Інтерв’ю з автопортретом.

Інтерв’ю з автопортретом.

Робочий день закінчився годину тому, а я лише зараз зміг розгледіти силует свого рідного будинку. Ніщо так не зігрівало мою втомлену душу, як думка про свій дім і кохану дружину, яка чекала мене після важкого дня. Літній вітер доносив запахи липового цвіту і ніжно окутував все живе, що було на залитій заходом сонця вулиці. Але навіть така чарівна погода не могла мене втримати від спокуси перетнути поріг своєї маленької провінції. У вітальні мене, як завжди, чекала дружина. Це була справжня рудоволоса антична богиня, яка кожного дня зводила мене з розуму своєю красою. Побачивши мене, вона засяяла посмішкою і кинулась мені в обійми:

- Коханий, я уже засумувала. – вона прижалась до мене ще сильніше і поцілувала в щоку, покриту двохдобовою щетиною.

- Я також, моє ангелятко.

- Роздягайся, а я по-швидкому розігрію твою вечерю. – Настя (так звали мою наречену) побігла в сторону кухні і розпочала виконувати свої магічні кулінарні ритуали, які пізнати мені не було суджено.

Після вечері я майже відразу впав в наше ліжко і увімкнув новини, хоча крім брехні про реформи і правди про війни там неможливо було почути. Настя лягла поряд, поклавши свою полум’яно - руду голову мені на плече:

- Як справи у видавництві? Є якісь нові проекти? – вона завжди цікавилась моєю роботою у видавництві. Я був журналістом у одному з найбільш успішних журналів нашого регіону, а вона працювала викладачем на філологічному факультеті місцевого університету. Тому сфери наших інтересів, навіть в роботі, майже збігалися.

- Так, кохана. У мене є нова ідея, але я толком не маю уявлення, як її втілити в життя. Якщо нічого не придумаю, прийдеться відмовитися від цієї ідеї.

- Ну, Ваня, не хочу чути подібного тону від свого генія. – і знову вона подарувала мені легкий і неймовірно ніжний поцілунок. Дотик її губ завжди був подібний удару електричного струму, який змушував волосся ставати дибки. – Розповідай скоріше, що ти придумав.

- Ну… Вговорила. – я обернувся до Насті і широко посміхнувся. – Наш журнал готує ряд статей про сучасну молодь. У мене виникла ідея написати статтю про когось, хто втілює в собі всі риси сучасної молоді. Але як втілити це – я досі не придумав.

- Лягай спати краще, коханий. Думаю, я зможу тобі допомогти, але тобі потрібно негайно заплющити очі і піддатися сну, інакше ніякого допомоги.

Чесно кажучи, я відразу відключився і так міцно заснув, що навіть не бачив снів.

Напевно не має кращого ранку, ніж ранок вихідного дня поряд з коханою людиною. Саме в такий недільний ранок мене підняв на ноги перший промінь липневого сонця. Настя уже метушилася на кухні готуючи сніданок. Я часто чув від неї розмови про те, що вона отримує насолоду від приготування їжі, а ще більше від мого задоволеного обличчя під час їжі. Ледь помітивши мене на кухні, Настя навіть не забула привітатися зі мною. Її переповнювала енергія і збудженість:

- Я знаю, як тобі допомогти. У мене родилась чудова ідея. Я навіть домовилася про зустріч. – я сидів і намагався уловити будь-який контекст в словах коханої, але мій мозок після сну працював не на повних оборотах.

- Я нічого не зрозумів, чесно кажучи. Все твоя краса дурить мене. – завжди любив хвалити свою красуню і ловити посмішку на її обличчі.

- Сам вчора молив про допомогу, а на ранок забувся. Про твій новий проект звісно. – на кінець то я відчув, як шестерні мого мозку запрацювали. Я пригадав перші слова Насті відчув приплив здивування. Моя дружина була, напевно, єдиною жінкою, яка вміла приємно дивувати.

- І з ким же мені прийдеться зустрітися? З якимось педантичним професором маразматиком, яким написав наукову роботу про молодь?

- Твій сарказм недоречний. Все куди цікавіше. Це один з моїх студентів. Дуже цікава особистість. Думаю він ідеально підійде для твоєї статті.

- Студент? Можливо просто змусиш їх написати твір про риси сучасної молоді. А я лише оберу найкраще. – Настя лише скептично посміхнулася при піднявши свої брови.

- Ти надто їх недооцінюєш. Вони б просто написали те, що від них вимагається без каплі щирості. А тим паче Богдан.

- Богдан?

- Твій сьогоднішній клієнт. – отже відпочинок відмінявся. Але з іншої сторони Настя позбавила мене не лише вільного часу, а й серйозної проблеми.

- Сьогоднішній… І на котру у мене зустріч?

- На 16:00, адрес на ось цьому листі. – Настя протягнула мені папірець на якому був вказаний адрес будинку. Це було недалеко від інститут в якому викладала дружина.

Після цього ранок уже пішов по звичному і улюбленому сценарію. Кава, яєчня, теплі круасани. І попри те, що я був журналіст зі стажем, вся наступна половина дня пройшла в очікуванні зустрічі зі студентом.

І ось на годиннику я побачив очікуванні 15:00, а отже прийшов час виходити на ділову зустріч. Попередньо зібравши всі необхідні речі, я попрощався з коханою і вийшов на вулицю. Погода, як і вчора, була чудова, тому я і не бажав пектися в салоні авто, та і шлях був недалеким.

Ось я і добрався до потрібних мені дверей і, витримавши коротку паузу, натиснув на дзвінок. Не пройшло і десяти секунд, як переді мною з’явися молодий хлопець метр вісімдесят на зріст, з темно-русим волоссям і карими очима. Він мав був схожий на безтурботну дитину, але мав вираз обличчя п’ятдесятирічного.

- Доброго ранку, я можу вам чимось допомогти. – доки я розглядав хлопця, він першим почав розмову.

- Доброго дня, я від Анастасії Володимирівної, у нас назначена зустріч.

- Ааа… Ви Іван Сергійович, журналіст.

- Можна просто Ваня.

- Думаю в дверях розмова у нас не складеться. Проходьте в квартиру, відчувайте себе, як вдома, Ваня. – після цих слів я потрапив до його володінь, відчувши себе дещо в іншому світі, не схожому на мій будинок.

Тут не було предметів розкоші, але було дуже затишною і чисто. У квартирі панувала атмосфера спокою і мінімалізму. Квартира була трьохкімнатною: крім коридору і центрального залу, там були ще кухня і спальня. В цілому мені було зрозуміло, що квартира належала його батькам, по численних сервісах і стилі оформлення квартири, але крім Богдана, більше всього, тут ніхто не проживав.

- Можемо розміститися в залі, якщо вам буде зручно. – голос Богдана був досить таки привітним.

- Як побажаєте, я лише гість у вашому домі. – я намагався відповісти з такою ж повагою і привітність, але мене чекало здивування.

- Не потрібно цих формальностей, вважайте, що ми старі друзі. Іншого варіанта витягнути з мене будь-що у вас немає. – на його обличчі пробігла легка посмішка. – Можливо чаю чи кави?

- Ні, дякую. – але вираз обличчя Богдана дав мені зрозуміти, що це був неправильний варіант відповіді. – Ну… я б не відмовився від кави. Все ж таки кофеїн допомагає розслабитися.

- Це уже краще. Зачекайте кілька хвилин, я ж, як-не-як, чекав гостей.

І він зник на кухні, що відразу нагадало мені про Настю і подібну їй впертість. Відчувалось, що він її студент, хоча, можливо, я просто намагався вникнути в суть його дій. Не втрачаючи часу, я почав розглядати зал. Стіни були прикрашені сімейними фото, а на поличках лежали книги різноманітних авторів, серед яких не було казок, наукової фантастики чи фентезі, комедій чи детективі – це були історичні книги, книги з психології і інші, які торкалися питання людського існування.

- А ось і кава, розуміється, з додатком. – Богдан поставив на стіл піднос з двома чашками кави, цукром, твердим сиром і пляшкою коньяку з двома чарками.

- Я так розумію, що відмовитися я не маю прав? – з посмішкою я запитав.

- Чому ж ні? Маєте, просто думаю, вам буде важко зрозуміти мене, коли я буду пити, а ви будете тверезий. – з легкою нотою іронії відповідав цей молодий хлопець. – Та і до кави гріх не випити. Крім того, коньяк дуже якісний.

- І все ж, якщо ви не проти, давайте розпочнемо?

- Я думав, ми вже розпочали. – наливаючи коньяк по чаркам він посміхаючись відповідав. – Звісно, я не проти.

Він протягнув мені чарку і мовчки кивнув головою, даючи знак, що пора випити «кави». Що коньяк, що кава, що сир були і справді надзвичайно смачними і віддавали певною благородністю. Після цього, я дістав свій записник і олівець. Я був в нетерпінні ще більшому, чим сьогодні зранку. І ось я розпочав інтерв’ю:

- Раз ми почали нашу зустріч з коньяку, думаю і перше питання мусить бути про алкоголь. Отже, як сучасна молодь ставиться до алкоголю?

- Все не так просто, як здається. Як і вся сучасна молодь, по великому рахунку. Наше покоління обожнює голосні розмови і видавати себе за розумників. Всі люблять покричати про шкоду алкоголю, мріють про другу половинку без пагубної звички і агітують до боротьби з алкоголізмом. Але ті ж люди регулярно доводять себе до стану алкогольної амеби. Крім того, їм важливо, яким чином вони довели себе до такого стану. Дешевим алкоголем на лавці в парку – згадують зі сміхом і веселими історіями, дорогим алкоголем в цивілізованому закладі – це предмет гордості і показник елітності, і не важливо, що в обох випадках справа закінчувалась обіймами з унітазом. Отже сучасна молодь і алкоголь – дві невід’ємні речі, хоча ми намагаємось це заперечувати. – він розповідав це так спокійно і впевнено ніби готував відповідь дуже давно.

- Так чому ж сучасна молодь п’є? Будь-якими діями рухає певна ціль, мета. Яку мету ви переслідуєте?

- Ніби з роками щось змінюється, в цьому відношенні… А для чого ви вживаєте алкоголь? Старше, мудріше, краще покоління? – в його голосі тремтіла зневага і озлобленість, але його слова були близькими до істини.

- Напевно, щоб розслабитися. Дозволити собі слабкість та відкинути проблеми геть.

- … і за таку низьку ціну. – Богдан сам закінчив мою думку. – Дешеве щастя, ілюзія радості, можливість вільно мислити – ось для чого ми отруюємо свій організм, звісно, не рахуючи прояви хронічного алкоголізму. З роками, з поколінням причини вживання не змінюються, змінюється відношення до нього. Дурна тенденція молоді полягає в тому, що вони відкривши насолоду через алкоголь, інших шляхів уже не шукають. Кому потрібна книги, подорожі і музика, якщо за двадцять гривень можна напитися і відчувати себе щасливим? – він був задоволений собою, і, чесно кажучи, його можна було зрозуміти. Незрозумілим залишалося ось що:

- Але ти не є виключенням. Ти ж також частенько вітаєшся з чаркою, хоча і знаєш наскільки це безглуздо. Так для чого ти це робиш? – обличчя Богдана не міняло свого виразу, але він витримав паузу в секунд десять.

- Я не ідеальний. Був би таким – з мене б писали ікони. А якщо відповідати прямо на запитання… Я люблю відчувати себе безтурботно, забувати про проблеми і сірі будні, а шукати важких способів я не звик – я, як і багато хто, лінивий до самих кісток. Природа нагородила мене розумом, який варто час-від-часу виключати і радіти будь-чому.

Відчувши, що надалі питань на цю тему я не буду задавати, Богдан потягнувся до пляшки коньяку і чарками. В цей момент я доводив до розуму мої помітки в записнику. Відмовляти Богдану було б надто грубо, та і я відчував потребу в тому, щоб зняти напругу. Тому я навіть з деяким задоволенням випив ще одну порцію коньяку. Можливо саме алкоголь змусив мене запитати саме це питання, хоча воно і було заплановане набагато раніше:

- А що ж ти можеш сказати про кохання? Як сучасна молодь ставиться до цього феномену? Яке місце в стосунках займає саме кохання?

- Ех… Нажаль, я не компетентний в цьому питанні. Я не відчував того, що відчувають закохані. Напевно, саме тому, я так скептично ставлюсь до цього почуття.

- Яке б не було твоє ставлення, твоя думка мені дуже цікава. Впевнений, ти можеш повноцінно обґрунтувати свою скептичність.

- Ви говорите «обґрунтовувати», я ж маю на увазі «оправдовувати себе». Але звісно я маю відповідь на ваші питання. – його обличчя стало дещо серйознішим, блискуча посмішка зникла під маскою байдужості. – Я не бачу сенсу в коханні. Люди втрачають здатність адекватно мислити, зряче дивитися на речі і факти, а в замін отримують лише короткочасне наркотичне оп’яніння. Прославлене «кохання» я можу порівняти лише з тим, як палає туалетний папір: горить якісно, яскраво, полум’я багато, але згорає надто швидко, залишаючи лише попіл, а якщо папір уже використаний, то залишиться ще й все… все інше. Ви зрозуміли про що я. – легенько посміхнувшись, він знову потягнувся до коньяку. Напевно, ця тема змушувала його хвилюватися, а отже - випити чогось горючого. Я склав Богдану компанію, щоб той не відчував себе самотнім. Після короткої паузи, уже сам студент продовжив розмову:

- А щодо вас? Ви кохаєте свою дружину? Чи ви впевнені в своєму виборі?

- Звісно. – довго не роздумуючи відповів я. - Вона – моя істинна друга половинка. Підтримує у важкі хвилини і підсилює почуття щастя. Вона кохає мене, а я кохаю її.

- Тобто, ваша сім’я опирається лише на кохання?

- В своїй основі саме на нього. – гордо відповів я, на правах людини, яка мала ідеальне особисте життя. Але Богдана це лише веселило:

- Думаю ви ще пожалієте про це. Як на мене, сім’я має базуватися на довірі, взаємоповазі і взаєморозумінні. В інших випадках, сім’я зазнає краху, або буде існувати у формі тюремної камери.

- Кохання не заважає мені довіряти дружині, розуміти її і поважати, скоріше навпаки.

- В цьому і проблема. Це наслідки кохання, а не об’єктивні почуття. Кохання робить нас ідіотам, а ми намагаємося вперто заперечувати очевидні речі і путати ідіотизм з щастям. Але хто знає, можливо саме ваше сімейство є виключенням з правил. – я не відчув в його голосі іронії, але він посміхався, ніби був чимось задоволений.

Розмова все більше затягувала мене, а алкоголь притупив захисні механізми мозку. Напроти мене сидів двадцятилітній хлопець, який мав переконання, притаманні дев’яносторічному скептику. Ніяких ознак оптимізму, захоплення, хвилювання. Холодні факти, які базувалися на фундаментальних доказах. Мій записник ставав все повнішим, і ось ми підійшли до нової теми:

- Богдане, я звісно ж спілкуюся з багатьма молодими людьми твого віку. Я помітив одну цікаву тенденцію: кожен з них в якійсь мірі розкрив свій талант. Кожен старається бути унікальним і робити щось визначне, в різній мірі, звичайно, але стараються. Як ти думаєш, цей факт можна віднести до особливості сучасної молоді? – Богдан відверто стримував сміх протягом всього часу, доки я проговорював питання.

- Талановиті? Ахахаха. Ви і справді в це вірите? Особливі? Стараються зробити щось визначне? Все куди простіше. Кожен з нас не хоче бути пустим місцем, злитися з загальною масою, але саме це і робить всіх однаковими. Як і сотню років тому, талан залишається явищем вкрай рідкісним. А все те, що молодь видає за талант: фотографи, дизайнери, письменники, DJ – спроба довести собі і оточуючим свою значимість, самообман чистої води. Бажання стати унікальним схоже на епідемію чуми, ось лише чума убивала фізично, а ця - епідемія розумово. Вся ці дурні схожі на школярів під час новорічного свята, коли рівень крутості визначається красою пошитого мамою костюма.

- А як же такі як ти, Богдан? Адже ти не підпадаєш під цей опис. – я уже не звертав уваги на те, коли хлопець наливав нову чарку. Уже виднілось дно, коли він ледь перехиляв пляшку.

- Я точно таки й же. Можливо, навіть гірше. Я все це усвідомлюю, але щось міняти я не бажаю. Тому, що так комфортніше, простіше, а, отже, вірно. – він насміхався сам з себе. Така самокритика не була виправдана, я не вірив, що він такий же.

Довга розмова давалась в знаки, і мій організм вимагав вилити лишню рідину. Богдан, відразу зрозумівши в чому річ провів мене до туалету, а сам повернувся до кімнати. Як це часто буває, телефон задзвонив у самий незручний момент. Але щоб не тривожити мене, Богдан сам відповів на дзвінок. З розмови я зрозумів, що телефонувала Настя, і по поверненню мої підозри підтвердилися:

- Телефонувала Анастасія, вона і справді хвилюється за вас. – широко посміхаючись і демонструючи свою білосніжну посмішку доповів мені Богдан.

- І чим же вона цікавилася?

- Коли ви плануєте повернутися додому. Я, можливо, і погарячився, але відповів, що сьогодні ви заночуєте в мене. Коньяк, пізній час, незавершена розмова – всі факти «за».

- Не впевнений, що зможу залишитися… - я проаналізував його слова і розумів, що він має рацію. – Але якщо Настя не проти і ти наполягаєш… Вважай я погодився.

Добивши до дна пляшечку чудового коньяку, я вирішив, що час добивати і нашу розмову:

- Мені звісно дуже жаль завершувати нашу розмову, але з тобою можна спілкуватися надто довго. Тому задам ще лише останнє запитання. – і я, і він були готові до завершення інтерв’ю. – Що ж саме робить сучасну молодь, саме такою, яка вона запам’ятається в історії?

- Думаю, і тут у мене є відповідь. – глибоко вдихнувши він спрямував свій холодний і глибокий погляд в пусту стіну. – Маючи другу половинку, ми виясняємо відносини; не маючи – жаліємося про самотність. Наділені приємною зовнішністю – жаліємося, що ми недостатньо вродливі; наділені звичайною – ниємо про свою огидність. Маючи стабільний дохід і капітал – розуміємо, що не в грошах щастя; будучи на фінансовому дні – мріємо про гроші. Ми не маємо своїх ідеалів; ми хаотична маса позбавлена чіткого напрямку руху; ми вічно незадоволені, хоча кричимо на площах про своє щастя; ми те покоління, яка не бажає жити по старим законам, і протестує проти нових; ми в полоні власних речей і рабстві своїх бажань. Ми приречене покоління. Приречене бути забутими. І нас це влаштовує. – він зробив паузу і я не смів порушити цієї тиші. – Певно, на сьогодні достатньо.

- Звісно ж. Я і справді дуже вдячний тобі, Богдане. Ця статтю стане кращою за період моєї роботи. І цим я завдячую лише тобі. – я бачив, що він був задоволений цією розмовою не менше чим я сам.

- … І своїй дружині. В кінці-кінців, саме вона організатор нашої зустрічі. – я помітив, що при кожній згадці про Настю на його обличчі з’являлася ледь помітна посмішка.

Я уже закрив свій записник і, навіть, склав усі речі та був готовий до сну, як мої плани зруйнував телефонний дзвінок, на цей раз телефонували Богдану. З розмови, яку він провів на кухні, я почув, що Богдан дуже роздратований і знервований. Він появився за кілька хвилин з виразно розчарованим виглядом:

- Відчуваю себе найгіршим господарем… Мені дуже незручно, але я мушу бігти. Невідкладні справи. Ви можете залишатися тут, я вам повністю довіряю, та я і знаю, де ви проживаєте.

- Ні, що ти. Я все розумію, та і виховання мені не дозволить залишитися одному в чужому будинку. – обличчя Богдана хоча б частково повернулося в попередній стан, завдяки моєму розумінні.

- Щоб хоч якось загладити свою вину, я проведу вас до самого дому. Район тут не самий безпечній, та і бігти мені все одно в ту частину міста.

- Це, безумовно, найкращий варіант. – я легко посміхнувся і пішов в бік вхідних дверей. – Тому не будемо гаяти часу, я надіюсь встигнути зробити Насті сюрприз, доки вона не заснула.

Уже за хвилину ми крокували по вулиці, залитій променями повного місяця. Майже всю дорогу ми мовчали і лише час від часу ділилися враженнями про теплу ніч. На перехресті за двісті метрів від мого будинку ми попрощалися і я уже сам крокував до рідного дому. Я все прокручував в голові слова Богдана, і все частіше ловив себе на думці, що він був правий. Єдине в чому я не був впевнений – його думка про кохання. Більше всього йому просто розбили серце і потопталися по його довірі. А все могло б бути по-іншому: я міг бути на його місці, а він на моєму. Певно, кохання така ж річ, як талант – дуже рідкісна, хоча і є безліч підробок і самообману. Але всі дурні думки розвіялися, коли я побачив свій будинок. У домі уже не було світла – отже Настя уже спала. Щоб не збудити її і зробити сюрприз, я якомога тихіше увійшов до будинку. Я помилився на рахунок того, що Настя спала. З її кімнати долинали звуки телевізора, а отже – вона покірно чекала мене, ніби відчуваючи вій прихід. Я при відкрив двері у її кімнату і впав в кому. Перед очима уже не було її кімнати, не було Насті, яка стогнала на одному з своїх студентів, не було картини зради, я навіть не відчував, як течуть сльози і як на дрібні шматки розпадається моє серце. Я лише уявляв Богдана, який наливаючи нову чарку сміючись добавляв: «А я тебе попереджував.»

Дата добавления: 2015-08-29