1. Історичні передумови європейської інтеграції. Історичні передумови: 1) спільність релігії – християнство. 2) спільність мов – романо-германська сім'я. 3) рецепція римського права 4) успадкування грецького сприйняття індивіда 5) декілька разів Європа було насильницько об’єднана: римське завоювання, франкська держава (Священна римська імперія), наполеонівське завоювання. Європейський Союз – це порівняно нове явище в історії Європи. Формально він з’явився на політичній карті 1 листопада 1993 р., коли набув чинності Договір про Європейський Союз, або Маастрихтський договір. Однак насправді Євросоюз – це лише черговий, якісно новий крок у процесі європейської інтеграції, яка має тривалу історію. Офіційно розбудова об’єднаної Європи розпочалася із започаткування у 50_ті роки ХХ ст. трьох Європейських співтовариств: Європейського об’єднання вугілля та сталі, Європейське співтовариство з атомної енергії та Європейське економічне співтовариство. Первісно інтеграція мала виключно економічний характер, оскільки держави_члени були не готові поступитися своїм суверенітетом на користь наддержавних інститутів влади. Саме тому національні уряди відкидали ідею інтеграції у політичний та військовій сферах. Однак з часом інтеграційні процеси неминуче стали прямо або опосередковано охоплювати й інші сфери суспільного життя (соціальну сферу, культуру, освіту, охорону здоров’я, молодіжну політику тощо). Це спонукало держави_члени ЄС до створення на основі вказаних Співтовариств Європейського Союзу. Попри очікування, що Європейські співтовариства трансформуються у Європейський Союз, у Маастрихтському договорі була закріплена інша структура відносин між ними. Діяльність Євросоюзу поряд з економічною інтеграцією (так звана І «опора») передбачала також проведення спільної зовнішньої політика та політика безпеки (ІІ «опора»), а також політики в сфері внутрішніх справ та правосуддя (ІІІ «опора»). При цьому Євросоюз не заміняє собою Європейські співтовариства, а функціонує паралельно з ними. | 2. Реалізація ідеї європейської інтеграції після Другої світової війни. Етапи формування і розвитку Європейських співтовариств і Європейського Союзу. 9 травня 1950 року французький міністр закордонних справ Робер Шуман запропонував створити наддержавну організацію, яка б мала контроль над ключовими галузями економіки. 18 квітня 1951 року у Парижі було підписано договір про Європейське співтовариство з вугілля і сталі. Договір набув чинності 23 липня 1952 року. Укладено його було на 50 років. У 2002 році договір припинив свою дію. Активи і компетенція ЄСВС були передані іншому співтовариству, яке називається ЄЕС (Європейське Економічне Співтовариство). Договір був укладений між 6 державами: Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург (Паризький договір). У 1957 році у Римі було одночасно підписано два договори: Про Європейське Економічне Співтовариство та Про Європейське Співтовариство з Атомної Енергії (Євратом). Обидві договори набули чинності 1 січня 1958 року (Римські договори). Учасниками цих договорів є ті самі 6 держав. Розвиток співтовариств у 60-80-х рр. У цей час інтеграція розвивається за двома напрямками: 1. Розширення складу держав-членів. 1 січня 1973 року – Великобританія, Ірландія, Данія. 1 січня 1981 року – Греція 1 січня 1986 року – Іспанія, Португалія 2. Інституційні зміни. В 1965 році було укладено договір про злиття органів ЄЕС: Рада Міністрів (Рада ЄС) – законодавчий орган; Парламентська Асамблеє (Європарламент) – також законодавчий орган; Комісія – виконавчий орган; Суд співтовариства. У 1986 році укладено Єдиний європейський акт. Ним передбачалося: - Створення єдиного внутрішнього ринку; - Розширення компетенції співтовариства (додалися соціальна політика, регіональна політика, захист навколишнього середовища тощо); - Створення Європейської ради – зібрання двічі на рік голів урядів держав-членів. - Створення суду першої інстанції. У 1992 році у м. Маастрихт (Нідерланди) був прийнятий договір Про створення ЄС. 1 листопада 1993 року цей договір набув чинності. Основні положення договору: 1. Створення економічного і валютного союзу і запровадження Євро. 2. Запровадження громадянство Союзу. 3. Назва ЄЕС спрощена до ЄС. 4. Розширяється компетенція Співтовариства: охорона культури, охорона здоров’я, захист прав споживачів, почалося співробітництво у зовнішній політиці, спільній безпеці і правосудді. З 1 січня 1995 року приєдналися Австрія, Швеція, Фінляндія. 1 травня 2004 року приєдналися Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Мальта, Кіпр. 1 січня 2007 року приєдналися Румунія і Болгарія. Таким чином, на сьогодні загальна кількість держав-членів ЄС – 27. Кількість населення – 480 млн. До Маахстриського договору були внесені зміни Амстердамським та Ніццьким договором. Амстердамський договір прийнято у 1997 році, набув чинності у 1999 році. Основні положення договору: 1. У ст. 7 зроблено акцент на права людини. 2. Проголошення ЄС «простором свободи, безпеки і справедливості». Ніццька угода укладена у 2000 році, а набула чинності у 2003 році. Основні положення цього договору: 1. Змінено представництво держав в органах ЄС. 2. Затверджено порядок голосування кваліфікованою більшістю. Лісабонський договір було прийнято у 2007 року. Він ще не набрав сили. Лісабонський договір має замінити собою всі інші договори.
|
3. Місце Європейського Союзу серед інших європейських міждержавних організацій (Західноєвропейського Союзу, Організації північноатлантичного договору, Ради Європи, Організації з питань безпеки і співробітництва у Європі). У Європі існує декілька міжнародних організацій регіонального характеру, кожна з яких має свої функції, але всі вони співпрацюють і доповнюють одна одну. Рада Європи. Заснована у 1949 році. Штаб-квартира у Стразбурзі. Здійснює співробітництво серед європейських країн у правовій, соціальній та культурній сферах. До складу РЄ входять практично всі країни – 43, окрім Білорусії. За негласним правилом країна-кандидат до ЄС повинна бути членом РЄ. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, прийнята в рамках РЄ, є обов’язковим документом для країн ЄС. ОБСЄ (попередня назва – Нарада з безпеки та співробітництва у Європі). Здійснює моніторинг дотримання прав людини, свободи слова, прозорості виборів у європейських країнах. Засновано у 1975 році – Заключний Гельсінський акт. НАТО. Створено у 1949 році на підставі ст. 51 Статуту ООН. НАТО – це система колективної безпеки. На сьогодні НАТО – це гарантія безпеки ЄС. Склад – 26 країн-членів. Західноєвропейський союз (ЗЄС). Заснована в 1948 році – реорганізована у 1954 році. ЄС розглядає ЗЄС як власні збройні сили і альтернативу НАТО.
| 4. Правове регулювання відносин Європейського Союзу з Європейською асоціацією вільної торгівлі. Правовий статус Європейського економічного простору. ЄСП та Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) ЄАВТ заснована у 1960 році як альтернатива співтовариства. На сьогодні членами ЄАВТ є 4 держави: Норвегія, Ісландія, Ліхтенштейн, Швейцарія. У 1992 році країни-члени співтовариств уклали договір з країнами-членами ЄАВТ Про ЄЕП (Європейський економічний простір). Договір набув чинності 1 січня 1994 року. Учасниками цього договору є 30 держав (крім Швейцарії). ЄЕП – це зона вільної торгівлі і найбільша у світі кількість споживачів. Основні положення договору про ЄЕП: 1. Вільний рух товарів, послуг, капіталів і робочої сили. 2. Лібералізація сільського господарства (торгівлі сільськогосподарськими продуктами). На країни-члени ЄАВТ поширюється дія законодавства ЄС (acquis communautaire – основа правопорядку співтовариства). 3. Управління ЄЕП здійснюють органи ЄС. 4. Країни-члени ЄАВТ створили для самих себе наглядовий орган. |
5. Лісабонська угода: основні напрями у реформуванні Європейського Союзу. Лісабонський договір (Договір реформування) – це нова базова угода щодо принципів функціонування Європейського Союзу. Офіційно вона іменується «Лісабонська угода про внесення змін в Угоду про Європейський Союз й Угоду про заснування Європейської Спільноти».
| 6. Завдання, цілі та принципи діяльності Європейського Союзу, їх прикладне значення. В установчих договорах ЄС слово «принцип» використовується у різних значеннях. У більшості випадків мова йде про важливі правові норми загального характеру, що стосуються функціонування ЄС в цілому, або певної галузі, чи навіть окремого питання (наприклад, принцип сталого розвитку, принцип субсидіарності, принцип відкритої ринкової економіки і т.д.). В окремих випадках слово принцип вживається як: 1. Тип правового акту Союзу (ч. 1 ст. 13 Договору про ЄС – принципи закордонної політики); 2. Як специфічне джерело права ЄС: загальні принципи права ЄС (ч. 2 ст. 6 Договору про ЄС); загальні принципи, спільні для правових систем держав-членів ЄС (ч. 2 ст. 288 Договору про ЄС). Найважливіше значення для правопорядку ЄС мають принципи, закріплені у ч. 1 ст. 6 Договору про ЄС. Юридичне (прикладне) значення принципів, закріплених в ч.1 ст. 6 Договору про ЄС: 1. Членство в ЄС може бути надане лише державі, яка поважає дані принципи (ч. 1 ст. 49 Договору про ЄС). 2. Якщо буде встановлено наявність серйозного та постійного порушення цих принципів то Рада ЄС (законодавчий орган ЄС) може призупинити окремі права держави-порушниці у ЄС (ст. 7 Договору про ЄС). Джерелами цілей і завдань ЄС є такі статті і договори: Розділ 1 Договору про ЄС Поняття, цілі і завдання ЄС використовуються в установчих договорах не завжди послідовно і системно. Але цілі ЄС як правило означають дві групи правоположень: 1. Цілі створення (в Преамбулі); 2. Цілі діяльності: - Загальні (ч. 1 ст. 2 Договору про ЄС): а) Соціально-економічна мета; б) Зовнішньополітична (ідентичність Союзу на міжнародній арені); в) Гуманітарна (захист прав і свобод людини); г) Правоохоронна (простір свободи, безпеки і справедливості). д) Організаційна (підтримання acquis comminautaire – основа правопорядку співтовариства) - Спеціальні – ті, які визначають зміст конкретних напрямків діяльності ЄС (розпорошені по всьому Договору. Наприклад, цілі промислової політики) Важливе значення надається державами такій політичній цілі як збереження миру. Окрему групу утворюють цілі, встановлені у ст.ст. 11-12 Договору про ЄС (цілі спільної зовнішньої політики і політики безпеки; ст. 29 – цілі співробітництва правоохоронних органів). Цілі і завдання мають важливе прикладне і, відповідно, юридичне значення: 1. Їх слід враховувати при застосуванні принципу де легованості (ст. 308 Договору про ЄС) та принципів субсидіарності і пропорційності 2. При застосуванні теорії домислюваних (імпліцитних) повноважень. 3. Суд ЄС застосовуючи телеологічне (цільове) і систематичне тлумачення установчих договорів за допомогою цілей заповнює прогалини у праві ЄС, надає перевагу одним повноваженням перед іншими. Наприклад, введення в дію Судом ЄС принципу верховенства і принципу прямої дії права ЄС в національних правопорядках.
| ||
7. Цінності Європейського Союзу та їх правове значення. «Союз заснований на цінностях поваги людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права і дотримання прав людини, включаючи права осіб, які належать до меншин. Ці цінності є спільними для держав_членів в межах суспільства, яке характеризується плюралізмом, недискримінацією, терпимістю, справедливістю, солідарністю і рівністю жінок і чоловіків». Стаття І-2 Конституції для Європи Цінності Союзу Цінності Європейського Союзу вперше закріплюються лише у Конституції для Європи. Включення їх до змісту Конституції обумовлено тим, що певне розуміння основних цінностей суспільства передбачає відповідне бачення сутності влади чи то держави, чи Європейського Союзу. Перелік цінностей Євросоюзу є традиційним для правової і політичної культури європейських держав. На них повинні орієнтуватися та дотримуватися й ті країни, які в майбутньому мають намір вступити до Союзу | 8. Правосуб’єктність Європейського Союзу. Еволюція правосуб’єктності ЄС. Правосуб’єктність ЄС Договір про ЄС не містить спеціального положення, що надає Союзу правосуб’єктність. Міжнародна правосуб’єктність ЄС може бути виведеною через системний аналіз договору про ЄС та практики його застосування. Відсутність у Договорі про ЄС норми щодо правосуб’єктності Союзу не є випадковою, у такий спосіб держави-члени намагалися запобігти перебиранню Союзом суверенних повноважень держав-членів у галузі зовнішньої політики. З 1999 року (після вступу в силу Амстердамської угоди) ст. 24 і 38 Договору про ЄС передбачають можливість укладання Радою ЄС міжнародних угод з третіми країнами та міжнародними організаціями з питань, що належать до другої та третьої опор. Як показує практика Рада ЄС в таких ситуаціях діє від імені Союзу, як його представник. Таким чином, аналіз положень Договору про ЄС дозволяє стверджувати, що ЄС має договірну правоздатність (це питання в науці і практиці ще не вирішене). ЄС не здійснює право посольства. Представництво інтересів Союзу в міжнародних відносинах здійснюється у такі способи: 1. Через дипломатичні представництва держави-члена, що головує в ЄС (на зараз – Швеція) ст. 18,27 Договору про ЄС. 2. Через Генерального Секретаря Ради ЄС, який діє як Високий представник з питань спільної закордонної і політики безпеки (на зараз – Хав’єр Солана) ч. 3 ст. 18 і ст. 26 Договору про ЄС. 3. Через спільних посланників і спеціальні місії ЄС для участі у врегулюванні міжнародних конфліктів ч. 5 ст. 18 і ст. 37 Договору про ЄС. Такі місії були у Косово і Іраку. 4. Через делегації Європейської Комісії у третіх країнах і на міжнародних конференціях, які діють на підставі Договору про ЄСп. В національному праві ЄС не наділений правосуб’єктністю. | ||
9. Компетенція Європейського Союзу: юридичні джерела, види компетенції, юридичні процедури розширення компетенції ЄС. Характерними рисами компетенції ЄС є: 1. Відсутня загальна або універсальна компетенція ЄС. 2. Має обмежений і делегований характер. 3. На відміну від конституцій федеративних держав установчі договори ЄС не містять конкретних переліків, що розмежовують предметну компетенцію держав-членів, співтовариств, Союзу. 4. Відсутність чіткого переліку компетенції веде до досить частих конфліктів між державами-членами (досить ефективно вирішується Судом ЄСп). Види компетенції ЄС: 1. Виключна компетенція ЄС. Всі ті питання, по яких рішення приймають не держави-члени, а тільки ЄС. 2. Конкуруюча компетенція. Це такі питання, з яких держав-члени мають право приймати свої НПА, але вони діють до того часу,поки не будуть прийняті акти в рамках ЄС. 3. Паралельна конкуренція. Законодавство держав-членів є додатковим до законодавства ЄС. Юридичні процедури розширення компетенції ЄС: 1. Внесення змін або доповнень в установчі договори. 2. Тлумачення судом (цільове і систематичне тлумачення). 3. Теорія домислюваних (імпліцитних) повноважень. | 10. Політична природа Європейського Союзу. Проблема “дефіциту демократії” в Європейському Союзі. ЄС є організацією, яку можна віднести до категорії організації особливого роду. ЄС є утворенням, яке містить у собі ознаки принаймні трьох міждержавних організацій: федерація, конфедерація, міжнародна організація. При цьому, ЄС вироблено власні ознаки, які не притаманні переліченим організаціям. Право, яке формується в рамках ЄС та ЄСп має наднаціональний характер та пряму дію в правопорядках держав-членів. Існує дуже мало питань європейської політики, щодо яких політологи досягають згоди. Одним з них є оцінка Європейського Союзу (ЄС) як такого, що страждає від „дефіциту демократії”: враховується дистанція між європейськими громадянами та керівними інститутами Євросоюзу (Європейською Радою, Єврокомісією, Радою ЄС і, нарешті, Європейським парламентом). Саме Європарламент як інститут представницької демократії має докладати зусиль, аби подолати відстань між інтересами „євробюрократів” та „пересічних” громадян ЄС. Огляд оцінок та пропозицій щодо законодавчого врегулювання виборів до Європарламенту, висловлюваних політологами, свідчить, що в усталених демократіях питання доцільності партійної структури цього представницького органу слід вважати вирішеним на користь виборів за партійними списками. Саме в такий спосіб, на загальну думку, можна буде подолати „дефіцит демократії”. | ||
11. Правова природа Європейського Союзу: основні концепції. На сьогодні Європейський Союз розглядається як форма реалізації ідеї міждержавного співробітництва, яке можна охарактеризувати як інтеграційне та наднаціональне, що розпочалося після Другої світової війни. Сучасна правова наука має три основні теорії пояснення правової природи ЄС, за якими Союз — це особливий різновид міжнародної міждержавної організації; специфічне державне утворення, різновид конфедерації або федерації; новий тип політико_правового утворення. Більшість науковців не вважають Союз різновидом держави, навіть конфедерації, оскільки він не має класичних ознак держави, що використовуються в міжнародному публічному праві (власної території та населення, суверенної влади). Деякі науковці розглядають ЄС як нову форму наднаціональної політичної організації, що прийшла на зміну міжнародній системі суверенних національних держав. ЄС разом із його державами членами визначається як «компонентна (багаторівнева) конституційна система», «консоціативна федерація» та ін. Такі міркування ґрунтуються на тому, що легітимність Союзу має два джерела: волю державчленів і громадян ЄС. Значення останнього джерела постійно зростає внаслідок посилення усвідомлення європейської ідентичності громадянами ЄС і формування європейського політичного простору. Ця точка зору має не лише політичне, але і правове підґрунтя. У Договорі про ЄС однозначно визначено, що він повинен стати «як ніколи тісним союзом між народами Європи» (ст. 1). Завдання ж Союзу полягає в тому, щоб «організовувати у спосіб, що демонструє послідовність і солідарність, відносини між державамичленами та між їхніми народами» (ч. 3 ст. 1). Утім по суті ці положення декларативні, оскільки в Договорі ідея не отримала подальшого розвитку: народи не фігурують як суб’єкти політичних і правових відносин. На сьогодні переважає думка, що з погляду міжнародного права ЄС є міжнародною міждержавною організацією, хоча і досить специфічною. Це об’єднання міжнародноправове, оскільки створене шляхом укладання державами міжнародних договорів, що регулюються міжнародним публічним правом; ці договори становлять основу, на якій ґрунтуються інституційна структура та внутрішнє право Союзу. Його держави_члени залишаються суверенними, незважаючи на передачу деяких своїх суверенних повноважень, яка здійснена добровільно та без порушення міжнародного права. Слід підкреслити, що, хоча за походженням Союз є явищем міжнародно_правовим, водночас численні правові інститути ЄС не завжди можна пояснити категоріями та поняттями міжнародного публічного права. Специфіка Союзу як міжнародної організації проявляється в такому: метою діяльності є інтеграція держав членів; інституційна структура забезпечує представництво не лише держав_членів (через Європейську Раду та Раду Союзу), а й різних суспільних сил та інтересів (через Європейську Комісію — загального інтересу, Європейський Парламент — інтересу громадян, Суд Європейських співтовариств — правових цінностей); наявні розвинуте внутрішнє право, аналогічне за обсягом і системою внутрішньодержавному, верховенство та пряма дія права ЄС у правопорядках держав_членів, передача Союзу компетенції з питань, що традиційно охоплюються суверенними повноваженнями держав. Отже, на сьогодні Союз є регіональною міжнародною організацією інтеграційного й наднаціонального типу із сильним федеративним потенціалом, членами якої є суверенні держави. | 12. Правовий статус держав – членів Європейського Союзу. Питання про суверенітет держав – членів ЄС. Європейський Союз — це об’єднання держав, що поділяють спільні цінності: «Союз ґрунтований на принципах свободи, демократії, поваги до прав людини й основних свобод, верховенства права — принципах, спільних для держав_членів» (п. 1 ст. 6 Договору про ЄС). Недотримання цих принципів однією з держав_членів не тільки унеможливить їхнє подальше співробітництво, але й створить серйозну загрозу національній ідентичності інших держав_членів. Саме тому ці принципи є умовою sine qua non членства в Союзі та не можуть підлягати будь_якій ревізії. Стаття 7 Договору про ЄС встановлює механізм захисту зазначених цінностей. Рада Союзу має право визначити «очевидний ризик серйозного порушення» державою членом принципів, встановлених у п. 1 ст. 6 Договору про ЄС, і надати необхідні рекомендації цій державі. Якщо порушення не буде припинене, Рада має право одноголосно визначити «існування серйозного та тривалого порушення» державою_членом зазначених принципів. Констатація порушення може супроводжуватися ухваленням Радою рішення про обмеження певних прав держави_порушника, що випливають із Договору про ЄС, зокрема права голосу її представника в Раді Союзу. Але ця держава повинна продовжувати виконувати всі обов’язки, покладені на неї Договором про ЄС. Якщо ситуація із дотриманням п. 1 ст. 6 Договору зміниться на краще, Рада може ухвалити рішення про зміну або скасування санкції. Договір про ЄС містить механізми, покликані попередити захоплення Союзом надмірної влади, втрату державами членами контролю над ним, нехтування інтересами держав членів при прийнятті рішень органами Союзу. Пункт 3 ст. 6 Договору про ЄС покладає на Союз обов’язок поважати національні ідентичності держав_членів. На практиці це положення сприймається переважно як політичний, а не правовий принцип. З іншого боку, вважається, що ця норма не дозволяє створити федеративну державу. Серйозним засобом стримування недемократичних і не правових ініціатив із боку ЄС стало запровадження принципу поваги до прав людини й основних свобод у діяльності органівСоюзу. Договір про ЄС встановлює, що «Союз поважає основні права людини, – як вони гарантовані підписаною в Римі 4 листопада 1953 р. Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, і як вони випливають із спільних для держав_членів конституційних традицій, – як загальні принципи права Співтовариства» (п. 2 ст. 6). Повноваження держав_членів від зазіхань з боку ЄС захищає також принцип субсидіарності, який Союз зобов’язаний поважати при виконанні поставлених перед ним завдань (ст. 2 Договору про ЄС, ст. 5 Договору про Європейське співтовариство). Принцип встановлює засади розподілу компетенцій: у галузях, де Союз не має виключної компетенції, він має право вжити певний захід тільки тоді й у таких межах, коли мета запланованого заходу не може бути на належному рівні досягнута самими державами_членами, і тому, зважаючи на обсяг та наслідки запропонованого заходу, вона може бути краще досягнута Союзом. Суд Європейських Співтовариств визнає, що порушення принципу субсидіарності може бути підставою для визнання нечинними правових актів, прийнятих органами ЄС. Держави_члени можуть уникати участі у проектах Союзу, які суперечать їхнім інтересам, за допомогою механізму поглибленого співробітництва (статті 43–45 Договору про ЄС). Не менше восьми держав_членів, що бажають встановити більш тісне співробітництво з окремих питань, що входять до сфери компетенції Союзу, можуть встановити між собою поглиблене співробітництво. Прикладом усунення держави_члена від участі у проекті ЄС, що не відповідає її інтересам, є незапровадження Великобританією готівкової загальноєвропейської валюти замість національної. | ||
13. Набуття членства в Європейському Союзі: вимоги до держав-кандидатів і процедура. Ст. 49 Договору про ЄС. Набуття членства в ЄС здійснюється через приєднання до договорів, на яких заснований ЄС. Згідно зі ст. 49 держава, яка подає заявку про вступ до ЄС повинна відповідати двом критеріям: 1. Бути європейською. 2. Поважати принципи, викладені в ч. 1 ст. 6 Договору про ЄС. Але цим вимоги до держав-кандидатів не обмежуються. Йдеться, насамперед, про так звані «Копенгагенські критерії», які були ухвалені Європейською Радою в червні 1993 року: 1. Політичний критерій (дублювання ч. 1 ст. 6) – стабільність державних інституцій, що гарантують демократію, верховенство права, права людини і захист меншин; 2. Економічний критерій – наявність функціонуючої (діючої) ринкової економіки, а також здатність протистояти конкурентному тиску і ринковим силам у межах ЄС; 3. Організаційний критерій – спроможність взяти зобов’язання щодо членства в ЄС, включаючи відданість цілям політичного, економічного та валютного союзів (акі). На практиці не було жодного випадку, щоб на момент вступу держава-кандидат повністю відповідала всім критеріям. Абсолютно обов’язковими є лише вимоги політичного критерію. Є також негласні критерії, що висувають до держав-кандидатів: 1. Ратифікація Європейської конвенції з прав людини. 2. Членство в НАТО. Держави-кандидати не мають права висувати будь-які вимоги до ЄС як умови свого вступу. Діє принцип «Союз не коригується під кандидатів на вступ». Процедура набуття членства в ЄС Набуття членства в ЄС передбачає ухвалення низки правових актів як внутрішньосоюзного, так і міжнародно-правового характеру. Розпочинається процес з подачі заявки державою, що бажає вступити в Союз. Заявка розглядається на предмет можливості розпочати з державою-заявницею розпочати переговори про вступ. Зрештою Комісія ухвалює попередній висновок, в якому ґрунтовно оцінюється стан готовності держави-заявниці до вступу і дається відповідна рекомендація державі-заявниці – розпочати переговори про вступ. Проте висновок Комісії не є обов’язковим для держав-членів ЄС. Після оприлюднення висновку Комісії, Європейська Рада ухвалює рішення про відкриття переговорів з державою-заявницею, яка з цього моменту отримує статус держави-кандидати. Право на ведення переговорів належить Президентству Союзу (держава, яка головує в даний момент в ЄС), однак на практиці це право делегується Європейській Комісії. Сторони узгоджують умови договору про вступ (це, переважно, перехідні положення та перехідні умови). Завершуються такі переговори підписанням уповноваженими представниками держав-членів і держави-кандидата проекту договору про вступ. Після цього Рада Союзу повинна одноголосно ухвалити рішення щодо заявки про вступ. При цьому мають бути враховані позиції Комісії ЄС та Європарламенту. При цьому позиція (висновок) Комісії ЄС не є обов’язковою для Ради, а от згода Парламенту, яка надається абсолютною більшістю голосів, є обов’язковою. Цю процедуру завершує підписання представниками держав-членів і держави-кандидата договору про вступ. | 14. Припинення членства у Європейському Союзі. Умови та можливості. Право на вихід із Союзу або Співтовариств не передбачене установчими договорами. Вважається, що цього результату можна досягти за допомогою традиційного інституту міжнародного права — денонсації установчого договору. Але із практичних міркувань вихід зі складу членів Союзу як засіб захисту своїх прав виглядає нереальним.
· Норма про вихід зявилася лише у Лісабонській редакції. · Ст..50 будь-яка держава може вирішити вийти із Союзу згідно зі своїми конституційними вимогами.___повідомляє Євр.Раду___провод.переговори про майб.відносини із Союзом__уклад. Угода. · Для виходу з ЄС потрібна кваліфікована більшість Ради ЄС і згода Євр.Парламенту. · Жодна країна з ЄС ще не виходила (конспект) |
15. Призупинення членства у ЄС. Підстави та процедура. Призупинення членства – санкції до країни-члена, що порушує ст. 7 ДЄС – позбавлення права голосу. Згідно зі ст. 7 за обґрунтованою пропозицією однієї третини Д-чл, Єпарл чи Єкомісії, Рада, діючи більшістю у 4/5 її членів після отримання згоди Єпарламенту може встановити, що існує явний ризик тяжкого порушення Д-чл цінностей, зазначених у ст. 2. Після цього заслуховується країна-член і їй надаються рекомендації. Якщо ситуація не виправилась Єрада, діючи одностайно та після згоди Єпарламенту може встановити існування постійного та істотного порушення цінностей зазначених у статі 2. Після цього до країни можуть бути застосовані призупинення П голосу у Раді ЄС, а також застосовані інші санкції. Країна-член має і далі виконувати свої зобов’язання перед ЄС. Після виправлення – санкція знімається. Не застосовувалась. | 16. Громадянство Європейського Союзу. Правовий статус громадян ЄС. Громадянство ЄС — унікальний для міжнародного та конституційного права інститут. Воно було запроваджене Маастрихтським договором 1992 р. як засіб захисту прав та інтересів громадян держав_членів (ст. 2 Договору про ЄС). Громадянином Союзу є кожен, хто має громадянство будь_якої держави_члена відповідно до законодавства відповідної держави. Громадянство Союзу доповнює, але не замінює національне громадянство (ст. 17). Громадяни ЄС мають право вільно пересуватися та проживати на території будь_якої держави_члена (ст. 18). Кожен громадянин Союзу, який постійно проживає на території держави — члена ЄС, громадянином якої він не є, має право, на тих самих умовах, що й громадяни цієї держави, брати пасивну й активну участь у муніципальних виборах цієї держави_члена, а також у виборах до Європейського Парламенту (ст. 19). Громадянин ЄС має право звернутися до будь_якого інституту Співтовариства будь_якою з офіційних мов Союзу й отримати відповідь тією самою мовою. Також гарантується право громадянина на подання петиції до Європейського Парламенту з питань, що його безпосередньо стосуються, і право подання скарги до Омбудсмана на порушення в діяльності інститутів чи органів Європейського співтовариства (ст. 21). Омбудсман, що призначається Європарламентом, проводить незалежні розслідування за власною ініціативою або на підставі отриманих скарг. Громадяни ЄС, що потребують дипломатичного захисту на території третьої країни, у якій держава_член, громадянином якої він є, не має свого представництва, мають право вимагати надання такого захисту з боку діючих у цій країні дипломатичних або консульських представництв будь_якої держави — члена ЄС на тих самих умовах, що й громадяни цієї держави (ст. 20). Громадяни ЄС – це громадяни держав-членів ЄС.
Громадянство ЄС додаткове до національного!!!!! |
17. Політичні права громадян Європейського Союзу. Ч. 2 ДФЄС – ст. 18-25.: До політичних прав відносимо: 1. право обирати і бути обраним на виборах до Єпарл і місцевих виборах в б-я Д проживання на тих же умовах, що гр.-ни країни; 2. П на звернення до Єпарл, Є омбудсмана, інституцій і дорадчих орг. ЄС б-я офіц. мовою і отримати відповідь тією самою мовою. Громадяни ЄЄ мають лише права, без обов»язків! | 18. Права людини в праві ЄС. Відповідно до ст. 6 Договору про ЄС. Шанування прав людини є одним із засадничих принципів діяльності ЄС. Союз шанує засадничі права, що їх гарантовано Європейською Конвенцією про захист прав людини та засадничих свобод, підписаною 4 листопада 1950 року в Римі, та що випливають із конституційних традицій, спільних у державах-членах, і трактує їх як загальні принципи права Спільноти. При ЄС створений ЄСПЛ, безпосереднім завданням якого є захист прав людини. *** · Початково Єінтеграція мала суто економічний характер і ПЛ увага не приділялася, т.я. була РЄ, якою укладена 4.11.1950 ЄК, яка тривалий час була найвищим стандартом ПЛ на планеті. · Усі країни-чл співтовариств були учасниками конвенції і виконували її як М-П зобов’язання. · З поглибленням інтеграції ЄС дійшов до необхідності складення власного каталогу (переліку ПЛ), який в соц питаннях став найб високим стандартом ПЛ у світі. Цей документ – Хартія ЄС про основні П і С 2000 р. · На сьогодні ПЛ в ЄС рег-ся цими 2 док. Хартія про осн права ЄС – проголошена у Ніцці 7.12.2000. · Початково рекомендаційний характер, т.я. не всі країни-члени могли гарантувати соц права. · З 1.12.2009 – хартія отримала обов’язкову юр силу і разом з ДЄС і ДФЄС складає первинне ПЄС. Всі 3 документи є одним цілим і однакові за юр силою. Хартія – 7 розділів, які об’єднують 54 статті і осн увага – соц права.
|
19. Хартія Європейського Союзу про основні права і свободи: структура, юридична сила. Хартія основних прав (Charter of Fundamental Rights of the European Union) вперше в історії Європейського Союзу поєднала в одному документі всі громадянські, політичні, економічні та соціальні права європейських громадян і мешканців ЄС. Ці права розділені на шість розділів: Гідність Свободи Рівноправність Солідарність Права громадян Правосуддя Вони базуються, зокрема, на фундаментальних правах і свободах, проголошених в Європейськійконвенції з прав людини, конституційних традиціях держав-членів, Соціальній хартії Ради Європи, Хартії основних соціальних прав робітників Європейського Союзу (див. “Соціальна хартія”) та інших міжнародних конвенцій, членами яких є держави ЄС або сам ЄС. Розроблена й ухвалена в результаті спеціальної процедури, яка не має аналогів у історії Європейського Союзу. Вона складалась з кількох етапів: Європейська Рада в Кельні (3-4 червня 1999) доручила завдання виробити Хартію Конвенту Конвент з представників національних урядів, парламентів, європарламентаріїв та представника Комісії, вперше зібрався в грудні 1999 року, а в жовтні 2000 року представив проект Хартії Європейська Рада в м. Біарріці, Франція, (13-14 жовтня 2000) одностайно ухвалила проект і передала його на розгляд Європейському Парламенту і Комісії Європейський Парламент дав свою згоду 14 листопада, а Європейська Комісія – 6 грудня 7 грудня 2000 року в Ніці президенти Європейського Парламенту, Ради та Комісії підписали і проголосили Хартію від імені своїх інституцій Пізніше аналогічну процедуру застосували за розробки європейської Конституції. Кельнська Європейська Рада, що поклала початок роботі над Хартією, підняла й питання щодо її юридичного статусу, а саме: чи буде вона внесена в Договір про Європейський Союз і чи стане обов’язковою до виконання. Конвент розробив проект Хартії з огляду на її можливе внесення в Договір, Європейський Парламент проголосував за. Однак Ніццька Європейська Рада відклала це питання. Нова Конституція ЄС включила Хартію до основного тексту; тож коли Конституція набуде чинності, Хартія основних прав ЄС набуде сили закону. Деякі можливості застосування Конвенції без входження в Раду Європи відкриває пункт 3 статті 52 Хартії основних прав Європейського Союзу. У ній записано, що "у тій мері, у якій дійсна Хартія містить права, що відповідають правам, що гарантуються Європейською Конвенцією про захист прав людини й основних свобод, їх сенс і застосування збігається зі смислом і застосуванням прав, встановлених названою Конвенцією". | 20. Фінансування Європейського Союзу. Бюджет ЄС. Діяльність ЄС фінансується з єдиного бюджету (ст. 28,41 Договору про ЄС). И лише як виняток допускається автономне фінансування державами-членами окремих заходів в другій і третій опорах. РОЗДІЛ V ПОЛОЖЕННЯ ПРО СПІЛЬНУ ЗОВНІШНЮ ТА БЕЗПЕКОВУ ПОЛІТИКУ РОЗДІЛ VI ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПОЛІЦІЙНУ ТА СУДОВУ СПІВПРАЦЮ В КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ Стаття 41, Стаття 28 Договору про ЄС 2. Адміністративні видатки інституцій, що випливають із положень, пов’язаних зі сферами, зазначеними в цих Розділах, належить покривати з бюджету Європейських спільнот. 3. Оперативні видатки, що постають через виконання цих положень, також належить покривати з бюджету Європейських спільнот, за винятком видатків на операції військового чи оборонного характеру та випадків, коли Рада одностайно вирішує інакше. У випадках, коли видатки не належить покривати з бюджету Європейських спільнот, їх належить покривати з бюджетів держав-членів за шкалою валового національного продукту, хіба що Рада одностайно вирішить інакше. Держави-члени, представники яких зробили в Раді формальну декларацію згідно з абзацом другим частини першої статті 23, не зобов’язані робити внесок у фінансування операцій військового чи оборонного характеру. 4. Бюджетну процедуру, закладену в Договорі про заснування Європейської Спільноти, належить застосовувати до видатків, що їх належить покривати з бюджету Європейських спільнот. |
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 97 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
| Данная инструкция позволит вам легко и с удовольствием научиться делать заказы и начать ориентироваться по сайту компании Орифлэйм! Удачи! | | | Таблиця Д.1 – Сучасні підходи до визначення поняття |