Ті, що чекають на перехрестях

Ті, що чекають на перехрестях

- Так, люба, я вже в дорозі, - заспокоював дружину пан Савчук. – Ага, добре, візьму Сергійкові тістечок. Па-па, цілую.

Василь Савчук кинув телефон на бічне сидіння, не відриваючи погляду від дороги. Скільки ще йому просити дружину не телефонувати, коли він за кермом? Хіба так важко запам’ятати, що з восьмої вечора до половини дев’ятої він у дорозі?

Пан Савчук зітхнув та посміхнувся. З іншого боку, його тішило, що дружина отак турбується. Іншої такої, як його Аліса, в цілому світ не знайдеш. Ех, от би лише будиночок власний побудувати – з басейном, верандою з білим столиком, де Василь читав би газету, в той час як Аліса доглядала би квіти на підвіконні. Будиночок, який вона бачила у своїх снах.

На вулицях майже не було автомобілів, тож Василь без остраху додав газу. Швидше додому, швидше додому.

Василь Савчук забув про обережність. Згадав про неї лише тоді, коли прямо перед його авто виринула якась постать і з приглушеним зойком підлетіла угору. Щось гупнуло об дах.

Пан Савчук різко загальмував і вибіг з машини. Думки плутались у його голові. Він не усвідомлював, що саме трапилось.

На даху автомобіля лежала жінка, молоде обличчя якої було спотворене сірими плямами та темними колами під очима. Порожній погляд був націлений у небо, а холодне зимове повітря зберегло на її вустах радісну посмішку.

- Бажаєте ще чогось? – шморгнула носом офіціантка.

- Ні, дякую.

У кафе-кулінаріях завжди пахне або смаженою цибулею, або рибою, або оцтом. А у цьому всі три аромати дратували ніс клієнта водночас. Зате готували тут смачно.

Випадкових блукачів, таких, як Юрко, тішило, що навіть далеко від домівки можна було скуштувати страви, приготовані з любов’ю, наповнені затишком та спокоєм. Зовсім як удома.

Юрко четвертував виделкою котлету і відправив у рот апетитний гарячий шматок.

Ммм, яка смакота! П’ять років він не їв нормальної котлети. Не їв би й довше, якби не його зразкова поведінка.

Юрко полишив неприємні спогади і зосередився винятково на вечері. Своїй першій нормальній вечері за стільки часу.

Котлета, іще одна, картопляне пюре, деруни, салат, пончик і компот, - навіть такі дрібниці можуть зробити людину абсолютно щасливою.

- Не проти, якщо я приєднаюсь?

Юрко вмить перестав напаковувати рот і підвів погляд.

Навпроти нього сидів кремезний чоловік у забрьоханому зеленому плащі з капюшоном, насунутим майже на очі. Кошлата борода, впалі щоки і бруд під нестриженими нігтями наштовхнули Юрка на думку, що перед ним сидить звичайнісінький волоцюга, от тільки… У волоцюг немає такого погляду. Гострого, крижаного, погляду, який ламає людину навпіл і змушує схиляти голову перед силою його власника.

- Взагалі-то… - щось у погляді незнайомця заважало Юркові говорити.

- А він міг стати лікарем.

Хлопець завмер із занесеною над салатом виделкою.

- Що за…?

- Хірургом, - незнайомець дивився Юркові не у вічі, а на центр чола. Тільки тепер юнак це помітив. – Він порятував би сотні людей. Двадцятьох він просто вирвав би з того світу. Відкрив би свою клініку. Зробив би операцію дочці оцієї дівчини, - він вказав пальцем на офіціантку, - а потім одружився би з нею.

Слова незнайомця намертво застрягли у Юрковому мозку і почали прокручуватись там вдруге.

Офіціантка підійшла до їх столика.

- Каву, будь ласка, - чоловік вдарив себе кулаком по чолі, наче раптово згадав щось важливе. - А, і ще…

Бородань пірнув рукою у кишеню і подав жінці маленьку коробочку.

- Передайте це вашій донечці. Їй сьогодні виповнюється дванадцять, чи не так? – галантно мовив чоловік, із задоволенням спостерігаючи за отетерілою офіціанткою.

Жінка з острахом взяла подарунок

- Т-так, а звідки ви…?

- Каву, будь ласка, ка-ву.

Юрко мовчки стежив за ними. Ким-ким, а волоцюгою цей чоловік точно не був. Його манера говорити, його рухи, а особливо погляд… Все це було якимось…нелюдським.

Звісно, він міг бачити офіціантку з дитиною, тому й знав, що у неї є дочка. Але як пояснити його подарунок на день народження? Тут треба вже бути знайомим цієї жіночки, а вона явно бачить його уперше.

А хлопчик? Він так упевнено говорив про його майбутнє. Тобто про те, що мало би бути його майб…

Юрко опустив голову.

Це справді сталось випадково. Дорога була слизькою, а Юрка вже майже наздогнали. Його автівку винесло на тротуар, якраз на…

Юрко кинув виделку і зітхнув. Це справді сталось випадково.

- Згадав? – уїдливо промовив незнайомець. – Краще пізно, ніж ніколи. А що ти робив усі ці п’ять років?

Офіціантка поставила на стіл чашку кави і тістечко.

- До кави, - посміхнулась офіціантка. - Коштом закладу.

Чоловік вдячно кивнув.

- Як гадаєш, ти сильно виправився після в’язниці? – відсьорбнувши кави, запитав бородань.

Юрко мовчав. Він навіть не наважувався підвести голови. Юнак боявся побачити погляд цього загадкового чоловіка, боявся кожного слова, яке могло злетіти з його вуст.

Юрко відчув себе посеред снігової пустелі, незахищеним, безпорадним, оточеним стіною пронизливих вітрів, які ладні були пошматувати хлопця. І варто було тільки захотіти бороданю, так би й сталось.

- Ну от, ти сам відповів. А тепер дай відповідь на ще одне запитання: чим завинив той хлопчик? Що такого він зробив, що ти його вбив?

- Я…я не хотів, - пробубнів Юрко, не підводячи голову.

- «Я не хотів», - злісно передражнив його бородань. – Нікчемний хробак! Ти розумієш, що ти зробив? Ти без причини вбив людину! Взагалі без жодної причини!

- Я не хотів.

Чоловік з такою силою поставив чашку, що блюдце з тістечком аж підскочило.

- Оце якраз найгірше.

Юрко відсунув від себе тарілку. Що не кажіть, а їсти за таких умов дуже важко.

Бородань тим часом допив каву і взявся за тістечко. Юрко стежив, як чоловік обережно відкушує шматочок, злизує крем з вусів і ретельно жує тістечко. І хоч борода приховувала це, незнайомець посміхався. Аж не вірилось, що він на таке здатен.

Облизавши липкі від тістечка пальці, бородань продовжив.

- Визнай, Юрію, ти на дні. Ти можеш тішити себе скільки завгодно думками, що почнеш нове життя, але я добре знаю, що цього не станеться. Пригадай, ти змушував когось посміхатись? Ти дарував комусь затишок та спокій? Ти віддавав свій час та сили чужим мріям? Не кажи нічого. Ми обоє знаємо відповідь.

Надворі почалась хуртовина. Лунко гудів вітер. Сніжинки вдарялись об вікна і безславно гинули у світі, який їх породив.

До кафе увійшла молода пара. Хлопець струснув на підлогу сніг із шапки дівчини, а вона натомість поцілувала його і допомогла зняти шарф.

- Подивись на них уважно, - лукаво примружився чоловік. – От у них є причини, причини для їх дій. Коли вони вперше зустрілись, у них були різні дороги та причини. Знав би ти, що їм довелось пережити, аби у них з’явилась одна причина на двох. Набагато більше, ніж доведеться сьогодні пережити тобі.

Юрко запитально поглянув на бороданя. Цікаво, що ще той для нього приготував?

- Зараз вони візьмуть меню і обиратимуть страви. Там сорок два пункти, є з чого вибрати. А у тебе, на відміну від цієї пари, не так багато варіантів.

- О, значить їх більше ніж один? – Юрко спробував жартом розігнати гнітючу атмосферу за їхнім столиком. Невдало.

Бородань підвівся, розрахувався з офіціанткою біля стійки і попрямував до виходу.

Ну і нехай, подумав Юрко. Велика цяця! Образився, то нехай іде собі. Не помре ж Юрко від цього?

Чи помре?

Раптова думка так злякала хлопця, що він поклав перед офіціанткою кілька банкнот і з розгону налетів на бороданя.

- Правильне рішення, - не озираючись, мовив той.

Може це звучить дивно, але як тільки чоловік у плащі зачинив за собою двері вітер вщух. Юрко мовчки слідував за бороданем і з острахом думав, що його чекає. Офіціантка, хлопчик, ця парочка, а тепер ще й спокійна погода…Мандрівка у ніч з незнайомцем не віщувала Юркові нічого хорошого.

Вони обійшли кафе та опинились у вузькому провулку.

- Десята частина всіх людей на світі живе незрозуміло для чого, - провадив бородань. – Вони відбирають чужу їжу, крадуть чужий кисень, п’ють чужу воду. Вони паразитують, даремно проживають чуже життя. Так, це провина, але провина, яку можна виправити. Саме я даю їм цю можливість.

Все просто – вони перестають жити. З тою лише різницею, що роблять вони це заради чужого блага. Ні, навіть не так. Вони створюють благо іншим людям.

Подумай, що краще – гнити кількадесят років, нічого не даючи світові взамін чи припинити своє нікчемне існування, подарувавши світло іншій людині?

Ти теж паразит. Береш, але ніколи нічого не даєш взамін. Сьогодні вперше у твоєму житті з’явиться нагода зробити щось корисне.

Вони зупинились. У Юрка склалось враження, що бородань вів його колами, адже вони стояли у провулку, дуже схожий на той біля кафе. От тільки на тому кінці провулку стояло дві жінки, зовсім легко одягнених, незважаючи на холодну зимову ніч. Вони чогось чекали.

- А ось і твої колеги, - кивнув коловою у їх бік бородань. – Чекають найвизначнішого моменту у своєму житті.

Юрко ступив крок у напрямку жінок, але чоловік загородив йому шлях.

- Ні, ще рано. Почекай, нехай тільки піде перша з них.

- А що…що вона зробить з собою? – невпевнено запитав Юрко.

- Вона з собою? Зовсім нічого. Зате вона хотіла зробити щось з собою учора. Правда, тоді у неї не було би зараз такого шансу.

Юрко замислився. Шансу? Хтозна, може й добровільне самогубство краще за те, що пропонує цей дивак?

- Не краще. Самогубство – це прокляття. Тут же – спокута

Він ще й думки читати вміє! Втім, Юркові варто було цього очікувати.

На вулиці навпроти заревіли сирени. Мабуть, якась спецмашина.

Одна із жінок понуро схилила голову і повернула за ріг.

Юрко застиг в очікуванні.

Десять секунд – почувся звук удару, скреготнули колеса, за рогом про щось сварились кілька чоловіків.

- Тільки уяви собі, хвилину тому вона була моральним інвалідом, бичем своїх добропорядних батьків, - замислено протягнув бородань. – Лише десять секунд – і вона стала рятівницею.

Юнак був спантеличений. Кинутись під машину? І це все, що він пропонує? Ну треба ж, ще й прирівнює це до якогось подвигу. Хіба ж це не самогубство, не прокляття, про яке він щойно казав? Де ж тут користь?

- Давай підійдемо ближче.

Інша жінка також завернула за ріг. Мабуть, авто її долі мало проїхати зовсім скоро.

- Це все не так просто, як ти думаєш, - чоловік мабуть знову порпався у його думках. – Це не просто взяв і кинувся під машину. Ті, що прагнуть хоч раз зробити щось вартісне, чекають на перехрестях конкретне авто, призначене їм долею. Тільки тоді вони зможуть щось змінити. Хіба ти ніколи не помічав таких людей? Пригадай, ти мусив їх бачити.

Юрко зупинився. Давно, ще у п’ятому класі, мама вела його у перукарню. Вони підійшли до пішохідного переходу, світлофор на перехресті зупинив машини. Поруч Юрка йшов старшокласник з його школи. На суміжній дорозі, де снували автівки та автобуси, проїжджав трамвай. Хлопець раптово відштовхнув Юрка і хотів перебігти дорогу, але перечепився і впав прямо під трамвай. Зойки, сирена «швидкої», мама забороняє Юрчикові дивитись на тіло хлопця і смикає його за руку, аби він йшов швидше…

Значить, той хлопець тоді не перечепився. Він чекав на цей трамвай, трамвай його долі. Невже він аж тоді знав, що його життя марне? Він же був зовсім дитиною, він міг змінитись…

- Ті, що чекають на перехрестях, не можуть змінитись.

Юрко понурив голову. Отже, і в нього теж немає жодних шансів стати кращим? Єдиний спосіб – потрапити під колеса тоді, коли бородань накаже йому це зробити.

- Підійди-но сюди, подивись на всю важливість цього вчинку.

Юрко та чоловік у плащі стояли на тротуарі. Перед ними простягалась напівпорожня вулиця, нуль автомобілів та всього кілька перехожих.

- Адріану від звичайних наркоманів відрізняє відсутність причини, - бородань проводжав поглядом іншу дівчину, яка простувала до свого місця на перехресті. – Саме тому вона тут. Як і ти. Все, що не має причини, не заслуговує на існування. Зло, добро – у них є свої причини. Коли чоловік вбиває жінку через зраду – тут є підстава. Коли просто з ревнощів… Тоді розплата надзвичайно велика, адже причини для зла не було. Коли хлопчик переводить бабусю через дорогу у нього є на те своя причина – він хоче допомогти жіночці. Або розраховує на винагороду. Або просто сподівається потрапити в рай.

А чому Адріана стала такою? Вона не знає. І я не знаю. А коли не знаю я, то не знає ніхто.

Юрко поглянув услід цій тендітній дівчині з коротким рудим волоссям. Наркоманка… А й справді, чому вона стала такою?

- А тепер поглянь у інший кінець вулиці, - Юрко повернув голову і побачив жінку у довгому синьому пальто з двома великими пакунками, яка явно кудись поспішала. – Звичайна самотня матір, схожа на мільйони інших. Її удома чекає маленький син. Якщо мати не переступить поріг своєї квартири через двадцять дев’ять хвилин, її зголоднілий син вирішить сам приготувати собі щось на вечерю, напустить забагато газу і злетить у повітря разом з усім посудом, меблями та двома сусідами.

Так що Адріана сьогодні зможе порятувати трьох людей.

- А як же маш…? – не зрозумів усього плану Юрко.

- А ось вона, - бородань махнув рукою у сторону Адріани, але самого автомобіля юнак ще не бачив. - Фіолетове «Рено», водій якого запропонує підвезти цю жіночку, попутно відвідавши найкращий ресторан міста, а потім ще й свій будинок. Матуся тоді аж ніяк не вкладеться у відведений час.

Юрко не бачив ні маленького хлопчика, ні фіолетового авто, і взагалі все, що сказав щойно бородань, здавалось абсурдом. Можливо, він просто наплів усе це, аби переконати Юрка вчинити самогубство. Але який йому сенс брехати?

У кінці вулиці завиднілось світло фар. Автомобіль рухався у їхньому напрямку.

Юрко здригнувся.

Фіолетове «Рено».

Машина була вже перед самим перехрестям. Адріана повинна зараз вибігти на дорогу.

Дівчина розвернулась і побігла геть.

- Ні! Ні, я не можу! – крізь сльози кричала вона.

Юрко прикипів поглядом, але не до Адріани, а до бороданя. Він бачив, як лють спалахнула у його очах, хоч обличчя і було мов кам’яне. Здавалось, він сам зараз побіжить і кинеться під «Рено». Або ж власноруч розірве Адріану.

Але чоловік лише насунув капюшон на очі й тихо мовив:

- Ну що ж…

Їх розділяло сто метрів…дев’яносто дев’ять… дев’яносто вісім… дев’яносто сім…

Впродовж дня сніг на тротуарі під численними підошвами перетворився на лід.

Слизький.

Адріана посковзнулась і впала, вдарившись головою об стіну якоїсь крамнички.

Господар цієї крамнички був естетом і прикрасив свою частину стіну фігурним кованим дашком.

Цього місяця було і кілька теплих днів.

На дашку намерзли бурульки.

Гострі.

Дві найдовших відкололись і полетіли до Адріани.

Вона перевернулась на спину.

Одна бурулька потрапила їй у око, інша – у шию.

- Сама винна, - буркнув бородань.

Юрко обернувся. Жінка з пакунками майже зникла із поля зору, але автомобіль швидко її наздожене.

- А що ж тоді..? - Юрко гадав, що ще можна чимось зарадити.

- Нічого не зробиш. Це була робота Адріани. Ну а тепер… тепер у світі стане на чотирьох людей менше.

Чотирьох? Як же так? Син і двоє сусідів – це ж троє…

Гупнули двері автомобіля. Самотня мати поїхала з привітним незнайомцем, навіть не здогадуючись, що завтра з розпачу повіситься у своїй зруйнованій кухні.

- Стільки історій вже написано, а зараз лише двадцять по дев’ятій, - хрипло реготнув бородань. – Втім, ще одна сьогодні неодмінно відбудеться.

Он воно що! Виходить, і Юркові сьогодні доведеться почекати на перехресті автомобіля своєї долі. Але… це занадто швидко…це…

- Гадаєш, ще день-два щось би змінили? – бородань відвернувся від юнака і заховав руки у кишені. – Ти ж сам розумієш, що завтра ти вкрадеш ще один день чужого життя, а потім ще і ще… Згадай Адріану і ту жінку.

Юрко якраз про них і думав.

Якщо вірити цьому дивакові, його смерть змінить чиєсь життя на краще. А якщо не вірити… Що ж, тоді його смерть буде повільнішою та боліснішою.

- Біле авто, буде тут через дві хвилини, - спокійно мовив чоловік.

Юнак зітхнув.

Він справді не хотів, щоб так сталось з тим хлопчиком.

І якщо це дасть змогу спокутувати його провину, то…

- Це буде боляче? – боязко запитав Юрко.

Вони з бороданем зустрілись поглядами. Дивно, але погляд чоловіка вже не здавався таким холодним та пригнічуючим. Навпаки, Юркові стало якось спокійно на душі.

- Ні, - хитнув головою бородань. – Трохи лоскотно, а так навіть нічого.

Почав падати сніг. Сніжинки весело кружляли над будинками і красиво гинули, припиняючи свій танок.

Бородань підняв комір плаща і пішов геть, у самісіньку ніч.

- Він пробачив тебе, - не зупиняючись, вигукнув чоловік, зникаючи за сніговою завісою.

Юркові вуста вигнулись у посмішці. А ось і автомобіль його долі.

Пора покинути перехрестя.

Вулиці порожні, тому водій без остраху тисне на газ.

Три…

Два…

Вперед!

Юрко побачив яскраве світло фар та нажахане обличчя водія.

Крізь сліпуче біле світло він бачив епізоди чужих життів, які швидко виникали то тут, то там і так само швидко розчинялись у цьому сяйві.

Водій, молодий хлопець, пошкодив руку при зіткненні… Його супроводжує миловидна медсестра… Терміново викликають хірурга, у водія защемило нерв… Уночі у квартиру хірурга вдираються озброєні грабіжники. Нікого не було удома, ніхто не постраждав… Доставляють важкохворого підлітка… Лікар вже тут, без затримки приступає до операції…

Він допоміг їм.

Він вперше допоміг комусь.

Це…це так приємно.

Трохи лоскотно, як він і казав.

Юрко засміявся.

Все вдалось.

Пан Савчук грюкнув дверима за собою, кинув свій портфель і рвонув до дружини. Так, він запізнився, але був готовий усе їй пояснити. Алісу Савчук збентежив вигляд її чоловіка, розпатланого, захеканого. Вона вимагала пояснень.

Вони сіли на кухні і пан Савчук заходився розповідати.

Розповів, як він ненароком збив незнайому жінку і про те, як відвіз її у лікарню.

Розповів, як лікарі пересадили органи тієї жінки двом важкохворим пацієнтам.

Розповів, як його допитували майже дві години, підозрюючи у вбивстві тієї жінки, і врешті відпустили через відсутність складу злочину.

Розповів, як по дорозі додому він відігнав хуліганів від дивакуватого бороданя у зеленому плащі з капюшоном.

Розповів, як той повідомив Савчуку, що хоче виїхати за кордон, але не має на кого залишити свій будинок.

Розповів, як бородань запропонував Савчуку переселитись туди через два тижні, а потім уже поступово викупити цей дім.

І Савчук погодився.

Пані Савчук вислухала довгу та дивну розповідь свого чоловіка, обійняла його і прошепотіла йому на вухо:

- Сподіваюсь, там є білий столик.

© Олег Куліков

Дата добавления: 2015-08-28