Одного вечора Афанасій так довго розмірковував над цим питанням, що не помітив, як настав ранок, і дружина, яка ранками бувала особливо не дружньою, не застала його з порожньою пляшкою з-під горілки, яку він намагався запхати в маленьку мишоловку. Відбувся скандал, бо дружина, як і всяка нормальна дружина, могла зрозуміти і терпіти бухарика, бо хто ж зараз не бухає, але з людиною, яка пре порожню пляшку просто в мишоловку, жити під одним дахом елементарно страшно. Але, так чи інакше, мишоловки стояли, заряджені про всяк випадок салом, яйцями, цукерками, сухим спиртом, макухою, позиченою в сусіда-рибалки, та іншим хавчиком. Також були сконструйовані спеціальні мишоловки, в яких можна використати як наживку горілку – рідину Афанасій наливав у мильницю, а зверху на потенційну здобич мало падати відро. Вся ця ньютонівсько-механічна історія на тлі дзен-буддизму продовжувалась аж доти, поки біля своєї найулюбленішої мишоловки у вигляді умивальника (Афанасій передбачав, що пан Зривко прийде чистити зуби – і тут…) він не знайшов дивного вірша.
Сказання про самотнього пана, мужніх мишей та їхню велику мрію
Не знаю, чому так вийшло —
Зимовим студеним ранком
Мене покинули миші,
Не лишивши і забаганки.
Тут я зізнатись мушу —
В погоду і непогоду
Жив я душа у душу
З веселим мишачим народом.
Усе ми ділили навпіл:
Роки, телевізор і сало.
Куди ж ви поділися, браття,
Чого вам стало замало?
Разом ми ховали близьких,
Разом сторонились далеких,
Як небо звисало занизько —
Писали листи лелекам.
Чому ж не сиділося в хаті,
Чому ж не каталося в сирі?
Бо сірі веселі браття
Плекали великую мрію.
Куди ж ви пішли, сіромахи?
В чужії далекії краї.
Без їжі, без світла, без даху.
Як серце мені це країть!
Така-от сувора правда
Переді мною постала:
Життя – це прекрасна справа,
Та мишам цього замало.
Аж зараз сиджу і плачу,
І бачу,
Як по коліна в снігу
Перетинають миші
Люту безкрайню тайгу.
Я сам. Я один. Я грішний.
Свічі каганець догорає.
Та вірю, що дійдуть миші
До свого мишачого раю.
Вірш Афанасію надзвичайно сподобався, особливо останній рядок про рай – це був знак, натяк, і Афанасій мав за будь-яку ціну з'ясувати, що він означає. Однозначних відповідей Афанасій не знав, проте здогадувався, що автор безсмертного творіння – пан Зривко. Місцями філософсько-містичний зміст вірша навіть підсилював здогадки – пан Зривко є носієм якоїсь мудрості, він – особливий і втаємничений, як папа Карло, хто зміг вистругати зі звичайної дровиняки хлопця, який зробив його багатим. Але що ж робити далі? Як спіймати цього буратіна в синьому костюмі? Як жити і як спокійно бухати, коли ось, прямо в твоїй хаті, на дні порожньої пляшки вирішується доля цілого людства?
Афанасій пішов із цим питанням по пивних, де його завжди вітали за спокійний характер і цінували як цікавого співрозмовника. Зрештою хтось із друзів сказав: «Ти повинен сходити до дяді Васі! – І, хильнувши стопку, випереджаючи запитання, додав: – Тому що дядя Вася знає про все!»
Потрапити до дяді Васі було не так легко, як сказано і випито – перед візитом Афанасію довелося поспілкуватися з дядею Пєтєю, дядею Колєю і тьотьою Шурою. Вони випробовували Афанасія різними видами самогону, примушували закусувати хлібом із майонезом та ставили каверзні запитання про сенс життя, стан потенції та кількість грошових одиниць у наявності. Скільки він випив і що конкретно відповідав, Афанасій не запам'ятав, проте, коли він постав перед дядею Васею, який працював завідувачем складу на оптовій базі будматеріалів, голова його була ясною, а очі – тверезими.
Дядя Вася був схожий на Пацюка з гоголівських «Вечорів на хуторі біля Диканьки» – товстий, лінивий, чубатий, із довгими сивими вусами і п'яною посмішкою. Сидів він, розвалившись, у старому драному глибокому кріслі, яке було так часто пропалене сигаретами, наче його розстрілювали карателі, поміж стелажів із усіляким товаром, і зусиллям волі й погляду посилав углиб себе не вареники, а кільку в томаті з консервної банки. Рибинки злітали над столом і рівнесенько впливали прямо в роззявлену ротяку. З хвостів рибинок на газету рідкими іржавими краплями капав томатний соус, прямо на фотографії партійних вождів та державних бонз.
– Унітазів чеських немає, – сказав характерник.
– Що? – не зрозумів Афанасій.
– Запитуй, я знаю про все, – пропустив репліку повз вуха дядя Вася. – Та поквапся! У вас дефіцит товару, а в мене – часу. Товар купити можна, а от час поки що ні.
Дядя Вася і насправді знав про все: про сантехніку імпортну, про кахельну плитку, про душові кабіни, про курс валют на центральному ринку, але про щастя всіх людей на Землі він не знав ні чорта. Проте він проникся симпатією до лагідного Афанасія і підказав йому правильний шлях.
– Є тільки одна людина, яка знає про щастя всіх людей на Землі.
– Хто ж це? – фальшиво вигукнув Афанасій, бо насправді він і сам уже знав відповідь.
– Це пан Зривко! – повідомив дядя Вася.
– А де його знайти? – імітував Незнайка Афанасій.
– На дні порожньої пляшки горілки, яку ти вип'єш на самоті! Пошук сенсу життя не передбачає мерехтливості.
– А як із ним вступити в дружню бесіду? Бо він зі мною не хоче говорити.
– Так ти його бачив?
– Бачив, дядьку!
– А ти його не ображав?
– Що ви маєте на увазі?
– Ну, наприклад, чи не пропонував йому та білочці виступати з концертами в Євросоюзі та країнах СНД? Бо то є найбільша для нього образа!
– Та ні, що ви, як я міг?! – перелякано збрехав Афанасій.
– Ну, добре, тоді я розповім тобі надійний спосіб, але тільки після того, як ти виконаєш потаємний ритуал.
– А в чому він полягає?
– Кладеш на цю табуретку сто гривень, а сам потім потихеньку зникаєш за дверима.
Афанасій поклав і з радістю зник і таким чином дізнався потаємний спосіб, як звичайній людині можна вступити з паном Зривком у дружній контакт.
З'ясувалося, що здогадки Афанасія про спільну природу посталкогольних істот виявилися цілком правильними, і для практичної реалізації задуму потрібно лише перетворитися на зеленого чоловічка. Для цього дядя Вася надиктував Афанасію магічний коктейль «Альфа Центавра» і розповів, як правильно вживати рідину. Афанасій так і зробив і того ж вечора перетворився на справжнього зеленого чоловічка. Коли він уперше побачив себе у дзеркало, то подумав, що він став інопланетянином, настільки незвично виглядав. Але коли добре пригледівся, то побачив, що насправді він звичайний зелений чоловічок, яких він із друзями так часто спостерігав на столі, а часто й під столом. Потім Афанасій раптом провалився в якусь безодню, яка крутила його, наче в пральній машинці (це був його найбільший жах – він дуже боявся, що коли-небудь дружина випадково засуне його в пральну машинку). Прийшов до тями він на рідному кухонному столі, впізнавши знайому до болю площину по брудній клейонці. Афанасій стояв у натовпі таких же, як сам, зелених чоловічків, а на порожній пляшці перед ними сидів пан Зривко у синьому костюмі і білому картузі, закинувши ногу за ногу, курив цигарку і награвав на губній гармошці якийсь марш, а рожева білочка бігала поміж зелених чоловічків і декому торкалася пухнастим хвостом до чола, після чого ті, обрані таким дивним чином, падали, наче підкошені пострілом, на картату клейонку.
– Вітаю вас, зелені мешканці планети Похмілля! – привітався пан Зривко, і чоловічки, всі, хто ще не лежав, стали на коліна.
– Слався, слався наш повелителю! – закричали вони.
– Слухай, що тут відбувається? – штовхнув сусіда праворуч ліктем Афанасій. – Хто цей чел?
На сусіді були високі ковбойські чоботи зі шпорами, капелюх із широкими полями, жакет та шерифська зірочка з погнутими промінцями, на поясі теліпалася кобура.
– Ти що, новенький? Це ж наш президент – дон Зривко!
– Чому дон?
– Тому, що він, по-перше, живе на дні, по-друге, керує тут всім живим у діаметрі п'яти метрів: нами, вами, мишами, тарганами, навіть тими, що у тебе в голові!
– І міллю?
– Навіть міллю!
– Мені терміново потрібно з ним поговорити.
– Навіть не думай про це, хлопче! – з цими словами зелений шериф поклав руку на кобуру. – Владою, даною мені законом…
Тут до Афанасія підскочила білочка, м'яко торкнулася чола хвостом, і він знепритомнів.
А потім вони сиділи на дні порожньої пляшки з паном Зривком і говорили про щастя всіх людей на планеті Земля. Пан Зривко виявився напрочуд товариським чуваком, він із радістю ділився з Афанасієм своїм життєвим досвідом та відповідав на запитання.
– Раніше, – розповідав пан Зривко, – колись давним-давно, я працював санітаром на «швидкій допомозі» на екстрених викликах. Знаєш, що це таке? Це кілька спеціальних бригад на все наше велике місто, які виїжджають на особливо небезпечні виклики, наприклад, біла гарячка. Бували різні випадки: і трагічні, і комічні. Згадую, скільки разів приїжджали до Порфирія Івановича Кобзи, заслуженого ветерана війни – великої душі був чоловік! Повний кавалер орденів Слави, якщо всі медалі надягне – більше, ніж у Брежнєва, всю війну пройшов до самого Берліна, тричі поранений… До нього мати приходила. Прямо посеред ночі – він, як правило, самостійно вживав, без допомоги, тобто, як у розвідку сам ходив – так і тут. Прийде, значить, до нього мамка – марево, звісно ж – і загадає що-небудь такеньке: то посуд весь розбити, то меблі сокирою порубати в хаті… Поки нас викличуть, поки доїдемо; заходимо, а Порфирій Іванович вже сидить на ослінчику посеред кухні, притомившись – тихий, спокійний, весь у чистому, розчесаний – і знову прикладається до чарочки потихеньку. Ми його й не чіпали – золота людина. От останнього разу мама йому загадала сарай спалити. Спалив. Хоч і кавалер орденів Слави, а матір поважав – та й сам згорів. Не встиг вискочити. А може, не захотів. Втомився. Багато чого надивився: і як із сокирами у спині люди годинами бігали, і з Наполеонами був знайомими, і зі Сталінами, і з Чапаєвими, навіть один Петька попався, щоправда, не той, що Пустота.
– І як ви це витримували, таке навантаження?
– Так само, як і всі.
– Тобто? – Афанасій зробив характерний жест пальцями, клацнувши по шиї.
– «Червона спека» зі Шварцом, пам'ятаєш такий фільм? Коли він радянського мєнта грав? Він заходить в американський поліцейський відділок, бачить акваріум, дивується: «Навіщо це?» – «Для розслабону, – відповідає коп. – А як ви там у себе розслабляєтесь?» – «Горілка!..» Отак і ми. А там ще такий епізод є: Шварц круто, з усіма можливими і неможливими порушеннями правил мчить на машині, а тьолка його з жахом запитує: «Де ви так навчилися водити автомобіль?!» – «У Києві!» Я тобі скажу, наш водій швидкої інколи, коли настрій був, таке витворяв, що Шварценеггер – то просто дитина! – посміхнувся пан Зривко. – Такі були часи, що значить молодість…
– То цей, а як ви стали тим, ким є зараз, доне Зривко?
– Звертайся до мене, будь ласка, як і раніше, друже, я вже забув про твою невихованість. Це для них я, – пан Зривко кивнув головою в бік моря зелених голів, – дон і президент, а тобі я – старший товариш… То ти питаєш, як я став таким? Добре, я розкажу тобі. Я народився у 1948 році
в Києві у звичайній родині на Борщагівці: батько працював на заводі «Арсенал», мама вчителькою в школі. Нас було двоє – я і моя старша на два роки сестра, її звали Ніною. Я її дуже любив, вона завжди опікувалася мною. Ми добре навчалися в школі, Ніна мріяла стати вчителькою, як і мама, а я хотів вивчитися на хірурга, як мій дядько Павло, батьків брат. Він мені завжди дуже подобався, був взірцем, здавалося, він живе якимось іншим, більш благородним, життям, ніж всі навкруг. Коли ми хворіли, завжди нас провідував, і тільки від самих візитів дядька Павла нам, здавалося, ставало легше, настільки легким і красивим робилося все навколо нього. Він запам'ятався мені як дуже добрий, світлий чоловік. Я думав, що він такий добрий і світлий, тому що він має білий халат, тому, що він лікар. Але вступити до медичного було надзвичайно складно, і я пішов працювати спочатку медбратом у лікарню, а потім потрапив у «швидку допомогу». Ніна ж вступила до університету, гарно навчалася, була комсоргом групи – весела, красива, з довгим русявим волоссям і волошковими очима. А потім вона зникла. Невідомо куди, як зникають – це я вже потім дізнався – у світі тисячі людей. Безслідно. Останній, хто її бачив, був я – вона вийшла з дому в кіно, де на неї чекали подруги. Не дочекались… Батьки страшенно, що там казати, переживали цю трагедію і зрештою скоро, один за одним, померли, а я, хоч і вступив зрештою в університет, продовжував працювати на «швидкій», марно сподіваючись, що така специфічна робота якось допоможе мені знайти сестру. Згодом, поринувши у буденність чергувань, але ще живучи надіями, я втратив інтерес до навчання, хірургія більше на приваблювала мене, бо я побачив справжнє життя, справжні злидні і справжнє горе, і зрозумів, що білий халат аж ніяк не позбавить людей від нещасть, не зробить світ кращим. Я кинув виш, а мене кинула дівчина, яку я, як тоді думав, кохав. Так я і пропрацював майже все життя санітаром, зрештою одружився з гарною жінкою, маю двох синів, проте основним моїм зайняттям була робота і алкоголь, точніше, спочатку невеличкі дози для зняття стресу, потім трохи більші, ну, ти сам все про це знаєш, не мені тобі розповідати, еге ж? Інколи наставали ночі, коли я просто більше не витримував, був на межі божевілля: чергування, виклики, божевільні, злочинці, трупи, сокири, хвостаті різнокольорові білки… кров, горілка, знову чергування, горілка і так далі… Але Ніни я так і не знайшов. Я вирішив зав'язати, тому що я перетворювався на психа. Це був мій останній виклик, Лісний масив. Син убив матір, відрізавши їй голову кухонним ножем. Прямо в санітарній я з горла випив пляшку горілки. Сам. І втратив свідомість. А прийшов до тями вже тут, на дні порожньої пляшки. Така моя унікальна історія. Вона є у кожного, хто бухає; будь-хто з таких, як ти і я, такою історією, своєї нещасною долею може розчулити будь-яку жінку, але історія сама по собі не врятує нікого, це потрібно пам'ятати.
– А як же ви дізналися, що ви той, хто є зараз, тобто дон Зривко? Як ви стали президентом?
– Та дуже просто. Коли потрапив сюди, то, коли виліз із пляшки на стіл, випадково заблукав у якесь приміщення за цукерницею, яке виявилось центральною виборчою комісією. Заходжу, а мене і питають: «Пане Зривко, ви хотіли б записатись кандидатом?» Я зареєструвався кандидатом, а потім у другому турі мене обрали президентом. Мене обрали тому, що у мене є білий картуз і білочка, а кожний зелений чоловічок приречений на безбарвне одноманітне існування серед старих алкоголіків. А ми з білочкою удвох приходимо тільки до тих, хто досяг просвітлення.
– Он воно як… – Афанасій зніяковів і засмутився. Він раптом зрозумів, наскільки безглуздими були мрії про гастрольну діяльність, концерти і всесвітню славу. Афанасію стало соромно, а потім трагічно, як у Шекспіра в «Королі Лірі», і він заплакав, ображений на долю. Ну, який, який насправді може вийти артист із колишнього санітара «швидкої допомоги»? Хоча номер із сокирою в спині міг би мати успіх, таки так… – Скажіть, пане Зривко, а існують пані Зривко? Тобто чи співіснуєте ви у цьому просторі з жінками?
– Ясна річ, співіснуємо! Але живуть вони окремо і виключно на дні порожніх пляшок із-під контрабандного фальшивого «Мартіні»…
– А як ви думаєте, є якісь спеціальні умови для того, щоб набути такої величі, як ви?
– У тому житті я не мав перспектив, абсолютно.
Я мріяв вивчитись на хірурга, проте час ішов, десь я зламався, зупинився в особистому зростанні, згаяв слушні нагоди, а потім щось міняти виявилося пізно. Завжди виникали непереборні обставини, люди, справи, та й не виникало великого бажання, якщо чесно, ті обставини долати. Бо тут краще, друже, набагато краще! Той, хто тут ніколи не бував, той, хто ніколи не відчував цієї неймовірної безвідповідальності, завдяки якій ти можеш послати куди подалі весь світ – нас ніколи не зрозуміють. Це найкраща втеча з усіх, яке тільки вигадало людство. Мандри, наркотики, монастирі – все згасає перед нею. Мені тут гарно, от і все.
– А я? – нарешті наважився запитати про себе Афанасій.
– Настане час, друже, і ти також станеш ким-небудь видатним. Станеш тим, ким захочеш ти, а не ті, хто тебе оточує, розумієш? Якщо, звісно, не помреш завчасно від цирозу печінки. У тому-то й щастя, щоб опинитися тут раніше, ніж склеїти ласти.
– Тобто це і є щастя всіх людей на Землі?
Пан Зривко раптом засмутився: його чоло розтяла глибока зморшка, обличчя начебто враз по темніло і замерехтіло, як сніг за вікном:
– Щастя всіх людей повинно стосуватися всіх людей, от в чому справа. А твої бажання і твій стан стосуються тільки тебе. Ну, можливо, ще кількох людей навколо. Тож такий наш вибір – це швидше антитеза щастю всіх людей, це добре приховане тут, – пан Зривко погладив рукою випукле дно пляшки, – щастя. Або нещастя, це з якого боку подивитись. А щастя всіх людей на Землі, як сказано вже мною вище, має стосуватися всіх людей на Землі.
– І що це може бути?
– По-перше, це може бути народження людини – щастя, яке дають людині Бог і батьки, яке не залежить від її волі, бо всі люди народжуються. По-друге, це може бути життя само по собі, тобто щастя, яке напряму залежить від самої людини і трохи від Бога. І по-третє, це може бути смерть – бо всі люди рано чи пізно вмирають і це щастя не залежить не від кого, воно закладене в людській природі.
– Так просто? – здивувався Афанасій.
– Коли ти одного ранку прокинешся де-небудь на дні порожньої пляшки, у тебе буде багато часу поміркувати над цим. А тепер поспішай, тобі час. Тільки не кажи нічого про нашу зустріч нікому, особливо дружині, бо наші зустрічі – це велика таємниця, і якщо ти її розголосиш, то на нас усіх чекає горе! – і білочка, красива рожева білочка торкнулася чола Афанасія своїм божественним пухнастим хвостиком.
Афанасій прожив із дружиною двадцять років, наживши сина та безліч синців, а все через те, що жодного разу не збрехав. Хотів, міг, вмів, але не збрехав – такий у нього був недолік, і синці якраз тому свідки. Він не міг зберігати від неї жодних таємниць, навіть найстрашніших і найважливіших, саме тому на запитання, чи проспався він, Афанасій того ранку чесно відповів дружині, що ні, тому що цілу ніч гуляв зеленим чоловічком і розмовляв із паном Зривком, а потім білочка повернула його своїм хвостом у людський образ. Така відповідь дуже розчарувала дружину, тому що, як уже йшлося раніше, коли ваш чоловік просто бухає – це нормально, бо всі кругом бухають, а от коли він десь швендяється ночами та ще й з якимось зеленими білочками – це вже занадто, це значить, що серйозно час до лікаря.
Лікарі, звісно, просто так звичайних алкоголіків серед білого дня не приймають, для побачення з ними існує ціла процедура, тому Афанасій ще мав час і шанси переосмислити почуте і побачене та якось спланувати майбутнє. Одне він усвідомлював напевне – він порушив слово, яке дав пану Зривку, і тепер на їхні голови має впасти страшенне нещастя, бо дружина сто відсотків повідомить про його пригоду посланниці темних сил – злючій тещі, після чого йому одна дорога – на дурку. А на дурку він не хотів, бо там неввічливі санітари, погано годують і колють болючі уколи, після яких білочка буде видаватися легкою приємною галюцинацією. Тож треба було тікати звідси, тікати негайно, поки не загребли під білі рученьки, але після напруженої ночі Афанасій не мав сил і про всяк випадок ліг спати у ванній кімнаті, єдиній, яка замикалась у квартирі зсередини. Наснився йому візит до нарколога, який зовнішньо нагадував дядю Васю зі складу сантехніки: і манерою говорити, і жестами, і, зрозуміло, вусами. Тільки в ротяку йому влітали не рибинки в томатному соусі, а пігулки від похмілля – від нарколога разюче тхнуло перегаром.
– Ну що, – запитав лікар дядя Вася, – поговоримо про щастя всіх людей на планеті Земля?
– А що про нього говорити, – не здивувався уві сні запитанню Афанасій. – Щастя є, його не може не бути.
– Є. Але як його залучити до всіх людей, привчити перебувати з нами в постійному еманаційному контакті?
При цих словах лікар попросив здивовану дружину покинути кабінет, а сам пересів з-за столу на диван поруч із Афанасієм.
– Ми ж знайомі, правда? – запитав він.
Афанасій невпевнено кивнув.
– Що я маю робити, лікарю? Я у відчаї, мене ніхто не розуміє. Мої близькі стали далекими, певне, найдальшими людьми на світі; мої колеги весь час кудись зникають, та і непевні вони люди; пан Зривко та його кар'єра недосяжні, бо я порушив слово, йому дане, а бути звичайним зеленим чоловічком на потіху п'яній публіці у пивних я не хочу. Навіть мій син, якого я так люблю, весь час запитує, чи не дурак я!
– Найголовніше, – відповів лікар, – нізащо
не кидай пити. Це запорука успіху. Не піддавайся на провокації, бо прийдеться стати таким, як усі: ходити на роботу, щось робити вдома, розмовляти про політику, одним словом, нудна гидота. Тож якщо прийдеш до мене завтра на справжній прийом, з усім погоджуйся, кайся, обіцяй виправитись, під кінець бажано розплакатись. Це всіх розчулить.
– Окрім тещі!
– Темні сили, нічого не вдієш.
– А ви мене не засадите на дурку?
– Засаджу, бо не маю вибору – питання вирішене там, – нарколог махнув головою вгору.
– Лікарю, я не хочу на дурку!
– Не хочеш на дурку? Ніхто не хоче на дурку. Але як же нам бути? Давай-но зробимо так… – і лікар змовницьки нахилився до вуха Афанасія і щось зашепотів. І чим більше він шепотів, тим світлішали і світлішали їхні обличчя.
На ранок Афанасій прокинувся повний сил і оптимізму. Він відчував у собі забуту давно впевненість і радість – світлу, не каламутну радість нового життя. Він прийняв душ, поголився, надягнув білу сорочку, сірий із відблиском костюм і блакитну – аж било в очі вранішнім небом – краватку. У кухні він побачив тещу, вона сиділа, нахиливши низько голову у чорній хустці, до чашки з чаєм, наче на похороні та спідлоба дивилася на зятя. Дружина поралася біля плити і з весело з кимось гомоніла по мобільному телефону. «Здавати мене зібралися. Бач, як радіють», – подумав Афанасій. І вибухнув – підстрибнув, догори, майже до самої стелі, підкинувши руки, впав навприсядки, підскочив, страшно розмахуючи руками і викидаючи ноги в боки, високо їх задираючи. Це був його коронний номер колись у всіх місцевих кабаках – «танок смерті», виконувався імпровізаційно і з натхненням під будь-яку музику, як правило, смертельно п'яним. Афанасій завмер на мить, наче зірка, з розставленими руками і ногами, тричі крутнувся дзиґою, з гиком підскочив, колінами тричі торкнувшись вух, а потім різко завмер, як стовп, притиснувши міцно руки до тулуба, наче соромлячись, схиливши голову, наче очікуючи овацій і квітів, і тихо запитав: «Ну що?»
Поки дружина і особливо теща приходили до тями, збирали речі та кудись дзвонили, Афанасій пішов у сарай і мовчки попрощався з паном Зривком. Порожню пляшку він заховав під старий «Запорожець», який вже й забув, коли останній раз його керма торкалася рука хазяїна. «На пам'ять, – подумав Афанасій, – коли ще побачимось…» – витер сухою брудною ганчіркою пилюку з бокового люстерка, уважно роздивився там себе – чоло його перетинала тепер глибока зморшка; поправив червону краватку і, міцно стиснувши вила, почав чекати, вдивляючись крізь щілину у дверях у простір свого невеличкого двору.
Наталка Сняданко
Недопите мартіні б'янко
Юстина зупинилася перед дверима під'їзду Поставила на землю важку торбу і натиснула на клямку. Двері були зачинені. Замерзлими пальцями вона набрала на домофоні код, але двері не відчинилися.
– Код поміняли, падли, – почулося з-під купи ганчірок від смітника на протилежному боці вулиці.
Це був їхній місцевий бомж, який часто ночував на сходовій клітці, залишаючи по собі вранці сліди сечі і порожні пляшки з тих, які не приймали у склотару. Колись він працював сантехніком у ЖЕКу, але спився і втратив квартиру, отриману свого часу від держави.
Після третьої безуспішної спроби Юстина набрала номер Альони.
– Зараз вийду, – коротко сказала Альона, і за мить двері відчинилися.
З внутрішнього боку дверей висіло повідомлення про зміну коду.
– Телевежа нині чомусь не світиться, вулиця без цього якась незатишна, – сказала Юстина.
– Справді. Мабуть, вихідний, перше січня все ж таки, – відповіла їй Альона.
Їхня вулиця вела під гору до Високого Замку, де вечорами підсвічувалася телевежа, і її верхівка визирала з-за горішнього краю вулиці, ніби уродинна свічка над половинкою торта, і від цього менш понурими здавалися і смітникові баки, що стояли просто посеред вулиці, і діри у бруківці, і напівсніг-напівлід кількаденної давності на тротуарі, своєчасно неприбраний, потім підталий, а тоді знову кристалізований у брудно-сірі брили.
Альона взяла сумку, і вони разом пройшли через під'їзд у внутрішній дворик, де був вхід до Юстининого помешкання. їхні з Альоною квартири колись були одним просторим двокімнатним помешканням, до якого заходилося з під'їзду. Але потім помешкання розділили на два, в одному добудували вхід із внутрішнього дворика, в інше втиснули крихітну мазничку.
Персональний вихід у внутрішній дворик був лише в помешканні Юстини, двері всіх інших квартир відчинялися на загальну сходову клітку в під'їзді. Юстині подобався цей окремий вхід. Створювалася ілюзія, що насправді цей дворик належить тільки їй, і вона часто пила там улітку каву. Щоправда, тільки вранці, поки задавнений сморід котячої сечі ще не проступав крізь свіже прибирання.
Юстина не могла б сказати, що їй подобається затхлий запах старих будинків, але сморід сходових кліток у кількадесятирічних висотних будинках здавався їй набагато огиднішим. Старі будівлі були стійкішими не лише до запахів, вони, як і їхні мешканці, вміли пристосовуватися до здебільшого безглуздих оперативних втручань у свою внутрішню цілісність і долати це, як хвороби. Скажімо, помешкання Юстини, від якого було ампутовано теперішнє помешкання Альони, гідно витримало цю екзекуцію, а потім ще і добудову входу. Нагадували про минуле лише соляні випари, які час від часу з'являлися на спільній із лазничкою Альони стіні кухні і залишалися невидимими, аж поки не змушували тиньк осипатися. На стіні прибудови, яка виходила у внутрішній дворик і не опалювалася, навпаки, взимку проступали темні лінії, які зникали, якщо стіну прогрівали. Усі ці недоліки були позбавлені тої незворотності, з якою асоціювалися у Юстини схожі речі у бетонній висотці, де мешкали її батьки. Там, якщо, скажімо, заводився на стіні грибок, то це вже було назавжди і жодні хімічні сполуки чи прогрівання не дозволяли позбутися його. Те саме стосувалося нерівностей стель чи стін – жодні сучасні технології не вирівнювали безнадійно кривих кутів хоча б настільки, щоб допасувати до них вбудовані меблі. Нові й старі будівлі, у яких свавільно розвалювали та пересували стіни, добудовували і перебудовували частини, неправильно інсталювали опалення чи каналізаційні труби, від цього страждали. Але новіші будівлі страждали від цього більше – вони були мов діти з вродженими вадами, нежиттєздатні від початку, і кожна наступна хвороба робила їх ще більш слабкими і потворними. Тоді як будівлі старого зразка, запроектовані вродливими і здоровими, старілися поволі, не втрачаючи при цьому гідності і слідів колишньої гармонії. Скажімо, якби зараз Альона з Юстиною вирішили знову об'єднати свої помешкання, забравши лазничку з невластивого їй місця і встановивши регулярний підігрів вологої зовнішньої стіни, все повернулося би до норми і вони б отримали просторе двокімнатне помешкання з високою стелею та достатньою кількістю вікон. Натомість жодна перебудова чи вдосконалення помешкання батьків Юстини не дали б такого ж ефекту, бо неможливо виправити те, що ніколи не було досконалим. І Юстині чомусь спокійніше було жити з думкою, що всі проблеми в її помешканні можна було б ліквідувати, хоча насправді вони з Альоною не збиралися об'єднувати своє житло.
Дата добавления: 2015-09-28; просмотров: 40 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |