Міністерство освіти і науки України

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

імені Олеся Гончара

Центр заочної та вечірньої форм навчання

Кафедра східноєвропейської історії

ЕСЕ

з дисципліни "Українсько-російські взаємовідношення"

"Інтеграція українців в російську культуру"

Виконавець:

студент групи II-14-1з (підпис) І. Ю. Воропай

"06" серпня 2015 р.

Рецензент (підпис) Д. В. Архірейський

к.і.н., доцент

Дніпропетровськ

Вступ

За межами нашої держави проживає понад 10 млн. українцiв. Українськi спiльноти в рiзних країнах формувалися внаслiдок емiграцiї та на базi автохтонного українського населення. Вони залишили багату iсторико-культурну спадщину в рiзних країнах свiту: це сакральнi споруди, помешкання, де вiдбувалися подiї, пов’язанi з утворенням i діяльнiстю українських об’єднань, життям видатних українських дiячiв, пам’ятники визначним українцям, некрополi тощо.

Українцi жили, працювали, закінчували життєвий шлях у багатьох країнах свiту. Серед них багато видатних державних, громадсько-полiтичних, вiйськових, наукових, культурних дiячiв, якi похованi за межами України. Українська зарубiжна некрополістика – недостатньо вивчена проблема. Але останнiм часом цi питання стали предметом досліджень як вiтчизняних, так i зарубiжних авторiв. У той же час узагальненої роботи, присвяченої вивченню української iсторико-культурної спадщини за кордоном, зокрема українським некрополям, бракує.

Найбiльш чисельнi поховання українцiв у колишнiх республiках Радянського Союзу, у яких були тiснi зв’язки з УРСР. Основна маса українцiв з різних причин опинилася в рiзних куточках Росiї. Українцi заповнювали Росiю міграційними хвилями. Мiграцiю вихiдцiв з України на територiї Росiйської iмперiї, а згодом Радянського Союзу, подiляють на кiлька етапiв: перший – кiнця XVIII ст.; другий – ХІХ – початок ХХ ст.; третiй – середина ХХ ст.; четвертий – друга половина ХХ ст.

На першому етапi значнi перемiщення вихiдцiв з України були пов’язанi з боротьбою мiж Рiччю Посполитою та Московiєю за українськi землi. Пiд час Нацiонально-визвольної вiйни пiд проводом Богдана Хмельницького середини ХVII столiття й пiсля пiдписання Переяславського договору 1654 року в Москвi сформувалась українська колонiя. В цей час мала мiсце так звана iнтелектуальна i творча мiграцiя - учених, представникiв духiвництва, митцiв. Так, у XVII столiттi з України до Росiї вiд’їжджали освiченi священики, якi залишили помiтний слiд в iсторiї росiйської церкви - письменник i вчитель Епiфанiй Славинецький, архiєрей i письменник Дмитро Туптало, митрополит Рязанський Стефан Яворський.

Найбiльш вiдомим представником українського духiвництва в Росiї був Феофан Прокопович (1681-1736) - архiєпископ православної церкви, ректор Києво-Могилянської академiї, прихильник Iвана Мазепи. У своїх працях та проповiдях вiн вихваляв Мазепу, звеличував Київ як «другий Єрусалим». Однак, пiсля поразки Мазепи почав служити Петру I. У 1716 роцi Ф. Прокопович залишив Київ, переїхав до Росiї, де став псковським єпископом, новгородським архієпископом та вiце-президентом Петербурзького Синоду, втiлював у життя церковнi реформи Петра I.

Серед вiдомих державних дiячiв того часу, якi завершили свiй життєвий шлях у Росiї, був гетьман Петро Дорошенко (1627-1698). Визначний український державний, полiтичний та вiйськовий дiяч, гетьман України (1665-1676) П. Дорошенко всю свою дiяльнiсть спрямовував на досягнення державної незалежностi i збереження територiальної єдностi України. Пiсля тривалої боротьби за гетьманство вiн був змушений на вимогу царського уряду виїхати до Москви. Протягом 1679-1682 рокiв жив у В’ятцi, останнi роки життя провiв пiд Москвою, де перебував у почесному засланнi. Закiнчив своє життя у с. Ярополець пiд Москвою.

Прихильником сильної авторитарної влади був гетьман України Іван Самойлович (р. н. невiдомий - 1690 р.). Вiн намагався об’єднати Лівобережну i Правобережну Україну. На Переяславськiй радi 1672 року був обраний гетьманом усiєї України, але фактично об’єднання Правобережної i Лiвобережної України вiдбулося пiсля зречення гетьманства П. Дорошенком у 1676 роцi. Самовладдя I. Самойловича викликало опозицiю серед вищої козацької старшини i за наказом Москви вiн був позбавлений гетьманства, засланий до Сибiру, де й помер у сибірському Тобольську.

Трагiчно завершив життя наказний гетьман Лівобережної України Павло Полуботок (1660-1724). За участь у старшинськiй змовi проти I. Мазепи вiн був заарештований i надовго усунений вiд державної дiяльностi. Згодом став наказним гетьманом, виступав за відновлення гетьманства, ліквідацiю Малоросiйської колегiї, яка поступово перебирала на себе все адмiнiстративне управлiння в Лівобережнiй Українi. Позицiя П. Полуботка викликала незадоволення царського уряду. Пiсля звернень до царя з проханням скасувати Малоросiйську колегiю та відновити гетьманство, вiн був заарештований i ув’язнений у Петропавлiвськiй фортецi, де закінчив свiй життєвий шлях.

Петро Іванович Калнишевський (1690-1803) - останнiй кошовий отаман Запорозької Сiчi. Завдяки його дiяльностi Запорозька Сiч дiстала полiтичну i економiчну автономiю, а вiн став одним iз найзаможнiших старшин в Українi. У стосунках iз Москвою Калнишевський послiдовно вiдстоював економiчнi i полiтичнi інтереси Запорозької Сiчi. За наказом Катерини II останнiй кошовий Запорозької Сiчi був засланий до Соловецького монастиря, де й помер у вiцi 113 рокiв. Похований Калнишевський на головному подвiр’ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Не всi видатнi державнi дiячi України боролися з диктатом Москви, одночасно відстоювали свої владнi повноваження. Деякi з них пристосувалися до влади московської корони й мали з цього значний особистий зиск. До таких можна вiднести Олексiя Розумовського, братiв Олександра та Іллю Безбородькiв.

Зміст

Внесок українців у розвиток освіти всіх слов’янських народів часто применшують, кажуть про те, що української культури, а отже й освіти взагалі не існувало. Але цей погляд, щиро кажучи, є примітивним і не має ніякого історичного підгрунтя. Навпаки, українці займають таку ж важливу сходинку в розвитку слов’янських народів, як і будь-який інший представник цих народів.

У 1654 p. за Березневими статтями, підписаними Богданом Хмельницьким, відбулося приєднання Лівобережжя України до Росії. Рівень освіти в Україні на той період був значно вищий, ніж у Росії, тому наша країна надзвичайно сильно вплинула на розвиток освіти, науки та мистецтва Росії. Вплив української культури на московську відзначав Іван Огієнко та інші українські вчені.

Особливе значення у розвитку української та російської культур мала діяльність Києво-Могилянської колегії, заснованої Петром Могилою у 1632 році (а з 1694 p. - у статусі академії). За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників. До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Іван Скоропадський, а також багато хто з козацької старшини. Тут навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведель та Максим Березовський, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів: росіян і білорусів, волохів, молдаван, сербів, боснійців, чорногорців, болгар, греків та італійців. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи, оскільки, згідно з європейською традицією, викладання проводилось латиною. Багато з тих, хто навчався у Києво-Могилянській академії стали вченими та відомими діячами культури. Так, у 1649 p. боярин Ртищев запросив з Києва до Москви вчених монахів і створив школу у заснованому ним Андріївському монастирі. У 1664 p. до Москви приїжджає Симеон Полоцький (1629 – 1680), який став вихователем царських дітей. Він був також викладачем створеної для нього монастирської школи, що випускала освічених чиновників для державних установ Росії. перша праця з руської історії, «Синопсис», 1674 р., була створена у Києво-Могилянській колегії. Цей твір залишався найпопулярнішим серед українців і росіян твором про власну історію до появи праць Ломоносова і Карамзіна. В Україні у XVI – XVII ст. поширюються релігійно-філософські ідеї гуманістичного спрямування, що лягли в основу суспільно-філософського руху Просвітництва.

У XVII ст. в Україні активізується розвиток світської культури. В архітектурі збільшується кількість світських будівель, тобто житлових та громадських, адміністративних, торговельних, видовищних. Український архітектурний стиль вплинув на російську архітектуру. Наприклад, у храмах сіл Троїцько-Ликове та Філях під Москвою. У свою чергу в архітектурі України другої половини XVII ст. помітний вплив російського стилю, особливо при забудові нових територій на півдні. Ознаками такого впливу є спорудження храмів на підклітях, сполучення в одній споруді храму, дзвіниці й трапезної, а також своєрідність декору на фасадах (Покровський собор у Харкові, 1689).

Саме вчені України, науковці Києво-Могилянської академії, започаткували слов'яно-греко-латинську академію в Москві. Ініціатором її створення став С. Полоцький у 1687 році. Тривалий час її протектором був С. Яворський, якого в 1700 p. відкликали із Київської академії і за царським наказом висвятили на митрополита Рязанського та Муромського. С. Яворський для зміцнення слов'яно-греко-латинської академії запросив з Києва не лише викладачів, а й студентів.

Культурно-просвітницький рух в Україні XVIII ст. характеризувався утвердженням гуманістичних поглядів на людину. На утвердження гуманістичних ідеалів була спрямована філософія Сковороди. Його етичне вчення було близьке світобаченню українського просвітника С. Гамалії.

У XVIII ст. розвиток української культури стимулювався взаємовпливом та інтеграцією у їх зміст загальноєвропейських стилів і художніх течій. Особливо позитивно вплинули на розвиток архітектури, живопису та музики стилі бароко і класицизм. Загалом, українські діячі мали сильний вплив на розвиток не тільки освіти, а й культури слов’янських народів. Зокрема це можна побачити через взаємовплив у архітектурі України і Росії. А завдяки українським навчальним закладам світ побачив науковців, культурних діячів, які рушили з місця розвиток української та й західної культури. Бо, як кажуть, нація пізнається через її культуру і саме через культуру кожна нація залишає свій певний відбиток в історії світової культури.

Великим надбанням українського мистецтва стало формування самобутньої композиторської школи. Уже в перший пореформений рік славетний співак С.С. Гулак-Артемовський (1813-1873) завершив створення першої української опери «Запорожець за Дунаєм», яка стала міцним підґрунтям національного оперного мистецтва. Композиторові належать також відомі пісні «Стоїть явір над водою» і «Спать мені не хочеться».

У піднесенні суспільно-політичного і культурного життя в Росії у 60 - 80-х роках велику роль відіграли П. Богданович, Г. Брайко, В. Рубан, Ф. Туманський. Вони видавали газети і журнали, перекладали твори французьких філософів, античну літературу, наукові праці з географії, медицини.Відбиралися праці для перекладу й залучалися досвідчені знавці латинської, грецької, французької та латинської мов.

Концепції Гердера та европейських романтиків давали сильний стимул для збирання етнографічних матеріалів. У 1819 р. князь Микола Цертелєв - зрусифікований грузин, який жив в Україні і став українським патріотом - видав у Петербурзі першу збірку українських історичних дум. У 1827 р. з’явилося видання українських пісень, підготовлених Михайлом Максимовичем. Максимович, як і Цертелєв, добачав в українському фолькльорі “незіпсуту” патріархальну ідилію Південної Русі, яка перевершувала сувору похмурість Півночі. Його збірка українських пісень вплинула на Гоголя і Пушкіна. Але ще більший вплив мало це видання в Україні. Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров, два українські будителі, первісно належали до російської школи, зневажливо дивилися на все українське і думали лише “мовою Пушкіна”. Обидвоє, один у Новгород-Сіверську, другий – у Харкові, випадково натрапили на збірку Максимовича і після прочитання її стали за один день українськими патріотами.

Впливи романтизму особливо були відчутні на Слобожанщині. У 1805 р. у Харкові, столиці Слобідської України, за ініціативою місцевого діяча Василя Каразина, був відкритий університет. Харківський університет став першим модерним вогнищем українського наукового і культурного життя. Тут утворився Харківський літературний гурток, який у 1820-30-х рр. відіграв значну роль у розвитку нової української літератури. Душею цього гуртка був філолог Ізмаїл Срезневський. У 1831 р. він віддав “Український альманах” - збірку народних пісень й оригінальних поезій, написаний харківськими поетами, а в 1833-38 рр. – шість випусків “Запорожской старины”. Він нав’язав контакти з чеськими будителями, які у той час вели перед у справі слов’янського пробудження. Срезневському належить безперечна заслуга у впровадженні ідеї слов’янської єдності серед українських інтелектуалів.

Романтичний напрямок в українській літературі аж до 1830-1840 рр. співіснував з класичним. На відміну від польської і російської літератури, в українській не дійшло до гострого конфлікту між класиками і романтиками. Але благодатний вплив романтизму виявився у зруйнуванні тих вузьких жанрових рамок, які накладали на нову українську літературу традиції класицизму. Згідно розуміння класиків, народна мова надавалися лише для творів, написаних “низьким” жанром бурлеску і травестії (як “Енеїда” Котляревського). І лише з приходом романтиків українські пооети і письменники почали пробувати себе у всіх літературних жанрах. Григорій Квітка-Основ’яненко став засновником української прози. Один із пізніших послідовників Котляревського, Петро Гулак-Артемовський, хоча і продовжував працювати у жанрі травестії, одночасно започаткував поетичні переклади з європейських літератур. Провідний літератор серед малоросійської колонії у Петербурзі Євген Гребінка виступав на захист права українських літераторів писати у рідній мові - право, в якому їм відмовляли російські критики. Виданий ним у 1841 р. альманах “Ластівка” був першим збірником, в якому усі українські літератори, як класицисти, так і романтики, писали виключно українською мовою.

Поряд з активними спробами етнографів й літераторів розширити інтелектуальні горизонти українського світу, появляються перші фахові історичні праці. У 1822 р. у Москві побачила світ чотирьохтомна “История Малой России” Дмитра Бантиш-Камінського, а у 1842-1842 рр. – п’ятитомна “История Малороссии” Миколи Маркевича. Історичні і фольклористичні дослідження заклали тверді підвалини під формування модерної української свідомості, оскільки давали чіткі відповіді на питання про історичні коріння і культурну відмінність української нації. Хоча цей літературно-науковий рух не мав організованої форми, однак збирання культурної спадщини створило вийнятково сприятливе середовище для викристалізування національної самобутності українців – почуття, яке почало поступово вигасати на межі XVIII i XIX століть.

ХІХ ст. породило духовну основу нації - Т. Г. Шевченка. Творчість Шевченка вивела українську літературу на світову арену. І сьогодні поняття молодої Української держави асоціюється в багатьох жителів нашої планети з іменем Шевченка.

Постаттю світового масштабу був Михайло Петрович Драгоманов. Він у великій мірі предтеча, духовний попередник сьогоднішньої незалежної і демократичної України. Багато що в сьогоднішньому розвитку України він передбачив ще понад 100 років тому. Він став одним з фундаторів та професорів першого болгарського вищого училища - майбутнього Софіївського університету.

Маючи такі славні прізвища як Кропивницький, Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський, Заньковецька зайняв собі почесне місце серед театрів Європи український театр.

Сьогодні в Україну повернуто ім'я М.С. Грушевського, його величезну наукову спадщину. Світову славу вчений здобув завдяки фундаментальній дослідницькій праці "Історія України-Руси". Це найголовніше, що є в його друкованому доробку, в якому значиться близько двох тисяч назв. Взагалі мало в світі знайдеться вчених (в Україні нікого), хто б міг стати врівень з М.С. Грушевським за продуктивністю творчої роботи.

Ціла плеяда українців вивела людство в космос, відкрила таємниці сусідніх планет. Олександр Засядько, Микола Кибальчич, Юрій Кондратюк, Костянтин Ціолковський, Сергій Корольов, Михайло Янгель, Валентин Глушко, Володимир Челомей, Михайло Яримович.

Всесвітньо відомий авіаконструктор Ігор Сікорський, його послідовники Дмитро Григорович, Архип Люлька, Олександр Івченко. На українській землі розквітнув талант росіянина Олега Антонова.

Математиками були Михайло Остроградський, Віктор Буняковський, Георгій Вороний, Михайло Кравчук, Микола Богомолов.

Дуже великий науковий вклад українських фізиків - Івана Пулюя, Петра Капиці, Остапа Стасіва, Олександра Смакули, Олекси Біланюка, Георгія Гамова, Олександра Павловського, Леоніда Верещагіна, Дмитра Пильчикова, Кирила Синельникова, Богдана Гнатюка, Вадима Лашкарьова.

Наша щедра земля виплекала і талант того, хто створив оригінальну конструкцію такої ж радянської зброї - тричі Героя Соціалістичної Праці, Лауреата Ленінської та п'яти Державних премій СССР Миколи Духова (генерал-лейтенанта).

Хлібні ниви засіваються сортами українців Василя Ремесла, Павла Лук'яненка, Федора Кириченка. На весь світ славляться яблука Левка Симиренка.

Олександр Петрович Довженко (1894-1956) – один iз основоположникiв української кiнематографiї. Зняв такi художнi фiльми, як «Земля», «Щорс», документальний фiльм «Перемога на Правобережнiй Українi», кiноповiсть «Зачарована Десна» та iншi. Автор ряду оповiдань та «Щоденника». Закiнчив життя в Москвi, похований на Новодiвочому кладовищi.

Уродженець Херсонщини Сергiй Федорович Бондарчук (1920-1994) – режисер i актор кiно. Всесвiтньо вiдомi його роботи як режисера й водночас актора – фiльми «Судьба человека», «Война и мир» та iншi. Помер у Москвi, похований на Новодiвочому кладовищi.

Григорiй Наумович Чухрай (1925-2001) – автор фiльмiв «Сорок перший», «Балада про солдата», «Чисте небо» та iншi. Закiнчив життєвий шлях у Москвi, похований на Ваганькiвському кладовищi.

Серед українцiв, якi працювали в Росiї, немало видатних вчених. Уродженець України Олексiй Миколайович Бах (1857-1946) – всесвiтньо вiдомий вчений у галузi бiохiмiї, засновник школи радянських бiохiмiкiв. Розробив перекiсну теорiю процесiв повiльного окислення в органiзмi. Його працi про ферменти стали науковою основою розвитку харчової промисловостi. Життєвий шлях закiнчив у Москвi, похований на Новодiвочому кладовищi.

Влітку 1918 р. було створено комісію з організації проекту Української Академії наук (УАН) під керівництвом міністра освіти М, Василенка. Першим президентом УАН призначено В. Вернадського, на той час члена партії кадетів, визначного вченого й організатора науки. До 1928 р. незмінним секретарем Академії був А. Кримський, вчений зі світовим ім'ям, сходознавець, славіст.

У 1918—1921 рр. виникає велика кількість літературних об'єднань, друкуються різноманітні художні збірки й альманахи — "Мистецтво", "Літературно-критичний альманах", "Червоний вінок", "Музагет", "Гроно", "Зшитки боротьби", "Шляхи мистецтва", "Жовтень", "Вир революції" тощо.

Тоді ж виходять поетичні збірки В. Чумака ("Заспів"), В. Сосюри ("Червона зима"), І. Кулика ("Мої коломийки"). Помітне місце в тогочасній поезії посідають В. Блакитний, Д. Загул, Г. Епік, В. Поліщук, Є. Плужник, Г. Шкурупій.

Європейський модернізм відчутний у творчості М. Бажана 20-х рр. Його поезія характеризувалася узагальненнями глибокого філософського значення. Про зрілість таланту поета свідчить збірка "Будівлі" (1929 р.), що цілком відповідає традиціям необароко і водночас є новаторською, наповненою тонкими відтінками художнього зіставлення віків та культур. Це явище яскравого національного колориту - у відчуттях, мові, мисленні.

Найвидатніша постать тогочасної української поезії — П. Тичина, який після виходу збірки "Сонячні кларнети" (1918 р.) здобув славу "глибоко національного поета". Його поезії мали новаторський резонанс далеко за межами України. На жаль, під тиском політичної диктатури поет зайняв примиренську позицію і був канонізованй як зразковий оспівувач соціалістичних перетворень. Проте найкращі твори П. Тичини продовжують гуманістичні традиції народної пісенності, творчості Г. Сковороди й Т. Шевченка. Вони завжди промовлятимуть до читача геніальною поетикою української мови.

Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був, безперечно, М. Рильський. Справжній злет творчості поета починається з його збірки "Під осінніми зорями" (1918 р.), де романтичний дух раннього періоду органічно поєднується з вишуканою ліричною формою.

До групи "неокласиків" належали також М. Драй-Хмара (справжнє прізвище — Драй), П. Филипович, О. Бургардт (псевдонім — Юрій Клен). Доля їх склалася трагічно, хист кожного так і не розкрився до кінця.

Визначним теоретиком національно-культурного відродження був М. Хвильовий. Він поділяв принципи "неокласиків", бачив мету літературного процесу в розкритті прекрасного в людині. Така позиція суперечила офіційній радянській ідеології, спрямованій на формування "пролетарської культури" та "класових цінностей".

У 1918 р. в Києві діяли три театри: Державний драматичний під керівництвом О. Захарова та В. Кривецького, Державний народний П. Саксаганського і "Молодий театр", який організували Лесь Курбас і Гнат Юра. Театральна естетика "Молодого театру" ґрунтувалися на західноєвропейських модерністських тенденціях, він став засновником новітнього напряму в історії українського театрального мистецтва. Свій перший сезон театр відкрив постановкою п'єс "У пущі" Лесі Українки і "Затоплений дзвін" Г. Гауптмана. Сенсацією сезону були спектаклі "Гайдамаки" Т. Шевченка та "Цар Едіп" Софокла. У 1922 р. Лесь Курбас на основі "Молодого театру" створив новаторське об'єднання — театр "Березіль". Театральна практика "Березолю" сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А. Бучми, В. Василька, Й. Гірняка, О. Добровольської, М. Крушельницького, Н. Титаренко, Н. Ужвій, В. Чистякової.

Широку палітру взаємозв'язків між людиною і новою історичною дійсністю відображала драматургія М. Куліша. Колізія між орієнтацією на громадські цінності та психологічно вкоріненими мотивами індивідуалізму, що виявляється як постійне прагнення до свободи, характеризує героїв його п'єс. Творчість М. Куліша належить до визначних здобутків української драматургії XX ст. Його п'єси у 1930-х рр. ставили в театрах Москви й Берліна. Дуже популярними були психологічні драми "97" та "Зона", комедія "Мина Мазайло", лірична драма "Патетична соната". У постановці Л. Курбаса п'єси М. Куліша "Народний Малахій" (1928 р.) та "Мина Мазайло" (1929 р.) набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України.

Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису має творчість художника М. Бойчука, який обстоював власну концепцію живопису, що ґрунтувалася на поєднанні національних (передусім іконописних) і світових традицій малярства.

На традиції європейського модернізму орієнтувалися представники "Об'єднання сучасних митців" (ОСМ), що його заснував А. Петрицький. Він працював у галузі театральної декорації (зокрема, оформляв вистави "Молодого театру"). У творчій спадщині митця чільне місце займає серія зі 150 портретів діячів української культури, серед яких М. Семенко, П. Усенко, Остап Вишня та ін.

У галузі архітектури періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев'яної архітектури і "козацького бароко". У цьому напрямі працював архітектор Д. Дяченко, один із засновників українського архітектурного стилю. Йому належать споруди земської лікарні у м. Лубнах (1914— 1915 рр., тепер школа), комплекс Української сільськогосподарської академії (1925—1927 рр.) та ін. Принципи народної архітектури використовував у своїй творчості В. Троценко, автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920—1930 рр.), Червонозаводського театру в Харкові (1931—1938 рр.) тощо.

Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, музичної школи М. Лисенка та нової європейської стилістики, закладеної творами Р. Вагнера, Р. Штрауса, М. Равеля, О. Скрябіна, Е. Гріта, А. Дворжака. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили М. Леонтович (трагічно загинув у 1921 р.), К. Стеценко, Я. Степовий, Б. Підгорецький, П. Сениця та ін.

Широкого визнання набуває виконавська майстерність І. Паторжинського, М. Литвиненко-Вольгемут, 3. Гайдай, О. Петрусенко та ін. Шлях авангардові й експериментаторству в українській музиці прокладав композитор, диригент, педагог Б. Лятошинський.

Поезія Андрія Малишка багато в чому споріднена з народною поетичною творчістю, є романтично піднесеною, музикальною. Його вірші, які поклав на музику П. Майборода ("Київський вальс", "Пісня про рушник", "Стежина"), О. Білаш ("Цвітуть осінні тихі небеса"), отримали народне визнання. Проте в А. Малишка можна знайти чимало кон'юнктурних творів. Зокрема, про його збірку віршів, присвячених Т. Шевченкові, критик І. Дзюба писав: "Чимало в книжці велемовності і суєслів'я. Надміру в ній вишневих садків, дніпрових хвиль, світанків і зір, рушників і калинових грон, чебрецю, а зовсім немає куди важніших складників Шевченкової поезії".

У 30-х рр. розпочалася кар'єра драматурга, громадського діяча О. Корнійчука. В 1933 р. на всесоюзному конкурсі в Москві його п'єсу "Загибель ескадри" відзначили премією. Успішно йшли в театрах "Платон Кречет" (1934, 2-га ред.- 1963 р.), "Правда" (1937 р.), "Богдан Хмельницький" (1939 р.), "Фронт" (1942 р.), "В степах України" (1941, 2-га ред. - 1963 р.), "Макар Діброва" (1948 р.). "Сторінки щоденника" (1964. р.), "Пам'ять серця" (1969 р.) тощо.

Список використаних електронних джерел:

Варламов Ю. Внесок українських культурних діячів у розвиток освіти слов’янських народів. Джерело доступу: http://blogs.korrespondent.net/blog/users/3211719-vnesok-ukrainskykh-kulturnykh-diiachiv-u-rozvytok-osvity-slovianskykh-narodiv

Вплив української музики, театру, живопису на розвиток мистецтва Росії. Джерело доступу: http://blogs.news-ua.com/avarakuta/2013/11/06/vpliv-ukransko-muzikiteatruzhivopisu-na-rozvitok-mistectva-ros.html

Інтеграція українських земель у склад Російської та Австрійської імперій. Джерело доступу: http://history.franko.lviv.ua/monogryc_r1.htm

Внесок українства у світову культуру. Джерело доступу: http://bookster.com.ua/seminars/question/1731

Видатні українці у зарубіжному світі. - Громадянин України. - 2009. - № 11. Джерело доступу: http://gukr.com/article996.html

Видатні українці у зарубіжному світі-2. - Громадянин України. - 2009. - № 12. Джерело доступу: http://gukr.com/article985.html

Дата добавления: 2015-08-29