Последние галицко волынские князья

ПОСЛЕДНИЕ ГАЛИЦКО ВОЛЫНСКИЕ КНЯЗЬЯ

После прекращения правления династии Рюриковичей Галицко-Волынским монархом стал Юрий II Болеслав — сын Марии Юрьевны, дочери Юрия Львовича, и мазовецкого князя Тройдена. Он урегулировал отношения с золотоордынскими ханами, признав свою зависимость от них и совершив в 1337 годусовместный с монголами поход на Польшу. Поддерживая мир с Литвой и Тевтонским орденом, Юрий II имел плохие отношения с Венгрией и Польшей, которые готовили совместное наступление на Галицко-Волынское княжество. Во внутренней политике он способствовал развитию городов, предоставляя иммагдебургское право, активизировал международную торговлю и желал ограничить власть боярской верхушки. Для реализации своих планов Юрий II привлекал иностранных специалистов и помогал униатским процессам между православием и католицизмом. Эти действия князя в конце-концов вызвали недовольство бояр, которые и отравили его в 1340 году.

Смерть Юрия II положила конец независимости Галицко-Волынского княжества. Начался период борьбы за эти земли, который завершился разделом княжества между его соседями. На Волыни князем был признан Любарт-Дмитрий Гедиминович, сын литовского князя Гедимина^[37], а в Галиции наместником волынского князя был знатный боярин Дмитрий Детько. В 1349 году польский король Казимир III Великий организовал против Галицко-Волынского княжества большой поход, захватил галицкие земли и начал войну с литовцами за Волынь. Война за галицко-волынское наследство между Польшей и Литвой завершилась в 1392 потерей волынским князем Фёдором Любартовичем земель на Волыни. Галиция с Белзким княжеством и Холмщиной вошли в состав Королевства Польского, а Волынь отошла к Великому княжеству Литовскому. Галицко-Волынское княжество окончательно прекратило своё существование.^[38]Исключение составил период с 1431 по 1452, когда ненадолго было восстановлено Волынское княжество, находившееся сперва под управлением Федора Любартовича (1431), а затем — Свидригайло Ольгердовича (1434—1452). После этого было присоединено к Королевству Польскому.

ОЛЕГ

Вся політика Олега орієнтована на захист економічних інтересів. Скорочення східної торгівлі і початок занепаду Волго-Балтійського шляху загрожували обірвати процвітання Новгороду, перетворити її на другорядний лісовий край. Торгівля стала основним джерелом збагачення князя. Лише повноцінний обмін північних товарів і реекспорт східних товарів могли забезпечити процвітання самоїЛадоги і виживання жителів краю, так як місцеві продовольчі ресурси були невеликими, а для закупки їх, у першу чергу хліба, потрібні були кошти. І тоді Олег взявся оволодіти ключовими позиціями вздовж шляху «з варягів у греки», що в IX ст. відтіснив давній Волго-Балтійський шлях. Але головні пункти цього шляху контролював Київ. Дуже правдоподібною виглядає здогадка Г. Маргера про союз Олега з уграми (мадярами), який забезпечив успіх його політики.

У 882 Олег здобув Київ, попередньо зайнявши Смоленськ (Гніздово) та Любеч. При взятті Києва він убив київського князя Аскольда. 883 року Олег змусив платити данину древлян, у 884—885 роках — сіверян, 885 року вів війну з тиверцями. Можливо, що у цих війнах йому допомагали угорці. Вірогідно, що Олегу вдалось спрямувати союзні йому угорські орди на землі волинських і хорватських князівств.

Київська Русь на початку свого існування

Об'єднавши землі вздовж шляху «з варягів у греки», Олег мусив зіткнутися з Хозарським каганатом, який контролював шлях зі сходу через НижнюВолгу та Каспій («срібний шлях»).

Підготовку морських походів Олег розпочав з перших років свого правління. Як і Аскольд, Олег свій погляд спрямував на південний схід. Його перший морський похід історія зафіксувала в 905 — 910 роках. Східний історик Табаристану ібн-ель-Хасан описує похід флотилії князя Олега вКаспійське море на Абесгун. Спочатку похід Олега складався досить успішно. 909 року флотилія із 16 лодій (близько 800 дружинників) прорвались через хозарські землі в Каспійське море, підплила до острова Абесгуна в Табаристані і спалили торгівельний флот, що стояв там. Русь встигла захопити декілька міст на каспійському узбережжі, але об'єднані війська намісника Табаристану Абуль-Абаса та начальника міста Сарі розбили дружину Олега, а частину його воїнів взяли в неволю.

Наступного року Олег повторив похід на Каспій. 910 року руси зайняли Сарі. Але, за істориком ібн-ель-Хасаном, під Гілянами князь знову зазнав невдачі і надалі переніс напрям своєї військово-політичної діяльності на південь, у бік могутньої Візантійської імперії. Можливо, в такий спосіб Олег йшов на зближення з Візантією і ослаблював позиції халіфату

Дата добавления: 2015-08-29