Лекція 5. Дивідендна політика підприємства

Лекція 5. Дивідендна політика підприємства

Анотація

Зміст, значення та основні завдання дивідендної політики. Оптимізація дивідендної політики. Фактори дивідендної політики. Типи дивідендної політики підприємства. Теорії в галузі дивідендної політики. Дивідендна політика і структура капіталу. Взаємозв'язок дивідендної політики та самофінансування підприємства. Порядок нарахування дивідендів. Джерела та форми виплати дивідендів. Методи нарахування дивідендів. Виплати дивідендів корпоративними правами. Подрібнення акцій та викуп акціонерним товариством акцій власної емісії як інструменти дивідендної політики. Ефективність дивідендної політики. Особливості нарахування дивідендів акціонерними товариствами та товариствами з обмеженою відповідальністю. Особливості нарахування дивідендів господарськими товариствами з часткою державної власності в статутному капіталі. Оподаткування дивідендів. Оподаткування розподіленого та нерозподіленого прибутку як фактор дивідендної політики.

Дивідендна політика є невід’ємним елементом загальнокорпоративної стратегії підприємства, вона безпосередньо пов’язана з такими аспектами його фінансової діяльності, як фінансова стратегія, вартість підприємства, структура капіталу, емісійна стратегія на ринку цінних паперів тощо.

Ключовим елементом дивідендної політики є категорія «дивіденд» (dividend, інколи payouts). Дивіденд — це частина прибутку підприємства — емітента корпоративних прав, що розподіляється між учасниками такого підприємства відповідно до величини їх внеску до статутного (пайового) капіталу підприємства.

У вітчизняній фінансовій літературі домінує підхід, за яким політику виплати грошових дивідендів ототожнюють із дивідендною політикою. Однак таке твердження є неповним, оскільки не враховує низки проблемних питань фінансової діяльності суб’єк­тів господарювання, а також можливостей її оптимізації. Крім того, необхідно звернути увагу на те, що дохід власника корпоративних прав підприємства включає як суму отриманих дивідендів у грошовій формі, так і приріст ринкової вартості належних йому корпоративних прав (capital gain).

Дивідендною політика - керована діяльність підприємства, спрямована на забезпечення формування доходу власників його корпоративних прав. Дивідендна політика формується як системна сукупність цілей та завдань у сфері участі власників у прибутках підприємства.

Завдання менеджменту стосовно дивідендної політики:

· рівень прибутковості корпоративних прав власної емісії;

· співвідношення розподілу прибутку проти його тезаврації;

· рівень грошових виплат з прибутку — високі чи низькі грошові дивіденди, інші форми грошових виплат;

· регулярність чи дискретність виплати дивідендів;

· частота виплати дивідендів;

· форма оприлюднення параметрів обраної дивідендної політики тощо.

Слід наголосити на тому, що, незважаючи на пильну увагу з боку фінансової науки до проблеми управління дивідендною політикою підприємства, й досі не вироблено єдиної теоретичної моделі формування дивідендної політики та обґрунтування величини грошових дивідендних виплат.

Теорії дивідендної політики підприємства:

напрям преференції інвестора (власника):

· модель Міллера—Модільяні (Dividend Irrelevance Theory);

· модель синиці в руках (Bird-in-the-Hand Theory);

· модель податкових переваг (Tax Preference Theory);

напрям корпоративного біхевіоризму:

· сигнальна модель;

· модель М. Дженсена;

· модель Ла Порта.

Основні положення теорії іррелевантності дивідендної політики (Dividend Irrelevance Theory) були викладені в 1961 р. Міллером та Модільяні (Miller and Modigliani). У своїй праці вони стверджували, що виплата грошових дивідендів не впливає на ринкову вартість підприємства. Таким чином, власник корпоративних прав підприємства байдужий щодо розміру дивідендних виплат, адже його добробут визначається виключно розміром прибутку, який створений на підприємстві в результаті фінансово-господарської діяльності. Тому автори моделі стверджують, що будь-яка величина грошових дивідендів, що їх виплачує підприємство на досконалому ринку капіталу (тобто ринку, де немає трансакційних видатків, витрат банкрутства, інформаційної асиметрії та податків), відповідає ефективній дивідендній політиці підприємства.

Звичайно, теорія Модільяні—Міллера через свої припущення про досконалість ринку капіталу є нереалістичною, і на практиці виплати тієї чи іншої суми грошових дивідендів все ж таки впливають на ринкову вартість такого підприємства. Однак дана теорія дає змогу повністю структурувати всі інші теоретичні моделі обґрунтування абсолютної величини грошових виплат.

Багато інших теоретичних моделей, які пропонується розглянути, припускають, що дивідендні виплати впливають на формування ринкової ціни підприємства, а отже, можлива оптимізація розміру дивідендних виплат з метою максимізації добробуту акціонерів. Так, Гордон і Лінтнер (Gordon and Lintner, 1962) стверджують, що грошові дивіденди, виплачені у поточному періоді, позитивно впливають на ринковий курс корпоративних прав, оскільки така політика відповідає очікуванням та бажанням акціонерів. Автори доводять, що акціонери віддають перевагу саме поточним грошовим дивідендним виплатам, оскільки такі виплати є найменш ризикованими (порівняно, наприклад, із виплатами у наступних періодах чи очікуванням приросту ринкової вартості акцій у результаті реалізації підприємством інвестиційних проектів). З огляду на це менеджерам рекомендується забезпечити максимізацію поточних виплат. Такий підхід до формування дивідендної політики підприємства та визначення абсолютної вели­чини грошових дивідендних виплат заведено називати теорією синиці в руках (Bird-in-the-Hand Theory).

З іншого боку, прихильники теорії податкових переваг (Tax Preference Theory) доводять, що акціонери, намагаючись мінімізувати податкові витрати (величину податкових зобов’язань за грошовими дивідендами та приросту ринкової вартості корпоративних прав), віддають перевагу капітальному доходу за рахунок максимізації реінвестування чистого прибутку підприємства. Справді, доходи у вигляді грошових дивідендів оподатковуються відразу і, як правило, за вищою ставкою[1], ніж капітальні доходи, оподаткування яких здійснюється не в момент їх формування (зростання ринкового курсу), а в момент реалізації такого доходу (продажу акцій). Тому при впровадженні моделі податкових переваг ефективними дивідендними виплатами вважатимуться мінімальні дивіденди або відмова від їх виплати.

За умови інформаційної асиметрії будь-які рішення менеджменту щодо фінансування підприємства (у тому числі й щодо дивідендної політики) сприймаються аутсайдерами як додаткові джерела інформації про фінансове становище підприємства, на підставі якої і робляться припущення про ринкові перспективи даного підприємства. На цьому принципі базується сигнальна модель (signaling) дивідендної політики, яка вимагає від підприємства формування та надсилання на ринок капіталу позитивних сигналів. Як такі сигнали розглядаються оголошення менеджменту про виплату грошових дивідендів (за умови їх стабільності чи збільшення абсолютної величини), викуп корпоративних прав власної емісії, погашення боргу тощо. За такої ситуації оптимальними дивідендними виплатами будуть вважатися стабільні регулярні дивіденди, виплати екстра-дивідендів, а також викуп акцій (shares buyback або repurchases).

З іншого боку, американський фінансист М. Дженсен (Jen-
sen M.) у своїй теорії агентських витрат розглядає конфлікт інте­ресів принципал-агент, що виникає у зв’язку із наявністю у підприємства вільних грошових потоків (Free Cash-flow), на які претендують усі учасники корпоративних відносин (stakeholders). За цієї ситуації у менеджерів підприємства є такі альтернативи для використання наявних грошових коштів (і, відповідно, форми врегулювання конфлікту інтересів):

· виплата грошових дивідендів;

· погашення зобов’язань перед кредиторами;

· фінансування злиття чи придбання (merger&acquisition) на ринку корпоративного контролю;

· поглинання (take over) іншого суб’єкта господарювання;

· реалізація інвестиційних проектів, що збільшують вигоди менеджментів (при цьому не завжди із позитивним NPV);

· та інші цілі, які забезпечують збереження контролю менеджерів над Free Cash-flow.

При цьому в менеджерів підприємства відсутні реальні мотиви для розподілу грошового потоку до фінансування (FCF) між акціонерами, оскільки такий розподіл призведе до відпливу ресурсів з-під контролю менеджментів (зменшення достатку менеджерів, зменшення їх соціального престижу тощо). Це штовхає менеджерів на реалізацію інвестиційних проектів навіть із негативним NPV, розмиттям наявних грошових потоків на формування складної системи управління підприємством тощо.

Однак менеджери перебувають під постійним тиском ринку, який негативно сприймає оголошення про скорочення дивідендних виплат, реагуючи значним скороченням ринкового курсу (як правило, для NYSE падіння становить у середньому 15—17 % за перші три торгові сесії після оголошення про скорочення дивідендів). Тому Дженсен рекомендує менеджерам з метою врегулювання конфлікту з акціонерами щодо Free Cash-flow проводити додаткові емісії боргових зобов’язань (наприклад, для операцій LBO) — зменшується Free Cash-flow і, відповідно, зникає сам предмет конфлікту. Вигоди ж акціонера включають також зменшення витрат на моніторинг діяльності менеджерів, оскільки такий моніторинг перекладається на кредитора (кредиторів).

Модель Ла Порта та ін. (2000 р.) розроблена на основі аналізу близько 4000 підприємств із 33 країн світу. За результатами дослідження автори дійшли висновку, що дивідендна політика підприємства є компромісом у конфлікті інтересів принципал-агент (акціонери—менеджери) і визначається особливостями моделі корпоративного управління в певній країні. Так, вищі грошові дивіденди виплачуються менеджерами тих підприємств, акціонери яких найбільш захищені і мають суттєвіші фактори впливу на подальшу долю менеджерів (включаючи їх усунення). Менеджери підприємств, які не відчувають сильного тиску з боку акціонерної меншості, виплачують незначні грошові дивіденди або взагалі відмовляються від виплати грошових дивідендів.

Слід зазначити, що практична діяльність вітчизняних підприємств у галузі дивідендної політики повністю вписується в рамки гіпотези Ла Порта: менеджери підприємства мало приділяють уваги дивідендній політиці, не відчуваючи при цьому тиску акціонерів, або реалізують таку політику дивідендних виплат, яка визначена контролюючим акціонером (їх групою), за відсутності реального впливу на корпоративні відносини з боку дрібних акціонерів.

Таблиця 1

Практичне застосування теоретичних моделей обґрунтування грошових дивідендних виплат

теорія	величина виплат
Теорія іррелевантності (Мо- дільяні—Міллера)	Будь-який розмір дивідендних виплат є ефективним
Синиця в руках (Гордон, Лінтнер)	Максимізація поточних дивідендних виплат
Теорія податкових переваг	Мінімізація поточних виплат
Сигнальна модель	Стабілізація розміру грошових виплат
Теорія агентських витрат Free Cash-flow (Дженсен)	Зменшення грошових виплат акціонерам з метою збільшення корпоративного достатку; грошові виплати на користь акціонерів доцільно здійснювати у формі викупу акцій
Модель Ла Порта	Грошові виплати визначаються рівнем залежності менеджменту від власників корпоративних прав

Методи нарахування грошових дивідендів:

· залишковий метод дивідендних виплат (residual dividends);

· метод стабільних дивідендів (regular dividends);

· метод гнучкої дивідендної політики;

· метод стійкого приросту дивідендів;

· метод стабільних дивідендів та екстра виплат (regular dividends with extra);

· метод компромісу (compromise dividend policy).

Залишкові дивіденди (residual dividends). Грошові дивіденди виплачуються підприємством лише за умови дотримання таких принципів визначення абсолютної величини грошових дивідендних виплат:

· дивіденди виплачуються після фінансування всіх інвестиційних проектів із позитивною чистою приведеною вартістю;

· на реінвестування спрямовується та частина чистого прибутку підприємства, яка дає змогу профінансувати згадані інвестиційні проекти із дотриманням цільового значення фінансового лівериджу (дотримання цільової структури капіталу).

Зауважимо, що така дивідендна політика характеризується значною нестабільністю і ринок капіталу негативно реагує на її імплементацію.

Метод стабільних дивідендів. Абсолютна величина грошових дивідендів не прив’язується до фактичних фінансових результатів за звітний період і відповідає встановленому рівню дохідності корпоративних прав, що забезпечує найбільшу інформаційну впевненість акціонерів щодо очікуваного рівня своїх доходів.

(1)

де DPS — дивідендна дохідність корпоративних прав (Dividend per Share); D — абсолютна величина грошових дивідендних виплат (Cash Dividend); E — номінальна вартість корпоративних прав.

Політика стабільних дивідендів домінує в практиці західних країн (насамперед країн із розвинутим вторинним ринком цінних паперів). Доцільність такого підходу обґрунтовується тим, що стабільні дивіденди відповідають інтересам стратегічних інвесторів, які вкладають кошти в корпоративні права підприємства на тривалий період, і навпаки, обмежують арбітражні можливості біржових спекулянтів, оскільки курс корпоративних прав за такої дивідендної політики матиме тенденцію до стабілізації або навіть поступового зростання.

Водночас за наявності у підприємства додаткових можливостей виплати більшої величини грошових дивідендів (значний позитивний Free Cash-flow), менеджери такого підприємства віддають перевагу оголошенню екстра-дивідендів (extra dividends), а не збільшенню величини регулярних дивідендів. Описана вище політика менеджерів забезпечує формування в учасників ринку капіталу (аутсайдерів підприємства) очікувань такої самої величини грошових дивідендів і в наступних періодах. Такий підхід до формування абсолютної величини грошових дивідендних виплат заведено називати методом стабільних дивідендів та екстра-дивідендних виплат (regular dividends with extra).

Метод гнучкої дивідендної політики (метод стабільного дивідендного виходу). На відміну від попередніх підходів до визначення абсолютної величини грошових виплат підприємства цей метод прив’язує розмір грошових дивідендних виплат до абсолютної величини фінансових результатів підприємства у звітному фінансовому періоді, за який виплачуються дивіденди, шляхом затвердження незмінного коефіцієнта дивідендних виплат (формула (2)). Метод ураховує, що, на відміну від облігацій, корпоративні права є ризикованими вкладеннями і тому винагородою за ризик має бути відповідний дохід, який коливається залежно від рівня прибутковості підприємства.

, (2)

де DPR — коефіцієнт дивідендних виплат (Dividend Payout Ratio); D_cash — грошові дивідендні виплати; EAIT — чистий прибуток; DPS — дивіденд на одну просту акцію (Dividend per Share); EPS — дохід на одну просту акцію (Earnings per Share).

Однак використання такого методу дивідендних виплат призводить (аналогічно до методу залишкових дивідендів) до невизначеності щодо очікуваних доходів акціонерів. Це, у свою чергу, негативно відбивається на ринковому курсі корпоративних прав такого підприємства. Метод стабільного дивідендного виходу (як і метод залишкових дивідендних виплат) можна рекомендувати суб’єкту господарювання, структура власності якого стабільна, а акціонерів можна кваліфікувати як стратегічних інвесторів (інвесторів, що активно реалізують політику корпоративного контролю над підприємствами). Це стосується, наприклад, товариств з обмеженою відповідальністю, акціонерних товариств закритого типу тощо.

Метод стійкого приросту дивідендів. Як свідчить світова практика, новостворені суб’єкти господарювання (особливо представники новітніх галузей економіки) в перші роки свого функціонування реалізують політику стабільного приросту дивідендів, що дає змогу менеджерам названих суб’єктів господарювання досягти таких цілей: (1) формування позитивного іміджу на ринку капіталу та (2) спрощення доступу до фінансових ресурсів шляхом розміщення наступних емісій корпоративних прав. Однак така політика грошових дивідендних виплат через обмеженість зростання абсолютної величини чистого прибутку підприємства може бути реалізована лише протягом чітко обмеженого періоду часу, який зазвичай не перевищує 10 років.

Компромісна дивідендна політика, яка виділяється в окремих джерелах, передбачає, що щорічні рішення щодо грошових дивідендних виплат розглядаються та приймаються, зважаючи на такі чинники:

· потреба у капіталі для фінансування інвестиційних проектів із позитивним NPV;

· уникнення рішення про скорочення абсолютної величини грошових дивідендних виплат;

· уникнення емісії нових корпоративних прав;

· підтримання цільового рівня фінансового лівериджу;

· забезпечення цільового рівня коефіцієнта дивідендних виплат (DPR).

Однак, окрім визначення величини грошових дивідендів, для формування та реалізації дивідендної політики підприємства велике значення має врегулювання процедури виплати грошових дивідендів.

Рисунок 1 - Процедура виплати дивідендів

Етапи виплати грошових дивідендів:

1) дата оголошення грошових дивідендів (declaration date), тобто дата фактичного оприлюднення рішення уповноважених органів[2] про виплату дивідендів, форму виплати (грошові дивіденди чи виплати корпоративними правами), їх розмір та строки виплати;

2) екс-дивідендна дата (ex-dividend date) — момент, від якого корпоративні права обертаються на вторинному ринку вже без права на дивіденди за звітний період. У світовій практиці екс-дивідендна дата на 2—4 банківські дні передує даті фіксації реєстру власників іменних цінних паперів;

3) дата фіксації реєстру (record date) власників іменних акцій (корпоративних прав), що являє собою час, станом на який складається реєстр осіб (власників корпоративних прав), яким нараховуються дивіденди. Досить часто ексдивідендна дата та дата фіксації реєстру збігаються, а їх розведення у часі здійснюють переважно підприємства, корпоративні права яких активно обертаються на вторинному ринку. Отже, покупець корпоративних прав (якщо угода укладена до екс-дивідендної дати) має можливість завершити переоформлення прав власності на такі цінні папери;

4) дата початку фактичної виплати грошових дивідендів (payment date), що являє собою момент, з якого власники корпоративних прав можуть отримати грошові дивіденди на власний банківський рахунок або через касу підприємства.

У процесі нарахування та виплати грошових дивідендів постає проблема щодо визначення категорії акціонерів (власників корпоративних прав), які претендують/не претендують на дивіденди. Так, Закон України «Про господарські товариства» визначає, що викуплені акції власної емісії не враховуються при визначенні кворуму і не беруть участі у розподілі прибутку такого підприємства, отже, дивіденди не нараховуються на викуплені акції власної емісії (незалежно від мети викупу таких акцій). Решта ж акціонерів (учасників товариств) беруть участь у розподілі чистого прибутку (прибутку, за умови повного погашення процентів за позиками та податків і відрахувань до бюджету) відповідно до умов, передбачених статутом (статутними документами) суб’єкта господарювання.

Поряд із грошовими дивідендними виплатами підприємства досить часто використовують у своїй практиці альтернативні дивіденди, використання яких спрямоване на формування додаткового доходу власників корпоративних прав такого підприємства, передусім капітального доходу (capital gain). Загалом у процесі реалізації дивідендної політики суб’єктами господарювання застосовуються різні форми дивідендів (дивідендних виплат). Так, сучасна фінансова наука виділяє такі форми дивідендів (форми реалізації дивідендної політики), як грошові дивіденди, виплати корпоративними правами, дроблення акцій та викуп акцій.

Грошові дивіденди (cash dividends) є найпоширенішою та найпростішою формою реалізації дивідендної політики суб’єкта господарювання, яка передбачає формування за рахунок чистого прибутку (прибутку суб’єкта господарювання після сплати процентів за позиками та обов’язкових платежів до бюджету[3] — EAIT) грошового фонду дивідендних виплат. Виплата грошових дивідендів здійснюється відповідно до умов статутних документів товариства пропорційно участі власника у його статутному капіталі.

Досить часто поняття дивідендної політики зводять лише до визначення абсолютної величини грошових дивідендних виплат (і, відповідно, частини реінвестування чистого прибутку підприємства). Однак грошові дивіденди мають розглядатися лише як один із варіантів (хоча й основний) реалізації дивідендної політики суб’єкта господарювання в умовах ринкової економіки. При цьому у фінансовій літературі виділяють політику дивідендних виплат (payout policy) та дивідендну політику (dividend policy), яка включає і політику дивідендних виплат. Загалом при обґрунтуванні розміру грошових дивідендних виплат необхідно враховувати таке:

фактори іррелевантності грошових дивідендних виплат:

· збільшення грошових дивідендів призводить до зменшення капітального доходу власника корпоративних прав;

· грошові дивіденди виплачуються з вартості (власний капітал підприємства), яка вже належить власникам корпоративних прав;

фактори релевантності грошових дивідендних виплат:

· фактори, що спонукають максимізувати грошові дивідендні виплати:

¾ очікування акціонерів щодо отримання поточного доходу

¾ споживчі потреби власників корпоративних прав;

¾ невизначеність майбутніх доходів;

¾ структура акціонерного капіталу (ефект клієнтури);

¾ ефект сигналізування;

¾ законодавчі умови;

· фактори, що спонукають мінімізувати грошові дивідендні виплати:

¾ особливості оподаткування розподіленого та нерозподіленого прибутку;

¾ структура акціонерного капіталу (ефект клієнтури);

¾ транзакційні та агентські видатки, витрати моніторингу;

¾ законодавчі умови.

Важливим елементом дивідендної політики більшості компаній світу стали стандартизовані процедури реінвестування частиною акціонерів грошових дивідендів в акції — програми реінвестування дивідендів (Dividend Reinvestment Plan — DRIP). Такі плани набули значного поширення на розвинутих ринках капіталу, зокрема Європи та США, і є потужним інструментом балансування інтересів усіх учасників корпоративних відносин у процесі фінансування підприємства — емітента корпоративних прав.

Дивідендна політика на основі плану реінвестування дивідендів надає бенефіціару (акціонеру) право вибору прийнятної для нього форми доходу — отримання грошових дивідендів чи їх спрямування у джерела придбання нових акцій. При цьому розрізняють плани реінвестування дивідендів у акції підприємства нової емісії або випущені раніше акції, які обертаються на вторинному ринку.

Із двох варіантів реінвестування дивідендів перший (реінвестування у акції нової емісії) є найбільш привабливим як для емітента, так і для акціонера. Для емітента така форма DRIP дає змогу (1) зберегти підконтрольність фінансових ресурсів (шляхом їх перегрупування у складі власного капіталу) та (2) уникнути або суттєво зменшити витрати на оплату послуг андеррайтера.

Для акціонера реінвестування грошових дивідендів у корпоративні права нової емісії дає можливість отримати такі переваги:

· спрощення процедури придбання корпоративних прав (акцій);

· відсутність процедури переважного права при розміщенні акцій нової емісії серед акціонерів — учасників DRIP;

· придбання корпоративних прав нової емісії за курсом емісії, що менший за поточний ринковий курс таких акцій;

· відсутність брокерських витрат у разі придбання нових акцій тощо.

Дещо спільне із DRIP мають виплати дивідендів корпоративними правами (stock dividends). Однак якщо DRIP надають право акціонеру спрямувати грошові дивіденди на придбання акцій, то виплати корпоративними правами не передбачають виплати грошових коштів, а всі акціонери отримають за рішенням менеджменту акції нової емісії пропорційно їх частці у статутному капіталі підприємства. Таким чином, виплати дивідендів корпоративними правами передбачають проведення додаткової емісії акцій на всю величину нарахованих дивідендів із наступним пропорційним розподілом її між власниками корпоративних прав підприємства.

Серед можливих аргументів на користь виплати дивідендів корпоративними правами, які висуває сучасна теорія корпоративних фінансів, можна відзначити такі:

· збереження контролю підприємства над грошовими потоками;

· позитивна ринкова реакція на нову емісію корпоративних прав (у короткостроковому періоді ринковий курс корпоративних прав після проведення нового IPO зростає);

· задоволення як інтересів великих стратегічних інвесторів (ринкове зростання підприємства за рахунок реінвестування), так і споживчих потреб дрібних власників корпоративних прав (які можуть реалізувати на ринку нові акції);

· мінімальні транзакційні видатки при розміщенні додаткової емісії.

Як замінник грошових дивідендних виплат суб’єкти господарювання досить часто застосовують викуп акцій власної емісії. Викуп акцій (stock repurchases) як форма реалізації дивідендної політики також передбачає рух грошових коштів від суб’єкта господарювання до власника корпоративних прав, однак такий рух здійснюється в обмін на корпоративні права такого суб’єкта господарювання. Викуп корпоративних прав здійснюється, як правило, за ринковим курсом або з премією від ринкового курсу корпоративних прав. При цьому викуп корпоративних прав власної емісії може здійснюватися у таких формах:

· викуп на відкритому ринку (open market repurchase);

· викуп через загальну тендерну пропозицію (GTO) за фіксованим курсом чи через голландський аукціон;

· цільовий викуп корпоративних прав у певної аудиторії власників.

Серед можливих аргументів на користь викупу корпоративних прав власної емісії, які наводяться у науково-практичній літературі, можна виділити такі:

· позитивний інформаційний контекст (див. сигнальна гіпотеза);

· позитивний ринковий ефект у короткостроковому періоді;

· урегулювання конфлікту принципал-агент (див. модель Дженсена) та зменшення витрат моніторингу тощо.

Іншим замінником грошових дивідендних виплат є дроблення акцій. Загалом дроблення акцій (stock splits) як форма реалізації дивідендної політики суб’єкта господарювання передбачає збільшення кількості акцій (корпоративних прав), що належить учаснику товариства, із одночасним пропорційним зменшенням їх номінальної вартості з метою незмінності абсолютної величини статутного капіталу. Серед можливих аргументів на користь дроблення корпоративних прав, які наводяться у науково-практичній літературі, можна виділити такі:

· теоретично економічний ефект (вплив на вартість підприємства) дроблення акцій аналогічний виплаті 100 % грошових дивідендів;

· переведення корпоративних прав власної емісії в категорію більш популярних акцій та підвищення попиту на акції підприємства;

· позитивний інформаційний контекст та ринковий ефект у короткостроковому періоді.

Спільним для всіх теорій і теоретичних моделей дивідендної політики та варіантів їх реалізації є фактор оподаткування розподіленого (дивідендів) та нерозподіленого прибутку суб’єкта господарювання. Оподаткування дивідендів в Україні здійснюється відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємства[4]». Розглянемо основні положення, що визначають оподаткування грошових дивідендів.

Об’єкт оподаткування — сума нарахованих грошових дивідендів незалежно від того, була прибутковою діяльність підприємства у звітному періоді чи ні. При виплаті грошових дивідендів на користь нерезидента на суму нарахованих його грошових дивідендів при їх фактичній виплаті нараховується податок на репатріацію.

Ставка оподаткування. Підприємство — емітент корпоративних прав нараховує податок на суму грошових дивідендів у розмірі 25 % від суми таких дивідендів. Виплати грошових дивідендів на користь фізичних осіб (у тому числі нерезидентів) за акціями (інших корпоративних правах), які мають статус привілейованих або інший статус, що передбачає виплату фіксованого розміру дивідендів чи дивідендів, які є більшими за величину грошових дивідендів на будь-яку іншу акцію (корпоративне право) такого суб’єкта господарювання, з метою оподаткування прирівнюються до виплати заробітної плати із відповідним оподаткуванням та включенням суми виплат до складу валових витрат платника податку. При цьому авансовий платіж на такі дивіденди не нараховується. При виплаті грошових дивідендів на користь нерезидента підприємство нараховує та утримує податок на репатріацію у розмірі 15 %.

Джерело сплати податку —чистий прибуток підприємства, що залишається після виплати дивідендів (для простих акцій, інших корпоративних прав) або валові витрати (для привілейованих акцій, інших корпоративних прав). Податок на репатріацію нараховується та сплачується за рахунок грошових дивідендів.

Строки сплати —податок перераховується до бюджету одночасно або до фактичної виплати грошових дивідендів.

Форма сплати —фактично сплачений до бюджету податок на дивіденди враховується як авансовий платіж з податку на прибуток суб’єкта господарювання, що нарахував та сплатив такий податок. Якщо підприємство є платником єдиного податку, то податок на дивіденди нараховується та сплачується до бюджету на загальних підставах, однак таке підприємство не може скористатися можливістю зарахування фактично внесеної суми як авансового платежу. Нарахований та сплачений податок на репатріацію не враховується як авансовий платіж.

Платник податку на дивіденди —підприємство-емітент, що нараховує та виплачує дивіденди, незалежно від того, є підприємство платником податку на прибуток чи не є таким.

Пільги. Авансовий платіж не справляється при виплаті дивідендів корпоративними правами даного підприємства, якщо така виплата не призводить до зміни структури власності підприємства (відносні частки участі акціонерів у статутному капіталі підприємства не змінюються), а також при виплаті на користь інститутів спільного інвестування (ІСІ). Суб’єкти господарювання (окрім постійних представництв нерезидентів) не включають до складу валових доходів суми отриманих грошових дивідендів від підприємств-резидентів.

Однак з наведених вище тверджень випливає ще одне ключове питання оптимізації дивідендної політики суб’єкта господарювання — оцінювання ефективності дивідендної політики такого підприємства. Зауважимо, що поняття ефективності дивідендної політики для різних категорій учасників (stakeholders) корпоративних відносин має різне функціональне навантаження. Так, для власників корпоративних прав ефективною дивідендною політикою буде, очевидно, та політика, яка веде до максимізації достатку акціонерів (shareholder value maximization). У свою чергу, для менеджерів[5] підприємства оптимізація дивідендної політики зводиться до максимізації корпоративного достатку. Свої власні інтереси при формуванні та реалізації дивідендної політики суб’єкта господарювання мають і інші учасники, у тому числі, кредитори, працівники, контрагенти та держава (і як власник, і як представник суспільства).

У будь-якому випадку для вирішення питання про ефективність чи неефективність дивідендної політики суб’єкта господарювання використовують певну сукупність кількісних показників. Так, у науково-практичній літературі з корпоративних фінансів найчастіше застосовують такі кількісні показники оцінки дивідендної політики підприємства.

· Чистий прибуток, що припадає на одну просту акцію (earning per share — EPS) — розраховується діленням суми чистого прибутку (після виплати дивідендів за привілейованими акціями) на кількість простих акцій, яка перебуває в обігу.

· Дивіденди на одну просту акцію (dividend per share — DPS) — розраховується діленням суми оголошених грошових дивідендів на кількість простих акцій, яка перебуває в обігу.

· Дивідендна дохідність (рентабельність) простої акції (dividend yield — DY) — відношення абсолютної величини нарахованих грошових дивідендів за звітний період до ринкової вартості корпоративних прав на початок звітного періоду.

· Дохідність (рентабельність) простої акції (returns on share — ROS) — відношення суми абсолютної величини нарахованих грошових дивідендів за звітний період та капітального доходу за той самий період до ринкової вартості корпоративних прав на початок звітного періоду.

· Коефіцієнт дивідендних виплат (dividend payout ratio — DPR) — відношення маси дивіденду до суми чистого прибутку підприємства або відношення дивіденду на одну просту акцію до чистого прибутку на одну акцію.

Відношення ринкового курсу до чистого прибутку на одну акцію (price earnings ratio — PER).

[1] Слід звернути увагу, що ставка оподаткування грошових дивідендів (як складова прибутку підприємства) та ставка оподаткування капітального доходу власників корпоративних прав в Україні збігаються і становлять 25 %.

[2] Слід нагадати, що рішення про виплату дивідендів вітчизняними підприємствами приймається виключно загальними зборами акціонерів (власників).

[3] Див., наприклад, ст. 15 Закону України «Про господарські товариства».

[4] Див. пункт 8 статті 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

[5] З огляду на те, що менеджери загалом (за відсутності у дрібних акціонерів реальних важелів впливу на менеджмент) діють далеко не в інтересах акціонерів.

Дата добавления: 2015-09-29