Про мене та про мою історію.

Всім привіт.

Ця історія про мене.

Про мене та про мою історію.

Мені шістнадцять років.Мене звуть Нумк’ям а прізвища свого я просто не пам’ятаю. Живу я в місті Коломия. Коломия є чудовим містом. Але з часом воно надоїдає. Уявіть собі прожити тут майже все своє життя, майже нікуди не виїжджати з нього. Думаю це не дивно що мені це місто уже насточортіло. За весь час який я тут прожив, фактично нічого не мінялось. Хоча ні, були кілька переломних моментів в мому житті. Наприклад, літературна студія ЛяПіЧ. Кав’ярня «Букініст» та ось зовсім недавно появилось перше в Коломиї некафе «Geneza». Це все звичайно добре. Але я сумніваюсь що я довго буду входити або заходити в це все що я щоно написав. Це все так сумно. Але нічого, зате я можу робити ось так.

Ееех...чорт, це уже одинадцята година ранку. Треба підіматись та щось з собою робити.

Навкруги чотири салатові стіни. Одне ліжко та тумбочка. Це все що я перед собою ранком можу бачити. А і ще роз’єм для дверей. Їх уже давно мали би поставити. От тільки уже кілька років про це все забувають. Ну і нічого, я уже звик до цього.

Ну що ж пора вставати. Ні мені не пора вставати. Боролися в мені я і я.

Через деякий час я все-таки зсіг підняти свою жирну дупу, та піти в вбиральню щоб привести себе в порядок. Тут також не було нічого такого. Навкруги біла плитка. З боку пральна машина, прямо біля неї стоїть душ. Зовсім поряд сам туалет. Також аптечка. Ну і звичайно поличка зі всякими штуками. Там, бритва, дезодирант. Ну і все в цьму роді. Треба було привести себе в порядок. Першим ділом я взяв гребінець та зачесав голову. Завжди це роблю першим ділом. Ну і звичайно потім сходив по маленькому. Помив руки, прочистив вуха, почистив зуби. Все як має бути. Інколи мені здається що це сама важча робота за день. Звичайно треба ще поснідати. Ооо що я там казав про найважчу роботу? Я помилявся, саме важче для мене це набрати в чайник води та поставити його на газ щоб закипіла вода. А нанести масло на скибку хліба, та це просто вбивство. Так що загалом можна сказати що ранок мені нічого доброго ще не підносив. От тільки це треба було зробити. Тому що я просто напросто був голодний. Щоб зайти на кухню треба було зайти в спальню моєї мами. Чесно, сама прикольна кімната. Красива покраска кімнати. Ум... також я нещодавно помітив що ці кольори які були на стіні, вони були кольорам прапора України. А за що я любив цю покраску найбільше, так це за її хвилясті контури. Ці хвилькі на стінах, вони дуже рослабляють. В самі кімнаті нічого такого. Здаєтьніби все стандартно. Прямо з виходу маєї кімнати в очі кидається здоровенна шафа. А ні, це просто кілька шаф. Дві маленькі та дві великі. Хммм.. на тих також є хвилясті контури. Тепер і їх я також люблю. В першій великі шафі був бар. Як і всіх нормальних людей в мене там стоять документи, і так далі. В другій стоїть телевізор. Який я останнім часом почав занадто багато дивитися. Можливо це тому що в мене щламався комп’ютер. А можливо і ні. Ну і звичайно тут стоїть сарий комп’ютерний стілець на якому як і всі нормальні люди я скидаю всі свої речі. Це просто значно полекшує існування. Також є у мене комп’ютерний стіл, який тепер слугує тільки як простий стіл. Адже сам комп’ютер згорів. А поряд стоїсть стара пічка. Так як це уже старий будинок, то це не дивно. Класна штука ця пічка. Якщо холодно то взяв включив газ пішов підпалив і все, ти в теплі. А можна і просто кинути туди дров, залити трохи бензином та підпалити, теж саме тільки дешевше. Хоча, з такими цінами на бензин це все можна прирівняти і побачити що майже ніякої різниці немає. НА одній з стін стоїть величезне віяло. З величезними китайськими чи японськими ієрогліфами. Можливо там пише якась мудрість. А можливо китайці (японці) просто стібаються з людей так пишуть всяку фігню. Я б так робив.

Далі є простий маленький коридорчик, в ньму нічого особливого, просто особі коридорчик, все. І от я уже заходжу на кухню. На кухні немає нічого особливого, кухня як кухня. Стіл, декілька тумбочок з каструлями, спеціями і так далі. Газова плита, стіл, кілька стільців та холодильник. І двері які виходять на двір. Постоявши та подумавши я вирішив не снідати, а просто піти прогулятись. Та можливо зайти в Букініст чи в Ґенезу. Коли я вернувся назад до кімнати в якій були мої речі. Я швидко їх надів, та як умога швидче вибіг з дому і попрямува в центр міста. Навкруги не було нічого цікавого. Як завждиїздили собі машини. Замучені або шалені люди то ходили як мертві, то літали як птиці по всьому місті. Ось я вийшов на так звану «сотню». Я не знаю чому сотня, напевно тому що сотня. На сотні не було нічого надзвичайного. По правномубоці був ряд магазінів пошта та музей «Писанка».

Фактично теж саме було і з лівого боку. Ряд магазінів, будівництво, статуя Івана Франка. І некафе Ґенеза. В основному всі туристи приїжджають сюди тільки заради того що б сфотографуватись на фоні величезного розмальованого яйця. Ну так це мистецтво. І доволі важке. Але як я уже казав. З часом це все надоїдає. І тепер це для мене просто розмальоване яйце, в якому ще купа маленьких яєць. Раніше в школі мене з класом туди повели подивитись на всі ці яєчка. До того як я туди увійшов все було чудово. Але всередені немає нічого цікавого. Тепер я завжди кажу «Якщо хочеш згадати свою ранню, навіть дуже ранню молодість приїжджай в місто Колмия в музей яєць». Так це просто музей яєць, давайте будем реалістами. Музей розмальованих яєць (які курва важко розмальвувати). Але чомусь все-таки мене тяне до себе цей музей. Хоч я розумію що в ньому уже давно немає нічого цікавого і чогось нового. Тому я вирішив піти в некафе Ґенезу. Але перед цим все-таки треба піти та взяти каву в кав’ярні. Букініст сам був не далеко від сотні. Я швидко туди попрямував. Зайшовши туди я зрозумів що як я уже давно тут був. Як я скучив за цим прекрасним ароматом щойного зробленої кави. Навкруги купа різних книг. От просто на любий смак. Від Стівена Кінга до Дена Брауна. А також цей прекрасний інтер’єр. Шпалери кольору кави. І звичайно хвилясті контури. Величезий вибір кави та чаю. Але саме те що мене сюди тяне. Це ті енергійні, молоді, красиві, розумні, добросичливі, вічливі та веселі дівчата. З якими завжди можна про щось поговорити. Навіть якщо ти прийдеш туди з поганим настроєм то у же точно вийдеш з веселим. Та і крім того весь час грає дуже спокійна та рослабляюча музика. Букініст це перша кав’ярня в якій можна почути знайому тобі мелодії пісні а не всяких «діджеїв» та «рєпєрів». Це місце де дійсно можна відпочити як і фізично так і душею. Тільки я зайшов до мене пролунали слова одніє з цих дівчат. Привіт Юр, весело сказала вона. Привіт-відповів я.Що будеш? Як завжди, амерікано. А і так, з собою, чотири ложки цукру, дякую. Пройшло деілька хвилин, за ці декілька хивлин я встиг підняти собі настрій та відпочити. Ось моя кава уже готова. Я розплатився та попрямував до виходу. В слід за мною полетіли слова- приємного тобі дня Юр. Дякую- відповідаю я, вам також. Я вийшов звідти ну і звичанйо я попрямув знову на славнозвісну сотню. Як я уже казав пістя того як я візьму каву я попрямую до Ґенези. Я так і зробив. Через декілька хвилин я уже був в середені в ньому. Саме некафе було орзташоване на другому поверсі. Її важно не помітити. Коли ти йдеш по сходах то можеш почачити як до сраки велекими буквами пише Ґенеза. Зайшовши туди можна побачити як і в мене вдома кухню, та адміністратора. Жаль що в мене вдома на кухні немає свого адміністратора. Правда ця кухня дуже відрізняється від моєї. Тут весь час є чай, який є безплатним. Печеньки, цукерочки. Купа кружок, склянок, всього чого захочеш. І все це в твому розпорядженні. Ґенеза це те місце в якому я навчився цінувати не гроші а час. Адже тут треба плати не за те що щось купуєш, а за час який ти там сидиш. Також там можна взяти Кока-колу. Але нажаль Пепсі немає. Але не суть. Зайшовши в наступну кімнату, можна побачити купа настільних ігор. Це місце просто створено для того щоб поюзати з друзями якусь настільну гру. Також там є рамка для вікна, на стіні. Інколи коли я туди задивляюсь, я можу побачити якийсь пейзаш. Або щось з свого минулого. А вони ще щось хочуть там намалювати. Я думаю цього зовсім не треба. Хай люди розвивають свою уяву. В центрі однійї з стін є маленька сцена. На сцені лавочка на якій весь час стоїть гітара, яку я також інколи юзаю. От тільки я на ній грати не вмію. Але це мене ніколи не зупиняло. Поряд стояло піаніно. Вонодобре вписувалось в інтер’єр, саме воно було біле. Так як і усе навкрги. На ньму я також інколи граю. Але я не всімю на ньму грати. Ну як я там казав, це мене ніколи не зупиняло. В наступній кімнаті можна посидіти в комп’ютері, та посидіти в кріслі яке висить на ланцюжку. Я завжди боюсь в нього сідати. Мені завжди здається що я просто поламаю його та впаду. Тому я рідко в ньому сиджу. Також є кінозал, там можна посидіти і поюзати PlayStation. І туалет поряд. А так, мало не забув. Ще можна побавитись в настільний футбол. І побавитись з дарцом.

Ну загалом можна повеселитись. В основному я там сиджу тільки заради того щоб побавитись в одну настільну гру. Сильно вона мене сподобалась. Але не суть. Ну просидів я в Ґенезі майже від обіду і доо самого вечора. За часом мені набридло там сидіти. Просто уже нема було що робити. Самому було сумно там сидіти. Тому я вирішив попрямувати додому.
Можна було сказати що день був просраний. Йшовши назад додому я задумався про всяке різне. І якось не звертав уваги ні на що. Це було погано. Коли я переходив дорогу, з нівідкуди вилетіла біла машина з якох лунали жахливі звуки. Вона була уже біля мене. В останній моомент я встиг відпригрнути на тратуар та врятуватись. Машина зупинилась, я думав що мені зараз будуть щось втирати. Але ні, звідти нікхто не виходив. Незабаром під’їхала патрульна машина, а за нею швидка допомога. Я не зрозумів навіщо там швидка допомога. Можливо щось сталось з людьми які були в машині. Я вирішив нікуди не вмішуватись та попрямува далі додому. Через кілька хвилин я уже був вдома. Це була уже одинадцята година вечора, я був виснажений та вирішив нічого більше не робити а просто взяти і заснути. Треба ж хоч інколи нормально спати. Цьої ночі я дуже погано спав. Я сам не розумів чому. Все ж ніби було нормально. Сил майже не було, я б мав заснути як вбитий. Щось не так, що зі мною не так? Це продовжувалось пів ночі, але все ж таки я зміг заснути. Мої очі заплющились а мій розум відчув ейфорію.

Ранок, все як зазвичай починається з самої важчої роботи. Я не знаю що мені робити, так чим мені зайнятись? Через кілька хвилин я згадав, у мене ж стоїть мій велосипед в сараї. Точно іду я трохи прокатаюсь. Я не довго думав куди мені податись. Перше що в горлову прийшло це парк Шевченка. В парку я був через кілька хвилин. Хоч я трохи далеко живу, але це ніколи не мішає розігнатись як божевільний і забити на все і на всіх. Першим що можна побачити в парку це і самого Шевченка. Я ніколи не звертав на нього уваги. Та просто їхав далі. Катався, катався, але як і все це з часом надоїдає. Тому я вирішив поїхати як найшвидче додому. Але коли я уже вертався. Я звернув увагу на очі Шевченка. Вони кудись дивились. Зупинившись та продивившись куди веде погляд. Я побачив, і в мене в голові появилась ідея. Я не думаючи ні про що крім цього, швидко приїхав додому, сів за ноут-бук і тут почалось.

Почалось це тільки через те що йому не було що ранком робити. Хлопець на ім’я Юра вирішив прокататись на велосипеді. Виглядав він як простий стрункий чуть не анорексичний хлопець. Майже все лице було прищаве. Але були в нього голубі очі та довгі вії. Такий собі стандартний «чувак». Юрі не сиділось ранком вдома, і тому він поїхав на велосипеді до парку Шевченка. Йому завжди там подобалось, тому що рідко він там бував. А як відомо чи довше ти уогось не бачиш тим сильніші твої почуття. Ніяке місце Юру так не тянуло як парк Шевченка. Він не розумів чому так. Та і його це мало хвилювало. Коли він стояв уже перед погруддям Шевченка він зрозумів чому його так сюди тянуло. Це був його сон. В сні він бачив цю статую. Вона ніби йому щось говорила. Приблизно так: я твій твоє життя. Цікаво це щось означає – часто думав він. Чи може це просто сон. Але я не думаю що один і той же самий сон може повторюватись на протязі кількох тижнів- часто я проказував в своїй голові.

Скоріш за все це просто випадковість. От тільки якщо ні, тоді що це означає? Тому я вирішив пересвідчитись та обдивитись Шевченка. Тарас що ж ти ховаєш – думав я в надію що щось знайду. Тут нічого не було. Я уже втратив надію на те що я щось найду. Та вірішив далі піти кататись. Походивши повз нього я помітив що на камні є якійсь отвір. І не один. Вони навкрги камня. Що це означає? Загалом їх є вісім. Дивно, а можливо це просто так хтось навмисне зробив. А може це все-таки щось означає? Я задивився на них, думаючи що в них напевно треба щось покласти. Але одразу за кілька секунд мені прийшла зовсім інша думка – а якщо в них нічого не потрібно ставити. Можливо вони кудись ведуть? От куди?

Йшовши від одного з отворів в бік туди куди вони вели, я побачив що уожен отвір веде на лавочку. Невже це просто випадковість? Можливо просто все так співпало? Ну думаю. Але що мені далі робити. Я вернувся до Т. Шевченка та почав далі роздивлятись. Я нічого не зміг побачити і тому від безнадії я сперся на погруддя. Нічого не найшовши, я пішов геть. От тільки все-таки вирішив ще разок подивитись на нього. І побачив що його очі кудись дивляться. Ну дивляться тай дивляться, що тут такого? Ну так, звичайно треба перевірити. Попрмувавши за його поглядом, я прийшов до старого роздвоєного дерева. Ніби нічого надзвичайного. Окрім того що на ньму щось було вицарапано. Знаєте, мені це уже не подобається. Це було щось типу загадки. На дереві було нацарапано так- «Тільки щира душа відкриє таємницю». Щось тут явно не так? Мені здається це просто друзі вирішили надімною постібатись. Хоча навішо я їм? Добре, далі, що ж це означає? Щира душа, щира душа, я просто уявленя не маю про що це. Можливо тут десь є підказка. Я довго обшукував це дерево, але так і нічого не знайшов. Дідько це уже треття година дня. Треба вертатись додому. Ні-ні-ні, тут щось все-таки має бути. Так подумаємо, дерево-дерево, дерево-дерево. Точно дерево воно ж роздвоєне. І якщо поживитись тооо можна побачиитиии.... майданчик? Просто дитячий майданчик? Я пішов туди в надії що я там щось зможу знайти. Посидівши декілька хивлин я зрозумів що я тупий. Це ж елементарно, правильна відповідь це дитина. Дитина це найчистіше створіння. Тільки в дітях можна побачити справжню щирість. Я уже обрадувався. Але не надовго. Питання- і що це мені дало? Як я це маю використати? Давай Юра подумай- подумай. Треба зібрати все що в мене є та знайти щось між цим спільне. Так в мене є відповідь на загадку. Це дитина, а також отвори які ведуть до кожної лавочки які є навкруги. Що ж це може означати? Що, мені дітей на лавочки повсідати і тоді щось вийде? Це ж звучить смішно. Все це просто якась дурня. А хоча? А може все-таки спробувати. От тільки одна проблема. Де мені дітей взяти? Чорт, це уже четверта година. Треба вертитсь додому, думаю це все нікуди не пропаде, та і буду мати змогу спокійно подумати над цим.

Я вдома, треба поїсти та відпочити і обдумати це все. Через декілька хвилин я уже лежав на дивані тадумав як мені дітей знайти?

Дідько, нічого не можу придумати. А хоча точно, це не погана ідея.

А що якщо дати об’яву про безплатну фотосесію? Хах так і зроблю. Безплатна фотосесія, спеціально для вас мами та їхні діти. Місця обмежені до восьми, так що треба якщо хочете тоді дзвоніть по даному номеру. Думаю це проведе. Так, тільки треб аще це все розклеїти. Це було не важко, буквально кілька оголошень тай все. І ось я уже знову вдома чекаю на дзвінок. Це так тупо, хто на це поведеться? Я уже мало не почав сміятись сам з себе. Але ось, до мене хтось дзвонить. Я підняв слухавку та сказав:

-Алло, слухаю!

- Доброго дня- милим голосом відповіла дівчина.

Я думаю їй не більше двадцяти.

-Доброго. Що вам потрібно?

- Я за оголошенням про фотосесію. Вона дійсно безплатна?

- Так звичайно, приходіть завтра о другій годині в парк Шевченка.

- Добре, дякую!До зустрічі.

- Угу.

І так було ще десь разів з дванадцять. Мені жаль було інших жіночок які не встигли. Важко було їм казати що місця уже зайняті. Надіюсь це нічого страшного. Це була уже одинадцята вечора. Все, пора спати. Завтра побачу що буде.

Ранок, я навіть не поснідав, не вмився. Нічого не зробивши поїїхав в парк Шевченка. Потім я подумав наіщо кудись пертись так рано. Але коли я подивився на годинник я побачив що це все о пів на другу. То я ще й можу запізнитись. Так треба піднажати. За кілька хвилин я уже був там. Перед мною стояли рівно вісім молодих та серелнього віку дівчат і жінок. А саме головне з маленькими дітьми. Не думаючи я швидко сказав – прошу, сідайте по одному з дитиною на ловочки. Вони всі сіли, але нічого не відбувалось. Можливо тому що на лавочці сидять ще їхні мами. Так треба щось придумати. Встаньте всі та лишисть дітей на лавці. І ніби таняться до них. Це буде просто ідеальна фотографія. Що я верзу? Хмм... вони всі послухались, ніби якісь маріонетки. Ну добре.Всі встали лавочки, на них тільки лишились маленькі діти. Але і далі нічого не відбувалось? Що не так? Я розчарувався. Тому просто фотографуфав як небуть всіх цим мам та дітей. І сказав їм що фотографії їм надішлють по пошті. Вони без питань всі пішли. Дивно, чому вони мене не запитало про те що я навтіь не знаю де вони живуть. Як я їм передам фотографії. А якщо навіть по електронній пошті. То я впевнений на певну кількість відсотків що половина з них навіть про таке ще не чула. Все, дістало. Іду трохи сяду та відпочину. Я кілька годин просидів на лавочці так не вспів помітити як я уже заснув. Коли я прокинувся, я побачив що з всіх лавочок крім на тій якій я сиджу направляється якийсь світлий потік чогось до статуї Шевченка. Чому лавчка на якій я сиджу не жає ніяких потоків. Стоп, точно. Можливо тому що я давно уже втратив щирість. А якщо я встану то? Я встав з лавочки, і від неї до погруддя прорвався світлий потік. Навкруги було так багато шуму. Я не міг це довго терпіти. На щастя, все закінчилось. І тальки звуки механіки звучали від самої погруддя. Я підійшов до не ї, так побачив що табличка на якісй писала дата народження та смерті змінилась і тепер на ній пише щось інше. Там писало так-«Що вело, веде та буде вести». Так, це ж елементарно це ж розум. Без нього ми б не могли існувати. Він нас вів від народження, веде і зараз та буде вести до самої смерті. Так я і сказав. Здається нічого не відбувається.

Чорт, що це за? З очей Шевченка вилетів потік світлої чогось. Куди він веде? Я вирішив воїхати за ним. Через декілька хвилин я був уже на місці. Перед мною стояв національний музей Гуцульщини та покуття. Цікаво що мене там чекає?

Блін, що його там чекає,ей нічого, завтра придумаю.

От чорт, мені нічого не лізе в голову. Треба піти та подивитись в музей що там є доброго.

Через декілька хвилин я був уже в музеї. Як добре що я живу майже в центрі міста. Обдивившись що і як, мені все-таки щось залізло в голову. І ось я уже знову вдома. Знову перед позиченим ноут-буком. І знову понеслось.

Цікаво що мене там чекає?

Знову і знову прокручував я в голові. Ні, нічого. Мені треба перепочити. Треба рослабитись. Все я додому. Та і крім того, музей уже закритий. А вдома не завадило би прибрати. Я попрямував додому. Я був на місці уже за кілька хвилин. Взявши ключи, відкривши двері, я зайшов додому. Першим ділом як я і казав. Я пішов там впав на ліжко. В той день я так і нічого не зробив. Просто його проспав. Мені снилось як я був в якомусь гуртожитку. І там були майже всі мої друзі. Не знаю чому, але я там був ніби в «депресії». Смішне слово. Кожен про щось говорив. Я думав про ні про що. Ось до мене підійшла подруга та сказала.

-Юра йдем прогуляємось, провітрися легше стане.

- Ні, вибач. Але я не хочу нікуди виходи.

- Слухай ти, якщо ти негайно не піднімеш свійжирний зад, я в тебе плюну, ти мене зрозумів? – грізно закричала вона.

- Так, так зрозувів. Але я не піду- ледь сказав я, в надії що вона плюне і піде геть.

Ну, ну. Майже. Вона всетеки не плюнула на мене. І просто пішла на двір. Не знаю чому, но таке враження ніби з мене почало щось виходити. Хотілося кричати. Я взяв в руки телефон та кинув його на землю. Він розпався, я поліз його збирати.

- Ти якись божевільний. – сказала інша моя подруга.

- Не говори до мене.

- А я і до тебе не....

- А я і до тебе не говорю- перебив її я – придумай щось нове.

Більше вона мені нічого не казала. Щось мене все-таки заставило встати, та піти прогулятись. Ось я уже біля дверей. Я виходжу. І переді мною. Салатова стіна. Чорт уже десята ранку, треба снідати і так далі, та бігти в музей.

Поки я їв, чуть три рази не подавився. Думка про те що в музеї буде щось надприродне, мене не лишала. Ніяк не міг нічого прожувати. Тому що це забирало в мене мій дорогоцінний час. Потім я додумався що іжу можна запивати чайом. Це було для мене велике відкриття. Ура, все. Я поїв та швидко зібрався. І ось я уже в музеї. Сам не розумію як я туди так швидко потрапив. Але це не важливо, головне що я зараз тут і щось тут є. От тільки я не можу зрозуміти що.

Щоб зайти в музей треба відкрити величезні двері. З першого разу в мене нічого не вийшло. Мені здалось що вони закриті. Але це було не так. З третього разу я все-таки зміг їх відкрити. Просто трохи сили не вистачало. Так, я зміг я відкрив ці двері. І що ж за ними? Ну, ну...ЧОРТ. За цими дверима мене чекали ще одні такі двері. Знаєте для мене це дуже важке випробування. Хоча, ці двері пішли якось легше. Їх я відкрив з другого разу. І перед мною появилась якась висока постать. Це був охоронець. В нього було серйозне лице. Яке так і говорило. Навіть не думай курва, щось тут трогати і брати. Так і хотілось відповісти що я не буду цього робити. Але він би мене сприйняв якось не так.

Що мені робити? Що мені казати? Я виришив почити з

- Доброго дня. – з страхом перед новою людиною промовив я.

- Доброго – серйозним лицем він відповів. – Ви до кого?

-Я до нікого. Просто хотів продивитись що тут є цікавого.

- А, ну тоді прошу, проходьте. Але не забуть купити квиток. Зрозів?

Від того як він це мені сказав, мені стало погано. Настільки погано, що і думав тільки про те як взяти квиток, що аж забув взяти квиток і тому пішов без нього. Дивно, але мені ніхто та нічого не казав. НУ так, по ідеї ніхто не мав би перевіряти мені мої кишені щоб знайти квиток. Знайти те місце звідки мені треба було починати було не важко. Заходячи в музей, можна зразу ж таки побачити схему самогу музею. Просто треба було піти прямо, одразу повернути на ліво. Та зайти в перші двері з ліва. І там можна було побачити,як писало на схемі, перших три зали по обробці деревини. І ще якихось тринадцять зал по чомусь там. Коли я опинився в першій залі, я пильно почав все оглядати. Першим що мені «потрапило в око» це здорова каменюка, яка стояла біля протилежної стіни. Там була табличка. Прочитавши її, я зрозумів що це просто кусок дерева якому багато років. Добре, нічого цікавого. Насупним що привернуло мою увагу це здоровенна балка яка висіла над експонатами. Перше зо мені прийшло в голову. Цікаво що б сталось якби ця балка зірвалась та впала на ці всі експонати. Хм... цікаво. Але зараз не про це. Почавши оглядати цю балку. Я потім що всіх вирізблень є по дві. І тільки в центрі витанцювував якийсь знак. Почавши уважніше розглядати його, я помітив що ця здоровенна штука називається «сволок». А може і ні. Просто це було найблища табличка до нього. Цікаво я правильно почав думати? Чи дійсно цей знак щось означає. Можливо треба подивитись куди він веде? Обернувши голову я побачив якусь статую. Чорт, що серйозно? Знову статуї? Я попрямував до неї. Ці я ж це статую? Ось що мене дуже цікавило. Ніколи його не бачив. Підійшовши блище, було видно що це статуя Шкрібляка. Принаймі так казала табличка яка стояла поряд з ним. І що далі? Невже знову очі? Я подиввся на його очі, та побачив що вони дійсно кудись ведуть. Це була яякась шкіряна сумочка, в центрі якої був цей ж самий знак, який був в центрі сволока. Можливо це щось означає? Збоку стояли декілька людей, я ледь-ледь осмілився їх запитати що цей знак означає. Вони відповіли мені що це знак сонця.

- А з якими експонатами цей знак ще пов’язаний? – з цікавістю запитав я.

- Та фактично з усіма. Якщо уважно придивитись то цей знак фактично є на кожному експонаті.

Я оглянув всю кімнати. Дійсно, майже на кожній сумочці був цей знак. Невже я зробив щось не правильно? Ні, цього не може бути. Так добре, треба заспокоїтись. Це тільки перший поверх. А є ще другий. Тому я швидко попрямував на другий поверх. По дорозі, я помітив якусь скриню в центрі якої було сім таких же знаків. Це щось означає? Тоді я про це якось не задумався. Я просто пішов на другий поверх, в надії що все- таки я йду правильним шляхом. Вийшовши на другий поверх, зразу можна було побачити будинок. Що? Ви серйозно? Це дійсно будинок? Якщо згадати схему, то дійсно тут показаний інтрер’єр гуцульської хати. Хм... а мені це подобається. Можливо я там щось і найду. Я був уже мацже в середені. От тільки мені завадив якийсь шнурок. Таке враження ніби він мене зупинить. Ну, так. Він мене зупинив. Я правда не розумію чому. Це ж просто шнурочок. Невже він може таки просто заборонити кудись іти. Що, якщо розтягнути таких же чотири мотузочки в квадрати і помістити в центр людину, та сказати їй не виходь звідти. То вона звідти і не вийде поки їй не скажуть. Або поки їй це не надоїсть. Чому ми слухаємо все що нам кажуть, і зразу це виконуємо? Можливо тому що, ми звикли бути рабами. Це ж добре, правда?

Тому я вирішив постояти зовні, та обдивитись її так. В середені я не помітив таких знаків. Хоча, майже під стелею стояв цей шестилистний знак сонця. І як не дивно він на щось показував. Я з радістю попрямував в намрямку уявної світлої хвилі. Я був такий щасливий тільки тому що радів те що моя здогадка була вірною. Це егоїзм? Та ні, напевно. Це потік провів мене через чотири кімнати з експонатами. В першій стояли предмене екстерєру гуцульської хати. А далі якщо я не помиляюсь стояли гуцульскі меблі. Уявний потім привів мене до якогось полотна, н якому були намалювані п’ять святих та Ісус. А можливо то і не святі. Хто їх там знає. Цікаво і щос це таке є? Уважно прочитавши, я зрозумів. Що ця штука називається «Антимінс» та те що це особлива церковна святиння. Все. А тепер, потрібно подумати. Що б це могло означати? Так, п’ять святих та Ісус, який ніби був в розпачі та лежав на ліжку. Здається що він ніби почав задихатись. П’ять святих просто стояли навкруги нього. Це все. Я вирішив піти назад, подивитись можливо я щось там пропустив. Зайшовши в першу кімнати можна було побачит: стіл, та два великих крісла та три трохи менших. Я довго на це дивився. І тільки через хвилин двадцять я зрозумів що я знову ж таки тупий. І що це може означати те що я знашов те що хотів. Принаймі я так думав. Я вирішив пройтись по іншим залам щоб подивитись чи немає нічого такого. Іна моє щастя більше нічого схожого я не зміг знайти. Тому я повернувся назад, я почав роздивлятись це місце.

Єдине що могло дійсно щось означати то це щось схоже на сейф. В наступній залі сиділа одна жіночка. Я знову ж таки наважився промовити до неї кілька слів:

- А можна питання?

Це мене завжди дратували. Коли ти це кажеш то уже задаєш питання.

- Ви можете сказати що це таке є?

- Так звичайно, це сейф. В якому гуцули зберігали всі свої дорогоцінні речі.

В серйозно?- з сміхом подумав я. Дерев’яний сейф?

- Добре дякую. А і ще, а де гуцули зберегали ключі від сейфів?

- Хах, все своє при собі.- з сміхом відповіла жіночка.

Так, все своє при собі. Так, якщо вони носили все при собі, то треба подумати в чому вони могли це носити. Так, звичайно. Це сумка. Але ж вона стоїть за склом. Я що маю розбити…

Так, ні я не настільки дурний. Тут в цій гуцульські хаті також було якась сумочка. Можливо я там щось найду? Я швиденько побіг назад, та щоб ніхто мене не помітив, я швидко забіг в цю хатину,та заховався за стіною. Що зі мною зроблять якщо мене тут знайдуть? А саме страшне. Що зі мною зробити цей охоронець? Я намагався про це думати найменше. Треба було якось себе заспокоїти. Так ЮРА мать твою. Спокійно, все добре. Сумка вже перед тобою, просто подивись що в середені та швидко вибіжи з цієї клятої хатини і все. Я навіть не встиг помітити як моя рука була уже в суочці. В середині нічого не було. Як нічого? Цього не може бути. Я мало не вирубався з розпачу. Але після того як зрозумів що моя уважність трохи неуважна. Я помітив що поряд стоість ще одна така собі напів-кругла шкіряна сумочка. І так, в ній дійсно щось було формою схоже на ключ. Витягнувши його, я зрозумів, що дійсно був ключ. Я з радістю вибіг з цієї хатини. Та попрямував до того місця де стояв це сейф. ТОді мені було байдуже помітять мене чи ні. Я просто як божевільний побіг до сейфу. Я навіть не встиг зрозуміти коли опинився біля того самого сейфу. І як я відкрив. В середині був тільки маленький клаптик паперу. Я витягнув йог звідти. На ньому було написано «Своїми силами». І що своїми силами? Так про це потім, зараз треба швидко віийти геть, та зробити так ніби я нічого не трогав. Я закрив сейф. Ключ лишив собі.Та вийшов геть. Коли я уже все зробив, поряд пройшла жінка яка сиділа весь час в сусідній залі. Вона нічого не сказала, напевно вона нічого і не помітила. Подиввшись на мене, вона прижмурила очі, та ворохнула губами. Але так нічого і не сказала. Я взяв в руки телефон, зайшов в інтернет. Та вбив в пошук «своїми рука». Я не знаю навіщо я це роблю. Просто трбе було зробити так ніби все нормально. Я нічого не трогав. Юра чемний, і взагалі відчепіться від мене. Мені вибило купа посилань на якісь інцеклопедії. І тільки в одному посиланні писалось про якусь повість. Я доторкнувся до неї пальцем. І переді мною відкрився текст. В ньму розповідалось про повість А. Чайковського «Своїми руками».

Так, це не може бути просто. Я щось пригадую, на схемі дійсно писалось щось про Чайковського. Я вирішив запитати в тієї ж жіночки що весь час уже стояла поряд,про Чайковського. Вона відповіла що так, дійсно в музеї є меморіальна кімната Андрія Чайкновського. Ця жіночка ще щось там з таким захопленям почала розповідати, тільки я її уже не чув. Я був уже біля меморіальної кімнати.

Ви напевно знущаєтесь так? Знову ця мотузка. Вона ніби так і казала;ТИ ТУТ НЕ ПРОЙДЕШ. Я не насмілився проходити, тому дивився що і як за мотузкою. Тут був робочий стіл, поряд тояла піаніно або фортепіано. Не знаю, ніколи не вмів їх розбирати. На якщо в двох словах, просто дерев’яна штука яка видає на диво приємні та заспокійливі звуки. Картина де Ісус з глобусом в руках. Принаймі мені так здалось. Також стіл з склом в середині якого стояв диплом. Чорт він такий здоровезний. І кілька його оповіданнь. Включно з «Своїми руками». І тут я подумав, як же важко колись було писати книги. Це кляте перо, яке треба мочити в банку з чорнилом бігато разів на секунду. І так весь час. Чорт, я би не витримав. Дійсно своїми силами написав. Стоп, тоді ж здається були машинки які дозволяли друкувати уже на папір. Але все-одно, однапомилка і все коту під хвіст. Таааак, мій геній знову виривається з моєї дупи та приямує в мій мозок. Його робочий стіл, дійсно він ж майже весь час за ним проводив. Можливо там щось є. Требе перевірити. Але мене можуть помітити, і тоді я уже точно не викручусь. Та уже про що я говорю. Це ж може змінити моє життя. Можливо це приведе мене до багатства.

ЕГОЇЗМ.

Байдуже, на все байдуже. Я почав і я закінчу. Мені треба тільки переступити цю мотузку. Давай Юра ти зможеш. Декілька хвилин вагань, і я все-таки зміг це зробити. Ось я уже біля його робочого стола. Та відкриваю шухляду. Перша, нічого. Друга, нічого. Третя, нічого. Чорт це остання. Четверта, клаптик. Знову клаптик? Знову цей клятий клаптик.

Байдуже. Треба швидко вибігати звідси. Я швидко переступив цю ж мотузку. Та стояв уже біля розірваної картини Франка, Укнраїнки та Шевчека. Ну як розірваної. Так було все задумано. Коло подивишля під одним кутом буде Шевченко, під іншим Франко, а ще від іншим Леся Українка. Хороша ідея, мені подомається. Так, і що ж на цьому клаптика пише?

Індія? Ось про що я вперше подумав коли прочитав що там пише. А пише там «Триликий». Але ні, я все-таки виявився не таким і тупив. Я зміг додуматись що триликий це і є таж сама картина з Шевчеком і так далі. І що далі, на що воно вказує. Так, все хватить. Треба сфотографувати це та подмати де інде, тільки не тут. Не думаючи про охоронця, про ввсіх цих жіночок, які в любий момент мене можуть зупинити та уже не випустити звідси. Я просто вийшов з музею. Тоді мені було так на все байдуже. Я був виснажений. Годинник показував п’яту годину дня(або вечора).

Довго вдивляючись в фотографію. Я не помітив як уже був біля здорового яйця. Так званого музею «Писанки». Ненаджу це місце. Не розумію чому. Просто не подобається.

ЕГОЇЗМ

Я стояв прямо перед писанкою. Здоровеною писанкою. Я вирішив подивитись на неї. З могу погляду зник телефон, і побачив перед собою здоровенне яйце. Цікаво що б було якби з нього вилупилось курчатко?

СТОП, яйце. Я підняв телефон та знову подивився на фотографію. Знову на яйце, потім знову на фотографію.

ЧОРТ рамка цієї картини в формі яйця. Писанка, ось куди мені потрібно йти далі.

Нарешті я це дописав. Треба подумати що там буде. І взагалі, треба все продумувати трохи наперед. Після того як япобував в Букіністі. А потім завітав до писанки, якось все менш більш прояснилось. Цікаво а що буде якщо я добавлю одну штуку. Треба спробувати. Ну добре, треба сідати з ноут. Що ж, продовжимо.

Писанка, я надіюсь що там не буде страшного охоронця. Я не хотів тоді ж заходити. Я був виснажений. Я ніби нічого такого не робив. Але моє тіло мене майже не слухало. Мені здавалось що ніби життєві сили покадають мене. Це звучіть смішно. Але і наганяє страх. Якщо чесно мені страшно. Я ще ніколи не відчував таку слабкість. Зараз я хочу тільки одне, спати. Мені треба набратися сил. Я швидко попрямував додому. Я хотів як умога швидче з цим покінчити. І ось, уже під своїм любим одіялком. І байдеш що це тільки восьма вечора. Мені це не завадить. До того як я заснув я подумав про те, скільки мені ще лишилось?Я все розумію, але якщо це буде дуже довго, тоді я маю сумніви на рахунок того що все це витримаю. Чорт, голова починає боліти. Треба спробувати заплющити очі. Та уявити що я десь в іншому місці. Тут так темно. І так добре. Яка тиша, мені подобається це місце.

І от через декілька хвилин я уже заснув. Тоді мені снилось щось дивне. Ну загалом як завжди. Але це дивно, це уже не просто якісь наркоманські сни. Таке враження що вони щось означають. Цього разу це було щось таке як:

Я не можу зайти в Писанку. Тому що замурований вхід. Скільки б я не обходив та не шукав хочаб якоїсь шпаринки щоб пролізти, я так і нічого не міг знайти. Все було замуровано. Звідти ніхто не виййде і туди ніхто не зайде. Я заплющим очі. Та опинився в середині. Тут нічого немає, взагалі нічого. Що мені тут робити? Випустіть мене звідси. Будь-ласка. І тоді коли страх повністю взяв владу над моїм тілом, я прокинувся.

Охх... яке же це дістало. Це уже третя година дня. Так добре спав. Але чому я і далі почуваю таким виснаженим. Можливо тому що я просто тільки но прокинувся. НУ не суть. Треба іти до Писанки. Я почав збиратись, але тоді зрозумів що я уже зібраний. Вчора я навіть не роздівався. Я просто прямо в одязі завалився в ліжко. Як добре що мама поїхала в гості до когось там. Не пам’ятаю як їх там звати. Тай хто вони я толком не знаю. І добре що брата з собою взяла. Можна трохи відпочити. Не те що б мені з ними важко. Просто коли ти з людьми дуже тривалий час. Іноді треба перепочити один від одного. Тоді все буде добре. Я про це довго не думав. І зразу вирішив бігти в писанку. Не хотів втрачати ні хвилини. Біля писанки я опинився швидко. Можу сказати ще раз, як добре що я живу майже в центрі міста. Це ж значно полегшує буття. Хочаб для мене.

Коли я зайшов в писанку переше що я помітив. Це статуя. Що? Ви зараз просто серйозно? Якщо це все почнеться знову я цього не витримаю. Знову ці криві очі? Та уже, треба підійти перевірити. Дивно тут не треба ні за що платити. Принаймі мені нічого про це не казали. Я обдивився її, але так нічого не помітив. І добре, це б було занадто просто та не цікаво. Як добре що все не одноманіте. Але подивившись на верх можна помітити скло у вигляді восьмигранної піраміди. Напевно це не просто так. Якщо чесно, я не пам’ятав щоб тут був другий поверх. Та нічого. Добре, треба вийти на верх. Тут були два входи на другий поверх. Один вільний, через який ти міг спокійно пройти і тебе ніхто не чипав би. А є ще один, з сувенірами. Якщо ти туди зайдеш, то точно вийдеш без грошей. Це ні каплі не смішно. Я тількино побачив як якась жіночка віддала свої останні гроші з гаманця. Що б купити кляте яйце. Я впевненний що в неї вдома сидять дві голодні дитини. Які тільки думають про маму. Що буде коли вона вернеться. Чи вона принесе їм щось смачненьке. Як буває на новий рік. Чи прийде та відлупцює їх, але тільки з любов’ю. Я пішов в прохід де немає сувенірів. Виходячи на другий поверш я почув як якась жіночка почала кричати – да ета же всьо зжєлана на камп’ютерє, і проста наклєєна на яйцо. Яка ж ти тупа. Чому тобі вічно нічого не подобається а? Я не знаю чому я так подумав. Просто на секунду здалося що я її знаю уже бугато років. Ось я уже на другому поверсі. Тут на стінах розмістились багто карікатур. Я не сильно на них зважав уваги. Не сильно я любив їх. Тому зразу пішов туде де стоїть та восьмигранна піраміда. Зайшовши в цю залу, я побачив цю піраміду. І ще п’ять тумб з стілянною коробкою на верху. Че було щось сложе на цю тумбку, на якій інколи стоять багато мікрофонів. І якийсь «добродушний» політик розповідає про т як він поремонтує дорогу. Та підніме пенсції. Тільки ще з склом на верху. В середені були бугато писонок. А і так, ще сама найдавніша писанка. Класно подумав я. Сама найдавніше яйце. Зразу згадалась ця фішка з хто швидче появився курка чи яйце. Завжди відповідав що атом. І не хвилює. Я почав розгляжати ці так звані «тумби». Я думаю це слово було саме підходящим. Ну так от я помітив що кожній тумбі був якийсь прямокунтий проріз ніби для якихось табличок. Я думаю якщо в них щось вкласти то щось по ідеї має відбутись. Я почав роздивлятись що є навкруги мене. І помітив п’ять табличок. З видами писанкарства. На кожній писалось.

Берегиня, Княгиня, Безконечник, Ружа та Олені. Навкруги нікого немає Та і камер здається ніде не видно. Треба взяти та обдивитись їх уважніше. Я взяв першу табличка яка була блтща до мене. А саме Ружа. Ніби нічого цікавого. Але заді писала такі слова: «Ружа не хоче робити боляче тому вона завжди самотня». Так інтернет, що ж таке Ружа. А Ружа це в нас, ага. Так це проста троянда. Так троянда росте окремо. І не хоче робити болячи. Добре подумавши, мені все-таки щось залізло в голову. Ці слова це означає що троянди ростуть окремо. Я підбіг до тумб. Та почав роздивлятись кожну з них. В першій була найдавніша писанка. Далі писанки в квадраті з соломи чи чого сь такого. Потім писанки в тарілці. Потім писанки які не дотикались одна до одної. Так це воно, це саме те що мені потрібно. І якщо вставити цю табличку сюди. То вийде. Чорт нічого не відбувається. Значить напевно треба поставити всі ішці. А можливо я просто полставив не правильно. Ні цього не може бути. Тут бульше немає нічого схожого з цими словами. Я все-таки думаю що треба покласти всі. Головне не помилитись. Цікаво а що буде якщо я все-таки поставлю їх всіх не правильно. Та не треба про це думати. Шо там далі? Угу, Олені. І що олені. Так що там ззаду пише. Так...-Стадо оленів завжди разом, для спільної цілі. Чорт це мені нагадало Великобританію. Треба пройтись знову. Можливо я щось знайду. Я пройшов знову. Почавши від найдавнішої писанки. Перших три тумби нічого не казали. Четверта уже готова. І п’ята. В ній були писанки поскладжені в чотири ради по діагоналі. В послідовності 3,4,5,3. Можливо це якийсь код. От тільки я маю сумніви. Навевно це олені. Вони всі складені в один пік. Та гуртом. Тобто це стадо цілеспрямованих писанок. Напевно це все-таки те що мені треба. Мої руки потяглись до прорізу для табличок. Ось вона уже на місці. І далі нічого не відбувалось. З часом в мене почав зникати настрій. Просто я ніби все роблю правильно, але нічого не виходить.

ЖАЛІСНИЙ, НІКЧЕМНИЙ

Ну нічого, буду пробувати далі. Наступною таблице була берегиня. Ззаду було написано- дім, ось що тебе обереже. Я почав обдивлятись тубми які залишились. І дійшов до тієї в якій стояли дві висанки в квадрати які були виставлені ніби соломою. І навкруги них було ще до десяти писанок. Точно, це точно те. Чотири стіни. Це дім, навкруги зло. Дім оберігає від зла. Це сюди. Що ж, давайте подивимось що там далі. На наступні таблиці писало безконечник. На ній писало- те що народилось, те може бути вічним. Я зруза подумав про найдавнішу писанку. Це ж здається логічно, їй уже стільки років, а вона все ще стоїть. Я думаю що це все таки те що треба. Я поставив цю табличку. Лишилась тільки одна Княгиня. Я думаю що це логічно та просто. Треб авзяти останню та вставити її. Я так і зробив. Мене охопило розчарування. Нічого не відбулося. Взагалі нічого. Що я зробив не так? Чи може це взагалі так і не мало бути. Можливо я просто не так все зрозумів. Але ж ні, все таки показує на це. Можливо я просто не так все розтавив. І тут мені згадалось що я ж не читав що пише ззаду княгині. Я підбіг до тумби куди я вклав княгиню. І заді писало- княгині завжди все найцінніше. Я зрозромів. Все-таки мої здогадки були не правильним. Точніше првильним. Це я просто не так все зрозумів. Княгині все найцінніше. Ось кому потрібна найдавніша писанка. Не думаючи, я витягнув табличку з надписом Безконечник. Та поставив на її місце Княгиню. І побіг назад до останньої тумби. На ній були писанки складені в тарілці, в коло. Це явно безконечник. Ось остання табличка уже на місці. Нічого не відбувається. Невже все знову не так?

РОЗПАЧ, НІКЧЕМНІСТЬ, ЖАЛІСТЬ.

Стоп, контури табличок засвітились. Невже в мене галюцинації. Так Юра просто згадай що було в парк Шевченка і заспокійся. Через декілька скунд п’ять сірик потоків чогось. Влились в восьмигранну піраміду. Вона почала наповнюватись цією енергією. І ось вона уже повна. А енергій ще йде. Невже воно зараз вибухне. Чорт я не можу поворохнутись. Невже інші люди цього не бучуть. Все почалось трястись. Здоровенний потік вивільнився вгору. Я думав що він зараз знищисть писанку. Але ні, вся енергія розійшлась по писанці. І було видно тільки вісім цифр. Це 1941-1945. Російсько-німецька війна? Все я повернув контролю над тілом. Цифри зникли з стелі. Я почав сходити на низ. Звичайно потих сходах де немає ніяких сувенірів. І знаєте, всі люди безтурботно ходили туди сюди. І як завжди або скаржились або витягали кожних п’ять секунд –Ваааау. І що, ви хочете сказати що вони нічого не бачили? Це взагалі реально? Як же вони дістали.

НЕНАВИСТЬ

Ну нічого, все що я хотів я уже знаю. Але що це означає?

Нічого, завипа про це подумаю. Зараз пора додому. Я вийшов на сотню. Повернув на ліво. Та попрямував прямо. Ось я пройшов славнозвісйни круглодобовий магазин ТИСА. Та перед мною відкрилася площа героїв. Перед мною виступили цих вісім цифр 1941-1945. Та це ж проща героїв. Це елементарно. Чорт, голова. Мені боляче. Таке враження що в мені майже нічого не залишилось. Це відчуття пустоти мене не залишає від того моменту як я почав це все знаходити. Треба йти додому. Площа героїв нікуди не дінеться. Треба поспати.

Це тільки сьома година вечора. Тільки мене це не зупинило. Прийшовши додому я навіть не встиг зрозуміти як я уже лежав на ліжку. Бачучи сни.

Чесно голова від цього всього болить. Проща героїв, там має бути щось цікаве. Але це завтра. Крім того треба прийти туди, та щось вигадати. Ну нічого, думаю в мене все вийде.

Дата добавления: 2015-09-28