Серія “Вища освіта в Україні” С. О. Маслова, О. А. Опалов 2 страница

Суб’єкти фінансового ринку можуть виступати в ролі пози­чальника та інвестора. А фінансові інститути відіграють на цьому ринку роль посередника.

	Позичальники - це фізичні або юридичні особи, які залучають кошти інших суб’єктів для розвитку своєї діяльності.
А
	Інвестори - громадяни та юридичні особи країни,
А	а також іноземні громадяни, фірми, держави, які прий­мають рішення про вкладання особистих, позичених
	або залучених коштів в об’єкти інвестування.

Фінансові інститути - це посередники, які забезпе­чують зустріч інвестора і позичальника. До них нале­жать: банківські установи (емісійні, комерційні, інвести­ційні, іпотечні, зовнішньоторговельні банки) та спеці­алізовані небанківські установи (страхові й інвестиційні

компанії, фінансові, ш	дошш фонд») ощадні уотано	*и).
	■ - "ЄТтрТМ'В—................ БІБЛІОТЕКА

Основні типи фінансових посередників подано у табл. 1.1.

Таблиця 1.1

Ж® п.п.	Типи фінансових посередників	Види діяльності з цінними паперами *
1.	Торговці цінними паперами	А, Б, В, Г (Е)
2.	Інвестиційні фонди	А,Ґ(А)
3.	Довірчі товариства	А, Б. В. Г, Д (А, Д Е)
4.	Страхові компанії	(Е)
5.	Товариства покупців	(Е)
6.	Банки	А, Б. В, Г

* Види діяльності з цінними паперами: А — комерційна; Б — комісійна; В — випуск; Г — консультування; Г — спільне інвестування за допомогою емісії інвестиційних сертифікатів; Д — представницька; Е — посередницька.

Основна функція фінансових посередників — це допомога в передачі коштів від потенційних заощаджувачів до потенційних позичальників і навпаки. їхня діяльність вигідна і для заощаджу­вачів (інвесторів), і для позичальників, а саме:

У відпадає потреба в пошуках один одного;

У знижується ризик неповернення позики або неефективних капіталовкладень;

У з попереднього випливає зростання відсоткового доходу за­ощаджувана;

У знижуються сумарні витрати позичальника на отримання по­зики за рахунок зменшення моральних, фізичних зусиль та витрат часу на залучення капіталу декількох заощаджувачів для отримання потрібної суми позики;

У дрібні заощаджувачі дістають можливість брати участь у бізнесі, який дає вищі прибутки (порівняно з наданням у борг невеликої суми), але який був недосяжний для них через необхідність значних інвестицій;

У часто для заощаджувачів привабливішою є можливість отри­мання гарантованого доходу на свій капітал (наприклад, у вигляді бан­ківського відсотка, доходу з облігацій, отримання пенсійних прав), ніж ризик участі в не завжди надійних проектах (наприклад, купівля акцій);

У фінансові посередники зменшують витрати на здійснення фінан­сових операцій. Це досягається за рахунок уніфікації та спеціалізації, які дають можливість краще вивчити ринок, фінансовий стан потен­ційних клієнтів і одержувати більші прибутки.

Таким чином, фінансові посередники зменшують операційні витрати, знижують ризик, зменшують асиметричність інфор­мації у взаєминах “кредитор (інвестор) — позичальник” (сторо­на, що надає позику чи інвестує гроші, має менше інформації про сторону, що її отримує).

1.3. Характеристика об’єктів фінансового ринку

Товарами фінансового ринку є кошти і цінні папери, які ви­ступають об’єктами купівлі-продажу на ринку.

Гроші з економічної точки зору - це всі ліквідні активи, які можуть бути порівняно швидко та без ве­ликих втрат переведені в готівку.

Цінні папери - основний товар фінансового ринку, своєрідний предмет купівлі-продажу цього ринку. Цінні папери, як інструменти фінансового ринку, являють собою документи-свідоцтва про боргове зобов’язання або право власності.

Цінні папери є вагомою складовою своєрідного “товару то­варів” — грошей. Вони повинні мати такі характеристики:

стандарт — напис емітента, сума, дохід, інформація про емітента;

•+ ринковість — підтвердження того, що цінний папір може обертатися на ринку;

•+ ліквідність — свідчення того, що цінний папір може бути в будь-який момент реалізований без великих втрат;

•+ регулювання державою — наявність стандартів, реєстрація емісії.

За багатьма своїми функціями цінні папери тотожні грошам, що є ще однією їхньою економічною характеристикою (маючи на увазі, що в кожному конкретному випадку такої тотожності мова не обов’язково йде про весь масив цінних паперів). Так, емітент багатьох цінних паперів і грошей той самий — держава й уповноважені нею органи. Випуск тих і інших регулюється

Урядом, Міністерством фінансів, Центральним банком, деяки­ми іншими органами. І гроші, і цінні папери часом випуска­ються для покриття дефіциту державного бюджету, вони стро­го стандартизовані, мають певний ступінь захисту від підробок.

Чимало спільного також між обігом грошей і цінними папе­рами, що, по-перше, регулюється тими ж органами, які їх випу­стили. По-друге, можливе їхнє функціонування у безготівковій формі. Нарешті, вони можуть бути конвертованими (гроші — в іноземну валюту, папери — у фінансові інструменти іншого виду, класу, серії). І ті й інші можуть бути як іноземними, так і на­ціональними. Гроші й цінні папери є також різними сегмента­ми фінансового ринку. Тому на їхній розвиток впливають най­частіше однакові фактори. Стан одного ринку залежить від стану іншого і, у свою чергу, впливає на нього.

І гроші, і цінні папери підпадають під дію інфляційних про­цесів. Багато спільного є і в механізмі їхнього знецінювання, що відбувається, якщо грошей випущено більше, ніж потрібно для обслуговування товарообігу, або якщо емісія цінних паперів перевищує місткість фондового ринку. І гроші, і цінні папери можуть нагромаджуватися, бути засобом утворення скарбів. Крім того, гроші і такі цінні папери, як вексель або чек, використо­вуються як засоби платежу. При цьому вексель, будучи кредит­ними грошима, є їхнім різновидом, а чек — їхнім замінником. Якщо взяти до уваги також високоліквідні цінні папери, для яких не існує проблеми обміну на гроші, то є можливість дати ще одне визначення цінних паперів: альтернативні гроші.

Ще одна важлива тотожність цінних паперів і грошей полягає в тому, що вони є товаром особливого роду. І ті й інші, зокрема, мають властивість елемента авансованого капіталу (для цінних паперів — це чергова економічна характеристика). Ними може бути зроблено внесок у статутний капітал новоствореного підпри­ємства, прокредитовано комерційні операції й ін. Як товар особ­ливого роду гроші можуть обмінюватися на товари, а цінні па­пери — обмінюватися на гроші. Цінні папери можна також об­мінювати на активи емітентів. Особливий характер цінних па­перів як товару полягає в особливому — стосовно реальних інвестицій — характері обігу (обіг самостійний, але під впливом змін, що відбуваються в реальних інвестиціях, капіталі).

Гроші й цінні папери є таким товаром, що має значення не сам собою, а лише як представник, інструмент відповідних ринків, процесів, потреби яких вони й обслуговують. При цьому гроші виступають як відображення вартісної природи усього то­варного світу (власне товарів і послуг, іноземних валют, банків­ських позик, цінних паперів), а останні — як відображення вар­тості інвестицій (капіталів). Тому власна внутрішня вартість гро­шей і цінних паперів (на паперовому носії) дорівнює вартості виготовлення самого паперу. З огляду на це цінні папери можна визначити як представницьку форму реального капіталу.

Сказане вище не ліквідовує істотних розбіжностей між цінни­ми паперами і грошима. Так, якщо гроші можуть випускатися тільки державою або Центральним банком, то цінні папери — практично будь-якими юридичними, а в ряді випадків і фізични­ми особами. До їхнього випуску причетні й такі специфічні орга­ни, як Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку, Державний антимонопольний комітет та інші служби. Ступінь стандартизованості й захисту від підробок у цінних паперах знач­но нижчий. Ареал поширення грошей набагато більший, ніж у цінних паперів. Вони обслуговують усі сегменти фінансового ринку, а також ринок товарів і послуг, тоді як цінні папери обертаються в основному тільки на одному сегменті фінансового ринку.

Чимало розбіжностей існує і у сфері економічних характерис­тик цінних паперів і грошей. Цінні папери віддзеркалюють про­цеси, шо відбуваються всередині капіталу і на фондовому рин­ку, а гроші — процеси, що відбуваються всередині всього товар­ного світу. Гроші — мірило національного багатства активів, па­сивів, майна окремого підприємства і приватної особи. Гроші — мірило капіталізації (обсягу випуску) цінних паперів. Цінні па­пери — це титул власності, а гроші — показник багатства.

Кількість грошей в обігу обмежується сумою цін товарної маси і платних послуг, скорегованою на швидкість обороту грошової одиниці. Капіталізація цінних паперів визначається потребою реального капіталу у фондових замінниках, фінансових інстру­ментах і місткістю фондового ринку. Ринок цінних паперів, зви­чайно, менш стійкий, ніж грошовий. Крім того, гроші, на відміну від цінних паперів, безособові, в них не виражене яке-небудь право або зобов’язання.

Нарешті, гроші мають, як правило, безстроковий характер, а цінні папери обмежені термінами. Рівні ліквідності й надій­ності грошей звичайно набагато вищі, ніж цінних паперів. Най­більшою мірою це відчутно в умовах рівноважного ринку. Щодо прибутковості, то в цінних паперах вона зазвичай запрограмо­вана. Гроші ж самі собою, не ставши інвестиціями, доходу не дають. Цей зв’язок можна показати у такий спосіб:

Г-^Інв. (ЦП)-^Г\ (1.1)

де Г — гроші вкладені; Інв. — інвестиції; ЦП — цінні папери; Т' - гроші отримані.

Перша фаза цієї формули, Г->Інв. (ЦП), є стадією інвесту­вання, або придбання за гроші цінних паперів (документова­них інвестицій).

Друга фаза, Інв. (ЦП)-^Г', є стадією реалізації цінного папе­ру (повного або часткового погашення), стадією реалізації еко­номічного права власності на неї. Для одержання доходу при реалізації цінного паперу (повному погашенні) важливе пере­вищення Г' над Г:

Дохід = Г'~Г. (1.2)

За характером нарахування плати за позику інструменти фінансового ринку можна поділити на такі основні типи:

>> проста позика. Це позика в розмірі Р, яка надається за умови повернення через Г років у розмірі, збільшеному на величину так званих відсоткових платежів, які нараховуються в розмірі і відсотку щорічно на суму, що перебуває у розпорядженні позичальника;

>- дисконтна позика. Це позика, номінальна величина якої більша за ту величину, що фактично передається позичальнику в момент видачі позики. Різниця між цими величинами є формою позикового відсотка, який стягується авансом;

позика з фіксованими виплатами. Це позика в розмірі Р, що надається на /років, причому погашення позики здійснюється щоріч­но, починаючи з першого року, протягом і років у фіксованому розмірі Р*. Такого роду позики дуже поширені як споживчі позики;

>- купонна облігація. Вона має термін погашення і, номінальну вартість Р, яка вказується на самій облігації і виплачується при погашенні облігації. До купонної облігації належать і* купонів вар­тістю Р* кожний, які дають право власнику облігації отримува­ти щорічно виплати в розмірі Р*.,

Розвиток і удосконалення фінансового ринку сприяє появі різноманітних цінних паперів, які функціонують у різних його сегментах, дають можливість відкласти сьогоднішнє споживан­ня, нагромадити заощадження, спрямувати їх у сферу підпри­ємницької діяльності.

* Таким чином, фінансовий ринок здійснює мобілізацію коштів для економічного розвитку; перерозподіл їх між га­лузями, областями та регіонами; забезпечує нагромадження коштів і визначає економічне зростання. Фінансовий ринок утворює достатні фонди коштів для всіх суб’єктів економі­ки - держави, фірм і підприємств, домашніх господарств.

кФЯИННИР Семінарське заняття іНННННН

Питання до обговорення:

1. Поняття фінансового ринку.

2. Суб’єкти фінансового ринку.

3. Заощадження та інвестиції.

4. Функції фінансового ринку.

5. Фіктивний капітал та механізм його накопичення.

Доповіді:

1. Суть фінансового ринку в Україні.

2. Державне регулювання фінансового ринку в Україні.

[?1НННк2аши:^а завданну|ЯНННІ

1. За якими ознаками визначається структура фінансового ринку? Яка структура, на Ваш погляд, є найбільш оптимальною і при­йнятною для України?

2. Чим пояснити розподіл учасників фінансового ринку на основних та інфраструктурних? Дайте характеристику кожній групі учасників.

3. Сутність фінансового ринку проявляється через його функції. Які з функцій, на Ваш погляд, вважаються основними? З якою метою виділяють допоміжні функції і в чому їх суть?

4. Що входить в поняття фіктивного капіталу? Як змінювалася його структура з розвитком і становленням фінансового ринку в Україні і ринків розвинутих країн?

5. За якими ознаками класифікуються фінансові інструменти? Які фінансові інструменти виступають товаром на фінансовому рин­ку в Україні?

6. Дайте характеристику основним процесам, які відбуваються на фінансовому ринку в Україні.

1. Ринок грошових ресурсів є однією з складових:

а) ринку інструментів позики;

б) валютного ринку;

в) ринку інструментів власності;

г) кредитного ринку.

2. Біржовий ринок виступає як сегмент:

а) первинного ринку;

б) вторинного ринку.

3. Головною функцією фінансового ринку є:

а) купівля-продаж фінансових інструментів;

б) регулювання обмінного курсу валют;

в) розподіл грошових потоків всередині країни;

г) трансформація бездіючих грошових коштів в позиковий капітал.

4. Валютний курс — це:

а) вартість “іноземної” валюти;

б) співвідношення попиту і пропозиції на валюту, що складається на валютній біржі;

в) ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошових одини­цях іншої країни.

5. Відповідно до законодавства України офіційний обмінний валютний курс встановлює:

а) Національний банк України;

б) Кабінет Міністрів України;

в) уповноважений комерційний банк;

г) Рада учасників Української міжбанківської валютної біржі.

6. Фінансові інститути, залучаючи вільні грошові кошти, відіграють роль:

а) позичальника;

б) посередника;

в) інвестора.

7. До основних суб’єктів фінансового ринку відносяться:

а) фінансові інститути, держава, комерційні організації;

б) фінансові інститути, домашні господарства, підприємства, суспільні організації;

в) домашні господарства, підприємства, фінансові інститути, дер­жава.

8. Інвесторами на фінансовому ринку виступають:

а) фізичні особи, держава;

б) юридичні особи, держава;

в) фізичні та юридичні особи;

г) фізичні, юридичні особи, держава.

9. Ліквідність цінного паперу - це:

а) підтвердження того, що цінний папір може обертатись на ринку;

б) здатність бути в будь-який момент реалізованим без великих втрат;

в) наявність стандартів, реєстрація емісії.

10. Кредитними грошима називають:

а) чек;

б) вексель;

в) облігацію;

г) акцію.

1. Белых Л. П. Основы финансового рынка: Учеб. пособ. - М.: Фи­нансы, ЮНИТИ, 1999.

2. Ван Хорн Дж. К. Основы управления финансами - М.: Финансы и статистика, 1996.

3. Гриценко О. Гроші та грошово-кредитна політика: Навч. посіб. - К.: Основи, 1997.

4. Иванов В. М. Финансовый рынок: Конспект лекций. - К.: МАУП, 1999.

5. Мишкін Ф. С. Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків. - К.: Основи, 1998.

6. Первозванский А. А. Финансовый рынок: расчет и риск. - М., 1994.

7. Финансово-кредитный словарь / Гл. ред. В. Ф. Гарбузов. Т. 1,2,3. - М.: Финансы и статистика, 1984, 1986, 1988.

8. Шенаев В. Н. Международный рынок ссудных капиталов. - М., 1985.

ТЕМА 2 ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ ТА ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ

штятт\т \ - шчііч;іудшіиі,штштшшттттшшжшшттшш™

0 План викладу матеріалу теми

1. Поняття і типи фінансової політики.

2. Характеристика сучасної фінансової політики України.

3. Фінансовий механізм.

4. Управління фінансами в умовах ринкової економіки.

? ВАЖЛИВІ ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

/ Фінансова політика / Фінансовий механізм

/ Тип фінансової політики / Управління фінансами

2.1. Поняття і типи фінансової політики

Ринкова економіка — дуже тонкий і складніший механізм, ніж планово-директивна економіка. На стан ринкової економі­ки сильно впливає держава, яка залежно від особливостей своєї економічної бази розробляє фінансову політику.

Фінансова політика - це комплекс державних за­ходів, що забезпечують ефективне функціонування фінансів і фінансової системи.

Це, у свою чергу, стимулює розвиток матеріального вироб­ництва і створює економічний ґрунт для здійснення державою покладених на неї функцій і завдань.

Фінансова політика охоплює широкий комплекс заходів: розробку загальної концепції фінансової політики, визначення її основних напрямів, цілей і головних завдань;

створення адекватного фінансового механізму;

управління фінансовою діяльністю держави і суб’єктів го­сподарювання.

Фінансова політика є складовою частиною економічної полі­тики держави. У ній конкретизуються головні напрями розвит­ку економіки; визначається загальний обсяг фінансових ресурсів, їхні джерела, шляхи використання; розробляються механізми регулювання і стимулювання соціально-економічних процесів фінансовими методами.

Фінансова політика включає такі напрями:

розв’язання проблем фінансово-економічної діяльності, ефек­тивного функціонування фінансів підприємств і галузей економі­ки, незалежно від форм власності; розв’язання проблем зростання виробництва, доходів суб’єктів господарювання, механізму плану­вання, регулювання відносин із бюджетами, податковими, банків­ськими, страховими й іншими організаціями;

■+ бюджетну політику доходів і витрат державного й місце­вих бюджетів. Вона спрямована на досягнення їхньої збалансова­ності, забезпечення потреб держави в проведенні ефективної соці- ально-економічної політики, утриманні органів управління, армії, міліції і т. д.;

•+ інвестиційну політику, спрямовану на стимулювання за­лучення капіталів вітчизняних і закордонних інвесторів в еко­номіку країни;

податкову політику, яка визначає форми і методи роботи податкових органів, законодавчо-правове забезпечення системи оподаткування, що, у свою чергу, встановлює стабільні фінан­сові зв ’язки і фінансове регулювання економічних відносин;

•+ політику у сфері фінансового планування і прогнозування, використання балансового методу, сучасних економіко-матема- тичних методів і комп ’ютерної техніки, прогресивних науково, технічно й економічно обгрунтованих фінансових норм і норма­тивів.

Фінансова політика — відносно самостійна сфера діяльності держави. При її розробці варто виходити з конкретних особли­востей історичного розвитку суспільства, враховувати специфіку внутрішнього і міжнародного становища, реальні економічні і фінансові можливості країни. При проведенні фінансової полі­тики особливо важливим є забезпечення її взаємозв’язку з іншими

складовими частинами економічної політики — кредитною, ціно­вою, грошовою.

Головними цілями фінансової політики є мобілізація й ефек­тивне використання фінансових ресурсів, регулювання еконо­мічних і соціальних процесів, стимулювання провідних напрямів розвитку продуктивних сил.

Завдання фінансової політики — це:

/ забезпечення умов для формування максимально можливих фінансових ресурсів;

У встановлення раціонального, з погляду держави, механізму розподілу і використання фінансових ресурсів;

У організація регулювання і стимулювання економічних та соці­альних процесів фінансовими методами;

У формування фінансового механізму і його розвиток відповід­но до цілей і стратегій, що постійно змінюються;

у/ створення ефективної і максимально дієвої системи управлін­ня фінансами.

Варто наголосити, що в основі оцінки результатів фінансової політики держави лежить її відповідність інтересам суспільства, більшості соціальних груп, а також ступінь досягнення наміче­них завдань.

Тип фінансової політики визначається особливостями по­точного етапу розвитку економіки, соціальної сфери, інтереса­ми правлячих партій, а також теоретичними концепціями, що впливають на економічний і політичний курс держави.

Виділяють три типи фінансової політики: класичний, регу­люючий, планово-директивний.

Класичний тип фінансової політики був панівним до 20-х років XX століття. Біля її джерел стояли класики політичної економії Адам Сміт і Девід Рікардо.

Основа класичної фінансової політики — невтручання дер­жави в економіку, збереження вільної конкуренції, викорис­тання ринкового механізму як головного регулятора господарсь­ких процесів. Така політика привела до обмеження державних витрат і податків, забезпечення умов для формування і вико­нання збалансованого бюджету. Державні видатки виступали переважно у вигляді військових витрат, виплат відсотків за дер­жавним боргом, його погашенням. Система податків включала

найпростіші й найефективніші з погляду стягування непрямі й прямі податки. Управління фінансовою діяльністю в державі зосереджувалося в одному органі — Міністерстві фінансів (казна­чействі).

Перехід до регулюючої фінансової політики пов’язаний із за­гостренням економічних, політичних, соціальних проблем у 20-х роках XX століття. Вона дала змогу протягом 30-х—60-х років забезпечити стабільне економічне зростання, високий рівень зайнятості, достатнє фінансування соціальних видатків у більшості європейських держав.

В основу регулюючої фінансової політики покладена еконо­мічна теорія Дж. М. Кейнса (1883—1946) про необхідність втру­чання і регулювання державою циклічного розвитку економіки і соціальних відносин з метою забезпечення повної зайнятості населення. Основними важелями втручання держави в еконо­міку стають державні видатки, що формують додатковий по­пит. В остаточному підсумку забезпечується пожвавлення підприємницької діяльності, створення нових робочих місць, зростання національного доходу і скорочення безробіття.

На відміну від класичної фінансової політики, головним ме­ханізмом податкового регулювання стає прибутковий податок. Він забезпечує вилучення через прогресивні ставки в суб’єктів господарювання доходів у вигляді заощаджень. Такий підхід дає змогу створити збалансованість державного бюджету при високому рівні доходів. Дефіцит бюджету використовується для регулювання економіки. Зростає роль ринку позикових капі­талів як джерела доходів бюджету. Проводиться широкомасш­табна політика дефіцитного фінансування, коли держава ак­тивно використовує середньо- і довгострокові позики.

Управління фінансами провадять самостійні спеціалізовані служби. Вони здійснюють планування бюджету, контроль за надходженням податків, управління державним боргом.

У сімдесяті роки XX століття на основі неокласичного на­пряму економічної теорії регулююча фінансова політика одер­жала подальший розвиток. У результаті цього регулювання еко­номіки стає багатоцільовим, тобто, крім економічного зрос­тання і зайнятості, держава регулює грошовий обіг, валютний курс, соціальну сферу, структурну перебудову господарства.

аа

Головною метою стає скорочення обсягу національного до­ходу, що перерозподіляється через фінансову систему; зниження бюджетного дефіциту; стимулювання зростання обсягів заоща­джень; зниження податкового тиску.

У країнах з адміністративно-командною системою проводить­ся планово-директивна фінансова політика.

Яскравим прикладом здійснення такої політики був СРСР.

Планово-директивна фінансова політика засвідчила свою ви­соку ефективність у роки Другої світової війни, післявоєнної відбудови народного господарства. У цей період була потрібна максимальна концентрація фінансових ресурсів для фінансу­вання надзвичайних витрат держави.

Планова система управління, заснована на державній формі власності, давала змогу здійснювати пряме директивне управ­ління всією економікою, у тому числі й фінансами. Головна мета такої фінансової політики — досягнення максимальної кон­центрації фінансових ресурсів держави в руках центральних органів влади. Подальший перерозподіл здійснювався відповід­но до основних напрямів державного плану. Характерним було непродуктивне використання коштів державного бюджету. Значні ресурси йшли на фінансування оборонних галузей на­родного господарства, військові витрати. Мав місце залишко­вий принцип фінансування соціальної сфери. Держава цілком регулювала фінансову діяльність підприємств через вилучення чистого доходу за допомогою податку з обороту і наступних індивідуальних відрахувань від прибутку.

Визначався граничний розмір усіх витрат, і надлишки при­бутку вилучалися в бюджет. Іноді в бюджет надходило до 80% чистого доходу підприємства.

Використання коштів населення регулювалося за допомогою прибуткового податку і часто примусових державних позик.

Бюджети місцевих органів влади перебували в залежності від обсягів, які виділялися їм із бюджетів вищого рівня у порядку бюджетного регулювання. Самостійні джерела наповнення місцевих бюджетів обмежувалися і, як правило, не перевищу­вали 10—15 % від загальної суми доходів.

Управління фінансами здійснювалося з єдиного центру — Міністерства фінансів.

Використання планово-директивної фінансової політики в умовах нормального функціонування економіки призводить до негативних наслідків. Як переконує досвід практично всіх ко­лишніх соціалістичних країн, результатами проведення такої політики було зниження ефективності виробництва, уповіль­нення розвитку соціальної сфери, різке погіршення фінансово­го становища держави.

2.2. Характеристика сучасноїфінансової політики України

Упродовж століть Україна ніколи не мала своєї незалежної фінансової системи, власного державного бюджету і фінансової політики. Аж до проголошення незалежності фінанси і бюджет України були похідними від розмірів, що встановлювалися со­юзним центром, адміністративною вершиною централізованої держави. З моменту проголошення незалежності України поста­ла необхідність створення власної фінансової системи.

Систему треба було створювати в кризових умовах. Свідчен­ням цієї кризи став величезний дефіцит бюджету, наростаюча емісія грошей і супроводжуюча її інфляція; зростання внутріш­нього і зовнішнього боргу країни; наявність великої кількості збиткових підприємств; платіжна криза в народному госпо­дарстві; значні суми непродуктивних витрат і втрат; зростання обсягів незавершеного будівництва; криза платіжних відносин держави в зовнішньоекономічній сфері, падіння рівня життя населення. І все це за умов, коли значна частина національно­го багатства, що належала Україні, залишилася за її кордонами і була взята під юрисдикцію інших країн.

Відмова від монополії державної власності, неможливість уп­равління фінансами в недержавному секторі економіки адміні­стративними методами призвели до необхідності перегляду ос­новних принципів фінансової політики. Її основа — визнання свободи підприємництва, введення різноманітних форм госпо­дарювання, приватизація державної власності, перехід до рин­кової економіки, яка базується на поєднанні інтересів приват­них і державних суб’єктів господарювання.

Таким чином, створення власної фінансової системи в таких умовах необхідно проводити в два етапи: перший — охоплює проблеми, пов’язані зі зміцненням перших досягнень незалеж­ності, другий — вирішує питання стабільного розвитку.

Із 1991 року почала проводитися принципово нова фінансо­ва політика. На першому етапі вона була спрямована на вихід із глибокої кризи. Це потребувало збалансування виробництва, нарощування його обсягів і значного зростання національного доходу, створення науково обґрунтованих взаємин у розрахун­ках із закордонними партнерами, формування й ефективного використання валютних ресурсів. У галузі бюджетної політики необхідною була збалансованість державного бюджету і бюджетів місцевого самоврядування, створення фондів стабілізації, до­тацій для ефективного впливу на стан розвитку матеріальної і нематеріальної сфер, забезпечення потреб держави в прове­денні ефективної соціально-економічної політики.

Дата добавления: 2015-09-30