Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет "Києво-Могилянська академія"

Факультет гуманітарних наук

Кафедра літературознавства

Реферат з курсу " Світова література-3 "

На тему:

"Екзистенціальні мотиви у творі Альберта Камю «Cторонній»"

Виконала: студентка ФГН-3

Спеціальність: філологія, група 1 Коцюбинська А. С.

Викладач: кандидат філологічних

наук, Мазін Дмитро Михайлович

Київ - 2014

Вступ

Французький письменник і філософ Альбер Камю є одним з продовжувачів традицій екзистенціалізму. За свою творчість письменник отримав Нобелівську премію. "Сторонній" (1942) - дебютна повість Альбера Камю, та вона стала одним з визначальних кроків у його творчості; цей твір можна позначити одним з етапів "абсурду". Поняття відчуженості та абсурдності, ключові категорії, у творі пов'язані між собою та водночас зумовлюють одне одного.

Для Камю, представника екзистенціалізму, актуальними були питання як індивідуального буття, так і проблема стосунків індивіда зі світом. Письменник розглядав людину не саму по собі, а у контексті, тобто обмежену іншими людьми та обставинами. У зв'язку з цим у його творчості гостро постає проблема свободи та обставин, які роблять індивіда своїм невільником. Оскільки Камю, як і Сартр, є філософом-атеїстом, він переконаний, що людина є вільною, оскільки Бога немає, у людини немає орієнтира, крім неї самої. Але Камю стоїть на тому, що людину обмежують інші люди та обставини, на відміну від першого.

Тому мета цієї роботи – розкрити сутність екзистенціалізму у розумінні Камю, зокрема на прикладі твору "Сторонній". У зв'язку з цим постають такі завдання:

1) витлумачити назву твору, скільки вона є ключем до всієї історії;

2) розкрити постать головного героя, його зв'язок з іншими героями та його ставлення до життя;

3) зрозуміти поведінку та мотивації Мерсо, його ставлення до інших;

4) простежити еволюцію головного героя;

5) з'ясувати місце людини у соціумі за Камю;

6) розглянути вплив атеїстичного світогляду автора на твір.

"Сторонній"

Назва твору дає лаконічний, але найсуттєвіший епітет для опису головного герою твору. Він сторонній у своєму житті, нічого його не тримає тут; він ніби спостерігає за всіма подіями, але не бере усвідомленої участі. Герой не будує причинно-наслідкових зв'язків, кожен момент та емоція тяжіє для нього до відокремленого існування, а найсуттєвішим є те, що сприймається саме в даний момент, те, що є безпосередньо теперішнім.

Через головного героя (Мерсо) автор зображає порожнє життя байдужої людини; герой живе автоматично, неусвідомлено. У творі немає зв'язку між минулим та майбутнім, герой приймає лише час "тут і зараз", не копається у тому, що вже відбулось, у його наслідках, не думає про те, що його чекає. Мерсо не роздумує над своїм минулим, не складає планів на майбутнє. Однак це спричинює те, що у героя відсутній трансцидентний вимір, ми бачимо лише фізичну сторону його життя.

Складається враження, що герой просто не бачить сенсу щось робити, він не відчуває потреби когось любити, мати дружні стосунки з кимось. Герой не відчуває потреби мати близьких людей, не бажає, щоб хтось був прив'язаний до нього. У Мерсо є дівчина - Марі, з якою він проводить доволі багато часу, яка, здавалося б, мала бути важливою частиною його життя. Але ні, він не любить її, а час проводить з нею через незмінну пасивність, щоб просто чимось зайнятись: "Коли Марі засміялась, я знов її забажав. Потім вона спитала, чи я її кохаю. Я відповів, що слова нічого не важать, але здається, кохання до неї у мене немає. Та коли ми почали готувати сніданок, вона з доброго дива знов засміялась, та так задерикувато, що я почав її цілувати" [2; 54]. Та все ж Мерсо відчуває симпатію до неї, проведення часу з нею приносить йому задоволення - вона все ж значить для нього щось, якщо врахувати, що він загалом не відчуває необхідності у присутності людей у своєму житті. Але тут постає інше питання: можливо причина у тому що герой просто не здатен любити?

Коли померла матір Мерсо, він не плакав, не страждав, прийшов на її похорони, бо так було заведено, а не через те, що хотів попрощатись з нею. Він не відчував зв′язку з нею, вони були чужими людьми, тому герой сприйняв її смерть як даність; це не засмучувало його. Люди ж, оточення героя, не розуміли, як можна бути таким черствим та безсердечним. Мерсо здавалось, що його звинувачують у неемоційності, що від нього чекають сліз. Це проявлялось у німому осуді суспільством; та коли Мерсо вбив людину, те, що він не тужив за матір′ю, взяли за аргумент, що він є нікчемною людиною і тому, як наслідок, що він дійсно є вбивцею.

У творі можна побачити помітну критику соціального детермінізму, абсурдних законів суспільства, яке засуджує людину за своїми обмеженими моральними установками. Це яскраво продемонстровано у фрагменті судового засідання з приводу вбивства араба: " Панове присяжні, на другий день по материній смерті цей чоловік купався в товаристві жінки, вступив з нею в любовні стосунки і реготав на комічному фільмі [2; 95]. / - Та що це таке! У чому звинувачують підсудного? В тому, що він убив людину, чи в тому, що він поховав матір?... В залі засміялись. Але прокурор заявив.. що треба бути наївним… аби не відчути, який глибокий, страшний і нерозривний зв'язок існує між цими двома… фактами… Я звинувачую цього чоловіка в тому, що він ховав свою матір, бувши злочинцем у серці своїм! [2; 97].

Та герой живе поза межами цих суспільних правил та законів, він не сприймає їх за авторитет. Герою байдуже, що про нього думають інші люди, ким він є у суспільстві. Це настільки несуттєво та дріб'язково, що немає сенсу навіть думати про інших. Його девіз - жити, а не думати про життя, навіть якщо не сприймаєш життя серйозно. Хоч Мерсо про це навіть не задумувався. Герой жив, ставлячись до всього настільки просто, що нам здається, ніби він є поверхневою людиною. Але чи потрібно ставитись до всього серйозно, якщо життя є абсурдним? А абсурдність, за Камю – це тотальне усвідомлення, ясність. Мерсо ж, герой раннього періоду творчості французького екзистенціаліста, ще не доходить до повного усвідомлення цієї абсурдності життя.

Мерсо передає атеїстичне світобачення самого Камю. Він переконаний, що Бога не існує, так само, як не існує життя після смерті. Герой настільки міцно стоїть на своїх позиціях, що навіть розізлився, коли за нього почав молитись священик: "Я… сказав, щоб він [священик] не смів за мене молитись… Як він упевнений у своїх небесах! Але ж усе небесне раювання не варте однієї-єдиної жіночої волосинки…. Я впевнений,що живу і що скоро прийде по мене смерть. Атож, ось тільки в цьому я й упевнений. Але принаймні цієї істини мене ніхто не позбавить" [2; 114-115].

Впродовж всього Камю показує еволюцію головного героя. Спочатку він дійсно сторонній, його нічого не цікавить, він ні до чого не прив'язаний. Він просто живе, виконуючи необхідні для життя дії – спить, їсть і т.д. Тільки у в'язниці – місці, де він опинився за межами життя, своєї колишньої життєдіяльності, він починає розуміти важливі речі. Він починає задумуватись, чому він не плакав на похороні матері: "… Вперше за довгий час я подумав про неню. Здається, я збагнув, чому на схилі життя вона грала у воскресіння життя. Адже там, довкола притулку, де згасало людське життя, вечори теж були подібні до журного перепочинку. На порозі смерті мама, певне, відчула себе визволеною і готовою все пережити наново. Ніхто, ніхто не мав права плакати над нею.. " [2; 116]. Ми розуміємо, що Мерсо насправді прив'язаний до життя, що в його житті є місце для спогадів та місце для любові до простих дрібниць, і, що найголовніше, Мерсо вміє цінувати такі моменти: " І наринули спогади про колишнє життя, те, що мені вже не належало, життя, що дарувало мені дуже прості, але незабутні радощі: пахощі літа, улюблені вулиці, барви вечорового неба, сміх та сукні Марі ". Ми бачимо, що герой все-таки любить життя, і лише вийшовши за межі свого колишнього існування, лише втративши свободу, він розуміє це: "… той, хто прожив на світі бодай один день, міг би за виграшки провести у в'язниці сто років. У нього вистачило б споминів на те, щоб не нудитись …" [2; 83].

Висновки
У творі "Сторонній" Альбер Камю показує існування людини у вигляді ланцюжка випадковостей, які сам суб'єкт практично не в змозі контролювати. Ці події не залежать від його волі, завдання персонажа – пристосовуватись до запропонованих життям умов.

А. Камю у формі простої, не обтяженої складними мовними зворотами та конструкціями, описами природи тощо, розповіді намагається розкрити одвічні питання: В чому сенс життя? Чи є щось, вище за людину? Що може служити моральним бар'єром для людини? Він не дає чіткої відповіді на ці запитання, але наштовхує читача на власні роздуми з цього приводу.

Відомо, що Камю широко розробив теорію абсурду: життя людини не має сенсу, немає нічого, що б могло справді тримати людину у цьому безглуздому світі; але у будь-якому випадку людина не повинна відмовлятись від життя. Мерсо – людина абсурдна, яка лише на початковому етапі усвідомлення своєї абсурдності. Та навіть усвідомлюючи відсутність сенсу у всьому, герой тримається за життя, він не хоче помирати.

Сам Камю висловив ідею книги у дещо парадоксальній формі: "У нашому суспільстві будь-хто, хто не плаче на похоронах матері, ризикує бути засудженим на смерть". Ця думка переносить акцент з проблеми індивідуальної екзистенції до проблеми співіснування індивіда та інших людей, які обмежують його власну волю.

Список використаних джерел:

1. Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде / А. Камю [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://philosophy.ru/library/camus/01/0.html.
2. Камю А. Сторонній: Повість. Чума: Роман. Падіння: Повість / Пер. з фр. Передм. Д. Наливайка. – К.: Дніпро, 1991. – 655 с.
3. Рене Жирар "К НОВОМУ ПРОЦЕССУ НАД «ПОСТОРОННИМ»" / Эссе. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.fedy-diary.ru/?page_id=8457.

Дата добавления: 2015-08-29