The old pirate at the Admiral Benbow

Chapter I

THE OLD PIRATE AT THE ADMIRAL BENBOW

Treasure Island — Остров Сокровищ

the Admiral Benbow Inn— трактир «Ад­мирал Бенбоу»

Mr. Trelawney — м-р Трелони

Dr. Livesey — доктор Ливси

Jim Hawkins — Джим Хокинс

Mr. Trelawney, Dr. Livesey and the other gentlemen asked me to write down the whole story of Treasure Island, from the beginning to the end, keeping nothing back.

My name is Jim Hawkins. I was only a boy at the time when my father kept the Admiral Benbow inn.

Розділ I

СТАРИЙ ПІРАТ В АДМІРАЛІ БЕНБОУ

Treasure Island — Острів Скарбів

the Admiral Benbow Inn — трактир «Ад­мірал Бенбоу»

Mr. Trelawney — Містер Трелоні

Dr. Livesey — лікар Лівсі

Jim Hawkins — Джим Хокінс

Містер Трелоні, лікар Лівсі та інші джентльмени попрохали мене записати цілий переказ про Острів Скарбів, від початку до кінця, нічого не приховуючи.

Моє ім’я – Джим Хокінс. І я був ще хлопчиком, коли мій батько тримав трактир «Ад­мірал Бенбоу».

One day an old seaman came to the inn. I remem­ber him as if it were yesterday. He came to the inn door with his sea-chest following behind; a tall, strong, heavy, nut-brown man, with a scar across one cheek and with black, broken nails. When my father appeared, the man called roughly for a glass of rum. When it was brought, he drank it slowly, looking around.

‘Well, then,’ he said, ‘I’ll stay here a bit. I’m a plain man, rum and bacon and eggs is what I want. You may call me Captain.’

And he threw down three or four gold coins.

He was a very silent man, as a rule. All day Captain walked round the cove or upon the cliffs, with a tele­scope; all evening he sat in a corner of the sitting-room near the fire and drank very strong rum. I remember the old shanty that he used to sing:

‘Fifteen men on the dead man’s chest —

Yo-ho-ho, and a bottle of rum!

Drink and the devil had done for the rest — Yo-ho-ho, and a bottle of rum!’

Every day when the captain came back from his walk, he used to ask if any seamen had gone along the road. At first we thought that he wanted company of his own kind, but then we began to realize that he wanted to avoid it. For me there was no mystery about it be­cause one day he had taken me aside and promised me

Одного дня старий моряк прийшов в трактир. Я пам’ятаю його, наче це було лише вчора. Він прийшов до дверей корчми зі своє моряцькою скринею під боком; високий, сильний, грубий, каштанововолосий чоловік зі шрамом на одній щоці та чорними, змарнілими нігтями. Коли з’явився мій батько, чоловік недбало гукнув за чаркою рому. Як ром принесли, він пив поволі, оглядаючи все навколо.

‘Ну, що ж,’ сказав він, ‘я залишусь тут ненадовго. Я простий чолов’яга, ром та бекон з яйцями – все, що мені потрібно. Можете звати мене Капітан.’

І кинув три чи чотири золоті монети.

Це був дуже тихий чоловік, як правило. Весь день Капітан прогулювався круг бухти та над урвищами з телескопом; ввечері ж він сидів у кутку вітальні біля вогню і пив міцний ром. Я пам’ятаю стару моряцьку пісню, яку він наспівував:

‘П’ятнадцять людей на скрині мерця —

Йо-хо-хо, і пляшка рому!

Пий і диявол доведе тебе до кінця — Йо-хо-хо і пляшка рому! ’

Кожного дня, коли капітан повертався з прогулянки, то запитував, чи не проходив хоча б один моряк вздовж дороги. Спочатку ми думали, що він потребує когось з близьким йому духом, та згодом усвідомили, що пірат навпаки уникає таких зустрічей. Для мене це було дивним, бо одного дня він відвів мене в сторону та пообіцяв

a silver coin on the first of every month if I would only ‘keep my eyes open for a seaman with one leg’ and let him know the moment he appeared.Of course, I was very frightened by the thought of the seaman with one leg. I even dreamt about him every night. But I was less afraid of the captain than anybody else who knew him.

There were nights when he drank more rum than he should have and then he sat and sang his wicked, old, wild shanties, and made everyone join in the chorus or listen to his stories. I often heard the house shaking with ‘Yo-ho-ho, and a bottle of rum.’ It was his stories that frightened people most of all. Dread­ful stories they were. He must have lived amongst some of the wickedest men upon the sea and the language in which he told them shocked our people almost as much as the crimes that he described.

My father always said that the inn would be ruined but I really do believe that his presence did us good. People were frightened, but they quite liked it. It add­ed some excitement to our quiet country life. There were even some young men who admired him, calling him ‘a true sea dog’ and saying that he was the sort of man that made the English terrifying at sea.

In one way, actually, it was true that he could ru­in us as he kept on staying week after week, month af­ter month, long after all the money he had given us had been used up. He didn’t pay us any more, but my father never had the courage to ask for it. Captain never wrote and never received any letters, he never spoke to anyone but the neighbours, and then,

по срібній монеті в кожен місяць, якщо я тільки буду дивитись в два ока за моряком з однією ногою і дав йому знати, якщо такий з’явиться. Звісно, я був дуже наляканий думкою про моряка з однією ногою. Я навіть марив ним кожної ночі. Але я боявся капітана набагато менше, ніж будь-хто інший.

Були ночі, коли він пив більше рому, ніж міг і співав його навіжені, старі та дикі пісні, заставляючи кожного співати з ним хором або ж слухати його історії. Я часто чув, як дім здригався з ‘Йо-хо-хо і пляшка рому.’ Це були його історії, що лякали здебільшого всіх. Страшенні історії. Він мав би жити серед найгрізніших людей в морі і та манера мови, в якій він розповідав, шокувала наших людей настільки, наскільки грабіжники, яких він описував.

Мій батько постійно говорив, що трактир розореться, та я дійсно вірив, що його присутність покращувала наші справи. Люди були трохи налякані, але їм це було до вподоби. Це додавало деякого пробудження в наше сільське життя. Було навіть декілька людей, що захоплювалися ним, називаючи його ‘справжнім морським псом’ і поговорювали, що він з тих людей, які тримають в страху всю Англію у морі.

З одного боку, насправді, він міг дійсно розорити нас, так як залишався тиждень за тижнем, місяць за місяцем, ще надовго, відколи вичерпалися всі віддані ним гроші. Він не платив нам більше, але в мого батька не вистачало сміливості сказати йому щось. Здебільшого Капітан ніколи не писав і не отримував листи, ніколи не говорив з сусідами,

for the most part, only when he was drunk. None of us had ever seen the great sea-chest open.

He was angry only once. That was when Dr. Livesey came one late afternoon to see my poor father who was very ill. Doctor had a bit of dinner which my mother had made, and then went into the sitting-room to smoke his pipe. I followed him in and I remember the contrast between the neat doctor and that dirty, heavy, red-eyed pirate of ours. Dr. Livesey was a bright man, with pleas­ant manners, a wig as white as snow, and bright black eyes.

Suddenly the captain began to sing:

‘Fifteen men on the dead man’s chest —

Yo-ho-ho, and a bottle of rum!’

Nobody in the room took much notice of the song. It was only new to Dr. Livesey. The doctor looked up for a moment and then went on talking to old Taylor, the gardener. Some time after that the captain slapped his hand on the table in a way which we all knew to mean silence. The voices stopped at once, all but Dr. Livesey’s; he went on as before. The captain glared at him for a while, slapped his hand on the table again, glared still harder and then shouted:

‘Silence there, between decks!’

‘Are you addressing me, sir?’ asked the doctor.

‘Yes,’ said the captain.

‘I have only one thing to say to you, sir,’ replied the doctor, ‘that if you keep on drinking rum, then the world will soon be free of a very dirty fellow!’

лише коли був п’яний. Ніхто з нас ніколи не бачив моряцьку скриню відкритою.

Він був розлюченим лише раз. Це сталося, коли лікар Лівсі прийшов одним пізнім вечером до мого бідолашного батька, що був дуже хворий. Лікар мав вечерю, що її приготувала для нього моя мати, та пішов у вітальню, щоб викурити свою сигару. Я прослідував за ним і я пам’ятаю різницю між охайним лікарем та тим брудним, грубим, червонооким піратом. Лікар Лівсі був жвавим чоловіком, з відмінними манерами, з білою, наче сніг, перукою і яскравими темними очима.

Раптом капітан почав співати:

‘П’ятнадцять людей на скрині мерця —

Йо-хо-хо, і пляшка рому!

Ніхто у кімнаті не звернув великої уваги на пісню. Це було новим лишень для лікаря Лівсі. Лікар підвів погляд на мить і потім продовжив розмову з Тейлором, садівником. Через деякий час капітан гримнув своєю рукою по столу, таким чином просячи тиші. Голоси зупинились вмить, всі крім Лівсі, він продовжував, як і перед цим. Капітан зиркнув на нього, знову гримнув рукою по столу, погляд ставав все непривітнішим, а потім вигукнув:

‘Гей там, на палубі, мовчати!’

‘Ви мені, сер?’ запитав лікар.

‘Так,’ сказав капітан.

‘Лише одну річ можу сказати вам, сер,’ відповів лікар, ‘якщо ви будете продовжувати пити ром, то світ невдовзі звільниться від дуже брудного чолов’яги!’

The old seaman’s anger was awful. He jumped to his feet, opened his sailor’s knife, and we all saw that he was going to pin the doctor to the wall.

Dr. Livesey didn’t move. He spoke to the captain as before, over his shoulder, and in the same tone of voice, perfectly calm and steady.

‘If you don’t put that knife away, I promise, upon my honour, that you shall die under the law.’

Then followed a battle of looks between them, but the captain soon put his knife away and took his seat like a beaten dog.

‘And now, sir,’ continued the doctor, ‘since I now know that there’s such a fellow in my district, I’ll keep an eye on you day and night and on that you may count! I’m not only a doctor, I’m also a magistrate and if I catch even a word of complaint against you, you can be sure that I’ll take measures to turn you out from here.’

And with these words Dr. Livesey took his horse and rode away. Captain was silent that evening and for many evenings after.

Злість старого моряка була страшенною. Він встав на свої дві, оголив свій моряцький кинджал та збирався, як ми бачили, приколоти лікаря до стіни.

Лікар Лівсі не рухався. Він говорив до капітана, як і раніше, крізь його плечі, тим ж самим тоном голосу, ідеально спокійним та стійким.

‘Якщо ви не заберете цей кинджал, я обіцяю, клянусь своєю гідністю, ви помрете буз суду.’

Далі послідувала битва поглядів між ними, та невдовзі капітан відвів свій кинджал і всівся, наче побитий собака.

‘Тепер, сер,’ завершував лікар, ‘так як я знаю, що в моєму окрузі є такий чоловік, я спостерігатиму за вами день і ніч, так що ви в мене на рахунку! Я не тільки лікар, я також і суддя, і якщо до мене дійде хоча б найменша скарга на вас, можете бути впевненим, я прийму всі міри, щоб вас виставити звідси.’

З цими словами Лівсі осідлав свого коня і поскакав геть. Капітан був тихим того вечора і ще багато вечорів після.

Дата добавления: 2015-08-28