Рушірський бій відбувся 15 січня 1945 року, а десятого березня нашу групку знайшов сотенний Мороз. Командир уже поправився від тяжкої рани. Того ж таки дня з Морозом прибули в розташування сотні. Наступного дня до табору прийшов курінний Манів. Оголосив наказ командира загону Козака — звільнити від командування сотнею Юрка. Знову призначити командиром Березівської сотні Мороза, Кривоноса — заступником сотенного. Свою чоту я передав командирові першого рою Лободі.
Сотенний Юрко з молодих хлопців-юнаків зібрав пізніше Дністровську сотню. Кістяком послужила колишня сотня Орлика. Юрко вельми дорожив своїми стрільцями й зумів зберегти сотню чи не до сорок дев’ятого року. І то в якому терені! В польових районах, де найвище дерево — соняшник. 1947-го сотню перекинули на Буковину, де стрільці пережили важкі часи. З командиром Юрком мені доводилося часто контактувати.
У лютому захворів на тиф командир куреня поручник Лісовий. Ройовий Держак перевіз непритомного курінного до Баня-Березова. Хворого розмістили в криївці станичного Сліпачука. Опікувався ним Пугач, колишній студент медицини. Попри всі старання, зберегти життя курінному не вдалося, гарячка спалила Лісового й за три дні він помер. Про покійного знаю, що народився на Чернігівщині, ймення мав Андрій. Похоронили командира куреня «Карпатський» біля церкви в Баня-Березові. Від прощальних сальв журливо зітхнули Карпати. Могила Лісового зберігається й досі.
Влітку 1996 року на могилі курінного Лісового було відправлено поминальну панахиду. Слово мали повстанці, представники влади, громадськості. По святковій церемонії підійшла стара жінка й сказала, що має мою світлину партизанських часів. Як вона зуміла зберегти її? На світлині ми з Буйтуром — Василем Синітовичем та його сестрою Олею. Я щойно став на ноги після тифу, випадково трапився фотограф. Дивлюся на себе, молодого, з піввікової відстані й не впізнаю.
Після похорону Березівська сотня відійшла на Слободу. Сотня Ґонти залишилась у Вижньому Березові. Відпочинок тривав коротко. Сотня здійснила перехід у Яремчанський район. Хребтом Рокити перейшли на центральну дорогу, що вела з Коломиї на Ворохту. Хребет спадає на дорогу біля гомінкого Пруту. Там і організували засідку на більшовиків. Трапили в неї дві вантажівки з енкаведистами. За якихось тридцять хвилин із зайдами було покінчено. Операція запам’яталася тим, що вперше в житті попробував совітського хліба. В одній машині стрільці знайшли багато подовгуватих буханок. Наші господині випікали в печах круглий, рум’яний і духмяний хліб. Хліб-«цеглинка» сприймався якось не так. Трофейний хліб видався глевкий, кислий, з висівками та ячмінними остюками. Москалі не вельми дбали про шлунки своїх вояків. На Березів поверталися обвішані здобутими кулеметами, автоматами, карабінами. Стрільці поповнили запаси набоїв.
На терені Коломийської округи оперувала і штрафна сотня. Командував нею Святослав. Сотенного знаю лише з розповідей. В сотні відбували покару стрільці, що провинились якимось чином у своїх сотнях. Дисципліна там була вельми сувора. «Штрафники» проходили жорсткий перевишкіл. Через якийсь час вони поверталися до своїх сотень і несли звичну службу. Деякі ставали навіть добрими підстаршинами. Сотня дислокувалася побіля Космача. В часі масових облав навесні сорок п’ятого розпалася. Про Святослава я не мав жодних звісток.
Перша половина березня сорок п’ятого видалася досить теплою. Земля враз скинула із себе зимову вберю. Селяни вже подекуди почали поратися на своїх нивках, готувалися до веснування. Але неждано-негадано повалив сніг, та ще й який. За кілька днів гори вкрила метрова снігова товща. Разом зі снігом на гори впала ще більша біда — масові енкаведистські облави. В кожному карпатському і підкарпатському селі розташувався більшовицький гарнізон. Повстанців блокувало водночас понад сорок тисяч червонопогонників. «Червона мітла», «чорна рубаха» заполонили весь багатостраждальний край.
Становище повстанських відділів неймовірно ускладнилось. Стрільці вже попереходили на весняну форму обмундирування. Теплі речі залишилися на базах. А тут раптом сніги, студінь. Харчові припаси замаґазиновані в лісах. Як до них дістатися, щоб не наслідити в глибокому снігу? Облавники йшли за ногами. Доводилося повсякчасно зводити бої в невигідних для себе умовах. Друга половина березня була надзвичайно несприятливою і важкою. Голод, холод, брак набоїв, постійні напади москалів… До складів амуніції не завжди вдавалося пробитись крізь сніги й облави. Зрідка проривалися в захоплені більшовиками села. Там поповнювали запаси продуктів, амуніції. Кожен бій давався сотні тяжко. За будь-яку ціну намагалися протриматись до ночі. А тоді в темряві відривалися від надоїдливих енкаведистів. Часто-густо з оточення доводилося прориватись врукопашну. По кілька набоїв сотенний наказав берегти на крайній випадок. Сили стрільцям надавала віра в свою правоту. Відстоювали ж бо батьківську землю. Рідні гори додавали повстанцям наснаги. Перший місяць безперервних облав Березівська сотня трималася вкупі. Чотири чоти стійко воювали пліч-о-пліч. Всією сотнею хоч і важко було маневрувати, зате великою силою легше вдавалося прориватись із енкаведистського оточення. Особливо, коли доходило до рукопашного бою. Більшовики панічно боялися великої кількості повстанців.
З настанням тепла, у квітні, сотню розділили. Сотенний Мороз з першою і четвертою чотами залишився в Карпатах. Четверта мала на озброєнні важкі кулемети, з якими не дуже порейдуєш. Березови, Космач, Акрешора — терен бойових дій чот, що залишилися. Я з другою і третьою чотами подався на доли. Аж до Великодніх свят наша група оперувала побіля низинних сіл Марківка, Молодятин, Мишин, Ключів… Заскакували у Вербіж біля самої Коломиї. Вночі поповнювали запаси харчів і набоїв, а вдень вицофували у ліси. Ліс для партизана — найміцніша фортеця. Добу перебували на одному місці, відтак переходили на інше. На жодному постої не затримувалися більше одного дня. Тому вислідити, а тим більше, настигнути наш відділ було непросто. Терен щільно нашпигований більшовицькими вояками. У кожному селі якщо не батальйон, то бодай рота червонопогонників.
З часом більшовики повважали, що вже придушили повстанський рух і частково зняли більші гарнізони із сіл. Ми скористалися слушною нагодою і знову з’єдналися в сотню.
В урощищі «Пригодище» біля Вижнього Березова до Морозової сотні долучився Залізняк — Михайло Гоянюк. То була моя перша стріча з чудовим хлопцем із села Спас. Михайло народився 1920 року. Здобув початкову освіту. Проте рівень мав досить високий, бо енергійно займався самоосвітою. До ОУН вступив ще за Польщі. З приходом «визволителів» зі Сходу відразу ж потрапив до в’язниці. Якимось дивом вирвався з цупких більшовицьких пазурів. Але волею насолоджувався недовго. Фашисти, що прийшли на зміну більшовикам, запроторили юнака за ґрати. Та козак не без долі. Втікає Гоянюк і від коричневих окупантів. Сорок четвертого року потрапляє до УПА. Вишкіл проходить у сотні Спартана. Стає чотовим у цій же сотні і водночас заступником сотенного. Після поранення командира сотні виконує його обов’язок. Довший час перебував і при Березівській сотні. По загибелі сотенного Мороза, очолив її. Проте в скорому часі його замінив Підгірський, що теж в той час не мав сотні.
Залізняк користувався величезною повагою серед односельців. Був великим ентузіастом художньої самодіяльності. Тому провід ОУН залучає його до організаційної праці в рідних теренах. Останній бій з більшовиками Залізняк прийняв у вересні п’ятдесят першого. З двома друзями-односельцями перебував у криївці на присілку Камарал біля села Пістинь, як нагрянули москалі. Привів їх підлий запроданець. Друзі знищили всі організаційні документи. Самі заподіяли собі смерть, аби не втрапити живими до рук ворога. На місці загибелі героїв височіє хрест. Воздвигнули його жителі Спаса і Пістиня. По Михайлові залишилася вдячна пам’ять краян та дочка Орися. Проживає з матір’ю у Слободі на Коломийщині.
Разом із Михайлом до УПА зголосився і молодший на п’ять років Федір. Псевдо мав Сорокатий. Федір повсякчас перебував зі старшим братом. Мав кволе здоров’я. Але хлопець був геройський. Якось 1945 року сотня Залізняка заквартирувала в Космачі. Зненацька налетіли енкаведисти. Сотенний вибіг на вулицю, командував сотнею. Стрільці організовано вицофались із села. Бій не приймали, щоб не нашкодити селянам. Враз виявилося, що в хаті залишилися важливі документи. Треба їх негайно знищити, бо там вже господарювали москалі. На ризиковану операцію першим зголосився брат сотенного. Сорокатий завдання виконав. Але при відступі куля наздогнала хлопця. Стікаючи кров’ю, дострелився.
Найстарший Михайлів брат Василь народився 1918 року. Після Коломийської гімназії вступив до Львівського університету. По закінченні навчання працював на Тернопіллі. Там і одружився. Займав високу посаду в ОУН. Разом з дружиною загинув у криївці.
Микола Гоянюк був моїм ровесником. Коломийську гімназію закінчив з відзнакою у сорок другому. Вступив до Львівського університету. Подальша доля здібного хлопця невідома. Доходили чутки, що воював з німцями, а відтак з більшовиками на Волині.
Була в братів і сестра. Народилася Марійка 1928 року. Закінчила семирічку. До ОУН вступила 1944 року. Вірна виконувала в організації функції зв’язкової, кур’єра. В січні 1947 року Вірна із хлопцями-боївкарями поспішала до села на різдвяну вечерю. Але під Грушевом на Коломийщині друзів чекала більшовицька засідка. Навела енкаведистів зрадниця Ярина. Підпільники героїчно загинули в нерівному бою.
Таку славну родину мав мій партизанський приятель Залізняк. Таких чудових дітей виховали Євдокія та Дмитро Гоянюки. В 1946-му їх вивезли на Сибір. Повер-нулися в рідні краї аж через десять років. Спочивають у рідній землі, яку так самовіддано захищали їхні діти.
У перебігу більшовицьких облав повстанцям часто доводилося змінювати тактику. Біда заставляла повсякчас вигадувати щось нове. Нерідко стрільці заходили в ліс назадгузь, аби залишеними на снігу слідами збити москалів з пантелику. Якийсь час допомагало. Енкаведисти розшукували повстанську сотню у місцях, звідки вона давно вибралася. З часом більшовики розгадували маленькі партизанські хитрощі. Зголоднілими хортами накидалися на пошарпані в нерівних сутичках відділи. Повстанці відбивалися стійко. Гарячі бої зводилися з червонопогонниками на Цапулі біля Березова, в Акрешорі, неподалік Ключівського лісу…
Жодного дня не минало без більшого або меншого бою. Не встигали відірватися від ворога в одному місці, як наривалися на засідку десь на окраїні лісу. І знову в розмову вступали автомати. Зброя не витримувала, перегрівалася. А люди мусили триматися. Навколо кожного села на узліссі, в яру чи переліску більшовики влаштовували засідки. Вдень солдати прочісували ліс, а вночі відсиджувалися в засідках. Відрізували повстанців від населених пунктів, від баз продуктів і амуніції. До гірських сіл ми змушені були пробиратися непрохідними нетрями, пущами, бо всі можливі шляхи підходу більшовики заблокували. Мали в цих справах неабиякий досвід. Перевага москалів проявлялася не тільки в живій силі, але й у тому, що вони були на колесах. Автомашинами оперативно перекидали підкріплення в будь-яке місце. За такої ситуації повстанцям не залишалося нічого іншого, як вибрати єдино правильну тактику. Стати для ворога невидимими, мов тіні. Так ми й зробили. Уникали великих боїв. Облави старалися перечекати на окраїні лісу. Життя своїх солдатів більшовицькі командири не цінили ні на гріш. Скосимо одних, командири негайно женуть інших. П’яні солдати бездумно лізли під повстанські кулі. Для нас же кожен стрілець важив багато, життя кожного берегли. Адже з втратою бійців загине вся справа.
У ході безперервних боїв я розробив і спрактикував досить ефективний маневр. Щойно стежі повідомлять про наближення облавників, як ми потихеньку обходимо їх і заходимо в тил. Енкаведисти прочісують усім скопом ліс, стріляють по корчах, метають в яри гранати, а повстанці тихцем за ними, готові будь-якої миті відкрити вогонь. Отак бувало ходимо назирці цілий день. Червонопогонники заглиблюються в ліс, ми не відстаємо. Обрана тактика допомогла зберегти людей.
На терені Коломийщини втрати повстанці понесли відчутні. Розбиті курені Скуби, Недобитого, Книша. Із сотенними цих та інших куренів партизанська доля зводила мене неодноразово. Згадую сотенного Бандуру. Середнього зросту, кремезний, з поголеною головою. Сотня цього розважливого командира входила до куреня Книша. Проіснувала недовго. До цього ж куреня входила і сотня Орлика. Високий, енергійний вояк був першопочатково чотовим у сотні Скуби. З осені 1944 командував сотнею. Чорну шкіряну куртку сотенного стрільці бачили на найприкріших ділянках бою. Без втоми і страху громив загарбників. У курені Книша воювала і сотня Гамалії. Німецьку окупацію колишній четар УСС перебув у підпіллі. Восени сорок четвертого я зустрів сотенного в Космачі. На Завоєлах вишколював свою сотню важких кулеметів. На очі мені Гамалія потрапив в момент, коли навчав молодих стрільців міняти з важким кулеметом позицію в бою. Кулемет «шварцльозе» важить понад тридцять кілограмів. Немолодий сивий чоловік котився по землі з кулеметом, мовби з іграшковим. Я був у захопленні від побаченого. Де він брав сили? Не кожен молодий так зуміє. Після розгрому сотні Гамалія перебував з керівниками терену в Космачі. Які виконував функції, не знаю. Загинув Гамалія 15 травня 1949 року в урочищі «Щербачова Долина» біля Вижнього Березова. Із сотенним полягли вижньоберезівці Грізний — Дмитро Негрич, Зірка — Іван Урбанович, Ганджа — Петро Скільський, а також Стародуб — Микола Арсенич з Нижнього Березова та ще кілька повстанців.
За неповних два місяці безперервних боїв із п’ятнадцяти сотень Коломийської округи боєздатними залишилися дві, Морозова і Спартанова. Та й ті в неповному складі. На терені оперували також окремі чоти з інших сотень. Сотенні Вихор і Білий сформували із них дві повноцінні сотні. Людей на терені Коломийської округи УПА втратила багато. Ті, що зосталися, були загартовані, сильні духом і тілом, непереможні вірою в побудову незалежної Української Держави.
Березівська сотня втрачала, здебільшого, стрільців, яких посилали в село по харчі та набої. Нерідко вони повертались, а сотня вже передислокувалась на інше місце. Шукати її мусилося поміж більшовицькі облави. Тому люди гинули від енкаведистських куль. Стрільці групами й поодинці долучалися до сотні ще й після облав. До облав сотня Мороза налічувала двісті двадцять вояків, після облав — сто шістдесят. Проте стрільці продовжували зголошуватися до сотні. Приблизно така ж картина і в сотні Спартана. Те, що сотні розбиті, аж ніяк не значило, що всі люди загинули. Стрільці й командири перебули облави в найрізноманітніших місцях. З часом сотні знову почали відновлюватися. Слабодухих, які пішли до більшовиків з повинною, знайшлося небагато. Запроданці ціною зради друзів, ідеї купували собі нікчемне животіння. Хто не став на коліна, зброю не випускав до смерті. В карпатських лісах наново формувалися повстанські сотні.
Цієї весни із сотні відбув командир другої чоти Ґонта. Його перевели в котрийсь район провідником СБ. Окружним провідником служби безпеки на той час був Дик — Перкатюк, ймовірно, який став зрадником. Дика розсекретили десь через місяць після відходу Ґонти із сотні.
Влітку на Коломийщину прибула група з п’яти повстанців із Чорного лісу. Один з них, Левадний, потрапив політвиховником до Березівської сотні. Старшинський вишкіл пройшов, здається, на Маґурі. Родом був із Калущини. Юлія, сестра провідника СБ Буковини Славка Сулятицького, ходила до його батьків. Пізніше звідти навідувалася сестра Левадного. Політвиховник приволік із собою повну торбу конспектів. Відзначався ретельністю і вимогливістю. В сорок шостому році потрапив до сотні Спартана. Загинув наприкінці сорокових.
Згодом в Карпати привів Дністровську сотню Юрко. Сформував і вишколив її колишній сотенний Палій — Семен Матейко, старий член ОУН із Городенківщини. При спілкуванні впадали у вічі його скромність та інтеліґентність. І командири, і стрільці надзвичайно любили інтелектуального й енергійного сотенного. Мав дар організатора. Тому провід перевів його з УПА в теренову сітку. Всім, хто знав Палія, було невимовно важко розлучатися з талановитим командиром і вірним другом. Боротьба наша повсякчас вимагала більших і менших жертв. Люди жертвували усім особистим, жертвували життям.
Палій — Семен Матейко народився сьомого жовтня 1910 року в Поточищі, що на березі Дністра. Освіту здобув у сільській школі. Займався з батьками Дмитром і Параскою із Никифоруків сільським господарством.
До ОУН Матейко вступив у тридцятих роках. З похідними групами Організації побував на Східній Україні, звідки повернувся до рідного села в сорок третьому. З приходом других совітів зійшов у підпілля. Разом з провідником Орликом займається військовим вишколом сільських хлопців на Чернеличчині. Формують сотню і перебираються в Карпати, де продовжують вишкіл. Орлика призначають командиром сотні, а Палія — політвиховником. Сотня звела багато славних боїв з червоним окупантом. Палій також якийсь час командував сотнею. Загинув 1948 року, перебуваючи членом надрайонного проводу ОУН, за однією версією — у Вишнівці біля Гвіздця, за іншою — в Карпатах.
Батька більшовики вивезли в Сибір, де він і помер.
Під час енкаведистських облав теренові організації понесли відчутні втрати. Поповнювалися вони загартованими й перевіреними вояками УПА. Тому Палій та інші вибрані проводом відправлялися в призначені організації, щоб продовжувати боротьбу не тільки зброєю, але й полум’яним словом. Отож під осінь у наших теренах почала оперувати ще одна сотня, Юркова. Стрільці-покутяни сяяли молодечою силою, вишколені бездоганно. Відчувалася Палієва школа. Хлопці, як на підбір. І вояками стрільці Дністровської сотні виявилися неабиякими. Важку зиму сорок п’ятого-сорок шостого років сотня вистояла. Не знаю достеменно, де вона оперувала, бо пролежав хворий на тиф. Навесні 1946 сотню Юрка у повному складі зустрів у Карпатах.
В часі весняних облав тяжко вразив один прикрий випадок. Зрада. В боях з брунатним та червоним наїзником я сформувався як воїн. Міг стати оружно чоло до чола з будь-яким ворогом. Перемогти, або вмерти. Девіз не тільки мій, але й моїх друзів. Нас навчено ставитися з повагою навіть до ворога. Якщо це ворог достойний. Але мужні й чисті душею люди часто бувають безпорадними, стикаючись із підступом, зрадою… Ми відправили до Мишина групу стрільців на чолі з ройовим Доном. Він був родом з цього рівнинного села. Стрільці мали провести розвідку: чи можливий перехід сотні, кількох чот у польові терени? Дон виявився підлим зрадником. Пізніше керівник СБ Коломийського району розповів, що ройовий більшовицьким аґентом не був. Здатися переконав його вдома батько. Дон привів стрільців Козака і Кукурудза до старої криївки, що в переліску між Мишином і Ключевом. Достеменно не знаю, хто саме привів до криївки з повстанцями енкаведистів — сам Дон чи його батько? Більшовики яструбами налетіли на маленьку групу повстанців. Хлопці встигли відправити до Люципера кількох зайд. Дев’ятнадцятилітньому кулеметникові Козакові вибухом міни відірвало ноги, а його амуніційний Кукурудз гранатами й автоматом зумів прочистити собі дорогу поміж енкаведистів і втекти. Він і розповів про зраду ройового. Юда проте недовго вершив свою чорну справу. Служба безпеки оперативно виловила зрадника і зліквідувала.
Висотані безперервними боями й переходами стрільці відпочивали. Приводили в порядок зброю, одяг. Особливо постраждало в снігах взуття. Два тижні потратила сотня на такий «відпочинок». З поповненням запасів амуніції, продуктів було чимало мороки. Багато бункерів із запасами облавники виявили й розграбували. Проте з допомогою теренових організацій ОУН повстанським сотням вдалося хутко набрати боєздатності. Тим часом більшовики проводили селами масову агітацію. Мовляв, «бандити» розбиті, можемо будувати нове щасливе радянське життя. Людей насильно зганяли до читалень, де агітатори забивали їм голови різними нісенітницями.
На прю з наїзником стали всі: чоловіки, безвусі хлопці, жінки і молоді дівчата. За зброю слугували не тільки кріси й скоростріли, але й друкарська машинка, гостре слово… Про героїчно-трагічну боротьбу з ворогом розповіді трьох її учасників. Отож, три оповіді…
1. Христя — Дарія Кошак
Їх (українців) патріотизм — чистий від помислів про поневолення інших, вони бажають лише того, щоб їм самим було легше жити на вільному світі.
М. Г. Чернишевський
Літо сорок першого згасало. Більшовики панічно втікали з награбованим добром, не гребували нічим, хапали все, що траплялося під руки. Навздогін червоним мародерам і вбивцям лунали прокляття. Не в одній гуцульській хаті — сльози і ридання. Перед втечею забрали з Косова понад три десятки найкращих хлопців. Не обминула лиха доля і нашого Миколу. Братові йшов двадцять перший рік, був добрий і розумний. Тато з вуйком Миколою їздили до Станіслава на розшуки. Серед гори трупів у камерах і на подвір’ї в’язниці годі було когось упізнати після більшовицької масакрації.
До приходу в наш край «визволителів» я закінчила перший клас гімназії, за совітів — сьомий і восьмий класи десятирічки. Отець Могильняк — голова повітової управи — запропонував мені посаду секретарки-друкарки. Обходитися з друкарською машинкою мене навчила пані Славка Гукевич.
У Косові не було ще жодного чужинецького уряду. Лише кілька озброєних мадярських жандармів прогулювалися тихими вуличками гірського містечка. Порядок і спокій у місті забезпечували самі косівчани. До помочі отцеві Могильнякові стали обидва адвокати Библюки, Небелюк, доктор Войнаровський, пані Стефуракова, Гардецька, кілька колишніх усусусів, мої тато і вуйко Микола. Вночі організовували патрулювання, щоб не було грабежів і безпорядків. Тому жителі Косова могли спати спокійно.
Невдовзі мадяри розпустили українську повітову управу й поставили своїх урядовців. Не було жодних арештів, якихось утисків. Отець Могильняк став головою делегатури Українського Комітету. Я залишилася в нього секретаркою-машиністкою.
Відчувалося, що в Косові і поза ним керує і дає лад усьому якась невидима сила. Тверда воля і міцна рука були присутні скрізь. До Комітету все частіше заходили впевнені й скромні хлопці: Микола Сорук — високий симпатичний гуцул з Гриняви, як пізніше виявилося — провідник ОУН, Івась Шкондеюк — сотенний УПА, загинув сорок четвертого року в Яворові… Всіх зараз і не згадаю.
З початком 1942 року до Косова прийшли ще одні «визволителі» — німці. Головою делегатури став уже на той час професор Когут. Я продовжувала працювати, оскільки вся наша родина жила на мою зарплатню. Батькові килими, які він ткав усе своє життя, стали нікому не потрібними. Моїм завданням було виписувати для населення виказки-аусвайси. Завдяки Ліді Сальваровській, старшій сестрі моєї подруги Зенки, я стала симпатиком ОУН. Якось серед літа в хаті Ґенці Каплич зібралися згадана вже Ліда, Нуся Павлик, Анна Андрусяк, Наталка Коник. Я була наймолодшою в тій дівочій підпільній компанії. Прийшлий Іван Фокшей коротко розповів нам про боротьбу ОУН з німецьким окупантом, роль в ній жіночої сітки Організації, наголошував на необхідності суворої конспірації.
Працюючи в Комітеті, я виписувала потрібним людям виказки, після роботи тихцем друкувала підпільні листівки. Небавом у нас розпочався ідеологічний вишкіл. Проводила його подруга Мотря — Артемізія Галицька. З Мотрею ми зустрілися аж 1965-го в Караганді, де працювали разом чотири роки. Артемізія — дочка священика Георгія з Розтік Вижницького району. Будучи на посту провідника Буковини, Мотря сорок п’ятого року натрапила на енкаведистську засідку. Після короткого бою вистрелила собі в скроню, але куля якимось дивом вийшла над чолом. Від важкої рани надовго втратила зір. Незрячу провідницю судили й відправили до інвалідської колонії в Караганді. Поступово до невільниці зір повернувся. Після звільнення в п’ятдесят восьмому Мотрю направили на поселення в Дудінку. Там вийшла заміж за товариша по неволі Василя Одинця. Уродженець Київщини, він свого часу із Зеленого Клину перебрався до Китаю, а вже звідти — в Карпати. Воював з німцями, мадярами, москалями аж до арешту в 1948 році. Отримав двадцять п’ять років більшовицьких концтаборів. Помер сімдесят третього в Караганді. Дружина пережила чоловіка на два роки і теж знайшла вічний спочинок в казахстанській землі.
Для вишколу ми збиралися з якогось невинного приводу щоразу в іншому місці. Після ідеологічного дівчата пройшли санітарний вишкіл. Додому частенько приходила пізно, чим не вельми був задоволений мій тато. А якось вночі він застав свою доню в кімнатині за друкуванням листівок. Спокійно запропонував перейти до покою, звідти менше буде чути стукіт на вулицю. Добрий мій, розумний таточко! Я друкую, а він стереже на вулиці, аби якесь лихе вухо не почуло.
1 листопада 1943 року ми з дівчатами стали членами ОУН. Присягу складали в хаті Наталки Коник на пістолет, який виблискував в полум’ї тріскітливої свічки. З хати виходили дорослими і окриленими. На дорозі завважила озброєних стійкових Петра Гринюка, Романа
Вінтоняка, ще кількох статурних хлопців.
Головою Українського Комітету став директор школи Михайло Наняк. Відправив мене на навчання до Львова, а звідти через Комітет мене скерували до учительської семінарії в Бучачі. Через два тижні прийшов наказ повертатися до Косова. Близився фронт, не до науки було.
Наприкінці грудня в Косові на віллі «Ядвіґа» зорганізувався юнацький вишкільний табір. До нього скеровували хлопців і дівчат з усієї Станіславщини. Потрапили туди і ми з Іриною Юсипчук. Вишколювали юнацтво прибулі зі Львова інструктори. Наприкінці зими табір розпустили: близився фронт.
У Комітеті метушня. Наняк велів готувати до спалювання документи. Кілька днів у печах горіли папери, а до гір долинав гул канонади. Німці щезали, як весняний сніг з крутосхилів. Повітовий провідник Курява давав настанови стосовно майбутньої підпільної діяльності. Всі, хто вже скуштував більшовицького «раю», виїжджали на Захід. Поїхав і мій вуйко Микола. Татко бідкався, що цього разу Сибіру не минути.
23 березня возом приїхав припоручник від провідника Куряви і вручив записку з наказом вивезти всю підпільну канцелярію, а це — і друкарська машинка, і ротаційний цикльостиль, і папір… Ми повантажили все і подалися в гори. Подружжя Наняків також вмостилося на міцному возі. Звістка, що до Косова в’їхали совітські танки, застала нас в Яворові. Звідти віз погуркотів на Жаб’є.
У гірському містечку підпільників розподілили по квартирах. Мені з Наталкою Пилип’юк випало жити в Краснику у Дмитра Ганчука. Подруга моя мала псевдо Марина, народилася на Східній Україні, де свого часу одружився і осів її батько — колишній січовий стрілець. Рятуючись від німців, Наталка в сорок третьому році прибилася до рідного татового села Рожнева. Двадцятирічна дівчина була начитана, розумна і життєрадісна, ще й підпільницею виявилася неабиякою. До нашого господаря часто навідувався Дмитро Білінчук, який ще з сорокового «опришкував» з десятьма хлопцями в горах. Заливав сала за шкуру і німцям, і мадярам. З буйним опришківським ватагом частенько бесідували провідник Курява і місцевий підпільник Федусь Уршеджук, приносили йому літературу, листівки… Незабаром Білінчук став командиром в УПА і очолив повстанську сотню.
У хлібосільній хаті вуйка Ганчука ми з Мариною прожили до половини травня. Кмітливий гуцул мав заховану в пасіці велику бібліотеку. Самоук, він чудово орієнтувався в нашій історії, літературі, надзвичайно грамотно і дотепно аналізував події в світі. Від спілкування з немолодим господарем я діставала велике задоволення, бо сама дуже любила читати. Але прийшов час розставатися, і Швидкий — Федусь Уршеджук повів нас на присілок Волову.
Високо вгорі під полониною в рубленій хатині ми застали нашого майбутнього провідника Тура, його помічника буковинця Богдана. На лаві і столі виблискувала друкарська техніка, чекаючи наших рук. Нам з Мариною пояснили, що праця чекає в окружному осередку пропаганди, друкуватимемо літературу, випускатимемо газету «Повстанець Гуцульщини».
Розпочалися підпільницькі будні. В хаті попискувало лампове радіо. З олівцем у руці ми слухали різномовні передачі, занотовували основні події. Мені дісталися польські програми. Газета наша мала великий заголовок «Повстанець Гуцульщини». Під ним вказувалось, що це орган Організації Українських Націоналістів, Окружного Осередку Пропаганди Коломийщини, далі стояло число. Газета мала вісім сторінок. Першу сторінку займала передовиця, яку редагував провідник-буковинець, мав десь тридцять п’ять років і вищу освіту. Восени сорок четвертого року наш провідник тимчасово заступав окружного провідника Сталя і допустив розстріл Службою безпеки в Красноїллі учительки Костюкової, дружини командира з Буковини Перебийноса і Романа Присяжнюка з Косова. Цей поступок трактувався як перевищення влади, провідника засудили організаційним судом до розстрілу. Сьогодні ми вже знаємо, що в Службі безпеки вершив свої темні справи зрадник, а гинули чесні, невинні люди…
У газеті завжди були звернення до населення, до стрільців УПА, нариси, оповідання, вірші. Останню сторінку займали новини звідусіль. Газета виходила щотижня без затримок. Підпільники розносили її по всьому обширному терені.
До хатини-редакції часто навідувалися високопоставлені командири УПА і провідники ОУН. Командир загону Козак жваво цікавився пропагандивною роботою осередку, давав матеріали до газети. Відзначався надзвичайною скромністю, приходив без належного командирові його рангу почету, а лише з мовчазним ад’ютантом. Так і загинули обидва в бою з енкаведистами. Окружний провідник Сталь нерідко з’являвся посеред ночі. Сідав в кутку на лавицю і диктував мені матеріали. Я дивувалася обширності його знань і володінню мовою, йому б професорувати… Диктуючи, відкине набік голову, про щось задумається і задрімає. Сиджу мишкою, дихнути не смію, щоб не розбудити втомленого провідника.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 35 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |