Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, —

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, —

Лиш Сонячні Кларнети.

У танці я, ритмічний рух,

В безсмертнім — всі планети.

Я був — не Я. Лиш мрія, сон.

Навколо — дзвонні згуки,

І пітьми творчої хітон,

І благовісні руки.

Прокинусь я — і я вже Ти:

Над мною, підо мною

Горять світи, біжать світи

Музичною рікою.

І стежив я, і я веснів:

Акордились планети.

Навік я взнав, що Ти не Гнів, —

Лиш Сонячні Кларнети.

**

Закучерявилися хмари. Лягла в глибинь блакить…

О милий друже, — знов недуже —

О милий брате, — розіп’яте —

Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить.

Закучерявилися хмари…

Женуть вітри, мов буйні тури! Тополі арфи гнуть…

З душі моєї — мов лілеї —

Ростуть прекрасні — ясні, ясні —

З душі моєї смутки, жалі мов квітоньки ростуть.

Женуть вітри, мов буйні тури!

Одбивсь в озерах настрій сонця. Снує про давнє дим…

Я хочу бути — як забути? —

Я хочу знову — чорноброву? —

Я хочу бути вічно-юним, незломно-молодим!

Одбивсь в озерах настрій сонця.

І сміх, і дзвони, й радість тепла. Цвете веселка дум…

Сум серце тисне: — сонце! пісне! —

В душі я ставлю — вас я славлю! —

В душі я ставлю світлий парус, бо в мене в серці сум.

І сміх, і дзвони, й радість тепла.

* * *

Гаї шумлять —

Я слухаю.

Хмарки біжать —

Милуюся.

Милуюся-дивуюся,

Чого душі моїй

так весело.

Гей, дзвін гуде —

Іздалеку.

Думки пряде —

Над нивами.

Над нивами-приливами,

Купаючи мене

мов ластівку.

Я йду, іду —

Зворушений.

Когось все жду —

Співаючи.

Співаючи-кохаючи

Під тихий шепіт трав

голублячий.

Щось мріє гай —

Над річкою.

Ген неба край —

Як золото.

Мов золото — поколото,

Горить-тремтить ріка,

як музика

* * *

Арфами, арфами —

золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Думами, думами —

наче море кораблями, переповнилась блакить

Ніжнотонними:

Буде бій

Вогневий!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий…

Стану я, гляну я —

скрізь поточки як дзвіночки, жайворон як золотий

З переливами:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Любая, милая —

чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай

Там за нивами:

Ой одкрий

Колос вій!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий…

* * *

Десь надходила весна. — Я сказав їй: ти весна!

Сизокрилими голубками

У куточках на вустах

Їй спурхнуло щось усмішками —

Й потонуло у душі…

Наливалися жита. — Я сказав їй: золота!

Гнівно брівоньки зламалися.

Одвернулася. Пішла.

Тільки довго оглядалася —

Мовби кликала: іди!

Почали тумани йти. — Я сказав: не любиш ти!

Стала. Глянула. Промовила.

От і осінь вже прийшла.

Так любить? — кажи. Ти швидше ж бо! —

Блиснув сміх їй, мов кинджал…

Зажуривсь під снігом гай. — Я сказав їй: що ж… прощай!

Враз сердечним теплим сяєвом

Щось їй бризнуло з очей…

Сизокрилою голубкою

На моїх вона вустах!

* * *

Цвіт в моєму серці.

Ясний цвіт-первоцвіт.

Ти той цвіт, мій друже,

Срібляний первоцвіт.

Ах, ізнов кохана,

Де згучала рана —

Квітне цвіт-первоцвіт!

Слухаю мелодій

Хмар, озер та вітру.

Я бриню, як струни

Степу, хмар та вітру.

Всі ми серцем дзвоним,

Сним вином червоним —

Сонця, хмар та вітру!

Десь краї казкові,

Золоті верхів’я…

Тільки шлях тернистий

Та на ті верхів’я

Ходять-світять зорі,

Плинуть хвилі в морі —

В ритмах на верхів’ях!

Світ в моєму серці

Мрій танок, світанок

Ти той світ, мій друже,

Зоряний світанок.

Я в твої очиці,

Зорі, зорениці —

Славлю як світанок!

* * *

Не дивися так привітно

Яблуневоцвітно

Стигнуть зорі, як пшениця:

Буду я журиться.

Не милуй мене шовково,

Ясно-соколово.

На схід сонця квітнуть рожі:

Будуть дні погожі.

На схід сонця грають грози —

Будуть знову сльози!

Встала мати, встали й татко:

Де ластовенятко?

А я тут, в саду, на лавці,

Де квітки-ласкавці…

Що скажу їм? — все помітно:

Яблуневоцвітно.

* * *

Подивилась ясно, — заспівали скрипки! —

Обняла востаннє, — у моїй душі. —

Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.

Заспівали скрипки у моїй душі!

Знав я, знав: навіки, — промені як вії! —

Більше не побачу, — сонячних очей. —

Буду вічно сам я, в чорному акорді.

Промені як вії сонячних очей!

* * *

З кохання плакав я, ридав.

(Над бором хмари муром!)

Той плач між нею, мною став —

(Мармуровим муром…)

Пливуть молитви угорі.

(Вернися з сміхом-дзвоном!)

Спадає лист на вівтарі —

(Кучерявим дзвоном…)

Уже десь випали сніги.

(Над бором хмари муром!)

Розбиті ніжні вороги —

(Мармуровим муром…)

Самотна ти, самотний я.

(Весна! — світанок! — вишня!)

Обсипалась душа твоя —

(Вранішня вишня…)

* * *

О, панно Інно, панно Інно!

Я — сам. Вікно. Сніги…

Сестру я Вашу так любив —

Дитинно, злотоцінно.

Любив? — Давно. Цвіли луги…

О, панно Інно, панно Інно,

Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.

Сніги, сніги, сніги…

Я Ваші очі пам'ятаю,

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Я Вам чужий — я знаю.

А хтось кричить: ти рідну стрів!

І раптом — небо… шепіт гаю…

О ні, то очі Ваші. — Я ридаю.

Сестра чи Ви? — Любив…

* * *

Я стою на кручі —

За рікою дзвони:

Жду твоїх вітрил я —

Тінь там тоне, тінь там десь…

Випливають хмари —

Сум росте, мов колос:

Хмари хмарять хвилі —

Сумно сам я, світлий сон…

Вірю омофорно —

За рікою дзвони:

Сню волосожарно —

Тінь там тоне, тінь там десь…

Припливеш, приплинеш —

Сум росте мов колос:

З піснею про сонце! —

Сумно, сам я, світлий сон…

* * *

Там тополі у полі на волі

(Хтось на заході жертву приніс)

З буйним вітром, свавольним і диким,

Струнко рвуться кудись в далечинь…

Йду в просторі я, чулий, тривожний

(Гасне день, облітає, мов мак).

В моїм серці і бурі, і грози,

Й рокотання — ридання бандур…

Хилить вітер жита понад шляхом

(Ой там хмара похмура з півдня)

І так смутно, так сумно співає —

Тільки перепел б’є десь у дзвін…

Моя пісне, вогниста, шалена

(Креше небо і котить свій гнів)

Ах, розбийся на світлі акорди,

Розридайсь — і затихни, як грім…

* * *

Гаптує дівчина й ридає —

Чи то ж шиття!

Червоним, чорним вишиває

Мені життя.

Танцують згуки на дзвіниці,

І плаче дзвін.

Я йду. Мій шлях то із костриці,

То із жоржин.

Тумани линуть вгору, вгору,

А хмари — вниз.

Чому я не люблю простору,

Як я без сліз.

Я ввечері цілую рожу

І кличу сум.

Чому, чому я жить не можу

Та сам, без дум.

* * *

Квітчастий луг і дощик золотий.

А в далині, мов акварелі, —

Примружились гаї, замислились оселі…

Ах, серце, пий!

Повітря — мов прив’ялий трунок.

Це рання осінь шле цілунок

Такий чудовий та сумний.

Стою я сам посеред нив чужих,

Немов покинута офіра.

І слухає мій сум природа. Люба. Щира.

Крізь плач, крізь сміх.

Вона сама — царівна мила —

Не раз свій смуток хоронила

В самій собі, в піснях своїх.

Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь, —

Мов перед образом Мадонни.

Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись, дзвони, —

Узори сліз

Лише з-над хмар часом прилине

Прощання з летом журавлине —

Погасле, як грезет із риз…

Гей, над дорогою стоїть верба,

Дзвінкі дощові струни ловить,

Все вітами хитає, наче сумно мовить:

Журба, журба…

Отак роки, отак без краю

На струнах Вічності перебираю

Я, одинокая верба.

* * *

Ой, не крийся, природо, не крийся.

Що ти в тузі за літом, у тузі.

У туманах ти сниш… А чого так сичі

Розридалися в лузі.

Твої коси від смутку, від суму

Вкрила прозолоть, ой ще й кривава.

Певно й серце твоє взолотила печаль,

Що така ти ласкава.

А була ж ти — як буря із громом!

А була ж ти — як ніч на Купала…

Безгоміння і сум. Безгоміння і сон. —

Тільки зірка упала…

Ой там зірка десь впала, як згадка.

Засміялося серце у тузі!

Плачуть знову сичі… О ридай же, молись:

Ходить осінь у лузі.

* * *

Іще пташки в дзвінких піснях блакитний день купають,

Ще половіє злотом хвиль на сонці жита риза

(Вітри лежать, вітри на арфу грають); —

А в небі свариться вже хтось. Завіса чорно-сиза

Півнеба мовчки зап’яла. Земля вдягає тінь…

Мов звір, ховається людина.

— Господь іде! — подумав десь полинь

Заплакав дощ… і вщух.

Мовчить гора. Мовчить долина.

— Господня тінь, — прошепотів полинь.

І враз — роздерлась пополам завіса! — Тиша. Мертва…

Метнувсь огонь: розцвівсь, розпавсь — аж води закипіли!

І полилася піснь, принеслась жертва.

Курять шляхи, біжать, біжать… Рвуть вихорі, як жили,

Рідке коріння верб старих, що моляться в сльозах.

А трави – й плакати не сміють.

Ідуть потужні сили! Морок. Жах…

…І дзвонять десь в селі.

І вже тремтять, вже спокій сіють

Сріблясті голуби у небесах.

* * *

Світає…

Так тихо, так любо, так ніжно у полі.

Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,

В тумані загорнувшись, далекі тополі

В душі вигравають мінорную гаму.

Вже дніє поволі…

Так тихо, так любо, так ніжно у полі.

Світає…

Все спить ще: і небо, і зорі безсилі,

Лиш птах десь озвався спросоння ліниво

Та темний бовван на козачій могилі

Про давнє, минуле кричить мовчазливо.

Видніє щохвилі,

Все спить ще: і небо, і зорі безсилі.

Світає…

Проміннями схід ранить ніч, мов мечами,

Хмарки по всім небі й собі взолотіли.

Безмовні тумани тремтять над полями.

Підхоплююсь з ними і я, посвіжілий.

О, глянь, що над нами!

Розкраяно небо — мечами, мечами

* * *

ЕНГАРМОНІЙНЕ

ТУМАН

Над болотом пряде молоком…

Чорний ворон замисливсь.

Сизий ворон задумавсь.

Очі виклював. Бог зна кому.

А від сходу мечами йде гнів!..

Чорний ворон враз кинувсь.

Сизий ворон схопився.

Очі виклював. Бог зна кому.

ЕНГАРМОНІЙНЕ

СОНЦЕ

Десь клюють та й райські птиці

Вино-зелено.

Розпрозорились озера!..

Тінь. Давно.

Косарі кують до сходу.

Полум’я квіток!

Перса дівчини спросоння:

Син… синок…

ЕНГАРМОНІЙНЕ

ВІТЕР

Птах — ріка — зелена вика —

Ритми соняшника.

День біжить, дзвенить-сміється,

Перегулюється!

Над житами — йде з медами —

Хилить келехами.

День біжить, дзвенить-сміється,

Перегулюється!

ЕНГАРМОНІЙНЕ

ДОЩ

А на воді в чиїсь руці

Гадюки пнуться… Сон. До дна.

Вийнув, дихнув, сипнув пшона —

І заскакали горобці!..

— Тікай! — шепнуло в береги.

— Лягай… — хитнуло смолки.

Спустила хмарка на луги

Мережані подолки.

* * *

Ходять по квітах, по росі.

Очима чесними,

Христовоскресними

Поеми тчуть.

А сонця, сонця в їх красі —

Не чуть.

Царства

Під спів крові — без пісень —

Вмер чорнобривий день.

О лицарі безумного лицарства,

З прокляттям вас на перегній!

— Трояндний!

— Молодий!

— Бій!

**

У СОБОР

I

По один бік верби.

По другий старці.

Гнуться, гнуться, гнуться верби.

Нагинаються старці.

Шум юрби глухої.

Блиск хмариних крил!

…Сповіває аналої

Синє брязкання кадил.

Тут говорять з Богом.

Тут Йому скажу —

(Хтось заплакав за порогом) —

З херувимами служу!

Жду я, ждуть все люде —

І нема Його.

Гнуться, гнуться, гнуться люде,

Дожидаються Його.

II

Співає стежка

На город.

Гарбуз під парасольками

Про сонце думає.

За частоколом —

Зелений гімн.

Зоставайся, люде,

З своїми божками!

Соняшники горять…

— сама як струна —

Метеликів дуети…

— а на лапках мед —

Ромашка? – здрастуй!

І вона тихо: здрастуй.

І згучить земля,

Як орган.

**

ПАСТЕЛІ

I

Пробіг зайчик.

Дивиться —

Світанок!

Сидить, грається,

Ромашкам очі розтулює.

А на сході небо пахне.

Півні чорний плащ ночі

Вогняними нитками сточують.

— Сонце —

Пробіг зайчик.

II

Випив доброго вина

Залізний день.

Розцвітайте, луги! —

: я йду — день —

Пасітесь, отари! —

: до своєї любої — день —

Колисково, колоски!

: удень.

Випив доброго вина

Залізний день.

III

Коливалося флейтами

Там, де сонце зайшло.

Навшпиньках підійшов вечір.

Засвітив зорі,

Прослав на травах тумани

І, на вуста поклавши палець, —

Ліг.

Коливалося флейтами

Там, де сонце зайшло.

IV

Укрийте мене, укрийте:

Я — ніч, стара,

Нездужаю.

Одвіку в снах

Мій чорний шлях.

Покладіть отут м'яти,

Та хай тополя шелестить.

Укрийте мене, укрийте:

Я — ніч, стара,

Нездужаю.

* * *

А я у гай ходила

по квітку ось яку

а там дерева люлі

і все отак зозулі

ку

ку

Я зайчика зустріла

дрімав він на горбку

була б його спіймала

зозуля ізлякала

ку

ку

* * *

Хтось гладив ниви, все гладив ниви,

Ходив у гніві і сіяв співи:

О, дайте грому, о, дайте зливи! —

Нехай не сохнуть злотисті гриви.

Хтось гладив ниви, так ніжно гладив…

Плили хмарини, немов перлини…

Їх вид рожевий — уста дитини!

Набігли тіні — і… ждуть долини.

Пробігли тіні — сумні хвилини:

Плили хмарини чужі, далекі…

Сліпучі тони — і дика воля!

Ой, хтось заплакав посеред поля.

Зловісна доля, жорстока доля.

Здаля сміялась струнка тополя.

Сліпучі тони — й смутні волошки…

* * *

На стрімчастих скелях,

Де орли та хмари,

Над могутнім морем,

В осяйній блакиті —

Гей,

Там

Розцвітали грози!

Розцвітали грози…

Із долин до неба

Простяглися руки:

О, позичте, грози,

Зливної блакиті! —

Враз

Вниз

Впали краплі крові!

Впали краплі крові…

На ланах, на травах,

На срібно-зелених,

У житах злотистих,

Стрункоколоскових —

Гей,

Там,

Там шуміли шуми!

Там шуміли шуми…

Хтось горів світанно,

Коліноприклонно:

Дай нам, земле, шуму,

Шуму — божевілля!

Ніч.

Плач.

Смерть шумить косою!

Смерть шумить косою…

* * *

По хліб шла дитина — трояндно!

: тікайте! стріляють, ідуть.

Розкинуло ручки — трояндно…

Ні бога, ні чорта — на бурю!

: гей, стійте! знайдем і в церквах.

Знялось гайвороння — на бурю…

* * *

Одчиняйте двері —

Наречена йде!

Одчиняйте двері —

Голуба блакить!

Очі, серце і хорали

Стали,

Ждуть…

Одчинились двері —

Горобина ніч!

Одчинились двері —

Всі шляхи в крові!

Незриданними сльозами

Тьмами

Дощ…

* * *

По блакитному степу

Вороний вітер!

Пригорнув раз та й подався —

Вороний вітер…

Вийшла жита жати я.

Громова хмара!

Ой не всі з війни додому —

Вороний вітер…

Гляне сонце, як дитя,

А в селі голод!

Ходять матері, як тіні, —

Вороний вітер…

На чужині десь ген-ген

Без хреста; ворон…

Будьте прокляті з війною! —

Вороний вітер…

**

ХОР ЛІСОВИХ ДЗВІНОЧКІВ

(Уривок із поеми)

Ми Дзвіночки,

Лісові Дзвіночки,

Славим день.

Ми співаєм,

Дзвоном зустрічаєм:

День!

День.

Любим сонце,

Небосхил і сонце,

Світлу тінь,

Сни розкішні,

Все гаї затишні:

Тінь!

Тінь.

Линьте, хмари,

Ой прилиньте, хмари, –

Ясний день.

Окропіте,

Нас ошелестіте:

День!

День.

Хай по полю,

Золотому полю,

Ляже тінь.

Хай схитнеться –

Жито усміхнеться:

Тінь!

Тінь.

**

СКОРБНА МАТИ

Проходила по полю

Обніжками, межами.

Біль серце опромінив

Блискучими ножами!

Поглянула — скрізь тихо

Чийсь труп в житах чорніє…

Спросоння колосочки:

Ой, радуйся Маріє!

Спросоння колосочки:

Побудь, побудь із нами!

Спинилась божа матір

Заплакала сльозами.

Не місяць, і не зорі,

І дніти мов не дніло.

Як страшно!.. людське серце

До краю обідніло.

**

ЗЕЛЕНА НЕДІЛЯ

Із золотих своїх дворів

Свята Неділя вийшла.

Тихо. Сумно.

Ніщо не пролетить, не заспіває.

— Пошли, о Боже, пташку в світ!

Хоча б і без голосу — аби кукала.

І Бог послав зозулю.

— на віку

пий музику

муку

випадковий цього віку

потопельнику —

Сумно.

Зелена Неділя.

**

ЗОЛОТИЙ ГОМІН

Над Києвом — золотий гомін.

І голуби, і сонце!

Внизу —

Дніпро торкає струни…

Предки.

Предки встали із могил;

Пішли по місту.

Предки жертви сонцю приносять —

І того золотий гомін.

Ах той гомін!..

За ним не чути, що друг твій каже,

Від нього грози, пролітаючи над містом, плачуть, —

Бо їх не помічають.

Гомін золотий!

Уночі,

Як Чумацький шлях сріблисту куряву простеле,

Розчини вікно, послухай:

Слухай:

Десь в небі плинуть ріки,

Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!..

Човни золотії

Із сивої-сивої Давнини причалюють,

Човни золотії.

…З хрестом,

Опромінений,

Ласкою Божою в серце зранений

Входить Андрій Первозванний.

Ступає на гори

: Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная!

І засміялись гори,

Зазеленіли…

І ріка мутная сповнилася сонця і блакиті —

Торкнула струни…

Уночі

Як Чумацький Шлях срібну куряву ростеле,

Вийди на Дніпро!

…Над Сивоусим небесними ланами Бог проходить,

Бог засіває.

Падають

Зерна

Кришталевої музики.

З глибин Вічності падають зерна

В душу.

І там, у храмі душі,

Над яким у неосяжній високості в’ються голуби-молитви,

Там,

У повнозгучнім храмі акордами розцвітають,

Натхненними, як очі предків!

Він був мов жрець сп’янілий від молитви —

Наш Київ, —

Який моливсь за всю Вкраїну —

Прекрасний Київ.

— буря!

Стихійно очі він розкрив —

І всі сміються як вино…

— блиск!

— жах!

Розвивши ясні короговки

(І всі сміються як вино),

Вогнем схопився Київ

У творчий високості!

: здрастуй! здрастуй! — сиплеться з очей.

Тисячі очей…

Раптом тиша: хтось говорить.

: слава! — з тичячі грудей.

Голуби.

То Україну

За всі роки неслави благословляв хрестом

Опромінений

Ласкою Божою в серце зранений

Андрій Первозванний.

І засміялись гори,

Зазеленіли…

Але ж два чорних гроба.

Один світлий.

І навкруг

Каліки.

Повзають, гугнявять, руки простягають

(О, які скорчені пальці!) —

Дайте їм, дайте!

Їсти їм дайте — хай звіра в собі не плекають, —

Дайте.

Повзають, гугнявять, сонце проклинають,

Сонце і Христа!

Проходять:

бідні, багаті, горді, молоді, закохані в хмари й музику —

Проходять:

Чорній птах — у нього очі-пазурі!

Чорній птах із гнілих закутків душі,

Із поля бою прилетів.

Кряче.

О, бездушний пташе!

Чи це не ти розп’яття душі людської

Століття довбав?

Століття.

Чи не ти виймав живим очі,

Із серця віру.

Чого ж тобі тепер треба

В години радості і сміху?

Чого ж тобі треба тепер, о, бездушний пташе?

Говори!

Чорнокрилля на голуби й сонце —

Чорнокрилля.

— Брате мій, пам’ятаєш дні весни на світанню волі?

З тобою обнявшись, ходили ми по братніх стежках,

Славили сонце!

А у всіх тоді (навіть у травинки) сміялись сльози…

— Не пам’ятаю. Одійди.

— Любий мій, чом ти не смієшся, чом не радієш?

Це ж я, твій брат, до тебе по-рідному промовляю, —

Невже ж ти не впізнав?

— Відступись! Уб’ю!

Чорний птах,

Чорний птах кряче.

І навкруг

Каліки.

В години радості і сміху

Хто їх поставив на коліна?

Хто простягнуть сказав їм руку,

Який безумний бог — в години радості і сміху?

Предки з жахом одвернулись.

: виростем! — сказали тополі.

: бризнем піснями! — сказали квіти.

: розіллємось — сказав Дніпро.

Тополі, квіти і Дніпро.

Дзвенить, дзвенить, дзвенить

І б’ється на шматки…

— Чи то не золоті дререла скресають під землю?

Леліє він, ласкавіє,

Тремтить неначе сон…

— Чи то не самоцвіти ростуть в глибинах гір?

: виростем! — сказали.

: розіллємось! — Дніпро.

Зоряного ранку припади вухом до землі —

…ідуть

То десь із сел і хуторців ідуть до Києва —

Шляхами, стежками, обніжками.

І б’ються в їх серця у такт

— ідуть! ідуть! —

Дзвенять немов сонця у такт

— ідуть! ідуть! —

Там над шляхами, стежками, обніжками.

Ідуть!

І всі сміються як вино:

І всі співають як вино:

Я — дужий народ.

Я молодий!

Вслухався я в твій гомін золотий —

І от почув.

Дививсь я в твої очі —

І от побачив.

Гори каміння, що на груди мої навалили,

Я так легенько скинув —

Мов пух…

Я — невгасимий Огонь Прекрасний,

Одвічний Дух.

Вітай же нас ти з сонцем, голубами.

Я дужий народ! — з сонцем, голубами.

Вітай нас рідними піснями!

Я — молодий!

Молодий!***

" ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ" (1920)

* * *

Уже світає, а ще імла…

На небі зморшка лягла.

— Як зайшла ж мені печаль

!

Промінні заори воралися у хмари.

Чую — фанфари!

— Як зайшла ж мені печаль!

Ой, не фанфари то, а сурми і гармати.

Лежи, не прокидайся, моя мати!..

Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром

Став

**

На культурах устього світу майові губки

поросли.

Осінь. По містах вже о четвертій —

електричні ліхтарі.

А в селі ступнів щось у десять

(тінь од чабана)

додому отару женуть.

Вони казали: можна ж купити старого

камазину,

сяк-так заслати смітник і посадовити культуру

(тільки голову піддержувати треба!) —

ачей вона

ізнов до нас промовить.

А листя падало. І голова на в'язах

не держалась.

Тоді — вкинулись в еклектику.

Взяли трохи цегли

і стільки ж музики. Думали — перемежениться…

А листя падало. І голова на в'язах

не держалась.

На культурах усього світу майові губки

поросли.

Антистрофа

Дорослі й семилітні: Ой, яблочко, да куда

котишся.

Так. Народ у толоку, а поети в борозну.

Годі ж кривитись на фабричну: предтеча

завше

менш талановитий за месії.

**

ТЕРОР

Ізнову беремо євангеліє, філософів, поетів. Людина,

що казала: убивати гріх! — на ранок

з простреленою головою. Й собаки за тіло

на смітнику гризуться.

Лежи, не прокидайся, моя мати!

Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є

жертва,

коли звір звіра їсть?

— не прокидайся, мати…

Жорстокий естетизме! — й коли ти

перестанеш любувати

з перерізаного горла? —

Звір звіра їсть.

Антистрофа

Аероплани й усе довершенство техніки —

до

чого це, коли люди одне одному в вічі не

дивляться?

Не хватайте озлоблених у тюрми: вони

самі

собі тюрма.

Університет, музеї й бібліотеки

не дадуть того,

що можуть дати

карі,

сірі,

блакитні…

**

ЛЮ

Сплю — не сплю. Чиюсь вволяю волю. Лю.

І раптом якось повно! Люлі — лю…

Півні (вікно) і повінь зеленого пива

(крізь вікно) —

все звучить на О.

— Не розумію. "Марсель Етьєн!

Марсель Етьєн!" —

кричали з прапорами. Тепер в землі. Ти

кажеш — і я умру?

Геть через усе життя прослалось легато (гудок

на заводі) Годі! заголубій і на мою долю.

Люлі — лю…

І тільки пташка за вікном:

тріолями, тріолями!

— А якже краса? І невмирущість? —

Пригадую (аж

смішно): повік з тобою! —

заприсягала кохана. —

Очевидячки люди лише по духу енгармонійні.

Бо

всі трагедії й драми — врешті є консонанси.

— Вставайте! у місто вступила нова влада!

Розплющую очі ("консонанси").

На стіні від сонця густорямне вікно

як огнистий

дієз…

Антистрофа

Іще й тоді, як над безмежною водою

паслися

табуни вітрів, —

іще й тоді, як гори затряслись, порепалась

земля,

а по шорсткій, госткій, гострій як мечі

траві

різні поповзли потвори —

— Хмари, на сонці хмари грались

безтурботні.

Ніжні форми дитинні! — витончені

обриси! —

кому

вони були потрібні?

Дикун наївшися сирого м'яса, довго

стежив

за ними незрозумілими очима й

несвідомо

нюхав квітку,

подібну до будяка.

**

НАЙВИЩА СИЛА

— Одягайсь на розстріл! — крикнув хтось

і постукав у двері.

Я прокинувся. Вітер розчинив вікно.

Зеленіло й

добрішало небо. А над усім містом величезний

рояль грав…

І зрозумів я — настав Великдень.

Антистрофа

Я ніколи не покохаю жінку, котрій

бракує

слуху.

Молюсь не самому Духу — та й не

Матерії.

До речі: соціалізми без музики

ніякими гарматами

не встановити.

**

РИТМ

Коли йде дві струнких дівчині — ще й мак

червоний в косах —

— десь далеко! молоді планети!

Пливуть. Струнчать. Атоми утоми — на світ,

у світ із тьми! Танцюють, куряву збивають…

Сонця

стають у коло. А від них майви

по всесвіту всьому.

Дві дівчині.

Антистрофа

Налила голодним дітям молока, —

сама сіла та й

задумалась…

А по гладишці, мов з очей незрячих,

сльози по-

котились. Одна швидше, вперед. А

друга,

мов знехотя,

за нею,

слідом…

Дві дівчині.

**

ЕВОЕ!

Творці революції здебільшого лірики.

Революція єсть трагічна лірика,

а не драма,

як то подейкують.

Evoe!*

За плугом ходити наші нащадки готуватимуться

не менш, як зараз готуються

в балетній студії. І

на людину, що не вмітиме пісні,

дивитимуться як

на справжнього контрреволюціонера.

Все на світі від примружених очей.

Evoe!

Антистрофа

Приставайте до партії, де на людину

дивляться

як на скарб світовий і де всі як один

проти

кари на смерть.

Хай вас називають творцями за шторами,

сантименталістами… Хіба це так важно?

У нас іще й досі попіл висипають не на

город,

а десь у куточок, під тин.

**

ХТО СКАЖЕ

Крапнув щось дощ — і всі асфальти

у висипному

тифі…

Молодий новеліст: — не хочу, не можу писати!

Місто гнітить, життя нервує.

Я мовчав. Поблизу десь бомба…

— Якби отак, знаєте, на село. Скупатись,

по росі

походити.

"Бий саботажника!" — прочитав я на 'дному

з плакатів.

А за ними старчихи,

простягаючи руки. —

Антистрофа

Трава росте, де захоче. Вітер шпурляє

в калюжу

наказ про мобілізацію. Молочка! —

плаче ди-

тина, а тут же й хліба за душею нема.

Хто скаже: що єсть контрреволюція?

**

ШОВІНІСТИЧНЕ

Беруть хліб, угіль, цукор і так, немов до чарки,

приказують:

— Ну хай же вам Бог посилає… та щоб ми ще

не раз на вашій землі пироги їли.

А ми, позиваючи сусіда за межу, одказуємо:

— Дай боже, дай…

Іноді так: небо ясне, а з стріх вода капле.

Антистрофа

Праві йдуть назад, але голову

намагаються

держати

вперед.

Ліві мчать уперед, але голову скрутили

назад.

Як не хваліть учення Христа, а все-таки

й він

на ослах їздив і приймав осанну.

**

ІСПИТ

Тільки що почали ми землю любить, взяли

заступа в руки, холоші закачали… —

— ради бога, манжети надіньте, що-небудь їм

скажіть: вони питають, чи єсть у нас

культура!

Якісь цибаті чужоземці покурювали

крізь пенсне.

А навколо злидні — як гудина, як гич!

А навколо

земля, столочена, руда…

Тут ходив Сковорода.

Антистрофа

Найглибший, найвеличніший і разом з

тим

найпростіший зміст, укладений на

двох-трьох

нотах, — оце й є справжній гімн.

Без конкурсів, без нагород напишіть ви

сучасне

"Христос воскрес".

**

ПОРОЖНЕЧА

Умиваюсь. Вода — мов металофони. Занавіска —

вітер з прапорами!

У дворі тополі і жінки.

— Ну кажу ж вам: місто кругом оточено.

— Ой світе мій!..

Зачинилось вікно. Ходить вода в глечику —

віяло

на стелі…

— А це вчора робітники на заводах…

(— — — виразно чути канонаду).

Буде дощ.

Антистрофа

Місто в мальованих плакатах: людина

лю-

дину коле.

Читаємо списки розстріляних і

дивуємось,

що на

провінції погроми.

Все можна виправдати високою

метою —

та тільки

не порожнечу душі.

**

КУКІЛЬ

Стріляють серце, стріляють душу — нічого їм

не жаль.

…Сіло собі край вікна,

засунуло пучечку в рота,

мами визирає. А мати лежить посеред улиці

з півхунтом хліба у руці…

Над двадцятим віком

кукіль та Парсифаль.

Антистрофа

Грати Скрябіна тюремним наглядачам

—

це ще не є революція.

Орел, Тризуб, Серп і Молот… І кожне

виступає за своє…

Своє ж рушниця в нас убила.

Своє на дні душі лежить.

Хіба й собі поцілувать

пантофлю Папи?

Дата добавления: 2015-09-29