Історія масових святкових дійств налічує близько 3О-ти століть. Масові свята народились у Давній Елладі. Напевно, разом з ними з*явилось і грецьке слово «ЕОРТОЛОГІЯ», тобто наука про свята. Саме

СВЯТА АНТИЧНОГО СВІТУ

ГРЕЦІЯ

Історія масових святкових дійств налічує близько 3О-ти століть. Масові свята народились у Давній Елладі. Напевно, разом з ними з*явилось і грецьке слово «ЕОРТОЛОГІЯ», тобто наука про свята. Саме виникнення цього слова, а, отже, і поняття, пов*язаного з ним, свідчить про те, яке величезне значення надавалось масовим святам в античному світі.

Свята Давньої Греції відрізнялись яскравістю, масовістю і водночас ретельною підготовкою, організацією, несли в собі елементи сценарної розробки, режисури. Витоки давньогрецьких свят слід шукати в традиційних релігійних хороводних танцях зі співом, які з часом втратили свій релігійний зміст і стали частиною народних гулянь у святкові дні. Опис таких хороводних дійств можемо відшукати в «Іліаді» Гомера.

Масове дійство Давньої Греції, маючи статус офіційного державного свята, завжди залишалось дітищем народного мистецтва, сягаючи свої м корінням в його глибину. Джерела ж масових свят лежать в площині народних обрядів і звичаїв, веселощах карнавальних ігор і, звичайно, МІФОЛОГІЇ / міфологія – це зібрання переказів про богів і героїв /.

Більшість міфологічних образів спочатку були місцево шанованими божествами, але поступово з них виділились головні. Такими, приміром, вважались боги Олімпу / гора у Греції, де за релігійними уявленнями давніх еллінів і жили боги/. Водночас у міфах відображались явища суспільного життя: різноманітні етапи в розвитку сім*ї, шлюбу, риси побуту мисливців, пастухів тощо.

Слід зазначити, що у давніх греків свято було однією із самостійних, розвинутих і надзвичайно популярних форм дозвілля. Причому, дозвілля давні елліни уявляли собі більш діяльним і активним станом, аніж праця. Саме тому більшість давньогрецьких свят мало характер ігор, змагань. Відомі, приміром, Дельфійські, Істмійські, Немейські, Панафінейські ігри. Вершиною грецьких ігор-свят і своєрідним спортивним театром стали знамениті Олімпійські ігри, що відбувались у спеціально вибудуваному місті Олімпії раз на чотири роки. До речі цікавим є значення слова ОЛІМПІАДА, адже у давніх еллінів його першим значенням вважається ПРОМІЖОК ЧАСУ МІЖ ДВОМА СВЯТКУВАННЯМИ ОЛІМПІЙСЬКИХ ІГОР ТРИВАЛІСТЮ 4 РОКИ, ЯКИЙ СЛУГУВАВ ОДИНИЦЕЮ ЛІТОЧИСЛЕННЯ і лише другим значенням слова олімпіада є змагання, конкурс тощо.

Отож, ОЛІМПІЙСЬКІ ІГРИ присвячувались одному з найповажніших і найшановніших богів ЗЕВСУ, повелителю грому і блискавки. Олімпійські ігри перше проводились у 776 році до н.е. і проіснували 1000 років перш ніж у 394 році н.е. були заборонені імператором Феодосієм. Відродження ігор відбулось аж у кінці ХІХ ст. за ініціативою П*єра де Кубертена.

Отож, лише один раз на чотири роки в серпні оживала Олімпія. На час проведення ігор припинялися війни і міжусобиці між полісами / ПОЛІС – у давньому світі місто-держава, що складалось із самого міста і прилеглої до нього території /. Крамарі та купці розгортали торгівлю на вулицях міста, пастухи приганяли череди корів, отари овець і кіз, яких охоче купували для здійснення жертвопринесень. Вулицями міста йшли великими натовпами ПІЛІГРИМИ / пілігрими мандрівні богомольці, паломники/, які виконували божественні або веселі пісні. Звідусіль збирались спортсмени. Кожен зі своїм учителем /тренером/. На візках їхали вельможі, що брали участь у кінних перегонах. З грецьких міст урочисто везли дари для храму Зевса.

Ігри тривали кілька днів і включали всі види змагань, де можна було виявити силу і спритність. Переможець нагороджувався оливковим вінком. Спортсмен, прикрашений маслиновою гілкою, повертався до рідних країв як герой. На його честь зводили монументи, писали гімни. Зазвичай, спортсмен-переможець займав почесне місце на публічних торжествах і УТРИМУВАВСЯ ДОВІКУ ЗА КОШТ ДЕРЖАВИ.

Викликають інтерес і свята, присвячені іншим богам Олімпу. Організація цих свят, як за змістом, так і за характером залежала від того, ким або чим опікувався той чи інший бог, богиня, які міфи складались про них. Зокрема, на честь богині ГЕРИ, дружини ЗЕВСА й заступниці жінок, раз на 5 років проводились ігри дівчат. Це були змагання з бігу. В НАГАРОДУ ПЕРЕМОЖНИЦЯ ОТРИМУВАЛА ОЛИВКОВУ ГІЛКУ ТА ШМАТОЧОК ПЕЧІНКИ ЖЕРТОВНОЇ ТВАРИНИ.

Пишні свята влаштовувались і на честь богині мудрості АФІНИ / цікаво, що так би мовити, за сумісництвом вона, згідно міфів, опікувалась ще й військовою справою/. СВЯТА НА ЧЕСТЬ АФІНИ НАЗИВАЛИСЬ ПАНАФІНЕЇ, проводились 1 раз на 4 роки і тривали 9 днів. Під час Панафіней влаштовувались перегони на колісницях, змагання атлетів, музикантів, вокалістів. Артисти, що з*їжджались звідусіль, виступали в ОДЕОНІ – великому круглому приміщенні для проведення музичних вистав і змагань / пізніше, в Новітні часи, Одеон - це приміщення для концертів, танців інших громадських розваг/.

Одеон розміщувався біля підніжжя АКРОПОЛЯ / укріплена частина античного грецького міста, розташована, зазвичай,на пагорбі/.

Нагородою переможцям Панафіней слугувала яскрава амфора священної маслинової олії.

В межах Панафінейських свят влаштовувались конкурси чоловічої краси, мали місце й урочисті процесії. Панафінейська процесія вирушала у путь з першими променями сонця. Чоловіки несли на плечах або котили священний корабель. На його щоглі і реях майорів розкішний одяг із шерсті – ПЕПЛОС. Одяг /пеплос/ був жовто- фіолетового кольору. На ньому були вишиті сцени боротьби богів з титанами. За кораблем вели тварин /корів, овець, кіз/, яких мали принести в жертву. Далі у встановленому порядку, за яким стежили спеціальні розпорядники, йшли дівчата у білому вбранні, сановники, військо. Завершували процесію вершники - аристократи з Афін.

Вулиці в той день старанно прибирали, будинки

прикрашали зеленню і квітами. Урочисту процесію обабіч вулиць вітали раби та іноземці, тримаючи дубові гілки.

Під співи гімнів та музику процесія обходила усі святі місця і зупинялась неподалік Акрополя, перед храмом богині Афіни. Пеплос знімали з корабельної щогли та віддавали жриці Афіни. Та в свою чергу вбирала ним дерев*яну статую богині. Далі відбувалось жертвопринесення тварин. Коли ж у небо здіймався дим від жертовника, розпочинався бенкет. Найурочистіший день свята завершувався народними гуляннями: люди прикрашали свої голови вінками, ходили вулицями, в гості, співали вдень і вночі у садах і парках.

В останній, дев*ятий день Панафіней організовувались змагання вітрильників.

Богу АПОЛЛОНУ – покровителю мистецтв / а ще богу сонця, богу-воїну, богу передбачень - інше ім*я Аполлона ФЕБ/ присвячувалися ПІФІЙСЬКІ ігри.

Свято АФРОДІТИ – богині краси і кохання відзначали, зазвичай, весняної ночі в садах, співаючи і танцюючи. Важливим є той факт, що жертвопринесення здійснювали досить рідко, бо ж за переказами Афродіта застерігала від кривавих жертв. Згідно міфів богиня ніби-то власноруч змивала жмутом росяної трави сліди крові на жертовнику свого храму на горі ЕРІКС у Сицилії. На свято Афродіти спалювали пахучі трави: м*яту, чебрець, любисток тощо, у храм приносили яблука, гранати, троянди.

Серед численних масових свят, що проводились у Давній Греції, були й найулюбленіші, найпопулярніші. Це, звичайно, яскраві і організовані свята на честь бога родючості, покровителя виноградарства і виноробства, бога вина і веселощів ДІОНІСА /Вакха/.
Міфи про Діоніса яскраво відображали перехід еллінського суспільства від скотарства до землеробства, однією з найважливіших галузей котрого було виноградарство. На зміну богам-тваринам приходили олюднені божества і, звичайно, змінювались форми їх вшанування. На міфологічній основі виникли й свята на честь Діоніса. ДІОНІС був сином ЗЕВСА і цариці СЕМЕЛИ. Ревнива і вкотре зраджена Гера, дружина Зевса, захищала свою честь ось таким чином: вона підступно порадила Семелі побачити Зевса в оточенні грому і блискавки як «батька богів і людей».Вагітна Семела не витримала такого випробування і загинула, але живою залишилась її дитина. Яким чином? А ось як: розгніваний і водночас нещасний Зевс зашив ще ненародженого сина собі у стегно. Коли ж дитя зміцніло, батько народив його вдруге. На честь такого чудодійного народження стали співати ДИФІРАМБИ, що буквально означало гімн або урочистий спів на честь двічі народженого.

Про Діоніса було складено багато міфів. Один з них, приміром, розповідав про те, що скажений бік на смерть забив насмішкуватого САТИРА, вірного друга Діоніса. У давньогрецькій міфології Сатир - напівлюдина, напівцап – належав до найнижчих божеств і відрізнявся хтивістю (похотливостью рос.), розпусністю, розбещеністю)

Гірко плакав юний Доніс над загиблим другом. А потім полив рани сатира запашним квітковим нектаром. І тоді Сатир перетворився на виноградну лозу, сік якої став солодким і п*янким. Згодом вже змужнілий Діоніс подорожував світом і вчив різні народи обробляти землю. Вирощувати виноград, виготовляти з нього вино.

У другій половині VI ст. до н.е. ПІСІСТРАТ / вищий керівний орган /, що прийшов до влади в Афінах, підніс культ Діоніса до культу державного. Цей акт був результатом точно розрахованої далекоглядної політики Пісістрату, що боровся з родовою демократією. Він не випадково обрав Діоніса: адже саме цей напівбог спокон віків був традиційним покровителем простого люду – найчисельнішої громадської сили Еллади.

Пісістрату вдалось завоювати довіру простого люду Давньої Греції тим, що культ, так би мовити, найдемократичнішого бога був перетворений на громадський, на державний. Популістським заходом Пісістрату було і зведення Семели, матері Діоніса, на Олімп. Отож, Діоніс став не тільки символом родючості і виноробства, а й символом народного свята.

На честь Діоніса протягом року проводилось 4 важливих свята, так звані Д І О Н І С І Ї. Назвемо їх.

ПЕРШЕ свято називалось МАЛІ або СІЛЬСЬКІ ДІОНІСІЇ.Його святкували з грудня на січень і приурочували до першої проби молодого вина. В дні МАЛИХ ДІОНІСІЙ влаштовувались веселі процесії з піснями й танцями, іграми та жартами, перевдяганнями, ходою /шествие рос./ ряджених і т. ін.

ДРУГЕ свято на честь Діоніса називалось ЛІНЕЇ, відмічалося у січні – лютому і за характером нагадувало перше, однак, було значно тривалішим та урочистішим, бо ж проводилось в Афінах. Під час ЛІНЕЙ влаштовувались невеликі театральні змагання.

ТРЕТЄ свято називалось А Н Ф Е С Т Е Р І Й, продовжувалось З дні у лютому-березні.

ПЕРШИИЙ день АНФЕСТЕРІЮ присвячувався дітям. Зранку усі жителі Афін поспішали на площу, де відкривався ринок іграшок. Всі діти в цей день отримували подарунки, а місто сповнювалось дзвінким сміхом дітвори, радістю, іграми.

На ДРУГИЙ день АНФЕСТЕРІЮ влаштовувались імпровізовані процесії ряджених, персонажі котрих запозичувались із міфології – САТИРИ, НІМФИ / божества, що втілюють сили і явища природи: лісові – дріади; гірські – ореади; річкові – наяди; морські – нереїди /, ВАКХАНКИ / жриці Вакха-Діоніса /.
ОСТАННІЙ /третій/ день АНФЕСТЕРІЮ носив абсолютно іншу тональність: він був присвячений пам*яті мертвих.

ЧЕТВЕРТЕ СВЯТО на честь Діонісія називалось

В Е Л И К І Д І О Н І С І Ї або МІСЬКІ, проводилось у березні-квітні і вважалось ГОЛОВНИМ. В ці веселі дні кредиторам заборонялось переслідувати боржників, суддям – винних. Не дозволялись арешти, і навіть злодіїв випускали на поруки.

В Діонісіях розрізнялись ТРИ основні частини:

1. РИТУАЛЬНА – з жертвопринесенням і урочистою процесією

на честь Діоніса;

2. ГРОМАДСЬКА – з загальноміськими спортивними змаганнями,

пісенними та хореографічними конкурсами;

3. ВИДОВИЩНА - з виступами професійних акторів.

Отож, свято ВЕЛИКІ ДІОНІСІЇ було найпишнішим і, зазвичай, розпочиналось з обрядових церемоній, під час яких здійснювалось принесення жертв до вівтаря Діоніса й урочисте перенесення статуї Діоніса до Афінського театру. В процесії головне місце займали КОМОС – гучні юрби чоловіків і жінок, що виспівували «дифірамби», тобто хвалебні пісні, на честь Діоніса. Серед комос було чимало ряджених у козлині маски і шкіри акторів, що зображали сатирів, друзів Діоніса / козлоногих напівлюдей, напівтварин /. В танцях і піснях вони відтворювали різні епізоди з міфічного життя улюбленого божества. В процесії яскраво зображалось прибуття Діоніса на кораблі в Афіни. Цікаво зазначити, що пізніше давньоримські автори називали латиною цей святковий корабель Діоніса – CARRUS NAVALIS - тобто корабельна колісниця, що очолювала яскраву процесію. Отож, слово «КАРНАВАЛ», яке входить в ужиток в середні віки, як, власне, і тогочасний масовий захід, мають глибоке коріння. Це ж стосується і терміну»ВИДОВИЩА», що у давніх греків означало не більш як – місця для глядачів у спеціальному кам*яному театрі.

Варто сказати, що вже в перший день свята у парку Академа біля статуї Діоніса виступали хори хлопчиків під керівництвом своїх вчителів. Змагання дитячих колективів продовжувалось зранку до пізнього вечора. Після чого і учасники свята, і глядачі повертались до Афін, танцюючи і співаючи. Вночі і аж до ранку на вулицях міста можна було побачити веселі натовпи ряджених, що влаштовували веселі забави і розваги. А ранком розпочинався новий етап святкування – дводенні змагання чоловічих хорів. Зрештою, на ЧЕТВЕРТИЙ день Великих Діонісій у величезному циркоподібному театрі Діоніса відкривались триденні драматичні змагання. За традицією вони розпочинались під звуки сурм урочистим прологом, який завжди мав політичний і суспільний характер. В пролозі завжди брали участь герої війни і громадяни, які здійснили подвиги на благо вітчизни. Після прологу сурми сповіщали про початок вистави.

Слід зазначити, що афінський театр був не просто засобом розваги, а й, що важливо, громадською трибуною, що слугувала місцем пропаганди ідей громадянської відданості, моральної стійкості. На суд афінського народу / демосу/ виносилися найважливіші соціально-політичні, моральні, естетичні, філософські проблеми. Ці спектаклі театру Діоніса були кульмінацією народних свят, ними закінчувались Великі Діонісії, що увійшли в історію культури як перші масові театралізовані свята.

Важливим є той факт, Афінські Діонісії були масовими святами, але їх основною складовою була громадянська частина. Зазвичай, кожний район Афін / філа /,а їх було 10, готував свою команду для змагань і хор. Сам процес змагань був театралізований. Він розпочинався з церемоніального проходження суддів і учасників змагань перед глядачами. Тільки після цього розпочинались окремі виступи команд у вигляді пісенно-речитативного діалогу з танцями і удаваним наступом однієї команди на іншу. Цікаво, що театральна «сутичка «двох команд, що так і сипали веселими дотепами, втягувала у змагання величезну масу людей, створювала святкову атмосферу.

При підготовці і проведенні Діонісій значна роль належала професійним акторам, композиторам, поетам, художникам. Вони закріплювались за кожною філою / тобто районом /, допомагали готувати команди і хор, складали тексти пісень і діалогів, ставили дійства команд, створювали загальноміський сценарій. Цікаво, що професіонали часто виступали як застрільники, імпровізатори, організатори ігор і театралізованих сутичок і уже тільки у фіналі демонстрували своє мистецтво.

В період рабовласництва Афінські свята були найбільш організованими масовими театрально-спортивними дійствами. Адже організація античних свят завжди була відмічена високим естетичним смаком і винахідливістю тогочасних режисерів. А в тому, що всі свята кимось придумувались та розроблялись /сценарій /, а потім втілювались / постановка / не може бути сумніву. Тому що численна кількість свят, обрядів, урочистих процесій, пісень, танців, величезні маси народу – повинні були обов*язково організовуватись, направлятись.

Звичайно, керівники грандіозних античних свят не називалися у ті часи режисерами-постановниками, однак, є свідчення, що підтверджують існування античної режисури масових свят.

Коли по завершенню Великих Діонісій скликались народні збори, що підводили підсумки свят, то імена переможців, затверджені демократичним зібранням, увіковічнювались в Афінах. Особливо відзначались заслуги упорядників і організаторів свят. Учасники зборів віддавали належне афінській державній адміністрації, нагороджуючи тих, хто відзначився лавровими вінками, зводячи на їх честь статуї. Можливо, що режисери цих свят / а судячи з історичних джерел їх і нагороджували народні збори / входили в Афінах до числа офіційних осіб.

Важливо зазначити, що розквіт масових свят у Давній Греції був пов*язаний із зміцненням суспільних ідеалів, зокрема, серед народних мас. Такі риси античних свят, як масовість, демократичність, організованість, поєднання професійного мистецтва з народним характерні і для сучасного періоду розвитку масових свят.

Цікаво, що коли демократія, а разом з нею і суспільні ідеали в Давній Елладі прийшли до занепаду, це відобразилось і на стані масових свят.

МАСОВІ СВЯТА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Характерним для сьогодення є не тільки збереження традицій у проведенні масових свят, але й прагнення культурного обміну між різними країнами.

Так у лютому місяці цього року зустрілись Італія й Росія, а точніше Венеція і Санкт-Петербург: бо ж саме під час Венеціанського карнавалу відбулось стилізоване під Петровські часи святкове дійство.

Фонд «Северная Пальмира» і Асоціація «Венерус» організували проект «Культурна місія Санкт-Петербурга у Венеції».У рамках цього проекту на карнавалі був представлений «Сумасброднейший всешутейший и всепьянейший собор», ініційований свого часу першим російським імператором.

Під час відкриття Венеціанського карнавалу у «Ході посольств»/ шествии рос./ на площі Сан Марко брала участь і петербурзька процесія. «ПетроI» й «імператриця Катерина I» поважно ступали / шествовали рос./ у супроводі блазнів і базік /балагур рос./, велетнів і карликів, зодягнених у костюми, створені за ескізами Михайла Шемякіна.

В один з днів проведення Венеціанського карнавалу на площі Сан Марко була представлена основна частина петербурзької програми. Туристи, що з*їхались у Венецію, могли споглядати битву «Поста» і «Масляниці»; обідранці нападали на кухаря, що відбивався від них м*ясним окостом / окорок рос./, в урочисту імператорську процесію вривались ряджені і т ін.

Такий культурний обмін, щодо проведення традиційних масових свят надзвичайно корисний в епоху різкої переоцінки цінностей.

ПОДВІЙНИЙ ХАРАКТЕР СВЯТ ДОБИ ФЕОДАЛІЗМУ В КРАЇ НАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ. НАРОДНІ СВЯТА.

Протягом багатовікової історії найбільш яскраві виявлення масової народної творчості пов*язані з історичними моментами, коли народ переживає зоряний час своєї історії. Епоха Відродження була відмічена численними народними повстаннями і класовою боротьбою, що часто закінчувалось загибеллю повстанців. Слід, звичайно, пригадати, що витоки Ренесансу слід шукати в Італії в 14ст., в інших європейських країнах 15-16ст. Не забудьмо й про те, що необхідно розрізняти РАННЄ, ВИСОКЕ й ПІЗНЄ ВІДРОДЖЕННЯ, а крім того, звичайно, це часи все того ж феодалізму.

Отож, дух бунтарства, що оволодів епохою, кликав людей Відродження, ризикуючи життям, робити відкриття, що знищували богословські вчення, складати богохульські куплети, які висміювали церкву, йти на вогнище заради утвердження наукових істин, створювати безсмертні твори мистецтва, де в самому прославляння розуму і любові, краси і сили людини виявлявся бунт проти святенництва /ханжества рос./, лицемірства, що багато віків насаджувались церквою.

Цей бунтівний дух певною мірою визначав сутність масових народних свят, що були прямим антиподом офіційним. Святкове життя цього періоду відображено у творах найвідоміших письменників того часу: Данте, Боккаччо, Сервантеса, а пізніше Шекспіра, Гете.

ХАРАКТЕНИМ для народних свят епохи феодалізму було їхнє СМІХОВЕ НАЧАЛО, вільне від усякого релігійно-церковного догматизму, від містики і благоговіння. Вони позбавлені також магічного і молитовного характеру, а часом були взагалі пародією на церковний культ. Народні свята епохи Відродження відрізнялись радісним, піднесеним настроєм. Народ, що сміявся на площі, виражав тріумф ідеї, закладеної в основу свята. А тогочасна площа у певні дні перетворювалась на галасливий ринок, де збиралось мало не усе місто і куди приїздили люди з усіх усюд. Ринок слугував не тільки торгівлі, він був і клубом, і модним ательє, і рестораном і місцем різноманітних видовищних розваг. А перетворений на честь знаменної події чи свята на ярмарок, ставав місцем зародження професійного театрального і естрадного мистецтва. Спочатку це було в сатиричних піснях, акробатичних трюках і танцях, що виконувались гістріонами, шпільманами, жонглерами – універсальними акторами-одиночками, попередниками театральних і естрадних артистів. До речі, у слова ЖОНГЛЕР є кілька значень - артист, який вправно підкидає та ловить різні предмети, а ще (у Франції, Іспанії) мандрівний музикант, співак, рідше поет.

ГІСТРІОН у Франції народний професійний актор різноманітних спеціальностей – музикант, співак, оповідач, акробат, канатоходець, дресирувальник тварин і т. ін.

ШПІЛЬМАН – у середньовічній Німеччині мандрівний співак і музикант. Отож, жонглерами, гістріонами, шпільманами у різних країнах Європи називали народних забавників і потішників / увеселитель рос./. На Русі вони звались скоморохами.

На ярмарку існувала й своєрідна література, що згодом стала самостійним жанром концертної естради – УСНІ ОПОВІДАННЯ. Усні новели, що виконувались жонглерами і новелістами, а також оповіді, котрі виконували автори-розповідачі (чи співці) користувались велетенським попитом на міській площі. Крім того, на міській площі можна було побачити імпровізаторів, які за бажанням публіки миттєво складали вірші на будь-який смак, будь-якого розміру.

Мистецтво жонглерів, оповідачів, імпровізаторів, згодом увійшло складовою частиною в італійське карнавальне дійство. А КАРНАВАЛ, що виник у середньовіччі на міській площі, став значним фактором суспільного життя Італії тієї епохи.

Саме КАРНАВАЛЬНИМ ІГРАМ – масовому народному святу – багато чим зобов*язані видовищні мистецтва народженням численних видів і жанрів.

Центром виникнення карнавалу вважається Венеція. В хроніках венеціанської республіки збереглись спогади про те, що в Х віці у Венеції на честь воєнних перемог над долмантинськими піратами були спеціальними указами визначені народні ігри та різноманітні розваги на міській площі.

В дні карнавалу місто преображалось: натовпи народу, що співали веселих пісень, з усього міста стікались на площу, де звучали мандоліни і гітари, де розважали народ блазні. Так розпочинались загальні веселощі.

До 13 ст. ОСНОВНИМИ КОМПОНЕНТАМИ карнавалу Венеції стали – ПРОЦЕСІЇ, ІГРИ,АКРОБАТИЧНІ і СПОРТИВНІ ПОКАЗИ і, зрештою, М А С К И. Власне, ці компоненти залишились і до нашого часу основними складовими такого різновиду масового народного свята.

Слід сказати, що венеціанські свята не мали суто розважальної функції, а представляли собою важливий фактор політичного і суспільного життя республіки. Венеціанський сенат надавав величезного значення влаштуванню карнавалів і, з метою впорядкування свят, видав у 1296 році спеціальний декрет, в котрому оголосив переддень Великого посту офіційним святом.

Власті неодноразово намагались використати карнавали у своїх цілях. Так історія свідчить про те, що в XIV ст. венеціанський ДОЖ (глава держави у Венеціанській і Генуезькій республіках у середньовіччі і до кінця 18 ст.) Пьєтро Граденіго неодноразово влаштовував карнавали для утихомирення матросів і арсенальських робітників. Серед них панував бунтарський дух і влада з острахом ставилась до цих верств населення. Сам дож брав участь у карнавальних розвагах, походжаючи у натовпі і вступаючи у перемовини з простим людом, тим самим намагаючись переконати усіх у правильності і доброчинності своєї політики.

В 14ст. карнавали урочисто відкривали церковною службою і виступами представників влади. В той же час утворювались спеціальні любительські компанії, які готували свята. Очевидно, в їх число входила і середньовічна режисура масових свят.

15ст. внесло своєрідність в карнавал. З*явились міми, жонглери, БУФОНИ (ті ж блазні, але основою їх мистецтва була злободенна сатира на міський побут і звичаї).

У вихорі карнавальних забав виникає і професія, що знаходиться на стику мистецтва і торгівлі ЗАЗИВАЛО. За допомогою кумедних куплетів і примовок (прибауток рос.), дотепів і анекдотів (тобто своєрідного конферансу) вони збували товар довірливим покупцям.

Прикриті сміхом і забавами приживались на карнавальних веселощах астрологи, гадалки, продавці усіляких неймовірних ліків, що виліковували від усіх хвороб.

В 16 ст. на карнавалі виникає одне з найяскравіших і найвизначніших явищ епохи Відродження КОМЕДІЯ ДЕЛЬ АРТЕ, яка народилась у шумі і веселощах масового свята, несла в собі кращі риси народної творчості: оптимізм, життєстверджуюче начало, сатиричне ставлення до можновладців, до духовенства.

Отож, жонглери і буфони, об*єднавшись у маленькі колективи, створили перший в Італії професійний театр (комедію дель арте), де ними був прекрасно використаний багатовіковий досвід масової творчості на площі.

Карнавали, в основі котрих було відчуття здоров*я, радості, моральної переваги над панівним класом, церквою, розповсюдились по усій Європі. Важливим було і те, що у карнавальному вихорі (хоч на короткий час), ніби зникали кастові забобони (предрассудки рос.), тобто переставали існувати бар*єри між багатими і бідними. Колись Гете так описував римський карнавал: «Различия между высшими и низшими на миг как будто перестают существовать: все сближаются, каждый относится легко ко всему, что с ним может случиться, и взаимная бесцеремонность, и свобода уравновешиваются общим прекрасным расположением духа».

Протестувати можна різноманітними способами - зброєю, кривавими повстаннями, промовами, закликами. Але сміх і веселощі також можуть бути протестом, причому, доволі дієвим. Карнавальними забавами народ протестував проти жахів інквізиції, протиставляючи жорстокому церковному аскетизму. Життєве начало, гумор, веселощі, сміх.

З історії відомо, що іноді карнавальні жарти дорого обходились їх авторам, що платили за них свободою, а то й життям. Але, незважаючи на це, карнавали продовжували вирувати на міських площах, де веселий народ насміхався над владою церкви і держави.

В 14-15 ст. в міські Європейські карнавали ПРОНИКАЛИ ТРАДИЦІЇ С І Л Ь С Ь К И Х СВЯТ. Карнавальна хода, зазвичай, влаштовувалась на масляному тижні. З*явився і мандрівний традиційний сюжет, що визначав драматургію свята на Масляну, - БИТВА КАРНАВАЛУ І ПОСТУ. Головні герої – ситий, відгодований Карнавал і виснажений, охлялий (тощий рос.) Піст. Виконавці цього театралізованого масового дійства розділялись на дві групи: прихильники Карнавалу і прибічники Посту. ЗАЗВИЧАЙ, центром галасливого гуляння ставала БИТВА, що супроводжувалась розігруванням численних сценок та епізодів із заздалегідь розробленого сценарію, виконанням пісень, які розвінчували побут і традиції духовенства, а також сатиричних замальовок на теми міського життя, весільних обрядових ігор.

У середні віки карнавальними іграми на масляну (ФАСТНАХТШПІЛЬ) славився Нюрнберг. В іграх приймали участь численні виконавці. В маскарадній ході, що називалась «Біг Шемберта» розігрувалось багато сатиричних епізодів, сповнених політичних дотепів і натяків. Вільнодумна спрямованість свята, яка йшла врозріз із державною політикою, призвела до заборони Нюрнберзького карнавалу міською владою. Таким чином подвійний характер святкувань цього періоду обумовлювався суперечностями феодального ладу.

Масові вистави на Масляну, в яких панував дух пародійної комічної гри, справили вплив на виникнення так званих «ТОВАРИСТВ ДУРНІВ», котрі були розповсюджені у Європі у

15 ст. і стали помітним явищем у суспільному житті. Основним спрямуванням цих товариств була критика церкви, політичного і державного устрою. Ця критика втілювалась у сатиричній формі у БЛАЗНІВСЬКИХ ПАРОДІЙНИХ ВИСТАВАХ.

Для Франції були характерні театралізовані вистави під назвою СОТІ (від французького - блазень, дурень), що являли собою своєрідний огляд, складений із багатьох сатиричних епізодів і за формою скоріш наближався до естрадного ревю, аніж до театрального спектаклю.

«Орден дурнів», «Рогоносці», «Безтурботні хлоп*ята» - ці блазнівські товариства і влаштовували СВЯТА ДУРНІВ, пародійні маскаради, що сатирично висміювали релігійну обрядовість, традиції королівського двору. В масових іграх пародіювались урочисті королівські виїзді, судові суперечки, духовні проповіді, за що «товариства дурнів» постійно піддавались переслідуванням і репресіям (від латинського repression - придушення, пригнічення, а ще покарання).

У Франції 15ст. «товариства дурнів» об*єднували кілька тисяч осіб. Своїм зухвальством (дерзость рос.) і вільнодумством виділялось товариство «БАДОШ», куди входили клерки - на ті часи найбільш освічена й передова частина населення (фр. сlerc, англ. сlerk – писар, лат. сlericus – духовна особа: 1/ духовна особа у середньовічній Франції та Англії; 2/ пізніше діловод, документознавець у Франції, Бельгії і Голландії; 3/ у сучасній Великобританії і США - офіс-менеджер в конторі нотаріуса чи адвоката. В свою чергу нотаріус (лат. notarius – писар) посадова особа, що засвідчує, оформляє різноманітні юридичні акти: договори, заповіти, доручення.

Якось за зухвалу сатиру власті кинули за грати цілу групу «бадошців». Отож, ніби то безневинні забави «дурнів» набували сили і значимості політичних виступів і, що важливо, сприймались владою досить серйозно. Недаремно кардинал Рішельє у 16ст. спеціальним указом заборонив існування блазнівських товариств. Кардинал – від. лат. сardinalis – головний; вищий після папи римського сан у католицькій церкві.

Цікаво, що в часи, коли за найменший прояв вільнодумства людей відправляли на вогнище дурнями і блазням було багато чого дозволено. І вони цим сповна користувались. Співали богохульські пісні мало не на вівтарі (лат. аltar – 1/у стародавньому світі – підвищене місце для жертвопринесень, жертовник; 2/ східна частина християнського храму, де знаходиться престол; в православній церкві вівтар відділений від більшої частини храму іконостасом), навіть розповсюджували серед міських жителів сатиричні вірші.

«Товариства дурнів» влаштовували масові свята у багатьох містах Західної Європи. Приводом для цього могло бути будь-яке церковне свято, навіть Різдво. Так, приміром, у 1688 році студенти однієї з лондонських юридичних шкіл ГРЕЙЗ – ІНН випустили книгу «Діяння греянців», де в пародійному стилі описали студентські свята. Серед них і опис багатоденного свята дурнів на Різдво у 1594 році, в якому брали участь ВЕЛИЧЕЗНІ МАСИ МОЛОДІ. На свято 28.12.1584 року були запрошені зі своїм спектаклем і актори з ГРУПИ ЛОРДА-КАМЕРГЕРА. В ту ніч молоді була показана п’єса «КОМЕДІЯ ПОМИЛОК», автором і постановником якої був ВІЛЬЯМ ШЕКСПІР.

Важливим є те, що у масових «святах дурнів» брала участь не тільки міська народна самодіяльність, але й професійні актори, причому, як з*ясувалось пізніше, навіть видатні.

В 15ст. в містах стали розвиватись ремесла, торгівля, мистецтво. Середньовічне місто, як гігантський магніт, притягувало до себе різноманітний люд – ремісників, крамарів (торговців), селян-утікачів (зазвичай кріпаків).З розвитком ремесел і торгівлі майстри стали об*єднуватись у цехи, спілки ремісників. Їх очолювали виборні старшини, що відповідали за дотримання уставу цеху. Цехи багато чого визначали в житті міст, являючись потужною суспільною і виробничою силою і навіть воєнною. Уявіть собі, в 14 ст. в Парижі було З00 цехів, що об*єднували 5,5 тисяч ремісників.

Розростання і розвиток міст, виникаючі соціальні протиріччя знайшли відображення в середньовічних містеріях. МІСТЕРІЯ – це жанр релігійного театру, що був частиною багатоденного масового дійства, в основі котрого лежало самодіяльне мистецтво міської бідноти (плебсу). Це мистецтво, народжене площею і ринком, таке, що йшло від найдемократичніших верств міського населення, було надзвичайно складним явищем, тому що приховувало в собі численні протиріччя, котрі відображали собою соціальну і політичну боротьбу, яка точилась в містах.

Цікаво, що організація вистав-містерій, незважаючи на релігійну спрямованість, доручалась міській владі, а не церкві. Драматургія містерій будувалась на контрастному співставленні канонічних релігійних сюжетів, що йшли від церкви, офіційної влади і життєвого матеріалу часто-густо злободенного характеру. Комедійне богохульство диявольських сцен, сатиричні побутові мініатюри буфонів у вставних епізодах, яскраву життєвість майданового фарсового дійства у постановки містерій вносили самі виконавці.

Що ж до ДІЙСТВА, то у середньовічному місті можна було спостерігати 2 СПОСОБИ його ОРГАНІЗАЦІЇ.

З одного боку існував своєрідний пересувний театр. Для цього кожна окрема гільдія або цех брала на себе відповідальність облаштувати особливий поміст, поставлений на 4 колеса. На ньому виконувалась ЧАСТИНА МАСОВОЇ ІНСЦЕНІЗАЦІЇ. Ці вози (педженти), мали ДВА ЯРУСИ. В нижньому ярусі актори одягались, гримувались, на верхньому – відкритому з усіх боків – грали. ПЕДЖЕНТ – це перший пересувний сценічний майданчик масового свята, спеціально для нього створений. Кілька таких педжентів їздили містом і актори грали на них в різних його /міста/ кінцях одночасно, потім мінялись місцями, виконуючи один за одним усі епізоди вистави. Ось як це виглядало. Педженти вишиковувались на вулицях у тому порядку, в якому демонструвались епізоди містерії. Залом для глядачів були вулиці і площі міста. Коли актори закінчували епізод на першому педженті, він слідував на сусідню вулицю. Його місце займав другий, а згодом третій, четвертий – поки всі епізоди не проходили перед глядачами. Педженти у суворому строю здійснювали таку собі подорож містом і таким чином десятки тисяч глядачів залучались у дію містерії. Рух педжентів супроводжувався яскравою ходою (шествием рос.) численних костюмованих груп, що складались із представників цехів та гільдій (нім. gilde – спілка, об*єднання).

Існував і ДРУГИЙ СПОСІБ ІНСЦЕНІЗАЦІЇ, розповсюджений у Франції, Німеччині, Італії. Він передбачав ЗОСЕРЕДЖЕННЯ ДІЇ НА ЦЕНТРАЛЬНІЙ ПЛОЩІ МІСТА. Дія розподілялась по її /площі/ різним місцям, на яких або вибудовувались помости, бесідки, альтанки, або використовувались балкони, готові майданчики і навіть ворота будівель. Цей вид масового інсценування ВПЕРШЕ ВИКОРИСТАВ У ВИГЛЯДІ Н А Т У Р А- Л Ь Н О Г О /естественного рос./ СЦЕНІЧНОГО МАЙДАНЧИКА ПЛОЩІ,БУДІВЛІ інші місця.

Вся робота над постановкою здійснювалась за заздалегідь розробленим сценарієм і постановочним планом. Слід відзначити, що зазвичай, сценарії святкової процесії чи ходи створювались самими учасниками – представниками різних цехів та гільдій. Розмах і масштаби містерії потребували значної підготовчої репетиційної роботи. Тому такою відповідальною була роль загальної організації містеріальних вистав на площі.

Збереглись режисерські плани 16ст. постановки містерій у Люцерні і Донауешингені. Вони містять докладне планування та опис мізансцен, котрі свідчать про серйозну підготовчу режисерську роботу.

ГОЛОВНИЙ РЕЖИСЕР-ПОСТАНОВНИК містерій називався «К Е Р І В Н И К І Г О Р». Він відбирав виконавців, проводив з ними репетиції, відпрацьовував з великими групами учасників окремі епізоди, підпорядковуючи усе єдиному постановочному плану. Репетиційна підготовка велась іноді кілька місяців. Відомо, приміром, що у Монсі у 1501 році було проведено 48 масових репетицій.

В історії залишилось ім*я прославленого французького актора, автора і режисера Жана де л*Еспіна, на прізвисько ПОНТАЛЕ. Відомо, що у середині 16ст. він був автором і постановником міських карнавальних свят.

Про розмах і можливості містеріальної режисури можна судити хоча б із сценарію французької «МІСТЕРІЇ ПРО ОБЛОГУ ОРЛЕАНУ», що зберігся до нашого часу, ця видатна пам*ятка містеріальної режисури – патріотичний гімн на честь визвольної боротьби французького народу проти англійських загарбників.

Ця містерія була представлена невдовзі після облоги (осада рос.) Орлеану і мала, можна сказати, документальний характер. Є припущення, що автор містерії в якій відтворювались реальні історичні події, сам був учасником героїчної оборони Орлеану. Драматичні епізоди, які виконувались акторами, змінювали величезні масові сцени битв: війська удаваних «англійців» йшли на штурм міських стін, французи, обороняючись, обливали «ворога» кип*ячим маслом, стріляли гармати. Збереглась тогочасна ремарка у постановочному плані: «необхідно випускати якнайбільше ядер, викидати мотузкові (верёвочные рос.) драбини, скидати загарбників у рови».

Все це свідчить про те, що режисура містерій прагнула до достовірності.

Слід сказати і про високу культуру постановки трюків містеріального театру. Без так званих театральних «чудес»

не можна було уявити жодну виставу містерії. Так у сценах пекла палахкотіли вогнища, актори провалювались у це саме пекло, на очах у глядачів (за допомогою системи блоків) «підносився» у небо Христос; палали, рушились кріпосні стіни; на «хмарах» з небес спускались «янголи»; «всесвітній потоп» заливав площі; праведників «катували» на розпечених пательнях (сковородах), «розпинали на хресті», кидали у яму до «диких» звірів. Була навіть

посада КЕРІВНИКА СЕКРЕТІВ, одного з головних творців містеріальної вистави.

Цікаво, що канонічні тексти містерій передбачали комічні імпровізації: «Тут говорить блазень». «Тут вмістити кілька оповідань власного письма, щоб розвеселити публіку». Такими ремарками рясніють тексти містеріальних драм.

Найактивнішими дійовими особами містерій з часом стають комічні персонажі ДУРЕНЬ і БІС. Отож, середньовічна режисура була начинена комічними епізодами. У 15ст. їх питома вага (удельный вес рос.) збільшилась настільки, що всередині самих містерій виділились самостійні комедійно-буфонні жанри. «Тут вставити фарс» (тобто начиння, фарш для прісних вистав) –такі ремарки зустрічались у текстах містерій. І цілі комедійні побутові п*єси вплітались в дію релігійних драм, і тим самим вносили вільний дух гістріонів і гулянь на масляну.

У 16ст. ФАРС набув не тільки самостійного значення, але й став одним з основних жанрів середньовічного театру. ФАРСИ (легкі комедії або водевілі досить грубого змісту) грали на ярмарках, серед гамірливого і веселого народного гуляння.

Окремо слід сказати про стиль акторського виконання у містеріальних виставах. Адже акторам доводилось працювати на відкритих майданчиках в оточенні тисячного натовпу глядачів. Звичайно, вони змушені були використовувати і перебільшений жест і гучноголосе читання віршів, і гіперболізацію в розкритті змісту вистави, без якої численні деталі просто би зникли. До речі у масових інсценуваннях брало участь до 500 акторів-любителів.

Отож, зазвичай, МІСЬКЕ МАСОВЕ СВЯТО В ЕПОХУ ФЕОДАЛІЗМУ включало в себе:

- центральне інсценування на ту чи іншу тему, котрій було присвячене свято в цілому;

- масову костюмовану процесію містом, що відрізнялась яскравістю, розмаїттям, барвистістю;

- пересувні майданчики чи педженти, котрі органічно вплітались в таку процесію чи ходу і були тими центрами, навколо яких і формувалась святкова процесія, в якій було багато костюмованих фігур, театралізованих груп, макетів, опудал, декорованих колісниць;

- костюмований святковий показ окремих цехів та гільдій.

Святкова процесія, звичайно, не була хаотичною, а обов*язково мала свій сценарій, відповідно до якого і розташовувались театралізовані групи людей. МАСОВІ СВЯТА СЕРЕДНЬОВІЧНОГО МІСТА, як і світські постановки, так і народні гуляння, що виросли з ігор на Масляну, були ВАЖЛИВИМ КРОКОМ УПЕРЕД в розробці драматургії і режисури масового свята.

ПОДВІЙНИЙ ХАРАКТЕР СВЯТ ДОБИ ФЕОДАЛІЗМУ В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ.ОФІЦІЙНІ СВЯТА.

Характерним для масового свята доби феодалізму було його розшарування, що вилилось в остаточну поляризацію. Цей факт був обумовлений становищем і боротьбою різних соціальних верств середньовічного суспільства, з одного боку панівних класів і церкви, з другого – народних мас.

Свята епохи феодалізму мали подвійний характер: в цей період утверджуються ОФІЦІЙНЙ СВЯТА ЦЕРКВИ І ФЕАДАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ, які прославляли існуючий порядок, велич влади, а також НЕОФІЦІЙНІ, НАРОДНІ СВЯТА.

М Е Т О Ю офіційних свят було: прагнення переконати народ у вічності і непорушності існуючого ладу; утвердити стабільність, незмінність існуючого феодального порядку; довести, що державна та церковна ієрархія створені на благо народу, а релігійні, політичні, моральні норми-вимоги та норми-заборони єдиновірні.

Коли йдеться про подвійний характер середньовічного свята не зайвим було би порівняти офіційні та неофіційні (народні) свята. Цікавим є той факт, що саме свята «народу, що сміється на площі», були найбільш масовими, справді святковими, тому що вони завжди були пов*язані з прагненням до ідеалу, спрямовані у майбутнє. ВОДНОЧАС ОФІЦІЙНІ СВЯТА цього прагнення не відображали, навпаки, вони утверджували непорушність існуючого порядку, тому відображали вчорашній день.

Слід зазначити, що ОФІЦІЙНІ СВЯТА епохи феодалізму мали за МЕТУ ще й СВЯТКОВЕ УТВЕРДЖЕННЯ ПАНІВНОГО КЛАСУ. Таке трактування масового свята пов*язане подальшими змінами уявлення про дозвілля. Адже у середні віки дозвілля вже не було вільним самовиявленням особистості, воно майже повністю знаходилося під владою церкви і у більшості обмежувалося лише церковними святами. Таких свят за календарем католицької церкви налічувалось 115. Ще з часів раннього феодалізму, коли церква була найбільшим землевласником і могутньою політичною силою, вона прагнула до захоплення масового свята і перетворення його в засіб пропаганди. В силу цього спочатку скромна релігійна процесія, що слугувала відправленню культу, перетворилася в організовану розкішну ходу. Багатство церкви дозволяло надати цим процесіям характер пишного видовища, що захоплювало яскравими дорогими костюмами, різноманітними ігровими елементами (як елементарними моментами театралізації). Все це дозволяло розширити церковний обряд до масового свята, що досягло особливого розквіту у 14-15ст.

Отож, офіційне масове свято епохи феодалізму мало вигляд театралізованої церковної процесії, насиченої різноманітними ігровими елементами, що закінчувалось театралізованою виставою під назвою М І С Т Е Р І Я. Слово містерія у перекладі з латинської означає таїнство, священне дійство. Організовані церквою вони (містерії) зображали різні сцени з подій Старого і Нового завітів, створення СВІТУ, історії пророка Даниїла, пристрастей Христових, Воскресіння Христа...

ПРИВОДОМ для проведення офіційних масових свят могли бути НАЙРІНОМАНІТНІШІ ПОДІЇ: укладення миру чи перемир*я, памя*ятні історичні події, пов*язані з перемогою над ворогом, обрання нового папи, народження члена королівської сім*ї урочисті в*їзди знатних осіб тощо. Таких свят-процесій у великих містах країн Західної Європи (Франції, Німеччині, Іспанії) могло бути до 12.

Напередодні офіційного масового свята населення міста сповіщали про майбутнє торжество спеціальним указом, в якому було точно визначено час, місце й ті заходи, які необхідні для підтримання порядку в місті. Усі ремісницькі й купецькі гільдії(об*єднання) повинні були беззаперечно підкорятися їх розпорядженням. Отож, міська влада брала на себе відповідальність за успішне, організоване проведення процесії, усвідомлюючи небезпеку розгулу народної стихії. Під час проходження процесії заборонялось торгувати горілчаними напоями, всі шинки і винні погреби закривались.

Як же відбувалось міське масове офіційне свято в епоху феодалізму? Зазвичай, церковна процесія приходила на площу, де встановлювався олтар (підвищення для принесення дарів і реліквій). В особливих урочистих випадках реліквії оточувались високими восковими свічками. Учасники ж процесії, зазвичай, несли сотні смолоскипів. У різних країнах були свої традиції в їх декоруванні. У Франції, приміром, смолоскипи прикрашались червоними і білими трояндами. Учасниками процесії були міські старшини – вони йшли у чорному вбранні з трифунтовими свічками в руках. За ними босоніж, у білому одязі слідували ті, «що каються», тримаючи «покаянні» свічки і відбуваючи тим самим належну кару. Жінки йшли окремо від чоловіків з тривалим проміжком у часі.

Отож, процесія прибувала на площу, що в епоху середньовіччя була осередком адміністративного, суспільного, релігійного життя міста. Тут на площі стояли поруч церква і ратуша (орган самоуправління в містах феодальної Західної Європи; приміщення в котрому він розміщувався), прикрашена чи не єдиним у місті годинником, який мав мелодійний дзвін. Цей дзвін було чути далеко за міськими ворітьми.

Офіційні церковні процесії завершувались містеріями. Добре розуміючи вплив мистецтва на маси церква і міська влада виносять містерії з церковних папертей, де вони спочатку проводились на міські площі. Інформацію про майбутню виставу за кілька днів розголошували під урочисті звуки сурм групи глашатаїв. Вони зупинялись на площах і у віршованій формі запрошували на перегляд містерії.

Перші релігійні вистави на площі ставились в Італії в другій половині 13ст. Спершу вони носили характер масових пантомім (від грецького pantomimes – той, що наслідує; театральна мімічна вистава із музичним супроводом), тобто так звані «мімічні» містерії. Тільки в другій половині 15ст., коли містерія утвердилась як самостійний жанр, величезного значення в ній стало надаватись слову. Достатньо сказати, що містерія «Старого завіту» складалась із 50 тисяч віршів.

Процес театралізації міського життя поширювався і на урочисті в*їзди знатних осіб, прибуття яких у місто давало привід для свят і розваг. Особливо пишно святкувались в*їзди у Франції, Англії, Нідерландах. Так при в*їзді в Париж короля Філіпа IV красивого у 1313 році розігрувалась мімічна містерія на площі «Пристрасті Господні»

В епоху Відродження театралізовані вистави, як один з різновидів масових видовищ були популярними і при королівських дворах, і в маєтках знатних вельмож. Привілейованому класу масові театралізовані вистави слугували засобом утвердження влади могутніх феодалів, засобом прославлення їх діянь.

Збереглись описи придворних свят і феєрверків, що відбувались при дворі міланського герцога ДЖАНІ ГАЛЕАЦО. Серед них слід назвати яскраву театралізовану виставу, що розігрувалась на честь одруження молодого герцога. Придворний поет БЕРНАРДО БЕЛЛІНЧОНІ написав поему про сім планет, що спускаються з небес і вітають молодят. Ця поема лягла в основу театралізованої вистави, для якої у великій залі герцогського палацу спорудили надзвичайно складну конструкцію. Під стелею, високо над головами глядачів оберталися сім планет. Їх зображали дівчата та юнаки. Під ніжний спів хору та звуки оркестру «планети» опускались вниз і, звертаючись до молодих (новобраних рос.), виконували поему Беллінчоні. Цікавим є той факт, що автором інсценування, режисером-постановником, художником і конструктором тієї дивної вистави був видатний ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ, що виявив неабиякий інтерес до театралізованих вистав. Під його керівництвом при міланському дворі були поставлені й інші видовища й феєрверки, для котрих він винайшов різноманітні піротехнічні ефекти.

Здавна в Європі були відомі «СВЯТА НА ВОДІ» – феєричні видовища, які користувалися великою популярністю у знаті. (Феєрія (з французької feerie| fee - фея) - вистава з казковим сюжетом, розкішними декораціями та костюмами а також різноманітними постановочними трюками, розрахованими на зовнішній ефект) Зокрема, такі свята полюбляла влаштовувати і дивитись англійська аристократія епохи Єлизавети. Фаворит королеви - граф Лестер- влаштував у своєму замку КЕНІЛЬВОРТ поблизу СТРАТФОРДА свято на честь її ВЕЛИЧНОСТІ, що відвідала його. У парку біля замку, на озері, була поставлена казкова феєрія з водною пантомімою, різноманітними піротехнічними ефектами, перетвореннями тощо. В один з моментів герой вистави з*являвся перед глядачами на спині дельфіна. Шекспір згадував цю деталь у «Дванадцятій ночі».За свідченнями дослідників видатний драматург був присутній на цьому святі. Отож, в епоху феодалізму, офіційні масові свята слугували утвердженню існуючого ладу, влади церкви, панівного класу.

ТРАДИЦІЙНІ СВЯТКОВІ ОБРЯДИ ТА РИТУАЛИ ДОБИ

ФЕОДАЛІЗМУ В КРАЇНАЇ Х ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

Перш ніж вести мову про традиційні святкові обряди та ритуали доби феодалізму в країнах західної Європи, слід дати визначення таких понять, як традиція, обряд, ритуал.

Отож, ТРАДИЦІЯ являє собою сукупність елементів соціальної і культурної спадщини, котрі передаються від покоління до покоління у суспільстві впродовж тривалого часу. Можна також сказати, що традиція це ті порядки, звичаї, правила поведінки, які історично склались і передаються від покоління до покоління.

В свою чергу ЗВИЧАЇ – це ті прикмети, за якими розпізнається народ не тільки в сучасному, а й в історичному минулому. Звичаї – це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенародних справах. Звичаї – це правила поведінки людей, що склалися в процесі їхнього співжиття, увійшли у звичку, побут і свідомість певної групи чи всього суспільства. Звичай, а також мова, це ті найміцніші елементи, що об*єднають окремих людей в один народ, одну націю.

РИТУАЛ – це різновид звичаю або традиції, норма поводження, що історично склались, або спеціально встановлені. РИТУАЛ – обрядова церемонія, демонстративного характеру, яка здійснюється, зазвичай, в урочистій обстановці з метою передачі людям певних соціальних почуттів

ОБРЯДИ – це сукупність символічних стереотипних дій, що втілюють у собі ті чи інші соціальні ідеї, уявлення, цінності, норми і викликають певні колективні почуття. В обряді відбувається співпереживання учасників обрядової дії разом із засвоєнням тих або інших норм, цінностей, ідеалів. Головний зміст обрядів – це соціально-моральні ідеї, уявлення, тобто уявлення про належне, справедливе, про ідеал людини, про правильні відносини між людьми в суспільстві, в сім*ї.

В епоху феодалізму дворянство і феодали велику увагу приділяли створенню свого ритуалу, причому робили його пишним, таким, що підкреслював би могутність класу, касти, і разом з тим замкненим, кастовим (КАСТА - з португальської casta рід, покоління - замкнена суспільна група, об*єднана певними заняттями і уявленнями про загальне походження, укладання шлюбів дозволялось лише всередині даної групи; каста має свої звичаї і закони; кастова система розділяє людей на «вищих» та «нижчих»; каста – суспільна група, що ревниво оберігає свою замкненість, свої привілеї).

В Західній Європі свята дворян, зазвичай, відбувались у тих же містах, що й офіційні та народні свята. Значний інтерес викликають, як правило, ретельно розроблені свята дворян РИЦАРСЬКІ ТУРНІРИ - тобто змагання рицарів у бойовій спритності і силі. Відомі два види турнірів. ДЖОСТРА – кілька поєдинків один на один і БОГАРДО – маневрування зі зброєю в руках. Рицарські поєдинки цих видів, що супроводжувались спеціально розробленим ритуалом, котрий передавався із покоління в покоління, складали турнір як надзвичайно активне масове свято дворян і видовище для мешканців міста. РИТУАЛ, який супроводжував турніри, включав у себе кілька основних елементів. Велика увага приділялась моменту оповіщення міста про майбутній турнір. Зазвичай, за кілька днів до нього місто об*їжджали гінці, герольди (з нім. нerold – глашатай, оповісник), які оголошували у найбільш людних місцях про майбутні змагання. ЦІКАВИМ був МОМЕНТ В*ЇЗДУ ГРУП чи ОКРЕМИХ ДВОРЯН у місто. Як правило, він відбувався як яскрава костюмована процесія, що була підпорядкована тій чи іншій темі, найчастіше воєнній. Це був не парад учасників, а саме театралізована хода, котра мала МЕТУ - ПРИВЕРНУТИ УВАГУ МІСЬКИХ ЖИТЕЛІВ ДО ТУРНІРУ.

Коли УЧАСНИК турніру прибував у місто, він ВИВІШУВАВ із вікон будинку, в якому зупинився, СВОЄ ЗНАМЕНО і НАДСИЛАВ СУДДЯМ СВІЙ ШОЛОМ І МЕЧ, що було своєрідною заявкою на участь у турнірі. Після прибуття усіх учасників турніру, розпочинався їх ПАРАД (з французької parade - урочиста хода, процесія) ПЕРЕД СУДДІВСЬКОЮ КОЛЕГІЄЮ і обов*язково перед ДАМАМИ, які МАЛИ ПРАВО ВІДСТОРОНИТИ РИЦАРЯ ВІД УЧАСТІ в турнірі, якщо вважали його негідним такої честі. Рицарі, які пройшли такий контроль ПРИНОСИЛИ КЛЯТВУ, ДОТРИМУВАТИСЬ ЗАКОНІВ ТУРНІРУ і тільки тоді отримували право в*їзду на площу поєдинків. А площа була яскраво декорована і спеціально обладнана: в центрі мав знаходитись майданчик для бою, по краям від майданчика розташовувались ложі та помости. Цікаво був розроблений ВИКЛИК НА ПОЄДИНОК, коли рицар кидав рукавичку (печатку рос.) до ніг свого майбутнього супротивника, отримував благословіння на бій від своєї дами, котрій цей поєдинок присвячувався. Отож, рицарські турніри – це дворянські свята з ретельною режисерською розробкою із постійним ритуалом.

Масові свята середньовічної Іспанії зазвичай супроводжувались традиційною КОРИДОЮ, яка за кілька століть свого існування майже не змінилась, бо ж і досі складається з двох частин: УРОЧИСТОЇ ПРОЦЕСІЇ ареною та ПОЄДИНКУ З БИКОМ. Отож, уявімо собі середньовічну кориду, коли звуки сурм сповіщають початок урочистого параду. На арену виїжджають кінні ГЕРАЛЬДИ(тобто ті, що тримають герби, прапори тощо), за ними йдуть троє матадорів, яким і належить вступити у поєдинок з биками. Вбрання та озброєння матадорів традиційне – оксамитові, розшиті золотом і сріблом костюми, маленькі трикутні капелюхи, за зброю слугує шпага. Розташування кожного з учасників кориди в урочистому параді суворо визначене. Згідно ЦЕРЕМОНІЇ (урочистість за заздалегідь встановленим планом або обряд за встановленими правилами) за матадором слідують помічники Т О Р Е Р О

(осіб 7-8), вони несуть червоні плащі. За ними верхи на конях, вкритих цупкими покривалами, їдуть ПІКАДОРИ з важкими піками, таким же важким є і їхній одяг, зокрема, чоботи із залізними КРАГАМИ (з голландської kraag – комір, накладні халяви (голенища рос.) із застібками).Очі у коней обов*язково закриті пов*язками, аби не боялись розлюченого бика. Далі йдуть БАНДЕРИЛЬЄРО – саме вони повинні встромити у шию бика по 6 бандерилій (бандерилія з іспанської – banderilla- невеличкий спис, прикрашений стрічками) Процесію завершують спеціальні вози – що відвозитимуть з арени вже мертвих биків.

Після урочистої процесії розпочинається бій-вистава. На

арену, оточену високим бар’єром, випускають бика, холка якого у різнобарвних стрічках. Назустріч йому юрбою вибігають тореро і помахами червоних плащів намагаються змусити тварину показати свій характер. За традицією матадор до початку бою не має права бачити бика. ВІН ВИВЧАЄ СВОГО СУПРОТИВНИКА (як то швидкість реакції, прояви сили і слабкості деякі риси характеру: підступність, боягузтво, відважність) В ТОЙ ЧАС, КОЛИ ТОРЕРО ДРАТУЮТЬ ТВАРИНУ ПЛАЩАМИ. Певний час матадор знаходиться за бар*єром, ніби на спостережному посту. В таку собі небезпечну гру з биком матадор може включитись несподівано для глядачів. Так само несподівано він і йде з арени на певний час.

Коли матадор опиняється на арені сигнал сурм сповіщає про наступний етап кориди. На арену виїжджають ПІКАДОРИ (з іспанської picador - озброєний пікою вершник) Зазвичай, бик може кинутись на коней. В цей момент завданням пікадорів є нанесення болючих, дратівливих, але ще не смертельних ударів піками. Це має розлютити бика

У момент найбільшої войовничості тварини знову звучать сурми, що сповіщають про вихід БАНДЕРИЛЬЄРО. Кожний з них має спис, прикрашений стрічками. Вони наближаються до бика легкими, ніби танцювальними кроками, ледве розмахуючи над головою бандериліями. В цей час бик може зупинитись, а потім кинутись на одного з них, Завдання бендерильєро спритно встромивши в холку маленькі гострі списи, ухилитись від ударів тварини. Бик досягає вищої точки люті, адже він поранений піками, увінчаний бандериліями, які при найменшому русі роз’ятрюють його рани. МАТАДОР, що був на арені лише на початку небезпечної гри з биком, знову виходить на арену і максимально наближаючись до бика РОЗГОРТАЄ МУЛЕТУ

(полотнище). Бик має кидатись на мулету і рухатись траєкторією, заданою людиною. Тривалість такої смертельної гри визначає сам матадор. Аж ось він підводиться навшпиньки, щоб нанести останній смертельний удар сталевою еспадою між четвертим і п*ятим хребцем. Це дасть можливість загинути бику миттєво. Але цей момент є найбільш небезпечним і для матадора. Тому успіх кожного з них залежить від рівня володіння мистецтвом тавтології.

З цілою низкою традиційних обрядів пов*язані ті масові свята, котрі присвячувались пам*ятним історичним подіям, героїчному минулому тієї чи іншої країни. Так у Кракові з 13ст. святкують «ЗВЕЖИНЕЦЬКИЙ ЛЯЙКОНИК». Це міське свято, пов*язане з легендою про перемогу поляків над татарами біля ЗВЕЖИНЦЯ, під Краковом у 1288 році.

Свято починалось на світанку, як тільки переставав звучати з башти Мариацього костьолу ХЕЙНАЛ – сигнал, котрим сурмачі сповіщали про початок дня. В той день, згідно обряду, сигнал обривався на пів ноті в пам*ять про сурмача, враженого татарською стрілою. І сьогодні як і багато віків тому, вулиці і площі Кракова заповнюють веселі натовпи ряджених, перетворюючи усе місто у величезний сценічний майданчик.

Свої ТРАДИЦІЇ були і при постановці містерій. Свято, зазвичай, розпочиналось на міській площі веселою маскарадною процесією, що проходила містом, де учасники ходи ставали дійовими особами містерії. За традицією основними виконавцями у містерії були представники міських ремісничих цехів. Кожному цеху заздалегідь доручали постановку і оформлення окремого епізоду. Між цехами, згідно традиції відбувались змагання, що визначали не тільки кращу акторську гру, але і якість постановки. Традиційним був і конфлікт між БОГОМ І ДИЯВОЛОМ з показом РАЮ І ПЕКЛА, за участю ангелів і чортів.

ВПЛИВ ДАВНЬОГРЕЦЬКОЇ ТА ЕТРУСЬКОЇ КУЛЬТУРИ НА

ВИДОВИЩА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Коли йдеться про масові свята Стародавнього Риму, слід мати на увазі, що своїм корінням вони сягають грецьких народних дійств, основні різновиди й постановочні рішення котрих були винайдені в часи розквіту мистецтва Давньої Еллади. Та це й не дивно, адже південні береги Апеннінського

півострова були настільки заселені греками, що античні автори називали ці краї Великою Грецією.

Життя грецьких поселенців проходило тут у тісному спілкуванні з племенами Італії, одним з яких були етруски. Могутні в минулому етруски до 3ст.н.е. втратили свою силу і підкорились південно італійським та грецьким містам, а також новому супернику – РИМУ. Однак, саме від етрусків перейшли в культуру давньоримського масового свята так звані

ФЕСЦЕНІНИ (від назви етруського міста ФЕСЦЕНІЇ) - веселі брутальні пісні, що являли собою діалог між хорами ряджених і виконувались на багатолюдних театралізованих святах урожаю, а також весіллях. Невеличкі одноактні комедійні п*єси, іноді політичного характеру АТЕЛЛАНИ (від назви міста АТЕЛЛА у Кампанії) також були запозичені давніми римлянами у етрусків. Навіть спорудження ВЕЛИКОГО ЦИРКУ у Римі – для змагань на колісницях – спадщина, залишена етрусками.

В 3ст.н.е. у видовищах Стародавнього Риму часто розігрувались народні вистави «мім», в яких поєднувались імпровізовані діалоги, спів, танці, а зміст черпався з життя простого народу. Такі вистави були запозичені римлянами вже у

італійських греків. Назва ж «мім» з давньогрецької перекладається як «наслідувати», «імітувати».

Досвід еллінських свят знадобився римлянам і у проведенні спортивних змагань. Адже у стародавньому Римі проводились так звані «П*ЯТИЛІТНІ ІГРИ», що дуже нагадували Олімпійські й інші давньогрецькі ігри.

Однак, незважаючи на вплив еллінської та етруської культури, в святах Давнього Риму були і своєрідні риси, обумовлені державною політикою і ладом. Це виявлялось перш за все у зміні змісту і форми свята, зрештою, його сутності. Якщо головною дійовою особою масових свят Давньої Еллади був народ, то у Римі в масових виставах під відкритим небом народу відводилась більш пасивна роль. У римських святах вже не спостерігалась єдина святкова народна маса, а відділені один від одного виконавці і глядачі. Саме з часів римської імперії вводиться в ужиток нове й відмінне від грецького значення поняття «ВИДОВИЩЕ», яке тлумачиться вже як СИНОНІМ ПОНЯТТЯ СВЯТО.

Римська імперія трималась на силі, і в тих умовах необхідно було якось відволікати народ від політики, від класової боротьби в тому числі і за допомогою видовищ, які продовжувались по кілька днів і, зазвичай, супроводжувались роздачею безплатної

їжі. Звідси й імперське гасло «НАРОД БАЖАЄ ХЛІБА І ВИ-

ДОВИЩ». А Римські видовища – це ТРІУМФАЛЬНІ ПАРАДИ ИМПЕРАТОРІВ, ПАРАДИ-СПЕКТАКЛІ, ГЛАДІАТОРСЬКІ БОЇ, НАВМАХІЇ (або битви на воді), ЦИРКОВІ ЗМАГАННЯ. В них театралізовані картини видатних перемог тривали багато днів і ночей. Зокрема, відкриття у 80-му році н.е. колосального АМФІТЕАТРУ ФЛАВІЇВ, що згодом став називатись КОЛІЗЕЄМ, тривало з короткими перервами близько 100 днів.

Важливо зазначити, що Колізей славився не тільки своєю грандіозністю, а й технічно досконалою рухомою ареною, сценічними механізмами, що дозволяли, приміром, перетворити арену на гігантське озеро, або «вибудувати» на ній велетенський ліс.

Особливої уваги заслуговують ТРІУМФАЛЬНІ римські ритуали, котрі завжди були пов*язані з перемогами над ворогом і були масовими спектаклями, які прославляли республіку, її силу і могутність, мужність її бойових легіонів (з латинської legionis – вища бойова одиниця римського війська). До речі, слово тріумф triumphus – перекладається з латинської як урочистий в*їзд полководця-переможця в столицю або блискучий, видатний успіх, перемога, урочистості з нагоди перемоги, успіху.

ТРІУМФАМ надавалось великого значення та й відбувались вони згідно спеціальної постанови Сенату. Центральною фігурою параду-спектаклю, де використовувалась музика, пісні, вірші, хода (шествие рос.), танці, ілюмінація (віт латинського illuminatus - яскраве освітлення із застосуванням кольорових вогнів і різноманітних світлових ефектів будівель вулиць з нагоди урочистостей), був тріумфатор, на честь котрого і влаштовувалось свято. Звичайно, що за режисурою тріумф був побудований таким чином, що увага глядачів зосереджувалась на героях дня. Перед урочистою колісницею тріумфатора, зазвичай, вели переможених воїнів на чолі з царем або членами царської династії переможеної країни або вождями ворожих племен. Це слугувало ніби документальним свідченням перемоги римського війська.

Обов*язковим компонентом тріумфу була участь побідоносних римських легіонів, а саме ТЕАТРАЛІЗОВАНИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ПАРАД, який являвся однією з основних ланок масової вистави. Організатори тріумфів були воістину невичерпними на вигадки і фантазії. Так римський історик і письменник СВІТОНІЙ розповідав про те, як після одного з тріумфів ЦЕЗАРЯ навесні 46року до н.е. увечері жителі Рима були вражені незвичайною ілюмінацією: численні факели, встановлені на спинах десятків слонів висвітлювали тріумфатору дорогу на Капітолій.

Дата добавления: 2015-08-29