Сіам після завершення епохи середньовіччя

Сіам після завершення епохи середньовіччя

Наприкінці XVII ст. тайський народ продовжував бороть­бу проти голландських, французьких та англійських колоні­заторів, які не припиняли спроб поневолити «Вільне королі­вство Сіам*» (Мианг-Таї Сіам — офіційна назва тайської дер­жави). Ця боротьба, яку очолив тогочасний сіамський король Петрача [1689—1703], завершилася перемогою тайців, однак експансіоністська активність європейців настільки стурбува­ла владну еліту Сіаму, шо вона вирішила перейти до політи­ки жорсткої самоізоляції своєї країни від зовнішнього світу, закривши Сіам для європейців та ліквідувавши в країні всі європейські факторії. Наслідком такої політики стала стаг­наційна консервація існуючого в країні соціально-економічно- го й політичного режиму ортодоксальної східнодеспотичної спрямованості.

Верховним правителем Сіаму вважався король — все­могутній володар землі, майна і самого життя своїх підда­них, джерело вишої адміністративної, воєнної, судової та законодавчої влади в країні. На зміцнення владної центра­лізації Сіаму працювала система адміністративно-бюрокра­тичного управління держави, коли всі міністерства (кроми) підпорядковувалися безпосередньо королю за відсутності самої посади першого міністра уряду. Кромів було багато (палацу, канцелярської документації та архіву, землероб­ства, державної реєстрації тошо), однак головними з них вважалися три — кадрове (магаттаї), військове (калагома) і зовнішньополітичне (пракланг). Впливовими фігурами владної вертикалі залишалися призначені королем регіо­нальні намісники, які ставали повноправними розпоряд­никами людських і природних ресурсів ввірених їм облас­тей. Вони могли легально використовувати для власних потреб до 10% податкових надходжень та відробіткових повинностей, шо поступали від мешканців підвладних їм територій.

Основою соціальної стратифікації традиційного сіамського суспільні ства була жорстка, вертикаїьно організована система соціальних рангів (сактіна), в параметрах якої суспільний статус кожного підданого виз- ■ начався його ранговими «балами» (рай). Сактіна складалася з 27-ми рангових ступенів: від 10 рай пересічного простолюдина до 100 тис. рай і співправителя -упарата, глав міністерств (кромів) та провінційних на- І місників. Кожен нижчий за рангом мав беззаперечно підкорятися на- І казам осіб вищого рангу, і водночас усі вони мали виконувати належиш своєму рангові повинності на користь держави, отримуючи за це відпо-Я відно до рангової ієрархії матеріальне утримання. Критерієм ранговоіЯ ієрархії виступала родовита «благодать» (бум) і «моральність» (тхаммауШ які, за переконанням тайців, передавалися переважно від батьків до 1 дітей, а тому й ранговий статус був, як правило, явищем спадковим за * окремими винятками, коли правитель як покарання то понижував рангЯ когось із підданих — то, навпаки, заохочував достойних його підви-Я шенням. Особи, ранг яких перевищував 500 рай, вважалися шляхетниЯ ми (пу-ді), тому звільнялися від сплати податків і виконання лержавноИ відробіткової повинності, могли користуватися престижними речамиЯ (палаци, слони, коні, паланкіни, парасольки, шовковий одяг тощо) Я виконували свій обов'язок перед королем відповідною державною служв бою — військовою чи цивільною. Еліту пу-ді становили куннанг — чле-Я ни королівської родини. Піддані рангового рівня від 10 до 350 рай вва-М жалися вільними простолюдинами (прай), які мали платити податки Я щорічно виконувати на користь держави шестимісячні відробіткові по-И даті. Прай своєю чергою поділялися на землеробів (прай-луанг), реміс-в ників (прай-суей) та професійних слуг, гребців, охоронців тощо (прай-щ сом). Останні були зобов’язані обслуговувати представників вишихЯ рангів, що звільняло їх від необхідності по півроку відпрацьовувати на державних безоплатних роботах. Найнижчий статус мали раби (піхат)Л до числа яких потрапляли злочинці, полонені, діти рабів, а також ті зЯ простолюдинів, хто з різних причин (насамперед унаслідок фінансово» скрути) змушений був продавати в рабство молодших членів своєї ро- V дини (дітей, дружин тошо) або здійснювати частковий чи цілковитийЯ самопродаж у рабство, причому оцінювати свободу такого підданого при Я укладанні відповідних угод могли тільки представники влади, які виз-Я начали в мушлях каурі (замінник місцевих грошей) «цінову вартість«особи залежно від її рангових балів.

Господарська система Сіаму мало змінилася порівняно з іміохоюЯ середньовіччя. Основою економіки залишалося сільське господарю ство — насамперед іригаційне рисівництво, шо базувалося на воднихЯ

і родючий мул, тому під час повеней навколишні грунти не тільки ^Нц_ЄДро поливалися, а й природно удобрювалися, шо давало змогу от­римувати шедрі врожаї рису (40 сортів), перцю, кардамону, цибулі, тютюну, кунжуту і бавовнику, культивувати дуріан, манго, банани, каву, иукрову тростину, арекові пальми тошо. Торгівля за умов само­ізоляції ледь животіла, разом із нею цілковитий занепад переживали фінансово-ірошові відносини, тому основні податкові збори здійсню­валися в Сіамі в натуральній формі (переважно, рисом, тканинами та підробітками). Не менш відчутною була технологічна відсталість тайсь- кого господарства: землю продовжували обробляти за допомогою де­рев’яного плуга, примітивної сохи та мотики, а ремесло, за умов вкрай обмеженого внутрішнього й відсутності зовнішнього ринку, так і не змогло остаточно відокремитися від землеробства: шоб вижити кожен ремісник не лише займався своїм професійним промислом (ткацтво, гончарство, зброярство, пошипя одяїу, виготовлення домашнього на­чиння тошо), а й обробляв невеличку земельну ділянку, шоб прогоду­вати родину й сплачувати податки.

Столицею держави було місто Аютія (нині м. Крункао), розташо­ване в районі злиття річок Менам і Пасак, хоча самі тайські королі частіше жили у своїй літній заміській резиденції Лопбурі, а держав­ною релііією Сіаму вважався ортодоксальний буддизм тхеравади.

Сіам за часів «золотого віку» І

Жити в цілковитій ізоляції від зовнішнього світу Сіам, звичайно, не хотів і не міг. Буддійським монахам були потрібні нові сувої свя- шенних текстів, армії — військова здобич, торговцям — можливість продавати товари за межами країни, селянам — нові землі й передові аграрні технології та знаряддя, шоб прогодувати населення, кількість якого постійно зростала, й т.ін. 1 хоча стосовно європейців політика самоізоляції Сіаму залишалася показово жорсткою, уже в першій по­ловині XVIII ст. правителі Аютії почали демонструвати свої експансі­оністські заміри шодо сусідньої Камбоджі й спробували налагодити торговельні стосунки з величною імперією Ііин, куди тайці прагнули продавати свій рис в обмін на китайські ремісничі, інтелектуально- технологічні й культурно-культові товари. Торгівлю з Китаєм сіамці ^та*и налагодили в 1722 р., однак спроби домінування в Камбоджі зу-

стріли опір південних в’єтів Дангчонгу, які також претендували панування над кхмерами. Запекла сіамо-в’єтська війна 1714—1717 рр; завершилася, фактично, внічию, шо змусило сіамців полишити Кам-і боджу й зосередити зусилля на внутрішньому удосконаленні своєї країни.

Не всі представники владної еліти Сіаму підтримували таку «ми-| ролюбну» політику, тож коли після смерті короля Тайсра 11709—1733] постало питання про його наступника, конфлікт переріс у внутрішнім воєнно-політичну кризу з кривавим фіналом. Владне протистоянні! набуло форму внутрішньодинастичної боротьби між прихильниками брага і співправителя покійного короля Боромокота, з тими, хто праг­нув звести на престол неповнолітнього сина Тайсри. Утім сутність конфлікту полягала в іншому: «партія Боромокота» вважала за необ­хідне припинити виснажливі війни з в’єтами, відмовитися від імпер­ських зазіхань Сіаму в Камбоджі й розпочати реформування країни, а їхні супротивники виступали за продовження зовнішніх воєн, від яких! розраховували отримати шедру здобич, велич і шану. «Партію війни«підтримували впливові кола китайської купецької еліти, які здавна контролювали зовнішню торгівлю Сіаму через його південні морські порти, а тому негативно ставилися до ідеї зосередження Сіаму на своїх внутрішніх проблемах. Апогеєм династичного протистояння стали ву­личні бої у столичній Аютії, перемогу в яких здобули прихильники Боромокота. В результаті значна частина столичної сіамської знаті була знишена, відбулася також відповідна чистка бюрократичного апаратур Новим сіамським королем проголосили Боромокота [1733—1758].

Останньою спробою противників нової влади взяти реванш став] напад на королівський палац трьохсот членів китайської торговельної колонії, відбитий королівськими гвардійцями. Реакція БоромокотаІ була миттєвою: він заборонив брати на державну службу тих, хто не | здобув освіту в буддійському монастирі, а отже фактично позбавив китайців-конфуціанців перспектив державної службової кар’єри в Сіа­мі. Водночас багаті купецькі корпорації китайських торговців Півден-Й ного Таїланду періодично використовувалися королівською владою як | джерело кредитів, котрі, звичайно, ніхто ніколи не повертав. За це | королі дали можливість китайським торговцям майже повністю мономі полізувати зовнішню торгівлю Сіаму, дозволивши їм істотно збільши-І ти флот торгових джонок. Іншою поступкою стало визнання цинсД кого підданства всіх китайців, які проживали й торгували в Сіамі, незалежно від того, де знаходилося їхнє постійне помешкання — У Китаї чи в Таїланді (це звільняло місцевих китайців від виконання [

ідробіткових повинностей). З тих часів китайські торговельні корпо- ^Втії завжди розглядали Сіам як формально «тимчасове пристанови- користуючись de facto певною екстериторіальністю, шо, звичай­но викликало незадоволення тайської політичної еліти. З іншого боку, така ситуація сприяла активізації сіамо-цинської торгівлі (експорт тайського рису в Китай нерідко сягав 300 тис. пікулів ¹ на рік), яка нечувано збагачувала китайські купецькі кола в Таїланді, готуючи грунт для їхнього активнішого втручання в сіамську політику.

Перемога Боромокота, який царював під тронним ім’ям Магатамма- рача II 11733—1758], була ознаменована припиненням виснажливих ім­перських воєн, шо в цілому благотворно вплинуло на господарську й культурну ситуацію в Сіамі. У країні провели загальну перереєстрацію населення, яка звільнила виробників-простолюдинів від податкових по­винностей, навішаних на них чиновництвом за «мертві душі» померлих, загиблих односельчан, а також тих, шо втекли від державної юрисдикції' протягом попередніх десятиліть. Зниження податкового тиску сприяло господарському піднесенню, розширенню податкової бази влади, а отже й наповненню королівської скарбниці, кошти з якої король Магатамма- рача 11 шедро жертвував на розвиток національної тайської культури.

У період правління Боромокота відбувалося піднесення храмового будівництва (храми являли собою шедеври не лише архітектури, а й скульптури та фрескового настінного живопису). Розквітло теат­ральне мистецтво (театр-пантоміма кон, тіньовий театр нанг і при­дворний класичний театр лакон). Серединою XVIII ст. традиційно датується створення першого в тайській літературі масштабного літературного твору — анонімного роману «Кун Чан Кунпен* («При­годи Кунпена*). При сіамському дворі стало традицією влаштову­вати пишні змагання місцевих поетів, співаків і танцюристів, пере­можці яких отримували від владики шедрі премії.

За часів царювання короля Екатата (тронне ім’я Бороморача V, 1758— 1767) вийшов указ про тотальну уніфікацію в інтересах торгівлі системи прийнятих у Сіамі традиційних мір ваги і відстані Сіх жорсткіше прив'я­зали до китайських аналогів). Однак, розвиваючи за мирних умов свою економіку, Сіам якось забув про необхідність підтримувати на належно­му рівні свій оборонний потенціал, шо в тогочасному світі було вкрай небезпечно, адже бути багатим і слабким означало тоді лише дражнити сильніших, але бідніших сусідів. 1 розплата не забарилася...

Пікуль («мішок*, «в'юк*) — традииійна тайська міра ваіи для сипучих речовин, вливалася в межах 25-50 кі.

Бірманська навала та відновлення сіамської державності. Правління Пья Таксіна

В 1766 р. Сіам став жертвою чергової навали бірманців, які праг- І' нули за рахунок багатого сусіда покрити свої видатки на виснажливі 1 війни з маньчжуро-китайськими арміями Цинів, шо відбувалися в І 1765—1769 рр. Турбувати Сіам своїми набігами бірманці почали ще в 1759 р., однак перші два походи 1759—1760 і 1764 рр. здійснювалися Ж не дуже енергійно, тому сіамський король Бороморача V вирішив, що серйозної загрози для його країни вони не становлять. Проте наступ-.І ний похід (1766) бірманський король Схінб’юшин [1763—1776] орга­нізував за всіма канонами тогочасної місцевої воєнної науки: його гігантська армія годувалася за рахунок пограбунку захоплених сіам- 1 ських територій, тому підійшла до сіамської столиці Аютії, майже не розтративши своїх стратегічних запасів, шо дало можливість інтервен-Я гам захопити сіамську столицю не стільки штурмом, скільки трива- ■ лою виснажливою облогою, яка завершилася у квітні 1767 р. Захо- Щ пивши Аютію, бірманці спалили її дотла (під час пожежі згорів коро­лівський палац з архівом, у якому зберігалися безцінні тайські історичні а хроніки). Загарбники вивезли до Бірми сіамську скарбницю, а також усіх представників королівської родини та родовитої знаті Сіаму. Значна частина Центрального Сіаму була окупована бірманцями, які грабували 1 й тероризували місцеве населення. Це викликало масовий народний рух опору. До того ж південь країни, де хазяйнували китайські торговельні X корпорації’, залишався вільним від окупантів, тому саме звідти, з півдня, 1 почалося вигнання бірманських інтервентів з території Сіаму.

Рух за відновлення сіамського суверенітету очолив Пья Таксін — етнічний китаєць, який ше в дитинстві був прийнятий до сіамської 1 служилої родини, шо мешкала на півдні, а тому мала тісні контакти китайськими торговельними колами. На момент бірманської навали Пья Таксіну виповнилося 32 роки, і він перебував на державній ж службі, обіймаючи посаду провінційного намісника у приморській області Кампенгпет. Для організації антибірманського опору Пья Так­сін залучив кошти, надані йому місцевими китайськими торговцями, § шо дало змогу озброїти численну повстанську армію. Не виникло про­блем і з людськими ресурсами: цьому сприяли масова ненависть тайиів 1 до своїх поневолювачів, а також гнучка політика самого Пья Таксіна, V який сміливо висував на важливі посади вихідців із низів суспільства* Я

«едусім селянства, відкриваючи їм у такий спосіб захопливі кар’єрні ^П пслективи. Тайці вступали до такого війська тисячами, шо не зали- ^П ало сумнівів у швидкому вигнанні інтервентів. Організаційним яд­ом нової сіамської державності стала розташована на півдні країни фортеця Тонбурі, в якій Пья Таксіна проголосили у 1768 р. новим королем Сіаму.

Швидке відновлення воєнно-політичного потенціалу Сіаму стало неприємною несподіванкою для бірманців. Зважаючи на те, шо війни з Цинами все ше тривали, бірманський король Схінб’юшин визнав за краше вивести з Сіаму окупаційні війська, аби не отримати війну на два фронти. У 1768 р. політичний суверенітет Сіаму був повністю відновлений, однак столицею визволеної країни (замість цілковито зруйнованої та спаленої Аютії) залишилося Тонбурі, де розмістив свою ставку новий тайський король Пья Таксін [1768—1782].

Пья Таксін був китайцем, тому намагався заручитися підтримкою своїх співвітчизників-конфуціанців, шо відразу посварило короля-виз- волителя з буддійською церквою. Ортодоксальний буддизм тхерава- ди завжди прохолодно ставився до торгівлі й підприємництва взагалі, повчаючи паству, що зароблене багатство має спрямовуватися не на розширення виробництва, а даруватися буддійським монастирям-ва- там. За це праведний адепт міг розраховувати на збільшення своєї персональної тхами (релігійної заслуги) з відповідними перспектива­ми, звісно — не в цьому житті, а в майбутніх переродженнях. Прагма­тиків конфуціанців це, звичайно, ніяк не влаштовувало, тому свого ставленика Пья Таксіна вони змусили засудити буддійський спосіб життя, лібералізувати бізнесову активність підданих, інтенсифікувати товарно-грошові відносини, замінюючи натуральні податі й повин­ності грошовими податками. Апогеєм конфлікту була спроба підпо­рядкувати місцеву буддійську общину світській владі, що перетвори­ло буддійські монастирі Сіаму на запеклих ворогів Пья Таксіна.

Іншою проблемою стало падіння авторитету короля-визволителя в широких масах населення. Прагматично налаштовані конфуціанці-ре- Форматори, які оточили Пья Таксіна після його коронації, прагнули якомога швидше відновити матеріальну базу країни, а для цього мак­симально використовували звичні для східної деспотії методи: тоталь­ний контроль, посилення адміністративно-чиновницького управління працею виробників, насадження кругової поруки обшин за сплату дер­жавних податей і виконання повинностей, зміцнення статусу держав­ці власності на землю за обмеження приватного землекористування ^тощо. Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння сіашіів-

тав указ 1774 р. шодо примусового татуювання селянства, до якого кожен мешканець сільської общини довічно прикріплювався до певної території, шо фіксувалося відповідним тавруванням на за­п’ясті руки. Це перетворювало селян на державних кріпаків, оскільки- виїхати за межі своєї общини такий підданий міг відтепер лише за згоди свого чиновника-управлінця («покровителя»), що суттєво обме­жувало приватну ініціативу тайських селян і сприймалося ними як наруга чужоземної влади (китайців) над безправними тайськими підда­ними у їхній власній країні. Не затухав конфлікт нової влади і з ліде­рами традиційної тайської еліти, яка завжди пов’язувала своє пану­вання з буддійськими цінностями і колективним, оформленим через державу, розпоряджанням матеріальними багатствами країни в межах чітко ранжованої системи сактіна.

Єдиним напрямом політики Пья Таксіна, де його успіхи видава-¹ лися незаперечними, була боротьба за відновлення імперської величі Сіаму на міжнародній арені. Зосередивши акумульовані реформатори ми ресурси країни на вирішенні цієї стратегічної мети, король-визво- литель спромігся відновити фактичний сюзеренітет Сіаму над Кам­боджею (звідки тайці змогли витіснити в’єтів), а в 1778 р., скористав- шися внутрішніми чварами серед лаоських династів, нав’язав свою владу кільком сусіднім лаоським князівствам (Чиангмай, В'єтнтьяна Луангпрабанг), причому з найбільшого лаоського князівства В’ інтьян сіамці вивезли не лише скарбницю і родину останнього місцевого чао («правителя»), а й усю зброю, продовольчі запаси, історичні рукопи^ си, а також дві статуї Будди (Пхакеу й Пхабанг), які вважалися сим­волами лаоського етнополітичного суверенітету. Однак виснажлива експансіоністська політика негативно вплинула на господарську ситу­ацію в країні, шо викликало нову хвилю обурення тайців діяльністю! короля-іноземця. 1 коли в спробах реформувати буддійську релігію Пья Таксін наважився проголосити себе живим уособленням Будди, претендуючи в такий спосіб на статус релігійного глави місцевої буд­дійської церкви, антивладні настрої переросли в повстання (1782), яке очолив енергійний полководець Чаопрайя Чакрі — виходець із роди­ни спадкових тайських чиновників, який від 1775 р. обіймав посаду командувача тайських збройних сил. Протистояння завершилося кла­сичним двірцевим переворотом: підпорядковані Чаопрайя Чакрі гвар­дійці захопили і стратили Пья Таксіна, після чого уже сам ЧаоирайЛ зійшов на сіамський престол під тронним ім’ям Рама і [1782—18091* ставши в такий спосіб засновником нової королівської династії Сіаму -М династії Чакрі, яка й досі править країною. Своєю столицею нова

настія обрала портове місто Бангкок, розташоване в нижній течії Менаму неподалік віл океанічного узбережжя Сіамської затоки.

Сіам після воиаріння І династії Чакрі

Династія Чакрі прийшла до влади під гаслом боротьби за збережен­ня традиційних пробуддійських цінностей тайського народу, спотворе­них за царювання проконфуціанськи налаштованого короля-китайця. Проте, зайнявши престол. Рама І змушений був рахуватися з реалія­ми, тому відразу пішов на тісний контакт із фінансово могутніми ку­пецькими корпораціями. Однак нова династія не вдавалася до посту­пок і загравань, як попередня, а використала перевірений часом метод шлюбних зв’язків. Серед королівських дружин і наложниць з’явили­ся жінки з китайських торговельно-підприємницьких кіл та потуж­ного й багатого мусульманського клану купців Буннак, шо забезпечи­ло Чакрі доступ до їхніх фінансових ресурсів і допомогло вирішити чимало бюджетних проблем, з якими відразу зіткнувся новий прави­тель. За це китайці й мусульмани дістали від влади нові привілеї: їм віддали на відкуп усю систему лихварства, а також дозволили відкри­ти в околицях Бангкока перші в Сіамі мануфактури з виробництва тростинного цукру, на яких працювали вільнонаймані робітники-ки- тайці. Потім китайська діаспора виборола для себе право створювати в прибережних регіонах доки, розвивати виробництво джонок та іншої портової інфраструктури, а також поширювати мануфактурний уклад на інші галузі господарства, у тому числі гірничі промисли (зокрема видобуток олова). В результаті система вільної найманої праці почала поступово витискати із ремісничої та видобувної сфери безоплатних виробників, які потрапляли на відповідні роботи, виконуючи шести­місячні державні відробіткові повинності (до того ж скорочені невдовзі До чотирьох місяців на рік). Лише опіумоторгівлю та опіумокуріння Рама 1 категорично заборонив, як того вимагала буддійська обшина країни. Зате, реорганізувавши систему церковної ієрархії буддійських ченців, новий король спромігся таки поставити місцеву сангху (буд­дійську обшину монахів-тхеравадинів) під жорсткий державний конт- *^Х5ль Завершилося масштабне реформування Сіаму ухваленням у 1801 р. нового кодексу законів, потреба в якому мотивувалася загибеллю пе­реднього внаслідок пожежі в Аютії під час останньої бірманської вали 1766—1767 рр. Означеним кодексом юридична база держалшів

розбудови була остаточно уніфікована. Було проведено також загаль­ний перепис населення країни, здійснено перереєстрацію й детальну класифікацію всіх оброблюваних земель із подальшим переведенням чинного поземельного податку з натуральної форми у грошову.

Менш помітними були зовнішньополітичні успіхи МОЛОДОЇ династії Чакрі.

У 1782 р., заклопотаний проблемами власного утвердження на пре­столі, Рама І змушений був погодитися на відновлення цілковитого суверенітету лаоського князівства В’єнтьян (навіть повернув лаос­цям статую Будди Пхабанг). Після цього В’єнтьян став цен гром інтенсивної політичної консолідації Лаосу, і до середини 1820-х років під контролем в’єнтьянських чао перебували вже 79 лаоських миангів («князівств»), шо становило більшу частину територій, за­селених народом лао.

Спроби Сіаму поширити свій вплив на В’єтнам у той час, коли цю країну роздирали внутрішні смути, пов’язані з повстанням тайшонів, завершилися катастрофічною поразкою в 1785 р. Наприкінці XVIII ст. за підтримки сіамців на в’єтнамський престол зійшов войовничий правитель Нгуен Фук Ань (майбутній імператор В’єтнаму Нгуен Тхе То). За його правління возз’єднаний В’єтнам знову став основним конкурентом Сіаму в його боротьбі за домінування в Ка^-боджі.І Особливої гостроти це протистояння набуло за царювання іншого чакрійського короля Рами 11 [1809—18241, коли після фази активних в’єтнамо-сіамських воєнних дій в Камбоджі (1810—1812) тайський король змушений був визнати домінування в’єтів у Камбоджі. При­чиною такого відступу була загроза нової бірманської навали й на­магання уникнути можливої війни на два фронти (з бірманцями І¹ в’єтнамцями). Зате, послабивши гостроту воєнного протистояння з В’єтнамом, сіамцям удалося нав’язати своє домінування кільком пів- нічномалайським мусульманським князівствам, розташованим на півночі Малаккського півострова. Органічною складовою активної експансіоністської політики Чакрі була практика масового насиль­ницького переселення сотень тисяч (!) мешканців захоплених те­риторій до центральних районів Сіаму, де ця дармова робоча сила напівбранців—напівдержавних кріпаків забезпечила місцеву інфра- структуру іригаційних комплексів необхідною кількістю робочих рук.

За часів правління Рами II ізоляціоністська політика Сіаму деш° послабла. У 1818 р. король дозволив заходити до сіамських портів

португальським торговим суднам, а в 1822 р. — англійським. Водно­час уся іія торгівля здійснювалася піл жорстким державним контро­лем. Сіам і надалі зберігав режим державної монополії на зовнішні торговельні операції з європейцями.

Ефективна територіальна експансія Чакрі мала й свої негативні насліди до середини XIX ст. із 6 млн сіамських підданих лише 2 млн були етнічними тайцями — решту становили малайці, лао, кхмери, мони, карени, китайці, лава. Тому цілком мотивованою видається позиція короля Рами 11, який вирішив передати землю, яку реально обробляли селяни — тайці за походженням, у їхню de facto приватну власність з правом дарувати, продавати й передавати у спадок свою земельну ділянку без будь-яких обмежень. Єдиною умовою володін­ня такою земельною ділянкою вважалася своєчасна сплата державних податків, розміри яких за часів Рами 11 чітко диференціювалися за­лежно від родючості грунтів. Сіамцям дозволялося також відкупитися від виконання державної відробіткової ренти (яку до того ж було ско­рочено до трьох місяців на рік). Зібрані в такий спосіб кошти викори­стовувалися для найму китайських робітників.

Оригінальний спосіб зміцнення політичної централізації Сіаму обрав Рама 11 у кадровому питанні. Він почав призначати на всі клю­чові бюрократичні посади (глав двірцевих та урядових відомств, на­місників стратегічно важливих провінцій тошо) виключно членів ко­ролівської родини (насамперед царевичів із числа власних синів і пле­мінників).

У період правління перших чакрійських королів продовжувала бурх­ливо розвиватися тайська національна культура, яка орієнтувалася на буддійські естетичні цінності і смаки. Уже за царювання Рами 1 по всій країні були остаточно знишені останні індуїстські храми, а сіамську столицю прикрасили пишні буддійські вати — Арун і Пра- четупон. При бангкокському дворі почали активно перекладати й переписувати тайською мовою індійські, цейлонські та китайські хроніки й літературні твори, відновили традицію ведення власних офіційних історичних літописів. Відомими поетами тієї епохи були сам король Рама II, а також виходець із незнатної родини Сунтон Пу (1786—1846/1855) — перший в тайській літературі автор, який почав складати вірші розмовною мовою тайців, визнаний за свій неперевершений дар ше за життя класиком.

И У 1824 р. Раму II змінив на престолі його молодший брат Рама 111 І 024—1851]. Його попередники за рахунок активної переселенської ^0літики (після вдалих воєн) забезпечили країну достатнь^^ф^іфМ^

робочих рук. Новий король знайшов їм належне застосування, зосереЛ дивши значні людські ресурси на таких важливих ділянках господарі ства, як ремонт й удосконалення наявних і створення нових іриіаційЛ них комплексів, а також спорудження потужного торговельного Я військового флоту. Така політика дала можливість істотно збьіьшитм виробництво рису, а також зміцнити режим державної монополії на зовнішню торгівлю, оскільки тепер вся експортна продукція Сіаму могла вивозил ися за кордон королівськими торговельними кораблями та ше й під охороною королівського військового флоту. Звичайно, на все це потрібні були чималі кошти, тому за правління Рами 111 в Сіамі поширилася лихварська традиція податкових відкупів, коли в обмін. на грошові кредити влада «продавала» майбутні податки з певним провінцій приватним особам чи корпораціям (найчастіше це були ки­тайські або мусульманські купецькі гільдії). 1 хоча «продаж» податків здійснювали лише на річний термін, це розмивало політичну єдністД Сіаму, оскільки на «викуплений» час провінція потрапляла під цілко«витий контроль відкупника, якому мав підкорятися весь місцевим апарат податкової служби і навіть, певною мірою, місцеві силові орга­ни (які мали спільно з відкупником «вибивати» із підданих нродані{ «державні» податки).

Послаблення внутрішньої централізації Сіаму спонукало його су­сідів використати цей факт на свою користь. Зокрема, у 1826 p., дешо переоцінивши свої сили, в’єнтьянський чао Анулуттхалат [ 1805—? 1828] напав на Сіам, намагаючись відвоювати ті заселені лао землі, шо перебували у складі тайської держави. Перший удар виявився вда­лим: в’єнтьянці захопили провінцію Корат (мешканців якої — етніч-Я них лао — переселили до своїх володінь) і вийшли до міста СарабурЯ розташованого за 80 км від Бангкока. Однак Рама 111, відкинувши колишні антиєвропейські упередження, закупив за кордоном вогне­пальну зброю і навіть терміново запросив на службу кількох англ­ійських і португальських військових радників, котрі швидко навчила сіамських вояків навичкам користування сучасними рушницями Й гарматами. У травні 1827 р. сіамці розгромили лаоські війська B# Сіамі, після чого уже самі вторгнулися до лаоських володінь ме- конзького лівобережжя. Анулуттхалат благав про допомогу В'єтнам і Цинів, але підтримки не дочекався, і 1828 р. В'єнтьян знову захо­пили сіамські війська. Лаоська‘столиця була спалена і зруйнована, до Сіаму знову вивезли буддійські статуї, князівську скарбницю, ла­оські літописи, зброю та родовитих бранців, а також усіх захоплених у В'єнтьяні слонів і коней. Анулуттхалат утік до Пекіна, але чин- ський уряд не захотів псувати стосунки з Сіамом через князя-невда-

ху і в 1829 р. видав його Рамі III, який тримав Анулуттхалата у Банг­коці аж до самої смерті.

Розгром В'єнтьяну справив на лао велике враження, тому протягом наступних десяти років більшість інших лаоських миангів (у тому числі Луаигпхабанг і Пхуан) також визнали зверхність Сіаму. В них розмі­стилися сіамські гарнізони, а Бангкок почав регулярно отримувати звідти данину (слонів і слонові бивні, роги носорогів, шкури оленів, антилоп і пантер, рис, бавовник, тютюн, шовк, індиго тошо). І лише активний спротив іншого претендента на лаоські території — В'єтна­му — не дав Рамі III здійснити тотальну анексію лаоських земель. Після серії не дуже активних сіамо-в’єтнамських воєнних конфліктів початку 1830-х років Сіам змушений був погодитися на перехід части­ни східних лаоських територій під в’єтнамський контроль.

«Відкриття* Сіаму.

Сіам в епоху системних реформ

На середину XIX ст. припала чергова хвиля колоніально-експансі­оністської активізації західних країн у Південно-Східній Азії. За умов якісної воєнно-технологічної переваги європейських збройних сил над традиційними східними арміями дотримання жорсткої політики само­ізоляції вже не могло гарантувати Сіаму збереження його політичного суверенітету. Саме за такої ситуації на бангкокський престол зійшов новий сіамський король Монгкут (Рама IV, 1851 — 1868), який присту­пив до модернізації ввіреної йому держави. Оскільки будь-які нововве­дення негативно сприймалися консервативно налаштованою родови­тою верхівкою, яка не бажала відмовлятися від своїх «законних» прав і привілеїв в межах рангової системи сактіна, новий король відразу ж почав висувати людей на важливі державні посади не за ступенем знат­ності, а за діловими якостями. Об’єктивним критерієм «діловитості» Державного службовця Рама IV небезпідставно обрав фінансову ефек­тивність його діяльності. За часів його правління всупереч усім попе­реднім традиціям саме представники багатих торгових сімей дістали ^високі посади в органах державного управління. Зокрема, вихідці із багатої купецької родини Буннак обійняли керівні посади у кромах *Ракланг (опікувався скарбницею і зовнішніми зносинами) і калагом 'Військовий кром). Кром магаттаї, шо відав усіма кадровими питан­нями державно-бюрократичної ієрархії, oчoJ

впливової купецької родини — Рачасупхаваді. Явно реліктовими ста­вали за таких обставин рангові ієрархічні «бали» сактіна, які переем ли виконувати функцію показника посадового рівня підданого, а пе­ретворилися на почесний титул, котрий мав засвідчувати лише високе соціальне становите його носія (на зразок тогочасних європейських ірафів, князів, баронів чи маркізів, сутнісна якість котрих пережила аналогічну еволюцію). Більше того, «в дусі часу» сам Рама IV в офі­ційному дипломатичному листуванні з іноземними правителями іме­нував себе «Президентом Сіаму», а його бра і-співправитель Іиарат дав одному зі своїх синів ім’я «Джорджвашингіон». Монгкут істотно змі­нив також самі принципи стосунків влади з підданими. Він демонст­ративно відмовився від деяких церемоніальних норм королівського двору, скасував найодіозніші традиції раболіпного звертання до пра­вителя. Свою коронацію Монгкуі провів як процедуру присяіання ко­роля на вірність країні та її народу, а отже «воду клятви на вірність» пив на церемонії сам король, а не його наближені, родичі й міністри, як це робилося раніше. Апогеєм «управлінської демократизації» стала поява на стіні королівського палацу спеціальної скриньки «для скарг і пропо­зицій», до якої кожен підданий міг опустити своє прохання безпосередн ньо королю без будь-яких бюрократичних чи цензурних обмежень. 1

Демонструючи свою прихильність до модернізаційних ідей захід­ного типу, Монгкут цікавився здобутками європейських природна чих наук, почав вивчати європейські мови (заохочував до цього й сіамських аристократів), навіть запросив до палацу англійську і^вер- нантку для навчання королівських дітей. Водночас Рама IV не пере­ставав бути переконаним патріотом, досліджував класичну сіамську історію, збирав старовинні тайські рукописи, опікувався збереженням давніх старожитностей своєї країни. А шоб у підданих не вимикали сумніви шодо його прихильності тайським ідеологічним «кореням», Монгкут постійно наголошував на буддійській основі своєї монархії і навіть іменував себе при дворі «живим уособленням Будди».

Зміни управлінського й політичного характеру супроводжувалися відповідними нововведеннями, шо мали соціально-економічну спря­мованість. Натуральний податок, шо становив 10% урожаю, остаточно замінили диференційованою (залежно від якості грунтів) поземель­ною грошовою податтю, яка сягала 0,25 тікаля з рая² незрошуваного поля й 0,375 тікаля з рая поливних полів. Якшо селянин брався осво­ювати цілину, то в перший рік роботи на такому полі він узагалі

^[1] Тікаїь — сіамська монета, шо містила близько 1.5 і срібла; рай — іралииійна сіамська міра шіоші, дорівнював 0,16 і а.

вільнявся від сплати податей. Водночас влада провела грошову ре­форму. &^{ЇЯ иього 33} кордоном було закуплено кілька монетних вер­статів продуктивністю 100 тис. монет за день, на яких почали карбу­вати нові пласкі срібні тікалі європейського зразка. Була скасована сумнівна з погляду фінансової ефективності і явно деструктивна для державної єдності країни система податкових відкупів. Поступова тіквідапія державних монополій на закупівлю і продаж деяких страте­гічних видів сировини (кориця, тютюн, перець, сіль тошо), які за минулих часів виривали із ринкового обігу колосальні обсяги відпо­відного продукту в натуральній формі, дала можливість виробникам (особливо селянам) ставати активними учасниками товарно-грошових відносин. Зміцнився інститут селянської приватної власності на зем­лю, запроваджений в Сіамі ше за короля Рами II. Справді епохальни­ми стали королівські укази про цілковиту ліквідацію всіх різновидів безоплатної відробіткової повинності на користь держави, а також про заборону главам сімей продавати в рабство чи віддавати в заклад мо­лодших членів сім’ї (дітей до 15 років і дружин). У 1865 р. другий з них був доповнений законом, відповідно до якого дружинам надава­лося право вимагати розлучення.

Реформи Рами IV кардинально змінили внутрішній устрій Сіаму, який почав поступово відходити від жорстких канонів соціально-еко­номічного устрою східнодеспотичного постсередньовіччя. Та попри всю прогресивність зазначених нововведень Сіам усе ще не міг на рівних роз­мовляти з промислово розвиненими західними державами, які не поли­шали надій відкрити сіамський ринок для своїх товарів, шоб отриму­вати звідти дешеву сировину, якої потребувала західна промисловість. Найбільшу активність у цьому питанні виявляла Великобританія, чиї емісари (Дж. Кроуфьорд у 1822 р., Г. Борні в 1825 р.), удаючись до погроз, усіляко тисли на Чакрі, вимагаючи відкрити країну для анг­лійських купців і товарів, а також скасувати державну монополію в зовнішній торгівлі. Тривалий час сіамські королі не реагували на такі погрози, однак після разючих успіхів британських колонізаторів в |наіі, перемоги англо-французьких військ у Першій Опіумній війні з Китаєм і Кримській війні з Росією, Монгкут зрозумів, шо продов­ження політики «самоізоляції» матиме для Сіаму сумні наслідки: заг- Р⁰³^ прямого воєнного вторгнення й подальшого колоніального поне­волення ставала цілком реальною. Тож коли в 1855 р. до порту Банг- ^к°ка нахабно увійшли два британські військові кораблі й навели свої *^аР.мати на центральний форт берегової оборони сіамської столиці — Ф°Ртецю Пакнам, Рама IV вирішив поступитися.

Посольство, яке прибуло на борту означених кораблів, очолював британський губернатор Гонконгу Дж. Боурінг. Щоб не втратити об­личчя в очах підданих сіамський монарх відмовив англійському по­сланнику в аудієнції, доручивши ведення переговорів з англійцями синові — крому пракланг Пья Сурівонгсе, проте всі добре розуміли, шо він є лише передавачем монаршої волі. Попри такі церемоніальні уск­ладнення перемовини тривали недовго, і в квітні 1855 р. Монґкут по­ставив свій підпис під першим в історії нерівноправним англо-сіамським договором, за умовами якого британці здобували в Сіамі статус ексте­риторіальності, сіамський ринок відкривався для англійських товарів. До того ж митні збори встановлювалися на рівні 3% їхньої вартості, а ввезення опіуму взагалі звільнялося від будь-яких мит. Британські піддані дістали можливість вільного в’їзду до Сіаму з пра­вом володіти тут нерухомістю й здійснювати пошук та видобуток будь-де у країні будь-яких корисних копалин. У Бангкоці передбача­лося відкрити британське консульство, а в Лондоні та в основних британських колоніях — представництва Сіаму.

Англо-сіамський договір 1855 р. викликав певну стурбованість інших західних держав, які також зазіхали на цю країну. Зі свого боку, Рама IV сподівався зіграти на міждержавних суперечностях колоніаль­них хижаків, шоб обернути їх на свою користь. Особливо великі надії покладали тайські дипломати на англо-французьке протистояння, од­нак їхні сподівання не виправдалися.

Спочатку Франція не захотіла сваритися через Сіам зі своїм нещо­давнім союзником по Кримській війні, а невдовзі відносини між обо­ма країнами зовсім попсувалися через Камбоджу, де ставленики Сіа­му царювали вже не один десяток років. При цьому офіційні спад­коємці камбоджійського престолу утримувалися як заручники при сіамському дворі. В 1862 р., після того, як французи захопили Пів­денний В’єтнам, створивши там свою колонію Кохінхіну, диплома­ти імператора Наполеона III почали вимагати від камбоджійського правителя Нородома 11860—1904) визнати Францію юридичним спад­коємцем «суверенних прав» В’єтнаму щодо Камбоджі, погрожуючи в разі відмови війною. Погрози подіяли, і в 1863 р. командувач сай- гонської ескадри французького флоту адмірал Лаграндьйо і Норо­дом підписали в камбоджійській столиці Удонг договір, відповідно до якого Камбоджа визнавалася французьким протекторатом. Стур­бований Рама IV, при дворі якого виховувався Нородом до свого сход­ження на камбоджійський престол, направив до Удонга посольство, якому вдалося укласти договір про збереження суверенних сіамських прав на Камбоджу. Реакція французів була блискавичною: у 1864 р.

їхні колоніальні війська ударом із Кохінхіни окупували Удонг, а військові кораблі увійшли в порт Бангкока, не приховуючи своїх аг­ресивних намірів. Після цього під тиском наполеонівських дипло­матів Нородом підписав документ, у якому йшлося про анулювання всіх юридичних прав Сіаму на Камбоджу, а в 1867 р. в обмін на пере­дачу Сіаму двох західнокамбоджійських провінцій (Баттамбанг і Ан- гкор) Рама IV визнав французький протекторат над Камбоджею і відмовився від будь-яких претензій на цю країну (варто зауважити, шо провінцію Ангкор з її знаменитими давньокхмерськими архітек­турними старожитностями французи Сіаму так і не передали).

У 1856 р. аналогічні нерівноправні договори були нав'язані Сіа­му в 1856 р. Сполученими Штатами, Францією, Данією і Генуєю, у 1859 р. — Португалією, у 1860 р. — Голландією, в 1862 р. — Пруссією, а в 1868 р. — Австро-Угорщиною.

Єдиною великою державою, яка не стала нав’язувати Сіаму нерівно­правний договір, була царська Росія. З часом тайська політична елі­та це оцінила, тим більше, що в тогочасній Росії, так само як і в Таїланді, панувала абсолютна монархія, шо також сприймалося Ба­нгкоком як додатковий аргумент на користь тіснішого міждержав­ного партнерства. Зокрема, серед представників сіамської верхівки поширилася традиція відправляти до Росії навчатися своїх синів (особливо, коли йшлося про здобування військової освіти), які не­рідко повертались до Сіаму з російськими нареченими або дружи­нами, шо походили зі шляхетних дворянських родів. Особливого резонансу набув шлюб сіамського царевича Чакрабона (навчався від 1898 р. у Санкт-Петербурзі) з Марією Десницькою. їхній син — Чула Чакрабон — згодом став найавторитетнішим таїландським істориком XX ст.

«Відкриття» Сіаму принизило його політичну гідність і болісно відбилося на багатьох галузях місцевого господарського комплексу. Іно­земна товарна експансія спричинила кризу сіамського ткацтва і бага­тьох традиційних селянських промислів, зростання монокультури орі­єнтованого на експорт рйсівництва ламало традиційну багатоукладність сіамського сільського господарства, попит на цінні породи місцевої деревини призвів до масового вирубування лісів, розташованих по­близу портів. Позбавлені рослинності території швидко перетворюва­лися на класичні «бедленди». Водночас «відкриття» країни мало й по­зитивні наслідки, сприяло її активнішій модернізації. У портовому сто­личному Бангкоці вперше замість вуличних каналів (якими городяни пересувалися на човнах) почали споруджувати мошені

було відкрито лікарню європейською зразка. В орієнтованому на ек­спорт тростинно-цукровому виробництві з'явилися перші цукроварні мануфактури, а в оснашених американським обладнанням сіамських доках замість джонок почали будувати пароплави. На обробці рису # лісопильних виробництвах від середини 1860-х років з’явилося імпортне устаткування, у тому числі механізми, оснашені паровими двигунами. У 1859 р. в Сіамі почала видаватися перша «Королівсь­ка газета», а дешо пізніше телеграфні лінії з’єднали Бангкок із Бірмою і Сінгапуром. Велику увагу приділяв король Монгкут на­рощуванню інтелектуального потенціалу ввіреної йому держави: при сіамському дворі було відкрито першу школу західного зразка. За дер­жавний кошт почали організовувати наукові експедиції до віддалених районів Сіаму з метою їхнього спочатку природничо-наукового, а відтак і промислового освоєння.

Пристрасть до наук Рама IV проніс крізь усе своє життя, вона ж його і згубила. У 1868 р. 64-річний монарх вирішив відвідати з дво­ром південь своєї країни, де можна було спостерігати повне сонячне затемнення. Однак південь Сіаму — це тропічні малайські джунглі, наповнені безліччю отруйних змій, хижаків, комах і хвороботворних мікробів. Під час експедиції Монгкут захворів на тропічну малярію, від якої того ж року помер, залишивши престол своєму 15-річному синові-спадкоємцю Параміндру Мага-Чулальонгкорну, який корону­вався під ім’ям Рама V 11868—1910].

Доки Чулальонгкорн не досяг повноліття. Сіамом управляв від його імені регент — глава родини Буннак чао («князь») Пья Сурівонгсе, який користувався цілковитою довірою Чакрі ше коли від імені Рами

IV вів нелегкі переговори з британськими та іншими європейськими представниками шодо умов «відкриття» Сіаму. І лише в 1873 р. Рама

V став повноправним королем Сіаму.

За царювання Рами V, який здобув освіту за допомогою запроше­них британських учителів і гувернанток, процес системної трансфор­мації Сіаму наповнився новим змістом. Новий правитель особливу ува­гу приділив зміцненню податкової дисципліни, оскільки за регент­ства м’якотілого Пья Сурівонгсе майже половина податкових зборів не доходила до королівської скарбниці. Це було пов’язано з недбалі­стю контролюючих інституцій, чиновницькими зловживаннями та не­достатньою розвиненістю товарно-грошових відносин і відповідного і адміністративного апарату у віддалених областях країни (податі там збирали в натуральній формі, шо вкрай ускладнювало їх облік, збе-

_еНня й транспортування). Рама V спромігся переломити ситуацію: латки мочали збирати у повному обсязі, причому в грошовій формі, ^П не натурою. Новий правитель підтвердив усі лихварські привілеї ки- ^а_{# йсь}ких торговельних корпорацій, чим забезпечив безоплатні «кре- і йти» купецьких кланів. Щоправда, для наповнення бюджету влада змушена була запровадити державні монополії на торгівлю опіумом та алкогольними напоями, а також на організацію азартних ігор, шо суперечило буддійській моралі тайців. Однак у комплексі з іншими доходними бюджетними статтями (поземельний податок, митні збо­ри, продаж концесій на вирубку тикової деревини та розробку дея­ких корисних копалин) це дало змогу регулярно наповнювати ко­ролівську скарбницю й уникати бюджетного дефіциту. Наприкінці XIX ст. видатки сіамського держбюджету становили 10 млн тікалів (і мали тенденцію до зростання), однак усі вони цілком покрива­лися бюджетними надходженнями.

Велику увагу влада приділяла аграрному комплексові країни, в якому були задіяні близько 90% сіамських підданих. Основні зусилля було зосереджено на збереженні системи дрібних і середніх селянсь­ких господарств, гальмуванні процесів майнової диференціації на селі. У 1874 р. урядовим указом знову підтверджувалася заборона боргової кабали й кабального рабства (усі діти рабів, яким виповнилося 20 років, звільнялися з рабства), ліквідація безоплатної державної паншини. Залишалися незмінними низькі ставки поземельного оподаткування. Всіляко обмежувалися можливості концентрації великих земельних володінь в одних руках «зі спекулятивними цілями». Як наслідок, основою сіамського сільськогосподарського комплексу залишалося невелике селянське сімейне господарство фермерського типу (в серед­ньому 20—25 рай (3,2—4 га) ріллі на родину). Така система землеко­ристування давала можливість сіамському селянинові годувати ро­дину, справно платити податки, продавати близько 20% отриманої продукції як надлишок на вільному ринку, а виручені кошти спрямо­вувати на збереження і розвиток свого господарства. Звичайно, існу­вали в тогочасному Сіамі й великі землевласники-латифундисти, в користуванні яких перебувало до 200 рай (32 га) землі. Вона обробля­лася безправними орендаторами — переважно колишніми бранцями з числа військовополонених несіамського походження чи сезонними найманими робітниками.

Виважена аграрна політика гарантувала Рамі V широку соціальну Підтримку більшості підданих, а також сприяла динамічному розвит- ^к°ві сіамського сільського господарства, яке стало одним із провідних

постачальників рису й великої рогатої худоби на світовий ринок Щороку Сіам продавав за кордон по півмільйона тон рису й близько 70 тис. голів рогатої худоби. Лише світовий ринок цукру Сіам так і це зумів вибороти. У 1870-х роках місцеві плантації цукрової тростин# знищив природний катаклізм — катастрофічний паводок. Активно експортувалися також сировинні ресурси: золото, рубіни, саифір_и мідь, вугілля, залізна руда, цинк, ртуть, сурма, алмази, а також тикова деревина. Експортні операції давали Сіаму понад £3 млн прибутку тоді як обсяг сіамського імпорту (тканини, устаткування, озброєння тошо) не перевищував £2,5 млн. Позитивне сальдо зовнішньоторго­вельних операцій не давало можливості іноземним компаніям нав’яза­ти Сіамові кабальні економічні договори й убезпечило «Вільне коро­лівство» від фінансової залежності від Заходу, тому навіть після масш­табних системних реформ Сіам вступив у XX ст. не маючи державних зовнішніх боргів.

Активізація експортно-імпортних операцій вимагала оновлення М модернізації транспортної інфраструктури, тому від 1889 р. у Сіамі почали споруджувати залізниці, а в Бангкоці організували залізничні ремонтні майстерні. 1 хоча основне обладнання (паровози, вагонні навіть рейки) завозили з-за кордону, наприкінці XIX ст. довжина сіамських залізниць вимірювалася уже сотнями кілометрів. Столич­ний Бангкок перетворився на ірандіозний портовий центр трансокеа- нічної торгівлі. Населення міста сягало 200—400 тис. чол. Наприкінці XIX ст. порт щорічно обслуговував по 600 і більше торгових кораблів, майже половина з яких ходила під німецьким прапором.

У 1885 р. Сіам приєднався до Всесвітнього поштового союзу.

Економічна модернізація сприяла притокові до країни іноземних інвестицій. Англійські компанії отримали від уряду кілька концесій на заготівлю цінних порід місцевої деревини, впливові британські банки почали кредитувати динамічно зростаючу зовнішню торгівлю Сіаму.

Важливою складовою системних перетворень стала адміністра* тивна реформа, яку Рама V послідовно здійснював протягом 1875— 1897 рр. Перш ніж її розпочати король разом із паревичем-спадкоєм- цем Дамронгом детально вивчили відповідний досвід західних країн і петровської Росії, відвідали британські колонії Бірму та Малайю, Д^е ознайомилися з практичним втіленням європейських управлінських теорій на азійському грунті, і лише після цього приступили до реалі­зації своїх задумів у сфері державного управління. Від самого початку вони категорично відкинули принцип виборності влади як такий, ИР*

перечить канонам політичної традиції Сіаму, оскільки історичний освід переконував: більшість майже ніколи не буває права, тоді як істина відкривається, як правило, елітарній меншості, якшо вона во­лодіє вишим морально-релігійним авторитетом. Тому навіть коли в 1873 р- король заснував при дворі Державну раду (у складі 41 осо­би), наділивши її правом законодавчої ініціативи, він призначив туди своїх родичів-принців, а також увів до її складу глав найшляхетніших сімей із числа спадкових родів столичної служилої еліти. Дещо ради- кальнішими були зміни в урядових структурах. Після кількох реорга­нізацій та перевірки структурних нововведень на кількох тимчасових урядах, король створив, нарешті, у 1892 р. своїм указом сіамський уряд європейського зразка у складі 12 міністрів (фінансів, внутрішніх справ, військовий, морський, юстиції, іноземних справ, народної осві­ти, громадських робіт тошо). Докорінних змін зазнав також адміні­стративний устрій Сіаму: країну поділили на 41 провінцію (монтон), кожна з яких складалася з районів, ті — з повітів, котрим уже підпо­рядковувалися безпосередню селянські общини. Всі управителі озна­чених структур (окрім виборних селянських старост) призначалися королем, перед ним звітували й отримували централізовану плату з державної скарбниці. Проте й у цьому питанні європейські запози­чення мали свої межі: чиновників на їхні посади в апараті управління призначали довічно (якшо бюрократ служив погано, його не знімали з посади, а просто страчували, замінюючи іншим); міністерство внут­рішніх справ наділялося правом «у разі державної необхідності» мобі- лізаційно-примусово залучати підданих для виконання безоплатних робіт на користь держави; в підпорядкуванні міністерства юстиції за­лишили тільки буддійських підданих, тоді як китайців судили їхні власні кланові суди; в малайських общинах півдня країни, де панував іслам, продовжували функціонувати шаріатські суди. В дусі традиції вирішувалося питання кадрового забезпечення бюрократичних ві­домств. Формально наприкінці XIX ст. було ліквідовано останні юри­дичні залишки соціальної нерівноправності селян: вони дістали право вільно обирати будь-яку сферу діяльності, навіть вступати до навчаль­них закладів і претендувати після цього на державну чиновницьку посаду. При цьому на селі ліквідували релікти общинної кругової по- РУки за сплату державних податків, перетворивши селянську общину на суто адміністративно-територіальну одиницю. Однак доступ до ви- ^Ши* Державних посад відкривала тільки якісна освіта, яку в тогочас­ному Сіамі давала заснована в 1881 р. придворна «школа державних ^СлУ*бовців», де викладали вчителі-іноземці (\ 1898 р. реорганізовану

в Королівський коледж, куди приймати вихідців лише з привілейова^И них верств суспільства). Вихідці із нижчих верств до придворної шко- * ли не потрапляли (їх навіть на територію королівського палацу, де був розташований цей навчальний заклад, не пропускали), а отже й пре, тендувати на виші державні посади не могли. Ще менше шансів мали тайські селяни відправити своїх дітей для навчання за кордон, д_е сіамська верхівка готувала свою молодь до відповідальної державної служби, надаючи перевагу найлрестижнішим британським коледжам та університетам. Не дивно, шо більшість урядових міністерська портфелів отримували члени королівської родини — найчастіше, зве­дені брати монарха. До того ж формально продовжувала функціонува­ти традиційна ієрархічна система сактіна, в рамках якої кожен сіам­ський підданий протягом життя діставав від влади свою рангову оцін­ку в традиційних «балах» (рая). Вона мала нагадувати, шо не варто кожному намагатися «стрибати више своєї голови», зберігаючи звич­ний для тайського суспільства традиційно низький рівень соціаль­ної мобільності.

Остаточно систему сактіна скасували в Сіамі лише в 1923 р.

Значну увагу приділили реформатори питанню ідеологічної під^ тримки реформ буддійським чернецтвом, підпорядкованим спеці­альному міністерству, керівником якого призначили авторитетного релігійного мислителя царевича Вачіраяна. Завдяки його зусиллям усі буддійські релігійні установи Сіаму були остаточно підпорядко­вані державі й віднесені до службової ієрархії з відповідним фінан­совим утриманням від скарбниці. Відтоді в кожному буддійському монастирі (ват) всі новації влади прилюдно пропагувалися й усіля- ко підтримувалися, шо мало гарантувати стабільну прореформа- торську соціально-психологічну атмосферу в суспільстві. Напри­кінці XIX ст. кількість сіамських підданих перевалила за познач­ку в 6 млн осіб.

Системне реформування країни завершилося реформою армії, на яку Рама V покладав особливі надії в боротьбі за зміцнення політич­ного суверенітету своєї держави. Для підготовки кваліфікованих офі­церських кадрів елітну молодь направляли до краших воєнно-на­вчальних закладів Європи (перевагу при цьому надавали країнам із монархічними режимами — Англії, Німеччині, Росії). У 1898 р. було створено Генеральний Штаб Королівських Збройних Сил Сіаму. Зго­дом у країні ввели загальну військову повинність і перевели армію на повне державне утримання. Вона стала відтоді нечисленною (5 тис.

І_В) проте централізованою, добре озброєною та навченою, а її ^В мандування вирізнялося крайніми монархічними настроями, що ^к° ом улаштовувало Раму V. Крім того, запровадження загальної ійськової повинності давало можливість створювати людський ре- ^В тс відповідно підготовлених вояків запасу, які могли в разі необхі­дності без тривалого додаткового навчання призиватися до лав війська. Таким чином мобілізаційний потенціал Сіаму з кожним роком збіль­шувався, шо давало підстави Рамі V упевненіше почуватися на міжна­родній арені. Зростали й сіамські ВМС. Наприкінці XIX ст. до складу військово-морського флоту «Вільного королівства» входив 21 бойо­вий корабель, більшість яких були закуплені за кордоном.

Стурбованість Рами V проблемою збереження національного суве­ренітету Сіаму не була безпідставною. Наприкінці XIX ст. під колоні­альним управлінням європейців опинилися всі сусіди Сіаму, і лише загострення англо-французького експансіоністського суперництва в ре­гіоні Південно-Східної Азії давало тайцям надію на збереження своєї політичної незалежності. Британці, чиї колоніальні володіння насува­лися на Сіам із заходу, намагалися не допустити колоніального погли­нання тайської держави французами. Водночас французи, які колоні­зували території Індокитаю, шо межували з Сіамом на сході, катего­рично не погоджувалися з можливістю британського панування в Сіамі. За цієї ситуації збереження Сіамом свого суверенітету було ви­гідним обом імперіалістичним хижакам. Він ставав своєрідною буфер­ною зоною між французьким Індокитаєм і британською Бірмою. Це давало можливість запобігти лобовому протистоянню в регіоні, уник­нути постійних міждержавних конфліктів між Великою Британією і Францією. І хоча французи усе ж відірвали у 1893 р. від Сіаму заселе­не кхмерами меконзьке лівобережжя, цим вони й задовольнилися. Англо-французьке суперництво в регіоні завершилося в 1896 р. підпи­санням двосторонньої міжурядової угоди про поділ Сіаму на сфери впливу по лінії р. Менам на «британську» західну і «французьку» східну. Однак остаточно реалізувати свої плани шодо жорсткого на­півколоніального поневолення Сіаму англо-французьким колонізато­рам так і не вдалося.

Переломним для Сіаму став 1897 р., коли король Рама V здійснив тривалий дипломатичний вояж столицями найвпливовіших євро­пейських країн (Санкт-Петербург. Берлін, Відень, Париж, Лондон, Брюссель). Під час переговорів із їхніми лідерами король поводився спокійно й розкуто, демонструючи європейцям упевненість у своїх силах та стабільність сіамського суверенітету.»»Я

Реформи другої половини XIX ст. змінній Сіам. Його модернізована економіка увійшла в систему світового ринку, виборовши там для себе належну товарну нішу. Оновивши свою армію й скориставшися англо- французьким колоніальним суперництвом, Сіам спромігся уникнути прямого колоніального поневолення. Суспільно-господарські відноси­ни всередині країни зазнали істотної лібералізації. При цьому «західні* запозичення здійснювалися надзвичайно обережно й виважено. Це дало можливість збереїти фундаментальні основи тайського суспільства 4 гарантувало реформаторам ідейну підтримку буддійського духовенства, соціальну стабільність у суспільстві, піднесення авторитету режиму аб­солютної монархії. Не допустивши катастрофічної соціально-майнової диференціації серед широких мас населення, сіамські реформатори за­лишили при владі старі елітні кола й водночас дали можливість пред­ставникам нижчих верств суспільства якісно підвищити свій матеріаль­ний рівень, обмежуючи лише їхні політичні амбіції. Як наслідок, Сіам став першою буддійською країною, якій вдалося загалом успішно здійсни­ти системну модернізацію на основі обережного синтезу дозованих захі­дних запозичень і традиційних соціально-ідеологічних інституцій, які не втратили свою життєздатність і тому сприяли конструктивному онов­ленню суспільства. Своєрідним уособленням та певним підсумком тайсь- кої системної модернізації стала синкретична доктрина сіамської джаті («нації»)³. Вона пропагувала ідею колективної національної нірвани тайської нації як наслідку поєднання індивідуальних зусиль кожного сіамського підданого в межах загальнонаціональної спільноти, шо мало спричинити в майбутньому якісне «переродження» Сіаму з відсталої на розвинену індустріальну, потужну у воєнному й інтелектуальному від­ношенні авторитетну у світі країну.

Дата добавления: 2015-08-29