– Ти будеш говорити чи хочеш назад до своєї матінки?
Ні, назад мені не хотілось. Я ствердно закивала головою. Тітка вмить злагідніла.
– Молодець, говори.
І я говорила. Стояла посеред великої і незатишної, майже без меблів, кімнати і говорила. Гарячі сльози текли по щоках, скрапуючи на светр. Говорила про те, що я росту, що в мене виросли груди, що соромлюся, бо вони найбільші в класі, що не маю станика, а соски вперто пробиваються крізь тонкі кофтини, тому змушена носити грубі светри, аби приховати своє тіло.
Я говорила, а в тітки від здивування очі на чоло повзли. Вона тільки те робила, що хитала головою і повторювала сама до себе:
– Ти диви… Ти диви…
Раптом вмовкла. Задумалася.
– Роздягайся, – скомандувала.
Я зняла светр.
– Роздягайся, кажу! – верескнула вона, наче ножем по горлі різонула.
Я геть оторопіла. Стою – не дихаю. А вона до мене – кофтину знімати. А я ж під нею геть, геть нічого не маю. Ото я й учепилась у ту кофтину, захищаю, наче то не кофтина, а душа моя. Раптом тітка, мов солдат, виструнчилась, очі кров’ю налились, ніздрі, мов у розлюченої собаки, напинаються, жовна ходором ходять. Та як трісне мене по обличчю – від несподіванки я аж похитнулась. Інстинктивно долонями обличчя затулила – кофтину відпустила. Решту тітка сама зробила.
Стою я перед нею посеред кімнати в чому мати народила. А вона витріщилась на мене, наче вперше бачить. Один раз обійшла. Другий… Третій. Голову набік схилила – прицінюється. Мов циган на торгах. В очах блиск з’явився. Недобрий. Та одразу ж згасила. Повіками прикрила. Коли ж знову очі звела, то в них тільки турбота і доброта небачена.
– Та чого ж ти стоїш, люба. Вберися. А то геть замерзла. Не біда, дитинко, не біда. Купить тобі тітка станик, купить. І не один.
Останні слова звучали з уст її, наче погроза.
– Чи вам ще моя розповідь не набридла? Чи, може, я вас знудила? Погоджуюсь – веселого мало. Але хочу вам це розповісти, аби ви краще зрозуміли, що зараз зі мною відбувається.
– Розповідайте, не переймайтеся. Я нікуди не поспішаю.
Так-от, тітка допомогла мені вбратися, та ще й свою стару блузку подарувала. Вечеряли ми тихо, наче нічого й не сталося. Коли ж я сорочку нічну вбрала і вже зібралася в ліжко, тітка мене спинила.
– А чого б нам, люба, разом не поспати? Щось страшно мені самій, останнім часом сни страшні сняться, нечисть усіляка ввижається. Ти ж не відмовиш своїй рідній тітці, яка тебе любить, яка тебе годує?
Що тут скажеш? Взяла я свою ковдру і на тітчине ліжко лягла. Зі самісінького краєчку лягла, щоби місця багато не займати. Лежу, а в самої серце калатає – вилетіти хоче. Довгенько я так у темряві пролежала. Чула, як тітка навшпиньки до дверей підходила і затихала – мабуть, дослухалась, чи я вже заснула. Ще трохи походила і сама в ліжко забралась. Я завмерла. Ні, лежить не рухається. Я ще трохи полежала, та й заснула. Прокинулася, мов побита. Всю ніч, наче в труні провела, – ні тобі колін зігнути, ні на інший бік перевернутися.
Наступної ночі я вже впевненіше почувалася, тож і заснула швидше. Тітка сопіла собі вві сні, мене наче й не зауважувала. Жодного разу не прокинулася, не скажеш, що вона чогось там боїться. Та я їй нічого й не згадувала. Вона мовчить, то і я мовчу.
Десь трохи більше місяця минуло, аж однієї ночі, я прокинулася, налякана. Тітка нечутно під мою ковдру прокралася і почала своїм гарячим тілом до мене тулитися. А тітка показна була – висока, ставна, з гордовитою поставою, хоч, як на мене, трохи зависока. Ноги стрункі, стан тонкий і бюст мала, мов намальований. Чоловіки за нею шиї звертали. Тож притулилася вона до мене тілом усеньким, відчуваю, що нічого на ній немає. Мені аж дух перехопило. Гадки не маю, що то тітка собі намислила. Серце, мов навіжене, калатає, кров у скронях пульсує, щоки палають і зуби цокотять, мов у лихоманці. Я їх міцніше зціпила, аби не кричати – язик закусила, але що не сплю – не виказую. Моя непорушність додала їй упевненості. Вона акуратно, щоб не розбудити, мене обняла і мою грудь собі в долоню поклала. Завмерла вона і я завмерла. Мені б на ноги зірватися, та щось не пускає. Наче паралізувало. Зроду ще ніхто до грудей моїх не торкався. Мало не плакала. Бо не таких відчуттів сподівалася. А тітка геть осміліла. М’яла мої груди з усієї сили, аж поки дихати їй важко стало. Гаряча вся, до спини мені тулиться, аж сорочка нічна змокріла. Ще й стогне тихесенько – скавулить. Мов чуже щеня. І шкода його, і помогти нічим не можеш.
Раптом тітка відсахнулася від мене, мов ошпарена. На спину перекинулася, руку, якою мені щойно груди м’яла, собі між ноги засунула, і ритмічно пестити себе почала. Стихала лише, коли пальці собі слинила. Все швидше стогнати крізь губи закушені почала.
– Ще, ще, – просить.
Так з тим «іще» на вустах і затихла. Здригнулася ще раз усім тілом і до ранку жодного разу не поворухнулася – мов убита спала.
Наступного дня додому з паном чужим повернулася. Крутилась навколо нього дзиґою і все щось на вухо йому шепотіла. Той тільки всміхався ласо та з показною скромністю рукою білою і доглянутою відмахувався.
Вечеряли ми при свічках і стіл був столовим сріблом сервірований. Мені тітка вперше вина налила й випити веліла. Потім за руку до спальні відвела, хоча була ще не пізня година. Я все, як вона хотіла, робила. Коли ми зайшли до кімнати, знову мені веліла роздягнутись і так на ліжко всадовила. Відійшла, глянула, знову прицінилась. Волоссям груди прикрила. Мені сльози на очі набігли і от-от скотитися мали, коли я второпала нарешті, що вона задумала. Та тітка очі свої на мене звела і так подивилася, що не тільки сльози висохли – кров у жилах застигла.
Сиділа я так довгенько, хвилин, мабуть, зо двадцять – про ціну, видно, домовлялись. Тітка в мене скупа була. Раптом двері рипнули, і чужий пан якось так боком до спальні ввійшов. Став переді мною і завмер, мов укопаний. Ні слова не каже. Тільки очі його – великі сірі очі, мов у коропа старого, туди-сюди бігають, місця собі не знаходять. Обернувся – обдивляється. Знайшов крісло під стіною і до нього ішов. Вмостився собі в кутку, і не видно його, аж поки не забалакав.
– Встань, дівчино, щоб я краще тебе розгледів. Дуже вроду твою тітка мені вихва… – та й осікся. – Я на повен зріст устала, волосся перса відкрило. Стою перед ним, тілом голим свічу. Раптом упала на коліна, руки, мов до молитви склала, і до нього. Мовчу, нічого не кажу, бо тітка під дверима слухає – чатує. Тільки очі до нього наставила. А в очах – весь біль мій, розпач весь і… благання. Ні сльозинки – сама мольба.
Чоловік повільно підвівся і, минувши мене, рушив до дверей. Рвучко до себе відхилив – тітка й відскочити не встигла. Гнівний погляд кинув і пройшов повз неї, мов повз непотріб якийсь. Тітка спалахнула, та не показує. Образу стерпіла, гостя за двері випровадила – той навіть не озирнувся, – і, мов фурія, до мене вернулася.
– Ти що йому, пакосна, сказала? Що ти йому зробила? – кричить.
Я мовчу. Раптом до мене припала, накривало з ліжка зірвала і мене ним затуляє. Від кого? По голові гладить, до себе тулить і, мов божевільна, гарячково мене просить:
– Пробач, дитинко, лихий поплутав. Пробач мені, якщо зможеш.
Я й пробачила. Все ж не чужа вона мені.
За якийсь час я її навіть братика мого до себе взяти впросила, та не було вже його живого. Спізнилися.
Довго я відійти не могла від звістки страшної. А тітка, наче й розуміти мене почала. То слово добре скаже, то по голові так, ненавмисно, погладить. Аж сльози на очі наверталися від уваги такої. Тітка серйозно за мене взялась. Піаніно своє настроїла. Вчити мене почала. В школу художню мене віддала – книжки із мистецтва з антресолей подіставала.
Одна репродукція найбільше мені запам’яталася, Фелісьєна Ропса «Любові і ненависті навпіл», датована близько 1878 роком. На ній зображено клубок із переплетених тіл. Оголених тіл чоловіка і жінки. Їхніх лиць не видно – вони притулені одне до одного в пристрасному поцілунку. Видно тільки лисувате тім’я чоловіка, який буквально вчепився розчепіреною долонею в довге, розкидане по ліжку волосся жінки. Його м’язисте тіло напружене в нелюдських зусиллях завоювати, підкорити собі жіноче жагуче тіло. Вона не обм’якла безвільно в обіймах, а обома ногами притуляє його, неначе хоче ввігнати в себе. Пальцями лівої руки вона вчепилась йому в спину, правою ж підсвідомо стискає простирадло, наче шукає порятунку від спраглого любові чоловіка. Вони обоє несамовиті й оскаженілі у своєму бажанні. І… відверто самотні у своїй плотській люті.
Хоч скільки б розглядала цю репродукцію, в мене ніколи не виникало відчуття, що я підглядаю чи своєю присутністю тривожу героїв твору. Ні підлітком, ні зараз, коли стала зрілою жінкою. Мені завжди ввижалося, що то я… там.
Раптом вона замовкла. Її очі зволожилися і часто закліпали. Мабуть, щоб не дозволити впасти непроханій сльозі.
– Я її згодом у майстерні у свого… коханого побачила… Як він? – не стрималася, в очах – тремтіння полохливе.
– Прошу вас, відведіть мене до нього. Я більше не можу бути так близько і не бачити його. Ви ж мене не затримуватимете?
– Гаразд, але він не приходить до тями…
Вона вже стояла коло дверей і чекала, поки лікарка вийде з-за столу і проведе її до нього.
У палаті вона не розгубилася, відразу кинулася до нього.
– Любий, коханий… – вона стояла коло нього і боялась торкнутися, аби не порушити трубочок, що звідусіль стирчали навколо нього. Її серце, її душа билися об те медичне начиння, мов птаха об ґратки клітки. Вона нарешті наважилася взяти його долоню. Стільки було ніжності, відчаю і відданості в тому жесті, що лікарка мимоволі повірила, що він зараз розплющить очі, усміхнеться й кволо, ледь чутно скаже: «Привіт, люба, не хвилюйся, в мене все буде добре». Та чоловік й далі був нерухомий.
– Я маю так багато тобі сказати, ми так давно з тобою не бачилися. Кілька тижнів, а здається, що вічність.
Сльози нестримно котилися з її очей. Його рука, ніжно затиснута в її долонях, стала геть мокра.
– Ми так по-дурному поводилися. Я не повинна була ображатися на твої слова. Якщо чесно, я вже й не пам’ятаю, чому ми посварилися. Та це вже не має значення, правда, любий?
Вона говорила так щиро і переконливо, наче вірила, що він її чує.
У лікарки на очах затремтіли сльози.
Ангел схвильовано завовтузився на підвіконні.
– Ми можемо їй якось допомогти? – в голосі надія.
– Ні.
– Ти впевнена?
– Так.
– А хтось інший може?
– Ні.
– Цього не може бути, – він відмовлявся вірити, що в нього немає шансів.
Щойно вона увійшла, він зрозумів – сталось те, чого він чекав. Це була вона. Але він не знав, що буде далі і чи встигне він до визначеної години щось змінити. Похолов. У нього, а отже, в непритомного чоловіка, залишалось якихось кільканадцять хвилин.
– Коли я тебе зустріла, – не звертаючи уваги на сльози, говорила жінка, – то так мало могла тобі сказати. Я взагалі звикла мовчати. Ніколи не думала, що колись з’явиться той, хто захоче мене почути. Я злякалась, пробач. Те, що я тікала, відмовчувалася, – це від радості, яку хотіла приховати. Від тебе, від себе, від усіх. Аби не забрали. Пробач.
Та коли я зрозуміла, що ти все одно вмієш чути, незалежно від того кажу я щось чи ні, я… обімліла. Ти вмів слухати очима, ти слухав подихом, слухав дотиком своїх долонь. Ти слухав тілом. І ти слухав тіло. Моє.
Я не знала радості мовчання. Не знала радості притулених до скроні вуст. І мирного, мов у дитини, сопіння на плечі.
Тіло моє не знало ніжності до зустрічі з тобою. Невинної і пристрасної водночас. Я не знала радості сліз і п’янкої втоми від кохання. Я не знала, що мене… можна любити. Палко, віддано і щиро. Що можна пестити й голубити мої долоні. Що заціловувати можна стопи моїх ніг. Що можна насолоджуватися запахом мого лона. Що…
– Коханий, я маю дещо тобі сказати, – вона обережно, аби жодного дротика не зачепити, підняла його руку…
Мало не скрикнула лікарка.
Мало не зістрибнув з підвіконня ангел.
…але не підняла її високо, а притулила собі до живота.
– У нас буде дитина – ось що я хотіла тобі сказати по телефону того дня, коли ти… – і вона затнулась.
Сльози заважали їй говорити. Вона схлипувала дедалі голосніше. Складалося враження, що зараз розридається. Та вона, кілька разів глибоко вдихнувши, продовжувала:
– Але ж і ти мав мені щось сказати… Я знаю. Ти казав, що приїдеш і скажеш. Я хочу знати. Неодмінно… Не мовчи. Прошу тебе, не мовчи…
– Я кохаю тебе. Ти – найкраще, що було в моєму житті. Я хотів попросити, щоб ти вийшла за мене заміж. Ти ж згодна, скажи? – на безкровних устах – утомлений усміх.
Ніхто, крім меншого ангела, який буквально прикипів поглядом до шибки, спершу нічого не збагнув. Він єдиний, хто так добре знав свого друга, аби здогадатися, що той пожертвує всім заради… заради кохання.
– Я добре вчинив? – ледь чутно прошепотів чоловік, який ось уже кілька хвилин як опритомнів. Цього питання ніхто не почув, окрім маленької дівчинки з русявим волоссячком, заплетеним у дві тугі кіски, і з велетенськими, вологими від дощу, проникливими очима. На кінчику кожної кіски були геть змоклі блакитні паперові квітки, що дуже пасували до її жовтого, мов яєчний жовток, дощовика і таких само жовтих, тільки в дрібну синю цяточку, гумачків.
– Так, але це все-таки марно.
– Чому?
– Ти спізнився.
Дівча вказувало поглядом на годинник, стрілки на якому вже зайшли далеко за дванадцяту ночі.
– Та я все одно пишаюся тобою.
– Спасибі, я теж встиг тебе полюбити…
Це були останні слова ангела, який знайшов свій притулок у тлінному тілі цього, начебто такого ж, як усі, чоловіка.
Дата добавления: 2015-09-28; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |