Період кінематографічного виживання. Москва[ред. • ред. код]

Період кінематографічного виживання. Москва [ред. • ред. код]

З червня по вересень 1930 року Олександр Довженко разом з Данилом Демуцьким та Юлією Солнцевою перебуває у Чехословаччині, Німеччині, Англії та Франції. У Празі директори кінотеатрів визнали його фільми занадто революційними та занадто мистецькими. У Берліні Довженко думав про постсинхронізацію «Землі», але марно. У Парижі йому пропонують поставити фільм, а у Лондоні Довженко веде розмову вже про телебачення.

Повернувшись, він пропонує керівництву «Українфільму» сценарій про трагедію Умберто Нобіле та Руала Амундсена, але отримує відмову. Щоб мати можливість працювати далі Довженко погоджується «сплатити данину» і знімає фільм про будівництво греблі Дніпрогесу — «Іван» (перший звуковий фільм) — який має підтвердити незворотний шляхіндустріалізації.

Сценарій він пише з гіркотою та нашвидкуруч — за 11 днів, але сам майже не знімає його, доручаючи робити це асистентці та дружині Юлії Солнцевій. Зацькований, зарахований донаціоналістів-реакціонерів, без підтримки колишніх однодумців, усунутий з посади на кафедрі Державного кінематографічного інституту у Києві, Довженко повинен був закінчити свою працю до жовтневих свят 1932 року. Але фільм був приречений на провал. Перебільшене захоплення працею, піднесення машин, на фоні яких люди виглядали лише статистами, перетворюють цей фільм на суцільний блеф. Насправді Дніпрогес будували ремісничими способами 10 тисяч робітників, які, уникаючи голоду в селі, влаштувалися землекопами. Перший звуковий фільм Довженка, знятий не дуже якісною технікою, загалом лишився недосконалим.

Довженко завжди жалкуватиме з приводу цього свого твору, розуміючи, що знімав його у часи агітпропівської плутанини. Та попри все, документальні кадри цього будівництва залишаються свідками епохи.

Після цієї жертви на «вівтар індустріалізації», колесо знищення «українського буржуазного націоналізму» тільки набирає обертів. Після фільму «Іван» батьків Довженка виганяють з колгоспу (за доносами його батька характеризують як активного церковника, націоналіста, «хлібороба-власника» — хіба таким місце в колгоспі?), а стеження за сином посилюється.

Відчуваючи подих у спину ідеологів майбутніх репресій, Довженко шукає порятунку. У 1934 році він опиняється у Москві. За його власними словами, він пише листа Сталіну з проханням «захистити його і допомогти творчо розвиватися». Але й відомо також, що існувала цидулка одного з впливових шефів агітпропу у ЦК, яка, за наказом Сталіна, викликала Довженка до Москви навесні 1933року, бо генсек не міг дозволити Довженку працювати в Україні під час Голодомору. Історія спілкування Довженка з «вождем народів» — особлива сторінка в житті митця. Сталін зробив Довженка своєрідним «сповідником» і часто викликав посеред ночі, щоби прогулятися по Москві й «поговорити по душах».

На замовлення Сталіна Довженко знімає у 1935 році стрічку «Аероград» про нове місто, яке виростає серед тундри, про прекрасне та світле майбутнє чукчів. Для визначення місць натурних зйомок Довженко вирушає у експедицію на Далекий Схід, у сибірську тайгу. Із серпня по жовтень 1934 року у регіоні від Владивостока до Хабаровська тривали зйомки. Вперше зустрівшись з неукраїнським краєвидом, Довженко знаходить тут простір безмежної поетики і накреслює сценарій фільму, що ніколи не побачить світу: «Загублений і віднайдений рай». «Аероград» же стане синтезом уяви та мрії про нові міста Сибіру, які мали стати форпостами оборони Східного Сибіру від шпигунів та іноземного вторгнення на територію СРСР. З виходом фільму на екрани Довженко визнав себе співцем сучасності.

За «Аероградом» йде «Щорс», що був знятий на вимогу Сталіна (під час вручення ордена Леніна за «Аероград» тиран дає зрозуміти Довженку, що той «заборгував» «українського Чапаєва»). У цей час Довженко мріяв попрацювати над «Тарасом Бульбою», але зрозуміло, що наказ генсека він не міг зігнорувати. Сценарій, побудований за маршрутами боїв Миколи Щорса, Олександр Довженко пише 11 місяців, має багато листів від учасників боїв та соратників Щорса, відвідує архіви та історичні музеї.

Сценарій весь час перероблявся, Довженко жертвував історичною правдою раз по разу, розуміючи, що її у цьому фільмі бути не може. Велика данина більшовицькій революції — замовчування смерті Щорса. І хоча зйомки Довженко почав у 1937 році (до отримання офіційного визнання сценарію), закінчив його лише у 1939 тому, що саме у ті часи тривали винищення «троцькістів», які раніше вважалися героями громадянської війни (зокрема, Якір, Тухачевський). Проби фільму систематично направляли Сталіну у Москву, і у залежності від волі вождя деякі епізоди Довженко змушений був переробляти по 5-6 разів.

При зйомках «Щорса» Довженко-режисер вдається до цікавого ходу — ставить більшовицький фільм на суто українському тлі (зйомки проходили у Чернігові та навколишніх селах). Фільм, сповнений народними піснями та танцями, місцевими звичаями, думами, набуває національного забарвлення. Російська та українська мови там органічно поєднані. Водночас це був гімн більшовицькій міфології та героїзму, заключний акт більшовицької саги, розпочатої Довженком у «Арсеналі». Фільм виходить на екрани 1 травня 1939 року одночасно у Москві та Києві і за перший тиждень його дивиться близько 31-го мільйона глядачів.

Після приєднання Галичини внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа у 1939 році Олександра Довженка викликають до Києва, щоб організувати експедицію кінематографістів до Західної України та Західної Білорусі. Впродовж двох місяців Довженко мандрує західними землями. В результаті з'являється історична хроніка «Визволення», що супроводжується різким політичним коментарем. У хроніці Олександр Довженко показує щойно визволений від польського ярма народ, але народ багатий та цивілізований, в якому живе дух свободи, що його важко приховати від камери. «Визволення» демонструють 11 вересня 1940 року, після чого фільм швидко зникає з екранів.

Саркофаг Ярослава Мудрого – каменная гробница русского князя Ярослава Владимировича Мудрого (978 –1054 гг), с момента погребения до наших дней, находится в Софийском соборе. На саркофаге, изготовленного из белого проконесского мрамора, вырезаны христианские символы: виноградная лоза, кипарис и пальмовые ветви. Несмотря на неоднократные разграбления Софии Киевской, останки легендарного князя были нетронуты. В 1936 году саркофаг был вскрыт, а найденные в нем кости переданы на экспертизу в Ленинградский институт антропологии. Экспертиза показала, что в могильнике были захоронены два человека: мужчина – с травмированным правым коленом, патологией тазобедренного сустава, следами ранения на черепе, умершего в возрасте 70-75 лет и женщина, предположительно скандинавского происхождения. Летописные источники, указывающие на врожденную хромоту Ярослава Владимировича, ранение полученное в битве с печенегами и смерть в преклонном возрасте не оставили сомненья в том, что это и есть останки великого князя. Женский скелет, предположительно, принадлежит умершей в 1051 году жене Ярослава Ингигерды (по крещению Ирины), дочери шведского короля Олафа Шётконунга. Останки супругов по официальной версии были положены обратно только после войны в 1964 году. Совершенствование научных методов анализа и в частности идентификации путем сравнения ДНК (останки дочерей Ярослава хранятся в Венгрии и Франции) могли бы дать миру новые сведенья, поэтому 10 сентября 2009 саркофаг был снова вскрыт для проведения повторной экспертизы. Однако оказалось, что в нем только лишь женский скелет. Останки правителя Киевской Руси бесследно исчезли. Относительно недавно появились сведенья о «загробном путешествии» князя Владимира в Америку. Данная версия основывается на интервью митрополита Иллариона (Огиенко), данное им журналу «Вера и культура» в городе Виннипег. Священник утверждает, что в 1940 году ленинградские ученые вернули останки князя в Киев. Во время немецкой оккупации в 1943 году архиепископ УПЦ Никанор, не желая возвращения мощей безбожникам-коммунистам, инициировал перевоз последних в Польшу. В этом ему помог немецкий офицер Пауль фон Денбах (Павел Дмитренко), который собственно и осуществил трансферт праха и иконы Николая «Мокрого» в Варшаву. Фон Денбах передал останки великого князя вместе с иконой архиепископу Украинской православной церкви Палладию. Тот перевез их сначала в Германию, а оттуда в США.

Капли́ця Боїмів — пам'ятка сакральної архітектури у Львові на площі Катедральній, 1.

Каплиця збудована у 1609–1615 роках (за іншими даними у 1606–1615 роках) над фамільним гробівцем родини львівських патриціївугорського походження Боїмів. Каплицю побудовано на території тогочасного міського цвинтаря, поблизу Латинського собору. Усипальницю для родини замовив і розпочав Георгій Боїм, а завершував його син Павло Боїм. Всього в каплиці поховано 14 осіб з династії Боїмів.

Імена творців каплиці точно не відомі. За найобґрунтованішою версією, її будівничим був архітектор з Вроцлава Андреас Бемер, який в ті часи побудував ратушу, оздобив сусідню каплицю Кампіянів. Прототипом каплиці Боїмів, ймовірно, є усипальниця Зиґмунтовська (Сиґізмундівська) у замку Вавель в Кракові.

У другій половині XVIII-го століття поховання з каплиці Боїмів перенесені на львівські цвинтарі, а ключі від неї, згідно з заповітом Георгія Боїма, передано до катедри. У 1945 році радянська влада закрила каплицю для відвідувачів. Однак з 1969 року сакральна споруда увійшла як окремий відділ до Львівської картинної галереї, її знову відкрито для відвідувачів. Відділ у складі галереї працює й до нині з 10:00 до 17:00 крім понеділка.Інтер'єр каплиці композиційно і стилістично пов'язаний з її зовнішнім виглядом. Завдяки майстерності архітекторів, зсередини каплиця виглядає значно більшою і вищою, аніж ззовні. Вівтарна стіна, що зливається з чашою куполу каплиці, створює атмосферу піднесення.

Більшість скульптурних робіт в інтер'єрі каплиці виконав Йоган Пфістер. Для оздоблення він використав матеріали з місцин, неподалік від Львова. Нижній ярус вівтаря, як і фасад — з полянського вапняку (поклади біля села Поляна). Верхній ярус вівтаря та підкупольні рельєфи виконано у техніці стюко (із застосуванням суміші вапна, гіпсу й меленого алебастру або мармуру). Деякі скульптурні композиції створені з застосуванням чорного мармуру та білого або сірого алебастру, який на той час був відомий під назвою «русинський мармур».

Сьогодні одним із видатних сучасних дослідників Пінзеля вважається Герой України, директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький. Саме він назвав його слов’янським Мікеланджелом...

Усі 47 років праці Возницький присвятив тому, аби зібрати і зберегти роботи маловідомого Пінзеля. Разом з Вірою Стецько рятували шедеври серед сміття, у закинутих костелах. Через недбалість і невігластво чимало скульптур було знищено. Музейникам навіть довелося бачити, як різали безцінні екземпляри на дрова. Змогли вихопили 18 скульптур. Збереглося лише п’ять із них...

Більшість дерев‘яних скульптур було знищено в радянські часи, а ще багато фігур вивезено за кордон, які осіли в приватних колекціях.

Завдяки старанням Возницького, першу виставку робіт маловідомого Пінзеля відкрили у 1987 році в «Олеському замку». Після цього виставка помандрувала до Москви, до Праги, до Польщі.

Біографію Пінзеля ще й досі мало вивчили. Навіть справжнє ім‘я невідоме. Це може бути й Пільц, й Пільце,й Пільзе, й Пільзнов. В історії він залишився як Пінзель. І, як визнають мистецтвознавці, саме на теренах України став Майстром....

Пінзель творив небувалі речі, яких не мала жодна школа Європи. Скульптури Майстра вражають динамікою, яскравим відображенням емоцій. Вони наче летять у просторі, виконуючи чудернацькі рухи.

«Такої духовності, внутрішнього життя не має ні один скульптор того часу, по рівню майстерності він другий після Мікеланджело» - відмічає Борис Возницький.

Зараз роботи Пінзеля зберігаються, в Баварському національному музеї Німеччини, в Польщі.

А найбільша колекція творів Пінзеля знаходиться у Львівській галереї мистецтв. У постійній експозиції виставлено 30 фігур. У сховищах близько двох з половиною тисяч.

Під час Року Пінзеля в Західній Україні відбулися виставки робіт Пінзеля.

Вже є запрошення до галерей Парижу, Вашингтону,Відня.

Скульптури Пінзеля чекали й в Києві. Але дострокові вибори, гучні роковини Голодомору затьмарили цю унікальну культурологічну подію…

Київ Пінзеля так і не побачив. Тільки книгу «Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення», яку видали ентузіасти за спонсорські кошти.

Цю книгу спочатку презентували на Варшавській книжковій ярмарці. Не обішлося без курйозів. Там поляки також виставили свій альбом «Ян Єжи Пінзель», який, до речі, повністю видано державним коштом. Кажуть, презентацію Пінзеля провели разом…

Але завісу над життям Пінзелем до кінця так й не піднято.

Ось що пише Борис Возницький: «Ми не знаємо, хто він і звідкіля, як виглядав, не знаємо причини його смерті. Знаємо тільки, що працював у Бучачі в канівського старости Миколи Потоцького.

Усе двадцяте століття було позначене пошуками відповіді на загадку Пінзеля.

1906 року Пінзель був згаданий як автор скульптур на фасаді собору Св. Юра у Львові.

У 1937 р. публікуються рахунки виплат Пінзелю за виготовлення вівтарів парафіяльного костелу в Монастириськах.

У 30-ті роки вийшли три книжки досліджень барокової скульптури Львова польських мистецтвознавців Тадеуша Маньковського, Адама Бохнака, Збігнєва Горнунга, а після війни цією темою займався Мечислав Гембарович, який, по суті, відкрив нам Кондзелевича. У 80-х у Польщі знайденю дуже цікавий документ – книга, в яку записували шлюби й хрестини з Бучацької церкви. Цей документ опублікував Ян Островський – директор Вавеля. Там сказано, що 13 травня 1751 року вівтарний скульптор Йоанн Георгій Пінзель одружився на Єлизаветі Маєвській. А коли через кілька років у них народився хлопчик, його хрещеним став Бернард Меретин – архітектор, який побудував собор Юра. Через чотири роки в них знайшовся другий хлопчик – Антон. А через десять років після одруження Пінзеля – 24 жовтня 1762 року – є запис, що Пінзельова вийшла заміж. Значить, Пінзеля не стало. Загинув, пропав, вбили його, вмер – нічого не відомо! Про те, що з ним сталося, свідчень нема.»

Пошуки тривають.

Але в рік Пінзеля відкрилася ще одна загадка Майстра.

На скульптурі Пінзеля знайдено невідоме обличчя. Його випадково знайшла Віра Стецько, завідувачка відділу науково-просвітницької роботи Тернопільського обласного краєзнавчого музею.

Ми звернулися до неї за коментарем і ось що вона написала:

«Долею випадку склалося так, що саме у рік, проголошений Роком Пінзеля, при фотографуванні пам’яток ХVІІІ сторіччя, виявила зображення на передпліччі скульптури «Алегорія Мужності» (ТОКМ-176), яке, на мою думку, є автопортретом Іоана Георгія Пінзеля.

Специального художественного образования Леонид Позен не имел. Его с детства привлекали глиняные игрушки, выполненные опошнянскими гончарами. Он пытался лепить их копии из ржаного хлеба. Увлекался также рисованием. Родители Леонида желали, чтобы он, по окончании гимназии, поступал в Санкт-Петербургскую художественную академию. Однако юноша не относился серьёзно к своим художественным задаткам.^[2]

Свои художественные занятия Л. В. Позен возобновил по приезде в Полтаву в 1876 году. Сначала он копировал гипсовые фигуры разных деятелей, используя в качестве образцов для копирования произведения современных ему скульпторов: Н. И. Либериха, Е. А. Лансере, П.-Ж. Мэна.^[1] Затем стал лепить с натуры небольшие портреты друзей и близких, пробовал делать и сложные композиции. Так, например, в 1877 году он вылепил из воска скульптурную группу «Извозчик».^[3][2]

В 1882 году, по совету Г. Г. Мясоедова, Леонид Позен представил свою скульптурную группу «На волах» на 10-й выставке Товарищества передвижных художественных выставок (ТПХВ). Работа начинающего скульптора имела огромный успех. Несколько дней спустя после закрытия выставки собственник фабрики художественного литья К. Ф. Верфель купил скульптурную группу «На волах» для отлива её в бронзе. Впоследствии он многие годы систематически покупал произведения Л. В. Позена, отливал их и устраивал выставки не только в России, но и за рубежом: в Италии, Англии, Германии, Голландии, Америке. На очередной, 11-й, передвижной выставке успех Позену принесли ранее выполненные работы «Шинкарь», «Лирник», «Черкасский вол», «Жеребёнок», «Кобчик».^[2]

Скульптурная композиция «Запорожец в разведке» (1887)

Л. В. Позен был постоянным участником выставок Товарищества вплоть до 1918 года, принимая участие почти в каждой выставке и продемонстрировав свыше 50 работ. В 1891 году Л. Позен стал действительным членом ТПХВ. Он был первым из скульпторов, присоединившихся к Товариществу.^[1] Леонид Позен был в дружеских отношениях с художниками Василием Волковым, Иваном Зайцевым, Николаем Ярошенко.^[2]

В 1894 году в связи с болезнью Л. Позен уехал в Рим, где находился на лечении и попутно изучал музейные коллекции. В том же году он был избран действительным членом Императорской Академии художеств (ИАХ). В 1900 году назначен членом Совета ИАХ. В 1915 годуПозен отказался от предложенного ему звания академика скульптуры «по соображениям принципиального характера».^[1]

Наибольшую известность Леонид Позен приобрёл своими кабинетными жанровыми композициями на темы из жизни и истории украинского народа: «Кобзарь» (1883), «Переселенцы» (1884), «Попрошайка» (1886), «Запорожец в разведке» (1887), «Скиф» (1889), «Пахота на Украине» (1897) и др.^[1][2]

Он создал также ряд портретных бюстов: Г. Г. Мясоедова (1890), Ф. И. Стравинского (1897), Н. А. Ярошенко (1898, 1899),И. П. Котляревского (для Полтавской школы носящей имя писателя) и др.^[1]

В начале 1900-х годов Л. Позен создал памятник поэту Ивану Котляревскому (открыт в 1903 году). В 1914—1915 годах работал над памятником Николаю Гоголю в Полтаве (открыт в 1934 году).^[1]

Произведения Леонида Позена хранятся во многих музейных собраниях, в том числе в Государственной Третьяковской галерее,Государственном Русском музее, Киевском музее русского искусства, Полтавском художественном музее и других.^[1]

Известный историк искусства Петр Петрович Гнедич считал Леонида Позена необыкновенно интересным и самобытным скульптором. Самым характерным образцом присущей Леониду Владимировичу сильной композиции Петр Петрович считал его «Скифа».^[

Дата добавления: 2015-09-29