Дело о похищеной красавице(Справа про викрадену красуню)

№ 1(29)

Дело о похищеной красавице(Справа про викрадену красуню)

Дело о старой медале(Справа про стару медаль)

Зміст:

РозділI:Неочікуваний гість

РозділII:Сюрприз

РозділIII:Напад на Степана Васильовича

РозділIV:Нічні пригоди

РозділV:Метушливі пошуки

РозділVI:Неочікуваний дзвінок

РозділVII:Пошуки Максима

РозділVIII:Залізне алібі першого

підозрюваного

РозділIX:Перевірка на чесність

РозділX:Дивна поведінка Василя Івановича

РозділXI:Остання надія РозділXII:Пожежа

РозділXIII:Поїздка на Чисті Озера

РозділXIV:Епілог

РозділI:Неочікуваний гість

Погода була прекрасна, але уже закінчувалося літо. Троє друзів Ромка, Льошка і Артем гуляли, купалися в річці, коли було тепло, і веселилися. Але усі розуміли, що до кінця літа залишилося тільки два тижні. Льошка весь час задумувалася, що через ці два тижні їй доведеться розлучитися з Артемом, аж до зимових канікул. Ромка

сумував, тому що його друг Венечка поїхав додому. З того часу пройшло три тижні, і як на диво за цей час з ними на відбулося ніяких пригод. Артем і Льошка насолоджувалися прекрасними днями, які залишилися до їхньої розлуки на пів року. А Рома нудився, не мав чим зайнятися, коли був Венечка вони завжди щось придумували.

Одного ранку Льошка проснулася в чудовому настрої. Вона постелила ліжко і пішла на кухню:

- Добрий ранок, Ніна Сергіївна.

- Доброго,- відповіла Ніна Сергіївна.-Іди поклич хлопців, будемо снідати.

Льошка піднялася на другий поверх, де в одній з кімнат жили Артем і Ромка. Зайшовши в кімнату вона побачила, як хлопці солодко спали, але вона на дала їм виспатися. Лешка підійшла до ліжка брата і безжалісно стягнула з нього покривало. Ромка почав вовтузитися і розбудив Артема:

- Що сталося?

- Нічого, соні,- усміхнулася Льошка. - Ходіть снідати.

Артем і Ромка нехотя виповзли з ліжка і пішли на кухню, як завжди гарно пахло.

- Ммм…Як гарно пахне,- насолодився запахом Артем.

- Дякую, - подякувала Ніна Сергіївна. - Сідайте за стіл.

Поснідавши друзі пішли на пляж. Оскільки вода була тепла вони могли покупатися. Накупавшись Рома, Артем і Льошка вернулися додому на обід. Після обіду, як завжди Артем і Ромка почали грати на комп’ютері, а Льошка пішла читати книгу. Під вечір Льошка зайшла до хлопці в гостинну, які досі грали на комп’ютері:

- Може сходимо в гості до Маргарити Павлівни і Жан-Жака?

- Давайте, давайте,- зрадів Рома, який був не проти з’їсти пиріг Маргарити Павлівни.

Підійшовши до будинку з мансардою, Льошка зразу побігла до щенят, яких вона знайшла на собачому пляжі кілька місяців тому:

- Привіт, мої хороші,- закричала Льошка.

На поріг дому вийшла, господиня дому, Маргарита Павлівна.

- Привіт, мої любі, я як раз спекла пиріг.

Зайшовши, Ромка зразу побіг на кухню, звідки пахло чудовим яблучним пирогом.

Цілий вечір Льошка, Артем і Рома сиділи в будинку своїх друзів і розповідали їм, які з ними були пригоди в остатній час, і згадували минуле. Але їхню розмову перебив телефонний дзвінок, це дзвонила Ніна Сергіївна:

- Приходьте, скоріш додому.

- Що сталося? – занепокоївся Артем.

- Побачите, як прийдете.

- Добре, ми йдемо.

Ромка і Льошка сиділи із здивованими обличчями.

- Що? Що сталося?- перша порушила тишину Льошка.

- Не знаю,- відповів Артем. – Ніна Сергіївна просить, щоб ми уже йшли до дому.

- Ну йдемо скоріш може щось сталося,- вскочив зі свого стільця Ромка.

Друзі вибігли на вулицю зі швидкістю метеорита, і погнали до свого дому. Вони влетіли в дім і з переляканими обличчями побігли на кухню. Як завжди Ніна Сергіївна щось готувала і з кухні доносилися приємні запахи.

- Що сталося,- не міг стримати тривогу Ромка.

- У вас гості, - спокійно відповіла Ніна Сергіївна.

І тільки тепер друзі замітили Веньку, який сидів за столом.

-Венька, Венечка,- закричали хором друзі.

- Чому ти не подзвонив, ми б тебе зустріли на станції,- не міг нарадуватись Ромка. – Ти на довго?

- Я лише на тиждень,- попередив Венечка.- А не подзвонив я, тому що хотів зробити вам сюрприз.

- Нічого собі сюрприз, я так перелякався коли Ніна Сергіївна.

- О, Венька, ми через тиждень також їдемо в Москву, - додав Артем.

- А як там твій Дожик,- вирішила змінити тему Льошка.

- Він так виріс,- зрадів Венечка, що друзі пам’ятають при його улюбленця.

- Що твій батько погодився ще тиждень доглянути за Дожиком, - єхидно зауважив Артем.

- Так. Він сказав, щоб я цей тиждень нормально відпочив перед школою, - пояснив Венечка. - Ну, я й приїхав до вас.

- Ти молодець, Венечка, що приїхав,- веселився Ромка.

До ночі друзі сиділи в альтанці. Коли Льошка пішла спати, Рома сказав:

- Ви пам’ятаєте, що в Льошки завтра день народження.

- О, так точно, треба придумати якийсь сюрприз,- усміхнувся Артем. - У мене до речі є подарунок. А у вас?

- У мене є,- похвалився Венечка.- Можна сказати, що я і за її дня народження і прихав.

- Я також маю, - додав Рома,- а який зробимо сюрприз.

- В мене є ідея, - тихо сказав Венечка.

Друзі вислухали і погодилися з Венечкою почали готуватися.

РозділII:Сюрприз

Тим часом Льошка в своїй кімнаті тільки згадала, що в неї завтра день народження. Її цікавило чи згадають друзі про завтрашнє свято. Так в роздумах і заснула, мріючи про те який її завтра очікує сюрприз.

Проснулася Льошка, як завжди в веселому гуморі і побігла до кімнати Артема і Роми. Але хлопців в кімнаті не було. Тобі вона побігла в кімнату Венечки, але Веньки в кімнаті також не було. І Льошка пішла на кухню до Ніни Сергіївни, сумуючи що друзі забули про іі день народження і просто пішли гуляти без неї:

- Доброго ранку.

- Доброго, - усміхнулася Ніна Сергіївна. - Вітаю тебе з днем народження!

- О, дякую. А ви пам’ятаєте?

- Звичайно, як таке можна забути.

- А де хлопці?

- Вони просили, щоб ти зайшла в сарай.

І тут Льошка від радості, аж підскочила і побігла в свою кімнату, одягатися. Спочатку вона вибрала гарне вбрання, зробила зачіску і навіть намалювалася, що робила дуже рідко. Підбігаючи до сараю, вона так раділа, думала, що зараз вона відкриє двері, а вони накинуться на неї з криками «Вітаємо». Але коли Льошка відкрила двері, вона тільки замітила листок на столі, де було написано:

«Іди прямо на пагорб»

Дорогу на пагорб Льошка знала, тому що від їхнього будинку потрібно було тільки піднятися вверх. Льошка була дуже здивована, нічого не розуміючи, пішла на пагорб. Вийшовши на самий верх, звідки було видно усю Медовку, вона побачила палку, яка стирчала з землі. На ній був листок з надписом:

«Ідеш 10 кроків прямо, потім повертаєш на право і йдеш до першого дерева»

Льошка нічого не розуміла, але зробила усе, що було написано на лиску. Підійшовши до дерева, вона помітила ще один листок:

«Іди прямо і вийдеш на поляну»

Ніяк не могла вона зрозуміти, що відбувається і закричала:

- Тьомка, Ромка, Венька- ви де? – але ніхто не відповів.

Ну нічого не залишалося, як іти на поляну. Вона думала, що зараз прийде, а там ще один листок. Але зайшовши на поляну Льошка приємно здивувалася. Уся поляна була завішана шариками, стрічками і вивісками. Підійшовши до середини поляни Льошка знову закричала:

- Тьомка, Ромка, Венька.

І на кінець вона побачила Артема, Рому і Веньку, які йшли до неї з криками:

- Вітаємо! Вітаємо! Вітаємо!

Лешка не могла стримати своєї радості і здивування. Троє друзі несли подарункові пакети і догадалась, що це подарунки для неї.

- Льошенька, ми вітаємо тебе з днем народження. І прийми ці подарунки,- привітав Артем вручаючи Лешці великий червоний пакет.

- Вітаємо, - закричали Ромка і Венька в один голос і вручили їй пакети.

- Дякую, - не стримувала щастя Льошка.

- А тепер ходімо снідати, - сказав Рома.

Льошка уже була готова іти додому, але Артем її зупинив:

- Ти куди?

- Додому, снідати, - здивувалася Льошка.

- Але у нас сніданок тут.

- Тут?

І тільки зараз Льошка замітила скатертину, на якій були чудові блюда Ніни Сергіївни.

- Ой, - тільки й сказала Лешка.

Четверо друзів сіли навколо скатертини і почали їсти.

- Ну і як тобі сюрприз, - радів Венька.

- Я просто в шочі, - я ніколи не мала такого дня народження. Дякую вам.

Вона поцілувала кожного із них в щічку. Але найбільше вона смутилася коли прийшла черга до Артему. Коли вона його поцілувала то вся почервоніла, але у Артема лице виглядало, як у помідора. Тому, що вони закохані один в одного із самого знайомства.

- А ще до нас вечором прийдуть гості

- А хто?

- Маргарита Павлівна, Жан-Жак, Петро Іванович, - пережував останній кусок торту Ромку.

- А ще Сашка, Маша і Колян, - додав Венечка.

- Охохох, бідна Ніна Сергіївна. Скільки їй потрібно готувати. – зауважила Льошка.

- Це точно. Але вона зрадіє, - усміхнувся Артем.

Поснідавши друзі зібравши остатки їжі, кульки, стрічки і пішли додому. Льошка зразу побігла в свою кімнату, дивитися подарунки. Вони були прекрасними. Найбільше їй припав до душі подарунок Артема. Це була чудеса мавпочка, яка була схожа на її мавпочку Аєчку. Аєчка- це екзотична мавпочка з Африки, котра попала до них дивним способом. Мавпочка жила у Льошки пару місяців. Але коли мамі надоїла Аєчка, вона подзвонила в службу спасіння екзотичних тварин. І мавпочку її, забрали в Африку. Цю іграшку Льошка бачила пару тижнів назад в магазині в Москві, але вона її не купила, тому що вона була дуже дорога.

Цілий день Ніна Сергіївна і Льошка готувалась до святкування. В вечері прийшли Маргарита Павлівна, Жан-Жак, Петро Іванович, Сашка, Маша і Колян. Вони веселилися, гралися і спілкувалися. Коли усі розійшлися Ніна Сергіївна покликала друзів до себе:

- Дорогі мої, через пару днів, я їду на весілля моєї подруги. Тому ви залишитеся самі:

- А на скільки днів ви їдете?- поцікавилася Льошка.

- На 3 дні.

- А коли виїжджаєш?- зрадів Артем.

- В сьомій ранку в п’ятницю, - спокійно відповіла Ніна Сергіївна. – я іду мити посуду. А ви?

- А ми ще йдемо гуляти.

- Добре, тільки не довго.

- Окей.

Вернулися додому друзі біля дванадцятої ночі. Ніна Сергіївна уже спала. І вони також розійшлися по своїх кімнатах, спати.

РозділIII: Напад на Степана Васильовича

Зранку друзі вирішили навістити Ася, яка жила на вулиці Сосновій. З цією дівчиною вони познайомилися коли розплутували останню справу.

- Привіт, - закричав Рома, як переступив поріг іі дому.

- Привіт,- усміхнулася Ася, вийшовши з кухні.

- В тебе ще є гості? – поцікавилася Льошка.

- Звичайно.

Зайшовши на кухню друзі побачили Мішу, Жанну і Юру. Посидівши з друзями Льошка, Артем, Ромка і Венечка пішли гуляти далі. По дорозі вони вирішили зайти до Степана Васильовича, який жив на окраїні Медовки, і у якого була найсмачніша вода в колодязі. Підійшовши до дверей Степана Васильовича, як їх окликнув його сусід.

- Ви до Степана Васильовича.

- Так,- повернувся до нього Рома. – А де він?

- Він в лікарні.

- Що? Що сталося?- перелякалася Льошка.

- Як вдарили? Хто?- помінявся в обличчі Ромка.

- Вчора ввечері на нього напала і вдарили по голові. А хто це зробив, я не знаю. Ви можете з’їздити до Степана Васильовича в лікарню, і запитати в нього, можливо він щось побачив.

- Я в якій він лікарні скажіть, будь-ласка,- попросив Артем. – Ми до нього обов’язково з’їздимо.

- Він в лікарні Скліфасовського, - додав сусід. – А як вас звати?

- Я Рома, а це моя сестра Льошка і наші друзі Артем і Венечка.

- Льошка! Яке дивне ім’я?

- Вона Оля, але її усі називають Льошкою,- поправив Венечка.

- Зрозуміло. А я Василь Іванович. Як поїдете, передавайте Степану Васильовичу «привіт» від мене.

- Добре, обов’язково передамо.

Друзі як ошпарені побігли до дому і почали збиратися в лікарню. Попередивши Ніну Сергіївну, вони пішли в напрямку станції. Електричку довелося чекати не довго. Всю дорогу вони їхали мовчки. Перший тишину порушив тишу Рома:

- Що ж могло статися?

- Не знаю, але зараз дізнаємося,- сумно відповів Венечка.

Підійшовши до лікарні Ромка зауважив:

- Але ми не можемо іти усі разом, нас забагато.

- Ти правий, ви ідіть, а ми з Артемом почекаємо тут.

Ромка і Венечка швидко найшли палату в якій лежав Степан Васильович.

- Добрий день, - заглянув в палату Рома.

- О, друзі мої, добрий день, - тяжко дихаючи сказав Степан Васильович.

- Що з вами сталося?

- Вчора ввечері, я вийшов попити води з колодязя, але мене хтось з заді вдарив по голові. Я звичайно знепритомнів. Коли я прийшов до тями, я тільки замітив, що з мого будинку хтось вийшов в червоній масці і чорному плащі. Я знаю, що він шукав.

- І що ж він шукав?

- У мене є одна медаль…

- А що це за медаль?

- Ця медаль дуже дорогоцінна. Вона мені дісталася від мого пра-пра…діда.

Рома і Венечка дуже здивувалися, коли це почули.

- Рома, я хотів тебе щось попросити?

- Кажіть, я зроблю усе, що ви попросите.

- Я хочу, щоб ти потримав мою медаль у себе, доки мене не випишуть з лікарні.

- О, звичайно.

- А розкажіть про історію цією медалі, - попросив Венечка.

- Мій пра-пра…дід отримав її від тодішнього королю.

- Це королівська медаль?

- Так. Мій дід був слугою короля. В той час вони були хорошими друзями. Тому перед смертю він подарував медаль моєму дідові. З того часу Вона передається з покоління в покоління.

- Зрозуміло.

- А скажіть будь-ласка, хто знав про медаль і скільки вона коштує,- поцікавився Рома.

- Я розповідав про медаль своєму другу Петру Степановичу, сусідам Іллі Петровичу і Василю Івановичу,- відповів Степан Васильович. – А ще знав Максим він знімає у мене кімнату в Медовці.

- А як ви думаєте, хто хотів викрасти у вас медаль?

- Не знаю, але я знав, що цього точно не міг зробити мій друг тому, що я його добре знаю. А ти, що хочеш найти того хто на мене напав?

- Звісно.

Степан Васильович знав про всі пригоди друзів. Тому його не здивували Ромині запитання.

- Можливо, ви ще щось бачили?

- Ні, більше я нічого не замітив.

- Ну що ж добре я знайду цього негідника через якого ви тут.

- Можливо, вам потрібно щось принести? – змінив тему Венечка.

- Якщо вам не важко. Ось список.

- Ми вам усе завтра привеземо.

Взявши список речей, Рома і Венька побігли на вулиці, де на них чекали Артем з Льошкою.

Уже було темно, коли друзі зійшли з поїзда. По дорозі додому, вони зустріли Василя Івановича:

- Добрий вечір, - прокричав Ромка.

- Добрий, - усміхнувся той. - Де ви були?

- Ми їздили до Степана Васильовича в лікарню.

- І хто на нього напав?

- Він не знає. Завтра ми знову до нього поїдемо, він просив дещо привезти йому, - додав Венька.

- Це ж медаль Степана Васильовича, - розхвилювався Василь Іванович, як тільки помітив медаль, яку Рома крутив в руках. – Звідки вона у вас?

- Степан Васильович попросив потримати її у нас, доки його не випишуть з лікарні. Все таки дорога річ, - швидко відповів на несподіване хвилювання. – А ви куди ідете?

- А я іду до Іллі Петровича, сусіда мого. До зустрічі.

- До побачення, - попрощалися друзі і пішли додому.

РозділIV: Нічні пригоди

- Тьотя Ніна, ми вернулися,- прокричав з порога Артем.

- Привіт. Як себе почуває Степан Васильович? – вийшла з кухні Ніна Сергіївна.

- Добре! Його не сильно вдарили, - крикнув Рома із сходів, які вели на другий поверх. – Завтра повеземо деякі речі йому в лікарню.

- А зараз, що будете робити?

- Зараз ми їдемо гуляти, - виглянула із своєї кімнати Льошка.

Друзі переодягнувши, пішли гуляти по селищу. Йшли вони в тишині, кожен насолоджувався приємним вечором. Але перший порушив тишину Рома:

- А як ви думаєте, хто напав на Степана Васильовича.

- Не знаю, але думаю, що цей злочинець, не зупиниться,- переконав усіх Артем.

- Я також, так думаю, нам потрібно бути акуратними з цією медаллю, - додала Льошка.

- Так, і треба її гарненько заховати, - задумався Венечка, поправляючи окуляри.

- Але де? – засмутився Рома.

- А я знаю, де, - посміхнувся Артем.

- І де? – зрадів Рома.

- А от прийдемо і я вам покажу.

- Ну добре, тоді йдемо додому скоріш.

- Ні, давай ще погуляємо, - попросила Льошка.

- Ну добре, тільки не довго!

Насолоджуючись прекрасною погодою, друзі пішли далі і ноги їх самі занесли на окраїну села, де жив Степан Васильович.

- Давайте, зайдемо, візьмемо речі для Степана Васильовича, щоб не вертатися сюди завтра, - запропонував Венечка.

- Це хороша ідея, - погодився Артем.

І друзі пішли до будинку Степана Васильовича. Вони дійшли до дверей будинку, як з другого кінця будинку вийшов молодий чоловік:

- Ви хто такі?

- Ми друзі Степана Васильовича, - крикнув Рома.

- Ааа, ти мабуть Рома?

- Так, а це Артем, Льошка і Венечка.

- Ви прийшли за його речами?

- Так. А ви Максим, - поцікавилася Льошка.

- Так, ну ви ідіть. І до речі будьте обережні з медаллю.

- А звідки ви знаєте, - здивувався Рома.

- Я в нього сьогодні в вечері був і він мені розповів

- Ну добре, ми пішли.

- До побачення.

Друзі зібрали усі речі із списку Степана Васильовича і пішли до дому тому, що уже було пізно. Дома Рома зразу накинувся на Артема:

- Ну, де це місце, куди можна сховати медаль.

- Пішли, це в Льошкиній кімнаті.

Ромка перший забіг в кімнату, а Артем підійшов до шафи і зсунув її. Тепер усі замітили, що за шафою є маленька дірка. Оскільки уже було пізно, усі пішли у свої кімнаті і лягли спати.

У ночі Льошка проснулася від якогось дивного шуму на кухні. Вона вирішила провірити, що там. Зайшовши на кухню, Льошка побачила свого брата, який стояв біля холодильника.

- Ти, що тут робиш? – прошепотіла вона.

- Я проголодався.

Заспокоївшись, Льошка пішла спати. Вдруге її знову розбудив шум, але тепер він був в коридорі. Розізлившись на брата, Льошка вискочила в коридор.

- Скільки можна, Рома, іди спати.

Але в коридорі був не Рома. Неподалік Льошки стояла якась особа. Вона подумала, ще звичайний злодій. Але згодом, зрозуміла, що це незвичайний злодій тому, що він був в червоній масці і чорному плащі. Було зрозуміло, що він прийшов за медаллю Степана Васильовича. Вона була дуже перелякана і відкрила рот, щоб закричати, але від страху, нічого не могла вимовити. Коли людина в червоній масці хотіла втекти, Льошка схватила його за рукав, але він вислизнув. В її руці залишився маленький клаптик плаща, а злодій вискочив через вікно в кухні. Вона не знала, що робити, як її руки самі потягнулися до дірки в стіні, де лежала медаль. Льошка узяла її і не знала,що робити: розбудити Артема, Рому і Венечку чи ні. Вона вирішила не тривожити їх, сховала медаль собі під подушку,і заснула. До ранку Льошка спала спокійно, більше ніхто не приходив і не було ніякого шуму. Вона подумала, що налякала цього злодія. Встала як завжди, коли усі стали, пішла на кухню, а про медаль Льошка забула. На столі в кухні лежала записка від Ніни Сергіївни:

«Я поїхала. Сніданок в холодильнику, гроші в тумбочці. Вернуся через 4 дні»

Льошка згадала, що тітка Артема поїхала на весілля до подруги. Вона піднялася на другий поверх, щоб розбудити Рому і Артема:

- Вставайте, я зараз вам таке розповім.

- Що сталося? – занепокоївся Артем.

- Сьогодні вночі хотіли викрасти медаль.

- Як? Хто? – Вскочив Рома.

- Ну, я проснулася від якогось шуму в коридорі, спочатку я подумала, що Рома знову йде на кухню. Але коли я вийшла в коридор, то побачила людину, спочатку мені здалося, що це звичайний злодій, але потім я помітила, що він був в чорному плащі і кроваво-червоній масці.

- А тобі це не приснилося?

- Ні.

- Точно?

- Так, ось дивіться, це клаптик його плаща. Клаптик обірвався коли я хотіла стримати його, але він вирвався і вистрибнув через вікно у кухні.

- Що ж тепер робити, - задумався Артем.

- Я знаю, - крикнув Венечка, якого друзі тільки, замітили в порозі кімнати. – Треба взнати, хто знає, що медаль у нас і вивести його на чисту воду.

- Так, я згоден з тобою,- погодився Артем.

- А ти можеш згадати, який він був, - звернувся до сестри Рома.

- Ні, я його не роздивилася, було темно.

- Шкода.

РозділV: Метушливі пошуки

Поснідавши, друзі відправилися на станцію. Вони поїхали в Москву, навістити Степана Васильовича. Як і минулий раз до палати пішли Ромка і Венечка, а Льошка і Артем залишилися на вулиці.

- Добрий ранок, Степан Васильович, - привітався Рома. – Як здоров’я?

- Добрий день, добре, - кивнув Степан Васильович. – А у вас як справи?

- Чудово. Вашу медаль ми так заховали, що її ніхто не найде.

- Молодці.

- Скажіть, будь-ласка, кому ви розповідали, що медаль у нас?

- Я розповідав Максиму, Петру Степановичу, вони до мене вчора приходили, ну я й сказав. А що щось сталося?

- Нічого не сталося. Просто питаємо, - заспокоїв його Рома. – Ви більше нікому не казали?

- А ще я сказав Іллі Петровичу, він мені вчора дзвонив, пояснив Степан Васильович.

- А та маска, яка вона була?- вмішався в розмову Венечка.

- Я її добре не роздивився, але вона була кроваво-червоного кольору.

- Ви тільки більше нікому не кажіть, що медаль у нас, - попросив Рома.

- Добре, - нічого не розпитуючи, погодився Степан Васильович тому, що розумів, що це дарма.

Друзі вернулися до дому після обіду, тому Рома зразу побіг до комп’ютера.

- Льошка, що ти будеш зараз робити, - поцікавився Ромка, приклеївшись обличчям до екрану комп’ютера. – Бо ми з Артемом і Венечкою будемо грати на компі.

- Добре, грайте, а я сходжу в магазин.

- Може піти з тобою, - відвернув голову від екрану комп’ютера, Артем.

- Не треба, на вулиці ще світло, і дорогу я знаю. Мені потрібно купити лаки. Тому грай.

Льошка пішла в магазин, а друзі сіли біля комп’ютера і грали в ігри.

- І все таки, не дає мені покою, наш нічний гість, - вскочив із-за комп’ютера Рома.

- Мені також, - поправив свої окуляри Венечка, і задумливо сказав, - хтось мусив знати про медаль, і про те, що вона у нас.

- Ти правий, - долучився до розмови Артем.

Рома вирвав у Артема комп’ютерну мишку, відкрив новий файл, і великими буквами написав:

«Список підозрюваних»

- Так-к, хто знає про медаль, і про те, що медаль у нас? – поцікавився Рома.

- Знав Максим, Петро Степанович і Ілля Петрович, - допоміг другу Венька.

- А ще знав Василь Іванович, - крикнув Артем з другого кінця кімнати. – Пам’ятаєте, ми його зустріли, як ішли з станції. Він також знає.

І під словами «Список підозрюваних» появилися імена.

1) Максим;

2) Петро Степанович;

3) Ілля Петрович;

4) Василь Іванович.

- Нам потрібно провірити усіх.

День уже закінчувався, було темно, і раптом Артем запанікував:

- А де ж Льошка?

- Вона напевно уже в своїй кімнаті, сидить нігті малює. Ми мабуть не чули, як вона прийшла.

Але у Артема на душі було якесь дивне відчуття, і він вирішив перевірити Ромині слова. На зустріч Артему прийшов Венечка, він також розхвилювався за Льошку, і Ромі нічого не залишалося, як іти в кімнату сестри з друзями і провірити є вона чи немає. Він вскочив тому, що йому також здалося дивним те, що Льошка прийшовши з магазину, не зайшла до них у вітальню. Рома перший вбіг у кімнату. Але там нікого не було, тоді друзі обійшли усі кімнати в будинку, сходили в підвал, в сарай, а також обійшли усе подвір’я, Льошки ніде не було. Тоді хлопці насправді розхвилювалися. Льошка пішла в магазин три години тому, і не вернулася.

- Де вона може бути? – не стримував хвилювання Артем.

- Мабуть десь гуляє, - заспокоїв його Рома, хоча сам дуже розхвилювався.

Друзі вирішили пройтися по селищу, хоча усі знали, що це дурна ідея, але більше нічого не залишалося. Вони довго бродили по селищу, але Льошки ніде не було.

- Що ж робити? – панікував Венечка.

- Можливо, вона уже дома? – заспокоїв їх Рома.

РозділVI:Неочікуваний дзвінок

Усі з надією побігли до дому. Але дома Льошка не було.

- Можливо, вона пішла до Асі або до Маргарити Павлівни, - запропонував Артем.

- Давай, їм подзвонимо, - попросив Рома.

- А якщо вони уже сплять, - зауважив Венечка. Все таки же друга ночі.

- Тобі давай сходимо, якщо не сплять, то зайдемо.

І друзі побігли до будинку, де жила Ася. Хлопці надіялися, що Льошка сидить на кухні в цьому будинку. Але в середині було темно, ні в одній з кімнат не горіло світло. Маргарита Павлівна і Жан-Жак також спали. Засмутившись, друзі вернулися до дому. Цілу ніч вони не знаходили собі місця, ніхто з них не спав. Але під ранок Ромка і Венечка придрімали, але лише на годину. Зранку снідати ніхто не хотів,вони вирішили, ще пошукати Льошку.

- Ідемо до Маргарити Павлівни і Жан-Жака, - запропонував Венечка. – Можливо вони її вчора бачили.

- Пішли. І так не має, що робити, - погодився Рома.

Підійшовши до будинку, вони побачили Маргариту Павлівну біля будки із щенятами.

- Добрий ранок, Маргарита Павлівна, - через силу усміхнувся Артем.

- Привіт, друзі, - посміхнулася Маргарита Павлівна. – А де Льошка?

- Льошка? Та-а, вона дома, спить, - збрехав Рома, і відвернув голову і бік. - А ви її вчора не бачили.

- Ні. А, що сталося, - розхвилювалась господиня будинку.

- Нічого, не сталося, все добре, - спокійно відповів Венечка. – Просто ми…

- А ми просто граємо одну гру, - зорієнтувався Артем. – Льошка вчора вечором кудись ходила, а ми маємо вияснити куди.

- І, що цікава гра? – поцікавився Жан-Жак, який вийшов з дому.

- Дуже цікава, - усміхнувся Венечка. – Ну, до побачення, ми підемо.

І друзі знову вийшли на дорогу, і пішли до будинку Асі. Але, ні Ася, ні її друзі не бачили вчора Льошки.

- Давайте, ще сходимо до Василя Івановича, можливо він її бачив, - запропонував Венечка.

- Пішли, - ще більше засмутився Артем.

- Добрий день, Василь Іванович, - закричав із далеку Ромка.

- Добрий ранок, друзі, - привітався Василь Іванович.

- А ви Льошку, вчора не бачили? – Уже нінащо не надіявся Артем.

- Звичайно, бачив, - підозріло відповів Василь Іванович. – Вечором, я бачив, її на станції. А що сталося?

- Нічого. Ми просто, цікавимося, де вона вчора гуляла, - зрадів Рома, подумавши, що Льошка поїхала в Москву. – Дякуємо за інформацію. До побачення.

- Можливо, вона поїхала в Москву, - сказав з надією Артем. – Але чому вона нам не сказала. Це на неї не похоже.

- Не думаю, що вона поїхала і Москву, але провірити потрібно, - побіг до телефону Рома, і набрав мамин номер. – Мам, привіт.

- Привіт,синку, - почув ніжний голос на другому кінці телефонної лінії. – Що ви робите?

- Ми… Як раз прийшли з пляжу, - ляпнув перше, що прийшло в голову, Ромка.

- А Льошка, що робить, дай їй будь-ласка трубку.

- Вона з Артемом гуляє.

- Ну добре, я потім вам подзвоню.

Переконавшись, що Льошки в дома немає, друзі зайшли в її кімнату. Ромині руки самі полізли до дірки в стіні, де вони ховали медаль Степана Васильовича. Відсунувши шафу, Рома побачив, що їхня схованка пуста, медалі немає.

- Гей, ідіть сюди, - покликав друзів він.

Артем і Венечка зразу прибігли, і також помітили, що схованка пуста.

- Як ви думаєте, де вона? – здивувався Артем.

- Можливо її вкрали, коли ми ходили шукати Льошку, - тихо додав Венечка.

- Але хто? – здивувався Рома. – Той чоловік в червоній масці?

- Напевно. Він мабуть за нами слідкував, і коли ми пішли шукати Льошку, вкрав її, - філософськи додав Артем.

Але їхню розмову перебив дзвінок мобільного телефону. Усі здивувалися, хто це, адже номер був заблокований. Артема навіть охопила якась паніка, він не міг зрозуміти, він не міг зрозуміти хто це, може йому дзвонити. Але все таки він натиснув на зелену кнопку, і підніс телефон до вуха:

- Алло.

- Привіт, Тьомка, - прошепотів якийсь дуже сумний голос.

- Льошка, Льошенька, - закричав на весь голос Артем. – Ти де?

- Не знаю, але тут багато банок, - тільки й відповіла вона.

І тут, якийсь старий голос сказав:

- Якщо хочеш побачити її, ще колись живою, віддай мені медаль.

У Артема серце впало до ніг, як він почув ці слова. Він не міг вимовити, ні слова. І тут йому на допомогу прийшов Ромка: - У нас її немає.

- Мені все одно. Найди її, інакше вона помре, даю тобі час до завтра. Ранком тобі подзвоню.

Рома більше нічого не встиг сказати тому, що в трубці уже звучали гудки.

- Значить Льошку викрали, - тільки і сказав Венечка.

Друзі разом почали шукати медаль. Обійшли весь будинок, заглянули в кожну дірку, але під Льошикину подушку вони не подивилися.

РозділVII: Пошуки Максима

- Це нам не допоможе, - раптом припинив дурні пошуки Артем. – Уже зрозуміло, що медаль вкрали, коли нас не було.

- Але хто вкрав? – здивувався Рома. - Можна сказати, що у нас нова справа, - схлипнув Венечка.

- Навіщо, ми її відпустили саму, - карав себе Артем. – Скільки раз, ми переконувалися, що цього не можна робити.

Троє друзів були дуже роздратовані, і за того, що знову переконалися, в тому що Льошку саму відпускати нікуди не можна. Таке відчуття, що коли вона сама, то щось обов’язково станеться.

Нічого не залишалося, як шукати Льошку. Ромка встав, і побіг до комп’ютера, відкрив вкладку з надписом:

«Список підозрюваних»

- І так, з кого почнемо, - сумно поцікавився Рома.

- Давай почнемо з Максима, - поправив окуляри Венька. – Степан Васильович найменше знає про нього.

- Ідемо до Максима.

Друзі вийшли на вулицю, і бистрим шагом пішли до окраїни Медовки, де винаймав кімнату Максим у Степана Васильовича. Вони йшли мовчки тому, що ще не оговталися від неочікуваного дзвінка. Кожен з них думав, де зараз Льошка, що вона робить.

Вони постукали в двері, але їм ніхто не відкрив.

Друзі не могли зрозуміти куди він міг дітися, доки не згадали, що кімнату він винаймає на літо, а зараз мабуть поїхав в Москву, бо його машини також не було. З сусіднього будинку виглянув Василь Іванович:

- Привіт, друзі. Ви до кого прийшли?

- Добрий день, - скривився Ромка. – Ми прийшли до Максима. Ви не знаєте, де він?

- А він поїхав в Москву на кілька днів.

- Можливо, ви маєте його московський адрес або телефон, - на мить зрадів Венечка.

- На жаль, не маю, - пожав плечима Василь Іванович. – Але Ілля Петрович має. Ходіть, заодно і познайомлю вас з ним.

- Ідемо, це нам на руку, - прошепотів Рома, - заодно і провіримо, як він живе і чи є у нього підвал. Тому, що банки тримають в підвалах. Троє друзів і Василь Іванович пройшли дальше по вулиці до будинку Іллі Петровичу.

- Петрович, виходь, - закричав із далеку Василь Іванович. – Ми прийшли в гості.

- О, друже мій, привіт, відгукнувся грубий голос із саду, - з чим прийшов?

- Ось, знайомі Степана Васильович. Я тобі про них розповідав.

- Пригадую, це ті у яких його медаль.

-Так-Так.

Венька хотів їм сказати, що у них більше немає медаль, але Рома його зупинив:

- Я Рома, а це мої друзі Артем і Венечка.

- Дуже приємно. Я Ілля Петрович, - представився він.

- Можете дати нам московський адрес Максима, нам потрібно йому дещо передати.

- Можу, почекайте Я тільки найду свій блокнот.

Ілля Петрович зайшов в будинок, а друзі залишилися чекати на вулиці. Вони уже зрозуміли, що він не дуже приємна людина, хоча веде себе з друзями добре. Вийшов назад він з мобільним телефоном в руці, і швидко натиснув якісь кнопки, і закричав:

- Петро Степанович, добрий день. Дзвоню я вам ось чому: учора у вас, я забув записник. Так-так він. Добре ми зараз підійдемо, - він положив телефон в карман і усім пояснив. – Вчора я забув свій записник у Петра Степановича, друга мого, тепер домовився, що ми до нього зайдемо і візьмемо ній блокнот. І я вам дам адрес і номер Максима. Домовилися?

- Добре, ходімо, - погодився Артем, і тихо шепнув друзям. - Слизький тип. Противно аж.

- Я згідний з тобою, - без радості погодився з ним Ромка.

Усі вийшли і пішли у напрямку станції, адже там жив Петро Степанович. Василь Іванович відлучився в них і пішов до дому. Петро Степанович жив в маленькому будиночку, недалеко від станції. Порівняно з Іллею Петрович, Петро Іванович був приємною людиною, посміхався кожному прохожому. Познайомившись з Петром Степановичем, взявши адрес і номер телефону Максима, покинули Іллю Петровича і Петра Степановича. Але на порозі Петро Степанович їх зупинив:

- Ви до мене частіше заходьте.

- Добре, ми до вас ще прийдемо, - пообіцяли друзі і пішли на станцію.

РозділVIII: Залізне алібі першого підозрюваного.

В поїзді метро, Рома вперше порушив тишину:

- Давайте, вийдемо на нашій станції, я хочу зайти до дому.

- Добре, - погодилися друзі.

Вони вийшли на своїй станції, і направилися до будинку Роми і Льошки. Коли вони зайшли в квартиру, відчули якусь дуже сумну атмосферу.

На хлопців навіювалися погані думки про Льошку.

- Якось сумно тут, - зауважив Артем, і пішов і кімнату Льошки. В цій кімнаті було ще сумніше. Було таке відчуття, що ця кімната відчуває, що Льошку викрали Ромка.

Ромка взяв деякі ручі, вони вернулися в метро, і поїхали на станцію Баррикадную.

Будинок вони знайшли швидко тому, що він був неподалік від метро. Але в дома Максима не було.

- Треба було йому подзвонити, - розстроївся Рома, дзвонячи в дзвінок, квартири Максима.

Із сусідньої квартири вийшла сусідка:

- Ви до Максима?

- Так, а ви не знаєте де він? – зрадів Венечка.

- Він на роботі, але прийде через години. Якщо хочете можете зачекати у мене.

- Дякуємо, - погодився Ромка, зайшовши в квартиру. – А як вас звати?

- Мене-то. Я Анна Георгіївна. А вас?

- Я Рома, а це мої друзі Артем і Венечка.

- Дуже приємно. Проходьте, що ж ви стоїте в коридорі.

- Скажіть, ви не знаєте, де Максим вчора з обіду до вечора?

- Чому ж, не знав. Він був у мене на дні народженні.

- Ви так сильно дружите?

- Звичайно, він ж мій син.

- Ааа, - здивувався Артем, - А до якої години він був в вас?

- Десь до десятої вечора,а потім пішов до себе.

- А ви чому не поїхали з ним в Медовку? – поцікавився Венечка.

- Я щось байдуже відношуся до природи, до того ж я працюю в лікарні.

- Ви навіть не представляєте, як там добре.

- А ви звідки знаєте, як там?

- А ми там живемо уже ціле літо?

- І що, правда, там добре? Можливо, я з’їжджу з ним на вихідні.

Рома ще хотів задати одне питання, де був Максим, коли напали на Степана Васильовича:

- А ви не знаєте де був Максим, три дні тому, ввечері.

- Три дні тому, ми з ним Їздили в гості, до моїх друзі за 50км від Москви.

І тут на сходовій клітці вони почули шум.

- О, Максимка, прийшов до дому.

Друзі стали з дивана, взулися, і вийшли на сходову клітку, де зіткнулися з Максимом.

- Привіт, Максим, ми до тебе прийшли, - вискочив перший на сходову клітку Рома.

- Привіт, і що ж вас привело до мене, - здивувався Максим, неочікуваним гостям.

- Нам треба поговорити з тобою.

- Ну давай, поговоримо. Пішли в квартиру.

Усі четверо зайшли в квартиру Максима. А Анна Георгіївна вернулася до себе.

- Ти вчора вечором в Медовку приїжджав?

- Ні, учора в мами був день народження, і я нікуди не їздив.

- А тоді, як на Степана Васильовича напали, ти де був?

- Рома, у чому ти мене підозрюєш?

- Я просто питаю, щоб викреслити тебе з списку підозрюваних.

- Якого ще списку підозрюваних? – не зрозумів Максим.

- Ми детективи, розслідуємо напад на Степана Васильовича, - пояснив Венечка.

- Ви детективи? – розсміявся Максим.

- Так, Якщо хочеш запитай у Степана Васильовича, він знає, - похвалився Ромка.

- Так де ти був коли напали на Степана Васильовича, - повернувся до турбуючої його теми, Артем.

- Ми з мамою були у наших друзів, в другому напрямку від Медовки. Так,що я на нього не нападав, - розсердився Максим.

- Добре,ми уже це зрозуміли, просто думали, якщо ти там був, міг щось бачити, - заспокоїв його Рома. – До речі, ти був в Степана Васильовича, як він себе почуває.

- Добре, уже пішов на поправку, скоро його випишуть.

Від цих слів, Ромі стало якось дурно. Окрім того, що Льошку викрали, треба ще й знайти медаль.

З сумним виразом обличчя друзі вийшли з квартири, і пішли в напрямку метро, щоб вернутися назад і Медовку.

РозділIX: Перевірка на чесність

Вернулися друзі в Медовку пізно. Майже уся Медовка вже спала. Всю дорогу до дому вони йшли мовчки тому, що усіх не покидала думка про Льошку.

Вдома через сильну утому друзі заснули, але довго спати вони не могли.

- Цілий день потратили, а нічого не вияснили, - сумно зауважив Артем. – Де Льошка? Де її шукати? Хто її викрав? Хто вкрав медаль?

Зранку мобільний знову задзвонив. Артем аж здригнувся.

- Алло.

- Ну, що найшли медаль, - спитав той самий хриплий голос, що дзвонив їм вчора.

- Ні.

- Ти хочеш, щоб я її вбив.

- Ні-ні-ні.

- То знайди медаль. Даю тобі час до вечора. Якщо до вечора ви не найдете медаль, я вб’ю її. Чекай мого дзвінка.

В трубці почулися короткі гудки, і Артем заховав телефон в карман. Але телефон не давав їм спокою. На цей раз дзвонила Ніна Сергіївна:

- Привіт Артем, як у вас справи?

- Привіт, у нас все добре.

- Молодці, я завтра уже приїжджаю

- Добре, будемо тебе чекати.

Коли Артем положив мобільний знову в карман, Ромка жалібно сказав:

- Темка, що робити?

- Давай, ідемо, у нас ще троє підозрюваних

- Пішли

Навіть не поснідавши, друзі вийшли на дорогу. Вони уже другий день не їли, і від переживань їсти не хотіли.

- У нас є час до вечора, так, що діяти будемо швидко, - рішуче заявив Рома.

- Спочатку, зайдемо до Петра Степанович, - вирішив Артем, - нам його будинок по дорозі.

- Добре, йдемо.

В саду Петра Степановича був тільки сарай. На всякий випадок, вони вирішили перевірити чи не має там Льошки. Тайком вони прокралися до нього, і Артем тихенько прошепотіли:

- Льошка, Льошенька. Ти тут?

Але йому ніхто не відповів. На нього знову навіювалися погані думки. Вони вернулися до переднього входу, і постукали в двері. На порозі зразу появився якийсь молодий хлопець:

- Привіт, а ви хто?

- Добрий день, ми до Петра Степановича, - швидко сказав Рома. – Він дома?

- Так, проходьте. Тато, до тебе прийшли гості, - гукнув він в дальню кімнату.

- Хто? – зразу прибіг старик.

- Добрий день, Петро Степанович.

- О, добрий, я радий, що прийшли. Вам ще потрібен чийсь адрес або телефон.

- Ні, ми прийшли поговорити.

- Добре, проходьте, поговоримо.

- Скажіть, а де ви були позавчора ввечері?

- Позавчора. Зачекай, я згадаю. Позавчора, я був у мого друга.

- А що це за друг?

- Він живе через кілька селищ звідси.

- А з ким ви були? – не відставав Рома.

- Я був своїм сином, Вадиком, - він кивнув в сторону хлопця, який їм відкрив двері, і той кивнув.

- Коли ви поїхали, і коли вернулися.

- А навіщо тобі це?

- Просто цікавлюся, але якщо це секрет, то н розповідайте.

- Чому секрет. Поїхали ми в п’ятій годині дня, а вернувся вчора зранку. А до речі, як там Степан Васильович, ніяк не можу до нього вибратися.

- Добре, він уже пішов на поправку, скоро випишуть. До зустрічі, ми ще до вас зайдемо пізніше, - швидко попрощався Рома тому, що зрозумів, що Петро Степанович.

Вадим провів їх до дверей, і на порозі Рома схватив його за руку:

- У вас є підвал?

- Ні, немає.

- А де ви банки тримаєте?

- В сараї. А що?

- Нічого.

І Ромка швидко вибіг на вулицю. Друзі поступили так само.

- У нас залишилося двоє підозрюваних, - зауважив Артем.

- Пішли, зараз виведемо їх на чисту воду, - злим тоном сказав Рома, і пішов з задертим носом.

РозділX:Дивна поведінка Василя Івановича

- З кого почнемо? – задав тупе питання Венечка.

- Давайте, з Василя Івановича.

Ніхто з ним не сперечався тому, що хотіли по швидше найти Льошку.

Василь Іванович довго не відкривав дверей. Друзі уже подумали, що його не має, але в останню мить він відкрив двері:

- Привіт.

- Добрий день, ми уже подумали, що вас немає, - намагався чим веселіше сказав Рома.

- Я завжди тут, просто стіни фарбую.

- Ми прийшли з вами поговорити, - вставив своє слово Венечка, і з розумним виразом обличчя, поправив свої окуляри.

- Ну давайте, поговоримо.

Рома вже хотів в будинок, але Василь Іванович його зупинив:

- Ідемо в сад, просто в будинку дуже смердить фарбою. А це не добре для здоров’я дітей.

- Ми не діти,- заперечив Артем. – Всі разом пішли в сад, і сіли під яблунею на лавочку.

- Скажіть, будь-ласка, де ви були позавчора ввечері?

- Я їздив на ніч в Москву, до сина в гості. І якраз на нашій станції бачив вашу Льошку. До речі, де вона? Ви уже два дні ходите без неї?

- Льошка, просто трохи прихворіла, - викрутився Артем.

- Як це вона, так, захворіла літом?

- А її просто не можна сидіти в холодних місцях, і пити холодну воду.

Василь Іванович зразу помінявся в лиці. На його обличчі була якась дивна паніка. Але друзі не звернули на це уваги.

- Василь Іванович, а коли напали на Степана Васильовича, ви нічого не бачили підозрілого.

- Вроді би ні. Хоча. Я бачив мужчину в чорному плащі, похожого на Іллю Петровича.

- А чому ви так думаєте, можливо це був простий прохожий?

- Можливо, і прохожий. Він тримався за хвіртку Степана Васильовича?

- А у вас підвал є? – задав своє любиме питання Рома.

- Ні, - відвів погляд в бік Василь Іванович. – Я усе тримаю в сараї.

- Як воно усе там поміщається, - логічно підмітив Венечка.

- А мені немає, що ховати.

- А банки ви де тримаєте?

- На кухні, вона в мене велика, - тихо прошепотів він. – Я мабуть піду, а то у мене фарба, засохне. Можливо вам, щось принести.

- Ні, дякуємо, - відмовився Артем.

Василь Іванович зайшов в дім, а друзі так і залишилися сидіти на лавочці під яблунею.

- А чому Льошка не взяла телефон, як пішла в магазин, - раптом задумався Ромка.

- Мабуть, забула.

- Можливо. Вона там мабуть скучає, - жалібно про скулив Венечка.

- Ні, - твердо заявив Рома.

- А ти, то, звідки знаєш, - здивувався Артем.

- Тому, що вона взяла з собою мавпочку, яку ти їй подарував на день народження, і має лаки, якщо встигла їх купити.

- Ви сидіть тут, а я піду провірю сарай, - приказав Венечка.

- Ні, піду я, - відмовився Рома.

- Добре, іди, командир.

І Рома пропав в кущах за яблунею. Артем і Венечка сиділи мовчки і чекали на Рому, вони й не надіялися, що Льошка там є. Роми довго не було, і Венечка прошепотів:

- Можливо, вона там, і Ромка її спасає.

- Можливо, треба провірити.

Венечка встав, щоб піти в кущі, як звідти появився Рома.

- Ну, що? – крикнув Венька.

- Немає.

Артем ще більше розстроївся, тут появилася надія, що вони знайшли Льошку, як ця надія зразу обірвалася.

Друзі підійшли до дверей, щоб попрощатися з Василем Івановичем, але той знову довго не відкривав. Все таки друзі його дочекалися, попрощалися, і вийшли на дорогу.

- Ну, що тепер до Іллі Петровича

- Пішли, зараз виведемо, цього гада, на чисте воду.

РозділXI: Остання надія

Друзі йшли до будинку Іллі Петровича з надією, що вони зараз найдуть Льошку. Ілля Петрович, не було дома і друзі спокійно пішли до сараю:

- Льошенька, ти тут? – прошепотів Артем

Але відповіді не було. Друзі були дуже розстроєні, вони уже хотіли іти, як біля хвіртки зіткнулися з господарем будинку.

- Добрий день, відступили назад друзі.

- Добрий день, навіщо прийшли? – здивувався непроханим гостям Ілля Петрович.

- Ми хочемо задати вам пару питань, - грізно сказав Рома.

- Питайте, - зовсім спокійно відповів той.

- Де ви були позавчора ввечері?

- Дома був. А де мені ще бути?

- А коли напали на Степана Васильович, ви де були?

- Дома. А у чому ти мене підозрюєш, - розсердився Ілля Петрович.

- Ні в чому, ми вас не підозрюємо, - виправив ситуацію Артем. – Можливо, ви щось бачили?

- Ні, Я нічого не бачив тому, що дивився телевізор, а не в чужі вікна.

- У нас ще одне питання? – попросив Венечка

- Кажи давай, раз ви уже прийшли.

- у вас є підвал?

- Звичайно, є.

Друзі зрозуміли, що усі підозри падають на Іллю Петровича, але вирішили почекати з розкриттям злодія, і викрадача дітей, що підготуватися.

- Давай, подивимося,що він буде робити, - запропонував Рома.

- Вони умостилися біля яблуні, неподалік будинку. Коли Іллі Петровича зайшов в будинок, Рома прошепотів:

- Ви сидіть тут, а я сходжу гляну, що він робить.

Артем і Венечка йому не заперечували тому, що розуміли, що це дарма. І залишилися чекати його під яблунею. В той час Рома прокрадався до вікон будинку Іллі Петровича. В вікні він помітив, як той опускається в підвал з банками. Він вернувся до своїх друзів і сповістив

- Мабуть Льошка в його підвалі.

- Чому ти так думаєш? – здивувався Венечка.

- Тому, що Льошка сказала,що там де вона, багато банок,а я бачив своїми очима, як він туди їх відносив.

- Усе вказує на те, що він викрав Льошка, - розсердився Артем. – Треба її спасти.

Він був готовий и в будинок, але Рома його зупинив:

- Почекай. Спочатку, ми візьмемо сумку з моїми речами, для захвату злодіїв. Ми не можемо іти з пустими руками.

- Добре, - погодився Артем. – Пішли до дому.

Вони прибігли до дому, і Рома почав збирати свою сумку для знешкодження злодіїв.

- Роми, ти ще довго? – знервувався Артем. – Пішли уже.

- Я вже майже усе зібрав, - бігав Рома з кімнати в кімнату.

Рома ще довго збирався, Артем уже дуже знервований, і кричав на Рому, що той дуже повільно збирається.

На кінець то Рома зібрав свою сумку. Але поки Рома збирав, то проголодався, адже вони уже два дні нічого не їли:

- Давайте поїмо, - запропонував Рома.

- Добре, - погодився Артем. – Тільки швидко.

Вони пішли на кухню, і швидко перекусивши вибігли на вулицю.

- Як будемо діяти, - поцікавився Венечка.

- Я там узяв пістолети з чорнилами, ми будемо нападати.

- Навіщо нападати, - не зрозумів Венечка, якого дуже здивувало план дій.

- Та жартую я, ми будемо захищатися.

- Як ти збираєшся, вивільняти Льошку?

- Ми до нього прийдемо, і скажемо, щоб він відпустив Льошку.

- Так він її відпустить.

- Відпустить, відпустить, не сумнівайся, - підняв догори носа Рома і оступився. – Ай, ай.

- Що сталося? – перелякався Артем.

- Я ногу підвернув.

- Нема чого носа, так високо, піднімати.

Рома нічого не відповів, тільки ображено відвернувся.

- Значить так,зараз ми дзвонимо Олексію.

Олексій – це міліціонер, з яким друзі познайомилися в кінці весни, при дивних обставинах. Олексій сидів в засаді в будинку Маргарити Павлівни, підозрюючи її племінника в нелегальному зберіганні зброї. Але не очікувано приїхали двоє підлітків, секретна операція зірвана, коли вони роблять для нього пастку.

- Добре, дзвони, - погодився постраждалий друг.

Артем набрав номер Олексія, і той швидко відповів:

- Алло.

- Алло, Олексій, нам потрібна твоя допомога.

- Що сталося?

- Ми тобі потім усе пояснимо, приїжджай по швидше в Медовку, зустрінемося на в’їзді в селище.

- Добре, виїжджаю. Буду через 20 хвилин.

Олексій швидко погодився тому, що розумів, що сталося щось погане, інакше б друзі не дзвонили йому.

РозділXII: Пожежа

До в їзда в село друзі йшли повільно тому, що Рома підвернув ногу, а Венька ніс важку сумку. Але на місце зустрічі вони прийшли вчасно. Артем вибрав це місце тому, що до будинку де живе Ілля Петрович, пару кроків.

Уде пройшло 20 хвилин, і Олексій мав уже приїхати з хвилини на хвилину. У Артема в кармані задзвонив телефон.

- Алло, - підняв до вуха телефон Артем.

- Алло, я уже під’їдаю, - сповістив Олексій.

- Добре, ми на місці.

Тільки Артем положив телефон в карма, як той знову задзвонив. Але на цей раз дзвонив не Олексій, а це був номер який уже дзвонив їм двічі. Це був викрадач Льошки.

Артем акуратно підніс до вуха:

- Алло.

- Темка, - Артем почув жалібний голос Льошки. – Допоможіть, я в сараї Василя Івановича. Тут пожежа. Я горю. Допомо…

- Льошка, Льошенька, - закричав Артем, але Льошка нічого не відповіла тому, що знепритомніла. Артем не думаючи побіг до сараю Василя Івановича. Рома і Венечка хотіли його наздогнати, але із-за травми і важкої сумки, у них не вийшла. Хоча, якщо вони не мали сумки, і Рома не підвернув ноги, вони його не догнали. Артем дуже швидко пропав за поворотом, вони навіть не знали, що він так швидко бігає.

- Венька, стій, - закричав Ромка. – Я не можу бігти. Я впевнений, що він її сам спасе.

- Добре, до того ж зараз приїде Олексій.

Так воно і було, Олексій не змушував себе чекати, і прибув через пару хвилин:

- Що сталося? – вискочив він машини

- Сідай, поїхали, там Льошка горить в сараї, - повідомив Рома, сідаючи в машину.

Приїхали вони швидко, в той час, із майже спаленого сараю вийшов обгорілий Артем, з непритомною Льошкою на руках. Усі помітили Василя Івановича, який вийшов із свого будинку з великими валізами.

- Олексій, тримай його, - з керував Ромка.

Олексій зразу побіг за Василем Івановичем, який хотів втекти через задній двір. Йому на допомогу прийшов Венечка, а Ромка покульгав до Артема, який сидів на траві, і тримав на руках Льошку.

В той час Льошка опритомніла, і побачили перед своїми очима Артема:

- Ти спас мене, подякувала Льошка, і притулилася до його груді.

З сусіднього будинку почали збігатися люди, які побачили пожежу. Приїхали пожежники, почали гасити вогонь. Олексій з Венечкою піймали Василя Івановича, і посадили його до міліцейської машини.

На свіжому повітрі Льошці стало ліпше, але з Артема вона злазити не хотіла.

Коли всі розійшлися, пожежники і міліціонери поїхали, друзі пішли до дому

- Ну, хто ж вкрав медаль, - задав Рома питання, яке його мучило.

- Ніхто її не крав. Надіюся.

- Що це значить? – ще сильніше прижав до себе Льошку, Артем.

- Зараз прийдемо, я вам покажу. Скажіть, я ви дома шукали медаль.

- Звичайно, шукали, - вступив в розмову Венечка.

- Погані з вас скарбошукачі,усміхнулася Льошка, зайшовши в своє кімнату. Звичайно вона зайшла в свою кімнату і підняла свою подушку. – Вуаля.

Всі так і завмерли від здивування. Вони обшукали весь будинок,а під Льошкину подушку не подивилися.

- Як вона тут опинилася?

- Вночі, коли до нас прийшов, той в червоній масці, я положила її під подушку і забула.

- Льошенька, а що ти робила в тому підвалі?

- А я мала з собою Лаки і мавпочку.

- Ось, сиділа, манікюр робила.

- Ну, ти молодець. Покажи, - попросив Артем.

В Льошки дійсно був красивий манікюр. Вона намалювала красивий візерунок, у виді квіточок.

- Красиво! Але краще було б, якби ти їх малювала дома, з нами, а не в якомусь підвалі.

- Льошка, а як він тебе вкрав? – не міг зрозуміти Рома. – Що, ніхто не бачив?

- На вулиці нікого не було.

- Як він це зробив?

- Ну, я йшла, а він підбіг ззаду і притулив якусь вонючу шматку. Я тільки пам’ятаю, що він посадив мене в машину.

- А, що далі було? – з зацікавленим видом запитання Венечка.

- Потім, він заставив подзвонити вам.

- Бідненька, ти ж сиділа там 3 ночі, - пожалів її Артем.

- А чому, він вирішив тебе спалити? – не вгамовувався Ромка.

- Ааа, це дуже цікава історія.

- Давай, розповідай.

- Мені вже надоїло сидіти, і коли він прийшов, я йому сказала, що знаю хто він і де я є. А ще я набрехала, що ви уже знаєте тому, що я відправила смс вам, з його телефону, який ін. забув. Потім Василь Іванович ще більше розсердився, що ви не збираєтесь віддавати медаль, а шукаєте мене. Але в сараї я дійсно побачила його телефон і подзвонила вам.

- А я й не хотів його підозрювати, - сумно додав Рома. – І алібі його ми не провірили.

- Ось чому він не пустив нас в середину, - на кінець зрозумів Венечка. – Мені ще тоді це здалося підозрілим, але я не придав цьому значення.

- Все добре, що добре кінчається, - усміхнувся Артем, і обняв Льошку за талію.

РозділXIII: Поїздка на Чисті Озера.

Переживши ці три дні, друзі були дуже змучені, тому лягли спати рано. Але Льошка і Артем цілу ніч не могли спати через опіки, які отримали при пожежі. Вночі Артем не міг заснути, він вирішив провірити чи Льошка спить. Льошка також не спала із-за опіків. Тому вони вирішили сидіти разом. Вони довго сиділи розмовляли, слухали музику в навушниках, згадували минуле, планували майбутнє. І навіть не замітили, як разом заснули.

На наступний день опіки стали менші і їх можна було прикрити,адже мала приїхати Ніна Сергіївна. Так воно і було, Ніна Сергіївна приїхала в обід, а друзі, щоб лишній раз не показувати їй свої опіки, пішли гуляти.

- А давайте поїдемо з ночівлею на Чисті Озера, - раптом запропонував Рома.
- Давайте! Бо я там ще не був, - зрадів Венечка.

Льошка з Артемом також були не проти тому, що любили це місце. І усі дружно побігли додому збиратися. Ніна Сергіївна їм дозволила, але якщо вони будуть її дзвонити.

Зібравшись друзі пішли до Петра Івановича, міліціонера у відставці, а також діда Олексія, щоб узяти у нього човен і поплисти по річці на Чисті Озера. Петро Іванович погодився, але сказав, що трішки пізніше до них припливе Олексій. Рома був цьому радий тому, що хотів взнати деталі справи, яку вони розслідували і передали Олексію.

Вони приплили туди, зразу розпалили вогнища і поставили палатки. Коли Вони поставили шашлик на вогонь до них, як і обіцяв Петро Іванович, приїхав Олексій. Вони сіли навколо огнища.

- Скажи, будь-ласка, що там з Василем Івановичем, - пристав Рома до Олексія, як той тільки приїхав

- Ну, що? Посадили його за напад, за викрадення з ціллю викупа, за вторгнення в чужий будинок.

- А скільки йому дали?

- Десять років.

- Я не можу зрозуміти одного, - пожалівся Артем,- чому він так довго чекав. Чому не викрав її раніше.

- Тому, що він вирішив цупити подорож на круїзному лайнері.

- Що? На круїзному лайнері? – здивувалася Льошка. – Із-за цього він був готовий обманути свого друга.

- Я згідний з нею, - підтримав Льошку Артем.

- Ну,це забобони старика, - спокійно відповів Олексій. – Захотілося, йому круїз, буде мати його у в’язницю.

- Навіщо, він вдарив Степана Васильовича. - не міг зрозуміти Венечка. - Що не міг просто вкрасти, без шуму.

- Тому, що дурний він. Йому здалося, що так ніхто не замітить, крадіжки.

- А навіщо він Льошку підпалив?- запитав Артем.

- Тому, що зрозумів, що його план провалився і вирішив втекти від правосуддя. – єхидно додав Ромка.

- Якось він погано продумав свій план, повірив в Льошкин блеф і вирішив її спалити. – пояснив Венечка.

- ти тільки більше не блефуй із злодіями, - попросив Артем.

- Так точно. А, щоб було якщо в сараї не було телефону, - накричав на неї Рома.

- Я тоді навіть про те не думала, - призналася Льошка.

- От-от.

Посидівши, ще трішки Олексій поїхав в селище на електричку тому, що завтра він повинен бути на роботі. Ромка і Венечка пішли спати, а Льошка і Артем, ще довго сиділи біля вогнища. Але скоро вогонь погас і гілля більше не було.

- Давай, сходимо за гіллям? – запропонувала Льошка.

- Давай, - швидко погодився Артем тому,що був не проти прогулятися по лісу в компанії красивої дівчини.

В лісі було прекрасно, через дерева просвічувалося чисте небо з зірками. Льошка і Артем йшли по лісу і насолоджувалися чудовим вечором. Вони принесли пару сухих гілляк, і закинули їх вогонь.

Артем обняв Льошку і прошепотів:

- А тобі було дуже страшно, коли Василь Іванович хотів тебе спалити.

- ти навіть не представляєш, у мене серце вискакувало з груді. Мені було дуже страшно.

- Мені було ще страшніше. Ще коли ти пропала, я не знав що робити. У мене на хвилину навіть виникла думка, що я тебе більше ніколи не побачу. І коли я про це почав думати в середині відчув якусь пустоту. Подивлюся по сторонам, ті ж дерева, ті ж будинки, та ж річка, і Ромка з Венечка рядом, а я як в пустині. А коли ти мені подзвонила, то я навіть не думаючи побіг до тебе. Якби я не знав дороги, я б все одно прибіг туди найкоротшою дорогою. Я відчував що мене веде серце до тебе. Ти, будь-ласка, не пропадай більше ніколи.

- Я як сиділа в тому підвалі, думала можливо в не зможете знайти медалі, можливо ви не зможете знайти мене, можливо я більше ніколи не побачу тебе, Ромку, Венечку. Але я надіялася на вас. Я знала, що ви мене обов’язково знайдете. І коли Я говорила Василю Івановичу, що знаю хто він, я вірила, що ви мене в любому випадку спасете. І мої надії були правильні, ти мене спас, і завдяки тобі я зараз тут сиджу.

Коли Льошка це говорила, вона вся почервоніла, але на щастя було темно і Артем цього не помітив. Через кілька секунд він ткнув пальцем в пісок:

- Дивися.

Там було написано:

«Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ»

Від радості у Льошки навіть пару сльозинок потекло. Але вона взяла паличку і написала відповідь:

«Я ТАКОЖ, ТЕБЕ ЛЮБЛЮ»

І їхні губи зімкнулися в першому поцілунку.

- Я люблю тебе, - ще раз прошепотів Артем.

- І я тебе дуже сильно, як тільки ми почали дружити.

- Я також.

Більше не треба було нічого говорити, усім уже було зрозуміло, що це кохання з першого погляду. І тепер ні Льошці, ні Артему не потрібно приховувати свої почуття. Оскільки, Рома і Венечка заснули в одній палатці, то Артем з Льошкою витягли з другої спальники, і лягли біля вогнища. Вони розмовляли про себе, про своїх друзів, але швидку заснули тому, що минулі ночі погано спали.

РозділXIV: Епілог

Зранку усі проснулися в гарному настрої, усі врятовані, злочинець в тюрмі. А Льошка взагалі була на сьомому небі від щастя, вчора вони з Артемом вперше поцілувалися. На неї напала страшна тривога, а раптом це був сон. Але коли побачила надписи на піску, з полегшенням видохнула.

- Щось сталося? – почув її видох Артем.

- Ні, усе добре. Просто на одну мить я подумала, а раптом те, що було вчора, сон.

- Це був точно не сон.

Коли проснулися Ромка з Венечкою, вони зібрали речі усі разом поїхали назад в Медовку. Артем і Льошка поводили себе не так, як завжди, і Рому це здивувало:

- Що відбувається?

- Нічого, а що? – спокійно прореагував Артем, обнявши Льошку.

- В вашій поведінці, щось не так, - прийшов на допомогу другу Венька.

- А що не так? – уже стривожилася Льошка.

- Ви якось не скриваєте своїх…почуттів.

- І що?

- Ви щось приховуєте від нас, - крикнув Рома.

- Нічого, ми не приховуємо, - розсердився Артем.

- Приховуєте, приховуєте, я бачу.

- Ну добре, ми скажемо, - погодилася Льошка.

- Ну, кажіть.

- Від вчора, ми з Льошкою офіційно зустрічаємося, - з лагідним виразом обличчя відповів Артем.

- Це ж чудово. Я так довго цього чекав, - підскочив Рома, що чути не перевернув човен.

Усю дорогу Рома розпитував Льошку і Артема, що було вчора.

Коли вони прийшли до дому, їм подзвонили батьки. Вони нагадали, що завтра усі вертаються до Москви. Льошку ця новина розчарувала. Поїхати до Москви, це означає кінчилось літо, Артем поїде в Англію, а вона залишиться тут в Москві, і не побачить його аж до зимових канікул.

Ввечері вони вирішили пройти по селищу, і попрощати з усіма своїми знайомими. Найдовше вони пробули в Маргарити Павлівни і Жан-Жака

Тому,що Рома не міг піти доки не наїсться пирогом. Вернулися вони до дому пізно, але спати не хотіли іти, сіли в саду і розмовляли.

- Я не хочу звідси їхати, - видохнула Льошка.

- Я також, - погодився з нею Артем, і обняв її, - але ми обов’язково сюди повернемося.

Льошка ніяк не могла змиритися з думкою, що через, якихось пару днів, Артем поїде.

Скоро усі розійшлися по своїх кімнатах, спати.

Проснулася Льошка не в дуже хорошому настрої. Цілу ніч вона думала про розлучення з Артемом, але для себе вирішила провести останні дні з Артемом якнайкраще. Тому на її обличчі зразу засіяла посмішка, і вона пішла будити друзів. Зайшовши, вона лагідно погладила Артема по голові, і той проснувся. А з братом, Льошка поступила інакше: підійшла і безжалісно стягнула з нього одіяло.

- Гей, - крикнув Ромка. - Що ти хочеш?

- Нічого, - почала сміятися Льошка, і Артем її підтримав тому, що пробудження Роми було дійсно смішне.

- Йдемо, снідати, у нас сьогодні багато справ, - появився в кімнаті Венька.

- Венька, ти вже встав, - засмутився Льошка. – А я хотіла іти тебе будити.

- Я проснувся від Роминого крику.

Усі дружно спустилися вниз, на кухню. Поснідавши, нічого не залишалося іти, збирати сумки. Вони так і зробили. Але згодом Льошка, усіх зібрала в своїх кімнаті.

- А, що будемо з медаллю робити?

- Степан Васильович сьогодні виписують, так що вернемо.

Кули сумки були зібрані, друзі вирішили віднести медаль власнику.

- Добрий день, - привітався друзі, зайшовши в будинок Степана Васильовича. – Як ваше самопочуття?

- Я себе дуже добре почуваю.

- Ми вам принесли вашу медаль, - підійшов до Степана Васильовича Рома.

- Я вам дуже дякую, що зберегли її.

- А вам уже міліціонер розповів, хто на вас напав? – поцікавився Венечка.

- Так, розповідав, - скривився Степан Васильович. – Я навіть не очікував, що це Василь Іванович.

- Ми також. Нам він здався таким хорошим і добрий, що ми йому повірили.

- Що було, то було, я навіть писати заяву на нього не буду.

- І не треба, - втрутився в розмову Артем. – Його уже і так посадили за викрадення Льошки.

- Мені дуже шкода, що заміщав вас в цю справу.

- Ви не виніть себе, - попросив Венечка. – Якби ви нас не замішали в цю історію, туди би обов’язково вліз Ромка.

- Це ти правий, - погодилася з ним Льошка.

Дата добавления: 2015-09-29