Він знову замовк.
Ольга опустила очі до свого нотатника і, поки тривала пауза, креслила в ньому якісь незрозумілі графічні лінії – гострі і переплетені, як її думки.
– Не буває? – запитала вона, відриваючи олівець від аркуша.
– Принаймні я інших прикладів не знаю. Геній і жертва завжди йдуть поруч. І лише в такому випадку офірування може бути виправданим.
Він затнувся і додав тихим голосом:
– Решта – побутова банальщина. На жаль…
– Чи могла б я поговорити з цими людьми? – запитала Ольга.
Лікар зареготав, поплескуючи себе по колінах, мов людина, жарт якої вдався на славу:
– Вони померли. Давно померли! Померли, як мріють всі закохані, – в один день…
Ольга відсахнулась, адже його сміх і цей поворот в розмові видалися їй дивними.
Певно, подумала Ольга, якщо довго мати справу з хворими, сам стаєш трохи… дивакуватим. Їй захотілося якимось чином закінчити бесіду і швидше вийти на свіже повітря.
Але Вікентій Павлович не дав їй вставити ані слова, повівши далі:
– А знаєте як? Він – від хвороб і пияцтва, просто на вулиці. На засніженій, холодній вулиці… Можливо, тій самій, котру назвали його іменем. А вона… Вона викинулася з вікна. Його смерть зачинила перед нею усі двері, навіть незважаючи на те, що вона мала народити йому другу дитину. Ось така була історія… Геній і жертва.
– Але ж… – несміливо зауважила Ольга, – це зовсім не стосується проблеми…
Лікар криво посміхнувся:
– Ну, напишете її потім. У рубриці «Великі історії кохання». Мабуть, така у вас є. Читачі це полюбляють…
– Така рубрика є, – роздратувалася Ольга, – але в ній не пишеться про алкоголізм! Все виглядає красиво. І те, що ви назвали офіруванням, я б краще назвала так, як ви сказали на початку – «відчайдушним коханням». Дякую за бесіду. І…
Вона хотіла підвестися, але він зупинив її владним жестом:
– Звісно. Коханням. Великими стосунками! Всім, що може виправдати знищення однієї людини іншою! Адже ми ж звикли жаліти передусім самого хворого. Але – зауважу! – хворого, котрий «захворів» добровільно. Розумієте? Доб-ро-віль-но.
Побачивши, як Ольга звела очі до стелі і зітхнула, він палко повів далі:
– Ви можете уявити собі людину, котра б добровільно згодилась на те, щоб в неї вживили ракову пухлину? Ні? Звісно, таких людей на світі не буває. Алкоголізм – той самий рак, що роз'їдає тіло зсередини – поступово, методично, повільно. То яка ж різниця? Вона лише в тому, що цей «алкоголічний рак» можна зупинити. Але, за моїм досвідом, мало хто на це здатен. Спочатку – не хочуть. Потім – не можуть. А потім стає вже пізно. Мої пацієнти потрапляють сюди по другому, по третьому разу. Спочатку я шалено вболівав за них. Вірив у їхні клятви, проводжав до брами ледь не з оркестром, вірячи в успіх свого лікування. А потім звернув увагу на інше. На те, що назвав «синдромом Жанни Ебютерн». Тобто тим важким психічним розладом, котрий стається з тими, хто живе поруч. І лікувати потрібно саме їх!
Вона, Жанна (а розповів я саме про неї!), могла б стати гарною, неперевершеною художницею, виховати дітей, дочекатися посмертної слави свого бога, примножити її…
– Певно, вона дуже любила його. І вам цього не зрозуміти! – злим голосом сказала Ольга і сама здивувалася з того, що інтерв'ю, котре розпочалося так чемно й інформативно, завершується для неї таким роздратуванням і несподіваним нападом головного болю…
Встати і вийти – єдине, чого вона бажала в цю мить!
– А ви змогли б піти на таке? – несподівано запитав Вікентій Павлович.
Ольга стрепенулась.
Не очікувала на запитання, адже до того ставила їх сама.
– Я? До чого тут я?… – промовила вона, важко ворушачи стомленими після майже чотиригодинного перебування на території лікарні, мізками.
Цієї миті він і попросив її зробити те, що Ольга виконала із задоволенням:
– Вимкніть, будь ласка, диктофон.
Він виглядав утомленим.
Зняв окуляри, дмухнув на скельця, механічним рухом протер їх краєм білого халата. Подивився на неї уважно, до крижаного джерельця, що вмить розтеклося по її лопатках і несподівано жорстко і чітко вимовив:
– Те, що ви побачили сьогодні – відпрацьований людський матеріал! Популяція приречених на самознищення. Вони як… «добровільні санітари» – звільняють від себе і без того хворе суспільство.
Ольга заклякла перед ним, задихнувшись від гніву.
– Чудово! Таким чином ви їх лікуєте? – знущально запитала вона.
– Звісно, ні. Але, якщо відверто, деяким з тих, хто здатен витримати правду, я кажу це прямо. Як писав Ніцше: «Підштовхни того, хто падає». І, як писав один поет: «З поверженим – не піднятися…» Я кажу це лише тим, у кому бачу амбітний потенціал виборсатись. Якщо хочете, це моя метода, про яку я ніколи не буду розповсюджуватись. Тим паче, для преси. Але, що дивно, вона часом спрацьовує!
– Це жорстоко… – сказала Ольга, розуміючи, що її матеріал, взятий для чемної і правильної статті, тріщить по всіх швах, і тихо додала: – Не думаю, що Жанна Ебютерн вас зрозуміла б. Якщо любов – можна вибачити все…
– Наприклад, що? – хитро зіщулився він.
– Все! – вигукнула Ольга.
– «Все» – поняття непевне, – іронічно звів брови Вікентій Павлович. – Що ж, по-вашому, входить
у нього, га?
Ольга замислилась.
Дійсно, що? Пізні повернення? Постійний запах перегару? Неохайність? Глупство хмільного воркотіння? Затяжний, безрадісний секс? Брехня? Зрада? Тазик біля ліжка? Жалюгідність обіцянок? Каяття і безперервний ланцюжок повторів після нього? Сором перед іншими? Синці на руках і під очима? Змарновані роки? Безвихідь старості? Смерть власної душі?… Що?
Вікентій Павлович дивився на неї і чекав на відповідь, яка так і не склалася в її голові.
Ольга різко підвелася, стримано подякувала і попрощалася.
Все, що з таким задоволенням і почуттям добре виконаного обов'язку записала на диктофон кілька годин тому: чудові пронизливо-оптимістичні історії, поради, корисну інформацію, – здавалося її лише яскравою обгорткою для отруєної цукерки.
Що тепер з нею робити?
Вже виходячи, обернулася з порогу:
– Навіщо ви мені все це сказали?
І почула те, що здивувало її ще більше:
– Не люблю принижених жінок…
…На вулиці почався дрібний дощик.
Але, виходячи з клініки, Ольга забула, що в сумці лежить парасолька. Швидко пішла, а потім побігла довгою алеєю з відчуттям, що тікає з-під лопати киплячої смоли. Вона не могла знати, що Вікентій Павлович кілька хвилин дивився на неї з заґратованого вікна свого кабінету і кивав услід, немов відправляв човен у далеке плавання.
…Нарис – такий, яким він мав бути, – вже склався в голові.
Дві реальні історії, аналіз, статистика, методи лікування, оптимістичні висновки, застереження і поради. Якісь приклади зі світового досвіду і зовсім трохи (це вона вирішила після оповіді лікаря) про вади геніїв…
Ольга сіла за комп'ютер. Поглянула на годинник: пів на другу ночі.
Дослухалась до звуків на сходах: ліфт не гув.
І, певно, вже не загуде…
Ольга поклала пальці на клавіатуру, немов піаніст, приміряючись до них і дослухаючись до себе. Вона мала зіграти цю симфонію бездоганно!
І тому треба налаштуватися так, як ніколи.
Так, як ніколи…
Перед її очима постало обличчя Вікентія Павловича: «Не люблю принижених жінок…»
Воно було схоже на обличчя Мефістофеля, Воланда, Асмодея, Люцифера, Баала і всіх сімдесяти двох демонів, котрі, прагнучи зла, часом «здійснюють благо».
…Писала довго. А вийшло – коротко.
Роздрукувала.
Поклала записку на стіл між тарілкою із захололими котлетами і мискою зів'ялого салату.
Склала ноутбук.
Покидала в валізу кілька необхідних речей, не шкодуючи ані про жодну зайву, як потім скаже адвокат, «нажиту спільно» – і вийшла в вологу ніч.
Якоїсь миті їй здалося, що вона – човен. Зовсім маленький, не дуже стійкий і сміливий у бурхливих хвилях, які їй тепер належало долати самостійно, але нарешті – вільний…
Наталка Шевченко
Найзаповітніша мрія
Сьогодні надзвичайно осіннє небо. Непривітне, похмуре, низьке, задраповане важкими хмарами, свинцево-сірими, немов лаштунки в театрі після провальної вистави. І настрій у мене теж вкрай осінній. Свинцево-сірий, важкий і низький, провально-театральний. Я шукала батькові документи, а натомість знайшла свій шкільний зошит із єдиним твором у своєму житті, про який стараюся не згадувати. І це ж треба, знайти його саме зараз! Ну як навмисне…
Сіро-зелена обкладинка, розлініяні сторінки. Звичайнісінький зошит, у моєму дитинстві таких були тисячі та мільйони. Без малюнків, кіноакторів, без «Тачок» та «Барбі», без кольорових обгорток, ретельно підписаний… Я неначе бачу себе, тодішню, що, висолопивши від старанності язика і поглядаючи на дошку зі зразком, виводить у відповідних графах:
Зошит з української літератури
Учениці 4-Б класу
середньої школи № 102 м. Києва
Радченко Марії
Я, теперішня, розгортаю розлініяну пам'ять точно посередині. І бачу його.
Тема твору:
«Моя найзаповітніша мрія».
Я добре пригадую, який галас спричинила в школі ця заповітна мрія. Аж до директора дійшло, а це не кіт начхав. Наш директор цілком справедливо вважав, що для розв'язання дрібних проблем у нього є підлеглі, отже, моя мрія – моя проблема – була, так би мовити, крупного калібру. Не з останніх була проблема.
Утім, ні, не була. Є. Бо вирішити її тоді не вдалося.
Узагалі ніколи не вдалося.
Розгортаю зошит, дивлюся на круглий дитячий почерк. Виявляється, демони можуть ховатися і серед учнівських рядків. Коли я вперше випустила їх на волю, аби глянути в їхні потворні пики, мені заледве виповнилося десять.
Найзаповітніша мрія у мене з'явилася в п'ять, після чергового візиту додому. Спочатку – уривчаста, нечітка, несформована, вона розпливалася, немов чорнильна пляма на промокальному папері, водночас лякаючи мене своєю гостротою. Я ще не здатна була усвідомити її, як слід – дітям деколи властиво мріяти підсвідомістю – та вже знала, що вона неправильна. Соромітна, ганебна мрія.
І, поза тим, я дуже хотіла, аби вона справдилася. А інакше який сенс мріяти, правда ж?
На перших у своєму житті шкільних канікулах я поділилася нею із бабусею. Баба Олена з властивою їй дошкульністю і селянським прагматизмом дещо відкоригувала мрію, порадивши поміж іншим тримати її в таємниці. «Бо інакше не збудеться», – сказала вона. Я поміркувала над цим. У бабусиних словах був сенс. У дитинстві ми віримо в такі речі. Що наші ляльки оживають вночі, але тільки коли ми спимо і не можемо їх бачити. Що це Дід Мороз (про святого Миколая ми тоді ще не знали), а не батьки, кладе нам подарунки під ялинку. Що фея справді може подарувати тобі сукню і кришталеві черевички, як Попелюшці. І що мрія не справдиться, якщо патякати про неї навсібіч.
Я не помітила тоді безнадії в бабусиних очах, лише пізніше, згадавши ту нашу розмову, зрозуміла – бабця знала, що моя мрія не збудеться ніколи. І сумувала від того не менше, аніж я, коли я це втямила.
Поза тим, мені вистачило б здорового глузду тримати мрію при собі і без бабусиних настанов, якби не надзвичайні події, що протягом двох діб одна за одною падали мені на голову, як кам'яні брили. Остання ледь не розтрощила мене, і поруч не було нікого, хто пожалів би мене. Нікого, хто міг би вислухати. І моїм слухачем став звичайнісінький шкільний зошит.
Я не пригадую, коли саме усвідомила, що мій батько – алкоголік. Він не усвідомлює цього і досі, а я… я була лише дитиною, пересічною дівчинкою, дуже тихою, спокійною, врівноваженою – так вважали мої вчителі. І вони помилялися.
Я не була спокійною – я була заляканою. Я до дрижаків боялася усього і всіх, а найбільше – власного батька. Я остерігалася пискнути зайвий раз, я ніколи не скаржилася на біль, якщо він не ставав нестерпним, і не плакала, навіть коли невдало впала на гірці та зламала носа. Кров хльостала з ніздрів, як вода з пожежного брандспойта, а я похапцем витирала сльози, аби ніхто не побачив, що я плачу. Та зі мною була бабуся, вона побачила і мої сльози, і те, як я намагаюся їх приховати. І теж заплакала.
Коли батько, «прийнявши на грудь» кілька «чекушок» (ну от хіба це правильно, коли десятирічна дівчинка знає, що таке «чекушка», не кажучи вже про «прийняти на грудь»?) і похитуючись, мов човен на хвилях моря, заходив до моєї кімнати, аби перевірити щоденник, я німіла від жаху. Він гортав щоденник мовчки, а я обливалася потом навіть узимку і нестерпно хотіла в туалет – хоча й знала, що все минеться. Він нічого мені не скаже. Казати було нічого, бо щодня у щоденнику з'являлися тільки відмінні оцінки, а поведінка називалася не інакше, як зразкова.
– От моя дівчинка! – бурмотів він нарешті, і язик у нього заплітався, як і ноги, коли він рухався. – Розумна, як я! Не те що той вилупок!
«Той вилупок» – це мій старший брат. І батько помилявся що до нього. Ростик не був дурним, де там! Він хапав на льоту все, ніколи не готував уроки вдома, але знав їх назубок, читав ще більше аніж я, і завжди вмів мене розсмішити. Але він був сином алкоголіка, з деструктивною поведінкою і нульовою мотивацією до навчання. А ще в алкоголіків, якщо хтось не в курсі, не буває здорових дітей. Ми з братом – чудове тому підтвердження.
Батько ніколи не бив мене. Навіть пальцем не торкався. Для биття йому цілком вистачало матері й брата. У нього був своєрідний кодекс честі – дуже своєрідний, на мій смак. Бити не просто так, а за щось. Син не вивчив уроки – трісь. Жінка криво на нього глянула – бац! Не приготувала їсти вчасно або витратила гроші (його гроші!!!) на нову кофтинку для доньки – я навіть згадувати не хочу, що тоді робилося. Ось чому я завжди дивилася в підлогу і до школи вдягалася, як маленька жебрачка. Окрім школи, я нікуди не ходила. Однокласники дражнили мене, а я відчайдушно намагалася завоювати їхню любов тим, що давала списувати все, що попросять (а якщо не просили, пропонувала сама), покірно залишалася на всі шкільні чергування, витирала дошки, мочила ганчірки, замітала класи, перевертала стільці після останнього уроку. Я робила все, аби мене хоча б хтось, та полюбив.
І нічого не допомагало.
Я також щосили намагалася полюбити батька, знайти в ньому щось хороше, як мене вчили в школі. Я шукала і шукала те хороше, та все було марно. Він пиячив, гамселив маму від дурної голови, бив брата так, що той зомлівав від крику (зазвичай батько робив це тоді, коли мама була на нічній зміні, ну, щоб ніхто не заважав), гуляв з якимись страхітливими тьотками, зраджував маму… Він був вилупком і залишається ним досі. На жаль, я надто пізно зрозуміла, що такі істоти не вміють любити. Нікого, навіть себе.
А моя бідна мама ще й досі жде від нього якщо не любові, то бодай вдячності.
Рятувалася я читанням – у моїй сім'ї читати любили всі, окрім батька. Йому було ніколи за горілкою, та інші члени нашої так званої родини: мама, бабуся, я і мій брат – читали запоєм, ночами, без упину, втікаючи від реальності або створюючи нову… Рост пачками тягав мені пригодницькі романи, у кожному з яких дитина, що жила нібито в рідних батьків, виявлялася знайдою, і, звісно, за якийсь час поверталася до батьків справжніх, до тих, хто шукав її, сумував за нею. Я ковтала ті книги жадібно, як пігулки від болю, і раз у раз безпорадно питала брата:
– Правда ж, наш батько нам не рідний?
– Правда, – не кліпнувши оком, брехав мені Ростик і віддано дивився на моє лице, копію батькового: ніс, брови, зіниці, вуста – усе таке, як у нього. – Правда, Марічко, як Бог святий. Це не наш батько.
Він дуже оберігав мене, мій братик, і в чомусь мав тоді рацію, хоча навряд чи замислювався над тим.
Бо той, із ким моя мати занапастила сорок п'ять років свого єдиного життя, – не наш батько. Він ніколи не був нашим і ніколи вже не стане. Я ніяк до нього не зверталася, не наважувалася про щось запитати перша, на його питання відповідала стисло, і старалася за першої-ліпшої нагоди зникнути з-перед його очей. Від гріха подалі.
Я ніколи не називала його «тато». Та і який він мені тато? Тато – це той, хто підкидає тебе аж до неба, а ти не боїшся падати, бо знаєш – тебе неодмінно впіймають. Тато – це той, хто катає тебе на копках-баранках, надуває повітряні кульки, водить до зоопарку і купує там білі хмаринки цукрової вати – скільки ти попросиш. Тато везе тебе до лікарні, коли ти хворієш, і провідує щодня чи хоча б через день, якщо він працює. Тато сердиться, коли ти запізнюєшся
Наталка Шевченко 94
з побачення на десять хвилин, і хвилюється – якщо на двадцять. Тато каже тобі: «Ніхто не вартий моєї маленької принцеси» і «Я ще перевірю, які у нього наміри!»
Тато тебе любить.
Так що він мені був не тато. І навіть не батько. Він, по суті, ніхто. Донор сперми, якому не вистачило розуму і совісті лишитися для мене безіменним.
І я дуже боялася, що схожа на нього більше, аніж просто зовні. Хоча цей страх – бути на нього подібною – прийшов трохи пізніше.
Того дня, коли я написала злощасний твір, я мала б святкувати день народження. Почалося все напередодні, у неділю – батько вкотре повернувся додому після тижневої відсутності й обурився, що мати не виявила належної радості з приводу повернення годувальника. Те, що мати зазвичай з боєм і криком видирала в нього якісь копійки нам на їжу, як і те, що вона гарувала вдень і вночі, мов скажений віл, заробляючи не менше від нього, звісно, нічого не важило. Все одно годувальником був він. Ми були дармоїдами, що надто швидко росли, забагато жерли і від нас усіх у нього лишень голова боліла, і як би добре було, аби ми всі пощезали.
Я лежала на крихітному дивані у своїй крихітній кімнаті та слухала крики, що долітали до мене з коридору. Крики гучнішали, досягли крещендо, а потім запанувала тиша і раптово спокійний, дещо вкрадливий батьків голос сказав матері:
– Ну давай, зроби це, курво ти драна.
Передчуття біди буквально підкинуло мене на місці. Я боялася батька, коли він кричав, та коли він говорив так, мене охоплювала справжнісінька паніка. Я зірвалася на рівні ноги, кулею вилетіла в коридор, де і виявила, що мама гайнула до ванни з якоюсь мотузкою і збирається вдушитися. Вона замкнулася там, хоча встигла побачити мене. Мабуть, в тому стані я для неї вже нічого не важила.
Я не знаю, чи хотіла вона цього насправді. І не хочу знати. Я тямила лиш одне: з мамою може статися лихо. З моєю мамою. Вона, брат і бабуся були сенсом мого життя.
Я не дуже чітко пригадую, що робила тоді. Здається, відчайдушно билася грудьми об двері ванної кімнати, як метелик об скло, і кричала: «Матусю, рідненька, не роби цього! Будь ласка!!! Матінко, люба, а як же я?! Я люблю тебе, мамо!»
А поруч зі мною стрибав батько. Саме стрибав, інакше це не назвеш. Його красиве лице перекривилося, чорні густі брови зламалися кутиками, як крила птаха на зльоті, губи скривилися у сардонічній посмішці. Так, він сміявся. Це дуже кумедно, коли твоя дитина захлинається риданнями аж до судом, а дружина, доведена до відчаю твоїми брудними, дешевими походеньками, хоче вкоротити собі віку. Це так смішно, що можна обреготатися.
У голові в мене промайнула думка, що саме так виглядає чорт. У школі постійно казали, що чортів не буває, але вони помилялися. Та й що могли знати про це педагоги? Вони не бачили мого батька таким. Вони взагалі його не бачили – хіба одного разу, коли він мужньо спробував відвідати батьківські збори замість мами і прийшов до шостого «Г» класу.
І все б нічого, та я навчалася у четвертому «Б». Похвальна грамота батькам за моє комуністичне виховання того дня лишилася не врученою.
Бачили б мої вчителі, яке це виховання!
У посмішці батька прослизало іще щось, окрім глуму, та тоді я була ще замала, аби втямити, що саме. Зараз я, звісно, тямлю. У ній була хтивість, самовдоволеність. Вона стікала оливою, була масна, як денце форми для випікання тортів. Батько тішився, що він такий самець, такий мачо, і всі його хочуть, навіть ціною власного життя.
Боже, як я тоді його ненавиділа! Сильно, безмежно, як може ненавидіти лише дитя, яке надто довго намагалося полюбити. Боляче згадувати це, але я ненавиділа й маму – бо в глибині душі знала, що й вона про мене не думала. Жоден із цього дорослого, дієздатного подружжя і на мить не замислився, що відчуває маленька дівчинка, на чиїх очах відбувається така гидота.
Коли все повітря вийшло з моїх легень, я осіла біля дверей ванної, як сніп, і впала у дивний стан, схожий на кататонію. Я не могла ворушитися, говорити, навіть плакати не могла.
Я затихла, і мама нарешті вибігла з ванної. Мама тицяла мені під носа ватку з нашатирем, це допомагало, як мертвому кадило. Батько знизав плечима, сказав: «Поглянь, до чого ти її довела» – і пішов у спальню. Він утомився і мусив відпочити. Мама викликала «швидку», і мене забрали до неврології якоїсь там лікарні. Дорослої лікарні. Мене оглядав черговий лікар, нейрохірург, трохи старший за мою маму, років сорока п'яти. Він щось вколов мені – щось, від чого я отямилася, зробив енцефалограму й розпитував, що сталося. Я збрехала, що отримала двійку в школі. Він спитав, як це мені вдалося в неділю. Я промовчала, і він дещо зрозумів. Вивів мене в коридор, де чекала мама, і похмуро сказав:
– Можете забирати. Хоча я прогнозую вашій доньці великі проблеми у майбутньому.
– Які проблеми? – мама виглядала, як лань, заскочена світлом фар. Розчахнуті сині очі, повні сліз, губи тремтять, і руки теж.
– Різні. З нервовою системою. З головним мозком. Була би моя воля, я б її вам не віддав. Така гарненька, мила дівчинка. І що ви собі думаєте? Ви придурки, – він так і сказав. – Збайдужілі придурки. І ви, і ваш чоловік.
Мама здригнулася.
– Я лише хочу, аби в моїх дітей був батько.
– О, ну чудово, – лікар фиркнув. – А де ви збираєтеся його взяти?
Він розвернувся і пішов до себе в кабінет, білі двері закрили від мене його напружену спину, і я подумала, що ніколи більше його не побачу. А ще подумала, що він пожалів мене. Жалість. Хтось сказав, що вона принижує. А я хотіла б якомога більше такого «приниження» у своєму житті.
Усі прогнози лікаря справдилися. Я мала всі ті проблеми, що він напророчив. І він – саме він – допомагав мені боротися з ними. Допомагає й досі. І зве мене «дівчисько». Я вже давно доросла тітка, але як приємно це чути! «Моє дівчисько приїхало! Чого так довго не дзвонила, ти, мала нечема?! Зухвале дівчисько, ти з ким це сперечаєшся?!»
Мені подобається думати, що він – мій тато. Деколи я так і думаю. Потай від усіх. Потай від самої себе.
Додому ми з мамою поверталися на таксі. Усю дорогу вона розповідала мені, як зрадів тато моєму народженню, як приїхав до пологового забирати маму з оберемком білих гладіолусів, і де він їх узяв, адже це такі рідкісні, дорогі квіти, і як купив акушерці дефіцитний «київський» торт, і шифонову косинку для мами, і як тішився тому, що у нього знайшлася саме дівчинка, маленька лялечка, яку він дуже любить.
Цю сімейну легенду я знала напам'ять. І часто питала себе, що я зробила не так? Чому батько більше не тішиться мною? Чому він п'є? Може, він би не пив, якби я була кращою? Іще кращою?
Легенда замовчувала відповідь на всі ці питання.
А наступного ранку я збиралася до школи. Мама на кухні пакувала солодощі, аби я роздала їх однокласникам і вчителям. Моє ім'я та прізвище мали написати на шкільній дошці, і всі дякували б мені за цукерки, і вітали. Коротенька мить штучної симпатії, раз на рік.
Жалюгідно мало.
Я вже склала свій ранець. Я терпіти його не могла і хотіла шкільну сумку на ремені через плече, як доросла, але мама була непохитною. Ранець корисний для осанки. А сумка шкідлива. Крапка.
Мама дуже дбала про те, аби все йшло мені на користь. Майже все.
Отже, я полізла до альбому з сімейними фотографіями. Хотіла знайти бабусине фото і взяти його з собою до школи. Хотіла, аби бабуся цього дня була зі мною, не лише в думках, а й на світлині. Мені вже принесли вітальну телеграму на красивому бланку з червоними трояндами. «Моя рідна онучко, Марієчко, з днем народження!» – написала бабуся.
Наталка Шевченко 100
Батько не привітав мене і нічого не подарував. Він ніколи не робив нам подарунки, і вітання теж були не в його стилі.
На тому знімку, що я шукала, я, п'ятирічна, сиділа на колінах у бабусі. Маленька, кругленька, чорноока, в ошатній сукеночці, на голові – жовтий бантик у червоний горох, поруч, на дивані, моя улюблена іграшка-пищалка, двоє білих пластмасових кошенят у зеленому кошику. Бабуся, запнута білою хусткою, урочисто дивилася в об'єктив поверх моєї маківки. Ця світлина і досі моя улюблена.
Я знайшла її доволі швидко, а поруч із нею лежав аркуш. Звичайний, сіруватий, схоже, що з якогось нотатника, складений навпіл. Я розгорнула його, якусь мить помилувалася маминим почерком – у неї й досі дуже гарний почерк, мабуть, із каліграфії вона мала лише «відмінно» – і почала читати.
«Любий Толю!
Ну чому ти не приходиш до мене в пологовий? Я чекаю на тебе шостий день, нас уже скоро будуть виписувати. Наша дівчинка гарненька, спокійна і дуже схожа на тебе. Така чорноброва… Толю, знаєш, як мені прикро, що ти жодного разу нічого мені не приніс, я не бачила тебе під вікном, сусідки по палаті думають, що я розлучена, а це принизливо!!! Я не винна, що вона – не хлопчик, і я казала тобі, що не хотіла цієї дитини взагалі, ти наполіг, аби я її народила, ти не дозволив мені зробити аборт, то скажи, де ти тепер?! І, будь ласка, не пиши мені більше дурниць, я не збираюся лишати її в пологовому, я не буду відмовлятися від неї, ну сам подумай, що люди скажуть?! Приходь до мене, будь ласка. Записку тобі передасть чоловік моєї акушерки, він твій колега.
Приходь, я чекатиму.
Твоя Галя».
Я розгублено кліпала очима, і все дивилася, і дивилася на ту злощасну записку, немов чекаючи, що всі слова з неї зникнуть і все стане, як було. Марно. Слова, написані простим олівцем, палали перед моїми очима, мов вогняні знаки апокаліпсису. Я й уявлення не мала, що таке «аборт», але головний посил «листа на волю» зрозуміла більш ніж добре. Ніхто мене не хотів. Ніхто не чекав моєї появи на світ. Від мене не відмовилися лише через страх людського осуду. У цьому вся моя мама, до речі. Фраза: «А що скажуть люди?» – на її погляд, може слугувати аргументом у суді. Залізобетонним.
Я була б рада забути це, справді. Я понад усе хотіла б засвітити цей спогад, як засвічує фотоплівку неуважний фотограф, але цей спогад не зникає, і не тьмяніє з роками. Я знов і знов бачу себе, збентежену, випатрану, знищену… бачу свої руки, що жмакають записку із силою, якої вистачило б, аби витиснути воду з каменя, і бачу маму, що забігає до кімнати, усміхнена, сяюча, вродлива. Вона вміє рухатися швидко, не стрімко, а просто жваво, і все-все встигає. Завжди. Не те що я, пригальмована…
– Доню, то ти йдеш чи ні? Я вже поклала цукерки тобі до ранця. Не забудь пригостити однокласників…
Плівка спогадів крутиться далі. Мама помічає, що я тримаю в руках, і блідне. Різко і дуже помітно, так, що ніжно-рожеві рум'яна на щоках стають яскраво-червоними, мов у мотрійки.
– Це… ну, це, розумієш, доню…
Я розумію, звісно. Що тут не ясно?
Дата добавления: 2015-09-28; просмотров: 27 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |