Проте 11-го в Сокольниках наші земляки розгромили того, хто лідирував спочатку, — ЦДКА 6:1 (2:1) і відправилися на тритижневі канікули у хорошому настрої. У матчі з армійцями залишилися на лавці запасних Костянтин Фомін і Па- ровишников, які більше ніколи не з’являлися на полі в київській формі. Зате зійшла зірка захисника Василя Правоверова, що зумів нейтралізувати небезпечного центрфорварда суперників Костянтина Pязанцева.
До перерви в турнірі московські динамівці встигли виграти чотири зустрічі з чотирьох і здавалися недосяжними — 12 очок (тоді за перемогу присуджували три, за нічию — два, за поразку — одне очко). Далі йшли «Спартак» — 10, ЦДКА — 9, київське і ленінградське «Динамо» — по 8 очок.
Заплутаність ситуації підказала ^варовському план на подальші зустрічі. Якщо армійці і «Спартак», замахуючись на першість, робили ставку на атаку, то Михайло Давидович три тижні шліфував з підопічними неквапливу, обережну гру. Ленінградські одноклубники 6 липня були невимовно здивовані зовнішньою миролюбністю господарів, проґавили тільки одну контратаку, але це виявилося достатньо для перемоги з мінімальним рахунком 1:0 (Щегоцький).
На той час ЦДКА вже оступився в поєдинку з «Локомотивом» — 0:3. Багато що, якщо не все, вирішував 11 липня матч московських динамівців і спартаківців. Нічия гарантувала першим чемпіонський титул і наближала других до звання віце-чемпіона. Втім, максималізм братів Старостіних не бажав миритися з таким розкладом. Всі спартаківські сили були кинуті на вівтар перемоги, але точний удар невблаганного футбольного снайпера Василя Павлова під саму завісу позбавив їх навіть нічиєї — 0:1.
Наступного дня кияни цілий тайм відбивалися на стадіоні «Локомотив» у Москві від хаотичних атак господарів. ^варовський ледве переконав хлопців зіграти акуратно, почекати, поки суперник утомиться. А потім трапилося непередбачене. Хвилин за двадцять до кінця отримав травму Ідзковський, і оскільки Tрусевич ще раніше пошкодив ногу, у воротах довелося стати нападаючому Павлу Комарову...
Тут уже тренер скомандував негайно: вперед! Стурбовані втратою голкіпера, гості так натисли, що Комарову всього одного разу довелося торкнутися м’яча руками. А ось воротар залізничників, майбутній президент Федерації футболу СРСР Валентин Гранаткін з гри майже не виходив. Він парирував пенальті від Гребера на 86-ій хвилині, проте трохи раніше встиг пропустити два м’ячі від Кузьменка і Гончаренка.
Чи була ця перемога — 2:0 — «срібною» для українських футболістів, з’ясувалося через п’ять днів в ленінградському матчі «Червона зоря»—»Спартак». При рівності балів все вирішувало співвідношення забитих і пропущених м’ячів, так що спартаківців влаштовувала перемога з мінімальним рахунком 1:0, 2:1, 3:2, але вже не 4:3. Господарі ж намагалися покинути останнє місце... Гості виглядали сильніше, але кашу зіпсував улюбленець братів Старостіних Станіслав Леута, що зрізав м’яч у власні ворота. У одинадцять хвилин, що залишилися, Леута, правда, встиг забити гол і суперникам. Але для віце-чемпіонства цього виявилося мало — 1:1.
Симптоматично, що спартаківці не побоялися призначення на вирішальний поєдинок у Ленінграді київського арбітра Івана Космачова, що опинився єдиним, хто судив два матчі за участю однієї і тієї ж команди в першому чемпіонаті. Через рік така тісна дружба із спартаківцями забезпечила Космачову переїзд до Москви і престижну роботу в апараті Центральної ради цього профспілкового товариства. Вона ж погубила його як арбітра, коли він пішов на фальсифікацію в знаменитому поєдинку так званого московського «Спартака» із збірною Басконії... Але спочатку про підсумки весняної першості СРСР 1936 року.
Червоний прапор переможців завоювали московські ди- намівці — 18 очок з 18 можливих, співвідношення забитих і пропущених м’ячів — 22:5. Віце-чемпіонський титул дістався киянам — 14 очок, 18 забитих, 11 пропущених голів. Всі ігри провели Волін, Гребер, Кузьменко, Тютчев, Махиня, Шиловський, Щегоцький. По п’ять разів виходили на поле Трусевич, Гончаренко і Комаров, чотири — Правоверов, по три — Фомін і Паровишников, по два — Ідзковський і Ліф- шиць, один раз — Клименко, Путистін, Коротких. Кращими бомбардирами стали Щегоцький і Гончаренко — по чотири м’ячі. Махиня і Комаров забили по три, Гребер і Кузьменко — по два голи.
І найдивовижніше. Наша команда блискуче грала на виїзді. Вона взяла в трьох поєдинках на чужих полях три перемоги, забивши при цьому 15 м’ячів і пропустивши тільки три. Неймовірний показник навіть на ті часи! Не побоюся назвати такий результат своєрідним світовим рекордом, гідним Книги Гіннесса.
Хоча футбольна Європа вже добрий десяток років перейшла на гнучкішу тактичну систему «дубль-ве», кияни, подібно до всіх учасників першого чемпіонату СРСР, діяли по застарілій системі «п’ять у лінію», винайденій ще в 1883 році футболістами Кембриджського університету. Зате динамівці столиці України мали в активі значно більше розучених комбінацій, ніж суперники, і дуже добре були підготовлені фізично. Відмінна фізпідготовка — це своєрідний привіт терміном майже в сорок років від 1936-го до 1974-го Олегу Базилевичу і Валерію Лобановському від першого в СРСР яскравого прихильника тренувальних перенавантажень Михайла Товаровського!
Гірше йшла справа з вольовим настроєм киян, та і в захисті у них не вистачало таких яскравих виконавців, якими блищав напад. Творчі підсумки першого чемпіонату СРСР стали для тренера Товаровського основою майбутньої кандидатської дисертації.
ЗАКУЛІСНІ РОЗБІРКИ
Поки прекрасна сімка найперших і найкращих билася за перехідний Червоний прапор, за кулісами веселилися щосили. Країну охопила епідемія переманювання футболістів, що супроводжувалася масовим потоком скарг і підкидних листів у газети і різні інстанції. Грати тільки у футбол і нічого більше не робити мріяли десятки тисяч, а індульгенцію від комсомолу і ВФК отримали всього п’ять сотень, що виступали в трьох класах так званих команд майстрів. Божевільна заздрість приводила до скандалів. Ті, хто попадалися під руку газетярам, піддавалися публічній прочуханці і довічній дискваліфікації. Але далеко не всі підряд, а вибірково. Страждали ті, хто мав слабкого покровителя. За одну і ту ж провину (наприклад, якщо команда у повному складі покидала поле через незгоди з рішенням арбітра) могли легенько пожурити, як підшефних могутнього Лазаря Кагановича з «Локомотива». А могли і розформувати команду, як це відбулося із збірною Іжевська. У цій обстановці психозу, що змінила бурю тріумфування з нагоди кардинальних змін у футбольному житті в країні, першою серйозною жертвою виявився один з прародителів новацій ВФК і його голова Василь Манцев. Манцев, що ходив під головою ВЦВК Михайлом Івановичем Калініним, уже в середині червня 1936 року був вимушений поступитися своїм постом Івану Харченку, якому протегував особисто голова Раднаркому В’ячеслав Михайлович Молотов.
В постанові про розпуск ВРФК і створення Всесоюзного комітету у справах фізкультури і спорту при РНК СРСР на чолі з Іваном Івановичем Харченком мовилося, що скасований орган (ВРФК) не виправдав призначення, був відірваний від мас і погано допомагав розвитку спортивного руху в країні. Постанова відміняла введені ВРФК з подачі Старості- на стипендії провідним майстрам з усіх видів спорту. Тим самим заганялася в тінь система заохочення чемпіонів і рекордсменів. Нелегально ця практика розцвіла буйним цвітом якраз після офіційної ліквідації привілейованих команд і спортсменів. У футболі нічого не змінилося. Просто провідні гравці почали числитися студентами, військовослужбовцями, робітниками й отримувати пристойні стипендії і зарплати. Навіть у провінції улюбленці місцевих керівників примудрялися в 1936 році отримувати по 300, а то і по 500 крб. на місяць. У великих містах розцінки були, природно, вищі. І це не рахуючи коштів на відрядження, талонів на харчування, дармової спортивної форми. Товариські матчі не заборонялися, але тільки з відома фізкультурних начальників. Вони практикувалися рідко, на відміну від лівих, несанкціонованих гастролей більш-менш пристойних команд обділеними футболом містами і селами.
Що тут нового або дивовижного? — запитає сьогоднішній читач. Висококласна майстерність у будь-якій галузі повинна оцінюватися по заслугах. Усе так. Але добрих 50 років насправді існуючий професіоналізм у радянському футболі і в спорті взагалі ретельно ховався під демагогічною риторикою про захист здоров’я і повноцінного відпочинку трудящих мас. Це було незручно, ганебно й осоружно, але з пісні слів не викинеш...
криштлля магічний дзвін...
Друга половина літа 1936 року була віддана під розиграш Кубка СРСР. Ігри 1/64 фіналу почалися 18 липня наступного дня після закінчення весняного чемпіонату. Для участі в першому кубковому змаганні було подано 94 заявки. Така активність маловідомих команд пояснювалася двома обставинами. Багато хто жадав довести, що заслуговує виступати і в чемпіонаті, де число учасників у чотирьох групах обмежувалося двадцятьма вісьмома. А по-друге, дуже всім сподобався приз, фотографію якого було опубліковано в газетах.
Кришталево-срібний красень, увінчаний бронзовою фігуркою футболіста, вже в рік свого народження став вельми привабливою і бажаною метою для кожного честолюбного майстра. Спочатку це була чаша для крюшону, яку, за дорученням Всесоюзної футбольної секції, купили в одному з ювелірних магазинів Столешникового провулку в Москві заслужений майстер спорту Олексій Соколов і кореспондент газети «Червоний спорт» Юрій Ваньят. Ювеліри переробили чашу в майже шестикілограмовий кубок, забезпечивши його срібною підставкою і гербом країни. Популярність Кубка, його приваблива сила були настільки великі, що боротьба за кришталевий трофей продовжується в Росії і після того, як розвалився Союз... Тридцять дві команди — більше третини від усього облікового складу — виставила в першому розиграші Україна. Сім колективів представляли Харків, шість — Київ, чотири — Дніпропетровськ. Правда, кількість явно не перейшла в якість. Наприклад, команда колгоспу імені Чапаєва Київської області, включена до турніру тільки за те, що мала в своєму розпорядженні єдиний сільський стадіон у країні, відразу потрапила в 1/32 фіналу. Приймаючи на своєму полі московський «Серп і молот», колгоспники програли з рекордним для першого кубкового турніру результатом — 0:15. Єдиною втіхою могло послужити те, що п’ять м’ячів у цій зустрічі забив майбутній знаменитий бомбардир Григорій Федотов. Але 26 липня 1936 року він був ще невідомий.
Успішніше за інші українські клуби просувалися вперед харків’яни. У 1/8 потрапили «Серп і молот» і ХЕМЗ, де вони зустрілися між собою. Переміг «Серп і молот» 3:1, проте в чвертьфіналі він поступився майбутньому володареві Кубка — московському «Локомотиву» — 1:2. До речі, цій же команді з мінімальним рахунком 0:1 програли в 1/16 і ди- намівці Харкова. До 1/8 добралися динамівці Одеси, але за розпорядженням наркома внутрішніх справ УРСР Бали- цького не з’явилися до Ногинська на гру з «Червоним прапором».
А як впоралися з першою експедицією за кришталем київські клуби? «Спартак» відразу програв збірній миколаївського заводу імені А. Марті 0:3. «Більшовику» в 1/64 зарахували перемогу через відмову ЦДКА-2 з’явитися на матч, а в 1/32 він опинився явно слабкішим за динамівців Одеси — 2:6. Розчарували залізничники Києва, у складі яких виступали Тимофєєв, Пржепольський, Долгов, Галкін, Ба- лакін. Майже без боротьби вони здалися в Болшево дина- мівцям (а насправді — ув’язненим) з трудової комуни — 1:6. Київський «Вимпел» програв в 1/32 на виїзді другій команді московського «Динамо» — 0:3. Цей матч, що відбувся 25 липня, примітний тим, що був останнім офіційним виходом на зелене поле чудового футболіста Казимира Піон- тковського... До речі, поряд з ним того дня грали славні київські ветерани Юкельзон, Коберський, Весеньєв, а також молодий Костянтин Калач, усі успіхи якого були ще попереду... Дуже образливу поразку з далекосяжними наслідками, потерпів удома «Арсенал» (Київ) від нічим не примітної команди «Червоний прапор» (Єгор’євськ). Господарі лідирували 2:0, але Шпатенко забив м’яч у свої ворота, і окрилені гості зуміли врятувати гру — 2:2. Додатковий час не визначив переможця — 3:3. Довелося проводити повторний поєдинок, але вже без шансів на успіх для арсеналь- ців — 0:3. Мудрі укладачі кубкової сітки припускали інший результат і звели в наступному крузі переможця цієї пари з київським «Динамо». Динамівці тоді були дуже зайняті зйомками в першому художньому фільмі на спортивну тему «Воротар» і розраховували, що вдома без спеціальної підготовки легко здолають земляків із заводської команди. Поїздка до Єгор’євська сплутала всі карти. Знаючи, що московські динамівці теж не збираються виїжджати до Кадієвки на поєдинок 1/32 фіналу з місцевим «Стахановцем», мотивуючи це складністю підготовки до турне Чехословаччиною, кияни попросили про перенесення зустрічі на зручніший термін. Їм після тривалої тяганини відмовили, зарахувавши поразку за нез’явлення. %ді український чекіст № 1 Ба- лицький таємною директивою заборонив іншим динамів- ським командам республіки продовжувати кубкове змагання. Tак без боротьби вибули з турніру досить сильні клуби Дніпропетровська і Одеси, пославшись на те, що не можуть у строк прибути до Ногинська і Сталінграда.
Московські ж динамівці хотіли перехитрити самого Господа Бога. Виставивши другу команду, у складі якої виступали майбутні знамениті тренери Качалін і Чернишов, вони розраховували малою кров’ю досягти вершини, коли на останньому етапі в бій вступлять основні сили...
На жаль, вже в 1/16 дублери перших чемпіонів СТСТ не справилися з московською заводською командою «Серп і молот» — 2:3. Отже, гравці першого складу, що повернулися з тріумфом з Чехословаччини, опинилися біля розбитого корита. Ні з ким ділитися славою вони не бажали, а тому зажадали додаткового матчу з московським «Локомотивом», що виграв на той час у фіналі Кубок у тбіліського «Динамо» — 2:0. При цьому московські динамівці наполягали, щоб кришталевий трофей був вручений саме переможцеві додаткового поєдинку.
Покровителі динамівців напирали на те, що в розигра- ші не брали участі обидві кращі команди весняної першості, що зробило перший кубковий турнір неповноцінним. Але спортивних принципів ніхто не відміняв. Тим більше, що за зневагу до кубкових обов’язків і москвичів, і киян зобов’язали зіграти показові матчі в «скривджених» містечках. Причому чемпіонів буквально заманив до Кадіївки герой праці шахтар Олексій Стаханов, закидавши листами керівництво московського «Динамо» і центральні газети. Столичні футболісти довго комизилися, проте їх буквально у наказовому порядку відрядили до Кадіївки, де вони 23 вересня розписали мирну нічийку з господарями — 1:1. Кияни відбули трудову повинність раніше — 31 серпня. Але повелися не так дипломатично. Вони розгромили нещасну команду Єгор’євська з рахунком 12:0, щоб наступного разу суперникам з глушини не кортіло скаржитися на грандів...
Церемонія вручення кубкового трофея затягувалася. Комсомольські й спортивні керівники країни, добре знаючи довгі руки НКВС, занурилися в обтяжливі роздуми. Їх виручив усенародний улюбленець Валерій Чкалов, що спостерігав за фінальною грою 28 серпня з центральної ложі стадіону «Динамо». Знаменитий льотчик написав у газеті «Червоний спорт», що успіх столичних залізничників справедливий і закономірний, чим зняв всі питання. Приз залізничники отримали лише 5 вересня — через вісім днів після фіналу. Деталь, що яскраво характеризує дикі особливості футболу сталінської пори. Ну, а самі футболісти «Локомотива» відчули повне моральне задоволення лише 12 жовтня 1936 року, коли в принциповому поєдинку осінньої першості СРСР із московським «Динамо» узяли верх з рахунком 2:1.
«Паровозники», як називали у футбольних колах залізничників Москви, ще до війни заслужили репутацію команди, що біжить попереду паровоза. Не дивлячись на вельми скромні загальні результати, вони частіше за інших залишали свій слід у історії як найперші. «Локомотив» був учасником першого матчу першого чемпіонату СРСР, став першим володарем Кубка країни, першим і єдиним, хто виграв у 1936 році у московського «Динамо», позбавивши його тим самим другого чемпіонського титулу. «Локомотив» виявився першим, кому довелося випробувати на власній шкурі потужність збірної Басконії в 1937 році. І навіть з класу «А» він вилетів першим. Із старожилів.
Нападаючий залізничників Василь Лавров забив найперший гол у чемпіонатах СРСР (ленінградському «Динамо»), першим зробив хет-трик в офіційній кубковій грі з командою класу «А» (ленінградська «Червона зоря»), став найрезультативнішим футболістом першого кубкового турніру — 11 голів, і кращим бомбардиром за підсумками двох першостей 1936 року, весняної і осінньої — ще 11 голів. Ось вам і «паровозники»!
«воротар» в житті і на екрані
Легенду про могутнього астраханського вантажника Антона Кандидова, наділеного феноменальною реакцією, що дозволила йому стати непробивним воротарем збірної СРСР, придумав Лев Абрамович Кассиль. Уже згадувалося, що письменник «позичив» для свого героя факти з біографії льотчика Володимира Коккінакі. Прізвище взяв у старого університетського товариша, що полонив Кассиля і своєю душевною широтою, і атлетичною зовнішністю. Ну, а ім’я запозичив у офіційного консультанта фільму, київського голкіпера Антона Ідзковського.
До футболу Кассиля в студентські роки залучив чемпіон Радянського Союзу в спринтерському бігу, майбутній журналіст-«ізвєстінець» Борис Громов. Лев Абрамович «захворів» грою в шкіряний м’яч раз і назавжди. Вже в 1927 році він написав свій перший футбольний звіт. А пізніше, ставши визнаним літератором, постійно присвячував улюбленій темі свої репортажі і нариси у «Вістях». Після поїздки разом з футболістами збірної СРСР до Туреччини восени 1935 року Кассиль написав маленьку книжечку для дітей «Пекіни бутси», головним персонажем якої став неповторний нападаючий Петро Дементьєв. Але рамки документальної оповіді були вузькі для письменника з багатою фантазією. Він давно мріяв про художнє втілення своїх футбольних марень і мріянь.
Ось чому, коли зайшла мова про фільм для сумісної фран- ко-радянської постановки, Лев Кассиль запропонував футбольний сюжет. Режисер-постановник Сергій Юткевич ідею схвалив, проте робота над сценарієм не заладилася. Тоді письменник перелицював його в п’єсу для Театру імені Вахтангова. І тут невдача. Виходила якась високопарна, надумана дрібниця, що рушилася, як вважав сам Кассиль, під вантажем високодумних претензій, чужих самому матеріалу — спорту.
І тут до автора, що було знітився, звернувся один з най- досвідченіших режисерів Ленінградської кіностудії Семен Олексійович Тимошенко. Почувши про задум Кассиля і прочитавши його заготовки, Тимошенко відразу побачив, що заважало реалізувати задум, який усім подобався, але не знаходив відповідного втілення. Пропозиція режисера вирішити тему у веселому комедійному жанрі припала письменникові до душі. На початок 1936 року сценарій був готовий. Паралельно йшла робота над романом «Воротар Республіки».
У основних своїх образах, сюжетних колізіях і смислових рішеннях сценарій і роман не розходилися. Але образ Карасика у фільмі був рішуче змінений, оскільки грати його погодився чудовий артист Театру імені Вахтангова Анатолій Йосипович Горюнов. Кассиль переписав свого Карасика «на Горюнова», перетворивши худореброго журналіста (тут була погано замаскована спроба автопортрета) на інженера-вайла і додавши йому ті риси, які з таким блискучим комізмом утілив на екрані товстенький, живий, немов ртуть, Горюнов.
Тимошенко припускав використовувати для масових футбольних сцен гравців ленінградського «Динамо». Саме на прохання Кассиля, вхожого до вождя комсомольців Косарева, календар першого чемпіонату був складений так, щоб ленінградські динамівці звільнилися раніше інших учасників, причому останній матч провели в Києві, де намічалися натурні зйомки. Тимошенко був закоханий у новий динамів- ський стадіон столиці України, розташований у колишньому Царському саду на місці «Шато-де-флер» — «Замку квітів», і ні за які пряники не хотів переносити натуру в інше місто.
На початку літа знімальна група прибула до Києва. Тимошенко швидко роззнайомився з місцевими динамівцями, які йому дуже сподобалися. І тут молодий київський режисер, футбольний уболівальник Григорій Ліпшиц підказав Семену Олексійовичу, у якого він працював асистентом, що значно вигідніше і зручніше зайняти в масовках господарів стадіону. Тим більше вони грають міцніше, яскравих індивідуальностей мають більше та і завжди можуть запросити, якщо буде потрібно для масовки, футболістів з «Локомотива» й інших київських команд.
Звичайно, економія коштів виходила величезна. Але Ти- мошенка перш за все підкуповувала колоритна зовнішність Ідзковського, Щегоцького, Кузьменка, їх здатність схоплювати все на льоту. Щоб бути чесним до кінця, Семен Олексійович попередив своїх земляків, що зніматися буде команда, яка переможе в поєдинку двох «Динамо» 6 липня. Хоч і з мінімальним рахунком 1:0, але кияни взяли верх. Найважче було умовити старшого тренера Михайла Товаровського дати дозвіл на зйомку. Тренер розумів, що тривала робота в кіно, хай і безпосередньо пов’язана з футболом, обов’язково позначиться на якості гри в осінньому чемпіонаті. Та дуже вже просили хлопці на чолі з Ідзковським, призначеним головним консультантом. У ті роки популярність кіноартистів була надзвичайною. Лише льотчики могли похвалитися більшою. Знятися в крихітному епізоді вважалося великою честю, все одно як полетіти в космос у шістдесятих або стати депутатом- революціонером у дев’яностих. Коротше кажучи, Товаров- ський поступився...
Похмурі передчуття не підвели мудрого Михайла Давидовича. Після зйомок, на старті осіннього турніру, «кіноартисти» потерпіли три поразки при одній нічиїй. Причому двічі примудрилися програти на своєму полі свідомо слабкішим суперникам. Навіть нічия 3:3 в Москві з майбутнім чемпіоном «Спартаком» і перемога під завісу над ЦДКА 3:1 не врятували положення. Шосте місце при восьми учасниках з одним-єди- ним очком переваги над московськими армійцями, що замикали таблицю, зіпсувало все враження від вдало початого сезону. Деякою втіхою послужило включення Гребера, Ши- ловського і Щегоцького в список 33 кращих. Коли б не грандіозна перемога 30 вересня під проливним дощем над збірною Туреччини (9:1), осінній зрив міг коштувати тренерові посади. Зате для нащадків — назавжди відображені гравці знаменитого складу київського «Динамо» 1936 року, що виконували ролі футболістів збірної СРСР і зарубіжних майстрів з команди «Чорні буйволи». Особливо вражали «буйволи». Похмурі, в якійсь фантастичній формі, вони не викликали ніякого співчуття через навмисної грубості і нещадності.
У крупному плані «буйвола», що б’є пенальті, легко впізнаваний півзахисник Іван Кузьменко. Роль його найлютішого
30 вересня 1936 року київські динамівці провели другий з трьох довоєнних міжнародних матчів із збірною народних домів Туреччини й одержали в ньому єдину в тридцятих свою міжнародну перемогу. Але яку! 9:1! Хай читача не лякає кількість футболістів. Завдяки урочистому випадку перед грою в центрі поля вишикувався повний склад команди |
партнера дісталася доброму помічникові адміністратора київського «Динамо» Рафаїлу Фельдштейну. Воротаря чужоземців зображав Антон Ідзковський. А Щегоцький, Шилов- ський, Гончаренко складали напад «збірної СРСР». Легко імпровізуючи в ігрових футбольних епізодах, вони дуже допомагали режисеру і оператору В. Данашевському добитися правдоподібності того, що відбувається. Наприклад, Щегоцький, який виконував роль капітана збірної країни, при зйомках кожного дубля по-новому і так природно порушував правила в своєму штрафному майданчику, що Тимошенко губився, не знаючи, який варіант вибрати для остаточного монтажу.
Важче за всіх, звичайно, доводилося головним героям Антону Кандидову і Карасикові. На роль Кандидова був за- прошений актор московського Tеатру Pадянської армії Григорій Плужник. Молодий, атлетичної будови, він мав мінімальну футбольну практику в далекому дитинстві і відчував себе в воротах, не дивлячись на три місяці спеціальних занять, вельми боязко. Справа пішла на лад, коли за підготовку Плужника узявся Антон Леонардович Ідзковський, майбутній учитель наших знаменитих голкіперів Олега Макарова і Віктора Банникова. Асистував Ідзковському старанний і дуже пунктуальний Іван Кузьменко, що бив за замовленням то в правий нижній, то в лівий верхній кут. Часто Кузьменко захоплювався і починав стріляти, немов з гармати. Після одного з таких «пострілів» Плужник упав, як підкошений. У готель «Континенталь» (на його місці зараз знаходиться Консерваторія), де жили актори, його довелося доставляти на носилках. Два дні вимушеного простою члени знімальної групи з радістю провели на пляжі.
Дещо інші проблеми мучили Горюнова. Через надмірну вагу він швидко втомлювався і відновлював сили... пивом. Після кожної зйомки епізоду, де Горюнов-Карасик обводить одного за іншим декількох суперників, актор, як тільки лунала команда режисера «Стоп!», не зупиняючись мчав до бочки з пивом, що розташовувалася біля входу в борцівський зал «Динамо», і вся група терпляче чекала, поки Анатолій Йосипович осилить п’ять кухлів. Tак продовжувалося після кожного дубля. Втім, почуття гумору Горюнов не втрачав ні за яких обставин, а при нагоді і викладав початкуючим «кінозіркам» уроки хорошого тону.
Щегоцький згадував, як, побачивши в роздягальні Макара Гончаренка, Горюнов підлетів до нього і розшаркувався:
— Я, звичайно, радий вітати такого знаменитого футболіста. Але чому ви, Макаре Михайловичу, знову з бородою, наче дідусь Мазай? Адже ми запрошували вас на зйомки без бороди. Вона просто не влазить в кадр!
Присоромлений Гончаренко тут же зникав, щоб устигнути поголитися до початку зйомок.
Щегоцькому теж діставалося від знаменитого артиста:
— Капітане, — кричав Горюнов з награним гнівом, — як ти виводиш на поле команду? Це ж тобі не шпана яка-небудь! За тобою збірна країни! Стрункіше, стрункіше, капітане! Груди колесом і кроком м-а-а-рш вперед! Ех, попалися б ви мені на зйомках якого-небудь військового фільму. Я б вас навчив марширувати...
У кіно Анатолій Йосипович знімався з дев’ятнадцятирічного віку, закінчив театр-студію МХАТ, усе життя віддав вахтанговському колективу, був удостоєний звання народного артиста РРФСР, став лауреатом Сталінської премії 1950 року. Незабаром після отримання премії він помер, не доживши навіть до п’ятдесяти. Серце...
Милий Григорій Йосипович Ліпшиц, що зняв масу ігрових і документальних стрічок, назавжди залишився вірний футболу, спортивній темі. Його творча спадщина — не тільки «Артист із Коханівки» і «Місяць травень», але і «Строга гра», де знайшли художнє втілення гучні успіхи київського «Динамо» середини сімдесятих. Сивий як лунь, він помер у пориві вболівальника на трибуні київського Палацу спорту під час хокейного матчу навесні сімдесят дев’ятого...
А Семен Олексійович Тимошенко багато років опісля зняв ще один футбольний фільм — «Запасний гравець», що не зібрав і сотої частки тих глядачів, які вдруге, утретє захоплено йшли на «Воротаря», що брав за душу іскристим гумором, динамічністю сюжету, відмінними футбольними сценками і, звичайно, музикою Ісаака Дунаєвського. У «Воротарі» розкрився талант Тимошенка-комедіографа. Сьогодні тільки фахівці пам’ятають натужні тимошенківські стрічки, присвячені революції. А ось «Два бійці», «Небесний тихохід» і «Воротар» зробили режисерові справжнє ім’я. Він помер у 1958 році, залишивши після себе книгу про мистецтво монтажу, що стала настільною для кінематографістів-початківців.
Воротарська майстерність актора Плужника справляла таке враження на глядачів, що Григорій після виходу фільму на екрани отримав кілька пропозицій від тренерів, що повірили в його «непробивність». Чи це не вища оцінка майстерності Тимошенка-монтажера?
Футболісти і кінематографісти розлучилися великими друзями. Правда, співавтор воротарського успіху Плужника Антон Ідзковський наприкінці постраждав від свого учня. У епізоді, коли Кандидов сам кидається з м’ячем до чужих воріт, щоб забити вирішальний гол «Чорним буйволам», голкіпер чужоземців у виконанні Ідзковського діяв настільки самовіддано, що недосвідчений Плужник завдав йому травми. Три дні, проведені у лікарні, головний консультант фільму запам’ятав надовго. Разом із медперсоналом його лікував весь творчий і технічний склад «Воротаря» на чолі з невгамовним Горюновим. Це були солодкі днинки...
Що не вирубаєш сокирою...
«23 січня 1937 року в Москві в Жовтневому залі Будинку спілок почався суд над підлими з підлих — троцькістською бандою ворогів народу, зрадників батьківщини, диверсантів, шпигунів і вбивць — Ю. Л. П’ятаковим, К. Б. Радеком, Я. Со- кольниковим, Л. П. Серебряковим, Я. А. Лівшицем, Н. І. Му- раловим та іншими».
Газета «Правда»
«Вот все они: лакеи генералов,
Шпики по крови и друзья шпиков —
Серебряков, Сокольников, Муралов,
Двуличный Радек, подлый Пятаков...
Торгуя нашим будущим и кровью,
Несли они свинцовую пургу.
Приморье, Приамурье, Приднепровье Отдать хотели лютому врагу.
Из слово — ложь. Их клятвы — лицемерье.
Их сердце пусто, помыслы черны.
Смерть подлецам, втоптавшим в грязь доверье, Овеянной победами страны!»
Олексій Сурков
Народна артистка СРСР М. М. Блюменталь-Тамаріна: «Озвірілі негідники». Президент Академії наук СРСР В. Комаров: «Геть корисливих і підлих паліїв війни, всіх до останнього! Не місце їм на землі». Заслужений діяч науки, професор-ордено- носець М. М. Бурденко: «Хто йде проти волі народу, того має покарати нещадна рука правосуддя».
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
