Тип культури, її доля залежать від способів вирішення суперечностей між природним і штучним, створеним людиною. Найзагальніше в генезі таких відносин виокремлюються три основні етапи. На першому — природа визначає зміст культури, що відображає передусім потребу в пристосуванні до неї, страх перед її силою. На другому — в культурі свідомо постають завдання боротьби з природою, досягнення максимальної свободи від неї. На третьому — «штучне», створене людиною домінує над природою і людиною, відбувається експансія «штучного середовища», витіснення й екранування ним природної реальності та людини, зокрема як тілесної істоти. Сутність культури можна осягнути тільки через діяльність людини. Поза людиною, її діяльністю, що здійснюється відповідно до закономірностей предмета (природи), на який вона спрямована, культура відсутня.
43. Філософія про систему життєвих цінностей людини.
Ціннісні орієнтації можуть формуватись у будь-якій сфері життєдіяльності. Філософія розглядає лише ті орієнтації, що виражають сутність людини універсальним чином. Ці універсальні цінності є загальнолюдськими властивостями людини у її відношенні до світу. Антропологи вважають, що найглибшою основою загальнолюдських цінностей є такі спільні для всього людського роду біологічні фактори, як наявність двох статей, потреба в їжі, теплі, сексі, вікові відмінності, потреба в тривалій соціалізації дітей. Культурні універсалії зумовлені родовими ознаками людського побуту, є спільними для всіх людей і всіх етносів. Співвідношення елементів загальнолюдського і національного в кожному етносі неповторне, що і зумовлює унікальність кожного суспільного утворення людей.
До таких базових, загальнолюдських цінностей належать цінності добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри. Підсумковою цінністю є благо як єдність істини, добра і міри. Благо виступало вищим життєвим орієнтиром людини, узагальнювало в собі і вищу мету її існування, і спосіб життя. Усвідомлення себе частиною універсуму, свого неповторного буття в ньому виражалось у цінностях сенсу і свободи. Пафос перетворення світу орієнтував людину на користь, а подолання перешкод — на цінність добра. Пізнання об’єктивного світу і суб’єктивного світу інших людей формували цінності істини й правди. Пізнання і перетворення світу обумовлювали ставлення до світу на основі творчості. Цілісний погляд на світ обумовлював, підносив людський дух до мудрості, а зв’язок з універсумом формував цінності краси і віри.
Вищі цінності відображають фундаментальні відношення та потреби людей складають фундамент індивідуального світогляду. Які цінності можуть стати вищими для людини, залежить від багатьох обставин. Що для людини найважливіше, вона з’ясовує на рівні фундаментального вибору, коли визначає свою особистість. Вищими цінностями можуть бути: здоров’я, сім’я, кохання, свобода, мир, війна, держава, праця, істина, честь, споглядання, творчість тощо. Отже, визначення цінностей як вищих здійснюється на рівні індивідуального вибору
44. Ціннісні орієнтації особистості сучасного суспільства.
Cоціалізація підростаючих поколінь відбувається під впливом тих світових, планетарних процесів, які набрали силу відносно недавно, – екологічних, демографічних, економічних, військово-політичних. У наші дні доля кожної людини істотно залежить від загального стану справ на нашій планеті, від тих тенденцій, які характерні для світової економіки та політики. Глобальні політичні процеси, впливаючи на розподіл валового національного продукту тієї або іншої країни між сферами виробництва, оборони, соціальних інвестицій, споживання та накопичення, безпосередньо визначають умови життя людей із наймолодшого віку до глибокої старості.
У сучасних умовах суспільство виступає в ролі одного з факторів соціалізації. Надзвичайно велика роль у соціалізації особистості належить етносу – як історично створеній стійкій сукупності людей, які володіють спільними рисами та стабільними особливостями культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності та відмінностей від інших подібних сукупностей. Провідними ознаками етнічної, національної належності людини є мова, яку вона вважає рідною, а також культура, що стоїть над цією мовою. Далеко не останню (якщо не головну) роль у соціалізації особистості відіграє сім’я. Сучасна сім’я досить істотно відрізняється від сім’ї минулих часів не тільки іншою економічною функцією, а й тим, що для нас ще важливіше – докорінною зміною своїх емоційно-психологічних функцій. Важливим фактором соціалізації підростаючих поколінь в останні десятиліття стало оточення підлітків. Середовище однолітків багато в чому нагадує модель дорослого суспільства й у гіпертрофованому вигляді відображає його основні, особливо негативні, тенденції. Тут діти і підлітки навчаються тієї поведінки, яка має місце у суспільстві дорослих; засвоюють норми моралі – єдиної чи подвійної, а то й потрійної, які превалюють у світі дорослих; навчаються виконувати ролі юнака та дівчини, чоловіка та жінки.
Великий вплив на сучасну соціалізацію особистості здійснюють і засоби масової комунікації. Тепер кіно, відео, телебачення показують найрізноманітніші стандарти життя, а дитина не в змозі тверезо оцінити можливості – свої, сім’ї, держави. Внаслідок цього у підростаючого покоління у масовому порядку формуються потреби, які зовсім не співвідносяться з можливостями їх реалізації.
45. Проблеми насильства у історії.
Життя людини постійно зв'язанe з насильством. Спосіб вирішення державних, міжособистісних, національних проблем з позиції сили, можна сказати, став традиційним. Звично звучать слова: "правий той, хто сильніший", "переможця не судять". Сильна воля, сильна влада, сильна рука - сила завжди має в нашій свідомості позитивне забарвлення: сильний - значить гідний поваги. Отже, сила - це гарна якість, це добро, це благо. Інша справа насильство. Насилувати, примушувати, неволити - "дія образлива, незаконна, свавільна" (В.Даль), тобто дія, що примушує робити щось усупереч своїй волі, бажанню, потребі. Провести границю між "ненасильницьким" застосуванням сили і власне насильством не представляється можливим.
Існування насильства як засобу придбання і збереження прав і привілеїв, економічного і політичного панування - це загальновідомий факт. У залежності від того, як кваліфікується насильство, задачі етичних і філософських концепцій зводяться або до апології останнього (у випадку визнання за ним права на існування і позитивну його оцінку), або до його критики.
Звернемося до апології насильства - тут не бракує матеріалу: філософія XIX століття дає нам такі приклади, як Ф. Ніцше, Е. Дюрінг, К. Маркс. Хоча формально марксизм відкидав теорії, що відводять насильству вирішальну роль в історії (згадаємо знамениту полеміку Енгельса з Дюрінгом), на ділі саме марксизм перетворив насильство з теорії в практику, зробив засобом знищення людини. "Насильство є повитухою всякого старого суспільства, коли воно вагітне новим. Саме насильство є економічна потенція". Диктатура пролетаріату - це насильство, зведене в принцип, у ранг закону революції.
46. Філософські основи аналізу війн та воєнних конфліктів сучасної епохи.
Сучасна війна - якісно нове явище, аналіз якого вимагає переосмислення існуючих концепцій розвитку суспільства і їх уточнення. Її особливості полягають не тільки в засобах і способах збройної боротьби, а у сукупності технологій незбройної і збройної агресії, у діалектиці їх взаємозв'язку та філософії застосування в тій чи іншій військово-політичній ситуації. Можна відмітити, що сучасна війна, у своїй основній тенденції розвитку, враховує швидко зростаюче значення інформаційної компоненти, пов'язане з цілеспрямованим системним використанням інформації для підвищення ефективності бойових дій. Погляди на сутність і природу інформаційної війни можуть бути досить різноплановими, зокрема висвітлювати її "технологічну" або "психологічну" сутність (оскільки існують різні підходи до визначення сутності інформаційної зброї [8, 9] і, відповідно, потенційних мішеней її застосування), що пов’язане з багатоаспектністю інформаційної війни як суспільного явища. Водночас можна зробити узагальнюючий висновок: інформаційна війна є цілеспрямованими інформаційними впливами, що здійснюються суб'єктами впливу на мішені (об'єкти впливу) з використанням інформаційної зброї для досягнення запланованої мети.
Таким чином, терміни і вирази "психологічна, інформаційна боротьба" у повному розумінні слова не може ототожнюватися власне з війною. За своєю суттю та змістом ці явища є формами протиборства у стосунках між окремими державами, союзами, що здійснюються за допомогою раніше (завчасно) розроблених планів, стратегій із застосуванням високоефективних засобів. Досвід локальних війн і конфліктів кінця XX та початку XXI ст. дозволяє зробити припущення, що став можливий перехід від війн і, відповідно, оперативних форм дій військ і сил руйнівного характеру до війн з переважанням функціонально-структурного, вибіркового впливу на противника.
Характер розвитку засобів збройної боротьби та можливості психологічного втручання в події у сучасних умовах свідчать про те, що армії багатьох країн світу сьогодні мають на озброєнні якісно нову зброю - інформаційну та готові до ведення нового виду війни - інформаційної.
Через складність і багатогранність явища інформаційної боротьби різні дослідники, досліджуючи феномен інформаційної війни, виділяють той чи інший її аспект. Систематизація значної кількості публікацій, присвячених інформаційній війні, дає змогу виділити такі три підходи до її концепції: філософсько-діалектичний; комп'ютерно-кібернетичний (технологічний); соціальний.
47. Проблема істини у філософії. Абсолютна і відносна істина, їх діалектика.
Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істини. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат — істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина — це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання. Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат — істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина — це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання. кожна істина, розглядувана в рамках своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона ж щодо самого факту існування таких рамок є відносною. Абсолютна й відносна істина – це не дві різні істини, а одна й та ж істина, розглядувана під різними кутами зору. Зрозуміло, що порушення рамок відносності істини негайно веде до її перетворення у свою протилежність – заблудження.Таким чином, кожне заблудження можна розглядати як істину, поширену за межі її чинності.З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться й наступна її фундаментальна характеристика – конкретність. І справді, абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження приводить до неозначеного (такого, що включає взаємовиключаючі відповіді) рішення. Так, на загальне запитання: корисний чи шкідливий дощ? – отримаємо таку загальну відповідь: – і корисний, і шкідливий; або: пласка чи сферична поверхня Землі? Відповідь – і пласка, і сферична. Таким чином, будучи об'єктивною за своїм змістом, істина виявляє при цьому риси абсолютності і відносності, І що характеризує її як історично багатопланову і, отже, конкретну. Всі ці фундаментальні характеристики істини розкривають її як складну, діалектичне суперечливу й водночас цілісну гносеологічну конструкцію. Така цілісність знаходить свій вияв у постійній незавершеності істини. Орієнтовна на можливості їх виявлення та реалізацію істина постійно відкриває за межами такої реалізації нові можливості, виявлення та реалізація яких відкриває все нові й нові горизонти наступних можливостей.
48. Просторово-часовий фактор і військова справа.
Філософія вивчає найуніверсальніші вияви буття та його просторово-часових координат. Люди відчувають та усвідомлюють світ у межах своєї епохи й культури, національного та історичного менталітету, вбачають його у формах «свого» часу та простору, вироблених даною культурою.
Від простих механічних рухів та процесів до найскладніших — людського буття й мислення — простір і час зберігають свої визначальні властивості: простір є найзагальнішою формою сталості, збереження об'єкта чи явища, його змісту; час — форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Завжди в єдності (континуумі) час і простір функціонують як універсальна, цілісна (континуальна) форма організації всього розмаїття нескінченного світу. Чотири основні погляди на час і простір (динамічний, статичний, субстанційний та релятивний). Зазначені концепції були «варіантами» загальної установки античного світогляду, згідно з якою форма предмета сприймалась як його сутність, як закон організації (перетворення) світового хаосу в космос, де панує упорядкованість, гармонія. Ритуал прийняття військової присяги як клятви воїна на вірність своєму народові, Вітчизні існує з давніх-давен. На території сучасної України його започатковано у IX ст. з приходом на наші землі скандинавів. Саме від них було запозичено цей обряд. Вступаючи до дружини, воїни клялися князеві у своїй вірності, і після цього дружинники вважалися побратимами. Громадяни України, які призвані або добровільно вступили на військову службу, приймають Військову присягу на вірність народу України.
49. Форми і види соціального насильства, соціальна безпека.
Соціальне насильство — суспільно-політична дія, породжена спотвореною ахітектонікою людського розуму і реалізована через соціальні інститути, має ознаки, які характеризують її як фундаментальну загрозу національній безпеці: нездатність до утворюючої цілеспрямованої дії (до досягнення суспільно корисної мети) в межах позитивної людської практики; амбівалентність мотивів діяльності; постійну високу потенційну здатність до конфлікту, до безкомпромісних рішень і, відповідно, їх жорсткої реалізації (до втрати суспільних ресурсів); функціонування моделі організації ресурсів насильства на межі чи в стані дисбалансу; несприйняття моделлю організації ресурсів насильства, а його ресурсами — динамічних трансформацій і перетворень у межах позитивної людської практики. Під критерієм соціальної безпеки слід розуміти оцінку стану соціальної сфери з погляду найважливіших процесів, що відбивають її характер і напрями. Критеріальна оцінка соціальної безпеки охоплює оцінки:
стабільності соціальних взаємин і структури; наявності умов запобігання і вирішення соціальних конфліктів; позбавлення економічного підґрунтя процесів десоціалізації суспільства. Наведені критерії диктують вибір певних показників соціальної безпеки, які найадекватніше характеризують соціальну сферу держави, рівень кількісних і якісних параметрів її розвитку. При цьому показники соціальної безпеки мають відповідати таким вимогам: наявність високого ступеня інформативності; наявність зв’язку показників із суттєвими тенденціями і процесами розвитку соціально-економічної сфери на кожному етапі функціонування й розвитку; можливість їх застосування в практичній діяльності суб’єктів економічної системи. Зазвичай розглядають соціальну безпеку не лише окремої особи, а й суспільства загалом. Вона є складовою національної безпеки, що визначає стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства й держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, а також від загрози соціальним інтересам. Соціальний захист — це комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на захист добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах. Організаційно-правові заходи передбачають створення інститутів соціального захисту і законів, які повинні керувати їх діяльністю, економічні — формування механізмів перерозподілу доходів, тобто стягнення податків та інших платежів і трансфертів.
50. Соціально-філософські проблеми миру, безпеки і війни.
Проблема миру, як і проблема війни, привертає увагу політичних і суспільних рухів, учених багатьох країн. Безперечні успіхи миролюбних сил і всіх організацій, як і досягнення ряду шкіл і напрямів, наукових центрів, що спеціалізуються на дослідженні проблем миру. На початку ХХІ століття миротворча думка, що пройшла через важкі випробування ХХ століття, підходить до висновку про пріоритетну роль свідомості в досягненні миру на землі. Проблема війни й миру є особливо актуальною за обставин численних міжнародних збройних конфліктів, що безпосередньо зачіпають інтереси України. Допоки існують війни або можливість їх виникнення, теоретичне і емпіричне їх дослідження, знання їхніх законів і властивостей та пошук шляхів їх уникнення, життєво необхідні задля державної, регіональної й глобальної безпеки. Чи не кожен відомий філософ, історик, письменник звертав увагу на цю проблему, зокрема слід відзначити трактати Сунь-цзи, Платона, Арістотеля, Ціцерона, Веґеція, Фукідіда, Г.Ґроція, Н.Макіавеллі, Т.Гоббса, І.Канта, Ж.-Ж.Руссо, Л.Толстого, М.Ґанді, А.Тойнбі. Звісно, було б наївно шукати в цій традиції концептуальну, методологічну або термінологічну єдність.
Проблеми війни посідають найважливіше місце в системі сучасної глобалізації. Уникнення термоядерної війни або застосування інших видів зброї масового знищення (хімічної, біологічної, психотропної) забезпечення миру на землі є центральної глобальною проблемою людства й найвищою соц.. цінність, оскільки від неї залежить не тільки успішне вирішення всіх глобальних проблем, але і саме існування людської цивілізації, збереження життя на землі. Якісно нові передумови і ситуація вимагають нового підходу до вирішення питань безпеки: ядерну війну не можна виграти, у ній не буде ні переможців, ні переможених.
51. Наукове передбачення та творчість.
Основою наукового передбачення є пізнання об'єктивних внутрішніх зв'язків предметів і явищ, законів, що розкривають цей внутрішній, істотний і сталий зв'язок явищ і конкретних умов їхнього існування. Все це дає змогу в процесі пізнання переходити від відомого до невідомого, від минулого і сучасного до майбутнього. Якщо закон розвитку якогось явища (процесу) відомий, то, вивчаючи дане явище (процес), ми можемо не тільки констатувати його теперішній стан, а й зробити висновок про напрям і характер можливих змін. Якщо наукове передбачення загалом носить імовірнісний характер, а його вірогідність підтверджується реалізацією прогнозованих результатів на основі суспільно-історичної практики, то соціальне прогнозування уже в самому собі містить оцінку істинності і достовірності варіантів, що висуваються. Наукове передбачення в сфері соціального життя підпорядковане просторово-часовим умовам, тому необхідно визначити ступінь імовірності й можливості перевірки результатів передбачення, бо в процесі наукового передбачення через складність самого механізму можливі помилки, пов'язані зі зміною ситуації. Соціальне прогнозування спрямоване насамперед на виявлення цих змін. Воно враховує співвідношення якісних і кількісних характеристик у соціальному явищі, що дає змогу встановити певну спрямованість розвитку самого явища, з достатньою точністю визначити характер соціальних подій, форму і напрям їхнього руху. Точність, вірогідність і ймовірність прогнозування залежать від того, про яке майбутнє йде мова — безпосереднє, оглядне чи безумовно віддалене. Деякі футурологи і соціологи віщують швидку загибель людської цивілізації, "крах світу", "крах життя взагалі", оскільки "земля, на якій заблукала людина двадцятого століття, — пише Р.Дарендорф, — огорнута густою темрявою, і людина не знає, куди їй іти" (Дарендорф Р. Система, изменение и конфликт. — Нью-Йорк, 1988. На цій підставі вони заперечують можливість і необхідність передбачення. Майбутнє, стверджують вони, є справою віри, а не наукового дослідження. Будь-яке соціологічне передбачення проголошується ними різновидністю соціального знахарства. Творча діяльність людини вважається підсвідомою, ірраціональною, заснованою на "логіці абсурду" і "законах випадковостей".
Творчість - це діяльність, що породжує дещо якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю та суспільно-історичною унікальністю. Наукова творчість пов'язана з творенням законів, що мають синтетичний і динамічний характер.
52. Класифікація війн і воєнних конфліктів.
Війна як насильницька зміна відносин між людьми завжди пов'язана з руйнуванням тих або інших умов існування протиборчих сторін. Вона сповільнює або перериває розвиток цивілізації, деформує матеріальну й духовну культуру. Класифікація воєн здійснюється на основі най істотних ознак. Серед них найбільш загальними й найчастіше вживаними є наступні:
соц.-політичні (видам на основі подібних соц.-п.ознак: справедливі й несправедливі війни); військово-технічні (кошти збройної боротьби); історичні.
Для воєнного конфлікту найбільш загальною (й істотною) ознакою є, насамперед, протиріччя. Воно, з одного боку, визначає всі зв’язки і риси воєнного конфлікту, з іншого – певну систему відносин. Характер протиріччя залежить від сторін, що його утворюють. за типом суб’єктів, рівнем їх організації і структурою відносин воєнні конфлікти утворюють чотири типи: внутрішньогоризонтальні, внутрішньовертикальні, зовнішньогоризонтальні, зовнішньовертикальні. До внутрішньогоризонтальних належать конфлікти між соціальними групами одного рівня всередині певних соціальних верств, держави або суспільства в цілому Соціальні групи в таких типах конфліктів можуть складатися з військових, які застосовують військову силу для захоплення політичної влади в країні. Це характерно для держав, де немає повноцінного громадянського суспільства, де соціальні верстви не виявляють політичної активності.. До внутрішньогоризонтального типу воєнного конфлікту належать внутрішньодержавні міжетнічні, міжрегіональні, міжкласові, міжконфесійні конфлікти. До нього належать також внутрішньоблокові конфлікти. Зовнішньогоризонтальні воєнні конфлікти відрізняються від внутрішніх тим, що учасниками їх є суб’єкти однакового рівня, які, проте, належать до різних соціальних систем. Це конфлікти між соціальними групами, що належать до різних соціальних верств; конфлікти між соціальними верствами в різних державах; конфлікти між державами, що належать до різних воєнно-політичних блоків або тими, що до них не приєдналися. Кожна форма, вид та рід воєнного конфлікту відповідають певній стадії його розвитку. Тому поряд з аналізом структурно-змістових аспектів, що розглядають воєнний конфлікт як соціально-політичне явище, необхідно виявляти й динаміку його розвитку.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 39 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |