1. «Дивна війна» («Сидяча війна») - (фр. Drôle de guerre, англ. Phony War, нім. Sitzkrieg) — період Другої світової війни з 3 вересня 1939 року по 10 травня 1940 року на Західному фронті.

1. «Дивна війна» («Сидяча війна») - (фр. Drôle de guerre, англ. Phony War, нім. Sitzkrieg) — період Другої світової війни з 3 вересня 1939 року по 10 травня 1940 року на Західному фронті. Період «Дивної війни» повною мірою було використано німецьким командуванням як стратегічну паузу. Це дозволило Німеччині успішно завершити Польську кампанію, реалізувати план окупації Данії і Норвегії, а також підготувати вторгнення до Франції.

2. Диво Дюнкерка - 23 мая, в полном соответствии с планом Манштейна, немецкие танки вышли к берегу Ла-Манша в районе Абвиля. Британский экспедиционный корпус и французские воинские подразделения, оказались, тем самым, отрезанными от территории Франции на севере. Около 40 дивизий союзников, сосредоточенные в районе Дюнкерка были практически окружены. 24 мая немецкие танки окружили город Кале и захватили Булонь. Союзники были на грани катастрофы. Но в этот же день немецкие войска получили приказ от Гитлера прекратить наступление. Англичане назовут это событие «Дюнкеркским чудом». В Рейхе оно получит несколько другое название - «Дюнкеркская трагедия».

Получив передышку, англичане начали подготовку у эвакуации своих войск. Эта сложнейшая операция началась 26 мая и получила название «Динамо». Важная роль в ней отводилась авиации: она должна была прикрывать отступающие войска.

На протяжении этой многодневной операции английские истребители патрулировали зону эвакуации. Для этого было выделено 16 эскадрилий. Их задачей было перехватывать немецкие бомбардировщики еще до того, как они достигнут береговой линии. Иногда у английских пилотов происходили столкновения с группами немецких истребителей.

Бывало, что их жестоко трепали «Мессершмитты», налетавшие со стороны солнца. Чтобы не допустить прорыва вражеских самолетов, было принято решение утроить патрули. К счастью для союзников, Дюнкерк находится совсем недалеко от Британии. Поэтому, англичане стали активно использовать истребители, базирующиеся на аэродромах родного острова. Каждое утро во Францию прибывали самолеты из Англии, которые вечером улетали обратно за Ла-Манш.

Для британских летчиков из эскадрилий, расположенных в Британии, так же, как несколько раньше для их соратников во Франции, теперь наступило время обучения боевому летному мастерству.

Во многом благодаря успешным действиям авиации союзников, эвакуация Экспедиционного корпуса была удачно завершена, и Великобритания сохранила силы для грядущих боев. Тем не менее, отметим, что англичанам в Дюнкерке повезло… даже, дважды повезло. Во-первых, когда Гитлер приказал своим танковым соединениям остановиться, доверив разгром окруженного противника силам Люфтваффе. Во- вторых, в том, что впервые за все время войны во Франции, театр боевых действий стал досягаем для самолетов, базировавшихся на Британских островах.

3. Колабораціоні́зм (від фр. collaboration — «співробітництво») — термін сучасного політичного лексикону з такими значеннями:

у широкому сенсі — співпраця населення або громадян держави з ворогом в інтересах ворога-загарбника на шкоду самій державі чи її союзників. У роки Другої світової війни колабораціонізм був явищем розповсюдженим — і мав місце практично в кожній окупованій країні.

у вузькому змісті — співробітництво французів із німецькою владою у період окупації Франції у ході Другої світової війни; проте загальновідома не лише добровільна співпраця французів, — але і данців, норвежців, татар, білорусів, українців, росіян та інших народів — із німцями за умов окупації останніми їхніх країн.

іноді розрізняють колабораціонізм і кооперування (вимушений колабораціонізм).

Колабораціонізм — це традиційно царина таких істориків, як-от: В. Броккдорфф, І. С. Кісельгоф, А. Даллін, М. І. Семіряга; проте останнім часом інтерес до теми виявляють і політичні психологи. Дослідження колабораціонізму донедавна не практикувалося в Україні, адже тема колабораціонізму довгий час відносилася до заборонених сюжетів радянської історіографії.

4. Режим Віші (фр. Régime de Vichy), офіційна назва Французька держава (фр. État français) — колабораціоністський уряд Франції, сформований після поразки у війні з нацистською Німеччиною (1940).

Існував з 1940 по 1944 рік.

Після окупації німцями Парижа уряд Франції продовжував роботу у місті Бордо. У червні 1940 було прийняте рішення про підписання сепаратного перемир'я з ворогом. Перемир'я було підписано 22 червня 1940 року.

У липні 1940 року Національні збори та уряд переїхали до курортного містечка Віші. Маршал Анрі Філіпп Петен (голова Ради міністрів з 16 червня 1940) отримав диктаторські повноваження. Це — кінець Третьої Республіки.

Вішістський уряд утворив так звану Французьку державу. Він фактично контролював лише південь Франції. Але навіть у сфері свого впливу він мав виконувати вимоги Німеччини. Не менше мільйона французьких військовополонених залишалися у німецьких концтаборах.

Формально режим проводив дії, спрямовані на національне відродження країни — так звана Національна Революція (фр. Révolution Nationale). Фактично, він повністю виконував замовлення та вказівки Гітлера.

5. Рух О́пору (Резистанс) — национально - визвольний, антифашистський рух під час другої світової війни 1939—45 проти німецьких, італійських і японських окупантів і місцевих реакційних елементів, що співробітничали з ними. У Д. С. брали участь робітники і селяни, патріотично налагоджені міська дрібна і частково середня буржуазія, інтелігенція і частина духівництва. У країнах Азії в боротьбу проти японських колонізаторів включилися в тій чи іншій мірі і деякі групи поміщиків. Майже всіх окупованих фашистами країнах і в Д. С. були дві основні течії: 1) демократичне, кероване робочим класом на чолі з комуністичними партіями і висуваюча вимога не лише національного, але і соціального звільнення; 2) праве, консервативне, кероване буржуазними елементами, обмежуюче свої завдання відновленням влади національної буржуазії і порядків, що існували до окупації. Комуністи співробітничали з тими правими елементами в рядах Д. С., які були готові вести активну боротьбу проти окупантів, У ряді країн (Франція, Італія, Чехословакія, Бельгія, Данія, Норвегія і ін.) між демократичними і правим течіями в ході Д. С. встановлювалася співпраця проти загального ворога. У деяких країнах (Югославія, Албанія, Польща, Греція і ін.) що знаходилися в еміграції буржуазні уряди за підтримки правлячих кругів Великобританії і США створювали на окупованих державами фашистського блоку територіях своїх країн власні організації, які, формально виступаючи за звільнення від йому.(німецький)-фашистськой окупації, на ділі вели в першу чергу боротьбу проти компартій і ін. демократичних організацій, що брали участь в Д. С. Будучи в кожній окремій країні глибоко національним по своєму характеру, Д. С. в те ж час був інтернаціональним рухом, оскільки мало загальну для всіх народів, що борються, мету — розгром сил фашизму, звільнення від загарбників територій окупованих країн. Інтернаціоналізм Д. С. виявлявся у взаємодії і взаємодопомозі національних Д. С. і в широкій участі антифашистів різних країн в національному Д. С. Во багатьох країнах Європи в Д. С. билися радянські люди, що бігли з фашистських концтаборів. Багато радянських патріотів були керівниками антифашистських груп, командирами партизанських загонів. У Д. С. боротьба проти фашизму, за національне звільнення тісно перепліталася, як правило, з боротьбою за демократичні перетворення і соціальні вимоги трудящих, а в колоніальних і залежних країнах — і з боротьбою проти імперіалістичного і колоніального гніту. У ряді країн вході Д. С. розвернулися народно-демокрітічеськие революції. В деяких країнах народні революції, що почалися в період Д. С., успішно завершилися вже після закінчення 2-ої світової війни.

6. Макі - Одна з назв французьких партизанів, що боролися проти німецьких окупантів під час другої світової війни.

7. «Вільна Франція» (фр. «La France libre») — офіційна назва (до липня 1942) сформованого під час Другої світової війни руху, що ставив на меті боротьбу за звільнення Франції від німецької окупації та режиму Віші. Організатором та керівником руху виступав генерал Шарль де Голль. У липні 1942 року організація змінила назву на «Франція, що бореться». Координаційний центр руху розташовувався в Лондоні.

8. Гарибальдийские бригады - ударные партизанские отряды, организованные в тылу у гитлеровцев Итальянской компартией в период Движения Сопротивления в 1943—45. Названы в честь Дж. Гарибальди. Первые Г. б. появились в ноябре 1943, а в апреле 1945 их насчитывалось 575. Каждая бригада состояла из 40—50 чел., делившихся на 4—5 групп, которые, в свою очередь, делились на два звена по 5—6 бойцов в каждом. Костяком Г. б. служили коммунисты. Главное командование бригад возглавлял Л. Лонго. Г. б. составляли около 50% вооруженных сил партизанской армии и были наиболее боеспособной и хорошо организованной её частью. Летом и осенью 1944 Г. б. возглавили широкое наступление партизанской армии в Центральной и Северной Италии, они явились ударной силой освободительного Апрельского восстания 1945 (См. Апрельское восстание 1945).

9. Другий фронт в 2-ій світовій війні 1939—45, фронт озброєної боротьби проти фашистської Німеччини, який США і Великобританія відкрили 6 червня 1944 вторгненням своїх військ до Північно-західної Франції. Проблема Ст ф. існувала з моменту нападу фашистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941 (див. Друга світова війна 1939—45). Відкриття Ст ф. на З. було необхідно для відвернення значних сил німецько-фашистських військ з головного радянсько-німецького фронту і досягнення якнайшвидшої перемоги союзників по антифашистській коаліції. Проте правлячі круги США і Великобританії відповідно до їх політики, направленої на взаємне виснаження СРСР і Німеччини і створення умов для встановлення свого світового панування, затягували відкриття Ст ф. Замість цього англо-американське командування в листопаді 1942 висадило війська в Північній Африці, в липні 1943 — в Сіцілії, а потім в Південній Італії. Ці дії по суті не означали відкриття Ст ф. і відволікали незначні сили противника. Крупні перемоги радянських військ над німецько-фашистськими військами в 1943—44 показали, що Радянські Озброєні Сили здатні самі звільнити народи Європи від гітлерівського іга, і це спонукало англо-американське командування 6 червня 1944 висадкою 43 дивізій в Північно-західній Франції нарешті відкрити Ст ф. (див. Нормандська десантна операція 1944). Це привело до серйозного погіршення стратегічного положення фашистської Німеччини, проте радянсько-німецький фронт продовжував залишатися головним і вирішальним: на початку липня 1944 тут діяло 235 дивізій Німеччини і її союзників, а на Заході — лише 65 дивізій. У липні — серпні в ході Фалезськой операції 1944 союзні війська прорвали оборону німецько-фашистських військ і, маючи в своєму розпорядженні значну перевагу в силах і засобах, протягом місяця при активній підтримці французьких партизан звільнили всю Північно-західну Францію і Париж. 15 серпня 1944 американо-французькі війська висадилися в Південній Франції і, швидко просуваючись, до 10 вересня звільнили Південну і Південно-західну Францію. У вересні 1944 союзники провели Голландську операцію 1944, але звільнити Нідерланди і обійти лінію Зігфріда їм не удалося. На початку 1945 радянсько-німецький фронт як і раніше відволікав головні сили ворога: на 1 січня тут діяло 195,5 німецько-фашистських дивізій, на Західному фронті і в Італії — 107. За 2-у половину 1944 на радянсько-німецький фронт з країн Європи було перекинуто 59 німецько-фашистських дивізій і 13 бригад, а з радянсько-німецького фронту на З. спалий лише 12 дивізій і 5 бригад. Користуючись величезною перевагою в силах і засобах, союзні війська в 1945 провели ряд успішних операцій (найбільш великі — Маас-рейнська і Рурськая) і на початок травня вийшли на р. Ельбу і в західні райони Австрії і Чехословакії, де зустрілися з радянськими військами; було також завершено звільнення Італії. Ст ф. зіграв відому роль у війні, проте далеко не настільки велику, як намагається представити буржуазна історіографія.

10. Республіка Сало - Після короткого відпочинку в рейху, Беніто Муссоліні відправився в північну Італію. Столицею центрального уряду стало місто Сало. Нова держава була визнана кількома країнами: Німеччиною, Болгарією, Словаччиною, Угорщиною, Незалежною державою Хорватією, Румунією, Японією, Сіамом, Маньчжурією, і Данією. Цікаво, що держава не була визнана Іспанією під владою Франциско Франко. Через місцеперебування уряду (як у Франції, уряд Віші) квазі-державу часто називають Республіка Сало.

11. Атланти́чна ха́ртія — спільна декларація президента США Рузвельта і прем'єр-міністра Великобританії Черчілля від 14 серпня 1941, підписана на борту англійського лінкора «Принц Вельський» в бухті Арджентія (о. Ньюфаундленд).

Учасники декларації проголосили в ній «деякі загальні принципи національної політики» своїх країн, а саме: суверенітет, територіальну недоторканність, безпеку й економічне співробітництво країн, прагнення добиватися для всіх людей «більш високого рівня життя, економічного розвитку і соціального забезпечення», утворення системи загальної безпеки і роззброєння агресивних країн.

Американська сторона обумовлювала свою допомогу Британії у війні з нацистами розпуском її колоніальної імперії. Міжнародні банкіри, які від початку XX століття перебралися з Британії в США, прагнули отримати доступ до ресурсів і ринків, без посередництва адміністративних важелів британської колоніальної влади. Черчілль пручався, але змушений був погодитися на компромісне формулювання, що колонії звільняться «за вільно висловленим бажанням зацікавлених народів». Британській імперії був підписаний вирок.

12. Тегеранська конференція відбулась 28 листопада — 1 грудня 1943 р. в Тегерані. На ній вперше зібралась «Велика Трійка» — голова РНК СРСР Йосип Вісаріонович Сталін, президент США Франклін Делано Рузвельт та прем'єр міністр Великобританії Вінстон Леонард Спенсер-Черчилль. Це була перша конференція «Великої Трійки» (СРСР, США, Великобританія) за час Другої світової війни, її спадкоємицями були Ялтинська та Потсдамська конференції. Конференція мала на меті розробку кінцевої стратегії боротьби проти Німеччини та її союзників. Основним питанням було відкриття другого фронту в Західній Європі. В то й же час, обговорювались питання про надання незалежності Ірану («Декларація про Іран»), про початок СРСР війни з Японією після розгрому нацистської Німеччини й де-факто було закріплено за Радянським Союзом право в якості контрибуції приєднати до себе після перемоги частину Східної Прусії.

13. Нюрнберзький процес — міжнародний судовий процес над колишніми керівниками гітлерівської Німеччини. Проходив у м. Нюрнберг з 20 листопада 1945 по 1 жовтня 1946 р. в Міжнародному військовому трибуналі.

14. Ленд-ліз — програма ленд-лізу (від англ. lend — «позичати» і lease — «здавати в оренду, внайми») була системою, за якою Сполучені Штати Америки, здебільшого на безоплатній основі[1], передавали своїм союзникам у Другій світовій війні боєприпаси, техніку, продовольство і стратегічну сировину, включаючи нафтопродукти.

Концепція цієї програми надавала президентові владу допомагати будь-якій країні, чия оборона визнавалася життєво важливою для США. Закон про ленд-ліз, прийнятий Конгресом США 11 березня 1941 року передбачав:

поставлені матеріали (машини, різна військова техніка, зброя, сировина, інші предмети), знищені, втрачені й використані під час війни, не підлягають оплаті (стаття 5);[2]

передане в рамках ленд-лізу майно, що залишилося після закінчення війни й придатне для цивільних цілей, буде оплачено повністю або частково на основі наданих Сполученими Штатами довгострокових кредитів (в основному безпроцентних позик).

Положення ленд-лізу передбачали, що після війни у випадку зацікавленості американської сторони незруйнована й не втрачена техніка і устаткування повинна бути повернена у США.[2]

Основними клієнтами США стали Великобританія, а також СРСР і країни Співдружності.

У післявоєнний період висловлювалися різні оцінки ролі ленд-лізу. У СРСР частіше, в основному, з ідеологічних міркувань применшувалась значимість поставок, у той час, як за кордоном затверджувалося, що перемога над Німеччиною була визначена західною зброєю і, що без ленд-лізу Радянський Союз не встояв би.

У радянській історіографії звичайно затверджувалося, що розмір допомоги за ленд-лізом СРСР був досить малий — усього близько 4% засобів, витрачених країною на війну, а танки й авіація поставлялися в основному застарілих моделей. Сьогодні відношення до допомоги союзників трохи змінилося, і увага стала звертатися також й на те, що за рядом позицій поставки мали важливе значення, як у плані значимості кількісних і якісних характеристик, так і в плані доступу до нових зразків озброєння й промислового устаткування.

15. Залі́зна заві́са (англ. Iron curtain) — термін часів Холодної війни, що означає в основному ідеологічно-нездоланну ізоляцію країн Варшавського договору під проводом СРСР, від країн Заходу під проводом США. Залізна завіса перекривала людський, інформаційний і культурний обмін між ворогами в Холодній війні. Одним з матеріальних втілень цього рубежу став горезвісний Берлінський мур.

16. Холо́дна війна́ — глобальна геополітична, економічна та ідеологічна конфронтація між Радянським Союзом і його союзниками, з одного боку, і США та Західною Європою і їх союзниками — з іншого, що тривала з середини 1940-х до початку 1990-х років.

17. Демілітариза́ція — роззброєння. У міжнародному праві ліквідація арсеналу, військових укріплень і споруд на окупованій території противника. Демілітаризція може включати в себе як часткову заборону мати військову промисловість, військові бази, так і повну заборону мати збройні сили.

18. Денацифікація — система заходів із звільнення економіки, політики, культури, ЗМІ та юриспруденції колишнього Третього рейху (Німеччини та Австрії) від впливу та наслідків націонал-соціалізму після Другої світової війни.

Програма була прийнята країнами антигітлеровської коаліції на Потсдамський конференції у серпні 1945 року. Денацифікація втілювалася в життя Контрольної радою та місцевими комісіями. 11 травня 1951 року був прийнятий відповідний закон.

Денацифікація проводилась разом з демілітаризацією та демократизацією суспільства та державних інститутів.

Виконання програми денацифікації у сфері усунення колишніх функціонерів нациського режиму з державних, політичних та керівних посад Німеччини було поступово уповільнено — в зв'язку з початком Холодної війни та військового протистояння Західної Європи та комуністичного СРСР.

19. Декартелізація –

20. Бізонія — частина Німеччини, після Другої світової війни окупована військами США і Великобританії.

У 1946 році Радянський Союз припинив доставку сільськогосподарських продуктів зі своєї зони окупації в західні регіони Німеччини. У відповідь на це американська військова адміністрація на чолі з Люсіуса Клеєм припинила транзитні перевезення та доставку обладнання з фабрик і заводів Рурської області в зону радянської окупації. У результаті почала розвиватися серйозна криза управління. Американська і британська зони окупації були об'єднані. Відповідна угода була підписана 2 грудня 1946. Об'єднана зона одержала назву «Бізонія».

Після того, як США і Великобританія почали створювати демократичні органи влади у своїй об'єднаної зоні окупації (так званої Бізонії), Франція 8 квітня 1949 приєднала до неї свою зону. Американо-англійська Бізонія перетворилася на Тризонію, з якої в тому ж році утворилася Федеративна Республіка Німеччина.

21. Тризония — часть Германии, после Второй мировой войны оккупированная войсками США, Великобритании и Франции. После того как США и Великобритания начали создавать демократические органы власти в своей объединённой зоне оккупации (так называемой Бизонии), Франция начала получать меньше угля из Рурского бассейна, который находился на территории Бизонии, так как французы не имели права голоса при распределении поставок. Понимая недовольство Франции, США и Великобритания предложили создать для управления Руром международный контрольный орган с участием Франции, но без Советского Союза. Взамен Париж должен был согласиться на присоединение своей оккупационной зоны к Бизонии.

После нескольких раундов секретных встреч представителей США, Великобритании, Франции и стран Бенилюкса по согласованию позиций по германскому вопросу, 1 июня 1948 года были подписаны соглашения, по которым создавался Международный контрольный орган по Руру. Стороны соглашались с участием Германии в «плане Маршалла» и её вступлением в Организацию европейского экономического сотрудничества. Страны договаривались способствовать интеграции французского сектора оккупации с Бизонией (официально их слияние в Тризонию состоялось в июле 1948 г.). Для решения текущих вопросов управления западными секторами Германии был сформирован Союзный совет военной безопасности. В знак протеста против создания Тризонии СССР вышел из состава Союзного Контрольного совета, и тот прекратил существование. 20 июня 1948 г. на территории Западной Германии союзники начали проведение денежной реформы. Так американо-английская Бизония превратилась в Тризонию, из которой 7 сентября 1949 г. образовалась Федеративная Республика Германия.

Месяцем позже, 7 октября 1949 года, из советской зоны образовалось другое государство — ГДР. А Западный Берлин стал «особой зоной ООН, регулируемой СССР, Францией, США и Великобританией». Так продолжалось до 1990 года, когда ФРГ, ГДР и Западный Берлин объединились в единую Германию.

22. Рада міністрів закордонних справ створена Рішенням Ради голів держав Співдружності від 24 вересня 1993 року для здійснення координації зовнішньополітичної діяльності. Рішенням Ради глав держав від 2 квітня 1999 року була прийнята нова редакція Положення про РМЗС, де остання була визначена як головний виконавчий орган, що забезпечує співробітництво у зовнішньополітичній діяльності держав-учасників СНД. РМЗС у своїй діяльності керується цілями і принципами Статуту ООН і Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), основоположними документами СНД, договорами.

23. Ла́ндтаг[1] (нем. Landtag, от Land — земля, страна и Tag — собрание) — парламент земли в Германии и Австрии, а также парламент княжества Лихтенштейн.

24. Велика коаліція ФРН

25. «Нова східна політика» ФРН - мала на меті перегляд старих позицій і перехід до курсу на домовленості із СРСР та іншими соціалістичними сусідами, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі, ніхто з державних діячів ФРН, навіть тих, що спиралися на підтримку згаданих «земляцтв», не закликав до силового по­вернення втрачених територій. Але сам факт «невизнан­ня» створював грунт для діяльності екстремістських організацій у ФРН. На Сході ж він використовувався з метою залякування загрозою західнонімецького реван­шизму, що давало підстави для зміцнення радянського контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з Чехословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втру­чання у справи «братньої» країни.

26. Берлі́нська стіна́, Берлінський мур, нім. Berliner Mauer, також в НДР — укріплений кордон, нім. befestigte Staatsgrenze, чи пропагандистська назва — «захисна стіна проти фашизму», нім. antifaschistischer Schutzwall — понад 28 років була укріпленою частиною внутрішньонімецького кордону, із 13 серпня 1961 і по 9 листопада 1989 відокремлювала Західний Берлін від Східного, та навколишніх районів НДР. Мур був одним із найвідоміших символів Холодної війни та поділу Німеччини. При спробі перетнути кордон у напрямку Західного Берліну було вбито багато людей.

27. Реванши́зм (фр. revanchisme, от revanche «месть, отплата, возмездие») — стремление государств (партий, общественных групп) к реваншу путём пересмотра результатов нанесённых им военных и политических поражений. Однако в отличие от нейтрального термина «реванш», понятие «реваншизм» несёт в себе явно отрицательную коннотацию и применяется по отношению не к любой проигравшей стороне, а только к инициаторам несправедливой и не спровоцированной агрессии.

Впервые это слово начало употребляться во Франции в 1870-х гг. и относилось к её стремлению вернуть земли Эльзас-Лотарингии, отошедшие к Германии в 1871 г после франко-прусской войны.

Реваншизм начинается с преуменьшения и замалчивания вплоть до полного отрицания вины за собственные агрессивные действия[1]. Далее могут следовать призывы к подготовке новой войны под предлогом реванша за понесённое поражение для восстановления утраченных во время войны позиций. Эти требования могут включать возвращение потерянных территорий, политического положения и влияния, довоенной системы межгосударственных отношений и т.п.

При отсутствии сдерживающих факторов простое стремление к реваншу из слов, лозунгов и призывов зачастую превращается уже в идеологию и становится одним из столпов политики государства (как, например, это произошло в Германии после Первой мировой войны).

28. Доктрина Хальштейна (нем. Hallstein-Doktrin) — внешнеполитическая доктрина, проводимая правительством ФРГ с 1955 по 1970 год как часть политики реваншизма и направленная на изоляцию ГДР на международной арене.

Доктрина Хальштейна была принята по предложению государственного секретаря министерства иностранных дел ФРГ Вальтера Хальштейна на совещании послов Западной Германии 8—9 декабря 1955 года, состоявшемся в Бонне. Её основные положения были сформулированы Вильгельмом Греве[1], который являлся руководителем политического отделения при министерстве иностранных дел ФРГ, в сентябре 1955. Суть этой доктрины заключалась в том, что отныне ФРГ поддерживала и устанавливала дипломатические отношения только в теми странами, которые не имели дипотношений с ГДР. Установление дипломатических отношений с Восточной Германией отныне рассматривалось Бонном как недружественный шаг и вело к разрыву отношений с этой страной. Единственным исключением, допускавшимся доктриной Хальштейна, был СССР — в связи с важностью поддержания отношений для ФРГ с великой державой.

Доктрина Хальштейна не раз подвергалась критике внутри политического руководства Западной Германии, в частности в конце 1950-х годов, когда намечался определённый положительный сдвиг в отношениях ФРГ с народными Польшей и Венгрией. Конкретно же эта политика нашла применение дважды: ФРГ разорвала дипломатические отношения с Югославией в октябре 1957 года после установления последней дипотношений с ГДР, и в январе 1963 года пошла на аналогичный шаг в отношении Кубы.

В 1967 году Западная Германия вынуждена была сузить действие доктрины Хальштейна, исключив из её действия социалистические страны, установив дипотношения с Румынией и восстановив отношения с Югославией. После арабо-израильской войны 1967 года, когда правительство ГДР заняло бескомпромиссную антиизраильскую позицию, на Ближнем Востоке поднялась волна признания Восточной Германии (пример подал Ирак, установивший дипотношения с ГДР в 1968 году). В этих условиях министерство иностранных дел ФРГ в феврале 1970 года объявило о прекращении действия доктрины Хальштейна. В 1972 году было подписано соглашение об урегулировании отношений между ФРГ и ГДР. В сентябре 1973 года оба государства были приняты в ООН. К апрелю 1974 года ГДР была признана более чем 100 государствами.

29. Ко́нтрас (исп. Contras, сокращение от исп. contrarrevolucionarios, контрреволюционеры) — объединённое название для ряда идеологически различных группировок, которые вели гражданскую войну против правительства Д. Ортеги в Никарагуа в 1980—1990 при поддержке правительств США, Аргентины[1] (Операция «Чарли»), Гватемалы[2] и Гондураса. Среди них были как бывшие деятели режима А. Сомосы, так и люди, разочаровавшиеся в новом правительстве Ортеги.

30. Доктрина Трумэна (англ. Truman Doctrine) — внешнеполитическая программа, выдвинутая президентом США Гарри Трумэном после Второй мировой войны. Публично была озвучена 12 марта 1947 г. Основой доктрины являлась политика «сдерживания» в отношении СССР во всём мире. В разработке доктрины участвовали Джордж Кеннан, Аллен Даллес, Лой Хендерсон, Дин Ачесон и другие.

Предусматривала выделение в 1947—1948 финансовом году 400 млн долларов для оказания помощи Греции и Турции под предлогом коммунистической угрозы со стороны СССР. Греции выделялось 300 млн дол., Турции — 100 млн дол. Соглашения с Грецией и Турцией были подписаны соответственно 20 июня и 12 июля 1947. Положила основание долговременному альянсу США c Турцией.

«Доктрина Трумэна» была направлена на ограничение усилившегося после 2-й мировой войны 1939—1945 роста сил социализма, оказание непрерывного давления на СССР и другие страны социалистического блока, поддержание реакционных сил и режимов. Использована для оправдания вмешательства США во внутренние дела других стран, для развязывания «холодной войны» и нагнетания международной напряжённости. Положила начало оказанию широкой военной помощи другим странам, сопровождавшееся созданием сети военных баз на чужих территориях и осуществлявшееся США в рамках других программ.

31. План Мáршалла (англ. Marshall Plan, официальное название англ. European Recovery Program, «Программа восстановления Европы») — программа помощи Европе после Второй мировой войны. Выдвинут в 1947 году американским государственным секретарем Джорджем К. Маршаллом (вcтупил в действие в апреле 1948 г.). В осуществлении плана участвовали 17 европейских стран (включая Западную Германию). План Маршалла содействовал установлению послевоенного мира в Западной Европе. Целью США было восстановление разрушенной войной экономики Европы, устранение торговых барьеров, модернизация индустрии европейских стран и развитие Европы в целом.

Свою речь с программой помощи Джордж Маршалл изложил в Гарвардском университете 5 июня 1947 года. 12 июля в Париже собрались представители 16 стран Западной Европы. На совещание приглашались также представители государств Восточной Европы, однако по настоянию советского правительства, усмотревшего в этом угрозу своим интересам, руководители восточноевропейских стран отказались от этого приглашения. При этом сам Советский Союз под действие плана не подпадал по чисто формальной причине — в связи с заявленным отсутствием у СССР бюджетного дефицита[1].

Участники обсудили размеры конкретной помощи, необходимой для каждой из них. В ответ на готовность принять её в США был создан Правительственный комитет по изучению состояния экономики страны и её возможностей оказать такую помощь.

Финансовая помощь Западной Германии по Плану Маршалла осуществлялась одновременно с взиманием с Западной Германии контрибуции (репарации) за причинённый Германией материальный ущерб странам победительницам во Второй мировой войне.

В 1951 заменен законом «О взаимном обеспечении безопасности», предусматривавшим одновременное предоставление экономической и военной помощи.

План Маршалла начал осуществляться с 4 апреля 1948 г., когда конгресс США принял закон «Об экономическом сотрудничестве», предусматривавший 4-летнюю программу экономической помощи Европе. Общая сумма ассигнований по плану Маршалла (с 4 апр. 1948 по дек. 1951) составила около 12,4 млрд долл., причём основная доля пришлась на Англию (2,8 млрд.), Францию (2,5 млрд.), Италию (1,3 млрд.), Западную Германию (1,3 млрд.), Голландию (1 млрд.). При этом американцы, в качестве предварительного условия предоставления помощи, потребовали выведения коммунистов из состава правительств стран, подписавших договор.[2] К 1948 году ни в одном правительстве Западной Европы коммунистов не было.

Позже План Маршалла был применён также к Японии и некоторым другим странам Восточной Азии. Мемориальная доска на памятнике Маршаллу на Лангвассере. Нюрнберг.

План Маршалла был свёрнут во второй половине 1960-х гг.: правительства стран-реципиентов стали избавляться от долларов. Первым обмена долларов на золото потребовало правительство Франции в 1965 году. К 1971 году все страны, получавшие американскую помощь, отказались от доллара. Результатом стала девальвация американской валюты и, в итоге, отказ США от золотого стандарта доллара, а также частичный выход Франции из НАТО (Франция покинула военную структуру Североатлантического альянса в 1966 году, но сохранила членство в его политической организации).

32. План Баруха - В 1946 г. Гарри Трумэн назначил Баруха представителем США в комиссии ООН по атомной энергии (англ. United Nations Atomic Energy Commission). На первом заседании Комиссии, 14 июня 1946 года, Барух огласил план тотального запрещения ядерного оружия, вошедшего в историю под названием «План Баруха». Он предусматривал, что все государства, проводящие исследования в ядерной сфере, должны обмениваться соответствующей информацией; все ядерные программы должны носить исключительно мирный характер; ядерное оружие и иные виды оружия массового уничтожения должны быть уничтожены — для выполнения этих задач требуется создать компетентные международные структуры, которые обязаны контролировать действия отдельных государств.[3] Сам «план Баруха» представляет собой доклад Ачесона-Лилиенталя, в который Барух внёс два значительных изменения: на упоминаемый в докладе международный орган по контролю за атомной энергией не распространяется право вето постоянных членов Совета Безопасности ООН, и также этот орган может принимать принудительные меры против нарушителей правил контроля в обход Совета Безопасности ООН. Такие положения коренным образом расходились с Уставом ООН и его структурой, поэтому «план Баруха» принят не был. Американский дипломат и историк Б. Бечхофер, который в 1950-е гг. в составе делегаций США принимал участие в переговорах о разоружении, говорил об этом проекте следующее: «Содержавшийся в „плане Баруха“ подход к вето внёс в переговорный процесс посторонний и ненужный элемент, позволивший Советскому Союзу занять позицию, благодаря которой он получил существенную поддержку за пределами своего блока. Позиция Баруха в отношении вето является экстремальным примером его изоляции от генеральной линии внешней политики США».[4]

При этом США пошли ва-банк: они предложили отказаться от своего ядерного оружия при условии, что остальные государства примут на себя обязательство не производить его и согласятся создать адекватную систему контроля. План был отвергнут СССР. Советские представители объяснили это тем, что в ООН доминировали США и их союзники, следовательно, им было невозможно доверять. Поэтому Советский Союз предложил, чтобы США уничтожили свои ядерные боеприпасы ДО того, как остальные страны создадут систему контроля, однако это предложение было в свою очередь отвергнуто США.

После провала «Плана Баруха» и ответной советской инициативы в Мире началась ядерная гонка вооружений.

33. Пакт Ріо – де – Жанейро –

34. Маккарти́зм (англ. McCarthyism — по фамилии сенатора Джозефа Рэймонда Маккарти) — движение в общественной жизни США, имевшее место между концом 1940-х и концом 1950-х годов, сопровождавшееся обострением антикоммунистических настроений и политическими репрессиями против инакомыслящих.

Первые ростки маккартизма появились задолго до кампании сенатора Маккарти: уже в 1917—1920 годах США были охвачены первой «красной истерией», и иррациональный страх перед распространением коммунизма прочно укрепился в массовом сознании американской общественности. Большинство же консервативных американских политиков воспринимали всякие кейнсианские преобразования в экономике, предпринимавшиеся в контексте «Нового курса» Франклина Делано Рузвельта, как социалистические и даже коммунистические и использовали тезис о «проникновении во власть коммунистов и прочих подрывных элементов» с 1930-х годов. Подъём напряжённости между США и СССР после Второй мировой войны, с началом холодной войны, 1953—1954 годы стали периодом безудержного разгула маккартизма, чему в значительной степени способствовала пассивность, а подчас и потворство со стороны республиканского правительства и самого президента. С активизацией маккартистской кампании многие американцы возлагали надежды на то, что с приходом в Белый Дом республиканский президент положит конец преследованиям, но этого не произошло.

Маккартизм бросил тень на американскую демократию и осложнил отношения США с союзниками. В то же время, согласно предварительным условиям Плана Маршалла, подобные репрессии в отношении коммунистических партий и им сочувствующих были проведены и во всех странах Западной Европы.

35. «Політика доброго сусіда» -

36. Кари́бська кри́за — надзвичайно напружене протистояння між Радянським Союзом і Сполученими Штатами відносно розміщення Радянським Союзом ядерних ракет на Кубі в жовтні 1962. Кубинці називають його «Жовтневою кризою» (ісп. Crisis de Octubre), в США поширена назва «Кубинська ракетна криза» (англ. Cuban missile crisis).

37. Уотергейтский скандал (англ. Watergate scandal) — политический скандал в США 1972—1974, закончившийся отставкой президента страны Ричарда Никсона. Первый за историю США случай, когда президент прижизненно досрочно прекратил исполнение обязанностей.

38. Рейгано́міка (англ. Reaganomics) — державна економічна політика аме­риканського уряду Рональда Рейгана (звідси — назва) в 1981—1988 роках для по­долання економічної кризи 1980—1982 років та її наслідків.

По­долання економічної кризи здійсновалося шляхом запро­вадження системи ре­форм і заходів таких як: відмова від кейнсі­анських принципів державного регулювання економіки, які перестали себе виправдовувати, та повернення до економічних концепцій неокон­серватизму та неолібералізму (монетаризму); жорсткі антиін­фляційні заходи, в тому числі: скорочення видатків державного бюджету і феде­ральних соціальних програм з їх заміною програмами штатів та муніци­палітетів; стимулювання інвестицій шляхом значного зниження податків на корпо­рації (з 70 до 50 відсотків, а потім — до 34 відсотків) та фізичних осіб з висо­кими і середніми доходами (з 50% до 28 і 15%) та звільнення від опода­ткування 6 млн. громадян з низькими доходами; де­регулювання підприєм­ницької діяльності; лібералізація процентних ста­вок за банківськими депозитами, що призвело до підвищення ставок і припливу іноземних капіталів до банків США; зняття обмежень на про­ведення прямого інвестування промисловості комерційними банками, які були запроваджені ще урядом «Нового курсу» президента Теодора Рузвельта.

Наслідками «рейганоміки» були: приток зарубіжних грошових коштів до американських банків; підвищення завантаженості промислових потужностей з 70 до 85 відсотків; скорочення безробіття з 11 до 5,5 відсотків; зростання питомої долі США у промисловому вироб­ництві капіталістичних країн з 32 до 35 відсотків та їх товарообігу з 18 відсотків до 21 відсотків і санації національної економіки в цілому.

39. Операція «Буря в пустелі» - Станом на початок військових дій Ірак мав добре озброєну (переважно радянською зброєю) і загартовану в війні з Іраном півмільйонну армію. Долею витрат військового бюджету відносно ВВП у передвоєнні роки Ірак поступася лише Ізраїлю. Першою задачею коаліції було подолання і руйнація протиповітряної оборони противника, для завоювання повної свободи дій у повітрі Кувейта і Ірака. Для порівняння, ППО Ірака під час кампанії 2003 року за оцінками військових спостерігачів складала всього 2% від рівня 1990 року.

Тому першою фазою війни була тривала безконтактна фаза: 17 січня — 24 лютого відбувалися масовані удари з повітря, в яких було задіяно до 1000 літаків, які базувалися як на наземних військово-повітряних базах, так і на 6 авіаносцях. Ірак, крім ударів у відповідь, відповідав обстрілом балістичними ракетами «Скад» території Ізраїлю, який не брав участі у війні, і акціями «екологічного тероризму», тобто зливом нафти в Перську затоку.

Вперше в реальних бойових умовах були застосовані крилаті ракети. Їх запускали американські кораблі, що стояли в Перській затоці. Екіпажі винищувачів, бомбардувальників, бойових вертольотів США, Великобританії і Саудівської Аравії отримали завдання на знищення сотень цілей.

Повітряним бомбардуванням піддалися не тільки заводи, електростанції, об'єкти нафтової галузі, що мали військово-стратегічне значення. Зруйновані були також водоочищувальні споруди, фармацевтичні фабрики, підприємства, що випускають дитяче харчування, мости і навіть школи.

40. СОІ (Стратегічна оборонна ініціатива) (англ. SDI — Strategic Defense Initiative) — довгострокова програма США по створенню глобальної системи протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь, проголошена Президентом Р. У. Рейганом 23 березня 1983 року у ході «холодної війни» з СРСР. Розмовна назва, а також назва, поширена в ЗМІ — «зоряні війни», яка походить від найменування однойменного відомого кінопроекту, що відображало фантастичність програми за своїми цілями та методами їх досягнення. Погрожувала перенесенням військового протистояння в космос, означала відхід від усіх попередніх обмежень стратегічних наступальних озброєнь, передбачала створення науково-технічного відділу для розробки науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) з даного питання. Її кінцеві цілі — завоювання панування в космосі, створення протиракетного «щита» США для надійного прикриття всієї території Північної Америки за допомогою розгортання кількох ешелонів ударних космічних озброєнь, здатних перехоплювати і знищувати балістичні ракети і їх бойові блоки на всіх ділянках польоту. Недоліком програми було те, що вона вимагала роз’яснень, які влада США так і не опублікувала. Як наслідок, вона створила в країні атмосферу страху перед «космічним злом». Згодом скасована Президентом Клінтоном. У відповідь на прийняття СОІ, СРСР припинив будь-які переговори щодо роззброєння, а в 1984 році разом з іншими комуністичними країнами бойкотував Олімпійські ігри в Лос-Анджелесі.

Основні елементи такої системи передбачалося базувати в космосі. Для поразки великого числа цілей (декількох тисяч) протягом декількох хвилин в ПРО за програмою СОІ передбачалося використання активних засобів ураження, заснованих на нових фізичних принципах, у тому числі променевих, електромагнітних, кінетичних, надвисокочастотних, а також нового покоління традиційного ракетної зброї "земля -космос ", " повітря-космос ".

Досить складними є проблеми виведення елементів ПРО на опорні орбіти, розпізнавання цілей в умовах перешкод, збіжності променевої енергії на великих відстанях, прицілювання по високошвидкісних маневруючому цілям і багато інших. Таким глобальним макросистемах, як ПРО, які мають складну автономну архітектуру і різноманіття функціональних зв'язків, притаманні нестабільність і здатність до самозбудження від внутрішніх несправностей і зовнішніх збурюючих факторів. Можливе в цьому випадку несанкціоноване спрацювання окремих елементів космічного ешелону системи ПРО може бути розцінено іншою стороною як підготовка до удару і може спровокувати її на попереджувальні дії.

Роботи за програмою СОІ принципово відрізняються від видатних розробок минулого — таких, як, наприклад, створення атомної бомби («Манхеттенський проект») або висадка людини на Місяць (проект «Аполлон»). При їх вирішенні автори проектів долали досить передбачувані проблеми, зумовлені лише законами природи. При вирішенні проблем з перспективної ПРО автори будуть змушені вести боротьбу також і з розумним супротивником, здатним до розробки непередбачуваних і ефективних контрзаходів.

Аналіз можливостей СОІ показав, що така ПРО не вирішила в повному обсязі завдання захисту території США від балістичних ракет і виявилася стратегічно недоцільною та економічно марнотратною. Крім того, саме по собі розгортання ПРО за програмою СОІ, безсумнівно, ініціювало гонку стратегічних наступальних озброєнь з СРСР.

41. «Битва за виробництво» -

42. Пентагон - название здания Министерства обороны США, имеющего форму правильного пятиугольника. Находится в штате Виргиния недалеко от Вашингтона (почтовый адрес: Арлингтон, Виргиния 22202, США).

Крупнейшее офисное здание в мире. Строительство Пентагона, в котором разместилось Министерство обороны США, было закончено в январе 1943 год, оно продолжалось 16 месяцев.

43. Ембарго (від ісп. embargo) — це:

Наклад державою заборони на ввіз з інших держав чи вивіз із держави золота, іноземної валюти, окремих товарів, зброї та ін.

Заборона державної влади заходу в свої порти іноземних кораблів або їх виходу.

Часткове або повне припинення торгівлі з деякими країнами по рішенню ООН або іншої міждержавної організації в якості репресивної міри до даної держави за порушення Уставу ООН або інших недобрих дій.

Цілями ембарго можуть бути репрессалії у відношенні до іншої держави, бажання завдати їй матеріальної шкоди.

44. «Тріумф і трагедія» -

45. «Барбудос»

46. Торі

47. «Залізна леді»

48. Профіци́т — позитивне сальдо.

У відношенні до бюджету — перевищення доходів над витратами. Профіцит бюджету - економічне поняття, яке означає, що дохідна частина бюджету перевищує видаткову частину бюджету.

У відношенні до торгового балансу — перевищення обсягу експорту над обсягом імпорту (у грошовому вираженні).

49. Фолкле́ндська війна́ 1982 року (англ. Falklands War, ісп. Guerra de las Malvinas) — війна між Великою Британією і Аргентиною за контроль над Фолклендськими островами (у Аргентині їх називають Мальвінськими). Ні Аргентина, ні Великобританія формально не оголошували одна одній війни; з погляду обох, воєнні дії виглядали відновленням контролю над своєю законною територією. Війна завершилась рішучою перемогою Великобританії, яка контролює острови по сьогодні.

50. О́льстер (англ. Ulster, ирл. Cúige Uladh) — одна из четырёх исторических провинций Ирландии, объединяющая в настоящее время девять графств на севере острова. Шесть из этих графств — Антрим, Арма, Даун, Фермана, Лондондерри и Тирон — входят в состав Северной Ирландии, остальные — Каван, Донегол и Монахан — являются частью Республики Ирландия. Население Ольстера составляет порядка 2 млн человек. Площадь провинции — 24 481 км². Крупнейший город Ольстера — Белфаст.

Основным языком является английский, второй по распространённости — ирландский. Около 10 % населения Северной Ирландии имеют определённые познания в ирландском языке, хотя язык преподают во всех графствах, являющихся частью республики.

Часто Ольстером ошибочно называют Северную Ирландию.

51. Оранжисти –

52. Ірла́ндська Республіка́нська А́рмія, ІРА (ірл. Óglaigh na hÉireann) — військова ірландська націоналістична організація, метою якої є створення єдиної соціалістичної республіки, включаючи Ольстер. Парламентське крило Шинн Фейн було засноване в 1919 і провело успішну війну проти Англії в 1919-1921. Була оголошена поза законом в Ейр у 1936. Перша кампанія бомбардування Англії була в 1939. Діяльність ІРА активізувалася в 1968. У 1974 в ІРА розкололася, у результаті чого утворилася ліва Ірландська Республіканська соціалістична партія з її парламентським крилом і Ірландська Національна визвольна армія.

53. Латифундизм (лат. latifundium — латифундія, від latus — обширний і fundus — маєток) — система землеволодіння, заснована на крупних поміщицьких маєтках — латифундіях.

Вперше латифундії виникли в Древньому Римі в ІІ ст до нашої ери, коли римська знать почала займати громадські землі підкорених племен, що населяли Італію, і набули повсюдного поширення в І ст нашої ери. Велика частина земель латифундій складалася з обширних плантацій оливкових дерев, винограду і зернових, які оброблялися переважно працею рабів.

В період панування феодалізму латифундії стали головною формою ведення сільського господарства і грунтувалися на використанні праці кріпосних селян. Рішучий удар феодальному латифундизму у країнах Західної Європи був нанесений буржуазними революціями 16—18 століть. Різновидом латифундій були рабовласницькі плантації в Америці 17—18 століть. Пережитком феодальних стосунків були крупні поміщицькі латифундії в Пруссії і Росії.

Збереження латифундій спричиняє за собою і збереження середньовічних земельних стосунків, які ліквідовуються не відразу, а повільно пристосовуються до капіталізму. Тому латифунждизм є причиною повільнішого розвитку капіталізму в сільському господарстві по так званому прусському шляху. В 20 столітті розвиток капіталізму в сільському господарстві із збереженням підприємницьких поміщицьких латифундій відбувається в таких країнах, як Португалія, Іспанія, Туреччина, Індія, ПАР (Південно-Африканська Республіка), Родезія, а також в більшості держав Латинської Америки. Так, в середині 60-х років в Португалії найбільші латифундисти (0,5% всіх землевласників) володіли 40% оброблюваних земель; у Еквадорі в 1% землевласників знаходилося 50% всіх земель. Поміщики-латифундисти широко застосовують найману працю, частину земель здають в кабальну, головним чином дольову, оренду селянам. До системи латифундизму примикають і господарства промислових плантацій низки країн, що розвиваються, причому незрідка такі господарства належать не окремим поміщикам-плантаторам, а монополістичним трестам розвинених капіталістичних країн, що підпорядковують собі аграрну економіку країн, що розвиваються.

Безземелля і малоземелля селян за панування латифундизму, поширення напівфеодальних форм оренди, жорстока експлуатація батраків поміщиками сприяють консервації низького рівня технічного розвитку сільського господарства, мізерних доходів селян і сільсткогосподарчих робітників, жебрацького життєвого рівня сільських трудящих. Техніко-економічна відсталість латифундистського господарства обумовлена незацікавленістю більшості поміщиків в технічному прогресі сільського господарства в умовах надлишку дешевої робочої сили. У деяких, головним чином латиноамериканських, країнах латифундизм і латифундисти служать опорою реакційних політичних режимів, що незрідка насаджуються у формі військових диктатур.

54. Патерналі́зм —благочинна діяльність, спрямована на задоволення інтересів трудящих.

Піклування держави про своїх громадян, фірми — про своїх працівників, однієї країни — про іншу.

Переконання в тому, що держава, уряд зобов'язані забезпечувати потреби громадян за рахунок держави, брати на себе всі турботи про них.

55. Ліга Півночі — півночно-італійська сепаратистська націоналістично-консервативна партія, що виступає за надання провінціям П'ємонт, Венето та Ломбардія незалежності, тобто створення нової держави із столицею в Мілані. В складі партії - Луча Зайя, президент Венето, Роберт Кота, президент П'ємонту, і Роберто Мароні, міністр внутрішніх справ у четвертому кабінеті Сільвіо Берлусконі.

Представлена: палата депутатів - 59 із 630, сенат - 26 із 322, Європарламент - 9 із 72.

У 1980-тих кілька окремих сепаратистських північноіталійських рухів об'єднались в Лігу Півночі на чолі з Умберто Боссі. Партії-засновники Ліги Півночі: Ліга Ломбардії,П'ємонтські автономісти,Лігурійський союз,Ліга Емілія-Романья,Тосканський союз.

56. Червоні бригади італ. Brigate Rosse — підпільна ліворадикальна організація, що діяла в Італії. Була заснована в 1970 році. Поєднувала методи міської партизанської війни з ненасильницькими методами (пропаганда, створення напівлегальних організацій на заводах і в університетах).

Червоні бригади ставили своєю метою створення революційної держави в результаті збройної боротьби та від'єднання Італії від альянсу західних держав (у тому числі від блоку НАТО). В 1978 р. друге покоління Червоних бригад на чолі з Маріо Моретті викрали колишнього прем'єр-міністра від Християнсько-демократичної партії Альдо Моро, який був убитий ними через 54 дні. Червоні бригади важко пережили закінчення холодної війни після розколу в 1984 р. і арештів або втечі більшості членів угрупування. У 1980-х роках група була практично повністю розгромлена зусиллями італійських правоохоронних органів, суттєву допомогу яким надали заарештовані члени угруповання, вони допомагали розшуку своїх товаришів, в обмін на послаблення при відбуванні покарання.

Чисельність Червоних бригад доходила до 25 тисяч осіб, зайнятих різною діяльністю, як терористичною, так і напівлегальною, що забезпечувала функціонування бойових груп.

В 2000-х роках, для позначення всіх ліворадикальних організацій, журналісти почали використовувати термін Нові Червоні бригади.

57. Північноатлантичний пакт - це пакт, завдяки якому було створено НАТО. Був підпісаний у Вашингтоні 4 квітня 1949. Перші дванадцять держав, що підписали його, і таким чином стали засновиками НАТО.

58. (ОВД) — воєнно-політ. оборонний союз європ. соціалістичних держав, створений на основі договору про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу, який укладено 14.V 1955 у Варшаві (див. Варшавський договір 1955 про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу). До складу ОВД входять НРБ, НДР, ПНР, СРР, СРСР, УНР, ЧССР. ОВД було створено з метою протистояння загрозі імперіалізму та створених ним агресивних воєн. блоків, для захисту спільними силами справи соціалізму і миру. ОВД відкрито для приєднання ін. д-в, незалежно від їхнього суспільного і держ. ладу, які висловлять готовність шляхом участі в ОВД сприяти об'єднанню зусиль миролюбних д-в з метою забезпечення миру і безпеки народів. Члени ОВД будують свої відносини на основі принципів рівноправності, поважання суверенітету, невтручання у внутр. справи одна одної. Своїми колективними діями члени ОВД не раз добивалися усунення загрози нової війни, рішуче підтримували народи, що ставали жертвами агресії. ОВД внесла значний вклад у закріплення політ. підсумків 2-ї світової війни і післявоєнного мирного розвитку. Зокрема, ОВД належала ініціатива скликання Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі. Найвищий орган ОВД — Політичний консультативний комітет (ПКК). В работі ПКК беруть участь керівники комуністичних і робітн. партій та глави урядів країн, що входять до ОВД. Органами ПКК є К-т міністрів закордонних справ, К-т міністрів оборони та об'єднаний Секретаріат. ОВД має у своєму розпорядженні Об'єднані збройні сили (ОЗС) на чолі з головнокомандуючим, якого призначає ПКК. Вони складаються з спеціально виділених нац. збройних сил, якими командують міністри оборони д-в, що входять до ОВД. Одночасно кожний з міністрів є заст. головнокомандуючого ОЗС. Розробка заходів по зміцненню обороноздатності країн, що входять до ОВД, здійснюється К-том міністрів оборони. Діяльністю ОЗС керує, крім Об'єднаного командування, також Військ. рада ОЗС, Штаб та ін. органи. Місцеперебування Штабу ОЗС — Москва.

59. Декларация Шума́на (9 мая 1950, в советских энциклопедических источниках — План Шумана) — предложение министра иностранных дел Франции Робера Шумана объединить металлургическую, железорудную и угледобывающую промышленность Франции и Западной Германии. Реализация этого предложения привела к созданию Европейского объединения угля и стали (ЕОУС), предшественника Европейского союза. День 9 мая, в который Робер Шуман от лица французского правительства обнародовал своё предложение, отмечается ежегодно как День Европы, а сам Шуман считается одним из отцов-основателей Европейского союза.

60. СПІЛЬНИЙ РИНОК - — регіональне екон. угруповання ряду західноєвроп. країн (Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція, ФРН). Засн. 25.III 1957 відповідно до Римського договору 1957 про утв. Європейського екон. співтовариства, який офіційно набув чинності 1958. В 1973 до Співтовариства увійшли Великобританія, Данія та Ірландія. С. р. був утв. з метою об'єднання нац. господарств держав-учасниць в єдиний ринк. простір, забезпечення сприятливих умов для розвитку економіки цих країн. Див. також Європейське співтовариство, Європейський Союз, Європейські співтовариства.

61. Маастрихтський договір (англ. Maastricht Treaty) (формально, Договір про утворення Європейського Союзу), також відомий, як договір про Європейський Союз (ДЄС), був підписаний 7 лютого 1992 року в місті Маастрихт (Нідерланди) між членами Європейської спільноти і набрав чинності 1 листопада 1993. Це призвело до утворення Європейського Союзу. Договір став результатом окремих консультацій стосовно політичного і валютного союзів.

Маастрихтський договір передбачав запровадження спільної валюти євро та засновану на трьох стовпах структуру ЄС. Європейський Союз об’єднав Європейські спільноти та дві інших підвалини політичної співпраці: спільну зовнішню та безпекову політику і співпрацю у сфері правосуддя та внутрішніх справ. Також договором запроваджувалися посади європейського омбудсмена, європейського інспектора з захисту даних, Комітет регіонів, узгоджувалась процедура спільного ухвалювання рішень, а також розширювалась сфера застосування процедури голосування кваліфікованою більшістю. Ратифікація Договору про ЄС наразилася на значні перешкоди. Зокрема, референдум у Данії 1992 року відкинув її; лише повторний референдум наступного року відкрив шлях до ратифікації Угоди.

Початково регулювання в межах Європейських спільнот стосувалось переважно питань у сфері економіки та торгівлі. Серед владних інституцій найширші владні повноваження отримали Європейська Комісія та Європейський суд, обидва формально незалежні від урядів країн цієї спільноти, маючи багато повноважень всередині країн-членів. Європейський парламент обирається безпосередньо громадянами членів Європейської спільноти.

Засновники Європейського Союзу в задекларували наміри щодо подальшого делегуваня організації ширших повноважень у зовнішній політиці, військовій галузі і судочинстві, що знайшло вияв у подальшій еволюції ЄС. Дані наміри зіштовхнулись із необхідністю тривалих узгоджень із національними урядами.

62. Євроскептици́зм — термін яким позначають відмову, або загалом скептичне, негативне відношення до процесу інтеграції в межах Європейського союзу. Євроскептицизм, як поняття з'явився в Великобританії серед противників членства країни у ЄС. З того часу термін поширився на багато інших країн Європи. Крім загального несприйняття інтеграції в ЄС, євроскептики виступають проти окремих політик союзу, зокрема проти введення єдиної валюти євро, конституції, наддержавних утворень, федералізації союзу та інших.

Дуже часто євроскептики виступають з позицій підтримки національних держав, їх суверенітету і висловлюють побоювання, що подальша інтеграція розмиє національний суверенітет їх держав. Попри це, євроскептицизм не є окремою, оформленою ідеологією і представники різних країн різняться у аспектах союзу, які є неприйнятними для них. Цілі багатьох євроскептиків також різняться — від повного виходу з союзу, виходу з валютної зони до бажання реформувати союз не виходячи з нього.

63. Ане́ксія (лат. annexio - приєднання) — це насильницьке захоплення державою всієї або частини території іншої держави або народу і включення її до свого складу. За міжнародним правом анексія - один з видів агресії і в наш час[Коли?] спричиняє міжнародно-правову відповідальність.

Анексію слід відрізняти від окупації, яка сама по собі не призводить до зміни юридичної приналежності території. Так, наприклад, Боснія і Герцеговина, що перебувала під окупацією (тобто фактичним контролем) Австро-Угорщини з 1878-го, була анексована нею тільки в 1908 році, а до того вважалася формально територією Османської імперії.

64. Контрибуция (лат. contributio — всеобщий вклад, общественный сбор средств) — платежи, налагаемые на побеждённое государство в пользу государства-победителя; во время войны оплачивается населением занятой территории, по окончании войны — правительством побеждённой страны.

65. Домініо́н — форма політичної системи, що існувала всередині Британської імперії, і була проміжною формою між самоврядною колонією і суверенною державою, але з плином часу розвивалася до останньої. Першим британським домініоном була Канада, яка отримала такий статус у 1867. Потім з'явилися Австралія (1901), Нова Зеландія (1907), Ньюфаундленд (1907), Південно-Африканський Союз (1910) і Ірландська Вільна держава (1922).

66. Абсентеїзм (від лат. absentia — відсутність) — ухилення від участі у виборах, зборах тощо. Одна з форм свідомого бойкотування виборцями виборів, відмова від участі в них; пасивний протест населення проти існуючої форми правління, політичного режиму, прояв байдужості до виконання людиною своїх прав та обов'язків.

В широкому значенні абсентеїзм можна розуміти як факт байдужого ставлення населення до політичного життя,обивательське уявлення окремих людей про те, що від них в політиці нічого не залежить. Абсентеїзм присутній в будь-якому суспільстві розвиненому чи не розвиненому, в демократичному чи тоталітарному. Його причини різноманітні: відсутність віри громадян в ефективність політичних інститутів, відсутність політичної культури, боротьба за ситуативне задовільнення інтересів та ін.

67. Ве́рмахт (нем. Wehrmacht — Силы обороны, от Wehr — «оружие», «оборона, сопротивление» и Macht — «сила, мощь; власть, влияние», «войско») — вооружённые силы нацистской Германии в 1935—1945 г

Исторически словом «вермахт» в немецкоязычных странах обозначались вооружённые силы любой страны. Своё нынешнее значение понятие «вермахт» получило во времена прихода к власти НСДАП.

Закон о создании вооружённых сил (нем. „Gesetz über den Aufbau der Wehrmacht”) был принят спустя два года после прихода к власти Гитлера, 16 марта 1935 года. «Вооружённые силы» состоят из сухопутных войск (нем. Heer), военно-морского флота (кригсмарине) и военно-воздушных сил (люфтваффе). Во главе их создаются соответствующие органы управления — Верховные командования

68. Люфтва́ффе (нем. Luftwaffe — воздушные силы) — название германских военно-воздушных сил в составах Рейхсвера, Вермахта и Бундесвера. В русском языке это название обычно применяется к ВВС вермахта (1933-1945).

69. Блі́цкриг (нім. Blitzkrieg — блискавична війна) — створена на початку XX століття теорія ведення швидкоплинної війни, відповідно до якої перемога досягається в строки, що обчислюються днями або місяцями, перш ніж противник зуміє відмобілізувати і розгорнути свої основні військові сили.

70. Дуче.

Дата добавления: 2015-09-29