раїнським референдумом. Тому того ж дня, крім Акта проголошення незалежності України, було прийнято й постанову Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України», якою, зок­рема,

раїнським референдумом. Тому того ж дня, крім Акта проголошення незалежності України, було прийнято й постанову Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України», якою, зок­рема, передбачалося провести 1 грудня 1991 р. все­український референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України.

Референдум, який відбувся в зазначений термін, не залишив жодних сумнівів. 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі, на питання бюлетеня дали позитивну відповідь. Свою згоду підтвердило населення всіх областей України і Криму незалежно від їх національного складу. Отже, за незалежність проголосували не тільки українці, але й представники інших національностей. Результати голосування ознаменува­ли повноправне входження України до світового співтовариства вільних держав. Почалася хвиля дипломатичного визнання України як незалежної держави. Пер­шими незалежність України визнали Польща й Канада.

Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. став вирішальною подією в остаточній ліквідації СРСР. 7—8 грудня в Біловезькій пущі біля Мінська Президент України Л. Кравчук, Голова Верховної Ради Республіки Білорусь С. Шушкевич і Президент Росії Б. Єльцин констатували розпад Радянського Союзу та підписали угоду про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня в Алма-Аті декларація про утворення СНД була підписана керівниками Азербайджану, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану й України. Засновники СНД чітко визначили, що кожна з республік, що входить до СНД, є цілком незалежною у своїй внутрішній і зовнішній політиці державою, а нове між­державне утворення не передбачає ніякого центру, ніяких вертикальних уп­равлінських структур.

Незалежність України стала подією всесвітньо-історичного значення.

1 грудня 1991 р. Україна також визначила першого президента своєї само­стійної держави.

Кандидатами на виборах Президента України були: Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, голова Львівської обласної Ради В. Чорновіл, голова Ук­раїнської республіканської партії Л. Лук'яненко, керівник Народної Ради в парламенті України академік І. Юхновський, голова Української народної партії Л. Табурянський, міністр сільського господарства України О. Ткачен- ко (на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру й закликав виборців голосувати за Л. Кравчука). Незважаючи на істотні відмінності в їх програмах, усі кандидати стояли на платформі проголошення незалежності України, за­кликали громадян України підтвердити на республіканському референдумі 1 грудня 1991 р. це рішення Верховної Ради. У ході передвиборної боротьби всі кандидати виступали проти участі України у відновленні нового союзного об'єднання.

Уже в першому турі, набравши 61,6 % голосів, переміг Голова Верховної Ради України, у недалекому минулому завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ, другий секретар ЦК КПУ Л. Кравчук. Він і став першим Президен­том незалежної України (1991—1994).

1. Проведення всеук­раїнського референдуму 1 грудня 1991 р., його передумови і результати.

2. Вибори Президента Ук­раїни. Л. Кравчук як пер­ший Президент України.

Леонід Макарович Кравчук народився в 1934 р. на Рівненщині. Навчав­ся в Рівненському кооперативному технікумі, а згодом у Київському універ-

1915 р. діячі СВУ почали видавати українською мовою у столиці Болгарії Софії газету «Робітничий прапор». Велику агітаційно-пропагандистську роботу СВУ розгорнув у таборах для військовополонених. На гроші, надані урядами Німеччини та Австро-Угорщини, СВУ, який перебрався зі Львова до Відня, а потім до Берліна, здійснював велику пропагандистську діяльність. Його діячі виступали з лекціями і доповідями не тільки в Австро-Угорщині, а й у Німеччині, Болгарії, друкували статті, а головне — налагодили регуляр­не видання українською та іншими мовами (загалом 9) науково-популярних брошур з історичного минулого та сучасного України. Серед друкованих ви­дань СВУ: «Кобзар» Т. Шевченка, праці корифеїв української історіографії М. Костомарова, В. Антоновича, Ф. Вовка, ученого-географа С. Рудницького, публіциста М. Лозинського, письменника Б. Лепкого. Надруковано також низку праць М. Грушевського, хоч він не був прихильником СВУ. Допомога, що надавалася державами Четвертного союзу, зараховувалась як державний борг майбутньої самостійної України. У червні 1918 р. СВУ припинив свою діяльність. Історичною заслугою СВУ було насамперед те, що він першим се­ред українських організацій проголосив своєю метою утворення самостійної української держави.

На початку війни емігранти-москвофіли з Галичини організували в Києві «Карпато-русский освободительний комитет». Він закликав галичан вітати російську армію як визволительку, допомагав організовувати владні структу­ри під час окупації Галичини.

Проавстрійські та пронімецькі настрої СВУ не знайшли відгуку в Східній Україні. Представники всіх національних меншин у Думі висловили лояль­ність до російського уряду. У зв'язку з тим, що українці не мали свого пред­ставництва в Думі, редактор журналу «Украинская жизнь»що виходив у Москві, С. Петлюра видав декларацію із закликом до українців чесно викону­вати свій обов'язок перед російською державою. У питаннях зовнішньої полі­тики С. Петлюра закликав орієнтуватися на Антанту.

Товариство українських поступовців (ТУП) зайняло очікувальну позицію, не ставши на платформу С. Петлюри чи СВУ. Але навіть лояльність українсь­ких діячів до російського самодержавства не пом'якшувала його упередженос­ті до України. Це переконувало українців, що тільки в межах національного руху можна розв'язати українське питання.

Починаючи з 1916 р. у містах України починають масово виникати націо­налістичні гуртки молоді, які виступали за незалежність України. Висновок. Перша світова війна сприяла активізації і консолідації українсько­го національно-визвольного руху і в той же час внесла розкол у його ряди. Ж Дати: 1914 р. — створення ГУР, СВУ, Легіону УСС; 1915 р. — реорганіза­ція ГУР в ЗУР.

■ Особистості в історії: К. Левицький, В. Дорошенко, Д. Донцов, С. Пет­люра, М. Грушевський.

2.2. Результати та історичне значення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р.

24 серпня 1991 р. Верховною Радою України був прийнятий Акт проголошен­ня незалежності України. Однак, згідно із чинним на той час законодавством, питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно всеук­
раїнським референдумом. Тому того ж дня, крім Акта проголошення незалежності України, було прийнято й постанову Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України», якою, зок­рема, передбачалося провести 1 грудня 1991 р. все­український референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України.

Референдум, який відбувся в зазначений термін, не залишив жодних сумнівів. 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі, на питання бюлетеня дали позитивну відповідь. Свою згоду підтвердило населення всіх областей України і Криму незалежно від їх національного складу. Отже, за незалежність проголосували не тільки українці, але й представники інших національностей. Результати голосування ознаменува­ли повноправне входження України до світового співтовариства вільних держав. Почалася хвиля дипломатичного визнання України як незалежної держави. Пер­шими незалежність України визнали Польща й Канада.

Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. став вирішальною подією в остаточній ліквідації СРСР. 7—8 грудня в Біловезькій пущі біля Мінська Президент України Л. Кравчук, Голова Верховної Ради Республіки Білорусь С. Шушкевич і Президент Росії Б. Єльцин констатували розпад Радянського Союзу та підписали угоду про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня в Алма-Аті декларація про утворення СНД була підписана керівниками Азербайджану, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану й України. Засновники СНД чітко визначили, що кожна з республік, що входить до СНД, є цілком незалежною у своїй внутрішній і зовнішній політиці державою, а нове між­державне утворення не передбачає ніякого центру, ніяких вертикальних уп­равлінських структур.

Незалежність України стала подією всесвітньо-історичного значення.

1 грудня 1991 р. Україна також визначила першого президента своєї само­стійної держави.

Кандидатами на виборах Президента України були: Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, голова Львівської обласної Ради В. Чорновіл, голова Ук­раїнської республіканської партії Л. Лук'яненко, керівник Народної Ради в парламенті України академік І. Юхновський, голова Української народної партії Л. Табурянський, міністр сільського господарства України О. Ткачен- ко (на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру й закликав виборців голосувати за Л. Кравчука). Незважаючи на істотні відмінності в їх програмах, усі кандидати стояли на платформі проголошення незалежності України, за­кликали громадян України підтвердити на республіканському референдумі 1 грудня 1991 р. це рішення Верховної Ради. У ході передвиборної боротьби всі кандидати виступали проти участі України у відновленні нового союзного об'єднання.

Уже в першому турі, набравши 61,6 % голосів, переміг Голова Верховної Ради України, у недалекому минулому завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ, другий секретар ЦК КПУ Л. Кравчук. Він і став першим Президен­том незалежної України (1991—1994).

1. Проведення всеук­раїнського референдуму 1 грудня 1991 р., його передумови і результати.

2. Вибори Президента Ук­раїни. Л. Кравчук як пер­ший Президент України.

Леонід Макарович Кравчук народився в 1934 р. на Рівненщині. Навчав­ся в Рівненському кооперативному технікумі, а згодом у Київському універ­
ситеті, кандидат економічних наук. Працював викладачем політекономії, на партійній роботі (завідувачем ідеологічного відділу ЦК КПУ, секретарем ЦК КПУ, другим секретарем КПУ). У 1990—1991 рр. — голова Верховної Ради України. 1991—1994 рр. — перший Президент незалежної України. Починаю­чи з 1994 р. народний депутат України. Історичною заслугою Л. Кравчука є те, що у боротьбі за незалежність України йому вдалося уникнути кровопролиття та значних потрясінь на початковому етапі державотворення. У той же час у період його президентства так і не було здійснено радикальних економічних перетворень, які б вивели країну з кризи й забезпечили стабільний розвиток. Висновок. Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. відіграв велике істо­ричне значення для українського народу, оскільки його результатом стало створення України як самост ійної, незалежної держави. Ш Дати: 24 серпня 1991 р. — прийняття ВРУ Акта проголошення незалеж­ності України; 1 грудня 1991 р. — Всеукраїнський референдум; вибори Президента України.

■ Поняття, терміни, назви: Акт проголошення незалежності України, пре­зидент, референдум.

■ Особистість в історії: Л. Кравчук.

Білет З

3.1. Українські землі в 1915—1917 рр.

Після успішної для росіян Галицької битви (1914 р.) бої між російською і австро-німецькою арміями на українських землях розгорілися на Карпатських перевалах. Незважаючи на напо­легливість росіян, подолати ці перевали їм так і не вдалося. Проте наступним успіхом росіян ста­ла облога фортеці Перемишль, яка капітулюва­ла 22 березня 1915 р. У результаті росіяни взяли в полон 120 тис. австрійців і захопили 400 гар­мат. На завойованій території Східної Галичини і Північної Буковини російська влада встановила режим, який, за словами голови російської ад­міністрації Галичини генерал-губернатора графа О. Бобринського, мав запровадити «русские начала» в житті населення краю. Так, у Галичині запроваджувалися російська мова і російське законодавство. Закривалися українські школи, інші навчальні заклади та культурні органі­зації. Почалось навернення греко-католиків у православ'я. Майже всіх пред­ставників української еліти, що залишилась у краї, а також верхівку греко- католицької церкви на чолі з митрополитом А. ІІІептицьким було вивезено в глиб Росії. Відбулись єврейські погроми.

план відповіді

1. Російська окупаційна політика у Східній Гали­чині та Північній Буковині в 1914—1915рр.

2. Бойові дії в 1915 р.

3. «Брусиловський про­рив».

4. Російська окупацій­на політика в 1916— 1917рр.

5. Бойові дії в 1917 р.

Російська окупація тривала до весни—літа 1915 р. Тим часом австро-ні- мецьке командування розробило стратегічний план на 1915 р., згідно з яким передбачалося спрямувати проти Росії головний удар і вивести її з війни. Зібравши достатню кількість військ, австро-німецьке командування перейш­ло в наступ. У районі міста Горлиця було прорвано російський фронт. Уже в лютому австрійські частини вступили до Чернівців, 22 червня — до Львова,

V * ~

■ Хадо кінця червня захопили всю Галичину і Буковину, за винятком вузької смуги на схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війська під час наступу 1915 р. окупували західну Волинь, Холмщину, Берестейщину з міс­тами Луцьк і Дубно. Росіяни зазнали поразки через погане матеріальне поста­чання військ і прорахунки командування.

Відступ російської армії супроводжувався новим погромом українства, де­портацією населення. Поряд із цим до відступаючих російських частин дода­лися біженці, які боялися репресій з боку Австро-Угорщини. Загалом до Росії було переміщено понад 100 тис. українців. Депутат російської Державної думи П. Мілюков назвав російську політику в Галичині «європейським скандалом».

Зупинивши наступ австро-німецької армії на лінії Кам'янець-Поділь- ський—Тернопіль—Кременець—Дубно, росіяни навесні 1916 р. силами Пів- денно-Західного фронту несподівано завдали удару, який увійшов в історію під назвою Брусиловський прорив (від прізвища генерала Олексія Брусилова, призначеного у березні 1916 р. командуючим цим фронтом).

Наступ розпочався 22 травня 1916 р. Після нетривалої артпідготовки росія­ни перейшли в наступ по всьому фронту, тим самим не давши австро-угорським військам свободи маневру. Російські війська просунулися по всьому фронту вглиб на 80—120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бродами, Лу­цьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат: понад 1 млн вбитих і поранених, понад 400 тис. полонених. Росіяни втратили близько 500 тис. осіб.

Після завершення цього наступу лінія фронту залишалася майже незмін­ною протягом року. Тим часом у березні 1917р. в Росії відбулась революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити своє внутрішнє становище, улітку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом, новими жертвами і територіальними втратами. Контрудар австро-німецьких військ примусив росіян відступити навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія фронту проіс­нувала аж до укладення Берестейського миру.

Висновок. Протягом 1915—1917рр. українські землі продовжували залиша­тися ареною бойових дій між військами Росії і Австро-німецького блоку. У ре­зультаті західноукраїнські землі були розорені тривалими бойовими діями і окупаційною політикою, яку проводили щодо цих земель Австро-Угорська і Російська імперії.

■ Дати.: 22 березня 1915 р. —капітуляція австрійської фортеці Перемишль; весна-осінь 1915 р. — наступ австро-німецьких військ, поразка і відступ росіян; 22 травня 1916 р. — початок «Брусиловського прориву»; червень 1917 р. — останній наступ росіян та його провал.

3.2. «Косигінські реформи» та їхні наслідки для України.

	план відповіді
1.	Провідна ідея реформ, їх
	зміст.
2.	Економічні експеримен­
	ти.
3.	Реформи О. Косигіна.
4.	Результати і причини
	згортання реформ.

Починаючи з 1965 р. під керівництвом Голови Ради Міністрів О. Косигіна в СРСР була розробле­на господарська реформа. За часів Сталіна О. Ко- сигін дуже швидко зробив кар'єру від майстра на фабриці до Голови Ради Міністрів РРФСР. У ньо­го був багатий досвід господарської роботи і своє бачення розвитку радянської економіки. Почат­ку реформ передувала відкрита дискусія в пресі з економічних питань, яку започаткувала стаття

ситеті, кандидат економічних наук. Працював викладачем політекономії, на партійній роботі (завідувачем ідеологічного відділу ЦК КПУ, секретарем ЦК КПУ, другим секретарем КПУ). У 1990—1991 рр. — голова Верховної Ради України. 1991—1994 рр. — перший Президент незалежної України. Починаю­чи з 1994 р. народний депутат України. Історичною заслугою Л. Кравчука є те, що у боротьбі за незалежність України йому вдалося уникнути кровопролиття та значних потрясінь на початковому етапі державотворення. У той же час у період його президентства так і не було здійснено радикальних економічних перетворень, які б вивели країну з кризи й забезпечили стабільний розвиток. Висновок. Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. відіграв велике істо­ричне значення для українського народу, оскільки його результатом стало створення України як самостійної, незалежної держави. Ш Дати: 24 серпня 1991 р. — прийняття ВРУ Акта проголошення незалеж­ності України; 1 грудня 1991 р. — Всеукраїнський референдум; вибори Президента України.

■ Поняття, терміни, назви: Акт проголошення незалежності України, пре­зидент, референдум.

■ Особистість в історії: Л. Кравчук.

Білет З

3.1. Українські землі в 1915—1917 рр.

Після успішної для росіян Галицької битви (1914 р.) бої між російською і австро-німецькою арміями на українських землях розгорілися на Карпатських перевалах. Незважаючи на напо­легливість росіян, подолати ці перевали їм так і не вдалося. Проте наступним успіхом росіян ста­ла облога фортеці Перемишль, яка капітулюва­ла 22 березня 1915 р. У результаті росіяни взяли в полон 120 тис. австрійців і захопили 400 гар­мат. На завойованій території Східної Галичини і Північної Буковини російська влада встановила режим, який, за словами голови російської ад­міністрації Галичини генерал-губернатора графа О. Бобринського, мав запровадити «русские начала» в житті населення краю. Так, у Галичині запроваджувалися російська мова і російське законодавство. Закривалися українські школи, інші навчальні заклади та культурні органі­зації. Почалось навернення греко-католиків у православ'я. Майже всіх пред­ставників української еліти, що залишилась у краї, а також верхівку греко- католицької церкви на чолі з митрополитом А. ІПептицьким було вивезено в глиб Росії. Відбулись єврейські погроми.

план відповіді

1. Російська окупаційна політика у Східній Гали­чині та Північній Буковині в 1914—1915рр.

2. Бойові дії в 1915 р.

3. «Брусиловський про­рив».

4. Російська окупацій­на політика в 1916— 1917рр.

5. Бойові дії в 1917 р.

Російська окупація тривала до весни—літа 1915 р. Тим часом австро-ні- мецьке командування розробило стратегічний план на 1915 р., згідно з яким передбачалося спрямувати проти Росії головний удар і вивести її з війни. Зібравши достатню кількість військ, австро-німецьке командування перейш­ло в наступ. У районі міста Горлиця було прорвано російський фронт. Уже в лютому австрійські частини вступили до Чернівців, 22 червня — до Львова,
а до кінця червня захопили всю Галичину і Буковину, за винятком вузької смуги на схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війська під час наступу 1915 р. окупували західну Волинь, Холмщину, Берестейщину з міс­тами Луцьк і Дубно. Росіяни зазнали поразки через погане матеріальне поста­чання військ і прорахунки командування.

Відступ російської армії супроводжувався новим погромом українства, де­портацією населення. Поряд із цим до відступаючих російських частин дода­лися біженці, які боялися репресій з боку Австро-Угорщини. Загалом до Росії було переміщено понад 100 тис. українців. Депутат російської Державної думи П. Мілюков назвав російську політику в Галичині «європейським скандалом».

Зупинивши наступ австро-німецької армії на лінії Кам'янець-Поділь- ський—Тернопіль—Кременець—Дубно, росіяни навесні 1916 р. силами Пів- денно-Західного фронту несподівано завдали удару, який увійшов в історію під назвою Брусиловський прорив (від прізвища генерала Олексія Брусилова, призначеного у березні 1916 р. командуючим цим фронтом).

Наступ розпочався 22 травня 1916 р. Після нетривалої артпідготовки росія­ни перейшли в наступ по всьому фронту, тим самим не давши австро-угорським військам свободи маневру. Російські війська просунулися по всьому фронту вглиб на 80—120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бродами, Лу­цьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат: понад 1 млн вбитих і поранених, понад 400 тис. полонених. Росіяни втратили близько 500 тис. осіб.

Після завершення цього наступу лінія фронту залишалася майже незмін­ною протягом року. Тим часом у березні 1917р. в Росії відбулась революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити своє внутрішнє становище, улітку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом, новими жертвами і територіальними втратами. Контрудар австро-німецьких військ примусив росіян відступити навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія фронту проіс­нувала аж до укладення Берестейського миру.

Висновок. Протягом 1915—1917рр. українські землі продовжували залиша­тися ареною бойових дій між військами Росії і Австро-німецького блоку. У ре­зультаті західноукраїнські землі були розорені тривалими бойовими діями і окупаційною політикою, яку проводили щодо цих земель Австро-Угорська і Російська імперії.

■ Дати: 22 березня 1915 р. —капітуляція австрійської фортеці Перемишль; весна-осінь 1915 р. — наступ австро-німецьких військ, поразка і відступ росіян; 22 травня 1916 р. — початок «Брусиловського прориву»; червень 1917 р. — останній наступ росіян та його провал.

3.2. «Косигінські реформи» та їхні наслідки для України.

	план відповіді
1.	Провідна ідея реформ, їх
	зміст.
2.	Економічні експеримен­
	ти.
3.	Реформи О. Косигіна.
4.	Результати і причини
	згортання реформ.

Починаючи з 1965 р. під керівництвом Голови Ради Міністрів О. Косигіна в СРСР була розробле­на господарська реформа. За часів Сталіна О. Ко- сигін дуже швидко зробив кар'єру від майстра на фабриці до Голови Ради Міністрів РРФСР. У ньо­го був багатий досвід господарської роботи і своє бачення розвитку радянської економіки. Почат­ку реформ передувала відкрита дискусія в пресі з економічних питань, яку започаткувала стаття
«План, прибуток і премія» професора Харківського інженерно-економічного інституту О. Лібермана, надрукована в газеті «Правда». У1964р. почалась на практиці перевірка і відпрацювання нових методів господарювання. На де­яких підприємствах УРСР почали проводити економічні експерименти, які дали позитивний результат. Це стало підставою для запровадження нового господарського механізму в економіку всього СРСР. Реформи охопили сільське господарство, промисловість і систему управління.

У 1965 р. скасували систему раднаргоспів, запровадивши натомість мініс­терства, які здійснювали управління окремими галузями економіки. Так, в Україні було створено 22 союзно-республіканські і 7 республіканських мініс­терств (автомобільного транспорту і шосейних доріг, будівництва, комуналь­ного господарства, місцевої промисловості, освіти, охорони громадського по­рядку, соціального забезпечення). Таким чином, реальні можливості щодо управління економікою республіки зменшилися.

Була змінена система планування, запроваджена система економічних стимулів праці. Так, якщо раніше головним показником для підприємства був загальний обсяг виробленої продукції, то тепер його замінили на обсяг ре­алізованої продукції. Вважалося, що це примусить підприємства випускати продукцію, яка потрібна споживачеві.

На підприємствах створювався спеціальний фонд матеріального стимулю­вання. Якщо підприємство перевиконувало план реалізації продукції, воно виплачувало працівникам премії і розбудовувало соціальну сферу.

Перед підприємством ставилося завдання працювати з прибутками. Для зменшення собівартості продукції передбачалося підвищити продуктивність праці, запровадити нові технології і техніку.

Перехід на нові умови праці відбувався поступово: у 1966 р. на нових умо­вах господарювання працювало 100 підприємств УРСР (1,5 %), у 1970 р.— 8,2 тис. підприємств (83 %).

Такими були основні риси реформи, яка, на жаль, не мала комплексного характеру і практично обмежилась промисловістю. Вона прагнула поєднати непоєднуване: розширити самостійність підприємств і відновити всевладдя га­лузевих міністерств. Зрештою останні звели нанівець будь-яку самостійність підприємств. Спочатку збільшилась кількість планових показників (продук­тивність праці, середня зарплата, собівартість продукції тощо). Зберігалась система централізованого матеріально-технічного постачання, яку так і не за­мінили на систему оптової (гуртової) торгівлі. Показник «реалізованої продук­ції» мало чим відрізнявся від «валу», тому що обсяги реалізації (при хроніч­ному дефіциті товарів) зростали від обсягів виробленої продукції, тобто валу. Таким чином було збережено затратний механізм. Поліпшення якості, запро­вадження нових зразків було економічно невиправданим. На практиці не дія­ло й матеріальне стимулювання праці. Чим краще працювало підприємство, тим жорстокішими були норми формування фондів стимулювання праці. Висновок. Таким чином, через внутрішню суперечливість і непослідовність реформи були приречені. До того ж, вище партійне керівництво не виявляло ніякого інтересу до її проведення. А після «Празької весни» (1968 р.) стрими: ставлення до реформ змінилось на їх заперечення. Так, у резолюції XXIV з'їзду КПРС говорилося: «Досвід чехословацьких подій знову нагадав про необхідність підвищувати пильність щодо підступів імперіалізму та його агентури в краї­нах соціалістичної співдружності, про значення послідовної боротьби проти
правого опортунізму, який під виглядом «поліпшення» соціалізму намагаєть­ся вихолостити революційну суть марксизму-ленінізму і розчищає шлях для проникнення буржуазної ідеології». Після цього партійно-державна верхівка відмовилась від будь-яких спроб «поліпшити» соціалізм сталінського зразка.

■ Дата: 1965—1970 рр. — «Косигінські реформи».

■ Особистість в історії: О. Косигін.

ШШШШШЯШШШЯШШИШШШШЯЯШ Білет 4 ■ЯВННННННИЯНВМНМІ

4.1. Початок Української революції, утворення Центральної Ради.

М. Грушевський. В. Винниченко.

Українська революція стала визначною подією в історії українського народу XX ст., що засвідчи­ла прагнення українців до творення власної дер­жави. Незважаючи на тривале імперське поне­волення, народ протягом тривалого часу (1917— 1920 рр.) продовжував вести запеклу збройну боротьбу, відстоюючи свою державність.

До причин і передумов революції належать:

— залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панів­них кіл як Росії, так і Австро-Угорщини;

— важке соціальне становище переважної частини населення. Невирі- шеність аграрного питання та соціального захисту робітництва;

— піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення;

— Перша світова війна, що загострила проблеми воюючих держав, ослабила і призвела до падіння Російської, а згодом Австро-Угорської імперій. Це дало історичний шанс українському народу в боротьбі за свою державність.

Перемога Лютневої демократичної революції в Росії 27 лютого 1917 р. і по­валення самодержавства відкрили нову сторінку в історії України. Розпочався складний, суперечливий, але дуже важливий етап у її суспільно-політичному й духовному розвитку.

2 березня 1917 р. у Петрограді виник Тимчасовий уряд, який вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма те­риторіями імперії, зокрема й над Україною. Виконавчу владу в Україні Тимча­совий уряд передав повітовим і губернським комісарам, якими були голови земських управ.

Поряд з органами Тимчасового уряду в Україні, як і в Росії, майже одразу виникли інші структури влади — Ради робітничих і солдатських депутатів, провідну роль у яких відігравали російські меншовики, есери, більшовики.

Третім центром влади і носієм ідеї національного відродження України ста­ла Українська Центральна Рада (УЦР).

план відповіді

1. Причини і передумови Української революції.

2. Заснування Української Центральної Ради.

3. Роль М. Грушевського в діяльності УЦР.

4. Особистість В. Винни- ченка в політичній діяль­ності України.

Ідея заснування Центральної Ради народилася на зборах Товариства ук­раїнських поступовців (ТУП). Полеміка щодо принципів її творення, завдань і програмних гасел не припинялася кілька днів. З березня 1917р. відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради. Цей день вважається датою ство­рення УЦР.

«План, прибуток і премія» професора Харківського інженерно-економічного інституту О. Лібермана, надрукована в газеті «Правда». У1964р. почалась на практиці перевірка і відпрацювання нових методів господарювання. На де­яких підприємствах УРСР почали проводити економічні експерименти, які дали позитивний результат. Це стало підставою для запровадження нового господарського механізму в економіку всього СРСР. Реформи охопили сільське господарство, промисловість і систему управління.

У 1965 р. скасували систему раднаргоспів, запровадивши натомість мініс­терства, які здійснювали управління окремими галузями економіки. Так, в Україні було створено 22 союзно-республіканські і 7 республіканських мініс­терств (автомобільного транспорту і шосейних доріг, будівництва, комуналь­ного господарства, місцевої промисловості, освіти, охорони громадського по­рядку, соціального забезпечення). Таким чином, реальні можливості щодо управління економікою республіки зменшилися.

Була змінена система планування, запроваджена система економічних стимулів праці. Так, якщо раніше головним показником для підприємства був загальний обсяг виробленої продукції, то тепер його замінили на обсяг ре­алізованої продукції. Вважалося, що це примусить підприємства випускати продукцію, яка потрібна споживачеві.

На підприємствах створювався спеціальний фонд матеріального стимулю­вання. Якщо підприємство перевиконувало план реалізації продукції, воно виплачувало працівникам премії і розбудовувало соціальну сферу.

Перед підприємством ставилося завдання працювати з прибутками. Для зменшення собівартості продукції передбачалося підвищити продуктивність праці, запровадити нові технології і техніку.

Перехід на нові умови праці відбувався поступово: у 1966 р. на нових умо­вах господарювання працювало 100 підприємств УРСР (1,5 %), у 1970 р.— 8,2 тис. підприємств (83 %).

Такими були основні риси реформи, яка, на жаль, не мала комплексного характеру і практично обмежилась промисловістю. Вона прагнула поєднати непоєднуване: розширити самостійність підприємств і відновити всевладдя га­лузевих міністерств. Зрештою останні звели нанівець будь-яку самостійність підприємств. Спочатку збільшилась кількість планових показників (продук­тивність праці, середня зарплата, собівартість продукції тощо). Зберігалась система централізованого матеріально-технічного постачання, яку так і не за­мінили на систему оптової (гуртової) торгівлі. Показник «реалізованої продук­ції» мало чим відрізнявся від «валу», тому що обсяги реалізації (при хроніч­ному дефіциті товарів) зростали від обсягів виробленої продукції, тобто валу. Таким чином було збережено затратний механізм. Поліпшення якості, запро­вадження нових зразків було економічно невиправданим. На практиці не дія­ло й матеріальне стимулювання праці. Чим краще працювало підприємство, тим жорстокішими були норми формування фондів стимулювання праці. Висновок. Таким чином, через внутрішню суперечливість і непослідовність реформи були приречені. До того ж, вище партійне керівництво не виявляло ніякого інтересу до її проведення. А після «Празької весни» (1968 р.) стримаис ставлення до реформ змінилось на їх заперечення. Так, у резолюції XXIV з'їзду КПРС говорилося: «Досвід чехословацьких подій знову нагадав про необхідність підвищувати пильність щодо підступів імперіалізму та його агентури в краї­нах соціалістичної співдружності, про значення послідовної боротьби проти
правого опортунізму, який під виглядом «поліпшення» соціалізму намагаєть­ся вихолостити революційну суть марксизму-ленінізму і розчищає шлях для проникнення буржуазної ідеології». Після цього партійно-державна верхівка відмовилась від будь-яких спроб «поліпшити» соціалізм сталінського зразка.

■ Дата: 1965—1970 рр. — «Косигінські реформи».

■ Особистість в історії: О. Косигін.

ШВЯШШШШШвШШШЯШШШШШШ Білет 4 ЯНВНМННИИМВНШНИИІ

4.1. Початок Української революції, утворення Центральної Ради.

М. Грушевський. В. Винниченко.

Українська революція стала визначною подією в історії українського народу XX ст., що засвідчи­ла прагнення українців до творення власної дер­жави. Незважаючи на тривале імперське поне­волення, народ протягом тривалого часу (1917— 1920 рр.) продовжував вести запеклу збройну боротьбу, відстоюючи свою державність.

До причин і передумов революції належать:

— залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панів­них кіл як Росії, так і Австро-Угорщини;

— важке соціальне становище переважної частини населення. Невирі- шеність аграрного питання та соціального захисту робітництва;

— піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення;

— Перша світова війна, що загострила проблеми воюючих держав, ослабила і призвела до падіння Російської, а згодом Австро-Угорської імперій. Це дало історичний шанс українському народу в боротьбі за свою державність.

Перемога Лютневої демократичної революції в Росії 27 лютого 1917 р. і по­валення самодержавства відкрили нову сторінку в історії України. Розпочався складний, суперечливий, але дуже важливий етап у її суспільно-політичному й духовному розвитку.

2 березня 1917 р. у Петрограді виник Тимчасовий уряд, який вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма те­риторіями імперії, зокрема й над Україною. Виконавчу владу в Україні Тимча­совий уряд передав повітовим і губернським комісарам, якими були голови земських управ.

Поряд з органами Тимчасового уряду в Україні, як і в Росії, майже одразу виникли інші структури влади — Ради робітничих і солдатських депутатів, провідну роль у яких відігравали російські меншовики, есери, більшовики.

Третім центром влади і носієм ідеї національного відродження України ста­ла Українська Центральна Рада (УЦР).

план відповіді

1. Причини і передумови Української революції.

2. Заснування Української Центральної Ради.

3. Роль М. Грушевського в діяльності УЦР.

4. Особистість В. Винни- ченка в політичній діяль­ності України.

Ідея заснування Центральної Ради народилася на зборах Товариства ук­раїнських поступовців (ТУП). Полеміка щодо принципів її творення, завдань і програмних гасел не припинялася кілька днів. З березня 1917р. відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради. Цей день вважається датою ство­рення УЦР.

УЦР поступово перетворилася на справжній керівний осередок національно- демократичної революції, своєрідний український парламент, що, крім ТУП, об'єднував представників головних українських політичних партій, а також багатьох безпартійних прихильників українського національно-державного відродження. До неї увійшли представники православного духовенства, куль­турно-освітніх, кооперативних, військових, студентських організацій, громад і гуртків, наукових товариств. У перші дні діяльності УЦР налічувала незнач­ну кількість членів, а її повний склад восени 1917 р. становив 822 особи.

Керівником (головою) УЦР було обрано М. Грушевського. Важливу роль у діяльності УЦР відігравали також відомий український письменник, лідер Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) В. Винниченко, С. Петлюра, С. Ефремов, Б. Мартос, І. Стешенко, П. Христюк та ін.

На початку своєї діяльності УЦР виконувала лише роль київської міської організації. Не змогла вона одразу сформувати й політичну платформу. Спо­чатку вона закликала український народ добиватися від Тимчасового уряду «всіх прав, які тобі природно належать», проте обмеживши їх публічним ви­користанням української мови в державних, судових та освітніх установах.

Основну роль у розробці стратегічної мети УЦР зробив М. Грушевський. У його брошурах головною метою проголошувалося здобуття національно-те- риторіальної автономії для України і перебудови Російської держави на феде­ративну, демократичну республіку. Національно-територіальна автономія України, за Груиіевським — це територіальне об' єднання всіх етнічних україн­ських земель, організоване на засадах широкого демократичного громадського самоврядування. Автономна Україна повинна мати всі державні атрибути.

У федерації М. Грушевський бачив об'єднання в одній союзній (федератив­ній) державі кількох національних. Він розумів федералізм не як основне за­перечення незалежності української державності, а як крок їй назустріч.

Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934 рр.). Видатний діяч націо­нально-визвольного руху, голова Української Центральної Ради, перший пре­зидент Української Народної Республіки, автор Універсалів Центральної Ради, які стали найвидатнішими конституційними документами в історії української державності. Політичну діяльність М. Грушевський поєднував із великою ти­танічною працею історика (йому належить близько 2 тис. наукових праць).

Наукова і політична діяльність висунула М. Грушевського в лідери ук­раїнського національного відродження. Завершивши навчання в Київському університеті, М. Грушевський бере активну участь у діяльності Київської гро­мади, до якої входили видатні представники української інтелігенції: А. Ан­тонович, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Чубинський та ін.

Львівський період життя Грушевського був насичений не тільки науковими здобутками, а й активною громадсько-політичною роботою. Він обирається го­ловою наукової секції (історико-філософської) Наукового товариства ім. Шев­ченка, підтримує розвиток української освіти в Галичині. 1899 р. він став од­ним із засновників Української національно-демократичної партії (УНДП). У період першої російської революції Грушевський розробив власний консти­туційний проект, який віддзеркалював традиційні українські погляди щодо національної автономії.

Лютнева революція в Росії 1917 р. і розвал Російської імперії висунули М. Грушевського в лідери українського національно-визвольного руху. Під його керівництвом почала роботу Українська Центральна Рада.

Проіснувавши всього чотирнадцять місяців, Центральна Рада, очолювана М. Грушевським, заклала могутні підвалини державного будівництва: була прийнята Конституція України, відновлено символи держави (золотий три­зуб і синьо-жовтий прапор). Започатковувалось створення української армії, була введена власна грошова одиниця — гривня. Була прийнята низка законів соціально-політичного характеру в інтересах усіх верств суспільства. Залиша­ючи «поміщикам» і «багачам» рівні права з усіма іншими верствами населен­ня, М. Грушевский все ж віддає перевагу владі «всього трудящого народу». Запропонована ним модель майбутньої Української держави носила соціал- демократичний характер.

Певний час М. Грушевський залишався на позиціях автономії України, але це для нього не було кінцевою метою.

Федерацію Російської Республіки і України Грушевський розглядав лише як важливий етап на шляху до політичної перебудови Європи та її перетворен­ня на Європейську федерацію.

29 квітня 1918 р. Михайло Грушевський був обраний президентом Ук­раїнської Народної Республіки. Однак після гетьманського перевороту П. Ско­ропадського, що відбувся того ж дня,

Дата добавления: 2015-08-29