполучення), які точно визначають певне юридичне поняття. У правовій науці терміни поділя­ються на загальні, спеціальні юридичні та терміни спеціальних наук, які використовуються у юриспруденції.

Загальні терміни. Аналіз термінів чинного законодавства свідчить про те, що в ньому широко застосовують слова, словосполучення зви­чайної літературної мови, тобто це терміни загальновживані (наприк­лад, "житлове приміщення").

Спеціальні юридичні терміни. Це терміни, які відтворюють спе­цифіку держави і права — певних соціальних явищ, які виникли у про­цесі юрисдикційної діяльності (наприклад, "правовідносини", "право­ве регулювання", "підсудний", "прокурор").

Спеціальні неюридичні терміни. Це терміни, які належать до інших (неюридичних) наук, але використовуються в законодавстві та пра­вовій науці (наприклад, "кібернетика", "епідемія", "венерична хворо­ба"). Для того щоб зрозуміти їх значення, треба звертатися до науки, яка дає їх визначення.

Для юридичної термінології як. особливого виду суспільно-політич­ної термінології характерні певні ознаки:

• юридичні терміни незалежно від походження пов'язані з аналі­зом державно-правової дійсності — правотворчістю та право-реалізуючою діяльністю суб'єктів. Їх існування зумовлене по­требами юридичної науки і практики;

• для правової термінології характерна стабільність, зумовлена особливими якостями процесу правового регулювання — необ­хідністю фіксації суспільних відносин у правових наказах, ре­гулюванням цих відносин за допомогою типового масштабу по­ведінки суддів, вимогами неухильної реалізації юридичних норм та ін.

Характерні ознаки юридичної термінології зумовлюють вимоги, яким вона повинна відповідати: точність визначення того чи іншого поняття, простота, чіткість.

Специфічною державно-правовою конструкцією юридичних знань є юридичні аксіоми.

Юридична аксіома — це юридичне положення, істинність якого пе­ревірена часом і яке є відправною точкою юриспруденції.

4. Співвідношення юридичних наук з юридичними дисциплінами.

Юридичні науки необхідно відрізняти від юридичних навчальних дисциплін. Навчальна дисципліна (предмет) — це система знань, узя­тих з практичних наук, яка включає також вміння та навички з реалі­зації цих знань.

Співвідношення юридичної науки і юридичної дисципліни полягає в такому:

1. Інформаційний зміст науки ширший від змісту відповідної дис­ципліни, оскільки остання охоплює лише частину знань науки.

2. Зміст науки може існувати в різних точках зору вчених, зміст навчальної дисципліни — це перевірені канонічні знання.

3. Наука не має адреси, вона охоплює сукупність знань, а на­вчальна дисципліна орієнтується на категорію тих, хто на­вчається, і застосовує знання науки з урахуванням майбутньої професійної діяльності студентів.

4. Наукові дані містяться в різних наукових виданнях, а зміст дис­ципліни подається в підручниках і лекціях.

5. Наука включає тільки юридичні знання, а навчальна дисциплі­на окрім знання передбачає отримання вмінь і навичок реалі­зації знань.

Дата добавления: 2015-09-30