НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ
(повне найменування вищого навчального закладу)
Кафедра видавничої справи та редагування
КУРСОВА РОБОТА
(назва дисципліни)
(прізвище та ініціали)
Ст. викладач, к.н. із соц. ком.
(підпис) (прізвище та ініціали)
М. Київ – 2015 р. |
ЗМІСТ
Вступ……………………………………………………………………………. 3
Розділ 1. СИМВОЛИ КОЗАЦЬКОЇ ВЛАДИ.…………………………..........4
1.1. Історія українського козацтва.……………………....4
1.2. Козацька символіка…..….……………………………………....14
РОЗДІЛ 2. ТРАДИЦІЙНИЙ ОДЯГ, ЗБРОЯ ТА ІНШІ ВІЙСЬКОВІ АТРИБУТИ КОЗАКІВ……………………………………………………………………….....
2.1. Традиційний одяг українського козацтва………………………………..16
2.2.. Козацьке військо ……………………..……………......20
2.2.1. Козацька зброя ……………………………….21
2.2.2. Різноманітність козацької зброї………………………….22
2.3. Козацькі прапори та герби ……………………………………...…………23
висновки……………………………………………………………………25
Список використаної літератури…………………………………27
Вступ:
Козацька символіка має велике значення для розвитку української культури.
Актуальність роботи полягає в розкритті значення козаків та козацької символіки для України.
Об єктом дослідження є розвиток козацької символіки в Україні.
Предметом наукового дослідження є сама козацька символіка, її види, значення, а також головний атрибут українського козацтва – козацька зброя.
Мета дослідження - систематизувати види козацької символіки, описати їх, розкрити їх значення. [ 4 ]
Реалізація зазначеної мети зумовила постановку таких завдань:
1) Виявлення своєрідностей у різних формах козацької символіки
2) Визначення місця козацької символіки в українській культурі
3) Аналіз і перелік козацької символіки.
Козацтво ввійшло в історію як самобутнє, неповторне явище. Воно подарувало нам безліч здобутків, основним з яких є закладення основ майбутньої української державності. Одним із основних кроків, які здійснило козацтво - це визначення власної символіки.
Відзнаки державної і військової влади у козаків називалися клейнодами. До них належали – корогва, бунчук, булава та печатка з гербом. Згодом до клейнодів долучили пірначі, литаври, значки, палиці, тощо. Усі козацькі клейноди зберігались в січовій Покровській церкві, й виносилися тільки за наказом кошового отамана.[4]
Важливе місце в системі козацької символіки займали герби. Серед них виділяються герби Війська Запорізького, а також особисті герби гетьманів і козацької старшини і міські герби. Гербом козацької України стала постать козака у кунтуші, підперезаного поясом, із шаблею при лівому боці, у шапці; ліва рука підтримує рушницю, оперту на рам'я. Цей герб зображали на знаменах, на печатках, на документах, книгах. Збереглася печатка 1596 р. із цим гербом. Уперше ж його зафіксовано в документах під 1576 p., хоча згадки про наявність такого символу зустрічаються і раніше. Він використовувався до кінця XVIII ст. як герб Запорозької Січі, Лівобережної і Правобережної України, як герб гетьманських військ. Печатка — символ влади судді. Нею скріплювались всі документи Війська Запорізького, видані Кошем універсали, привілеї, дипломатичне листування. На печатці був зображений герб — постать козака, озброєного мушкетом і шаблею.
Розділ 1. Символи козацької влади
1.1 Історія Українського Козацтва
Запоріжжя, запорізький край вважаються колискою гідного подиву явища XV - XVII ст. в Європі - зародження, процвітання і загибелі козацтва, що увійшло в історію під назвою "Запорозького".
Спеціалісти досі не зійшлися на єдиній думці, звідки виникло слово "козак", хоча ще в старовинних билинах так називали руського богатиря Іллю Муромця. Козаки - це вільні люди. Вони йшли від панів, від утисків у дикі степи Наддніпрянщини, збираючись у ватаги за дніпровськими порогами. Звідси і пішла назва – запорожці. [1] Запорозька Січ — це один з тих світових феноменів, над яким замислювались і який намагалися з’ясувати багато поколінь дослідників. Запорозька Січ відіграла прогресивну роль в історії українського народу. Та дослідники ще й досі не з'ясували всіх питань і загадкових явищ, фактів з життя, побуту й історії запорожців. Не збереглося точних даних про час заснування Січі. Але в другій половині XVI ст. Січ уже була відома далеко за межами України. Європейські володарі виряджали сюди своїх послів, запрошували запорозьких козаків спільно виступати проти султанської Туреччини. Зокрема 1594 року задля цього на Січ приїздив посол німецького імператора Еріх Лясота. Коли ж з'явилося на історичній арені українське козацтво i що воно собою являло? Рубіж XIV—XV століть. Тяжкою, чорною годиною був цей час для України. Її пошматували литовські, польські, угорські феодали. Під ударами іноземних поневолювачів загинуло Галицько-Волинське, а згодом і Київське князівство. На плацдарм для грабіжницьких нападав на Україну і Росію перетворили турецькі і татарські феодали південноукраїнські степи.
I тоді народ створив власні збройні сили. Це було козацтво. Саме воно взяло на себе одну з основних державних функцій — захист рідної країни. Малозаселені простори південно-східних частин України безпосередньо межували із землями, де кочували татарські орди. І по них насамперед розливалася спустошлива кривава хвиля нападів. Сюди, на територію Південної Київщини (район Черкас і Канева) та Брацлавщини (Південне Побужжя) тікали з далекої Галичини, Волині та Поділля, з міст і сіл Північної Київщини селяни і міська біднота, на плечі яких лягав увесь тягар феодальної експлуатації та іноземного панування. Як сказав пізніше Богдан Хмельницький, козацтво склалося «з людей, що холопства не витримали й пішли в козаки». Недарма слово «козак» у тюркських мовах означав — «Вільна людина». До лав козацтва вступали найсміливіші, наймужніші люди — адже на них чекали військові походи й битви, тривала повсякчасна боротьба проти напасників. Проте ці в недавньому минулому селяни, призвичаєні до землі, не тільки воювали. Перед ними розкинулись простори родючої землі, повноводі ріки, незаймані степи, багаті на звірину. I козаки бралися за плуга, полювали хижого звіра, годували худобу, ремісникували. Вони засновували хутори й села, будували нові і відроджували зруйновані міста і містечка. Саме козацтво повернуло до життя спустошені татарами українські степи. Згодом козаки створили систему укріплень у пониззі Дніпра, за порогами, на дніпровських островах. Захована в плавнях, густих заростях лози й очерету, козацька фортеця була неприступна для турецько-татарських загарбників. Пороги утруднювали польській шляхті підхід до неї. Козаки скористалися традиціями зведення фортифікаційних споруд часів Київської Русі, за якими важливу роль, окрім земляних укріплень, відігравали засіки. Від слова «засіка» (укріплення з дерев) і дістала свою назву Запорозька Січ. Хоч деякі дослідники вважають, що за основу назви правило слово «Сікти». Запорозькою називали Січ тому, що вона лежала за порогами.
Січ була притулком для всіх, хто протестував проти соціального і національного гніту, хто боровся за волю. Сюди приймали людей, не зважаючи на расу, національність, соціальне походження. Тут плескалися солідарність і дружба синів різних народів, січове братерство. Крім українців, що становили переважну більшість, було багато білорусів, литовців і грузинів, вихідців з південнослов'янських земель, вірменів. Потрапляли на Січ італійці та французи, навіть араби. Запорозька Січ очолила боротьбу, на яку піднявся український народ проти панування шляхетської Польщі, турецько-татарської агресії та феодально-кріпосницького гноблення. Уряд Речі Посполитої справедливо вважав козацтво загрозою своєму володарюванню на Україні, загрозою феодальному ладу. Польські королі намагалися встановити контроль над козаками і рівночасно використати їх для захисту південних кордонів та боротьби із селянськими повстаннями. Тож 1572 р. король Сигізмунд II Август узяв деяких козаків на державну службу. Їх занесли до спеціального списку — реєстру. Та реєстрові козаки губилися в морі всього козацтва, що дедалі більшало. Під час повстань реєстрові козаки, які зазнавали утисків від шляхти, приєднувалися до народних мас. Запорожці об’єдналися в одну організацію — Військо Запорозьке. Спираючись на Січ, воно розпочало активну боротьбу проти загарбників. Кілька разів змінювала Січ своє місцеперебування. Вважали, що спершу вона розташувалася на острові Хортиці. Там у середині XVI ст. князь Дмитро Вишневецький спорудив укріплений замок. Його залога складалася з козаків, які, певно, споруджуючи земляні укріплення, використали систему засік. Із Хортиці козаки на чолі з Дмитром Вишневецьким здійснили в середині XVI ст. перші сухопутні походи на турецькі володіння в пониззях Дніпра.
Документи розповідають, що в 70-і рр. XVI ст. Січ була на острові Томаківці (тепер біля села Городища Нікопольського району Дніпропетровської області. Ця місцевість має назву Острів і входить до міста Марганець), а з 90-х рр. розмістилася на другому дніпровському острові — Базавлуці (точне місце досі не встановлене). Це про Базавлуцьку Січ залишив спогади Еріх Лясота. 3 1638-го по 1652 р. Січ перебувала на Микитиному Розі (поблизу теперішнього міста Нікополя). Тут сформувалося повстанське військо, а Богдана Хмельницького обрали гетьманом. 3відси під його проводом 22 квітня 1648 р. козаки вирушили, щоб об'єднатися з повстанським рухом на Наддніпрянщині і розпочати велику визвольну війну українського народу. [2] Найдовшу історію мала Чортомлицька Січ (основна територія цієї Січі затоплена у зв'язку з створенням Каховського моря. Тільки невеличка частина січового кладовища становить територію с. Капулівки Дніпропетровської області). 3 нею пов'язані життя і діяльність борця проти татарських нападників, славетного кошового отамана Івана Сірка. Чортомлицьку Січ за наказом царя Петра I було спалено і зруйновано, бо частина її старшини і козацтва перейшла на бік Мазепи. Тоді запорожці пішли на південь і заснували Січ на річці Кам'янці. Та царська влада не дозволила й цього. Козаки мусили отаборитися в Олешках (тепер м. Цюрупинськ біля Херсона), що тоді входили до Кримського ханства. Жити під владою споконвічних ворогів — татарських феодалів — було надзвичайно тяжко. Не раз запорожці зверталися до російського уряду з проханням дозволити повернутися в російське підданство. I от 1734 р., напередодні російсько-турецької війни, дістали згоду. Тоді й було засновано останню, Нову Січ (на цьому місці після зруйнування Січі виникло село Покровське, що в радянські часи увійшло до складу Нікопольського району Дніпропетровської області. Тепер затоплене Каховським морем), або як її ще називали тоді — Підпіленську, бо вона стояла на річці Підпільній.
Про життя і побут запорожців залишили свої спогади очевидці іноземці й російські офіцери, що побували там. Та особливо цінні відомості дають архівні документи. Січ мала активні дипломатичні відносини з урядами багатьох країн, здійснювала управління внутрішнім життям, у зв'язку з чим розвинулося велике діловодство. У запорозькій військовій канцелярії служили високоосвічені, відомі на той час люди. 3 їхнього середовища вийшли історики-літописці. Проте у вирі подій велика частина документів загинула. Дійшли до нас матеріали останньої Нової Січі. Вони становлять унікальний архівний фонд світового значення. Надзвичайно цікавий, точний опис зовнішнього вигляду Січі зробили самі козаки. 1672 р. в Москві запорозькі посли — отаман Шашол і козаки — розповідали про Чортомлицьку Січ. Зовні вона нагадувала Місто-фортецю. 3 Лівого боку її омивала річка Чортомлик, з правого — Прогной. За фортецею протікала Скарбна. Урвисті береги цих трьох річок правили за природне укріплення. Його доповнювали тринадцятиметровий вал і рів. 3 четвертого боку Січ виходила в поле. Тут вал мав бійниці й укріплювався частоколом із загострених і просмолених паль. 3 цього боку стояла ще велика оборонна башта, упоперек близько 43 метрів, а перед нею колом до 216 метрів — спеціальне земляне укріплення стрільницями для гармат. 3 другого боку до валу тяглися дерев’яні коші, насипані землею. Вийти можна було через вісім вузьких проходів («форток-пролазів») із бійницями. Взимку запорожці на всіх річках навколо Січі вирубували кригу, утруднюючи тим доступ до фортеці. У центрі Січі був майдан з церквою, навколо якої розташовувалися 38 куренів — своєрідні казарми, — дерев'яні великі хати, вкриті шкурами або очеретом. Тут-таки на майдані стояли будинки старшини, військова пушкарня, де зберігались фортечні й польові гармати. За містом, біля порту, височів «Грецький дім» — приміщення для іноземних посланців та купців. Запорозька Січ сама вела жваву торгівлю, а до того ж була транзитним пунктом для торгівлі всіх українських земель і Росії з країнами Сходу. Передмістя Січ було забудоване житлами і майстернями ремісників. Козаки — чудові зброярі — виробляли також високоякісний порох. Особливо відзначились майстри запорозьких бойових човнів. Їхні швидкоплавні дуби-чайки успішно змагалися з грізними турецькими галерами. Часто запорозьких майстрів-корабельників запрошували до Москви. У куренях постійно жила залога Січі. Курінь мав також значення військово-адміністративної господарчої одиниці. На чолі його стояв курінний отаман. Більша частина козацтва та їхні сім'ї і мешкали в зимівниках, а згодом і в селах на території Січі. Ці землі у другій половині XVII ст. почали називатися «Вольності Війська Запорозького». Вводити жінку в Січ, хоч би й рідну матір, заборонялося під загрозою смертної кари. Це зумовлювалося надзвичайно тяжкими й небезпечними умовами життя на Запорожжі, де все було підпорядковано вимогам постійної війни. [2] Борючись проти чужоземних загарбників, Січ створила струнку військову організацію. Кожен козак офіційно називався «товариш Війська Запорозького», у чому виявлялися елементи демократичних відносин. Усе козацтво ділилось на полки по 500—1000, а згодом і більше чоловік на чолі з полковником. Полки складалися із сотень, керованих сотниками. Існував також поділ на курені. Усе українське козацтво очолював гетьман, а запорозьке козацтво — кошовий отаман. Під час походу він мав необмежену владу. Разом з військовим писарем, суддею і обозним кошовий отаман утворював уряд — кіш Запорозької Січі. Кошову старшину обирали щороку на загальновійськовій раді, яка збиралася три-чотири рази на рік і вирішувала важливі справи: зустрічала послів, приймала рішення про походи, ділила землі й угіддя між куренями тощо. У Запорозькій Січі проявлялися риси ранньобуржуазних республік. Однак старшина і заможне козацтво порушували демократичні порядки, за допомогою демагогії, підкупу і насильства намагалися перетворити демократичні права на особисті привілеї, нав'язували свою волю рад і. Усі вищі посади займали тільки багаті козаки. На кінець існування Січі старшина разом із царським урядом майже звели принцип виборності до формальності. Тут весь час точилася гостра соціальна боротьба. Основну масу запорожців становили бідні козаки й голота-сірома, на яких припадав основний тягар і злигодні походів; вони були найактивнішою силою селянсько-козацьких повстань. У першій половині XVII ст. запорозьке козацтво піднялося до рівня кращих європейських армій, а своєю активною, наступальною, ініціативною стратегією і маневреною тактикою перевершувало феодальні армії Європи, що послідовно додержувалися стратеги позиційної оборонної війни.[2] Запорозьку піхоту вважали найкращою в Європі Вона героїчно й майстерно билася з ворогом на суші, шикуючись, як правило, у три шеренги. Перша — стріляла, друга подавала, а третя шеренга заряджала рушниці. Запорозька піхота уславилась штурмом ворожих фортець, воювала і на морі в складі славнозвісних вітрильно-веслових козацьких флотилій. Вони вели морські бої, охороняли береги. Є історичні відомості, що запорожці використали в походах проти Туреччини підводні човни набагато раніше, ніж це було в Західній Європі. Козаки сміливо атакували не тільки окремі судна, а й цілі турецькі флотилії. Залогу турецьких галер знищували, невільників-віслярів звільняли і відвозили до рідних країв або приймали в лави козацтва. Кіннота у запорожців у першій половині XVII ст. була менш численна від піхоти, але її дії відзначалися військовою майстерністю. Запорозька кіннота вела наступ так званою «лавою», шикуючись напівколом, атакуючи в такий спосіб ворога не лише з фронту, а й з флангів, заходячи у його тили. Найпоширенішим у козаків видом бойового порядку став так званий табір — найважливіший елемент козацької тактики в умовах рівнинної степової місцевості. Козаки були добрі майстри будувати земляні укріплення. Папський нунцій Торрес, котрий відвідував Польщу та Україну, зауважував: «Козак воює стільки ж мушкетом, скільки й мотикою та лопатою... насипає землю й робить укріплення серед безмежних рівнин свого краю». Блискавично споруджували запорожці вали, засіки, шанці, редути, табір. «Нема в світі війська, яке б уміло краще будувати шанці, ніж козаки»,— писав тогочасний трансільванський літописець. «Як тільки викопає собі укріплення над якоюсь річкою,— продовжував літописець,— козак цілком стає не приступний». Серед козаків здавна був дуже поширений спосіб захисту вояків від вогню ворога, тоді ще не відомий у Західній Європі. Цей спосіб самообкопування стрільців український народ виробив в умовах південних степів під загрозою повсякчасної небезпеки нападу татар. Артилерія Запорозького Війська складалася з важких гармат для облоги й захисту, а також легких рухливих фальконетів. Деякі з них мали вертлюги, які прикріплювали до бортів човна, дуба або судна. Сучасники малюють запорозьких козаків як людей фізично витривалих, мужніх і відважних, невтомних на війні. Турецький хроніст Мустафа Наїма, описуючи морську битву козаків на чайках з турецьким флотом, твердив: «Можна відверто сказати, що на всій землі не знайти людей сміливіших, які менше турбувалися б своїм життям, менш за все боялися б смерті». Січ дала видатних полководців, мудрих державних діячів, проводирів народних повстань: Северина Наливайка, Тараса Федоровича (Трясила), Павла Павлюка, Івана Судиму, Дмитра Гуню, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Максима Залізняка, Семена Палія. Особливого розмаху походи запорожців набрали в першій половині XVII століття. У той час вони не раз «окурювали мушкетним димом» столицю Туреччини, змушували тремтіти зі страху того самого султана, якого жахалися правителі країн Західної Європи. Роль козацтва у всьому суспільно-політичному житті України була така велика, зв’язки з народом були такі міцні, що в документах XVII—XVIII ст. всіх українців навіть називали «нацією козаків», «українською козацькою нацією».
Серед запорожців часто зустрічалися талановиті співці і музиканти, поети і танцюристи. Гопак і метелиця народилися на Запорожжі, як і деякі інші танці. Тут був і «вертепний театр». Створені козаками думи і пісні ще й тепер викликають захоплення. Визначне явище громадського і духовного життя запорожців — кобзарство. Кобзарі були не тільки творцями і виконавцями дум та пісень. Вони закликали і запалювали на боротьбу народ, самі брали участь в битвах. Розвинулась і досягла досконалості на Запорожжі військова музика. Народна картина «Козак Мамай» кілька століть висіла чи не вкожного. На Запорожжі в умовах постійної небезпеки, в атмосфері героїчної боротьби склалися чудові традиції січового побратимства, почуття дружби, взаємодопомоги й самопожертви. Багато дум та історичних пісень про запорожців склав сам народ, який уславив вікопомні звитяжні діла лицарів козацької республіки. У грудні 1991 року на Першій об'єднаній Раді було прийнято ухвалу про утворення товариства "Запорозька Січ", основними напрямками роботи якого стали духовне відродження, пропаганда козацької ідеї, козацьких традицій.
У 1994 році з товариства виділилося Військо Запорізьке Низове, козаки якого поставили перед собою такі цілі: військово-патріотичне виховання молоді, адресна підготовка до служби в армії, охорона громадського порядку, розвиток козацької економіки, пропаганда козацької ідеї і способу життя. У цьому ключі, зокрема, давно працюють школи джур (тобто молодих козаків). З часом, у 1996 році, на базі Війська Запорізького Низового, утворилася Спілка Козаків України, до якої вже входять представники 16 областей України. Крім того, в останні три роки в Україні в День Покрови Пресвятої Богородиці - 14 жовтня - відзначається День Українського Козацтва
1.2 Козацька символіка
Оскільки Військо Запорізьке мало добре упорядкований державний апарат, то важливим складником їхньої ідеології стала символіка.Кожна з козацьких клейнод унікальна, адже мала своє призначення, символізувала певну гілку влади на Запорозькій Січі. [4]
Герб Війська Запорізького – постать козака, озброєного мушкетом і шаблею — виник приблизно в другій половині XVI ст. Узаконив його Стефан Баторій у 1578 р. Цей герб вперше зображено на печатці Війська Запорозького в 1595 р. за гетьманування Григорія Лободи. Упродовж існування козацтва цей символ залишався незмінним. Він зображався на головних печатках Війська Запорозького та Гетьманщини, на прапорах, портретах, іконах, у рукописах, друкованих виданнях. [4]
Корогва – прапор Війська Запорозького, найбільша святиня козацтва. Шили її з найдорожчих тканин та оздоблювали вишивкою і гаптуванням. Найчастіше золотом вишивали образ Покрови Пресвятої Богородиці – заступниці козацтва, або козака з шаблею та мушкетом, траплялися також образи святих. Історичний герб корогви — маливове тло з білим хрестом. В нижній частині герба шляхетські роди зображували свої ініціали (у Вишневецьких це були зірка і півмісяць). Після загибелі легендарного Байди козаки продовжували використовувати його прапор. З часом зірка і півмісяць відпали, лишився білий хрест на малиновому тлі. Козацькі прапори були також блакитного, жовтого, жовто – блакитного, малинового, червоного й чорного кольорів, на яких відбивались родові знаки тих гетьманів, які були при владі.
Булава єознакою влади кошового отамана. Це була палиця з горіхового дерева довжиною 50 – 70 см. зі срібною чи визолоченою кулею на кінці. Вона завжди розкішно оздоблювалась коштовним камінням. Курінні ж отамани носили жезли-пірначі — різновид булави, металева головка з гострими виступами, насадженими на держало.
Бунчук — це древко завдовжки 2 – 2,5 метри із золотою кулею, на якій було підвішено кінське волосся й червоні мотузки як символ гетьманської влади.Звичай ношення бунчука спочатку був у турків, потім цю традицію перейняли поляки, а тоді вже й українські гетьмани.
Печатка — символ влади судді. Нею скріплювались всі документи Війська Запорізького, видані універсали, привілеї, дипломатичне листування. На печатці був зображений герб — постать козака, озброєного мушкетом і шаблею. [5]
Каламар – символом влади військового писаря. У козацьких канцеляріях чорнильниці-каламари мали найрізноманітніші форми й були, як правило, мистецькими витворами народних умільців. Виготовлялися вони з металу (бронза, срібло), скла або кераміки. Литаври –відзнака довбиша. Без ударів довбиша в литаври не можна було скликати січову раду.
Козацька символіка мала велике значення й була унікальною, тож недаремно точилася боротьба за клейноди Богдана Хмельницького: якщо без верби й калини нема України, то без атрибутів козацької символіки немає й самого козацтва.
Аналізуючи історію українського козацтва, можна дійти висновку, що козацтво стало рушійним важелем у формуванні історії українського народу, його характеру, способу життя, світогляду, традицій та звичаїв.
Козаки стали обличчям української нації. Козацька символіка має велике значення у розвитку культури українського народу. Символи козацької влади були проявами волелюбності, незламності і таланту українських козаків. Саме від козацької символіки утворилися теперішні українські символи свободи і незалежності: герб, прапор і гімн України.
Козацтво на наших українських землях, утворилося задля того, щоб захистити український народ від гноблення, неволі та тиску, який чинили на Україну Російська Імперія, польські шляхтичі та турки.
Запорізька Січ стала проявом свободи та серцем України.
Перша козацька Запорізька Січ стала головним центром української культури.
Слід зазначити, козацька символіка стала основою нашої української державності, а отже, знайшла відображення у народній творчості. Таким чином, власне українська символіка є відображенням української національної ідеї, в ній залишили слід незабутні сторінки нашої історії, нашої культури. Козацька символіка була унікальною як і саме козацтво, тож українці повинні усвідомити свою самобутність, незалежність та будувати власну державу відповідно до національних потреб, культурних та історичних особливостей.
Розділ 2. Традиційний одяг, зброя та інші військові атрибути козаків.
2.1 Традиційний одяг українського козацтва
Формування козацького костюму відбувалося на основі українського народного одягу. Великий вплив справив східний і шляхетський одяг. Але визначальним був спосіб життя, який вели козаки. З огляду на те, що їм часто доводилось брати участь в бойових діях, у козацькому вбранні зустрічались елементи, які виконували захисну функцію. Одяг «на дротах», із вшитими залізними дротинами, оберігав власника від серйозних уражень після ударів холодною зброєю. Те, що кожен козак мав екіпіруватись самостійно, робило неможливим запровадження в козацькому війську одностроїв. Хоча видача козакам тканин замість платні робила їх одяг схожим на форму. Такий самий ефект мало і масове використання козаками дешевих домотканих тканин та традиційного одягу. Крім того, практикувалось пошиття однакових шапок, що полегшувало управління козацькими підрозділами в бою.
Козацький костюм поділявся на буденний та парадний. Тому головними якостями буденного костюму були зручність та невисока ціна. Для пошиття буденного одягу використовувалось домоткане полотно, дешеві сорти сукна, шкіра, смушок, недорогі дерев’яні, кістяні та металеві ґудзики. При виготовленні парадного одягу використовувалось хутро соболя, куниці, вивірки, рисі тощо. Тканину, з якої шився такий одяг, привозили з Англії, Нідерландів, Франції, Чехії, а також зі Сходу. Парча, оксамит, штоф прикрашались елементами стилізованого рослинного орнаменту, вписаного у різні медальйони. Ґудзики для парадного одягу часто робилися із срібла, перлів, дорогоцінних каменів і були мистецькими витворами. Дороге взуття шилося із високоякісної шкіри — сап’яну.
Основним елементом козацького костюму були широкі шаровари, які були добре пристосовані до верхової їзди. Козацькі шаровари шилися з чотирикутною вставкою іззаду, що утворювала матню і з’єднувала холоші. На поясі робилася широка вшита складка, в яку затягувався очкур (мотузяний пояс). При цьому утворювалось багато пишних складок, які облягали стан козака. Особливістю козацьких шароварів була їх ширина (іноді для пошиття використовувалось до 10 метрів тканини!!!). Шилися шаровари із сукна або китайки яскравого кольору. Холоші шароварів не заправлялись у чоботи, а прив’язувались зав’язками поверх чобіт.
Ширина домотканого полотна (45-50 см) визначала особливості крою сорочок. Вони складалися з трьох частин з асиметричним розташуванням швів. Українські сорочки мали тунікоподібний крій або прямокутні вставки на плечах (полики). Чоловічі сорочки мали на грудях прямий розріз — пазушку. Зав’язки сорочок робились із шовкових шнурів чи стрічок. По поликах, коміру, пазушці та чохлах рукавів сорочки оздоблювались вишивкою. В парадному костюмі іноді поверх сорочки надягалася верхня сорочка - кошуля. Кошулі шилися з високоякісного полотна і оздоблювались вишивкою шовком, сріблом та золотом.
Парадні шапки мали смушкову околицю, сукняне зелене або червоне дно, прикрашене золотим позументом, китицю та гачок для її підв’язування. Дорожчі шапки шили з парчі або інших багатих тканин, оторочували дорогим хутром. Околиця шапки часто правила козакам за кишеню: вони ховали там кисет, люльку, кресало.
В походах козацький одяг підперізували шкіряним поясом. Пояси мали вигляд шкіряного паска шириною до 4 см і довжиною до 1,5 м. Пряжки таких поясів мали рухомий язичок і робилися із заліза. Деякі пояси виготовлялися з оздобленої тисненням шкіри й мали посріблені пряжки. Дорогі пояси робили із шовку, їх довжина доходила до 10 аршинів, а кінці були оздоблені золотими чи срібними китицями. При надяганні такого пояса без сторонньої допомоги один його кінець козак кріпив до забитого в стіну цвяха, а інший, обертаючись, намотував на себе. На поясі козаки носили сумки, гаманці, порохівниці та шаблі.
Чоботи та постоли. Найчастіше чоботи шилися з юхти і мали високі халяви. Ще у середині 17 ст. не у всіх козацьких чоботях підошва мала більший виріз з одного боку (що розрізняло чоботи для правої та лівої ноги). Крім того, вони ще не мали підборів. Замість них до підошви за допомогою трьох металевих шипів кріпилися металеві підківки. Таке взуття було найкраще пристосоване для верхової їзди. Згодом козацьке взуття стали шити з підборами. Вдома чи на роботі козаки носили постоли. Парадні чоботи шилися із сап’яну й мали мідні або срібні підківки. Поверх сорочки надягався піджупанник, а потім і жупан. Іноді на сорочку надягалися черкеска, кунтуш або свита. Часто козаки носили куртки -юпки, капарани. В холодну пору року козаки користувалися кожухами, шубами. Старшина носила кожухи з хутра лисиці, покриті дорогим сукном, або шуби з лисиці, бобра, соболя. У негоду вдягали кобеняки, вільчури, опанчі, які захищали від дощу, снігу та великого морозу. Найчастіше в буденні дні та в походах козаки носили кожухи, кобеняки, свити, каптани, жупани, юхтові чоботи тощо. Робочий одяг козаків був ще скромніший. Замість чобіт носили постоли; часто вбирались у саморобні шкіряні куртки. Сірома, яка складала значну частину товариства, задовольнялася найскромнішим одягом; дехто не мав власного господарства і не міг купити дорогий одяг; інші не вважали турботу про одяг справою лицарською, і ставились до одягу зневажливо; зароблені гроші та захоплена у ворога здобич швидко ними розтрачувалися. Саме такі козаки могли дерти дорогі тканини на онучі.
Парадний одяг був предметом гордощів козака, бо свідчив про його заможність та високе суспільне становище. Найхарактернішим такий дорогий одяг був для козацької старшини. Навіть звиклі до розкоші польські шляхтичі на переговорах дивувались багатому вбранню старшини. Особливо багатим був одяг запорозьких козаків при їх поїздках «в Україну». Адже розкішне вбрання було своєрідною рекламою козацького життя й могло спокусити сміливців шукати слави на Запорожжі.
1763 року гетьман Кирило Розумовський підписав спеціальну інструкцію щодо козацького одягу. Згідно з інструкцією, жупан мав бути суконним, темно-синім. З червоними вилогами, підперезаний червоним поясом. Під ним — білий півжупанок і білі штани. Шапка з чорною смушевою околицею й низьким дном. Плащ мав бути синім. Але все ж таки традиційним одягом запоріжця завжди вважалися саме кармазинний жупан, широкі шаровари, чоботи та шапка з суконни
2.1.1 Зброя та інші військові атрибути як символи влади
Козацька зброя - це один із найяскравіших і найвизначніших видів української козацької символіки.
Зброя символізувала силу і міць великої української козацької нації, незламність духу і силу волі.Я проаналізувала різноманітні види козацької символіки і зробила висновок, що саме озброєння запорізьких козаків було одним із найкращих у Європі. [3]
2.1.2 Козацька зброя
У козацькому війську не існувало єдиних стандартів озброєння та амуніції і кожний козак мав озброєння згідно з його вподобанням та матеріальними можливостями.
Вогнепальна зброя, яка носилася або в спеціальній кобурі вершниками або на ремінці за спиною була надзвичайно різноманітною, що значно знижувало ефективність стрільби шеренгами та наскоків кавалерії.
Основною вогнепальною зброєю козаків були мушкет та рушниця, або аркебуза, яка була легшою та меншою за калібром:
· калібром 18-20 мм
· дальність пострілу 250-300 м
· довжина ствола, який виготовляли методом свердлення близько 0,85 – 1 м.
· часто стволи були нарізними, що значно збільшувало (ледь не вдвічі) прицільну дальність пострілу, проте принаймні втричі зменшувало скорострільність
· основним був ударно-кремінний замок, набагато рідше колісний чи ґнотовий
· середня вага 7 кг, проте залежить від індивідуальних характеристик зброї
Гаківниця – більш потужна та важка рушниця з калібром 25-30 мм, довжиною ствола 1-2,5 м. Застосовувалася в якості стаціонарної зброї, особливо при облогах чи для захисту табору.
Карабін – в основному зброя кавалерії, являв собою вкорочений та полегшений варіант рушниці з калібром 10-12 мм. З ударно кремінним чи колісним замком.
Бандолет – трішки коротший за карабін, але калібру 14-16 мм. З ударно кремінним чи колісним замком.
Пістоль – був на озброєнні також у кавалерії, являв собою найменш потужний варіант ручної вогнепальної зброї з коротким стволом.
Лук – незважаючи на перехід до вогнепальної зброї, доволі довгий час використовувався, особливо під час дощу, коли порох намокав або при закінченні набоїв. Середня відстань стрільби 200-300 кроків, іноді до 500. Лучник міг за хвилину випускати 8-12 стріл, і влучно стріляти на відстані близько 130 кроків.
Холодна зброя:
Шабля – основна холодна зброя, зазвичай угорсько-пользького типу, чи «ординка». Це шаблі з довгим (до 90 см), плавно вигнутим клинком, як правило з відкритим руків’ям, на перехресті іноді знаходився перстень для великого пальця, що забезпечувало надійніше утримання шаблі. Тримали при лівому боці у спеціальних ножнах.
Бердиш – бойова сокира з довгим держаком і лезом у вигляді півмісяця, нижній кінець якого переходив у пластинку, яка кріпилася до держака для кращого кріплення обуха. Основне застосування проти кінноти. Піхотинці тримали на спеціальному ремені за спиною.
Келеп – фактично бойовий молоток. Мав довгий загострений клівець та багатогранний обух, закріплювався на довгому дерев’яному держаку. Також проти вершника.
Чекан – невелика сокира на короткому держаку.
Ножі – різних розмірів та форм з дерев’яними та кістяними руків’ями, також суцільно металеві (на думку Свєшнікова вони були метальними).
Спис – Використовувався і кіннотою і піхотою, металевий наконечник від 27 до 63 см, а держак зазвичай 3,5-4 м.
Спорядження козака:
· Ладівниця – секційний футляр, що кріпився на окремому ремінці та використовувався для зберігання ладунків (завчасно приготовані порції пороху з кулею запаковані в паперовий мішечок). Там було від 25 до 35 ладунків чого мало вистачити на недовгий бій.
· Порохівниця.
· Натруска – менша порохівниця в якій зберігали дрібніший порох для запалу в замку.
· Кулелійка для самостійного виготовлення куль з шматків свинцю, якими забезпечували військо іноді могли стріляти просто шматочками заліза чи свинцю, але це псувало канал ствола.
· Торбинка з вже готовими кулями.
· Шомпол для прочистки ствола від нагару.
· Для тих, хто використовував зброю з колісним замком також носили спеціальний ключ для його накручування.
· Лучники носили сагайдаки зі стрілами за плечима.
Артилерія: Основу складала польова артилерія. Найбільш поширеними були гармати-фальконети 3 фунти (7 см) (розмір ядра та калібр) – тобто легка польова артилерія, через її маневреність та можливість її здобуття в бою з супротивником. Рідше важка польова артилерія: 6 фунтів (9 см) – «октава», 12 фунтів (12 см) – «колюбрина», 30 фунтів (16 см). Основу, за Хмельницького складали саме трофейні гармати, пізніше їх спеціально замовляли. Стріляли ядрами або картеччю. [3]
Формування та постачання козацького війська. У війську служили козаки, які самі мали забезпечити себе озброєнням та амуніцією, кіньми та фуражем. З часом з гетьманської казни виділяли гроші на ці потреби і закупки здійснювалися або полковниками або сотниками централізовано, але частіше самими козаками. [5]
Кінноти у війську майже не було і вона так само як і артилерія виділилася в окремий рід військ тільки на поч. 18 ст.
Основна побудова війська – це шеренги, проте на відміну від європейських армій не існувало окремих пікінерів, які мали прикривати стрілків при атаці кавалерії, козацькі стрілки робили це самі. Також через різницю в характеристиці зброї (калібр, відстань пострілу, вага) ефективність шеренги падала, що намагалися компенсувати високим рівнем швидкострільності.
Тактика табору з возів, як стаціонарного так і пересувного мала на меті забезпечити максимальне прикриття для стрілків та польової артилерії, тобто бій вівся від оборони.
Флот: Не був бойовим, а козаки використовували їх лише як транспортний засіб, рідко для того щоб підпливти до ворожого корабля та взяти його на абордаж, але не для морського бою. [4]
2.2 Козацькі прапори та герби
Запорізьке козацтво мало великий вплив на формування українського прапорництва. Проте єдиного прапора для всієї України ще не існувало. Корогви були різнобарвні із зображенням зірок, хрестів, сонць, місяців, гетьманських або місцевих гербів. У Київських прапорах, які збереглися в описах з часів визвольної війни Богдана Хмельницького, вживалися такі кольори: червоний і малиновий — 8 разів, білий — 7, блакитний — 6, жовтий — 5, чорний — 4, зелений — 1 раз. Всього збереглося 14 описів прапорів. Ось один з описів очевидця штурму м. Гомеля в 1651 p.: «Наступ почався 4 червня в неділю. О восьмій годині рано, при зміні варти, побачили спершу корогву червону з білим хрестом і білою обвідкою, потім показалася друга червона корогва, а коло неї три білі і дві чорні, і дві жовтооблочисті (тобто жовто-блакитні), і під ними 8 тисяч козаків кінних і піших вибраного війська».
В інших описах знаходимо відомості про придбання полотна для прапорів. Так у 1717 р. полтавський полковник Іван Черняк писав гетьману: «На сотенні корогви куплено блакитного лудану, а жовтий лудан дано на пряжі». У 1758 р. лубенський полковник Іван Кулябка писав у листі: «прапор кріпосної сотні Лубенського полку з одного боку має бути національним, а з другого — згідно бажанню полкової канцелярії: на світло-голубій голі з правої сторони на золотій землі на знаменах козак розписан будет» (За В. Сергійчуком).
Існували полкові, сотенні, курінні та інші корогви й малі знамена та значки. На козацьких прапорах іноді зображалися святі або хрести, а на морських знаменах — кораблі, козацькі чайки тощо.
У XVIII ст. жовта й блакитна барви домінували навіть у побуті. Як свідчили сучасники, навіть одяг козаків цього часу мав національні кольори: гайдамаки Ґонти були вдягнуті в жовті жупани і сині шаровари під час повстання 1768р. Поєднання блакитного з жовтим було також характерним для родових гербів Апостолів, Богунів, Нечаїв, Дворецьких, Долинських, Безбородьків, Дорошенків, Брюховецьких, Розумовських та ін.
Корогва, зроблена коштом останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського 1774 р., мала золоті герби на блакитному тлі.
Синьо-жовті прапори використовувалися в Україні і в XIX ст. У часи революції в Австрійській імперії (1848) українці підняли національний прапор на Львівській ратуші. Австрійська влада дозволила українцям створити Національну гвардію для підтримання порядку і використовувати синьо-жовті прапори. Відродження національних барв у Галичині було поштовхом до відродження їх на всій території України.
Висновок
Аналізуючи історію і культуру запорозьких козаків, можна зробити висновок, що козацтво – це доба розвитку високої української культури. Козацька символіка стала проявом свободи, незалежності, сили духу і волелюбності українського народу.
Саме козацьку символіку можна назвати гарним прикладом реклами 16 – 17 століття. Культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII–XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід. Культура українського народу за роки визвольної боротьби досягла настільки високого рівня, що і в наступному сторіччі була здатна протистояти нищівному настанню імперії. Утиски й заборони, до яких вдавалися колонізатори, звичайно, завдавали збитку нашій культурі (скільки талантів було погублено, а скільком довелося відректися від коріння, щоб творити), проте зупинити духовний розвиток нашого народу не змогли. Свідоцтвом цього є художні досягнення наступних поколінь — не занесені звідкись освіченими чужоземцями, а створені власним тисячолітнім досвідом.
Отже, роль козацтва та Запорозької Січі в історії України унікальна і не має аналогів в історії інших народів. На певному етапі історичного буття України козацтво, яке виникло стихійно, взяло на себе найважливіші завдання, що стояли перед усією нацією, виступило провідною організуючою силою в їх здійсненні. В історії українського народу мали місце три революції, в кожній з них вирували і людські цінності козаків. Історичний образ козака став складовою Великого герба України.
Українське козацтво та козацька символіка зробили великий внесок у розвиток української національної культури та історії. А козацька символіка стала одним з кращих проявів української культури.
Список використаної літератури
1. Яворницький Д. Я. Історія запорізьких козаків: у 3 т. / Д. Я. Яворницький; пер. з рос. Іван Сварник. – Львів: Світ, 1990. – Т. 3: [1686-1734 рр.]. – 1992. – 451, [3] с.
2. Грушевський М. С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / Михайло Грушевський; АН УРСР, Археологічна комісія [та ін.]. – К.: Наукова думка, 1995. – Т. 7: Козацькі часи – до року 1625. – 1995. – 628 с. – (Пам'ятки історичної думки України).
3. Історія України в особах. Козаччина / [В. М. Горобець та ін.]. – Київ: Україна, 2013. – 301 с.: іл., портр.
4. Савчук Ю. К. Клейноди Славного Війська Запорозького Низового: (музейні студії) / Ю. К. Савчук; М-во культури і туризму України, Держ. служба контролю за переміщенням культурних цінностей через держ. кордон України, Нац. музей історії України [та ін.]. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2007. – 96 c. – (Клейноди українського козацтва; вип. 2)
5. Кукса В. В. Козацькі клейноди та їхня доля / В. В. Кукса // Сторінки історії: збірник наукових праць. – 2010. – Вип. 31. – С. 26–37.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 35 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
| Участие в разработке компонентов крупного бизнес-приложения | | |
«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»
(повна назва кафедри, циклової комісії)
з дисципліни «Історія реклами та зв’язків з громадськістю»
на тему: «Українське козацтво та його символіка»
Студента (ки) 1 курсу РЗ - 41 групи Даниленко Людмили Павлівни
напряму підготовки 6030302
спеціальності реклама та зв’язки з громадськістю
Керівник Фісенко Т. В.
(посада, вчене звання, науковий ступінь) 
Національна шкала
Кількість балів: Оцінка: ECTS
Члени комісії: Фісенко Т. В.
(підпис) (прізвище та ініціали)