Доля мене на тернисті дороги штовхала,

***

Доля мене на тернисті дороги штовхала,

Люди від мене чекали смертельного бою.

Музо! Богине! Мене тільки ти рятувала,

Брала за руку і тихо вела за собою

В чистеє поле, заметене вітром осіннім.

Обрій – за нього ступи – і торкнешся орбіти.

Осінь засіяла серце добірним насінням,

Може, весною зійдуть у нім вірші та квіти.

Кредо

…І слово щоб було, як невідомий сплав –

Тугий, дзвінкий і вічний, наче небо.

Сказати, як ніхто до тебе не сказав,

Створити, як ніхто не зміг до тебе.

***

Муза моя не при мечах,

Не воїн вона – босоноге дівча.

Беззахисна, рідна,

Мов птаха, свобідна,

По росах, по росах,

Холодних ідеш –

Гасити в покосах

Свавілля пожеж.

***

Народжує душа мелодії пісень.

Їм посилає серце навздогін

Карбовані слова, чіткі, мов ніч і день.

І радістю дзвенить простого часу гін.

Та музика звучить лише мені одній.

Співатиму сама для себе я.

В в’язницях незнання живуть мої пісні,

В одній з таких в’язниць живе душа моя.

Закрию очі я – помруть мої пісні:

Ще за життя позбавлено їх крил.

І плинутиме час, холодний, навісний,

Над цілим цвинтарем могил.

Музі

Не лишай мене, Музо, бо я одинока.

А без тебе, здається, й самої нема...

І пустіє мій дім і подвір`я широке,

Груша гілля, мов руки, до неба здійма.

Чим неладно було нам з тобою, богине?

Знов калина цвіте – і до хати б не йти...

Солов`їная пісня під зорями лине...

Де ж бо інде це бачиш і слухаєш ти?

І прихисток душі – слово, слово і слово –

Я шукаю, шукаю, людина земна.

Якщо в слові бринітиме крапля святого –

Значить, Муза вернулась і я не одна.

Сонет

Хто бачив мить народження вірша

Поетом із сивинами на скронях?

До юності, немов до сонця сонях,

Поета повертається душа.

Нещирістю думки не нагрішать,

І від олжі й неправди оборонять,

Як сонце промінь, ясне слово родять

І мудрості, і святості під стать.

Несе ріка свої могутні води,

Вона і сила, і краса природи

Од самого коріння й до вінця.

А слово із-під вправної руки

До чистого вертає джерельця,

До витоку могутньої ріки.

***

Негаразди труждають щодень і щомить.

І, здається, од них уже нікуди дітись.

Та у мене в кишені рядочок лежить,

Мов камінчик, на сонці нагрітий.

І ніхто, окрім мене, не віда про те.

І про ніжність тепла того знаю одна я.

Як і чим той рядочок колись проросте?

Вже душа щось тихенько ладнає…

На свої негаразди управу знайду:

Ось піду за село, на горбочку присяду,

Цвіт кульбаби в тепленький рядок уплету

І з віночком таким буду мати розраду…

***

В моїх поезіях нема щасливим місця.

І пустодуші – також не звідтіль.

Лише для тих моя журлива пісня,

В чиєму серці поселився біль.

***

Чи то вірші мої,

Чи чужі переспіви

Полонили мене,

Полонили дарма…

Вже укотре в саду моїм

Вишні доспіли

На деревах, що я

Посадила сама.

І куди ж мені йти

Полонянкою Музи?

І татари таких

Не ловили в полон.

Заблукали роки мої

В травах у лузі –

Йшли послухать зозуль,

А почули ворон.

Ти покаркай мені,

Чорно-сіра небого.

Чим ти гірша зозуль,

А жаби – солов’їв?

Голос даний усім

Від єдиного Бога –

І чужим переспівам,

І віршам моїм.

Може, Муза мене

Серед степу покине,

Візьме в руки стрілу,

Здійме лук до плеча…

Та за нею услід

По усюдах полине,

Полишивши мене,

Неспокійна душа.

***

Слово зронила душа,

Руки сповили в рядочки –

Доня моя чи синочки,

Мабуть, до мене спішать…

Чи посвітліло в вікні –

Ніч була довгою дуже…

Слово, єдиний мій друже,

Слово, відрадо мені.

***

Знайдіть в осінньому дощі,

В краплині райдугу барвисту,

А на терновому кущі

Не ягоду терпку – намисто.

У жовтих трав не мертві сни,

Навічно трави не зникають.

Живі сердечка до весни

Вони від холоду ховають.

…І я ховаю смуток свій,

У рідне слово загортаю.

І величезний той сувій

Теж до весни кудись сховаю.

***

Душа говорить словами тими,

Якими повниться.

Якщо в душі витає смуток,

То сумно й мовиться.

Якщо в ній радість –

Веселка барви на аркуш виллє.

І за нещирість мене ніколи

Ніхто не вилає.

***

У зошит цей вмістилося життя.

І фальші тут – ні у єдинім слові!

Тут місце (не роблю я відкриття)

Надії, Вірі і Любові.

А смуток…

Без нього той пройде дорогу літ,

Без серця хто родивсь на білий світ.

***

Чіткої думки неймовірні злети!

Надбати що народ зумів,

Філософи доводять до умів,

А до сердець – поети.

***

Що робим – для когось.

Або напоказ.

І маєм від цього відраду.

Бо Муза, гляди, відцурається нас,

Як вірші сховаєм в шухляду.

Там вірші помруть ще малими дітьми,

Й на мить не спізнавши любові,

Пожовкнуть листки, постаріємо ми

І стихнемо враз на півслові.

А слово комусь за потрібне було

У радості, а чи у тузі...

Зів`яле у пуп`янку, не розцвіло,

З отавою скошене в лузі.

***

Я знов на манівцях!

Ох, ці вже манівці...

І плутанина ця:

Де – голо, де – добробут.

Бо ж маю два життя –

Поезію і побут.

***

Мені надклопітний оцей

Тягар щоденний – Музі звіти.

Зустрічний вітер у лице

Не завше кида запах квітів.

Буває, що й сміття жбурне

Або дмухне якусь гидоту…

Життя ж бо маю не одне,

Покарана двома достоту.

А ще коли в обох життях

Ти не живеш, а проживаєш…

І де частіше – до пуття

Не знатимеш, як і не знаєш…

То просить хліба дітвора,

То Муза смика за спідницю,

А ти не знаєш, скільки тра

Зусилля, щоб не зупиниться.

То надривалася в однім,

То з болем іншім переймалась.

Дивись – пустий в одному дім,

А в другому й не будувалось.

А Муза – що до того їй?

Звітуй, бо як на груди ляже…

Тиснутиме – чи йди, чи стій,

А снуй думок невтішну пряжу.

І щось із тих сумних думок

Я доберу, неначе квіти,

Вплету в віршований рядок –

За два життя коротким звітом.

***

Коли всі сплять (а спати треба всім),

Моє безсоння викидає штучки.

Ще добре те (спасіння бачу в цім),

Що тягнеться рука до ручки.

Якийсь рядочок в серце набіжить

З потоком крові (що дарма кружляти?)

А мозок те запеленгує вмить…

То треба швидше, швидше записати.

А то не втрима…Вже не ті роки,

Коли, бувало, кожна крапля крові

Карбує слово, та щоб на віки –

Як пам`ятник одвічної любові.

Безсоння…Ніч здається – без кінця.

Колишуть спокій сподівання куці.

Якщо скінчиться довга ніч оця,

Чи прийде край моїй душевній муці?

***

Поезіє, дитя моє,

Невже тобі моя судилась доля?

Гіркий полин серед пустого поля –

І той корінням воду дістає…

Маленький птах – крилечка змах –

І вже, диви, співає із-під хмари…

Шукай джерел, шукай між птахів пари,

Бо я вже у літах.

***

Поезія – то луг квітучий.

І люди, мимо ідучи,

Зривають квіти, а людиська

Сюди свиней женуть на пасовисько.

***

Рукопис мій залишиться рукописом.

Нащадок мій візьме його до рук:

“Грішила віршами моя пра-пра…

Подивимось, про що вона писала”

Й воскресне світ, в якому я жила.

Мій сад, уже розорений дотоді,

Рожевим цвітом раптом зацвіте;

У полі пшениці (а хай і взимку)

Задзвонять колосок об колосок;

Тремтлива крапка жайворонка в небі;

Спурхне перепеличка із-під ніг…

-Чи-їх, чи-їх, –

Хтось квилить на болоті.

То чибис чи душа моя у нім.

Нащадку мій!

У чибиса спитай,

Які тривоги і які печалі

Його маленьке серце розривають.

Не скаже – мій рукопис прочитай.

Дата добавления: 2015-09-29