Національний університет біоресурсів і природокористування України

ДК 631.3:338.43

В. В. Іванишин,

д. е. н., проректор,

Національний університет біоресурсів і природокористування України

ТЕХНІКО-ЕКОНОМІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ І РОЗВИТКУ ФІРМОВОГО ТЕХНІЧНОГО СЕРВІСУ

Techno-economic background of the organization and development of corporate technical service

В статті вивчається досвід техніко-технологічного обслуговування сільськогосподарського виробництва нашої країни. Аналізуються сильні та слабкі сторони попередніх систем техніко-технологічного забезпечення. Визначаються сучасні потреби в тих чи інших організаційних формах такого забезпечення.

Ключові слова: техніка, технічне обслуговування, фірмовий технічний сервіс, дилерська діяльність.

The article examines the experience of technical and technological service of agricultural production in our country. Analyzes the strengths and weaknesses of previous technical and technological provision-ing. Identify current needs in different organizational forms such software.

Keywords: equipment, maintenance, corporate technical tion service dealership.

ВСТУП

Неодмінною умовою забезпечення експлуатаційної надійності сільськогосподарських машин, збереження їх працездатності та ефективної експлуатації протягом усього строку служби визначеного їх конструктивними можливостями, підтримання рівня технічної оснащеності виробництва є технічне обслуговування і ремонт.

Необхідність витрат на підтримання технічних засобів у працездатності зумовлюється економічною доцільністю. Проведення ремонту відноситься до найбільш ефективних методів підтримання працездатності та збереження машин. В період спаду економіки України значно скоротилися обсяги виробництва сільськогосподарської техніки, уповільнились темпи її оновлення. Основу машинно-тракторного парку аграрного виробництва нині складають машини, у яких амортизаційний строк служби вичерпався, а більшість з них прослужили 2-3 таких строків. Це природно позначається на збільшенні витрат на підтримання їх працездатності. Вони мають прогресуючий характер.

Уже за дванадцять років експлуатації сума коштів витрачених на ремонт і технічне обслуговування гусеничних тракторів у 2,3-4,8 рази, а колісних – у 2,2-3,3 рази перевищує вартість нової машини. За цей же період на заміну запасних частин витрачається в 1,5-2,5 рази більше металу ніж потрібно на виготовлення нової машини. Отже після завершення нормативного строку служби машин подальші витрати на підтримання їх працездатності стають економічно невигідними.

Проте, з огляду на обмежені можливості сільськогосподарських товаровиробників підтримувати рівень технічної оснащеності на технологічно необхідному рівні шляхом заміни зношених машин новими їм доводиться відновлювати працездатність старих машин всупереч погіршенню їх техніко-економічних показників. Зважаючи на те, що очікувати оновлення машинно-тракторного парку в економічно обґрунтовані терміни, не доводиться, то альтернативи ремонту наявних у господарів сільськогосподарських машин для підтримання їх роботоздатності, найближчим часом немає.

ПОСТАНОВКА ЗАДАЧІ

Метою даної статті є аналіз передумов формування системи розвитку фірмового технічного сервісу в аграрній сфері економіки України, встановлення отриманих переваг та прорахунків та на цій основі визначення пріоритетних напрямів серед комплексу заходів, спрямованих на забезпечення вітчизняних сільгосптоваровиробників необхідною кількістю та асортиментом технічних засобів.

РЕЗУЛЬТАТИ

У сільському господарстві одночасно з розвитком матеріально-технічної бази виробництва, виникла потреба в технічному обслуговуванні і ремонті сільськогосподарських технічних засобів. Розвивалася матеріально-технічна база як державних ремонтно-обслуговуючих підприємств, так і безпосередньо в сільськогосподарських підприємствах (колгоспах і радгоспах).

В Радянському Союзі в той період, коли майже вся сільськогосподарська техніка була сконцентрована в державних машинно-тракторних станціях, а тому і ремонтно-обслуговуюча база розвивалася саме там, в МТС були збудовані і оснащені техніко-технологічних ремонтним обладнанням майстерні для підтримання і відновлення працездатності машин, пункти технічного обслуговування сільськогосподарських машин і знарядь, станції та пункти технічного обслуговування автомобілів. З ліквідацією МТС і продажем сільськогосподарських технічних засобів сільськогосподарським підприємствам МТС були перетворені в ремонтно-технічні станції, у виробничі функції яких входили ремонт і технічне обслуговування колгоспів і радгоспів, постачання техніки і пального, транспортне обслуговування і виконання деяких видів землерийних, будівельних та інших спеціальних робіт.

Із зміцненням технічного забезпечення сільського господарства і збільшенням кількості конструктивно складних машин та у пошуках підвищення ефективності машиноремонтного виробництва було здійснено його концентрацію та спеціалізацію. У 80-ті роки минулого століття високими темпами створювалися нові ремонтні підприємства і заводи, які спеціалізувалися на ремонті певних видів і марок тракторів, комбайнів, автомобілів, їх вузлів та агрегатів, верстатів, електродвигунів, генераторів, обладнання тваринницьких ферм, виконання робіт з відновлення деталей.

На початку 1991 р. Український державний концерн з матеріально-технічного і сервісного забезпечення агропромислового комплексу «Украгротехсервіс», створений на базі «Укрсільгоптехніки», включав до свого складу 576 спеціалізованих майстерень, 38 ремонтно-механічних заводів, 513 майстерень загального призначення та станцій технічного обслуговування тракторів, 185 станцій технічного обслуговування автомобілів, 456 станцій технічного обслуговування обладнання тваринницьких ферм. Цими підприємствами технічного сервісу сільськогосподарським товаровиробникам надавалися різноманітні технічні послуги, а також в їх функції входило постачання технічних засобів і нафтопродуктів, тобто вони були торговельними посередниками між заводами-виробниками сільськогосподарської техніки і її споживачами.

В той же час це була повністю самостійна галузь промисловості, яка в системі планової адміністративно-командної економіки займала самостійне місце і її завданням було одержання якомога більшого прибутку від ремонтно-обслуговуючих робіт. Функції їх посередництва між виробниками технічних засобів і споживачами обмежувалися продажем і доставкою машин. Далі вони практично діяли самостійно. В плановій економіці заводи-виробники за якість машин та підтримання їх працездатності протягом періоду експлуатації ніякої відповідальності не несли. Їм ставилося завдання виробити і реалізувати якомога більший обсяг своєї продукції. Одночасно, агротехсервісні підприємства цікавило лише збільшення обсягів ремонтно-обслуговуючих робіт.

Слід також підкреслити, що поряд з укріпленням матеріально-технічної бази державних агротехсервісних підприємств у 80-ті роки минулого століття високими темпами відбувалось зміцнення і розвиток матеріально-технічної ремонтно-обслуговуючої бази сільськогосподарських підприємств. В колгоспах і радгоспах будувалися ремонтні майстерні, пункти технічного обслуговування тракторів, комбайнів, сільськогосподарських машин, обладнання тваринницьких ферм, створювалися машинні двори, гаражі та пункти технічного обслуговування автомобілів.

Ці ремонтно-обслуговуючі підрозділи сільськогосподарських підприємств були потенційними конкурентами державним агротехсервісним підприємствам, але в плановій економіці справжні конкурентні взаємовідносини між ними не склалися. Через низький рівень забезпеченості технологічним та діагностичним обладнанням, запасними частинами і ремонтними матеріалами, кваліфікованими кадрами ремонтних робітників, ремонтно-обслуговуючі підрозділи колгоспів і радгоспів не були конкурентноспроможними.

Планова економіка радянських часів була націлена на нарощування прибутків від діяльності державних підприємств, а тому, при загальнодержавному дефіциті промислової продукції, технологічним обладнанням, запасними частинами і ремонтними матеріалами в першу чергу забезпечувалися ремонтно-обслуговуючі підприємства «Укрсільгосптехніки». Інтереси ж сільськогосподарських підприємств при цьому просто не враховувалися. Колгоспи і радгоспи, навіть маючи розвинуту матеріально-технічну ремонтно-обслуговуючу базу, не мали можливості самостійно виконувати кваліфіковані ремонтно-обслуговуючі роботи, а тому змушені були звертатися до підприємств «Укрсільгосптехніки» і платити їм навіть за незначні роботи як за повно комплектні ремонтні послуги.

Багато вчених і практиків вихід з такого становища, і підвищення ефективності використання машинно-тракторного парку, поліпшення якості і надійності технічних засобів і ремонтно-обслуговуючих робіт та усунення дефіциту запасних частин вбачали в організації фірмового технічного обслуговування сільськогосподарської техніки. Час від часу навіть робилися такі спроби. Так, в кінці 80-их років був фірмовий опорний пункт «ХТЗ-сервіс» у Васильківському районі Запорізької області та фірмовий технічний центр заводу «Ростсільмаш» в Україні.

Але ці спроби виявилися неефективними і через деякий час і «ХТЗ-сервіс» і технічний центр заводу «Ростсільмаш» припинили свою діяльність. Основними причинами провалу цих спроб були незацікавленість заводів через низьку якість і надійність своїх виробів, а сервісних структур через небажання втрачати своє монопольне становище у сфері технічного обслуговування і ремонту, недостатня підтримка з боку держави, а отже і недостатнє фінансування. Впровадженню фірмового обслуговування заважали також їх організаційна і економічна недосконалість, відсутність правової і економічної відповідальності заводів-виробників за працездатність технічних засобів, які ними виготовлюються, неузгодженість відомчих інтересів і відсутність механізму рівноправних взаємовідносин між виробниками, обслуговуючими підприємствами і споживачами технічних засобів.

З переходом до ринкової економіки підходи до взаємовідносин між контрагентами матеріально-технічного і техніко-технологічного забезпечення сільськогосподарського виробництва та споживачами технічних засобів – сільськогосподарськими товаровиробниками принципово змінюються. Ринок сільськогосподарської техніки не може ефективно функціонувати на засадах планової економіки. Він має бути конкурентним, постачати лише ті машини, які мають попит у споживачів, забезпечувати максимально короткий шлях технічних засобів від виробника до споживача, сприяти підвищенню відповідальності виробника перед споживачем за якість, надійність і економічність своїх виробів, їх працездатність у гарантійний період і протягом усього подальшого періоду їх використання.

Неможливість заводів-виробників безпосередньо обслуговувати продані машини через відсутність прямого зв’язку з їх споживачами внаслідок взаємної віддаленості і бажання утриматися на ринку техніки як одного з головних його операторів викликає потребу у формування такої ринкової інфраструктури, яка забезпечує потреби сільськогосподарських товаровиробників у доставці машин і обладнання, передпродажній їх підготовці та технічному обслуговуванні в гарантійний і післягарантійний період, забезпечення необхідними запасними частинами.

Як уже вказувалося у практиці держав з розвинутою ринковою економікою фірми-виробники не можуть реалізувати продукцію своїх заводів, якщо попередньо не забезпечать їх працездатність протягом усього періоду експлуатації. Тому такі фірми виконують технічне обслуговування своїх виробів через створену ними мережу дилерських підприємств. Розвиток дилерської мережі скорочує шлях технічних засобів до споживача – адже тут залишається лише три ланки завод-виробник-дилер-споживач. Завод-виробник, щоб ефективніше реалізувати свою відповідальність перед споживачем за технічний стан (роботоспроможність) виробленої і реалізованої ним машини як у гарантійний період, так і протягом усього періоду експлуатації створює свою або через незалежні приватні підприємства дилерську мережу. Разом з угодою про продажу технічних засобів вироблених заводом дилеру делегуються і зобов’язання заводу з забезпечення працездатності машин.

Це вигідно заводам-виробникам. Дилер, який знаходиться якнайближче до споживачів технічних засобів, витрачає значно менше часу на усунення поломок і несправностей машин у період їх використання, особливо в напружені періоди сільськогосподарських робіт, що значно зменшує простої техніки та втрати продукції через несвоєчасне виконання сільськогосподарських робіт. З іншого боку, дилер зменшує витрати заводів на компенсацію сільськогосподарським товаровиробникам втрат продукції від простоїв машин з технічних причин, особливо у гарантійний період. Одночасно збільшується відповідальність заводів-виробників за працездатність своєї продукції у період її експлуатації, що в свою чергу, стимулює виробників підвищувати якість і надійність тих технічних засобів, які вони виготовляють і продають споживачам.

За угодою (договором), яку дилер укладає із заводом-виробником, він бере на себе зобов’язання забезпечити якість і надійність, передпродажне, гарантійне і післягарантійне обслуговування, продаж машин у зібраному і відрегульованому стані. Дилер забезпечує відповідність технічних засобів, які він продає споживачам, грунтово-кліматичним умовам конкретного регіону. Він бере на себе також повну відповідальність за компенсацію збитків сільськогосподарських товаровиробників від простоїв техніки з технічних причин, здійснює рекламу нових технологій виробництва сільськогосподарської продукції і машин для виконання технологічних процесів і операцій. Крім того, дилер забезпечує поінформованість споживачів відносно необхідних для них технічних засобів, надає консультації з їх ефективного використання та агрегатування машин, проводить підготовку механізаторів до роботи на новій техніці, контролює дотримання технологій і вимог до експлуатації машин.

Агротехсервісні підприємства радянського періоду, як і заводи-виробники, за якість виготовлення, конструктивну досконалість, продуктивність, економічність та забезпечення подальшої працездатності технічних засобів практично не несли ніякої відповідальності і не були зацікавлені у кінцевих результатах виробничої діяльності сільськогосподарських товаровиробників. На відміну від них дилер зацікавлений у кінцевому результаті своєї діяльності, при чому ця зацікавленість значно вища ніж у заводів-виробників та інших торговельних посередників. Це й зрозуміло – адже чим кращим буде фінансово-економічне становище сільськогосподарського товаровиробника, тим більше технічних засобів він зможе придбати для оновлення та розширення парку машин для виробництва сільськогосподарської продукції, тим вищий прибуток буде мати дилер у якого він буде купувати цю техніку.

В Україні організація фірмового технічного сервісу і створення заводами-виробниками мережі дилерських підприємств для торгівлі технічними засобами і їх технічного обслуговування знаходяться в зародковому стані, хоча визнається всіма суб’єктами ринку техніки як першочергове завдання. Проте, через тяжкий фінансово-економічний стан підприємств тракторного і сільськогосподарського машинобудування, агротехсервісу, сільськогосподарських товаровиробників розвивається вкрай повільно. В радянські часи і майже весь період пострадянського розвитку машинобудівних підприємств, що виробляють техніку для АПК, навіть найбільші з них не створювали власної дилерської мережі. За радянського періоду розвитку економіки країни, в тому числі і тракторного та сільськогосподарського машинобудування заводам-виробникам не вигідно було створювати свої сервісні структури і брати на себе відповідальність за підтримання працездатності вироблених ними технічних засобів, які за якістю, надійністю та техніко-економічними параметрами були далекі від світових стандартів. В той же час така могутня і впливова державна система ремонтно-обслуговуючих підприємств як «Держкомсільгосптехніка», а в Україні «Укрсільгосптехніка», зважаючи на своє монопольне становище також не були зацікавлені у розвитку фірмового технічного сервісу, побоюючись зменшення своїх прибутків. Адже в плановій економіці ремонтно-обслуговуючі підприємства «Сільгосптехніки» мали від урядових структур єдине завдання – нарощувати прибутки від технічного сервісу, а тому ці підприємства аж ніяк не були зацікавлені в появі і розвитку фірмового технічного сервісу, в підвищенні якості на надійності технічних засобів. До того ж «Держкомсільгосптехніка» не сприяла розвитку фірмового обслуговування небезпідставно побоюючись, що при цьому буде використана ремонтна база спеціалізованих агротехсервісних підприємств «Сільгосптехніки».

Зміна суспільного ладу на початку дев’яностих років минулого століття і перехід від командно-адміністративної економіки до розвитку ринкового середовища супроводжувався, на жаль, через прорахунки урядових структур в проведенні економічних реформ, розвитком інфляційних процесів, наростанням цінового диспаритету, постійним дефіцитом і незбалансованістю державного бюджету. Зниження платіжної спроможності сільськогосподарських товаровиробників, здорожчання технічних засобів і ремонтно-обслуговуючих робіт призвело до тяжкого економічного становища як заводів-виробників на чию продукцію різко знизилися платоспроможний попит, так і підприємств «Укрсільгосптехніки», у яких різко зменшився обсяг ремонтно-обслуговуючих робіт на замовлення сільськогосподарських товаровиробників. Останні технічне обслуговування і ремонт своїх технічних засобів, навіть нехтуючи якістю його виконання, стараються проводити на власній ремонтній базі.

Організація фірмового технічного обслуговування на нинішньому етапі потребує від заводів-виробників значних інвестицій створення дилерської мережі. Таких коштів вони не мають. І все ж необхідність підприємств машинобудування для агропромислового комплексу відстоювати вітчизняний ринок сільськогосподарської техніки спонукає їх до пошуків шляхів створення системи фірмового технічного обслуговування. На першому етапі створення такої системи машинобудівниками разом із Департаментом тракторного і сільськогосподарського машинобудування Міністерством промислової політики України було розпочато організацію регіональних торгово-технічних центрів і фірмових технічних центрів, фірмових магазинів з реалізації технічних засобів і запасних частин до них, регіональних виставково-торгових центрів. Проте, через недостатнє фінансування, вітчизняні заводи не можуть створити ремонтно-обслуговуючу базу здатну займатися повноцінним фірмовим технічним обслуговуванням. В основному їх технічні центри і дилерські підприємства обмежуються продажем і передпродажним обслуговуванням технічних засобів. Незважаючи на всі негаразди з фінансово-економічним становищем заводів-виробників, такі з них як ПАТ «ХТЗ», ПАТ «Червона зірка», ПАТ «Гідрсила», ПАТ «Вінницький завод тракторних гідроагрегатів», ПАТ «Хмільниксільмаш» та інші почали створювати власну мережу фірмового обслуговування в Україні, Росії, Білорусії, Казахстані, Молдові.

Через брак коштів для створення власних дилерсько-сервісних підприємств, по всіх регіонах України підприємства-виробники технічних засобів, намагаючись розширити ринок своєї техніки, співпрацюють з приватними дилерськими підприємствами. Але не всі з них мають власну обслуговуючу базу, тому більшість із них також працюють в режимі торговельних посередників.

Ще деякі заводи передають дилерам частину своїх зобов’язань перед покупцями. Такі зобов’язання як правило беруть на себе більш потужні у фінансовому відношенні фірми. Створені ними дилерсько-сервісні підприємства у регіональних філіях за договорами з заводами-виробниками здійснюють підготовку техніки до продажу, доставку її сільськогосподарським товаровиробникам, гарантійне і післягарантійне техсервісне забезпечення. До таких фірм відносяться ТОВ «Агросоюз» (м. Дніпропетровськ, яке має 23 філії), ТОВ «Технолог» (м. Миколаїв, 16 філій), ТОВ «Донбас» (м. Харків, 13 філій), ТОВ «Агроресурс» (м. Кіровоград, 5 філій) та деякі інші. Ці філії створені на базі колишніх РТП, які ще зберегли своє ремонтне обладнання і кваліфіковані інженерно-технічні і робітничі кадри.

Практика створення дилерської мережі цих фірм показала, що вітчизняні машинобудівники ще не втратили сприятливих умов для створення розгалуженої дилерсько-сервісної мережі з використанням матеріально-технічної бази агротехсервісних підприємств, особливо спеціалізованих, які ще функціонують.

ВИСНОВКИ

Для створення і успішного функціонування мережі дилерсько-сервісних підприємств необхідне узгодження взаємних економічних інтересів машинобудівних підприємств і агротехсервісних підприємств. При забезпеченні обґрунтованих з правової і економічної точки зору договорів між заводами-виробниками і створеними дилерськими підприємствами останні можуть взяти на себе обов’язки з передпродажного і післяпродажного гарантійного технічного обслуговування машин, а також з обслуговування їх протягом усього терміну експлуатації. Крім того, дилерські підприємства мають організовувати взаємодію споживачів з підприємствами-виробниками щодо відшкодування втрат сільськогосподарських товаровиробників через простої машин з технічних причин з вини виробника, забезпечувати постачання фірмових запасних частин та надання кваліфікованої технічної допомоги з усунення браку і дефектів машин, проводити підготовку механізаторів до роботи на новій техніці.

Перспективи розвитку ринкової дилерсько-сервісної мережі базуються на використанні потенціалу заводів, їх технічних центрів, спеціалізованих агротехсервісних підприємств, майстерень загального призначення, станцій та пунктів технічного обслуговування тракторів, комбайнів, автомобілів, обладнання тваринницьких ферм, облагротехсервісів, ремонтних заводів, лізингових, промислових та інших компаній, різних дилерсько-сервісних структур, які мають можливість забезпечити фірмових технічних послуг у повному обсязі.

Список використаних джерел:

1. Адамовский И.Г. Первая МТС / Адамовский И.Г., Грень В.И., Паннов П.А. - М.: Гос. изд. с. х. литературы. 1957. – 156 с.

2. Баутин В.М. Организационно-экономические аспекты технического обслуживания фермерских хозяйств в США / Баутин В.М., Аронов Э.Л. - М.: ВНИИТЭИСХ, 1991. – 59 с.

3. Билько В. Организация единой инженерной службы на районном уровне / В.Билько // АПК: экономика, управление. - 1991. - №12. – С.47-51.

4. Іванишин В.В. Організаційно-економічні засади відтворення і ефективного використання технічного потенціалу аграрного виробництва / В.В.Іванишин. – К.: ННЦ ІАЕ, 2011. – 350 с.

5. Митракова В.Д. Дилерская система агротехсервиса за рубежом / В.Д.Митракова // Техника и оборудования для села. - М. - 1999. - №8-9. - С.20-24, 19-22.

6. О дилерском обслуживании техники в сельском хозяйстве / [Дорофеева Н.А., Федоров А.В., Жуков О.И. и др.]. // Техника и обслуживание для села. - 2000. - № 4. - С. 19-21.Проблеми ремонтно-обслуговуючої служби переробних підприємств

На підприємствах переробної галузі сільськогосподарської сировини АПК України гостро стоїть проблема технічної готовності експлуатованого обладнання, устаткування, засобів автоматизації і механізації трудомістких процесів. Лише 28% основних фондів відповідає світовому рівню, 42 підлягають модернізації, а 30% — списанню і заміні новими. Недостатнє постачання запасних частин, матеріалів, недостатній розвиток мережі інженерно-технічного забезпечення на підприємствах, відсутність стабільних і взаємовигідних зв’язків з ремонтними підприємствами не дають змоги ефективно використовувати парк машин підприємств переробної галузі України і підтримувати їх постійно в працездатному стані.

Через слабку матеріально-технічну базу, недосконалість технологічного обладнання втрачається понад 20% сільськогосподарської продукції. У структурі металів, які використовуються для виробництва устаткування харчових галузей, нержавіюча сталь становить 18–20%, а в устаткуванні, випущеному за кордоном, ця частка сягає 50–60%. Слід зазначити, що таке устаткування слунує в 1,5–2 рази довше, ніж устаткування вітчизняного виробництва. Практично на кожному підприємстві з переробки сільськогосподарської сировини система обслуговування і ремонту наявного устаткування потребує поліпшення. Обслуговуванням і ремонтом устаткування переробної галузі займаються служби, що не мають в своєму розпорядженні належної бази і не мають працівників необхідної кваліфікації. Гострота питання полягає у тому, що парк містить дуже багато старого, спрацьованого і морально застарілого устаткування і, якщо його не підтримувати в працездатному стані, то працювати буде ні на чому.

Харчова і переробна промисловість відчуває труднощі в матеріально-технічному забезпеченні, склався критичний стан з постачанням нового технологічного устаткування, а також із наданням послуг з ремонту, обслуговування і відновлення спрацьованих деталей технологічного устаткування. Забезпеченість підприємств переробних галузей запасними частинами та матеріалами вкрай незадовільна, а наявна ремонтно-обслуговуюча база не в змозі задовольнити ці потреби. Постачання запасних частин до устаткування переробних галузей задовольняє потреби підприємств всього на 35–40%. Нині постачання запасних частин до устаткування, випущеного в пострадянських країнах, зведено нанівець, наявні виробничі потужності підприємств із ремонту техніки та устаткування недовантажені практично у більшості регіонів. Є великі можливості й ресурси для організації ремонту та обслуговування устаткування переробних галузей на ремонтних підприємствах АПК. Водночас переробні підприємства змушені виконувати всі види ремонтів, виготовляти поштучно деталі та вузли великої номенклатури, порушуючи вимоги технологічних процесів, не забезпечуючи їх якості. Витрати на ремонт устаткування протягом всього терміну служби нерідко у кілька разів перевищують первинні витрати на його придбання. Ще більші збитки несуть підприємства через аварійні відмови, руйнування деталей устаткування, тривалий його простой, що призводить до псування харчових продуктів, сировини, зниження якості вихідного продукту.

Як свідчить виробничий досвід, практика робіт, увага має бути зосереджена на рішенні двох взаємозв’язаних завдань інженерної служби АПК: слід забезпечити підтримку наявної техніки та устаткування в працездатному стані завдяки організації належного їх обслуговування і ремонту, а також організувати використання технічного потенціалу кожного підприємства. Насамперед, слід розширити конструкторсько-технологічні роботи з розробки технологічної документації (ремонтних креслень) на деталі, які можуть бути відновлені та зміцнені сучасними способами на ремонтних підприємствах, а також організувати розробку креслень на виготовлення деталей до устаткування зарубіжного виробництва. Низький рівень уніфікації деталей і вузлів, що підлягають відновленню, зумовлює їх дуже широку номенклатуру. Водночас аналіз конструкторсько-технологічних параметрів деталей вітчизняного та зарубіжного устаткування переробних галузей свідчить, що більш як 70% спрацьованих деталей можна відновлювати на ремонтних заводах АПК, ремонтних і сервісних підприємствах районного рівня, задовольнивши при цьому потребу в запасних частинах, забезпечивши тим самим зайнятість робітників цих підприємств.

Разом із ремонтно-обслуговуючими завданнями слід вирішувати питання технічного переозброєння переробних підприємств, виконуючи пуско-налагоджувальні та монтажні роботи, комплектувати підприємства технологічним і допоміжним устаткуванням, приладами, виготовляти потрібне нестандартне оснащення. Дальший розвиток має одержати поєднання принципів спеціалізації і концентрації виробництва.

Як відомо, до складу технологічного устаткування переробних галузей входить значна кількість складного устаткування, відновити працездатність якого в умовах ремонтних підприємств АПК без участі машинобудівних заводів доволі складно, а в окремих випадках практично неможливо. У цьому разі дуже важливою є участь у роботі з ремонту та обслуговування підприємств виробників, які мають виконувати важливу роль у технологічній підготовці ремонтного виробництва.

Питання про створення служби фірмового обслуговування машин ставиться давно, але широкого розвитку не дістало. Фірмове обслуговування машин переробних галузей має бути організоване через мережу регіональних технічних центрів із фірмового обслуговування і ремонту найскладнішого технологічного устаткування, яке виготовляють різні заводи. Кожен такий центр повинен мати прямі зв’язки із заводами-виробниками, які постачають йому технічну документацію, запасні частини, надають допомогу в навчанні кадрів особливостям монтажу, експлуатації, обслуговування і ремонту технологічного устаткування.

Підприємства з переробки сільськогосподарської сировини укладають угоди з регіональним технічним центром на виконання всіх видів гарантійного і післягарантійного обслуговування, ремонтів, а у разі потреби — монтажних і пусконалагоджувальних робіт, обслуговування персоналу, формує номенклатуру та об’єми деталей, вузлів і агрегатів технічного обмінного пункту, його фонд. Слід зазначити, що в технічному центрі доцільно мати групу конструкторів для розробки креслень на виготовлення запасних частин до зарубіжної техніки, а також на нестандартне устаткування і засоби малої механізації. Регіональний технічний центр виконує для замовників всі види регламентних обслуговувань у перебігу всього періоду експлуатації устаткування. Зоною обслуговування регіонального технічного центру може бути регіон, в якому кілька районів або навіть областей, де використовують відповідне устаткування. При регіональних технічних центрах кожне підприємство-виробник складного устаткування повинне мати групу фахівців, яка надавала б послуги з ремонту та обслуговування техніки в гарантійний період, контролювала стан техніки в період експлуатації, нагромаджувала інформацію споживачів щодо якості розробки та виготовлення устаткування. На базі регіональних технічних центрів підприємства-виробники особливо складного устаткування мають організувати курси підготовки відповідних фахівців.

Іншою важливою проблемою є те, що більшість підприємств з переробки сільськогосподарської сировини розташовані в містах, а ремонтні заводи, станції технічного обслуговування, сервісні підприємства здебільшого — в районних центрах і спеціалізувалися вони, переважно, на ремонті сільськогосподарської техніки і машин, які використовуються в тваринництві. Тому підприємства потребують єдиної спеціалізованої організації — регіонального технічного центру, — яка взяла б на себе виконання всього комплексу робіт: від ремонту вузлів, деталей, приладів, машин і механізмів, технологічних ліній, холодильних і енергетичних установок, їх монтажу і налагодження до капітального ремонту цехів, будівель і споруд, включаючи інженерні мережі. Забезпечити такий комплекс робіт можна тільки на базі промислового підприємства з введенням до його складу спеціалізованих організацій з монтажу, налагодження і технічного обслуговування обладнання та устаткування переробних підприємств.

Регіональний технічний центр може виконувати складні види технічного обслуговування машин і устаткування, у тому числі й зарубіжного, або їх ремонт, на місці використовуючи виїзні бригади пусконалагоджувальних організацій. Вони повинні мати обмінний фонд агрегатів і вузлів устаткування переробних галузей, забезпечувати зв’язки споживача із заводами виробниками, організаціями, які займаються постачанням запасних частин. Для успішного вирішення важливих проблем організації ремонту і технічного обслуговування машин і устаткування переробних галузей слід у найкоротші терміни прийняти на озброєння прогресивні напрями в забезпеченні високої працездатності машин і устаткування. До них належать: забезпечення технічної підготовки ремонтно-обслуговуючого виробництва спільно із заводами-виробниками; створення розгалуженої мережі пунктів матеріально-технічного постачання і підприємств для виконання робіт з технічного обслуговування і ремонту обладнання, з використанням можливостей підприємств, що ремонтують сільськогосподарську техніку; забезпечення організаційної основи виконання технічного обслуговування на рівні регіонів і працюють на договірній основі.

С. Карабіньош, А. Новицький,

доценти,

В. Сиволапов,

асистент,

Національний аграрний університет

ВИСНОВКИ

1. Важливою складовою АПК як цілісної соціально-економічної системи виступає господарський механізм, основу, серцевину якого становлять економічний і організаційний механізми, які органічно поєднуються з урахуванням особливостей кожного етапу розвитку економіки. Детальна регламентація і жорсткий контроль діяльності аграрних підприємств за допомогою адміністративних методів гальмують розвиток виробництва, сковують ініціативу і підприємливість. Разом з тим і непряме регулювання виробництва через економічні важелі і стимули, без зовнішньої його регламентації, породжує елементи стихійності та анархії.

2. В формуванні організаційно-економічного механізму агротехсервісної служби Одеської області можна виділити два різноякісні етапи. Перший – від зародження агротехнічного сервісу до початку трансформаційних процесів. Він характеризується поступовим нарощенням потужностей агротехсервісних підприємств, удосконаленням їх організаційної структури, значним розширенням асортименту послуг. І другий, починаючи з 1992 року, коли відбулося різке скорочення використання потужностей агротехсервісних підприємств, перепрофілювання багатьох з них на інші види діяльності, що привело до повної руйнації агротехсервісної служби як системи.

3. Серед багатьох проблем ефективного розвитку сільського господарства однією з ключових виступає створення і подальший розвиток обслуговуючих формувань. Від повного, своєчасного і надійного обслуговування виробництва в великій мірі залежать кінцеві результати господарської діяльності сільськогосподарських підприємств.

4. Роботи з системного обслуговування певного виду діяльності акумулюються в багатофункціональному та різноаспектному понятті “сервіс”, яке має місце в будь-якій сфері людської життєдіяльності, в тому числі і в аграрному виробництві. В процесі дослідження використано авторське трактування понять “сервіс” та “аграрний сервіс”.

5. Ефективність функціонування системи аграрно-технічного сервісу значно підвищується, якщо використовувати запропонований дисертантом наступний принцип: система аграрно-технічного сервісу повинна відповідати таким кількісним та якісним параметрам, які б давали їй можливість при мінімально можливих затратах ресурсів забезпечувати постійну експлуатаційну готовність наявної сільськогосподарської техніки.

6. В розвитку агротехнічного сервісу Одеської області в роки незалежності України мали місце дві діаметрально-протилежні тенденції: невпинне зростання обсягів ремонтно-відновлювальних робіт і постійне зменшення кількості об’єктів інженерно-технічної інфраструктури. За цей період кількість центральних ремонтних майстерень зменшилася на 51,5%, пунктів технічного обслуговування – на 53,4%, пересувних майстерень – на 59,6%. Із 41 РТП лише 12 продовжують надавати ремонтно-технічні послуги.

7 Значне погіршення фінансового стану сільськогосподарських підприємств Одещини суттєво обмежило їх можливості в технічному переоснащенні. За роки незалежності України на кожні списані 3,5 трактори і 2,9 комбайни було придбано лише по одній новій машині. Кількість тракторів зменшилася на 42,3%, комбайнів – на 45%, машин і знарядь в тваринництві – на 70-80%. Споживання електроенергії на виробничі потреби скоротилося в 7,9 рази, електроозброєність праці зменшилася в 3 рази. Значно зросло фізичне навантаження на одну робочу машину. Вони швидше зношуються і потребують більше зусиль і коштів для своєчасного проведення ремонтних робіт.

8. Підтримання техніки в постійному робочому стані неможливе без відповідної ремонтно-технічної бази. При її побудові в якості основного структуроутворюючого критерію дисертант запропонував відстань від майстерні до місця експлуатації техніки. Проведені ним розрахунки за власною методикою показують, що забезпечувати постійну експлуатаційну готовність наявної в області сільськогосподарської техніки зможуть 900 пунктів технічного обслуговування, 225 центральних ремонтних майстерень, 25 районних ремонтно-технічних підприємств, 6 міжрайонних інженерно-технічних центрів та функціонуючі на території області заводи сільськогосподарського машинобудування.

9. Обсяги ремонтно-технічних робіт при запровадженні фірмового обслуговування виготовляємої техніки значно зменшаться, зміниться їх характер і ступінь складності. В міжрайонних інженерно-технічних центрах рекомендується створити дилерські центри заводів сільськогосподарського машинобудування, а в РТП – дилерські пункти для здійснення гарантійного обслуговування фірмової техніки і забезпечення агрегатного ремонту в післягарантійний період експлуатації. Ремонт складних систем і агрегатів із відновленням і заміною спрацьованих деталей рекомендується здійснювати в міжрайонних інженерно-технічних центрах.

10. Для координації діяльності ремонтних підприємств усіх рівнів з метою забезпечення єдиної технічної політики в області при асоціації “Одесаагротехсервіс” рекомендується створити головний дилерський центр. Важливою компонентою асоціації “Одесаагротехсервіс”, яка повинна пронизувати всі рівні і всі структурні підрозділи інженерно-технічного сервісу області та забезпечувати її життєдіяльність як цілісної системи, має стати інформаційна складова, яка матеріалізується в вертикально структуровану систему “Одесаінформагротехсервіс”.

11. Реалізація пропонуємої структури аграрно-технічного сервісу регіону забезпечить:

чіткий розподіл праці на дві взаємопов’язані сфери діяльності – сферу виробництва сільськогосподарської продукції і сферу інженерно-технічного сервісу;

розвиток професійної інженерно-технічної діяльності;

зростання ефективності аграрного інженерно-технічного сервісу регіону на всіх ієрархічних рівнях.

12. Вирішальною умовою оновлення і модернізації машинно-тракторного парку області та розбудови сучасної системи аграрно-технічного сервісу є створення організаційно-економічних, фінансових і соціальних умов для стабільної прибуткової діяльності сільських товаровиробників. Суттєву роль в цьому повинні відіграти такі дійові заходи уряду, як стимулююча система оподаткування, запровадження дотаційного механізму, механізму здешевлення кредитів, механізму регулювання цінових відносин, забезпечення державного протекціонізму для підтримки інноваційної діяльності сільських товаровиробників та підприємств, що виготовляють сільськогосподарську техніку при формуванні технічної політики АПК.

13. Відносини між сільськими товаровиробниками, як власниками сільськогосподарської техніки і ремонтними підприємствами, які підтримують її працездатність, необхідно розбудовувати на договірній основі, на взаємовигідних партнерських засадах з обмеженням відсотків планового накопичення ремонтно-технічних підприємств на законодавчому рівні.

Карданная передача автомобиля ГАЗ-53-12

Карданная передача автомобиля ГАЗ-53-12 состоит из двух валов, промежуточной опоры и трех шарниров (рис. 93).

Рис. 93. Карданная передача автомобиля ГАЗ-53-12: 1 - предохранительный клапан, 2 - крышка подшипника, 3 - крестовина кард промежуточный карданный вал, 5 и 11 - пресс-масленки, 6 - резиновая подушка, 7 - сальник подшипника опоры, 8 - сальниковое уплотнение шлиц, 9 – скользящая вилка, 10 - задний вал, 12 - подшипник опоры, 13 - уплотнительное кольцо, 14 - сальник крестовины.

Рабочая длина промежуточного вала между центрами карданных шарниров равна; наибольшая 1253 мм, а наименьшая 1205 мм. Дня фиксации подшипника с крышками от поворачивания в конструкции опоры предусмотрены металлические скобы, приваренные к задней крышке подшипника.

Длина заднего карданного вала 10 между центрами шарниров равна 1295 мм.

При сборке шарнира в игольчатый подшипник закладывается по 3 г смазки № 153 или ЦИАТИМ-201. Замену смазки в шарнирах необходимо производить через 50 тис. км пробега, но не реже одного раза в 5 лет.

В полость скользящего шлицевого соединения промежуточного карданного вала на заводе-изготовителе закладывается 200 г смазки. В процессе эксплуатации автомобиля добавление смазки в шлицевое соединение осуществляется через пресс-масленку 5. (рис. 93) в соответствии с картой смазки. Замену смазки необходимо производить во время замены смазки в шарнирах, т. е. через 50 тыс. км. Для этого шлицевое соединение необходимо разобрать в такой последовательности:

Отвернуть обойму 8 сальников.

Разъединить шлицевое соединение.

Промыть в керосине шлицы скользящей вилки и полость шлицевой втулки.

Положить равномерно на шлицы втулки и вилки 200 г смазки.

Вставить шлицевую скользящую вилку в шлицевую втулку и совместить метки на втулке и вилке.

Навернуть обойму сальников, совмещая ее передний торец с кольцевой канавкой шлицевой втулки.

Контрольная проверка карданной передачи автомобиля ГАЗ-53-12

Проверка карданных валов на биение производится вращением трубы на призмах относительно посадочных поверхностей фланцев и подшипника промежуточной опоры для промежуточного вала. Замеры выполняются индикатором, установленным на плите призм. Для промежуточного карданного вала биение по длине трубы не должно быть более 1 мм. Для заднего карданного вала эта величина не должна превышать 1,2 мм.

Далее необходимо проверить угловой люфт, образующийся в результате износа шлицевого соединения и деталей карданного шарнира. При проверке люфта один из концов карданного вала закрепляется, а к другому прикладывается крутящий момент 0,7 даН·м (0,7 кгс·м) При этом на плите устанавливается индикатор, который выставляется на указанный радиус относительно оси вала.

Допустимый люфт - не более 0,35 мм на радиусе 35 мм для промежуточного вала и не более 0,17 мм на том же радиусе для заднего вала. Допустимый люфт шлицевого соединения - не более 0,25 мм на радиусе 49 мм (рис. 94). Контрольная проверка производится перед балансировкой.

Рис. 94. Проверка люфта шлицевого соединения

При замене вилок, фланцев или деталей карданного шарнира необходимо производить динамическую балансировку промежуточного и заднего карданных валов в комплекте.

Дата добавления: 2015-09-30