Тема. Сучасні ЗМІ Німеччини

Тема. Сучасні ЗМІ Німеччини

1. Розвиток Німецької преси до ХХ століття

Розвиток і розповсюдження світової преси розпочалось з Німеччини, де житель Майна Йоган Гутенберг в 1450 р. винайшов типографський станок і надрукував на ньому латинську Біблію. Багато років потому в 1609 р. в Страсбурзі та Вольфенбютелі були видрукувані перші німецькі щотижневі видання «Реляціон» («Повідомлення») та «Авізо» («Оголошення»), а перша щоденна газета «Ляйпцігер цайтунг» («Лейпцизька газета») вийшла в 1661 р.

До останньої третини 19 ст. Німеччина була країною роздробленою на велику кількість феодальних князівств, що сповільнювало розвиток друку, зокрема, національних друкованих видань. Причиною цього була не тільки роздрібненість Німеччини, а й сувора цензура, встановлена німецькими керівниками у 18 ст. Так, в 1749 р. прусський король Фрідріх ІІ прийшов до висновку, що журналісти перешкоджають його мілітаристським планам і ввів суттєві обмеження для політичної преси. Відомий письменник Лессінг писав своєму батькові в 1751 р. із Берліна: «Я охоче б надіслав вам місцеві політичні газети, але не думаю, що вони б вас зацікавили: внаслідок строгої цензури вони значною мірою настільки беззмістовні та сухі, що не можуть задовольнити нічиєї допитливості».

В 1788 р. при прусському королі Вільгельмі ІІ був виданий указ про поширення цензури не тільки на політичні, а й наукові періодичні видання. На початку 19 ст. ситуація мало змінилась. В 1825 р. зміст німецької преси був настільки бідним, що читацька аудиторія віддавала перевагу французьким газетам і журналам. Численні цензурні обмеження у 18 – на поч. 19 ст. призвели до того, німецька преса задовольнялась безпристрасним викладенням фактів і була досить скупою і стриманою в коментарях. Німецька інтелігенція великі надії покладала на Наполеона як вризника ідей Французької революції, який після розгрому Пруссії, змусив підписати її Тильзитський мир у 1807 р. Наполеон сподівань не виправдав, натомість увів строгу цензуру для німецьких газет, а 28 травня 1811 р. німецьким періодичним виданням під страхом негайного закриття було заборонено друкувати політичну інформацію. Порушником цієї умови стала газета «Кьольніше цайтунг» («Кельнська газета»), через що була негайно закрита.

Найбільшій цензурі піддавались газети та журнали, що виходили на території Пруссії. В 1819 р. на території Пруссії було створено Верховну цензурну колегію, а в 1822 р. прийнято постанову про газетний штамп, без якого жодна газета не могла вийти. Всі без винятку публікації повинні були містити ім’я видавця. Цензору надавалось право вимагати від директора періодичного видання заміни редактора, якщо той, на думку цензора, не викликає довіри. Більше того, газети зобов’язані були платити цензорам.

Тому поразку Наполеона під Лейпцигом в 1813 р. було сприйнято як звільнення від французького гніту. Найбільшим виразником національних ідей того часу стала газета «Рейніше Меркур» («Рейнський Меркурій»), заснована німецьким поетом-романтиком Йозефом Гермесом в 1814 р. Гермес був пристрасним патріотом і вимагав демократизації та об’єднання Німеччини.

В 1840 р. королем Пруссії став Фрідріх Вільгельм IV, від якого очікували ліберальних реформ, натомість він ще більше посилив цензуру, що стало одним з чинників березневої революції 1848 р. 3 березня цього року Асамблея німецької Конфедерації дозволяє кожному князівству на свій вибір відміняти цензуру і проголошувати свободу преси. Роздрібненість Німеччини призвела до того, що велику роль в культурному житті, на відміну від Франції та Великобританії, відіграла провінційна преса. Найбільш впливовими провінційними газетами 19 ст. називають «Франкфурте цайтунг», «Магдебурге цайтунг», «Кельнську газету».

Німецькі землі об’єднав в жорсткій конкуренції з Австрією Отто Бісмарк під егідою Пруссії у 1866 р. Цей процес завершився у 1870 р., а 18 січня 1871 р. король Вільгельм був проголошений імператором Німецької імперії, а Бісмарк першим її рейхсканцлером.

На прикінці 19 – поч. 20 ст. в Німеччині, як і в Англії відбувалася концентрація преси. Найбільшими концернами друку стали концерн Рудольфа Моссе та концерн Рудольфа Ульштайна. Перший концерн об’єднав газети «Берлінер тагеблат», «Берлінер моргенцайтунг», «Берлінер фолькцайтунг», журнал «Ді Верме» («Жар»). Після першої світової війни діяльність концерну поширилась на інші країни: створено філії в Будапешті, Барселоні, Загребі, Мілані, Нью-Йорку, Парижі. Концерн видавав журнали німецькою, англійською, іспанською мовою, щоб встановити й полегшити торгові зв’язки між цими країнами.

Концерн «Дім Ульштайна» на поч. століття мав у штаті 9000 працівників, володів кількома виданнями, найбільшим з яких була газета «Берлінська вечірня поста», заснована ще в 1847 р. Концерн також володів кількома літаками, сотнею автомобілів, шістдесятьма ротопринтерами.

2. Преса Німеччини після другої світової війни й у роки об’єднання ФРН і НДР. Типологічна характеристика сучасної німецької преси

В період зародження та поширення фашизму, в роки другої світової війни преса Німеччини була в основному органом фашистської пропаганди. Після закінчення другої світової війни на формування системи німецьких ЗМІ істотно вплинули події, пов’язані з формуванням післявоєнного устрою Німеччини, а також процеси об’єднання Німеччини наприкінці XX століття.

Завершилася друга світова війна, і Німеччина була поділена на чотири зони окупації – американську, англійську, французьку й радянську. Загальні принципи перетворень у Німеччині, як і самої долі країни після війни, були вироблені країнами-переможницями на Тегеранській (28 листопада – 1 грудня 1943 р.), Ялтинській (4-12 лютого 1945 р.) і Потсдамській (17 липня – 2 серпня 1945 р.) конференціях. Головна суть їх полягала в демократизації, денацифікації й демілітаризації. Інформаційна політика відповідала загальній політиці країн-переможниць.

«Газети години нуль» – так називають у Німеччині післявоєнну пресу. До кінця травня першого післявоєнного року газети з’явилися в Кельні, Франкфурті, Касселі, Брауншвейгу, Эссені й Бамберзі.

12 травня 1945 р. представники союзної військової влади видали в Берліні спільне розпорядження про окупаційний контроль № 1. Відповідно до цього розпорядження видання національних органів періодичної преси поряд із газетами військової адміністрації довірялося тільки особам, що не скомпрометували себе при гітлерівському режимі, і обумовлювалося в кожному окремому випадку одержанням спеціального дозволу – ліцензії від військової влади відповідної окупаційної зони.

У той час як у радянській зоні окупації ліцензії видавалися громадським організаціям антифашистського спрямування, у західних закликах їх одержували тільки приватні особи, навіть якщо при цьому було відомо або передбачалося у вигляді умови, що ці особи як видавці представлятимуть інтереси певних політичних партій або інших організацій. Розходження в західних зонах полягали лише в тому, що американці зводили під один редакційний дах представників різних політичних напрямів, створюючи в такий спосіб «надпартійні» газети; англійці, навпаки, віддавали перевагу органам, що орієнтуються на якусь певну політичну партію; у французькій же зоні прижилися видання й того, й іншого типу, але важливо, що і в тому, і в іншому випадку вони функціонували як приватні підприємства.

В основу політики США в області формування ЗМІ в американській окупаційній зоні був покладений план, розроблений в останні місяці війни групою американських і англійських фахівців. Він був зорієнтований на кілька щаблів розвитку: від повної заборони будь-якої інформаційної діяльності через випуск інформаційних бюлетенів союзників до видання газет під контролем військової влади.

Відповідно до цього плану вже з листопада 1944 р. виходить офіційний орган військового командування США в Європі німецькою мовою – газета «Нойе Цайтунг» («Нова газета»). Виникнення ліцензійних газет у західних окупаційних зонах пов’язане із двома виданнями – «Аахенер Нахрихтен» («Аахенські новини») і «Франкфуртер Рундшау» («Франкфуртський огляд»). У січні 1945 р. англійське командування дозволяє Генріхові Голласу в Аахене видавати газету «Аахенер Нахрихтен». Перший номер вийшов 24 січня 1945 р., однак офіційний дозвіл – ліцензія № 1 – на видання було видано тільки 20 червня 1945 р. Ліцензію № 2 Німеччини одержала «Франкфуртер Рундшау», і вона стала першою в американській зоні (після невдалої спроби видання газети в Мюнхені) для поширення на чверті території Німеччини. «Франкфуртер Рундшау» вийшла 1 серпня першого післявоєнного року у Франкфурті-на-Майне. За дозволом для видання газети (ліцензією) пропонувалося звернутися з письмовим проханням до американської військової влади й дати зобов’язання виконувати всі вказівки окупаційної влади. Будь-які форми критики окупаційної влади на сторінках газет заборонялися. Право на вилучення ліцензії американська окупаційна влада зберігала до кінця ліцензійної політики у своїй окупаційній зоні. В американській зоні окупації не дозволялося створювати суто партійні газети.

У британській зоні окупації до листопада 1945 р. було 18 ліцензійних газет. Політика їхнього ліцензування була не менш строгою, ніж в американців. На початку після надходження заявки на ліцензування влада перевіряла прохачів ліцензій на партійно-політичну лояльність у бургомістрів міст, але потім відмовилася від цього. До початку жовтня вона відмовилася й від обов’язковості «групових ліцензій», як це було в американській окупаційній зоні, і ліцензію могла просити одна людина. Кожний заявник ліцензії повинен був представити нульовий номер газети. Після виходу видання у світ вони піддавалися попередній та постцензурі. Якщо в титульній інформації друкованого органа було посилання на яку-небудь партію, то влада перевіряла, чи підтримується власник ліцензії цією партією.

18 вересня 1945 р. вийшов у світ нульовий номер «Норддойче Цайтунг» («Северогерманская газета»). 10 листопада 1945 р. британська влада заявила про створення нової газети для своєї окупаційної зони з назвою «Ді Вельт» («Світ»). На відміну від американців, британська влада дозволяла видання партійних газет. До вересня 1946 р. у британській зоні окупації виникло 42 видання, які чітко заявляли про свою партійну приналежність. Лише 7 газет оголосили себе надпартійними.

У французькій зоні окупації друковані видання стали з’являтися в серпні 1945 р. Перший номер газети «Бадей Тагеблатт» («Баденський щоденний листок») датований 8 серпня. У серпні вийшов і перший номер газети «Нойе Саарбрюкер Цайтунг» («Нова саарбрюкерська газета»). У вересні вийшло ще п’ять газет. 26 вересня вийшов перший номер військової газети французькою мовою «Nouvelles de Prace».

На відміну від іншої окупаційної влади, французькі були більше ліберальні, було менше контролю над пресою й більше волі думок. Кожна політична партія й кожний друкований орган мали можливість вільно обговорювати німецькі політичні проблеми. Всі інформаційні газети могли публікувати різні точки зору. Для того щоб це стало гарантією, кожної партії, допущеної до виборів 18 травня 1947 р., дозволялося мати свою газету.

У радянській зоні окупації будівництво післявоєнної системи преси здійснювалося за зразком СРСР – зверху, однак з урахуванням національних особливостей Східної Німеччини – багатопартійної системи. Ліцензії видавалися партіям і громадським організаціям, фізичним особам не дозволялося видавати друковані органи. Своєрідним обмеженням тиражу стало рішення про розподіл паперу.

Першою газетою, що вийшла в Східній Німеччині, на території майбутньої НДР, була газета «Теглихе Рундшау» («Щоденний огляд»), що видавало командування Червоної Армії за допомогою німецьких активістів-антифашистів. Як додатки до «Тэглихе Рундшау» через рік став виходити щотижневик «Иллюстрирте Рундшау» («Ілюстрований огляд») і політичний науково-популярний журнал «Нойе Вельт» («Новий світ»).

У червні 1945 р. вийшов перший номер газети Комуністичної партії Німеччини (КПН) «Дойче Фольксцайтунг» («Німецька народна газета»), що з’явилася спадкоємицею газети німецьких комуністів «Ди Роті Фане» («Червоний Прапор»), що була заснована ще в 1918 р. К. Либкнехтом і Р. Люксембург. У квітні 1946 р. відбулося об’єднання КПН і СДПН, у результаті якого була утворена Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН). Відповідно були об’єднані газети «Дойче Фольксцайтунг» і «Дас Фольк» в одну, що одержала назву «Нойес Дойчланд» («Нова Німеччина»). Потім пішло злиття друкованих органів обох партій. У кожній землі виходили газети від імені СЄПН,

З осені 1949 р., після проголошення Німецької Демократичної Республіки (НДР) і Федеративної Республіки Німеччини (ФРН), преса почала розвиватися у двох різних напрямках. У НДР затверджувалася неринкова соціалістична система преси, у ФРН складалася західна, ринкова модель ЗМІ.

Прямо або побічно засоби масової інформації НДР контролювалися державним і партійним апаратом, і вищою керівною інстанцією для журналістів НДР був відділ агітації й пропаганди Центрального Комітету СЄПН. Кілька десятиліть через, напередодні об’єднання Німеччини, система преси НДР поєднувала більше 600 газет і журналів керівної партії НДР – СЄПН, десятки видань найбільших масових громадських організацій – Об’єднання вільних німецьких профспілок і Союзу вільної німецької молоді, періодику дружніх СЄПН політичних партій – Демократичної селянської партії Німеччини, Ліберально-демократичної партії, Національно-демократичної партії й Християнсько-демократичного союзу. У систему преси НДР входили видання центральних державних органів, масових громадських організацій, народних видавництв, приватних власників ліцензій.

У ФРН сформувалася ринкова модель ЗМІ. Якщо в НДР преса була залежною від партійно-державних органів, то у Федеративній Республіці Німеччини концентрація преси відбувалася навколо великих економічних підприємств – медіа-концернів. Серед провідних видавничих груп, які сформувалися в Західній Німеччині до кінця 80-х років можна виділити видавництво Шпрингера (видання «Більд», «Вельт», «Берлінер Моргенпост»), групи ВАЦ («Вестдойче Альгемайне Цайтунг» – «Західнонімецька загальна газета»), Зюддойчер Ферлаг («Зюддойче Цайтунг» – «Західнонімецька газета»).

Після об’єднання Німеччини на початку 90-х років ринкова модель засобів масової інформації стала панувати на території всієї країни. Західнонімецькі концерни поглинули багато видань Східної Німеччини й швидко поширили свій вплив на східні землі.

До основних типологічних характеристик преси сучасної Німеччини відносять територію поширення, аудиторію.

За територією поширення газети поділяються на національні (або надрегіональні) і місцеві. До національних видань належать «Зюддойче Цайтунг» (Мюнхен), «Франкфуртер альгемайне Цайтунг» (Франкфурт-на-Майне), «Вельт» (Берлін), «Франкфуртер Рундшау» (Франкфурт-на-Майне), «Більд» (Гамбург) і «Тагесцайтунг» (Берлін). Особливістю національної преси Німеччини є те, що місцем виходу преси не обов’язково є столиця країни. Газети, що виходять у Гамбурзі, Мюнхені або у Франкфурті-на-Майні поширюються у багатьох німецьких регіонах і тому мають статус національних (найчастіше їх ще називають надрегіональними виданнями).

Регіональні газети призначені для жителів окремих регіонів і населених пунктів. Вони також широко поширені по всій Німеччині. До місцевих газет належать, наприклад, «Штутгартер Нахрихтен», «Зюдвест Пресі» (земля Баден-Вюртемберг), «Мюнхенер Меркур» (Баварія), «Гамбургер Абендблатт» (Гамбург) і інших.

Серед якісних видань найбільш великими по тиражу є «Зюддойче Цайтунг», «Франкфуртер Альгемайне Цайтунг», «Ди Вельт». Якісно-масовими, як правило, є регіональні газети (наприклад, «Берлінер Моргенпост»). Поряд з якісн і якісно-масовими існують масові або бульварні видання. Серед них найбільш багатотиражною й найпоширенішою в Німеччині є «Більд». До інших масових газет належать «Абендцайтунг», «Берлінер Курір», «Берлінер Цайтунг», «Експрес», «Дюссельдорф Експрес». Слід зазначити, що в ряді випадків тираж масових газет значно, найчастіше на порядок, перевищує тираж якісних. Так, масова «Більд» поширює більше 4 млн. екз., у той час, як якісна «Зюддойче Цайтунг» ледь досягає тиражу 400 тис. экз.

Особливості сучасної німецької преси – переважає ранкова преса, яскраво виражений регіональний характер видань: 95 % видань є регіональними, що пов’язано з багатовіковою феодальною роздрібленістю країни, об’єднаною лише в кінці ХІХ століття.Наприклад, газета «Більд цайтунг» має 33 видання, які відрізняються місцевою хронікою та локальними рекламними зверненнями.

Найважливіші сучасні політичні газети в Німеччині. Берлінські газети:

"Norddeutsche Allgemeine Zeitung"; у епоху канцлерства князя Бісмарка була головним його органом, а нині вважається офіціозним виданням канцлера графа Капріві.

"Post" — орган консервативного напряму.

"Vossische Zeitung" і "Freisinnige Zeitung" – органи партії прогресистів, або вільнодумців.

"National Zeitung" — головний орган націонал-ліберальної партії.

"Germania" — головний орган партії католицького центру.

"Neue preussische Zeitung", відоміша під назвою "Kreuzzeitung", — орган ультраконсервативної партії.

"Berliner Tageblatt", ліберальна газета, одна з найпоширеніших. Із видань, що виходять в інших містах, найбільш впливовими є: націонал-ліберальна "Kцlnische Zeitung";

"Allgemeine Zeitung" – в Мюнхені;

"Frankfurter Zeitung", вельми поширена газета демократичного напряму; останніми роками помітно впливовою стала гамбургська газета "Hamburgische Nachrichten".

3. Радіомовлення й телебачення Німеччини

Історія телерадіопередач розпочалася порівняно рано: уперше берлінці слухали радіо у жовтні 1923 р., а в 1926 році в країні налічувався мільйон радіослухачів. У березні 1935 року в Берліні був відкритий пункт для публічного переглядутелебачення, а з січня 1936 р. програми транслювалися щодня з 20 до 22 години. У 1944 р. передачі в Німеччині припинились.

Зараз у Німеччині функціонує суспільно-правове й приватне телерадіомовлення.

Суспільно-правове мовлення створене на державній базі, контролюється суспільними радами, у яких представлені провідні політичні й громадські організації. Публічно-правовий статус для радіо й телебачення був обраний для того, щоб забезпечити їх незалежність від держави й дати можливість громадськості брати участь у діяльності контролюючих органів. Нагляд і контроль за роботою радіо- і телекомпаній здійснюють три органи: Рада з питань радіо- і телемовлення, Рада з питань керування і генеральний директор (інтендант).

Рада з питань радіо- і телемовлення. Члени ради покликані представляти інтереси громадськості. Вони або обираються земельними парламентами, або прямо призначаються політичними партіями, релігійними громадами, союзами підприємців чи культурних організацій.

Рада з питань керування. Його члени обираються Радою з питань радіо- і телемовлення. Вона контролює дотримання програмних директив, складає проект бюджету й здійснює нагляд за ходом справ. Рада обирає також генерального директора (інтенданта), кандидатуру якого повинна затвердити Рада з питань радіо- і телемовлення.

Генеральний директор (інтендант). Він здійснює керівництво компанією відповідно до рішень обох рад і відповідає за зміст програм.

Основний дохід у суспільних телерадіокомпаній Німеччини – абонентська плата. І, що досить важливо, компанії подібного типу здійснюють більш стриману, збалансовану, національно орієнтовану політику.

Суспільно-правовими телерадіокомпаніями на національному рівні в Німеччині є АРД («Рундфунканштальтен Дойчланд» – Загальне телерадіомовлення Німеччини) і ЦДФ («Цвайтес Дойчес Фернзеен» – Друге німецьке телебачення). Частина засобів, які одержують ці компанії шляхом збору абонентської плати становить в АРД – 80 %, у ЦДФ – 60 %. Іншу частину вони добирають рекламою. Реклама на суспільно-правовому мовленні має законодавчі обмеження. Одне з головних – недопущення її в ефір після основного блоку новин після 20 години.

До складу АРД (АРД – перша програма німецького телебачення) входять земельні телерадіокомпанії: Баварська ТРК, Гессенська ТРК, Середньо-німецька ТРК, Північнонімецька ТРК, Східнонімецька ТРК, Радіо Бремен, Саарська ТРК, Радіо Вільний Берлін, Південно-Німецька ТРК, Південно-Західна ТРК, Західно-Німецька ТРК. Крім земельних компаній, до структури АРД входять «Дойчландрадіо», «Німецька хвиля».

«Німецька хвиля» виконує функцію телерадіокомпанії, передачі якої транслюються за кордон. Компанії не дозволяються трансляції на територію Німеччини, вона повністю фінансується німецьким урядом. «Німецька хвиля» як радіостанція була створена ще в 1960 р. для виконання завдань, пов’язаних із поданням інтересів Федеративної Республіки Німеччини за кордоном. У цьому випадку центральна влада – на відміну від її відносин із земельними радіо- і телекомпаніями – робить більш помітний вплив на організацію роботи й програмну політику станції. З 11 членів Ради по радіо- і телемовленню, що є на "Німецькій хвилі"; два обираються Бундестагом, два – Бундесратом, четверо призначаються федеральним урядом.

ЦДФ – найбільша телерадіокомпанія в Німеччині. Її штаб-квартира перебуває в Майнці.

Ще в 50-і роки виник задум створити телекомпанію, альтернативну АРД, що зазнавала критики за монополізм в галузі телебачення й за політичну однобічність. Ініціатива виходила як від федерального уряду на чолі з Конрадом Аденауером, так і від союзів підприємців, які думали про створення телевізійної станції на приватній економічній основі. В 1961 р. Федеральний конституційний суд заборонив вихід в ефір запланованої телепрограми, що повинна була перебувати в руках уряду, охарактеризувавши це як антиконституційний акт. Тоді готовність заснувати другу телепрограму висловили прем’єр-міністри земель. На базі державного договору від 6 червня 1961 р. вони заснували другу програму німецького телебачення (ЦДФ), що стала суб’єктом публічного права. На відміну від земельних радіо- і телекомпаній, організованих на федералістській основі, для ЦДФ характерна централізована організація. У її Раду по телемовленню входять як представники федеральних земель, так і 12 представників партій, представлених у Німецькому Бундестазі, а також 3 представника федерації. Сюди ж, як у випадку з телерадіостанціями в межах АРД, входять представники великих громадських організацій. ЦДФ транслює програму на всю територію Німеччини.

У третю програму в межах АРД об’єднані регіональні програми німецьких земель.

На регіональному рівні в Німеччині також існує ряд телерадіокомпаній, що мають суспільно-правовий статус. Деякі з них створені на базі земельних законів про радіо- і телемовлення, інших – на основі державних договорів між землями. Державні договори укладені між Нижньою Саксонією, Шлезвиг-Гольштейном, Гамбургом і Мекленбургом-Передньой Померанією (щодо телерадіокомпанії «Норддойчер рундфунк»), між Рейнланд-Пфальцем і Баден-Вюртембергом (відносно «Зюдвеструндфунк») і між Саксонією, Саксонией-Ангальт і Тюрінгією (відносно «Миттельдойчер рундфунк»).

Приватне телерадіомовлення почало функціонувати 1 січня 1984 р. В 90-і роки воно успішно розвивалося, завойовуючи ринок аудіовізуальних ЗМІ.

Особливе місце в приватному телемовленні займає компанія «Пресвіті»; яка є платною. Однією з перших у Німеччині вона почала впроваджувати нові комерційні форми обслуговування телеглядачів; «pay per view» – ТВ працює на персональних замовленнях (замовник не оплачує всю програму, а тільки той час, що він фактично використає); «video on demand» – замовникові транслюють фільм за його вибором і в той час, який він укаже; інтерактивне телебачення – глядач спілкується з телекомпанією по телевізору. Крім названих, у Німеччині функціонують також інші приватні телерадіокомпанії. Серед них можна виділити три типи – національні, змішані й іноземні. До національних ТРК, створених в останні роки, ставиться «VH-1», «Нікльоден». Змішані, або належні іноземним компаніям, – «Супер РТЛ», «Євроныос», «Євроспорт». На територію Німеччини транслюють програми й іноземні телерадіокомпанії. Наприклад, телепрограма TRT-ШТ веде своє мовлення від імені телерадіокомпанії Анкари. Вона розрахована на турецьку діаспору в Європі. Інша іноземна компанія – ТВ «Полонія» – транслює мовлення з Варшави.

Усього в Німеччині функціонує близько двох десятків національних і більше 50 регіональних приватних телекомпаній.

Як основні джерела фінансування частки радіо й телебачення використовуються реклама й абонентна плата за мовлення (Pay-TV).

Програмна політика суспільно-правових і приватних компаній має істотні розходження. Насамперед, вони мають різне профілювання. Існують так звані повні програми (програми спільного інтересу, «для всіх») і однопрофільні (зорієнтовані на певний сегмент аудиторії). Всі суспільно-правові компанії є повними. До цього типу належать «Кабельканал-1», «Н-ТВ», «ВОКС», «РТЛ», «САТ-1». Однопрофільними, або спеціалізованими, є: «ПРО-7», «РТЛ-2», «Пресвіті» – розважальні, «ДСФ» – спортивна, «ВИВА» і «ВИВА-2», «VH-1» – музичні, «ТМ-3» – жіноча, «Никельоден» – дитяча.

В. Мальцева. Стан німецької преси перед першою світовою війною, її вплив на суспільну думку Німеччини // Режим доступу: http://journlib.univ.kiev.ua/ index.php?act=article&article=363

Період німецької історії 1871-1918 рр. визначається істориками як “рубіж часу”. Однією з політичних заслуг канцлера Бісмарка, творця німецького рейха, було те, що на монархо-федералістській основі йому вдалося в 1871 р. сформувати єдину національну німецьку державу та оформити її конституційно. Але, розвиток імперії пішов не тим шляхом, що його очікував Бісмарк. Авторитарна, напівабсолютистська форма правління Вільгельма II привела не лише до “консервативного повороту” в політиці, а й до негативного соціально-економічного та політичного розвитку країни, що завершилося першою світовою війною.

Передумови для перетворення Німеччини в промислово розвинуту державу були закладені ще в 70-80 рр. XIX ст.

На рубежі сторіч економіка й суспільство розвивалися набагато швидше завдяки різкому приросту населення, урбанізації та індустріалізації, а також концентрації промислових підприємств. При цьому знадобились і нові типи періодичної преси, що фактично привело до “революції” в німецькій журналістиці. Преса з інтелігентської перетворилася на масову; всередині її відбулася диференціація: на шпальтах газет друкувалися обговорення думок, з’явились економічні видання, бульварна преса. Щоденна преса дійшла розуміння свого соціального завдання – безупинного інформування. Незабаром утворилася й інша функція, вже пов’язана з впливом і на суспільну думку. Цю роль преси швидко усвідомили політики, створивши власну періодику. Вже до кінця XIX сторіччя преса стала авторитарною, залежною від держави, виступаючи на захист економічних та політичних інтересів панівних класів.

Наприкінці XIX сторіччя змінилася технічна база преси. В 1895 році друкарня газети «Leipziger neueste Nachrichten» придбала ротаційні машини, які вже випускали видання обсягом у 32 сторінки з накладом до 12 тис. примірників за годину, тим часом, як перші машини друкували всього 3800 сторінок, що складало 1/100 колишніх обсягів.

Преса являла собою в усіх відношеннях сучасне підприємство, для функціонування якого були потрібні значні капітали. Видання газети стало дорогою справою, тому що визначалося такими чинниками, як вартість паперу та ротаційного устаткування з усіма його технічними тонкощами, редакційні витрати на придбання матеріалів інформаційних агенств, оплата кореспонденцій тощо. Ідеологи правлячих кіл високо розцінювали роль преси.ф Газети Німеччини перед першою світовою війною мали не менш важливе значення, чим її армія і флот, її сільське господарство, промисловість транспорт і фінанси. Панівні класи могли приступити до здійснення своїх загарбницьких планів тільки за умови, що більшість німецького народу виявиться готовою підтримати їхні політичні устремління; саме цьому й служила тогочасна преса.

У відомстві внутрішніх справ на випадок війни лежали напоготові детально розроблені урядові розпорядження, призначені для преси.

У зв’язку з тим, що німецькі газети одержували від інформаційних агентств понад 90 % свого інформаційного матеріалу й усі без винятку зовнішньополітичні повідомлення, уряд усіляко намагався перетворити існуючі агентства в офіціозні, тобто зробити їх фактично залежними. Ці агентства день у день забивали інформацією голови читачів. У результаті постійного повторення та нав’язування інформації в їхньому розумі виникав бажаний хід думок і мільйони людей вважали ці думки своїми власними.

Іноземну пресу охоче цитували у фальсифікованому вигляді і шовіністичні газети Франції. При цьому в німецького читача створювалося враження, що шовіністичні висловлювання типові для мислення французького народу. Не тільки уряд, а й німецька промисловість не обмежувалися байдужим спостереженням за розвитком преси. Зі свого боку вони опановували пресу і робили це або побічно розміщуючи в ній комерційні оголошення, баланси, запрошення на загальні збори акціонерів, звіти про стан справ, публікації, які перетворювались для кожної газети на важливу статтю прибутків, привертаючи в такий спосіб на свій бік пресу, частіше всього безпосередньою участю в газетному підприємстві.

У 1872 році газета “Die Post” уже належала банку «Diskontogeselschaft». У цьому ж році за 228 тис. талерів уже інший банк “Bodenkredutbank” придбав газету, яка з 1874 року стала називатися “Nazional Zeitung”. Ця газета була надзвичайно відданою уряду. Головний редактор Дикс у кожному номері відстоював політику Вільгельмштрасе. В 1904 році він одержав заступництво від рейхсканцлера Бюлова. Дикс добре зарекомендував себе в проведенні політики, вигідної відомству іноземних справ. Але газета не користувалася такою ж любов’ю в читачів і тираж її з кожним роком падав. У 1909 році вже новий головний редактор д-р Деркес-Боппард був змушений звернутися за фінансовою підтримкою до урядових органів, і Бюлов у конфіденційному листі відразу ж погодився надати таку підтримку.

Перед першою світовою війною могутність преси значно зросла. Для порівняння: в 1881 р. у Німецькій імперії виходило 2437 газет, що видавалися в 1491 пункті. А через 10 років кількість газет зросла до 3005, і випускалися вони в 1795 пунктах. У 1898 році їх було вже 3337, і видавалися в 1884 пунктах. У 1901 році виходило 3452 газети, але тільки 1087 з них вказували свій політичний напрям, 792 видавали себе за «безпартійні» газети, інші 1573 взагалі не писали про приналежність до якогось політичного спрямування. У 1906 році кількість газет і часописів уже складала 4183.

У Вільгельмівську еру питанням зовнішньої політики на сторінках будь-якої щоденної преси приділялося мало уваги за кількістю опублікованих матеріалів. Хоча до першої світової війни зовнішньополітичний апарат у щоденній пресі потроївся, а в порівнянні з кінцем XIX – початком XX ст., іноземна інформація, передові статті й коментар з питань зовнішньої політики займали в політичних газетах щонайбільше 7-10 % редакційної частини.

У 1909 р. зовнішньополітичному розділові берлінські газети відводили всього 5, 8 %, а провінційні – 6,4 % площі. «Франкфурте цайтунг» – газета, що заслуговує окремої уваги, присвячувала зовнішній політиці лише 8,35% своєї редакційної частини. Хоча багато інформації на теми комерції за своїм змістом і значенням могло бути віднесена до зовнішньополітичного розділу.

Напередодні першої світової війни виник жорсткий контроль преси, насамперед, через підготовку до війни. Вільгельм II надав юридичної чинності закону від 4 червня 1851 року, що забороняв пресі давати коментар про воєнні дії та критикувати уряд. 31 липня 1914 року в силу вступив Каталог із 26 пунктів, який визначав, що можна публікувати в пресі. До кінця 1916 року було введено понад 2 тис. цензурних обмежень. Цензура розглядалася владою як важливий засіб тиску на пресу.

Німецька буржуазія почала зближатися з юнкерством зі страху перед робітничим класом, – в результаті за кілька десятиріч виник юнкерсько-буржуазний імперіалізм.

У руках монополістів концентрувалася економічна та політична влади.

Преса, підкорившись авторитетам, не виконувала своєї ролі, оскільки не давала німецькому народові реальної картини того, що відбувалося. Редакціям провідних газет, що вважали себе світовими, це було відомо, однак вони мовчали й охоче служили державі. Правду писали тільки опозиційні газети, але до них мало хто прислухався.

Плани найагресивнішого крила німецьких імперіалістів були спрямовані на створення “серединної Європи”, очолюваної Німеччиною. Туди ввійшла Південно-Східна Європа й навіть частина азіатської Туреччини. Так Німеччина встановила своє панування над усією Європою.

Готуючись до війни, німецькі мілітаристи навіювали своєому народові впевненість, що він покликаний керувати всім людством, вести його до вищих ідеалів.

Як знаряддя досягнення мети панівні кола Німеччини використовували численні організації та партії. Німецько-консервативна партія об’єднала у своїх рядах великих східноельбських землевласників і була яскраво вираженою монархічною ще й антисемітською. В її ряди входили багаті промисловці, вищі чиновники та офіцери, які для здійснення свого політичного впливу намагалися забезпечити собі якомога сильніше парламентське представництво в рейхстазі.

Націонал-ліберальна партія обстоювала насамперед інтереси крупної буржуазії (торгівців, судновласників та тих, що працюють у галузі важкої індустрії). Ця партія беззастережно підтримувала Німецьку зовнішню політику.

За інтереси середніх прошарків та дрібної буржуазії виступала партія прогресистів (виникла в 1861 році). Вона мала чимало своїх прихильників з-поміж робітників класу Середньої та Південної Німеччини). Клерикально-католицька партія Центру охоплювала своїм впливом значну частину католицького населення Рейнської провінції, Баварії, інших південно-німецьких держав (виникла в 1870 році). Серед її членів та прихильників були представники всіх класів і прошарків. У рейхстазі вона відігравала серйозну роль, від її позиції залежала доля багатьох законопроектів. Після 1906 року вона повністю сприйняла політичний курс німецького імперіалізму.

Перелічені партії впливали на широкі маси німецького народу шляхом сумнівних виборів, домагаючись від нього “схвалення” своєї політики.

18 лютого 1893 року виникла Спілка сільських власників, яка повинна була обстоювати специфічні інтереси юнкерів.

У 1894 році Спілка мала у своєму розпорядженні дуже впливовий друкарський орган – газету “Deutsche Tageszeitung”. Згодом до неї приєднались “Die Gutsfrau” і “Deutsche Frauenarbeit”. Юнкери експансивно стали домагатися митної політики. Після падіння Каприви, чварам між юнкерством і крупною буржуазією був покладений кінець, – обидва класи висунули на перший план свої спільні інтереси.

Заснована 9 квітня 1891 року Пангерманська спілка являла собою найогиднішу організацію з усіх, які існували тоді на той час у Німеччині. Активну роль у її підготовці грав Гуттенберг. Ідеї пангерманізму та крайній шовінізм знайшли ідеальну організаційну форму. З перших днів існування вона стала активно втручатись у сферу зовнішньої політики. День у день проголошувались ідеї, в основі яких лежала теза про расову перевагу. З сторінок газет пропагувались також ідеї експансії. Саме ця партія сформулювала воєнну мету німецького імперіалізму задовго до першої світової війни. Керівні посади Пангерманської спілки посідали власники та головні редактори багатьох газет, таких як, наприклад: “Tagliche- Rundschau”, “Deutshe Zeitung”, “Die Post”, “Leipziger neueste Nachrichten”, “Gamburger Nachrichten” та ін. Університетські професори, вчителі гімназій, священики, чиновники та офіцери охоче брали на себе пропаганду ідей і мети цих видань.

Отже, німецька преса напередодні першої світової війни перетворилася з інтелігентської на масову й стала авторитарною, повністю залежною від держави. Вона захищала економічні та політичні інтереси панівних класів.

Дата добавления: 2015-08-29